Валентин Чемерис “Візантійський кінь” скорочено читати можна, щоб згадати сюжет твору.
“Візантійський кінь” скорочено (переказ)
Серед дніпрових порогів, на місці, де річка Ворона (назва їй дана від відтінку кольору, а не від найменування птаха) впадає у Дніпро, стоїть невеликий острівець з дивною неукраїнською назвою – Махортет.
Одного дня оповідач разом з сином, прийнявши запрошення свого товариша, вирішив провести відпустку на цьому острівку. Через те, що оповідач трохи спізнився, його друг Петро Олександрович не встиг забрати його своєю моторкою на острів. Довелося добиратись самостійно. Оповідач з сином були нав’ючені величезною кількістю клунків, а на спинах мали важезні рюкзаки. Разом з усім цим скарбом вони йшли берегом Дніпра крізь кущі і хащі, яри і балки до того місця, де Ворона впадає у Дніпро. Там син оповідача, Ярослав, перейшов на мілководді річку і, зайшовши на Махортет, попросив Петра Олександровича забрати батька з клунками. Нарешті перебрались і отаборились на Махортеті.
Перша ніч виявилась неспокійною – тіло звикало до твердої прверхні, ще й якась птаха пронизливо кричала наче людським голосом. Вранці зібрались на риболовлю. Ловили головнів. Після довгого очікування і купання в холодній і бистрій воді таки наловили їх. Вечір настав несподівано. От і промайнув перший день на Махортеті.
Вечірню тишу і пітьму освітлює туристський пароплав. Оповідач з сином і товаришем з сім’єю скупчились довкола вогнища. Всі гріються і зовсім не хочуть розходитись. Починають розповідати історії – і чим страшніше і моторошніше, тим краще! Згадуються і вірші про Дніпро і його красу. І от вже й час розходитись, але ніхто не насмілюється покинути теплий і затишний притулок біля вогнища. Петро Олександрович, зачувши крики самотнього птаха, починає розповідати давню легенду про ці краї.
Колись жили на різних берегах Дніпра двоє закоханих – дівчина Мар’яна і молодий лоцман Петро. Зустрічались вони на човнах посеред Дніпра. А як буйна ріка не дозволяла їм цього зробити, то запалювали вогнища кожен на своєму березі і так були разом. Одного дня Петро вирушив в похід і більше не повернувся. Будучи ще не досвідченим лоцманом, він наткнувся серед порогів на маленького схованого в воді каменя з назвою Ґудзик, який і погубив його.
В розпачі Мар’яна сіла у свій човен і попливла за коханим. Та ріка не встигла її поглинути – вона перетворилася на чайку і тепер ночами чути як вона гукає свого коханого лоцмана. Після цієї легенди всі нарешті розходяться спати.
Наступного дня герої прокидаються рано, ще до схід сонця і виходять на риболовлю на моторці. Спочатку трохи працюють веслами, а потім вмикають мотор. Нарешті знаходять місце і стають на лови. Сьогодні хочуть впіймати ляща. Потрохи починає світати. Милуючись красою світанкового Дніпра оповідачеві згадується Ярославна зі своїм проханням-звертанням до Дніпра-Славутича. Нарешті починає клювати. І це навіть лящ! Але він зривається!
Головне, щоб це був не останній лящ. Треба просто знайти місця, які він любить і тоді діло піде. Доки батько з Петром Олександровичем намагаються впіймати ляща, Ярослав, син оповідача, ловить на камені на Махортеті окунів. Проводить тут цілий день, не лишає його навіть у найбільшу спеку, і таки наловлює чимало цієї доброї риби.
Нарешті в один з днів перебування на Махортеті оповідач з другом таки знайшли місце, де водиться лящ. І от, після першої невдалої спроби, риболовля йде як по маслу! Лящі ловляться один за другим. Захопившись риболовлею щасливі рибалки не помічають як надходять грозові хмари і злива застає їх прямо в човні. Встигають напнути намет і перечікують негоду на воді. Тут Петро Олександрович згадує ще одну легенду.
Колись давно козаки захопили Синоп. В місті вони знайшли статую золотого коня. Казали, що колись таких коней було двоє, але один пішов на карбування монет. Цього золотого візантійського коня запорожці привезли додому. Хотіли розпиляти його і розділити золото поміж собою, але ні в кого не піднялася рука на таке диво. Врешті вирішили доставити цього коня в козацький Межигірський монастир.
Почали свій шлях Дніпром вгору і вже багато порогів здолали, але Ненаситець їм перемогти не вдалося – поглинув у свою пащу візантійського коня. Кажуть, що іноді в грозову пору можна побачити старого діда-Ненаситця на золотому коні на берегах Дніпра.
Гроза припинилась і щасливі рибалки повернулись на Махортет. Вночі була ще одна гроза і, здалось, що від таких громів і блискавок Махортет сам піде на дно, але і це минулося.
Настав час вирушати додому. Петро Олександрович доставив оповідача з сином до найближчої станції. Тут вони купили квитки на пароплав до міста у матроса-касира. Але пароплав пройшов повз – був перевантажений. Тоді герої, не без допомоги Петра Олександровича, добрались до сусідньої станції в намаганні встигнути на пароплав, але спізнились. Врешті просто на космічній швидкості рушили до ще одної і встигли! Але – оце пригода! – оповідач на одній станції забув взуття! Треба буде добиратись додому босоніж.
А Петро Олександрович з родиною залишився на острівку посеред Дніпра з дивною назвою Махорет аж до кінця відпустки.
Автор: cup_of_flowers
