«Вождь червоношкірих» читати. О. Генрі

«Вождь червоношкірих» читати повністю онлайн українською мовою новелу О. Генрі, яка була написана у 1910 році. Переклад Олег Гнатюк

«Вождь червоношкірих» читати повністю

«Вождь червоношкірих» Частина перша

На перший погляд це здавалося чудовою справою, але зачекайте, поки я розповім усе до кінця. Ми з Біллом Дрісколлом були в Алабамі, коли йому спала на думку ідея викрадення. Там є невеличке містечко Самміт, де живуть цілком звичайні, тихі люди.

У нас із Біллом було близько шістсот доларів. Для нашого задуму в Іллінойсі нам бракувало ще двох тисяч. Ми сиділи біля готелю й обговорювали всі подробиці.

— Самміт — ідеальне місце для викрадення, — сказав я. — У маленьких містечках батьки обожнюють своїх дітей.

— І в Самміті немає великої газети з надокучливими репортерами, — додав Білл.

— Це правда. Напевно, тут лише один лінивий шериф. Здається, кращого місця для такого діла годі й шукати, — погодився я.

Ми ретельно обрали жертву. Це був єдиний син одного поважного чоловіка на ім’я Ебенезер Дорсет. Містер Дорсет мав добру репутацію, але славився надзвичайною скупістю. Хлопцеві було років десять, і він мав руде волосся.

— Я впевнений, що Ебенезер Дорсет заплатить дві тисячі доларів викупу за свого єдиного сина, — сказав я Біллу. Але зачекайте, поки почуєте, що було далі.

За дві милі від Самміта височів невеликий пагорб, порослий лісом. Там ми знайшли печеру — просто ідеальну схованку. Закупили харчі, напої й перенесли все туди.

Одного вечора ми проїжджали повз будинок Дорсетів на коні з легким екіпажем. Хлопець саме стояв на вулиці й жбурляв камінці в маленьке кошеня.

— Гей, малий! — гукнув Білл.

У відповідь хлопчисько так пожбурив каменем, що влучив Біллу просто в око.

— За це твій батько заплатить ще п’ятсот доларів зверху! — сердито вигукнув Білл.

Малий бився, мов дике ведмежа, але зрештою ми таки затягли його в екіпаж. Ми швидко помчали геть і привезли його до печери. Того ж вечора я повернув коня з возиком до селища, а потім знову вирушив до нашої схованки.

Коли я повернувся, біля входу в печеру палало багаття. На обличчі Білла красувалися кілька свіжих подряпин.

А рудий шибеник стирчав із двома великими пір’їнами у волоссі й урочисто заявив:

— Ха! Це табір Великого Вождя Червоношкірих, найславетнішого індіанського воїна!

— З ним уже все гаразд, — сказав Білл, розглядаючи нові подряпини на ногах. — Ми граємося в індіанців. Я мисливець на ім’я Старий Генк, і я полонений Вождя Червоношкірих. Завтра на світанку він зніме з мене скальп.

Хлопчисько веселився на повну. Він зовсім забув, що є нашим бранцем, бо йому страшенно подобалося жити в печері й гратися в дикі пригоди.

Він уважно подивився на мене й оголосив:

— Відтепер тебе звуть Зміїне Око. Ти шпигун. Коли індіанці повернуться, вони засмажать тебе на вогнищі!

Ми повечеряли, і хлопець їв за трьох та без угаву теревенив.

— Тут просто чудово! Я ще ніколи не ночував у поході. Я ненавиджу школу. А в цьому лісі є справжні індіанці? Дайте мені ще поїсти. Генку, чому в тебе такий червоний ніс? У мого тата багато грошей. Зірки гарячі? Я не люблю дівчат. Чому апельсини круглі? У цій печері є ліжка? Папуга може говорити, а риба — ні. Чому так?

Голос у малого був такий гучний, що Білл почав його відверто боятися.

— Вожде Червоношкірих, — запитав я, — ти хочеш додому?

— А навіщо? — здивувався він. — Удома нудно. Я ненавиджу школу. Тут мені подобається набагато більше. Тільки не відправляйте мене назад.

— Гаразд, — відповів я. — Тоді якийсь час поживемо тут, у печері.

— Ура! — вигукнув він. — Я ще ніколи в житті так не веселився!

Спати ми повкладалися близько одинадцятої вечора. Вождь Червоношкірих лежав між нами. Заснути було неможливо ще години три, бо він без кінця підхоплювався, стрибав і верещав, продовжуючи грати свою роль. Нарешті я задрімав, але всю ніч мене мучили кошмари.

Прокинувся я від того, що Білл кричав, мов перелякана жінка. Страшно було чути, як такий здоровезний, дужий і гладкий чолов’яга верещить таким голосом. Я схопився й побачив неймовірне: Вождь Червоношкірих сидів верхи на Біллі, однією рукою смикав його за волосся, а в другій стискав ніж. Він саме намагався зняти зі Старого Генка скальп!

Я вихопив ніж у малого, але Білл і далі тремтів від страху. Він намагався заснути, та не зміг. Я трохи подрімав, але раптом пригадав: сьогодні вранці Вождь Червоношкірих збирався спалити мене на вогнищі.

— Семе, як думаєш, його батько справді заплатить за цього маленького диявола?

— Авжеж, — відповів я. — Батьки люблять своїх галасливих маленьких дияволят. А ти поки що готуй сніданок, я скоро повернуся.

Я піднявся на вершину пагорба й подивився вниз. Самміт був тихим і спокійним. Ніхто не шукав ні хлопця, ні викрадачів. Я вже уявляв, як мешканці бігають навколо з вилами й рушницями. Але все довкола було тихо. Лише один чоловік спокійно працював у полі зі своїм конем.

«Схоже, батьки ще навіть не знають про викрадення», — подумав я.

Коли я повернувся до печери, Білл аж кипів від люті, а його обличчя палало. Хлопчисько саме намагався жбурнути в нього величезним каменем.

— Він засунув мені за комір гарячу печену картоплину, — поскаржився Білл. — Ну, я його й штурхонув.

— Обережніше! — сердито вигукнув малий. — Ще ніхто й ніколи не смів бити Вождя Червоношкірих!

Після сніданку хлопець витягнув із кишені рогатку й вийшов із печери.

— Як думаєш, Семе, він не втече? — стривожено спитав Білл.

— Ні, не втече. Сьогодні ми маємо надіслати листа його батькові й вимагати викуп.

І саме в цю мить ми почули пронизливий крик. Вождь Червоношкірих розважався з рогаткою, і раптом камінь влучив Біллу просто за ліве вухо. Той перекинувся просто в багаття, на казанок з окропом. Я витяг його звідти й добрих пів години поливав голову холодною водою. Коли Білл нарешті зміг говорити, він благально прошепотів:

— Тільки не залишай мене самого з цим малим, будь ласка.

Я вийшов із печери й сердито сказав хлопцеві:

— Якщо не будеш поводитися чемно, я відведу тебе додому. Ну що, будеш слухняним?

— Я ж просто грався, — сумно відповів він. — Я не хотів зробити боляче Старому Генку. Але чого він мене вдарив? Я буду слухняним, Зміїне Око, тільки не відправляйте мене додому. А можна сьогодні я гратимуся в Чорного Розвідника?

— Не знаю такої гри, — сказав я. — Домовитеся з Біллом самі. Я ненадовго відлучуся. А зараз зайди до печери й перепроси його.

Ми повернулися до печери, і хлопець вибачився перед Біллом. Потім я звернувся до свого напарника:

— Сьогодні я поїду до Поплар-Коув і відправлю містеру Дорсету листа. Напишу, скільки ми хочемо за хлопця.

— Знаєш, Семе, — відповів Білл, — ми з тобою пережили чимало небезпечних пригод. Були разом під час землетрусів, пожеж, повеней, ураганів, пограбувань поїздів і поліцейських облав. І я ніколи й нікого не боявся. Але цей хлопчисько… він мене лякає. Тож повертайся якнайшвидше.

— До вечора я буду тут. А зараз давай складемо цього листа.

«Вождь червоношкірих»  Частина друга

Ми з Біллом сіли складати листа. Тим часом Вождь Червоношкірих грався надворі біля печери.

— Давай попросимо в містера Дорсета тисячу п’ятсот доларів замість двох тисяч. Не думаю, що хтось при здоровому глузді віддасть дві тисячі за цього маленького страховиська, — сказав Білл.

Ось якого листа ми написали:

Шановний містере Дорсет!

Ваш син у нас. Він далеко від Самміта, тому навіть не намагайтеся його шукати. Ми хочемо отримати 1500 доларів, і тоді повернемо вам хлопця. Надішліть сьогодні о пів на дев’яту вечора людину з відповіддю до Поплар-Коув. Біля старого мосту там росте велике дерево, а під ним стоїть невелика дерев’яна скринька. Посланець має залишити вашу записку саме в ній. У цю ж скриньку опівночі ви покладете й гроші за викуп.

Якщо хочете знову побачити свого сина, заплатіть зазначену суму, і незабаром він буде вдома.

Двоє відчайдухів

Я сховав листа до кишені. Малий глянув на мене й сказав:

— Зміїне Око, я хочу гратися в Чорного Розвідника.

— Чудово, можеш гратися хоч зараз. Білл буде з тобою. А що це за гра така?

— Я — Чорний Розвідник, і маю дістатися до форту, щоб попередити поселенців про небезпеку, — пояснив хлопець.

— Гаразд, — відповів я. — Думаю, Білл тобі допоможе.

— А що я маю робити? — насторожено спитав Білл.

— Ти будеш конем, — урочисто заявив Чорний Розвідник. — Ставай на карачки. Я мушу їхати до форту.

Білл слухняно опустився на руки й коліна. Було видно, що він уже наляканий.

— А далеко до форту? — запитав він.

— Дев’яносто миль, — відповів Чорний Розвідник. — І скакати треба дуже швидко, бо поселенці в смертельній небезпеці.

Малий застрибнув Біллу на спину й почав безжально гатити його п’ятами.

— Семе, будь ласка, повертайся скоріше, — благально мовив Білл. — Слухай, малий, не копайся, а то я…

Я вирушив до Поплар-Коув і біля поштового відділення перекинувся словом із кількома людьми. Один із них сказав:

— Старий Ебенезер Дорсет із Самміта місця собі не знаходить — не може відшукати свого сина. Мабуть, хлопець або заблукав, або його викрали.

Саме це я й хотів почути. Я відправив нашого листа й запитав:

— Коли поштар повезе кореспонденцію до Самміта?

— Приблизно за годину, — відповів чоловік із пошти.

Коли я повернувся до печери, там нікого не було. Я оглянув усе довкола, але не знайшов ні Білла, ні хлопця. Тож сів і став чекати. Десь за пів години почув за спиною якийсь шум. Озирнувся й побачив Білла. Позаду нього нечутно, мов справжній розвідник, ішов малий із широкою усмішкою на обличчі. Білл зупинився, зняв капелюха й важко перевів подих. Він виглядав геть виснаженим.

— Семе, — сказав він, — я не боягуз, але цей хлопець — справжнє лихо. Я відправив його додому. Він уже пішов! Дев’яносто миль він їхав на мені верхи. На обід мені довелося ковтати пісок. Він засипав мене сотнями запитань, і я мусив на всі відповідати. Потім почав копати мене ногами… Але тепер його немає. Шкода втрачати викуп, Семе, але цей малий — просто жах. Я вже починав божеволіти!

— Білле, — спокійно запитав я, — у тебе випадково немає проблем із серцем?

— Ні. А що?

— Тоді озирнися.

Білл обернувся й побачив хлопця, який стояв просто за ним. Бідолаха так і застиг від подиву. Потім повільно сів на траву й довго не міг вимовити ані слова.

Через деякий час я сказав:

— Сьогодні о пів на дев’яту ми отримаємо відповідь від Дорсета. А опівночі заберемо гроші! І нарешті заберемося звідси.

Білл лише кволо всміхнувся.

На той вечір у мене був чудовий план, як забрати викуп. Усе було продумано по-професійному. Біля дороги в Поплар-Коув я знайшов велике дерево, навколо якого простягалися відкриті поля. Я виліз на нього, сховався серед гілля й став чекати посланця. Рівно о пів на дев’яту він приїхав на велосипеді, поклав записку до скриньки й одразу повернувся назад до Самміта.

Я ще годину перечекав, потім зліз із дерева, дістав листа й повернувся до печери. Там я прочитав його Біллу.

ДО ДВОХ ВІДЧАЙДУХІВ

Панове!

Сьогодні я отримав вашого листа. На мою думку, сума, яку ви вимагаєте, надто велика. Натомість маю пропозицію, яка, гадаю, вас зацікавить. Ви самі приводите Джонні додому і платите МЕНІ 250 доларів, а я обіцяю, що після цього ви більше ніколи його не побачите.

Прошу приїхати сьогодні вночі.

З повагою,
Ебенезер Дорсет

— ЩО?! Та цього не може бути!.. — вигукнув я.

Білл подивився на мене й тихо сказав:

— Семе, у нас є двісті п’ятдесят доларів. Я не витримаю ще однієї ночі поруч із цим хлопцем. Я вже й так майже збожеволів. Давай погодимося на умови Дорсета.

— Знаєш, Білле, ти маєш рацію. Мені теж уже несила терпіти цього малого. Відвеземо його додому, заплатимо гроші й заберемося звідси якнайдалі.

Так ми й вирішили — тієї ж ночі повернути хлопця батькові.

— Слухай, малий, — сказав я, — твій тато купив тобі нову рушницю й справжні індіанські мокасини. Сьогодні ввечері ми поїдемо додому, заберемо їх, а завтра підемо до лісу полювати на ведмедів.

Було вже близько опівночі, коли ми дісталися будинку Ебенезера Дорсета. Білл віддав йому двісті п’ятдесят доларів. Та коли хлопець зрозумів, що ми збираємося залишити його вдома, він шалено розлютився. Малий заверещав на весь двір і вчепився Біллу в ногу. Батькові насилу вдалося його відірвати.

— Як довго ви зможете його втримати? — запитав Білл.

— Я вже не надто сильний, але хвилин десять, мабуть, упораюся, — відповів містер Дорсет.

— Чудово, — сказав Білл. — За десять хвилин я встигну пробігти майже через усі Сполучені Штати й дістатися Канади!

Білл був огрядним чоловіком і ніколи не славився швидким бігом. Але тієї ночі ніхто на світі не біг швидше за Білла.

© Автор перекладу – Олег Гнатюк