«Цар Едіп» Ява шістнадцята
Хор. Слуга.
Слуга
О старці, в сьому краї все найбільше
Шановні! Сли для Лабдакідів дому
Ще в серцях ваших давня є любов, –
Що вам тепер почути доведеться!
Що бачити! Яке оплакать горе!
Здаєсь, ні Істер би не змив, ні Фасіс
Не обілив того, що дах отсей
Вкрива й на світло зараз виявить,
Тих добровільних, не невільних мук.
А самохітний біль з усяких болів
Найгірш болить.
Хор
Вже й те, що досі знаєм,
Таке страшне, що тяжчого, мабуть,
І буть не може. Що ж ти ще до того
Додати можеш?
Слуга
Лиш маленьке слово,
Що швидко скажеш і затямиш живо:
Йокасти божеська краса померла!
Хор
Нещасна жінка! Від чого ж умерла?
Слуга
Сама від себе. Що найбільш болюче
Було в тім ділі, се ніхто не може
Відчути, хто при тім не був. Та скільки
Ще в мене пам’яті лишилось, я
Вам розкажу про горе тих нещасних.
Як лиш ввійшла вона, до дна душі
Збентежена, у сіни, обома
Руками рвучи на собі волосся,
Так зараз кинулась в супружу спальню.
Як лиш ввійшла, знутра замкнула двері
І кликать почала Лайоса, мужа
Давно покійного, і споминати
Колишній плід, що смерть йому завдав,
А з нею, матір’ю, в огиднім зв’язку
Дітей нещасних сплодив. Проклинала
Те ложе, на котрім собі на горе
Від мужа – мужа, від дітей – дітей
Породила. Який по тих риданнях
Її кінець був, я й не знаю вже.
Бо се Едіп, ридаючи, надбіг;
І годі вже було нам додивлятись
До неї, бідної, бо лиш на нього
Гляділи ми, як бігав сам не свій.
«Меча, меча подайте!» – біжучи,
Кричав до нас, і «Де є жінка? Ні,
Не жінка, де є мати, що його
Й дітей його в однім носила лоні!»
Скаженому, знать, з демонів котрийсь
Вказав дорогу, бо ніхто з людей,
Що там стояли, й не поворухнувся.
Ревучи дико, мов хтось вів його,
Він до дверей припав подвійних, вирвав
З завіси довбані замки й ввірвавсь
До спальні. Тут уздріли ми царицю
В повітрі звислу на міцному шнурі.
Побачивши її, нещасний цар
Завив страшенно й зашморг відв’язав.
Коли ж ся бідна на землі лежала,
Страх вимовить, що сталося тоді!
З її одежі золоті шпильки,
Що їй прикрасою були, він вирвав,
Підніс і пхнув собі в обидві оці,
Ще й кричачи: «Коли не бачили,
Ким я їй був, як з нею я грішив,
Так бачте ж в пітьмі те, чого не слід
Було вам бачить, а кого б вам треба,
Того повік не пізнавайте більш!»
Так кленучи не раз, а кілька раз
Шпигав, піднявши вверх повіки. Кров
З зіниць лице його зачервонила;
Не краплями кривавая роса,
А мов той чорний дощ, лилась струями.
Отак на двох, не на одного впало
Нещастя, горем вкриті муж і жінка.
Колись було тут щастя, справжнє щастя,
Та нині горе, ганьба, смерть, ридання,
Які лиш є де лиха, всі тут є.
Хор
Чи ж хоч тепер нещасний сей найшов
Якую пільгу свому горю?
Слуга
Ні!
Кричить, щоб відчинити двері, щоб
Усі кадмейці в ньому оглядали
Убійцю батька, матері – та ні!
Таке страшне говорить він, що я
Не смію й вимовить! Жадає, щоб
Його прогнати з краю, щоб в тім домі
Не був він довше, так як сам закляв.
Та помочі, провідника йому
Потрібно, бо над людську силу йде
його страждання. Та ось, бач, і сам!
Отсе відчинюють дверей верії.
Побачиш швидко вид, що може сльози
І ворогові витиснуть лихому.
Едіпа виводять з палати.
«Цар Едіп» Ява сімнадцята
Ті самі й Едіп.
Хор
Страшенна поява людського страждання!
Страшніша всього, що я досі видав.
Яке ж тебе, бідний, найшло божевілля?
Чи демон якийсь, між найдужчими дужчий,
Наскочив на тебе прокляттям всіх бід?
О горе, нещасний, о горе тобі!
Глядіти на тебе не смію.
А стільки б бажалось тебе розпитати,
Тобі розповісти, потішить тебе,
Та жах мою душу проймає.
Едіп
Ой-ой! Ой-ой! Моє горенько!
Куди ж мені йти нещасному?
Ох-ох! Куди ж ви, стогнання мої,
Із уст моїх вилітаєте?
О доле, доленько моя,
Куди ж мене ти гониш?
Хор
В нечувані й невидані страхіття.
Едіп
Темно довкола!
Пітьма безмірная,
Непоборимая,
Невилічимая,
Щільна, несказанна
Світ залягла.
Горенько, горе!
Як же то серце рве
Пітьма та чорная!
Та сто раз дужче ще
Спомин гріхів страшних
Душу в’ялить.
Хор
Не диво, що в такім безмірнім горі
Подвійно мучиш сам себе й терпиш.
Едіп
Друже мій любий!
Ти одиноким ще
Є мені захистом!
Ти для сліпого ще
Поміч і радощі!
Горе мені!
Бачу тя добре,
Хоч мене тьма гнітить,
Та не схова тебе!
Голос приязний твій
Ловить душа.
Хор
Страшне вчинив ти! І як міг ти так
Свій зір знівечить? Що за демон так
Тебе опутав?
Едіп
Аполлон, брати!
Се Аполлон вчинив! Отсе страшне
Завдав мені, безмірнеє страждання.
Та ніхто власноручно не вдарив мене,
Тільки сам я, нещасний!
Бо чи слід було бачить ще довше мені
Те, що серця мого
Вже потішить не може ніколи?
Хор
Правда, правда! Добре мовиш.
Едіп
Бо і що ж я вже можу побачить таке,
Чи то серцем почуть, чи сказати,
Що могло би мене ще потішить, брати?
Проженіть, проженіть якнайшвидше
З сього міста мене, мої любі!
Проженіть тую згубу загальну,
Проженіть те прокляття важке,
Ту потвору, що з всіх, які є в світі люди,
Ненависна найбільше богам!
Хор
О нещасний! Чуття твоє рівне
Твому горю! Бодай би я був
Не дождав тебе бачить ніколи!
Едіп
А бодай же пропав той, що в горах колись
Розв’язав мої ноги пробиті!
Що від згуби мене врятував, згодував!
Проклинаю його я за теє.
Сли б тоді був я вмер, то не був би тепер
Я для себе й для всіх найлюбіших моїх
Отаким дивовижним прокляттям.
Хор
І моє таке ж бажання.
Едіп
О, тоді я не був би убійник вітця,
Не взирались би люди на мене,
Як на того, що матері рідній був муж.
А тепер я, як нелюд з нелюдського кодла,
Що в подружжі огидному жив,
Безталанний, із тою, з котрої родився!
О, коли б іще горе лютіше було
Від сього, що мене підтяло,
То й воно б на Едіпа ще впало.
Хор
Не знаю, що було б для тебе ліпше,
Та, бачиться, найліпше б ти зовсім
І не родивсь на світ, ніж жив сліпцем.
Едіп
О, не кажи: зле сталось те, що сталось!
І не навчай мене й не радь нічого!
Якими б я очима був колись,
Зійшовши в ад, глядів на батька мого
Чи на нещасну матір – сам не знаю.
Таж те, що я їм обоїм вчинив,
Гірш того, за що вішають. Та, може,
Ще любий вид дітей би був мене
Порадував, як бігають, ростуть?..
О ні! Не моїм вже очам ся втіха!
Ні міста сього, ані стін не смів
Я бачить, ні богів ікон свячених.
Я ж сам, нещасний, хоч у Фівах сих
З найліпшого походжу покоління,
Я сам обдер себе з тих всіх утіх,
Бо сам казав прогнать з-поміж людей
Того, кого бог виявить нечистим
І пагубним для всього роду. Що ж?
Відкривши, що на мене на самого
Спада ся ганьба, чи ж я міг усім
Глядіти просто в очі? Ні, ніколи!
Я б рад ще й слуху джерело в ушах
Собі заткати, щоб зовсім від світу
Відгородить своє нещасне тіло.
Щоб я не бачив і не чув нічого,
Щоб так, відтятий від всього на світі,
В нетямі я впивався власним горем,
О Кіфероне, пощо ти приняв
Мене, і чом, принявши, гнеть не вбив,
Щоб світ не знав ніколи, чий я син?
Полібе! Ох, Корінфе, ти, котрий я
Вважав ще днесь своєю вітчиною,
Чом виховали ви мене вродливим,
Та з зародом страшного зла у крові!
Тепер я злим вказавсь і плодом зла.
О ви, три шляхи, ти, долино скрита,
Ти, яре лісовий на перехресті,
Ви, що пили нещасну кров вітця,
Пролиту з моїх рук, чи тямите.
Що я при вас зробив? А що вчинив
Потім, сюди прибувши! Шлюбе-шлюбе!
Мене ти сплодив і свій плід оп’ять
Заставив плодить – і явив на світ
Батьків, братів, синів з одної крові,
Дівчат, жінок і матерів, що тільки
Найогиднішого бува на світі.
Та ні, не слід і вимовлять того,
Що бачить стидно. Богом вас благаю,
Сховайте якнайшвидше де мене
За містом, або вбийте, або вкиньте
В безодню моря, де б ніхто ніколи
Мене не бачив. Гей, невже ж ніхто з вас
Мене, нещасного, й торкнуть не сміє?
Послухайте! Не бійтесь! Мого горя
Ніхто, крім мене, ізносить не буде.
Хор
В сам час Креон для твойого бажання
Отсе надходить, щоб тобі порадить
І помогти, бо ж він один лишився
Замісто тебе сторож сього краю.
Едіп
Ох, як же маю говорити з ним?
Як маю ждати щирості від нього?
Вже ж бачу: тяжко скривдив я його!
«Цар Едіп» Ява вісімнадцята
Ті самі і Креон.
Креон
Не насміхатись з тебе йду, Едіпе,
Ні мститись за недавнюю зневагу.
(До слуг.)
А ви, сли вам людських очей не стидно.
То хоч жахайтесь всекормлящого
Огню святого сонця, щоб таку огиду
Показувать так явно, що її
Зжахнесь земля, і сонце, й дощ святий.
Живенько заведіть його додому!
Бо лиш рідні годиться рідних горе
Глядіти і вислухувать у скрусі.
Едіп
О, пробі! Ти прогнав мою тривогу,
Так щиро дбаючи про мене, злюку!
Вчини ж мені одно ще – не для себе,
А для тебе самого я благаю.
Креон
Якої ж ласки просиш так умильно?
Едіп
Найшвидше викинь геть мене із краю
Там, де б я й голосу не чув людського.
Креон
Се б я вчинив, будь певний, та вперед
Спитати треба в бога, що нам діять?
Едіп
Таж божий суд вже звісний нам і ясний:
Поганий батьковбійця мусить згинуть.
Креон
Так сказано було, та як тепер
Річ стала, ліпше нам ще раз спитати.
Едіп
Ще раз о мні, пропащім, вам питати?
Креон
Вже ти тепер на божу волю здайся!
Едіп
Ще об однім прошу й напоминаю:
Сю, що там в домі, поховай, як знаєш!
Для власної рідні вчини, що слід.
Та щоб мені позволив в собі жить
Сей рідний город, я сього й жадать
Не можу. В горах жить мене покиньте,
В тім Кіфероні моїм, що отець
І мати призначили ще живому
На певний гріб. Отам нехай я згину,
Де погубить мене вони хотіли!
Та се я знаю: слабість, ні припадок
Мене не доконає, смерть мене лишила
Найтяжчому стражданню на поталу.
Та вже яка там буде наша доля,
Нехай і буде! Та ось діти… Ну,
Про хлопців ти, Креоне, не турбуйся!
Вони мужчини. Де їх кине доля,
Зуміють раду дать собі в житті.
Та ті нещасні, біднії дівчата
Мої! Ніколи батько до стола
Без них не сів, і що я їв, те саме
й вони все їли… Дбай о них, Креоне!
Ох, рад би я ще їх обнять руками,
Оплакати їх долю нещасливу!
Ох, приведи їх, пане мій шановний!
Креон відходить у палату.
Коли руками їх діткнусь, ще раз
Почую, що вони мої, мені
Здаватись буде, що їх бачу в вічі!
Слухає мовчки. Креон з дочками Едіповими, Антігоною й Ісменою, виходить із палати.
Та що се? Боже мій! Невже ж я чую,
Як плачуть ті голубочки мої!
Невже ж Креон мав милість наді мною,
Прислав мені мої наймильші діти?
Чи правда се?
Креон
А так. Се я зробив,
Пізнавши се палке твоє бажання.
Едіп
Бог заплать же тобі за сей твій труд!
І най боги тобі шлють ліпше щастя,
Аніж мені! Гей, дітоньки! Де ви?
Ходіть сюди! Ось тут! Най вас діткнуся
Отсими братніми руками, що,
Як бачите, у вашого вітця
Згасили ясні донедавна очі!
Отець ваш, діти, сам не бачачи
й не домірковуючись того, сплодив
Вас з тою, від котрої й сам родився!
Я гірко плачу – бачить вас не можу! –
Коли подумаю, яке гірке
Життя прийдеться вам вести віднині
Поміж людьми! Не буде товариства
У городі, ні празника, ні збору,
З котрого б ви додому не вертали,
Сльозами миючись замість утіхи.
А як прийде пора вам вийти заміж,
То хто ж поважиться, мої голубки,
Взять вас, а з вами взять усю ту ганьбу,
Що к вашим родичам і к вам прилипла?
Бо чи ж хибне тут хоч одна огида?
«Ваш батько батька вбив і мужем був
Своєї мами, що його родила,
І сплодив вас з тієї, від котрої
І сам на світ прийшов». Отак-то будуть
Злословить вам! То й хто ж вас так візьме?
Ні, не візьме ніхто, мої сирітки!
Зів’янете самотньо, без утіхи
І без подружжя! Сину Менекенку!
Ти їм тепер один лишився батьком,
Бо ми, що сплодили їх, ми обоє
Погибли! Так не дай їм хліба жебрать,
Не дай блукать без мужа! Бо й вони ж
Твоя рідня! Не дай їм побиватись
Таким же горем, як і я! Май милість
Над нимиї Бач, вони ще молоденькі,
Безпомічні, сли ти їм не поможеш,
Дай руку, благородний мужу, що
Мені се прирікаєш! Вам, о діти,
Я не одну би дав іще науку,
Якби її могли ви розуміти.
Та я одного лиш бажаю вам:
Най легше вам живесь, най ласкавіша
Вам доля йде, як вашому вітцю!
Креон
Годі плакати, Едіпе!
Час уже додому йти.
Едіп
Хоч не рад іти, та мушу.
Креон
Все є добре в слушний час.
Едіп
Знаєш, я чого бажаю?
Креон
Ну, скажи, то буду знать.
Едіп
Вишли геть мене із краю!
Креон
Як бог скаже, я зроблю.
Едіп
Я ж богам над всіх нелюбий.
Креон
То тим швидше це й сповнять.
Едіп
Так міркуєш?
Креон
Не говорю
Пусто, що не зміркував.
Едіп
Так веди ж мене відсіля!
Креон
Йди ж! Та тут лиши дітей!
Едіп
Ох, не відбирай мені їх!
Креон
Не бажай все здобувать!
Те-бо, що в житті здобув ти,
Не к добру тобі пішло.
Едіп і Креон відходять.
Хор
Гляньте, рідних Фів міщани!
Гляньте, ось вам той Едіп,
Що вгадав загадку славну
Й царську власть за те здобув,
І котрого щастю в місті
Мовчки хто не завидів?
А в яку тепер безодню
Горя лютого він впав!
Отому не слід нікого
За щасливого вважать
На землі, хто дожида ще
Дня остатнього життя,
Поки без біди у вічну
Він пристань не запливе.
«Цар Едіп» Примітки
Пеан – назва бога Аполлона, а також назва пісні на його честь. Прим. І. Ф.
Кадмос – основатель Фів; дім Кадма – Фіви. Прим. І. Ф.
Сфінкс – дивовижна казочна потвора з головою жінки, тілом пса, крильми, кігтями льва, хвостом дракона і людським голосом. Вона появилась була на горі коло Фів і кожному прохожому задавала загадку; хто не відгадав, того вона вбивала. Аж Едіп відгадав її загадку; тоді Сфінкс кинулася в море, а Едіп унаслідив царський престол у Фівах і руку цариці Іокасти. Прим. І. Ф.
Лайос (Лай Лабдакенко – сучасна форма – Лаій, син Лабдака) – справжній батько Едіпа, цар фіванський.
Що з позолочених хором Піфона… – Скарби багатьох грецьких міст-держав зберігалися при храмі Аполлона в Дельфах.
Фама – дорійська форма загальногрецького «Феме» (Чутка, Звістка).
На ринку круглому – Статуя Артеміди стояла серед круглого ринку в Фівах. Прим. І. Ф.
Лікійський пастирю… – В оригіналі: «Владарю Лікіє…», що є звертанням до Аполлона Лікія. Грецьке «Люкейос» – один із давніх епітетів Аполлона як бога світла і бога сонця (пор. епітет «Фойбос»). Згодом цей епітет Аполлона стали розуміти як «лікійський», тобто з країни Лікії (на південному заході Малої Азії) і як епітет бога-захисника отар від вовків (грецьке «люкос» – вовк). Саме маючи на увазі це останнє значення, перекладач ужив слово «пастирю».
Що син був Лабдака, внук Полідора, Кров Кад-ма і Агенора старого. – Тут подається генеалогія фіванського царя Лаія: засновник Фів Кадм був сином фінікійського царя Агенора, його сином був Полідор, а внуком – Лабдак, батько Лаія, дід Едіпа.
Давлія, чи Давліда – містечко коло підніжжя Парнасу, поблизу Дельфів.
…Там, де святий пуп землі… – Дельфи в ФокідІ вважалися центром землі, що, як рівнина, простягалася до ріки Океану на всі чотири сторони світу. Тому серед інших святинь у дельфійській священній окрузі було поставлено кам’яний монумент «пуп» (грецьке – омфалос).
Абський храм – тобто храм із оракулом Аполлона в місті Аби в Фокіді. В Олімпії був храм із оракулом Зевса. Грищами тут називаються змагання на олімпійських святах, що влаштовувалися першого року кожного чоіирьохріччя.
У Істмійськім краї… – тобто на Корінфському перешийку, в Корінфській державі.
Фасіс – давня назва річки Ріоні в Закавказзі. Тут ці річки згадуються як найвіддаленіші від Греції.
