Повідцвітали червоні маки, якими прибиралася ціле літо молода Тетяна. Настали понурі дні. Понурі, короткі і дощові. А в хаті Іванихи Дубихи, що стоїть межи горою і гучною рікою, панує майже заєдно півтемінь. То смереки, що здіймаються густими рядками перед хатою на горі, заслоняють вступ сонця і творять в ній понурість; в хаті перед іконою пресвятої діви горить, як звичайно у побожної Іванихи Дубихи, мале миготливе світельце.
Смутно і тужно тепер осінніми днями красній Тетяні. Мати за господарством та справунками в млині, лиш недовго пересиджує в світличках. Тетяна, прибравши їх рушниками, сушеними цвітами та килимами, не знає іноді, що з часом починати, так багато, здається їй, має його зайвого. Хоча й помагає матері в господарстві… клопочеться враз з нею… втім, все ж таки бувають у неї такі хвилі… де здається їй… має його ще все забагато. Грубої челядинської роботи Іваниха Дубиха своїй одніській доньці не дає в руки, а туга за Грицем і потайна любов до нього підмулюють душевний спокій і рівновагу дівчини. Летіла би, як птаха, на гору до нього, він же кликав, молив лісом, щоб зайшла хоч раз ще. Однак вона не була. Щось, що було сильніше від неї, держало її вдолині, вдома, не допускало виходити проти нього.
Хотіла бачити — не йшла. Любила — не показувалася Зачинила душу і ніби ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна…
“А що, буду плакати?” — гомоніло його голосом в її душі, коли пригадувала собі розмову з ним та те, що дівчата, полюбивши, повинні мати “свій розум”.
Так. Тому ж і в неї був свій розум, — і вона не виходила в ліс до нього. Не вірила йому. А он бідній Маврі як пішло життя марно-марнотою, і всі покинули. Нікого, окрім неї та її матері, не мала вона на всім світі. Та вона так не хоче. Ліпше не любити, якщо мав би він її забути, висміяти, що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила…
І чомусь їй лячно, і чомусь тужно. Скільки не молилася, віри до нього в неї нема. Полюбить, покине, осміє і свисне! — остерігає заєдно якийсь внутрішній голос її серце. Так учила, остерігала Мавра, а Маврі вона вірить.
О!.. о!.. о!.. — виривався на саму таку лиш думку стогін з її грудей, і віра, хоч би й була на час, щезла без надії — не вертає більше. Думка нестерпна. Вона мутить її душу, відбирає спокій. Насуває смуток, розпікає душу. Вона, Тетяна Дубівна, покинена, осміяна. Вона — що її мати держить, мов цвітку за образами, шанує, пестить. Що все, чого б не захотіла, мала по волі. Вона ним покинена, а він посвистує на неї!.. Мов під невидимим тягарем якогось незрозумілого їй самій страху — угинається Тетяна, терпить і умліває душею.
Так часто, так густо. Тому зачинені її уста мовчать гордо, не признаються нікому про біль і рай в душі. Прийде він або старости від нього, вона заговорить, все розкаже. А коли не так, нехай все в ній згасне.
Іншими днями знов Тетяна, мов той лід весняний, тане. До себе усміхається, радіючи цілою душею. Він її любить! — красний та пишний, мов орел літає. А все її любить, душею в’ялить. Грицю, Грицю! — кличе її молода душа, простягає тужно свої чисті крила, тріпочеться надіями, усміхається щастям; коли прийде сам?
Сам!
На своїм дорогім, як вугіль чорнім коні. Прийде, поцілує, стане перед матір, скаже те, що треба, заповість їй щастя.
Та не спішить Тетяна лісом до нього, а біжить до Маври.
“Казати? Оповісти? — питає її непевний голос. — Розповісти Маврі? Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане час…”
Ні, ліпше мовчати. Не зрадитися ні словечком. Радше буде сама ждати, мовчки щастя виглядати, любити тайком, а промине час, він пришле сватів, і все буде добре. Мати її віддасть за нього. Вони полюбилися, і вона упросить матір віддати її за нього.
Та не спішить Тетяна до нього, а спішить до Маври.
Хоч і не розкаже їй про свою любов, то Мавра знає різне, розуміється на всім, бувала в світі, знає ворожити, споминає іноді і про любов… легше якось буде.
Ідучи одного разу лісом з такими ось думками, завертає Тетяна в сторону, де видніє Маврина оселя, і… врешті входить до неї.
— Мавро! — кличе живо. — А он я до тебе в гості, хоч і не неділя, та в нас в хаті тужно якось часами і сумно, а іноді аж… силує вийти… хоч би й до тебе! — Із тими словами тулиться дівчина до старої приятельки, неначе бажає, хоч і несвідомо, пестощів і любові.
— Мавро, бачиш, я тут… тож за те обійми, попести…
— От і пригадала! — відповідає Мавра, та проте пестить і голубить свою доню.
— Чому не приходила? — ставить питання. — Забула вже Мавру? Полюбила якого хлопця? Нехай їй усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш її має. її одну на світі, її одну над усе. Більше… кого їй любити? Хто бідною жінкою журиться? Довкруги неї лиш ліс, ліс та гори. А он нині зранку хлопці знов зверещали. Прилетіли злобні, на хату знов спали: “Татари ідуть!” — зверещали. В двері нагримали і, заки вона з печі злізла, й пощезали. Кого їй любити? Кого там пестити, як не її, зозулю, зозулю біленьку!
…Тетяна сміялася.
— Страхали знов татарами?
— Так, злетіли звідкись і ну ж бити в двері. “Відчини, Мавро, бо татари йдуть”. Стільки часу оставили, що хіба заклясти, поховати зілля, щоб не розтрусили.
— Багато сього літа зілля назбирала? — питає Тетяна і обзирається по закутках, де стара приятелька держала насушене чародійне зілля.
— Та доста.
— А он там на печі, що се за зілля? — спитала цікаво
Тетяна. — Я ще не бачила його в тебе, ще на сім не знаюся.
— Тото зілля? — питає стара сухо.
— Тото. Від чого воно, Мавро?
— Від усякого лиха, — відказує знов сухо стара, — воно з-під “Білого каменя”.
— Та від якого ж лиха, Мавро? — допитується дівчина, придивляючись уважно листю зілля…
— От, від лиха,.. — чує знов те саме. — Даси напитися, то й переможеш його. Переможеш сном, і вже його не буде. Воно дає сон… — додала відтак вже приязніше. — Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися, і хоч би як, а мусиш уснути. Мабуть, і мене тим зіллям напоїли вороги тоді, коли мою долю порішили і з-поміж себе викинули. Винесли в сні з шатра, і я нічого не чула. Деякі в нас розуміються добре на зіллі. Ще й до них, як треба, примовляють. Гей, гей, зіллячко! — додала і усміхнулася чудно. — Мавра також знається на нім. Лиш собі не вари, доньцю, — остерігала, — хіба тяжкому ворогові. Та ще й знай, коли його копати.
Говорячи отак та пояснюючи вплив сили зілля, вона неначе ще щось затаювала, та Тетяна про те й не допитувала далі.
— Коли його копати? — спитала лише.
— Коли? — повторяє Мавра. — Ось послухай, як і коли, лише не забудь. Другий раз не скажу. Для себе будь-коли, одиноко, з водою в роті. До схід сонця водою налий, сама без сусідів горшків звари, глечик не кивай, а все мовчки. Так для себе. А проти лиха — інакше.
Тетяна усміхнулася.
Мавра погрозила.
— Не смійся, дівче, — додала поважно, — а краще затям. Може, я загину, ти одна запам’ятай! Чому тобі не знати? Тобі нехай не придасться, а знати все добре. Ось і знай, проти лиха… в неділю рано укопай, в понеділок полощи, у вівторок вари, в середу рано напій, то і гей-гей який сон лихо захопить!.. — і аж заспівала, тріпнувши пальцями. — Гай, га-й! — і розреготалася. — Ой! — кликнула відтак з жалем. — Коли б я була те зілля тоді мала при собі, як він казав мені, що я одна всьому винна, та ще і свиснув — не була б нині Мавра сама по лісах, сама на всім світі, а була би між своїм людом, з своєю дитиною… ет! — додала гірко і урвала.
— То й що, Мавро? — питає Тетяна, і її очі створилися нараз широко, тривожно.
— То нехай був би хоч зо три дні переслався, як уже не що інше…
— Мавро! — крикнула дівчина з відразою, зморщивши люто чорні брови. — Гріх, що ти говориш!
— Може, і гріх… — притакує Мавра твердо. — Але і мене молоду збавляти, порізняти з чоловіком також було гріх.
— Мавро… ти його любила? — обзивається знов Тетяна з несвідомою обороною в голосі, і сама не знає, чому їй ввижається той, кого вона любить, Гриць.
— Любила на свою біду та на своє горе. Правда, що любила. Ліпший був, як Раду. Та що мені з того? Тепер нема ні його, ні дитини, ні Раду, ні родичів — нікого. Тетяно, Тетяно, — додає сумно, — що ти, доньцю, знаєш, що значить у грудях в жінки жаль. Він ваги не знає… І най бог боронить, щоб ти його зазнала хоч би і здалека. Ти збожеволіла б, — остерігає Мавра і накладає люльку.
— Я збожеволіла б, — повторила Тетяна стиха і вже замовкла, зморщивши, як перше, брови над чолом. Нараз — станувши близько перед старою циганкою, каже:
— Мавро!
— Що, доньцю?
— Ти багато знаєш…
— Хоч не так багато, а що треба — знаю.
— То скажи ж. Чи вже всі такі, як один той був?
— Котрий?
— Що ти його любила, а він тебе… зрадив, свиснув за тобою?
Мавра дивиться на дівчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очі, і відповідає:
— Хіба відтепер вродиться, що такий не буде.
Тетяна неначе умліває на ті слова. Сідає мовчки знов на лаву і більше не питає. Зате Мавра не мовчить.
— Доньцю! — каже нараз і дивиться пильно на дівчину. — Чому ти від якогось часу забуваєш про стару Мавру? Г-а?
Тетяна стискає зуби.
— Не любиш її вже?
— …Люблю.
— А більше нікого не полюбила? Г-а-а? — питає і па-кає з люльки, а чорними очима пронизує біле лице тої, що “одну” її любить. ‘
В Тетяні на той запит щось буриться, щось здіймає гордо голову, що досі перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною силою, що намагалося взяти верх над нею.
— А хоч би й полюбила? — питає нараз і дивиться неустрашно просто старій ворожці в очі.
— Тоді не вір!
— А як повірю?
— То відтак не жалуй! — Останнє слово вимовляє Мавра майже з погрозою.
— Я не пожалую.
— Посилав уже старостів? — питає Мавра замість всього і знов пронизує дівчину оком аж до глибини душі.
— Ще він їх пішле.
— З нашого села який?
— Ні.
— Здалека?
— Не знаю. Нічого не знаю.
— І ти його любиш?
— І я його люблю.
— Кажеш — він тебе посватає?
— Він мене посватає.
— Коли?
— Не знаю.
— Сеї осені?
— Не знаю.
— Тетяно! — остерігає Мавра з щирою строгістю ї грізно киває пальцем. — Тетяно!
— Що таке? — опирається проти чогось у голосі старої Маври молода дівчина.
— Уважай, Тетянко!
— Він же мене любить!
— І ти його любиш?
— І я його люблю.
— І не з нашого села він?
— Не з нашого.
— А мама про те знає?
Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в її любові до Гриця хотів би хто стати на сторожі або перешкоді, зворушує її нараз і настроює бунтівниче. Вона тупнула ногою, як чинила в дитинстві, коли не сповнялося її бажання, і відвернулася люта.
— Їй — мама! — крикнула роздразнено, — нащо ще й мамі знати. Він пришле вже в час старостів, тоді й дізнається. А тепер не треба.
— А як тебе хто інший посватає сеї осені?
— То не піду, — відповідає рішуче і гордо.
— А як мама скаже?
— Мама не скаже.
— А як присилує?
— Мавро! — кинулася до неї дівчина з неописаним роздразненням, немов хотіла її вдарити, а очі в неї заіскрилися люто. — Мама не присилує!
— Ні, ні, доньцю, — утихомирює затривожена роздразненням дівчини Мавра, як за дитинячих її літ. — Мама не присилує.
— І ти допоможеш, Мавро? — просить Тетяна, приказуючи.
— І я допоможу, доньцю, вмовлю маму.
— Доки він старостів не пришле, Мавро?
— Доки старостів не пришле.
— Хоч би і другі прийшли і мама силувала? — питає Тетяна з притиском, ніби забезпечуючись відтепер Мавриною поміччю.
— Хоч би і так, дитинонько. Але не журися. Не час тим журитися.
Тетяна сідає близько коло печі, де тліє кілька вугликів, і мовчить.
— А хоч багатирський син він? — питає по якійсь хвилині знов Мавра.
— Авжеж, — відповідає Тетяна згорда, і її голос застерігає собі заздалегідь іншу думку в старої приятельки, як ту, що він багатирський син.
— А красний?
— …Ну-у-у! — відповідає лиш молода дівчина з притиском і підсуває брови, відтак додає: — Такий, мабуть, лиш твій був, Мавро…
— Нехай бог боронить, щоб такий вже вдався.
— Красний — кажу, Мавро.
— Я чую, доньцю, — відповідає Мавра і хитає жалісливо головою. — Тому я пропала, — додає, майже співаючи, півголосом. — Душу за ним дала — за його очима.
— За його очима… — повторює розмріяно, задумано Тетяна.
— А як його звуть?
Тетяна вагається, відтак махає рукою зневажливо і байдуже додає:
— Подибала раз…
— Раз? І вже полюбила?
— Раз, і другий, і третій, а четвертий полюбила.
— Тайком?
Тетяна мовчить, спустивши голову.
— В млині? — розпитує, розгребує дівочу тайну Мавра.
Тетяна знову потакує мовчки головою, а відтак заперечує.
— Не хочу правди сказати.
— Тетяно! — остерігає Мавра, майже молить. — Кажи, най присилає старостів. Сама не виходь до нього!
— Сам пришле він сватів, — обзивається твердо дівчина.
— Най бог помагає. І далі стережися, Тетяно! Бо хто, донько, любить, той не раз і губить, — додала пророче.
— Губить, — повторює ледь чутно шепотом Тетяна, а відтак вмовкає…
Тишина… Мовчанка.
Мавра, задумавшись, пакає люльку, а Тетяна знов бореться з чимось, мовчить якийсь час; відтак кидається до Маври, тулиться до неї і благаючим голосом допитується:
— Мавро, чи вже справді всі такі, як ти передше казала?..
Мавра відзивається твердо, мов камінь, що, впавши в воду, повороту не знає:
— Хіба відтепер вродиться — що такий не буде.
— Мавро!!
— Доньцю моя дорога, як ти ніколи не вірила Маврі, то сим разом повір! Ти в мене одна на світі…
— В нього щирі очі… я його люблю, — відповідає і ніби бореться молода дівчина з недовірливістю старої няні.
— Любиш, доньцю? Любиш? — відказує сумно Мавра, — Тож люби щасливо, бо я — одна на всю гору, на весь ліс, на всю самоту, далеко-широко одна та й одна.
Зворушена вертає осіннім тихим лісом Тетяна, і вже не йде до Маври, її болить, як Мавра заговорить про них а з тим і про того, якого й не знає.
Не піде. Не добре їй з Маврою. Що б і не порушив, вона на все кидає тінь. А Тетяна любить. Вона знає Гриця. І він її також любить. Своє добро вони знають.
Вона вижидає дома старостів від нього. Іноді і молиться. Колись він лиш над’їде — говорить її серце — чорний кінь зарже, і він увійде в хату. Здійме капелюх, як не раз вже в лісі, і, вклонившись покірно, скаже: “Я прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всім світі”.
Куди б не ходила, за що б не бралася, а в її душі грає одна і та сама пісня: “Гриць її полюбив, а вона Гриця…”
Звільна минає день за днем осінь, наближається зима — аж і настала врешті. Біла, чиста і морозиста. Пушистий іній угинає сосни, а груба верства снігу застелила білу стежку. Весь ліс, куди не глянути, прикинувся на час в якусь білу мрію…
З-під густих смерек, обтяжених білим снігом, саме над яром в’ється прозоро-синявою гадючкою дим із Мавриного коминка. Вона зимує…
* * *
Поволі проходить молодому Грицеві осінь і зима. Зразу виїжджав іще за красною Туркинею, та пересвідчившись хутко, що вона держить слово, не являється, як приобіцяла, що “не прийде”, він аж посумнів. “Якби любила, то виходила б, — говорив заєдно, — хоч раз один, а все-таки вийшла б, показалась би — щоб бодай побачив, поглянув на неї. А то затялася і ані раз”. Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно від часу до часу на чорнім коні, як кудись жене і вертає повільним кроком сумно. Лиш як морози почали на добре притискати, а далі і сніг налягати на широких вітах смерек білою вагою, перестав він вижидати дівчину в лісі. Тим часом туга загніздилася в його душі, скільки не розважувала її несвідомо своїми пестощами, щебетанням та слухняністю білолиця Настка. Гриць мов не той вже, що був. Посмутнів. Старостів до Тетяни він також не може слати, бо в його сусідстві живе Настка і він не хоче її смутити. До того й батько його не хоче землі відділити — каже ждати… з женячкою ще не квапитися, і він мусить батьковій волі піддатися. Та ждучи отак і плекаючи в серці бог знає які надії про Туркиню, він все-таки не перестає, розвідуючись тайком про Тетяну, — заходити досхочу до синьоокої Настки, віддаватися тому почуттю, що його в’язало з нею і держало при ній. Він неначе міцніє душею, зачувши тут і там між товаришами, що вона, крім нього, — що гуляє, мов ногами пише, — не бачить іншого в селі, в’яне за ним серцем і до смутку любить…
А Туркині не видно.
Однак не така вже кров у Гриця, щоб він довго з тугою в серці возився. Одного поранку осідлав свого чорногривого коня і подався в село, де жила Іваниха Дубиха з своєю гарною донькою, їздить там по селу, вдаючи, що за справунками, а за Іваниху Дубиху все попри те розпитує. Чи горда вона дуже і неприступна? Строга дуже пані?
— Горда дуже, — кажуть, — і строга, а для своєї доньки то, здається, чи не самого боярина вижидає.
— А донька? — питає.
— За жодного не хоче й чути. Досі відмовляє всім як одному, — розказують. — Каже, що не “по душі” і не хоче.
— От жвава, що й бідних любить, — вихопилося якось Грицеві з уст.
— Та яке там вже “любить”! На жодного, а на бідного вже й тільки не дивиться.
— А гарна яка? — допитує далі Гриць, вдаючи, що не знає дівчини.
— Сам вже придивися, — подають у відповідь. — Поклонися їй низько, поглянь на брови, тоді осудиш власними очима, хто така Дубівна, хто така Туркиня.
В Гриця аж загоріло в душі. От його Туркиня — спалахнуло в думці. Добре кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубівна, до нього ласкава, прекрасна та Туркиня.
Дивиться? Грицю, Грицю… уважай, що дієш! “Гадаєш, я зараз для кождого?” — пригадуються йому її слова.
“Я не для кождого…”
Та Грицеві байдуже про слова дівчини. Він її любить. І щось здіймає в молодому хлопцеві гордо голову, неначе упоминається про своє право… а все інше йому байдуже. “Для кождого, не для кождого, а його вона буде! Ще не було такої, що йому оперлася б”. І їде Гриць впрост відважно сам до Іванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спитає. Може, вийде з хати…
Вийшла Туркиня, спаленіла і зчудувалася бровами. З шапкою в руці стоїть Гриць перед нею.
— Я прийшов, Туркине, — каже він покірно.
— Гаразд, — відповіла вона і всміхнулася очима. А за нею мати — висока, строга… в чорному одіта.
— В яких справах, молодий ґаздо? — запитала сухо і прошибла холодним оком Гриця і доньку.
— Не питали зранку люди тут за ним?
— Не питали, — ще зимніше відказала.
— Чоловік та й жінка…
— Не питали, кажу! — З тим і обернулася і ввійшла У хату.
— І ти, донько, входь, надворі не гайся! — так прийняла його Іваниха Дубиха — і більше її не бачив.
— Іду, мамцю… — обзивається слухняно Тетяна, а сама з місця не рушається.
— Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви, — просить Гриць, вклонившись знов покірно. — Разом посумуємо, разом поговоримо.
— Не вийду. Навіть і не жди, — відповіла твердо.
Він жде хвилину, мне шапку в руках, потім озивається:
— А в ліс весною прийдеш? — питає і з тими словами схиляється перед нею, дотикаючи сим разом шапкою самої вже землі.
— В ліс весною прийду. А тепер вертай.
— Як зазеленіє, — притримує Гриць, а сам аж губить очі на її чорних бровах, на усміхнених устах, на всій її красі.
— Як зазеленіє, — повторює вона і знов усміхається.
Гриць кланяється.
— Спасибі, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибі ще раз.
— Спасибі тобі, що додержав ти слова — та проте вертай — мати не жартує…
Відлетів Гриць на чорнім коні, і тихо стало коло хати, лиш на часок, ніби десь на спогад там комусь, остався тупіт кінських копит у воздусі.
“В ліс весною прийдеш?” — повторює Гриць в себе вдома заєдно своє питання, тоне в нім, куди б не ходив, за що б не брався.
“В ліс весною прийду!”
“Як зазеленіє…”
“Як зазеленіє…” Господи боже, от Туркиня і любить!
“Весно, прийди! — тужить, молить німо його молода грудь, зітхає гаряче його серце. — Весно, прийди!..”
Повеселів Гриць. Обіймає Настку, тулить і голубить з потайного щастя синьооку її. Вдоволяє батька-матір, а сам до себе усміхається. В ліс весною прийдеш?” — питає його серце.
“В ліс весною прийду”.
“Як зазеленіє?..”
“Як зазеленіє…”
Зеленійте, сосни!..
* * *
Весна настала.
Стоять смереки рівними зеленими хоругвами, вітаються шумом, клоняться коронами одна другій, а все тому, що от весна прийшла.
Цвітуть вже і цвіти, колишуться і дзвінки коло скал, каміння, а все в честь весни, все в честь її повороту.
Порозпукувалися вже й маки молодої Тетяни, і от-от незадовго вона їх зірве вже, заквітчається ними, поспішить зеленим лісом прудкими ногами до старої Маври або й дальше…
* * *
Одної такої чудової весняної днини пустився Гриць в полонини оглянути худобу, деякі колиби та на приказ батька вибрати кілька кращих штук худоби на продаж. Переходячи через село на противну гору, де саме простягалися полонини його батька, подибав по дорозі старого, з дитинства вже йому знаного діда Андронаті, що все раз на кілька років являвся в їх селі і поступав до їх хати!
Заходив — як по що. Часом з ложками на продаж, іноді впрост по милостиню, іноді впрошувався на сам відпочинок, а все поступав. Побачившись тепер з циганом старцем на пустій дорозі, Гриць поздоровався з ним, задержався.
Старець циган прилучився до молодого хлопця, і мало-помалу оповіли собі обидва, як їм живеться, що перебули за час, не бачившись, і все таке інше з життя.
Старий циган розказав Грицеві, що волочиться вже до двадцяти років на світі, лише глибокою зимою опиняється в Угорщині, недалеко пусти, де тулиться коло інших циганів. Жінка в нього померла ще перед двадцятьма роками, недовго по утраті однісінької доньки, яку постигло нещастя, і вона або вмерла, або, може, тиняється де по світі. Дитині тієї доньки, щоправда, поводиться добре, говорив він, не дивлячись при цих словах на молодого хлопця. А його лиш та одна думка при житті держить, що він колись коло тої дитини затулить очі. Але поки те буде, він мусить волочитися по світі, а як настане час, що його внук одружиться, тоді він прийде до нього й остане.
Зимою перед роком, — розказував, — переходив він тутейші села, збираючи милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися між собою і погнали його шукати хліба в світі. Але який вже в нього заробіток, відколи не годен смиком по струні водити, ночами пересиджувати, по весіллях грати? І заманило його й оцим селом піти, де бачив останній раз свою доньку: але жалував. Зайшовши в ліс якоюсь стежкою, куди, здавалося йому, дорога ближче, — він заблудив. І хоча впрошувався до якоїсь там хатини в лісі, все-таки не дістався до тепла і мало що не загинув в снігу з голоду та холоду. І вже відтоді живе зимою в долах. Але він вже ослаб цілком; чує смерть за собою. І здається йому іноді, що господь держить його лиш тому на ногах, щоб він іще прислужився в дечім свойому внукові.
— В чім? — спитав Гриць.
А от се трудно означити старому дідові… Але так йому ввижається. Окрім того, хоче йому на весіллі заграти на скрипці, хоч І старечими пальцями. Славний музика Андронаті заграє йому ще на весіллі… потім… нехай би й зараз помер. От що!
Розказуючи отаке, старий дивився з-під брів вигребущим оком на молодого хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору і, щоб не оставляти старого поза собою, від часу до часу присідав на землю та, ждучи, придивлявся байдуже на тяжкий крок старця і на його самого.
— Тебе, синку, я оце третій раз бачу, — об’яснив далі старець молодому. — Ти, мабуть, не маєш родичів?
— Кажуть, “ні”, — відповів коротко Гриць, що не любив, як йому згадували, що він годованець.
— Але тобі добре? — допитувався цікаво старець; і немов лиш ждав, щоб слово “добре” перейшло уста молодого.
— Та добре, — чує знов коротку відповідь.
— В багачів живеш?
— Та ніби в багачів, їсти, пити маю, одежі гарної також старають, коня найкращого з стада також дарували… — і, не докінчивши думку, вмовк.
— А чого недостає тобі ще? — питається старець і усміхається. — Любки?
Гриць махнув рукою.
— Є, — каже, — їх доста, де б не захотів. А з-помежи тих є вибрані дві.
— А багачки? — розвідується знов старець, і його очі загоріли захланністю.
— Та — ніби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче її мати дати за мене; але синьооку, біляву, мої родичі хочуть, а мене її родичі. І добра вона і непогана; якраз, кажуть, мені під пару. Зрештою, бог знає, котра мені суджена. І котра буде, то буде. От… — і махнув при тім слові зневажливо рукою, — всі вони однакові.
— Що? — питає старець і розтуляє уста, бо часом не дочуває добре.
— З того всього я пішов би в світ! — каже.
— Куди? — аж крикнув старець.
— У світ.
— У світ? Як той циган? От-то, і наговорив. Бідувати, як я?
— Е, ні, — як ви по милостиню; а так собі, щоб бачити світ. Навкучилося межи горбами. Так, діду, іноді мене тягне деінде в світ, — говорить майже з тугою Гриць, — що господи боже! Отже, ні.
— Дівчат шкода? Що? — спитав старий і розсміявся.
— Може, і шкода тої, з чорними бровами, — відказав Гриць просто. — Вона ніколи не навкучується. Все тебе ніби чимось новим годує. Щоправда, діду — гарна дівчина.
— А я тобі кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, біла чи чорнява — як багачка, то бери! Дуже гарної навіть стережися. Буде за другими спозирати, — приучує старий.
Гриць розсміявся.
— А я від чого буду? — спитав. — Але вона гарна, мов боярська дочка. А білява зате люба і догоджує. Що б не захотів я, вона вже зробила. За тими двома хлопці голови дають. А я ще не знаю, котру посватаю. Жаль одну покидати, а шкода і другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! — кликнув нараз тужно. — Ти в душу запала, а сама, мов чарівниця… добре заховалася! Гей, дівчата, злийтеся в одну, і я вас посватаю!
При тих тужливих, а заразом і гарячих словах розсміявся старець прикро. Йому пригадалася ніби давня якась казка, нещасна любовна пригода його доньки Маври. І Раду свого лютого любила, і мадярського боярина любила, а сама одна осталася… в світі десь пропала…
— Одну люби, синку… — перестерігає поважно. — Одну люби, та щиро.
А далі і сам умовк. Ніби боїться свої слова пояснити, удовіднити, щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не відіпхнути від себе дорогого хлопця, не відстрашити чим навіки…
— Мабуть, білу посватаю, — обізвався нараз сам Гриць. — Дарма, що чорнобриву, може, й більш люблю. І де вона? Хто її вдержить? Вона… тут і там, тут і там, а хочеш її обняти, до себе пригорнути, вона “не для тебе”. Бог знає, як то ще буде. За білявою стариня потягає, а чорняву я один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лісі… Туркине, вий-ди! — гукнув тужливо, незважаючи на присутність старого, мов був сам-один на горі. — Вийде, як зазеленіє!.. А от вже і зеленіє, — додав, звертаючись до діда, якого ніби лише ще в останній хвилі спостеріг. — А ти!.. У-х! — кликнув удруге тужливо з усієї груді, а відтак, тріпнувши капелюхом до землі, кинувся і сам на траву.
Старець доліз до нього і станув, відпочиваючи.
— Любитеся потай з чорнобривою? — спитав.
— Сходимося все в лісі. До хати стара ще не приймає, чигає над нею, як вовчиця, навіть говорити не хоче! Тож ми лісом криємося.
— Зле, хлопче, — перестерігає знов старець і тоне в якихось думках. — Зле. Стережись. Світом ідуть прокльони, може й тебе хтось з жалю за нею проклясти.
— Але-бо і красна! — пояснює Гриць, не зважаючи на слова старого, і, станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавільно капелюх набік. — За нею всі хлопці гонять. Але я, татку, — додає гордо і щиро, неначе вдоволяє щось у собі, піддаючись його бажанню говорити, — я один буду її мати. Красна, — кажу, — і як дика коза шмигає по лісі; ми тут і любимося.
— А я, синку, тобі лиш одну раю, — обізвався знов старець, опершись перед молодим на палицю, і думав. — Одну, та щиро любити, двох не голубити. Воно потягає гріх за собою, аби як чоловік себе хоронив. — І зітхнувши якось тужно, він нараз спитав: — Як їй на ім’я?.. Не з циганів вона, коли чорнява?
Гриць розреготався.
— Ото вгадали! — кликнув. — Самі вилізли з шатра, та і другого би там упхали… — і знов розсміявся.
— Не глузуй з циганів! — остеріг старий якимось лиховісним голосом, — бо ще не знаєш, з якого й ти роду. Ади — в світ тебе тягне, дарма що хліба-солі маєш. А що далі буде, ти ще не знаєш. З лиця, — каже, — правда, ти білий, але хто твоя мати, хто був твій батько? Циган чи боярин — ти не знаєш.
Хлопець скипів.
— Мовчи, цигане! — кликнув. — І не обзивайся більше. Я як улючуся, скину тебе з гори, що й не стямишся. Ади… — додав погірдливо. — Йому моя мати нагадалася. От-от! — і аж свиснув з якогось обурення. Але хутко успокоївся. — Моя чорнобрива любка, — додав, — се “Туркиня”, діду. Знаєш її? Чув про неї? Ти, мов та сновида, по всім світі лазиш! — і знов розсміявся.
— Не знаю. Але, як хочеш, розвідаюся… і, може, ще тобі коли в пригоді стану. Але знати не знаю…
— Та вже ж… Вона з циганами не братається, — вколов Гриць бутно діда.
— Ні, — каже покірно старий, — лиш любиться.
Гриць не зрозумів і вмовк. Йому стало ніяково від циганових слів. Не зрозумівши їх, не хотів більше питати і чомусь споважнів.
— Коби я знав, коли будеш справляти весілля, я приволікся би, — заговорив ще покірніше дід. — Я здалека б, здалечку, синку, — тягнув чимраз покірніше, майже до землі склоняючись, — здалечку, здалечку… лиш дивився б і не надивився. Але де вже мені старому, та ще й бідному старцеві бачити, як жениться багатир з багачкою!..
— Восени, — перебив йому гордо Гриць, — сеї вже осені, — говорив мов до себе, — буду женитися. Прийди, як хочеш. Бідних у нас милують, чому б старого цигана ні? Зі скрипкою прийди…
Старець покірно склонився.
— Так я й хотів би.
Гриць стояв перед ним, молодий, красний, і дивився понад голову старця далеко вперед себе, над ліси і гори, неначе виглядав когось.
— Що визираєш? Над чим розважуєш?
Гриць здвигнув плечима.
— Я про чорнобриву, діду… — признався. — Так мене обмотала, що з гадки не сходить, та хто знає, чи буде моя…
— Якби я ворожбит, то поворожив би тобі, хоч би і на горбі, — відповів старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. — А так хіба стану тобі, може, коли в пригоді… між дівчатами, щоб не дуже вже ними турбувався.
— Ов-ва!.. — закинув Гриць… — Мені їх не страшно. Зроблю, як схочу.
— То хіба заграю тобі на весіллі, поки умру…
— На весіллі, — повторив з вимушеним усміхом Гриць.
— Як бог дасть. Тобі одному ще заграю. Я рад би, щоб ти став першим багатирем у селі. Знаю тебе з дитини, а родичі твої були для чужого старця милостиві. Тому я рад би… хоч бідний… чужий циган… рад би, — і тут, урвавши, опустив нагло стару голову на груди і вмовк.
— Може, й буду колись багатирем, — обізвався Гриць, — не знаю. Кажуть, багатству чорнобривої в нашім селі рівні нема, тому хто знає, чи за мене дадуть.
Старий зачудувався.
— Чим вона найбільше багата? — спитав.
Гриць видивився на нього.
— Чим? — а по хвилі розсміявся. — Чорними бровами… — відповів.
— Ой, як та чарівниця? — спитав.
— Чарівниця, діду.
— Стережися, сину… Чорні брови мають силу.
— Кажуть — мають, — обзивається Гриць і знов сміється. — Та я її не боюся, коби лиш за мене дала її мати…
— Чарівницям, кажуть, — пояснює далі поважно дід, — треба всю свою силу віддавати, інакше вони беруть верх над чоловіками; бодай в нас, циганів, стережуться їх.
— Я один не боюся їх — і все буду робити, як схочу. Грицеві не доросла жодна… зрештою і біляву маю… Не їм я піддамся, а вони… мені. — З тими словами став крутити вус і, ніби усміхаючись, чомусь чимраз більше поважнів.
Мов перед двадцятьма роками, коли Андронаті стояв з білим внуком на руках на верху, роззираючись по розкиданому селу, щоб доглянути хату багатиря, і не находив її, так, здавалося, глядів тепер сам Гриць надармо понад ліси і гори, ніби роззираючись за своєю долею, що мала йому прибути від одної з дівчат.
Та в тій хвилі пронісся звідкись понад верхи, як і перед двадцятьма роками, голос трембіти, смутний і протяжний.
Гриць спинився.
— Се на смерть? — спитав старець.
— Не знаю. Мабуть… — відповів хлопець і нараз прискорив кроку. Хоч і як він звик до звуків трембіти, любив їх, а в тій хвилі вразили вони його болюче.
Старець, не в силі держати з ним кроку, задихався і станув.
Гриць спинився на хвилину.
— Я лишу тебе, синку, верну вдолину. Не годен дальше.
— Ідіть, — відповів Гриць, — я спішуся… бо мене в полонині ждуть.
— Іди, синку, іди з богом! — відказав старий. — Рад, що бачив тебе, а далі нехай орудує божа воля.
— Побачите ще на весіллі, — потішив Гриць щиро, і нараз, мов на внутрішній приказ, зняв покірно капелюх і схилився низько перед старцем.
— Поблагословіть, діду, ще перед весіллям! — просив. — Хто знає, як випаде, чи вспієте на час прибути. Поблагословіть, ви старенькі.
Старець аж затрясся зі зворушення, захлипав.
— Благословлю тебе, синочку, — промовив розжалобленим голосом, — благословлю з усім добром і щастям — а не забудь свого діда…
— Не забуду, татку!
І пішов Гриць. В душі ніс не то смуток-тугу, не то стісненну радість, а все з думками про весілля. Відтак станув і поглянув вдолину. Де був його — як називав себе — старий дід.
От був ще.
Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче між хати вдолину, доки не згубився цілком…
Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густі ліси. Лиш хижуни, розпростерши крила, розкошують під небосклоном.
* * *
Минула вже перша весна, пишаються вже ліси, гори в ясній новій зелені — настає літо.
Вже четверта неділя, як виїжджає Гриць на своїм чорнім густогривім коні в ліс за Туркинею і не діждеться її. З надією виїжджає, з сумом вертає. Може, засватали її М’ясницями, думає часом неспокійно, а може, і віддала мати десь далеко звідси, а він нічого не знає, від нікого про неї не чує, — ніхто нічого не каже.
В його серці розігралася туга. Туга широкою струєю, і як вже ніхто інший про те не знає, то чорний кінь його один певно знає. Вижидаючи її отут лісом нетерпливо, він іноді і годину стоїть, спертий на нім, задумавшись або виспівуючи тужливу пісню, або знов надслухуючи шелесту, що заповідав би її присутність у лісі, або виграває на сопілці. А вкінці, знетерпеливившись, сідає на нього і жене скорим кроком куди-небудь на розраду, а бодай до щебетливої, слухняної синьоокої Настки, котра відтак все лагодить. Так і нині.
Спершися на свого чорногривого друга, він дивиться острим оком, мов яструб, на ту білу стежку, що простягалася з гори з зеленого густого лісу хилком проти нього.
“Прийде вона?” — думає.
Не знати.
А он сонечко вже хилиться з полудня чимраз нижче, а її ще нема.
Вже всіх яструбів, що плавали чистим воздухом, перечислив, темний яр, що ним гнав шумливий потік, змірив вздовж і вшир своїм оком, виповнив тужливими думками, а вона й нині не прийшла.
“В ліс весною прийдеш?” — питав її тоді зимою.
“В ліс весною прийду”.
“Як зазеленіє?..”
“Як зазеленіє”, — відказала, усміхаючись, і от як додержує слова! Вона не то лиш що не приходить, але і не показувалася ще сього літа, і вір дівчатам! То не так, як його Настка: що забагнеш, вона вже знає, що подумаєш, вона вже скаже. От така та Настка, що він її голубить. Вона ж йому щира. Раз по правді щира. А Туркиня?
Гриць затискає зуби з нетерпливості і проклинає “чортицю”, що пусто-дурно здурила тоді взимі, обіцяючись на весну, а сама от і в гадці не має явитися.
Під час таких невеселих думок здіймає нараз його кінь високо свою голову, задивився чорними блискучими очима неповорушно в одну сторону лісу, насторчивши вуха, і мов жде. Майже цілим туловищем своїм жде…
Широкі, крилаті віти смерек, десь недалеко них, розділюються гнучко і без шелесту, і з-помежи них визирає нараз дівоча голова, пристроєна двома великими червоними маками, і знов зникає. Кінь жахається, а Гриць, не помітивши в задумі, що з його другом зайшло, кидається за ним. Чого злякався, сполохався? Побачив якого ведмедя? Чи, може, серну тонконогу, що хотіла білу стежку перейти, сполохалася їх видом і сховалася знов? Він успокоїв полохливого коня, і знов настала попередня тишина. Знов ніщо не рухається. Ждуть.
Не рухається справді ніщо?
Ніщо.
Ба противно: десь щось рухається. Якийсь час стояв кінь спокійно, неповорушно, однак тепер починає наново непокоїтися. Відчувши десь щось ніби чуже, він почав наслідком своєї великої полохливості бистрим оком роззиратися, піднявши голову ще вище, як перше. Та вже не жахається так сильно, як перше. Гриць прив’язав його до якоїсь смереки, а сам іде білою стежкою вперед угору. Однак не уйшов дальше, як кільканадцять кроків вперед себе, коли саме недалеко нього попри стежку розчиняються, як перше, крила смерек, уступають місце дівочій пишно заквітчаній голові, а далі й цілій високій стрункій статі Тетяни.
— Туркине, то ти?! — крикнув Гриць врадуваний.
— То я.
То я! То вона!
І самі не знають, як се зложилося, що вже тримає він її в своїх обіймах і що їх уста, мов на приказ, самі з себе злучилися.
— Пусти! — домагається вона строго і звільняється, збентежена, з його рук, що ніби навіки взяли її в полон, інший рух забули.
— Туркине! — повторює він, не тямлячись з радості. — Я стільки разів тут наждався вже на тебе, стільки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.
— Аж тепер, — повторює, сміючись, а відтак додає: — Тому й пусти, — і освободжується з його рук нетерпливо. — Я не йшла сама, — оправдується відтак квапно, — а йшла з одною жінкою (ніколи не могла перемогти себе про Мавру заговорити)… Цить, — додає потайно, півголосом, — вона ходить часом сюди і під “Білий камінь”, і шукає там якогось зілля…
— Лиш тут най не йде! — перебиває він її і притискає знов до грудей. — Тут нехай не йде, бо зараз кину в яр. Нині неділя, ти врешті прийшла… діждався тебе, моя зоре, тож нехай не йде.
Вона дивиться на нього, підсуваючи чорні брови вгору, і, усміхаючись, питає:
— Ти, кажеш, ждав тут не раз вже на мене?
— Нині четверту неділю як жду.
— А я ходила по лісах, та все заверталася з дороги назад, не могла звернутися до тебе…
Він заглядає їй в очі, що ніколи не бачили зла і все дивляться просто та щиро, всьому чудуються, вірять…
— Зозуле ти! — каже, цілуючи її, і тулить, голубить її раз по раз до грудей. — Зозуле!
— Не могла, не могла, — впевняє далі, — маму вдолині я дурила, не сказавши по правді, чого йду в ліс, тому і сумління все здержувало…
— Любити, Туркине?
— Любити, Грицю.
— А он, бач, я можу.
— Любити і дурити?
— Дурити і любити! — відповідає, не надумуючись, і сміється.
— А я все вагаюся…
— Бо не любиш щиро, як я.
— Грицю!!.
— Туркине!..
Вона обняла його за шию і мовчить.
— Туркине… ти любиш щиро?
Мовчанка…
Відтак:
— Може, Грицю…
— Зозуле!
Нараз підняла голову і знов дивиться просто з щирістю в його очі.
— Ніколи так не питай, — просить якось з наглим жалем.
— Коли ти завше така чудна до мене, — відказує він, оправдуючись.
— Ні, Грицю, ні… — впевняє його і тулиться з неописаним довір’ям і чуттям до нього. — Якби ти знав…
— Що, дівчино моя?
— Як тяжко дуже, дуже любити, а притім ту любов перед матір’ю… — і урвала на хвилинку, а відтак докінчила квапно, — таїти.
— Чому таїти? — питає він впрост. — Чи се соромно любити?
— Не пустять ходити в ліс, — додає вона. — Скажуть, щоб ти присилав сватів, а по лісах не пустять сходитися. О… моя мати ніколи не пустить.
— Ов-ва! — потішає він її і сміється.
— Так, так, Грицю, — повторює вона поважно, — мама моя не знає жартів. Проти хлопців вона строга — не вірить їм.
— А проте їх і конем не об’їдеш, — відказав він, знов сміючись.
— Легко тобі сміятися, — каже вона і дивиться йому в очі, вижидаючи.
— Легко, — каже він весело, — де вже не легко, коли Туркиня коло мене, а прийде час, будуть і старости. Сеї осені певно що будуть. Оця зима була така довга та тяжка, я стільки за тобою натужився, а тепер же самим пишним літом ще і “матерів” лякатися? Зо мною ти не бійся нічого.
І кажучи сі слова гордо й певно, голубить її з непогамованою палкістю.
— То дуже любиш? — питає вона і старається очима збагнути глибінь тої любові з його очей, в котрих свою душу згубила.
— Нікого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобі. Тебе одну на світі. Коби знала ти, Туркине…
— А коби ти знав, — перебиває вона поважно, підсуваючи високо свої чорні брови, і чомусь сказала ними більше, як попередніми словами.
— Ти не знаєш, що в мене за серце, — впевняє він знов і приголублює її наново до себе.
— А я — Грицю… а я — о боже!.. — і не доказала.
— Люби, зозуле, люби, — молить він, — а я на руках занесу тебе до твоєї хати.
Нараз вона підіймає свою заквітчану голову і, мов вернула на хвилину з другого світу, незвичайно споважнівши, питає:
— А як перестанеш любити?
— Туркине, моя зоре… хіба ж я се годен? Чому ти отак смутно питаєш?
— Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? — відказала. — А я, Грицю, а я, — каже вона, і раптом шукає охорони від чогось на його грудях, — я… — і, не доказавши, замовкла, мов душу свою віддала.
— Посвистував я, Туркине, — оправдується він поважно, — посвистував я, щоправда, і не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше поглузуєш ти з мене, як прийде багатший, ніж я з тебе. Чи не так, Тетянко? Іваниху Дубиху широко-далеко за багачку знають, а я — Гриць. Тільки і його багатства, що кінь та щире серце. — І, сказавши се, поцілував і притиснув її наново так щиро і палко до себе, що в тім вона вже вмовкла…
— Іноді зимою, — почала відтак вона по якійсь хвилині, — заким ти перед нашою хатою станув, я мов з тягарем на душі ходила, все молилася, щоб його господь відвернув від мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! — додала і обняла його шию. — І від тої днини, від тої години я вже не годна була тебе забути…
— А мене туга погнала, — об’яснив весело. — Видержки не мав, осідлав коня і пігнав до тебе. “Що буде, то буде, — думав. — Нехай хоч побачу, нехай хоч погляну на ті очі, брови, що душу украли, серце упоїли, спокій відібрали, а самі сховалися”.
— А мати допитувалася опісля, — почала вона знов, — хто ти такий, відки тебе знаю. А коли я мовчала, вона і собі замовкла, додаючи лиш оце слово: “Уважай, Тетяно”. Боюся я своєї матері, Грицю, як вона мовчить, та проте і не годна була забути тебе. Крізь сон бачила на чорнім коні, крізь сон я тужила. Вднину тугу працею укривала, а безсонними ночами спогадами годувала. Інакше не могла. Так зиму пережила…
— Хоч би і раз, хоч би і два був би я завернув до тебе, Туркине, — обізвався він, — та саме горда твоя мати з хати відіпхнула, але тепер не забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.
— Я не забула. От, чи не прибула? — питає і підсуває допитливо чорні свої брови.
— Спасибі, дівчино, моя пишна квітко, люби лише вірно і жди до осені.
— А ти? — питає вона і тоне всею душею, своїми очима в його гарних очах. — Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?
Він обіймає її.
— Тебе одну я люблю. На весь світ одну. В неділю прийду знов, буду тебе ждати. Вийди тут ось лісом, зацвіти в нім квіткою, я буду тут.
— Все лісом? — питає вона, вагаючись пристати на те, і роздумує…
— Все лісом.
— А може, ні, — каже вона нараз бистро і, трутивши його від себе, відвертається живо.
— Туркине!
Вона не слухає — йде.
— Туркине!.. біжиш до свої матері?
— Біжу.
— Ов-ва!
Вона не обзивається, іде.
Він погнав за нею.
— Тетянко! — благає, — бач, вже й загнівалася. Вже скінчила любити? А я так довго ждав… застріль мене, щоб не тужив більше за тобою… буде тобі легше…
Вона оглянулася і стала. Через хвилю мовчить і морщить брови.
Він пожирає її очима, відтак тягне її мовчки востаннє на прощання до своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любові і словом не опирається…
— Прийдеш знов? — шепче він пристрасно, благаючи, і всю душу вкладає в оце одно слово.
— Прийду.
— Пам’ятай!
Коли опинився знов коло свого коня, не міг здержатися, щоб не обізватися ще хоч раз до неї.
— Лю-биш? — погнав його голос допитливо пустим лісом їй навздогін і жде…
З-помІж струнких високих смерек, здавалося, а заразом ніби на противній скелі, через яр, відбилося ясним відгомоном… “Любиш?”
— Лю-блю! — ‘кликнув молодий голос могуче, а долетівши в глибінь лісу, на хвилину станув. Відтак, мов молодий мандрівник, добився чи не живіше через ліс до його слуху. “Люблю”… А добившись на місце, тут навіки вмер.
* * *
