“Останній листок” читати. О. Генрі

“Останній листок” читати повністю текст новели О. Генрі, що була написана у 1907 році. © Автор перекладу – Олег Гнатюк

“Останній листок” О.Генрі читати повністю

У невеликому кварталі на захід від Вашингтон-сквер у Нью-Йорку вулиці плуталися між собою, розгалужуючись на безліч вузеньких провулків, які тут називали «плейсами». Художники швидко відкрили для себе цей дивний куточок міста й почали селитися саме тут.

Їх приваблювали дешеві квартири, старі мансарди під дахами та особлива атмосфера свободи. Згодом район перетворився на справжню колонію митців і став відомий як Ґринвіч-Віллидж.

Сью та Джонсі винаймали студію на верхньому поверсі цегляного будинку. Джонсі було лагідним прізвиськом Джоанни, дівчини з сонячної Каліфорнії. Сью приїхала з Мену. Вони познайомилися в маленькій кав’ярні, швидко знайшли спільну мову й стали нерозлучними подругами. А навесні, у травні, відкрили власну художню студію.

У листопаді до Ґринвіч-Віллиджа завітав холодний і невидимий чужинець. Лікарі називали його Пневмонією. Він безжально торкався людей своїми крижаними пальцями, і серед тих, кого він обрав собі за жертву, була Джонсі. Худенька, знесилена хворобою дівчина лежала нерухомо в ліжку й годинами дивилася у вікно на голу цегляну стіну будинку навпроти.

Одного ранку лікар уважно оглянув Джонсі, виміряв температуру і, похмуро похитавши головою, вийшов до коридору, де чекала Сью.

— У неї приблизно один шанс із десяти, — сказав він, ховаючи термометр. — Але цей шанс залежить не лише від ліків. Вона повинна сама захотіти жити. А ваша подруга, схоже, вже втратила це бажання. Скажіть, чи є в неї якась мрія? Можливо, коханий?

— Коханого немає, — відповіла Сью. — Але вона завжди мріяла колись написати картину із краєвидом Неаполітанської затоки.

— Це добре. Я зроблю все, що в моїх силах. Та коли людина починає подумки готуватися до власного похорону, медицина часто виявляється безсилою.

Коли лікар пішов, Сью зачинилася у своїй кімнаті й довго плакала.

Згодом вона витерла сльози, взяла аркуші паперу та олівці й з усмішкою зайшла до кімнати подруги. Джонсі лежала нерухомо.

«Мабуть, заснула», — подумала Сью і сіла до роботи.

Вона малювала ковбоя з Айдахо в елегантних штанях для верхової їзди — ілюстрацію до журнального оповідання. Молодим художникам часто доводилося підробляти такими замовленнями, щоб мати гроші на життя.

Раптом вона почула тихий дивний шепіт і підійшла до ліжка.

Очі Джонсі були широко розплющені. Вона дивилася у вікно й щось рахувала.

— Дванадцять… — ледве чутно промовила вона. — Одинадцять… десять… дев’ять… вісім… сім…

Сью здивовано визирнула у вікно. Що там можна було рахувати? Лише стара плющева лоза, яка дерлася по цегляній стіні навпроти. Осінь майже завершила свою справу, і на ній залишилося зовсім мало листя.

— Що ти рахуєш, люба? — лагідно запитала Сью.

— Шість, — прошепотіла Джонсі. — Вони падають усе швидше. Ще три дні тому їх було майже сто. Ось іще один…

Вона замовкла.

— Тепер залишилося лише п’ять.

— П’ять чого?

— Листків на плющі. Коли впаде останній листок, я теж піду. Я це знаю.

— Джонсі, що за дурниці! — вигукнула Сью. — Хіба можна таке вигадувати? Ти одужаєш. Побачиш. А зараз випий гарячого супу. Мені потрібно закінчити малюнок і продати його журналу. Нам обом потрібні гроші.

— Не хочу супу, — тихо відповіла Джонсі.

Вона не відривала погляду від вікна.

— Ще один упав. Залишилося чотири. Я хочу побачити, як впаде останній.

— Люба, заплющ очі й відпочинь.

— Скажеш мені, коли закінчиш малювати. Я хочу дочекатися останнього листка. Я вже втомилася чекати.

— Поспи трохи, — попросила Сью. — Я покличу містера Бермана. Мені потрібен натурник. За хвилину повернуся.

Берман був старим художником, який жив поверхом нижче. Йому було близько шістдесяти. Він носив довгу білу бороду, багато пив і все життя мріяв створити справжній шедевр, але так і не створив нічого видатного. Попри суворий вигляд, він щиро любив Сью та Джонсі.

Сью знайшла його у маленькій темній кімнаті. У кутку стояло велике чисте полотно, яке вже багато років чекало свого часу.

— Джонсі дуже хвора, — сказала Сью. — І найгірше те, що вона сама перестала боротися. Вона переконана: коли впаде останній листок плюща, вона помре.

Берман сердито насупився.

— Які нісенітниці! — вигукнув він зі своїм важким німецьким акцентом. — Помирати через листя на плющі? Що за безглуздя! Бідна маленька міс Джонсі…

Сью сумно мовчала. Потім зітхнула й подивилася на старого художника.

— Мені все одно потрібен натурник для малюнка. Ви підете зі мною нагору?

— Авжеж піду, — буркнув Берман. — Якщо вже треба, то буду твоїм натурником. Але запам’ятай мої слова: одного дня я все-таки напишу свій шедевр!

Вони разом піднялися сходами. Джонсі спала.

Сью та Берман перейшли до сусідньої кімнати. Крізь вікно вони мовчки дивилися на стару лозу плюща, що чіплялася за цегляну стіну. Обоє відчували тривогу, хоча жоден не промовив ані слова. Потім їхні погляди зустрілися.

Надворі сіяв холодний дощ. Вітер дедалі дужчав.

Берман важко опустився на стілець, а Сью повернулася до своєї роботи.

Наступного ранку Джонсі прокинулася дуже рано.

— Сью, — тихо покликала вона, — відсунь, будь ласка, фіранку.

Сью виконала її прохання.

Обидві дівчини подивилися у вікно.

Після нічної бурі, після дощу й шаленого вітру, на стіні все ще тримався один-єдиний листок плюща.

Останній.

Він висів на лозі вперто й незламно. Його краї вже потемніли від негоди, але посередині ще жеврів зелений колір, змішаний із жовтизною пізньої осені.

— Це останній листок, — прошепотіла Джонсі.

Вона довго дивилася на нього.

— Я була певна, що за ніч він упаде. Я чула вітер. Сьогодні він неодмінно впаде… і тоді помру й я.

— Джонсі! — вигукнула Сью. — Невже ти не можеш подумати про мене? Що буде зі мною?

Але Джонсі не відповіла. Її думки блукали десь далеко, у темному світі безнадії, куди не могли проникнути ні слова подруги, ні світло нового дня.

Минув ранок. Потім день. А останній листок усе ще тримався на лозі.

Надвечір небо знову затяглося хмарами. Почався дощ. Вітер завивав між будинками так люто, ніби хотів зірвати зі стіни все, що ще залишалося живим.

Наступного ранку Джонсі відразу поглянула у вікно. Листок був там. Вона довго дивилася на нього мовчки. Потім покликала Сью.

— Я була поганою, Сью, — сказала вона нарешті.

— Що ти таке кажеш?

— Той останній листок навчив мене. Він показав мені, як неправильно було бажати смерті. Це гріх — відмовлятися від життя.

Вона трохи помовчала.

— Принеси мені супу… і молока.

На її блідому обличчі вперше за багато днів з’явилася слабка усмішка.

— Ні, зачекай. Спершу принеси мені маленьке дзеркало.

Сью ледве стримала сльози радості. За годину Джонсі вже сиділа на подушках.

— Знаєш, Сью, — сказала вона, — одного дня я все-таки напишу Неаполітанську затоку.

Того самого дня після обіду прийшов лікар.

Оглянувши пацієнтку, він вийшов разом зі Сью до коридору.

— Тепер шанси вже п’ятдесят на п’ятдесят, — сказав він. — Якщо вона добре харчуватиметься й набиратиметься сил, то одужає.

Потім лікар поправив пальто.

— А зараз мені треба оглянути ще одного хворого в цьому будинку. Художник, здається, на прізвище Берман. У нього теж пневмонія.

Лікар похмуро похитав головою.

— Старий дуже слабкий. Надії майже немає. Сьогодні його доведеться відвезти до лікарні. Там про нього хоча б подбають.

Сью відчула, як серце стислося від тривоги.

Наступного дня лікар прийшов знову. Після огляду він усміхнувся й упевнено потиснув Сью руку.

— Небезпека минула, — сказав він. — Ваша подруга перемогла. Тепер їй потрібні лише поживна їжа, спокій і трохи терпіння. Решту зробить сама природа.

Коли лікар пішов, Сью ще довго стояла біля вікна. На її обличчі змішалися радість і смуток.

Лише надвечір вона наважилася зайти до кімнати Джонсі.

Джонсі сиділа в ліжку, підперши спину подушками. Вона була ще дуже слабкою, але в її очах знову з’явився інтерес до життя. Вона спостерігала, як Сью готує фарби та впорядковує малюнки.

Сью сіла на край ліжка й узяла подругу за руку.

— Джонсі, мені потрібно тобі дещо розповісти.

Дівчина уважно подивилася на неї.

— Містер Берман помер сьогодні вранці.

Джонсі здригнулася.

— Помер?..

— Так. У лікарні. Пневмонія виявилася сильнішою за нього. Він хворів лише два дні, але був занадто старим і знесиленим, щоб боротися.

У кімнаті запанувала тиша. За вікном повільно згущалися сутінки.

— Двірник знайшов його позавчора вранці у кімнаті, — продовжила Сью. — Він був зовсім мокрий і закляклий від холоду. Його черевики та одяг промокли наскрізь. Ніхто не міг зрозуміти, де він побував тієї страшної ночі.

Джонсі мовчала.

— Але поруч знайшли ліхтар. І драбину.

Сью на хвилину замовкла.

— А ще пензлі та фарби. Зелену і жовту.

Джонсі повільно повернула голову до вікна. Там, на цегляній стіні навпроти, усе ще висів останній листок плюща. Він був таким самим, як і вчора. І позавчора. І того ранку, коли вона вперше повірила, що житиме.

— Подивися на нього уважно, люба, — тихо сказала Сью.

Джонсі дивилася. Тепер вона помітила те, чого не бачила раніше. Листок не тремтів від вітру. Не ворушився під дощем. Не втрачав ані форми, ані кольору. Він залишався незмінним. І раптом правда відкрилася їй.

— Невже?.. — ледве чутно прошепотіла вона.

Сью кивнула.

— Так. Це і був шедевр Бермана.

Сльози заблищали в її очах.

— Тієї ночі, коли впав справжній останній листок, він вийшов під зливу та шалений вітер. Поставив драбину біля стіни й намалював новий листок — саме там, де ти бачиш його зараз.

Джонсі не могла відвести погляду від вікна.

— Він знав, що ти дивишся на той плющ щодня. Знав, що разом з останнім листком може згаснути й твоя надія.

Сью міцніше стиснула її руку.

— Тому він подарував тобі ще один листок. І разом із ним — бажання жити.

За вікном поволі спускалася ніч. На старій цегляній стіні, серед холодного каменю й осінньої сірості, нерухомо сяяв намальований листок.

Останній листок.

Шедевр старого художника, який усе життя мріяв створити справжній витвір мистецтва. І створив його тоді, коли врятував людське життя.

© Автор перекладу – Олег Гнатюк