«В бур’янах» розповідає про дитинство великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка.
«В бур’янах» скорочено (аудіокнига)
«В бур’янах» скорочено читати
Життя нашого поета таке дивне, що можна назвати б легендою, якби це не було насправді. Жив він у завороженій злими людьми країні, де була одна неволя панська, а друга — царська. Люди на той час жили рабами в тяжкій роботі. Світ їм було зав’язано, говорити заборонено.
В одному слові «Україна» скільки смутку й жалю! «Україна — це тихі води й ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки…» Разом із тим це — голодні, втомлені від важкої праці, обідрані люди, кріпаки.
* * *
У 1814 році 9 березня за новим стилем у хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, в селі Моринцях на Звенигородщині народився син Тарас, майбутній великий співець України. Батьки Великого Кобзаря були кріпаками, тому від народження сина теж чекала тяжка кріпацька доля.
Бабуся, яка допомагала матері при народженні дитини, сказала, що за її прикметами, виросте неабияка людина — буде змагатися з панами та царями.
“Виросте твій син неабияка людина — буде змагатись з панами та з царями… А за що — сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме… Хто знає — може, це й він”.
II
Минув рік. Батько й мати на панщині, а сестра Катерина була Тарасу за няньку — сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як із цяцькою.
А сама Катря ще була дитиною, їй хотілося погуляти, з дівчатами погратися. Посадить Тараса на вигоні в ромашках, побіжить та й забуде про нього на цілий день. Згадає увечері, а в дитини вже й сліз немає — всі проплакав. Візьме його на ручки, обніме, поцілує. Кожного разу вона картала себе, обіцяла не залишати його на самоті.
III
Пройшло вже й п’ять років. Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп’явся на ноги, ніколи не сидів вдома… Почалося дитяче бурлакування. Батьки — на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а Тарас на леваду, до ставу, за село до млина, у сад… І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур’янів на поле, дивиться, як сонце заходить, і здається малому, що там — край світу. Там сонце спати лягає. До хати забігав лише за шматком хліба. Матір називала його волоцюгою.
Велика родина Шевченків бідувала. Хатина Шевченків стояла край села: убога, кривобока, стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялася. За хатою був невеликий садок, бур’янами зарослий. Лише навесні злиденна хата веселіла, коли зацвітав сад, яблуня коло хати, під вікнами півники та барвінок.
Одного разу навесні, коли стара Шевченкова хата набирала привітнішого вигляду, сім’я вечеряла надворі. Але всі були сумні, зажурені — Тараса ніде не було. Раптом заскрипіли чумацькі вози, почулася пісня. І над перелазом з’явилася білява Тарасова голова із синіми очима.
Рідні розпитують, де він був. Тарас розповів, що йшов полем, та заблукав. А чумаки, яких він зустрів розпитали, звідки він та й підвезли додому, бо йшов хлопець зовсім в протилежний бік.
Коди ж матір запитала, що чому він пішов у поле, то хлопчик розповів, що ходив туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів.
Сусіді почувши розповідь хлопця вирішили, що з Тараса, “мабуть, щось добряще вийде”.
IV
Минув рік. Не любив Тарас сидіти в темній хаті, слухати сумні розмови про горе та злидні. Але інколи нікуди від того подітися. Наслухається Тарас про панів та економів — як людей били, продавали, на собак міняли, засилали в Сибір та віддавали в солдати. Ясний надворі день, а після того, як наслухається — і день стемніється, охмариться. Та раптом заграє в ньому якась сила, винесе надвір. А назустріч несеться вірна подруга — сусідка Оксана. Малий Шевченко будує курінь у бур’янах, грається там із дівчинкою в «кумів», ходять одне до одного в гості. Інколи й засне там, поки рідні не знайдуть та не заберуть до хати.
V
Святами Тарас бував у діда Івана, який був грамотний і читав людям про святих мучеників. Інколи приходив кобзар Перебендя, і тоді весь народ збирався на майдані послухати його правдиві думи й пісні.
Розмовляють знову про панську сваволю, про те, що може увірватися терпець. Тоді просять діда Івана розповісти про Коліївщину, про гайдамак та мужніх ватажків Залізняка й Ґонту. Дорослі, побачивши малого Тараса на причілку, радять йому йти погуляти. Але той не хоче, йому цікаво слухати розповіді діда. Уночі ж увижаються йому то пожежі, то гайдамаки. А матір сердиться, що малий хлопець слухає розповіді діда, а тоді спати не може
Вранці він робить із соняшничини рушницю, з лозини шаблю й біжить стинати голови будякам, уявляючи, що це ненависні пани.
* * *
Звенигородщина — співучий куток України. Там співають усі — від чумаків до старих бабусь. Співав батько Тараса, сестра Катря. Вулиці аж гули од пісень. Тарас із сестрою так виводили, що здивувався навіть сам дяк.
* * *
А восени навчався Тарас граматки в дяковій хаті. Нудна й тяжка була наука в тодішніх школах, учили з-під різок, по церковних книжках, старим способом. Наприклад: щоб прочитати слово баба, потрібно було називати по черзі букви: “буки -аз-буки-аз”, тому розуміли не всі, як його читати. Дяк думав, що учні не хочуть учитися, тому й карав їх різками. Проте малий Шевченко навчався охоче.
Якось батько спитав у дяка, як там учиться його син. Учитель поскаржився, що дуже бешкетує, не допомагають навіть різки. Але грамоту засвоює добре.
Хлопчик сподівався, що наука відкриє йому шлях до кращої долі. Якось хлопець побачив у дяка зшиток синього паперу. Там були псалми, вірші, пісні, щедрівки. І Тарасові так захотілось зробити самому таку книжечку, обмалювати візерунками і вписувати туди пісні та вірші, що припали до душі. Це був перший прихований потяг до словесної творчості – непереможний та жагучий…
* * *
Малого Тараса спіткало тяжке горе — смерть матері. Тараса забрали із школи дивитися за меншими дітьми. Батько одружився вдруге, взявши вдову з дітьми. У родині почалися сварки, бійки між зведеними дітьми. Мачуха захищала своїх, а Тарасові, правдивому та гарячому, перепадало найбільше.
Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але невдовзі й батько помер, і сиротам не стало життя в своїй хаті.
Якось зникли 45 копійок. Звернули на Тараса, і він утік із дому. Три дні ховався в бур’яні, а потім його знайшов там родич мачухи, і почалася розправа така, що навіть сусіди обороняли дитину-сироту.
Після цього Тарас кинув рідну хату, за ним, як руді мишенята, розбіглися його менші брати й сестри.
Щоб заробити на шматок хліба малий Шевченко побував і в пастухах, і в попівських наймитах. Але його непереможно тягла до себе школа, і він найнявся служити дяку, щоб була можливість учитися. Дяк не дуже турбувався про хлопця, пиячив, ганяв Тараса за милостинею або позичати. Хлопець все терпів, бо у школі міг хоч щось почитати у книжках дяках, почути щось цікаве для себе.
Люди почали глузувати, називати ледащо. Ходив він у брудній сорочці, у драній батьковій свиті, босий і простоволосий. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо — тому спадщина йому не допоможе… Босий і простоволосий зимою і літом…
Тарас частенько забивався в бур’яни, розгортав свій зшиточок з піснями та щедрівками та виводив пісню про бідного сироту, так що заслухувалося все село.
Якось дяк відправив Тараса в Лисянку запросити тамтешнього дяка на іменини й позичити цимбали. Той цимбалів не дав і на іменини приїхати не обіцяв. Та Шевченко застав лисянського дяка за роботою — той малював ікону. Це вразило хлопця, він захотів і собі навчитися так малювати. Маляр здався йому чарівником. Спитав хлопець, чи може дяк узяти його за учня. Той погодився.
VІ
Але лисянський дяк взяв його не за учня, а за наймита (наказав дрова рубати, носити воду, дітей глядіти). Тарас не знав, що в усіх ремісників так велося, що учень мусив років два-три одробити йому за хатнього наймита, а тоді вже хазяїн почне вчити його свого ремества.
Днів зо три поносивши воду з Тясмина на круту гору, Тарас запитав дяка, коли почнеться навчання. А дяк пояснив, що спершу він має відслужити йому років три, а тоді вже почнеться навчання.
Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Покинув цього маляра — пішов до другого в село Тарасівку. Там маляр сказав, що в хлопця немає таланту, обізвав його ледащим та безталанним.
Ці слова боляче приголомшили Тараса, але він не здався, а пішов до хлипнівського маляра. Той чоловік поглянувши на малюнки хлопця зрозумів, що той здібний та обдарований. Маляр погодився його навчати, але відправив за дозволом до панського управителя.
Побіг Тарас до Вільшани питати дозволу на учнівство в хлипнянського дяка. У панській конторі хлопця чекалло розчарування, там лише посміялися з нього. Сказали, що не оддадуть його маляреві, їм самим потрібен попихач на кухні. Тарас засперечався, то йому нагадали, що він кріпак, можуть і розправитися з ним.
Гостро відчув Шевченко свою неволю, упав у відчай. “Пригадались йому батько, мати, сумні розмови про панщину, про різки, про те, як на собак людей міняють, в карти програють. Розмови не дуже вражали хлопця — хотілось радощів, і він одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли вони на нього всією страшною своєю вагою. Раб… невільник, довічний попихач….”
Побіг до ставу топитися. Але якась невідома сила відштурхнула його від ополонки: «Важко жити, а як же хочеться жить…»
прекрасна розповідь❤️(╥﹏╥)