Вірш про соняшник українською для дітей можна використати для проведення тематичних уроків.
Вірш про соняшник на українській мові
“Соняшник” Тамара Артем’єва
Важку голову схилив,
Золотим картузом вкрив.
Як дідок, собі куняє,
Бо вже літечко минає.
Налились його зернята,
Вже темніють оченята,
Незабаром прийде час –
Він запросить в гості нас.
Як дорослі, так і діти,
Будуть сонях теребити.
й, які смачні зернята,
Покуштуйте їх, малята.
***
Іван Драч “Балада про соняшник…”
В соняшника були руки й ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки вітром,
Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.
І купався коло млина і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
-Дайте покататись, дядьку!
А ні, то візміть хоч на раму.
Дядьку, хіба Вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
***
Грицько Бойко “На городі”
Огірки- пузанки
Поховались під листки.
А жовтаві дині
Видно в огудинні.
А гарбуз, а гарбуз
Прямо в землю загруз.
Всі відпочивають.
Всі лежать-дрімають.
Тільки соняшник не спить:
на одній нозі стоїть.
Поверта він тяжко
Голову-ромашку,
І, розкривши жовтий рот,
Стереже він наш город.
Вірш про соняшник для дітей
Петро Ребро “Соняхи”
На городі, в гарбузинні,
Соняхи, мов хлопчаки,
Ловлять сонячне проміння
В золоті свої шапки.
***
О. Орач “Соняшник”
На осонні соняшник
підроста,
голову за сонечком
поверта.
Дивиться він сонечку
просто в очі –
щось до мами-сонечка
мовить хоче.
Дитячі вірші про соняшник на українській мові
Соняшник (Л. Куліш-Зіньків)
Глянув у віконечко –
Теплий день який!
На горді соняшник –
Жовті пелюстки.
З неба сипле сонечко
Пелюстки – дива,
Головою соняшник
Радісно кива.
“Соняшники” Анатолій Качан
Уже важка, як олово,
Роса за перелазами,
А в соняшників голови
Косинками зав’язані.
Косинками барвистими
І маминою хусткою —
Щоб горобці-пройдисвіти
Насіння не полускали.
Це соняшники граються
У піжмурки, як діти:
На вітрі колихаються,
Наосліп ловлять літо.
“Соняшник” Дмитро Павличко
Дівчинка книжку читала,
І соняшника прохала.
Може, так жартувала:
Посвіти мені, посвіти.
А соняшник мовив:
— Ну, що ти? І
Не мав би я вже роботи.
Щоб свої золотисті соти
На дрібниці перевести!..
Соняшник дивився на Сонце,
Дуже довго дивився на Сонце,
І здалося йому, що Сонце —
Квітка така ж, як він.
І здалося йому, що Сонце
На нього дивиться з неба,
Йому посилає з неба
Від захоплення свій уклін.
І здалося йому, що Сонце —
Блідніше й менше за нього,
Що ніжне тепло не від Сонця,
А від нього струмує в світ;
І здалося йому, що хата,
Побіля якої він виріс.
Од його неземної вроди
Просяває, немов самоцвіт.
І здалося йому, що Сонце
Сходить на землю поволі,
Щоб зблизька його обдивитись,
Намилуватися ним.
І справді, Сонце на землю
Спустилось, і вже по стежці
Прямувало до нього й світило
Назустріч вінком золотим.
Втім, вийшла дівчинка з хати
І стала Сонце прохати:
— Зайди до нашої хати,
Перепочинь з путі!
Сонце — зайшло. І раптом
Все навкруги померкло.
Тільки вікно хатини
Сяяло в темноті.
Соняшник здивувався!
Засоромлено пооглядався
І до вікна підкрався.
І що ж він побачив? Дива!
Дівчинка книжку читає,
А Сонце перегортає
Сторінки й світло вливає
В літери та в слова.
