«Цар Едіп» Ява тринадцята
Хор, Едіп, посланець.
Хор
Се чом, Едіпе, пані так поспішно,
Мов диким страхом бита, геть пішла?
Боюсь, щоб з тої мовчанки її
Не виринуло горе.
Едіп
Най що хоче,
Те й вирина! А я пізнать бажаю
Свій рід, хоч будь і низький він! Вона ж,
От як то жінка, високо літає,
Встидаєсь низького мойого роду.
Та я себе вважаю сином Щастя,
Того, що подає добро, й отим-то
Я встиду не боюсь. Його за матір
Вважаю я, а місяці, мов рідні,
Мене плекали змалку аж до зросту.
І ось який я виріс! І ніколи
Не буду іншим, щоб не мав добратись
До свого роду!
Едіп і посланець усуваються вглиб сцени.
Хор
Сли є у мене віщеє чуття
І ясний ум, то чи ж не буду завтра
При повні місячній танками й співом
Тебе, о Кіфероне, величати?
Тебе, Олімпові найближчий, батьку,
Кормильче і пістуне щирий мого
Царя Едіпа? О ласкавий Фебе,
Благослови мене на замір сей!
Та котра ж з дівчат безсмертних,
О дитя, тебе вродила?
Чи гірський мандрівник Пан
Обіймив її любовно?
Чи була вона подруга
Феба, що гостює радо
В полонинах всіх гірських?
Чи Кіллени владник Гермес,
Або Бакхос, бог веселий,
Що по гір вершках гуляє,
Виплодив тебе з одною
З яснооких німф, з котрими
Часто любить жартувать?
«Цар Едіп» Ява чотирнадцята
Хор, Едіп, посланець, пастух (наближається в супроводі двох слуг).
Едіп
(до хору)
Коли, дядьки, і я судити можу,
Хоч з ним ніколи не зносивсь, то, бачу,
Се йде пастух той, що за ним давно
Шукаємо. Його глибока старість
Якраз під пару сьому мужу осьде.
А надто тих, що тут його ведуть,
Я пізнаю як своїх слуг. Та ви
Мені се швидко можете ствердити,
Бо пастуха сього давніш видали.
Хор
Авжеж, се він! Пізнаємо! Він був
Пастух Лайоса й вірник над усіми.
Пастух входить.
Едіп
Тебе насамперед, корінфський гостю,
Питаю, чи про сього ти казав.
Посланець
Сей сам, котрого бачиш!
Едіп
(до пастуха)
Гей,старий!
Гляди сюди! Відповідай мені
На все, про що питатиму! Ти був
Слуга Лайоса?
Пастух
Адже ж був! Не купний.
А таки свого хову.
Едіп
Що за діло
Робив ти? Як жив?
Пастух
Я пастушив, пане!
Пастушив мало що не весь свій вік.
Едіп
А по яких пасовиськах найбільше
Ти пас?
Пастух
Та так, по Кіферону пас
Та й там поблизько.
Едіп
Ну, то, певно, знаєш
І сього мужа звідтам?
Пастух
Відки, пане?
Якого мужа?
Едіп
Отсього ось тут.
Чи, може, ти деінде з ним стрічався?
Пастух
Не пригадаю наборзі, й не можу
Сказать.
Посланець
Воно й не диво, пане. Дайте,
Я призабуте ясно наведу
Йому на тямку. Адже ж добре знаю,
Що тямиш, друже, як оба ми разом
На Кіферону склонах пасли стада –
Ти два, а я одно – цілі три літа
З весни до осені; на зиму ж я
Своє гнав стадо у свої кошари,
А ти в стайні Лайосові. Ну, що ж?
Чи так було, чи ні, як я говорю?
Пастух
Та правда, правда. Се давно було!
Посланець
Скажи ж тепер, чи тямиш, що ти дав
Мені дитину, щоб, як власну кров,
Я годував її?
Пастух
Агій! Пощо
Ти про сю річ розказуєш?
Посланець
(показує на Едіпа)
Ади,
Небоже! Ось є хлопчик той тодішній.
Пастух
Щоб ти пропав! Щоб занімів навіки!
Едіп
Гов, старче! Не клени його! Тебе б
Скоріш карать за річ сю, ніж його.
Пастух
Що ж завинив я, найласкавший пане?
Едiп
Що про дитя се нам сказать не хочеш.
Пастух
То він плете і сам не знає що,
Собі дармого труду завдає.
Едіп
Ей, старче! Ти не хочеш по добру
Сказать, то скажеш плачучи.
Пастух
Ой, пробі!
Не муч мене, старого!
Едіп
Гей, зв’яжіть
Йому взад руки зараз!
Пастух
Горе! Горе!
Та за що? В чім повинен я признатись?
Едіп
Ти дав йому дитину, про котру
Він повідає?
Пастух
Ой, та дав! Бодай би
Я сам був згинув того дня!
Едіп
І згинеш,
Коли не будеш правду всю казати.
Пастух
Ще швидше згину, сли скажу всю правду.
Едіп
Здаєсь, старий, ти щось крутити хочеш!
Пастух
Ні, панцю, ні! Я ж вже сказав, що дав.
Едіп
А відки взяв ти те дитя? Чи се
Твоє було, чи то чуже чиє?
Пастух
Та не моє, а я дістав його.
Едіп
Чи від кого з міщан? З якого дому?
Пастух
Ох, пробі! Пане, не розпитуй дальше!
Едіп
Коли даси ще раз про се питатись,
То смерть твоя!
Пастух
Ну, так з Лайоса дому
Дитя се походило.
Едіп
Чи від слуг,
Чи з ним самим була яка рідня?
Пастух
Ой, лишенько! Аж страшно се сказати.
Едіп
Так, як мені се слухать. Та дарма,
Я мушу чути.
Пастух
Та казали, що
Се власнеє його дитя було.
Та чи се так було, про се тобі
Найліпше жінка зможе розказати.
Едіп
Чи се вона дала тобі дитину?
Пастух
Вона, мій пане.
Едіп
Щоб ти що зробив?
Пастух
Щоб стратив де.
Едіп
Се мати так могла?..
Пастух
Віщба її страшна так налякала.
Едіп
Яка?
Пастух
Мовляв, дитя се батька вб’є.
Едіп
Чому ж ти дав його сьому старому?
Пастух
Жаль, паночку, мені зробилось. Думав:
Візьме його в чужину, відки й сам.
А він плекав його на люте горе!
Бо сли се ти є, про котрого сей
Говорить, то страшна твоя судьба!
Едіп
Ой-ой! Ой-ой! Тепер все ясно стало!
О світло боже, се остатній раз
Тебе я бачу! На сукір судьбі
Родився я не так, як слід, женивсь
Не з тим, з ким слід, і вбив, кого не слід!
Відходить у палату. Посланець і пастух також мовчки виходять.
«Цар Едіп» Ява п’ятнадцята
Хор
Горе вам, горе, людські покоління!
Поки живі, ви мов тінь та марна.
Бо чи ж бува кому більшеє щастя,
Як коли сам себе чує щасливим
І з тим чуттям умира?
Бачачи долю твою,
Бачачи горе твоє,
Бідний Едіпе, твоє,
Не назову вже щасливим нікого.
Ти ж, мов стрілець той, що в ціль попадає,
Щастя найвище підбоєм здобув.
Боже, ти вбив сю кігтясту почвару,
Тую загадчицю, й краю цілому
Муром від згуби ти став.
От через теє царем
Всі ми назвали тебе,
Всі шанували тебе
Щиро, як владника Фівів могучих.
Нині ж – кого ж у страшнішеє горе,
В тяжчу недолю зіпхнула судьба?
Горе, Едіпе, ти голово славна,
Як же ж на груді, к котрій ще дитятем тулився,
Як же, нещасний, ти міг
Зганьблене ложе вітця
Мовчки так довго ділити?
Час всевидючий відкрив мимоволі
Недружнє подружжя, всім людям гидке,
Виявив – матері з сином.
Горе, Лайоса дитино!
Щоб я ніколи тебе,
Щоб я ніколи не бачив!
Криком несвітським із уст
Ллється у мене ридання.
Ах, та по правді сказати, з-за тебе
Я відітхнув від тяжкої тривоги,
Міг супокійно заснути!
