Трагедія Софокла «Цар Едіп» читати повністю онлайн. Переклад українською мовою – Іван Франко. Трагедія «Цар Едіп» («Едіп-тиран», «Едіп-цар») Софокла була виставлена на сцені афінського театру десь між 428 і 425 роками до н. е
Софокл «Цар Едіп» читати
Переклад Івана Франка
«Цар Едіп», дієві особи
Едіп, цар фіванський
Іокаста, його жінка
Креон, її брат
Тейрезій, сліпий віщун
Жрець Зевеса
Посланець з Корінфа
Старий пастух
Слуга
Хор старців фіванських
Діється перед королівською палатою в Фівах.
«Цар Едіп» Ява перша
Насеред площі перед королівською палатою вівтар. Довкола нього багато народу, старці, молодіж і діти, з зеленими гілками, в тім числі також жрець Зевеса. Едіп виходить з палати.
Едіп
Старого Кадма плем’я молоде,
Чого ви, діти, вівтар сей обсіли,
Оливними гілками умаєні,
Немов на прощу? Куриться весь город
Димами жертв, гуде пеанів співом
І гомоном ридання. Тим-то я,
Не ждучи на посланців, щоб від них
Почути вість, виходжу сам до вас,
Я, многославний владар ваш Едіп.
Скажи мені, старенький, – бо тобі
Ялось за них держати річ, – що тута
Вас привело? Бажання чи турботи?
У всьому рад я вам допомогти,
Бо ж мусив би я буть хіба без серця,
Коли б таке умильнеє благання
Не зрушило мойого співчуття.
Жрець
Едіпе, зверхнику мойого краю!
Всілякого віку народ ось тут
Обляг твій вівтар. Ті до смілих летів
Ще не оперились, а сих вже літ
Вага зігнула. Се жерці; я Зевсів.
А онде цвіт молодіжі добірний.
А прочий люд, гілками умаєний,
Заляг всю площу перед обома
Святинями: Афіни й Феба чесним
Пророцьким вогнищем. Бо город наш,
Сам бачиш, важко б’єсь у лютім вирі,
Не може виринути головою
З бурхаючих потопів – з пащі смерті.
Посуха нищить у земному лоні
Все, що посієм, в зароді самім;
Худоба наша гине, навіть діти
Невроджені у лоні матерів!
Та й найлютіший ворог, бог зарази,
Огненний, пагубний, гуля по місті,
Дім Кадма робить пусткою глухою
І темний Ад наповнює риданням.
Тому ж ми, пане, облягли твій вівтар,
Я й діти ті, вважаючи тебе
Хоч і богам не рівним, та все ж вищим,
Ніж прочий люд, задля твоїх чудесних
Пригод, в котрих боги тебе вели.
Бо ж ти, заледве в город цей прибувши,
Нас увільнив від датків тій страшливій
Співачці – Сфінкс, і то без наших рад,
Без вказівок. Лиш при богів підмозі
(Так люд говорить, і я вірю свято)
Приніс ти нам рятунок. І тепер,
Могучий владарю Едіпе, весь
Сей люд, що вівтар твій обляг, благає
Тебе: шукай відради сьому лиху!
Чень, божий вирок або людська рада
Тебе освітить. Таж мужів бувалих
Розсудне слово все добро і вдачу
Приносить. Ну ж, добродію наш щирий!
Рятуй сей город! Радь нам запопадно!
Тепер ще край увесь тя величає,
Як захист свій, за те, що ти колись
Йому в пригоді став. Та не було би
Ніколи слави твому пануванню,
Якби оп’ять ти дав пропасти тим,
Котрих колись підніс. Ні, царю наш!
Постав оп’ять нас на міцному грунті!
Щасливим віщуванням ти колись
Спас сю країну; покажись і нині
Спасителем її! Коли бажаєш
Будь владарем держави, так як ним
Єси, то будь же владарем народу
Веселого, не владарем пустині!
Бо що варт корабель, що варта кріпость.
Коли жива осада в них погине?
Едіп
Нещасні діти! Не з новим благанням
Прийшли ви! Знаю добре ваше горе.
Ох, знаю: всі ви хорі. Та хоч як
Ви хорі, але так, як я, напевно,
Ніхто з вас не хорує. Бо хоч як
Ви терпите, то кождий з вас терпить
Лиш сам за себе, ні за кого більше.
Моя ж душа терпить за весь сей город,
За себе і за вас. Ридання ваші
Не будять мя, мов сонного зі сну;
Чимало сліз, повірте, вже пролив я,
І не одних турбот я манівцями
Блукав, шукаючи рятунку стежки.
Оце недавно шурина свойого
Креона Менекенка я послав
В піфійську домівку Аполлона,
Щоб розпитать, як нам спасати город,
Якою радою чи, може, ділом?
І от, злічивши час його мандрівки,
Турбуюсь я, де досі він бариться,
Бо довше щось нема його, ніж треба
І ніж би слід. Та як прийде, то звіть
Мене лихим, коли не виповню
Сумлінно все, що бог мені накаже.
Під час останніх слів кілька людей потиху
сказали щось жерцеві.
Жрець
Прекрасно в’яжуться твої слова
З тим, що отсі мужі мені сказали:
Креон надходить.
Едіп
Боже Аполлоне!
Хай вість, котру несе він, буде нам
Така весела й радісна, як тая
Утіха, що блищить йому з очей!
Жрець
Так, радість, певно, він несе, недаром
На голові його вінок лавровий
Ще й з ягодами.
Едіп
Зараз будем знати
Вже близько він, почує голос мій.
«Цар Едіп» Ява друга
Ті самі, Креон.
Едіп
О, княже Менекенку, брате любий,
Скажи, який від бога вирок нам
Несеш?
Креон
Щасливий! І тяжку пригоду
Зову я щастям, сли лишень щасливо
Скінчиться.
Едіп
Але що ж нам каже бог?
Ні певності, ні прочуття тривоги
Твої слова в мні досі не збудили.
Креон
Ти хочеш се почуть при тій громаді?
То добре, я скажу. А ні, то в дім
Ходім оба.
Едіп
Ні-ні, кажи при всіх!
Таж горе їх болить мя більше, ніж власне.
Креон
Гаразд, так слухайте ж, що бог віщує!
Виразним словом Феб-господь нам каже
Прогнати ганьбу краю, що живе
Посеред нас, і не держать у себе
Гріха тяжкого.
Едіп
Як же край очистить?
Що се за гріх?
Креон
Очистить так: або
Прогнати, або забити убійцю;
Се кров убитого наш город нищить.
Едіп
Се ж про якого вбитого Феб мовить?
Креон
О царю, був колись царем у нас
Лайос, заким ще ти у сьому місті
Одержав власть.
Едіп
Я чути чув про се,
Та не видав його.
Креон
За смерть його
Жадає ясний вирок Аполлона
Тяжкої помсти, хто б там не були
Його убійці.
Едіп
Але хто ж вони?
Де нам доглянуть оком темний слід
Затертої, забутої провини?
Креон
В сім краї, мовив Феб. Хто запопадно
Шукає, той найде; хто ж не вважає,
Той і не бачить.
Едіп
Чи в палаті своїй
Лайос убитий, чи на чистім полі?
Чи, може, де в чужині?
Креон
Вибравсь він
Питати бога – так казав, і з того
Часу вже не вертався більш додому.
Едіп
І ні один слуга, ані товариш
Не був із ним, не бачив, як се сталось,
Щоб міг нас навести на слід злочинців?
Креон
Всіх вбито, крім одного, сей утік
Заляканий, і лиш одно напевно
Сказати вміє.
Едіп
Що одно? Не раз
Одно до многого покаже стежку,
Бо дасть до дальших дослідів притоку.
Креон
Розбійники його напали – мовить, –
І не від рук одного чоловіка
Погиб він, ні, з рук многих.
Едіп
Чи ж посміли б
Розбійники пірватись на се діло,
Якби хтось відси золотом на те
Їх не найняв?
Креон
Та так воно й здавалось,
Та се тяжкий був час, то й не піднявсь
Ніхто помстить Лайосову загибель.
Едіп
Яке ж се лихоліття не дало
Вам дослідити, хто злодійським ділом
Зганьбив ваш трон?
Креон
Се загадочна Сфінкс
Нас змусила покинуть слід неясний
І про найближче дбать.
Едіп
Так я ж тепер
Се все від первопочину розкрию!
Бо справедливо Аполлон і ти
Звернули взір наш на того мерця;
Тож довг мій нині з вами дружно стати,
За бога метатись і за краю горе.
Я не для другів чиню се далеких,
А сам для себе погань сю зітру.
Бо хто тамтого вбив, той швидко може
И мене вбить тою самою рукою.
Тож, за тамтого мстячись, я собі
Допомагаю. Швидко ж, діти, встаньте!
Беріть отсі благальні галузки!
Най аж тоді збересь тут Кадма люд,
Як я все вчиню. Божа воля буде,
Чи вийдемо щасливі, чи пропадем.
Креон відходить.
Жрець
Вставаймо, діти! Те, чого ми тут
Прийшли, обіцяно нам урочисто.
А Феб, що нам прислав сю ворожбу,
Най буде лікар наш і порятівник!
Народ і жерці відходять
«Цар Едіп» Ява третя
Хор входить на сцену; Едіп у глибині сцени.
Хор
О Зевса милозвучна мово,
Що з позолочених хором
Піфона в Фіви принеслася,
Скажи, що ти віщуєш нам?
Холоне серце, дрож тривоги
Мене проймає. О Пеане,
Делійський лікарю святий!
Перед тобою, тремтячи,
Я жду, що зараз ще мені,
Чи по якімсь часі, відслониш.
Скажи мені, богине Фамо,
Дитя надії золотої!
Тебе зву першу, Зевса доню,
Безсмертная Афіно, й враз
Опікунку землі сієї
Твою сестрицю Артеміду,
Що на блискучому престолі
На ринку круглому сидить;
Прошу й тебе, далекострільний Фебе!
Явись ти, трійце, що від смерті
Людей борониш! Таж колись,
Як тучі пагубні неслись
На город наш, ви відвернули
Пожар заглади добротливо.
Прийдіть, прийдіте ж і тепер!
О леле! Болі незлічимі
Насіли нас! Весь люд хорує,
І нікому допомагати,
І нікому відважно стати.
Щоб нас від лиха боронить.
Бо ні земля не родить плоду,
Ані жінкам в часі породу
Ніхто не може ради дать,
І в муках біднії конають.
І наче птахи бистрокрилі,
Бистріш, ніж огняні язики,
Летять їх душі к берегам
Західним, де вечірній бог царює.
Без ліку в місті гине люд.
Дрібнії діти на землі
Лежать, померші без призору,
А матері й жінки-старушки
На ступнях вівтарів лежать
І зойком, криком з всіх сторін
Несеться до богів благання,
Несесь пеан отой жалібний,
Неначе бурі рев важкий.
О золота Зевеса доню,
Пошли ж нам усміх свій сердечний,
Свою святую благодать!
Благаю й Ареса страшного.
Що нині без спижевих збруй,
А в огнянім плащі на мене
Посеред зойку-крику йде –
Нехай іде від мене, хоч
В велике ложе Амфітрити,
Хоч у відлюдні дебрі там
Вокруг Фракійської затоки,
Бо ж в ясний день він забирає
Те, що ніч темна не взяла.
О Зевсе-батьку, ти, що мечёш
Огнисті стріли непохибні,
Ти громом своїм вбий його!
Лікійський пастирю, і ти
Напни тетиву золотую,
Свої могучі стріли шли!
Нехай заблиснуть нам огнисті
І Артеміди похідні,
З котрими по Лікійських горах
Вона полює! І тебе.
Золотовінчаний, взиваю,
Патроне світлий сього краю,
Наш Бакху-винозоре, друже
Менад крикливих! О, прийди
При блиску похіднів північних
І бога лютого всмири,
Що у других богів презічних
Не має честі, ні пошани.
Едіп
(наближається)
Ви молитесь? Сповниться вам усе,
Пропаде лихо, пільга вам настане,
Коли моїх послухаєте слів,
Як з лихом тим боротись. Я говорю,
Як несвідущий в ділі тім кривавім
І в вісті жадній; без других поради
Тут не зайдеш далеко. А що я
Пізніше став жильцем отсього міста,
То й ось що всім кадмейцям заявляю:
Хто з вас би відав, з чиїх рук погиб
Лай Лабдакенко, того зву, нехай
Усе по щирості мені розкаже.
Най не боїться сам свідчить на себе,
Бо не буде йому нічого злого,
Лиш най здоров покине край отсей.
А як хто зна про іншого в сім краї,
Що се зробив, най не мовчить; я сам
Йому заплату дам і ще й подяку.
Та сли мовчатиме, сли котрий,
З страху за друга чи то й сам за себе,
Зневажить розказ мій, то знайте, що
Такому буде: хто б він там не був,
Не смій ніхто в тім краї, де моя
Держава й власть, його приняти в хату,
Ані сказать до нього слово, ані
З ним враз богам молиться й жертви діять,
Ні з ним купатись! Всі його повинні
Від дому гнати, як причину сеї
Зарази, бо що так воно, се ясно
Нам стало днесь з Піфійської віщби.
Так чинячи, поборником я чинюсь
І бога і небіжчика царя.
Самого ж вбійцю проклинаю, чи він
Се тайно сам зробив, чи много їх,
Щоб в горі й ганьбі весь їх вік минув!
І якби свідомо його я в домі
Між своїми держав, то най упаде
Й на мене те ж, що вирік я, прокляття!
А вам наказую все те зробить
Не так для мене, як для бога, як
Для краю, що без плоду, без богів
Ось пропада. А хоч би й бог нам був
Не наказав сього, то вам не слід би
Лишать без помсти смерть такого мужа,
Так доброго царя. Найдіть злочинцю!
Тепер, коли тут я цар, маю власть
Ту, що колись тамтой мав, наслідив
По нім і ложе й жінку, мої діти
Були б його дітей братьми й сестрами,
Коли б йому дітей судила доля
(Та вдарила судьба його у тім’я!), –
Тепер за нього я, немов за батька,
Впімнусь і, що лиш можна, все порушу,
Щоби дістать до рук убійцю Лайя,
Що син був Лабдака, внук Полідора,
Кров Кадма і Агенора старого.
А хто не вчинить так, як я казав,
Тому – молюсь богам – нехай земля
Не дасть ні зерна, жінка най не вродить
Дітей! Він сам най згине від отсеї
Зарази або й гіршою ще смертю!
А вам і прочим всім кадмейцям, що
На сеє згідні, най могуча Діке
На поміч буде й другі всі боги!
Хор
О пане, твій тямуючи проклін,
Ось що скажу: не я його убив,
Ані вказать не вмію вбійці. Феб,
Що нам прислав сей вирок, мусив би
Вказать і того, хто зробив се діло.
Едіп
Се правда. Та хто ж може змусить бога
Сказати те, чого сказать не хоче?
Хор
Ще друге б я сказав, що я міркую.
Едіп
Хоч би ще й третє, не вагуйся мовить.
Хор
Міркую, пане, що цареві Фебу
Всевидінням найближчий є Тейрезій.
його спитавши, можна би найліпше
Про се дізнатись.
Едіп
Я й про се подумав
І вже зробив се. Як лиш вість приніс
Креон, я двох послів післав по нього;
Дивуюсь лиш, що ще їх тут нема.
Хор
А прочі вісті, знать, пусті, замерклі.
Едіп
Які се вісті? Важне кожне слово.
Хор
Мовляв, якісь його прохожі вбили.
Едіп
І я се чув, та де ж візьмеш ти свідків?
Хор
Ну, сли лиш крихта в нім страху лишилась,
То як лиш вчує твій проклін – не встоїть.
Едіп
Хто діла не боявсь, той не злякаєсь слів.
Хор
Та є такий, що вислідить його.
Ось божого вже віщуна ведуть!
Се одинокий чоловік, в котрім
Живе ще правда!
