«Дари волхвів» читати. О. Генрі

«Дари волхвів» читати повністю оповідання онлайн, що було написано О. Генрі у 1905 році. Переклад – Олег Гнатюк

«Дари волхвів» О.Генрі читати повністю

Один долар і вісімдесят сім центів. Усе її багатство. Із них шістдесят центів були дрібними пенні, назбираними по одному, по два за раз після нескінченних торгів із бакалійником, овочівником та м’ясником. Кожна така монетка діставалася ціною дріб’язкової ощадливості, від якої в Делли палали щоки, ніби їй уголос дорікали скупістю.

Вона перерахувала гроші тричі. Один долар і вісімдесят сім центів. А завтра було Різдво.

Залишалося тільки впасти на потерту канапу й розридатися. Саме це Делла й зробила. А з цього можна вивести повчальну істину: людське життя складається зі сліз, зітхань і усмішок, причому зітхань у ньому найбільше.

Поки господиня оселі поступово переходить від ридань до тихого схлипування, варто придивитися до самої оселі. Це була мебльована квартирка за вісім доларів на тиждень. Вона ще не дотягувала до справжньої нужденності, але та вже безперечно чатувала десь поблизу.

Унизу, біля входу, висіла поштова скринька, до якої ніколи не потрапляли листи, і кнопка електричного дзвінка, з якої жоден смертний не зміг би видобути бодай звук. Там само красувалася картка з написом: «Містер Джеймс Діллінгем Янг».

Колись, за кращих часів, коли її власник отримував тридцять доларів на тиждень, ім’я «Діллінгем» вимовлялося з певною урочистістю. Тепер же, коли дохід скоротився до двадцяти доларів, подружжя дедалі частіше замислювалося, чи не обмежитися скромним і невибагливим «Д. Янг». Проте щоразу, коли містер Джеймс Діллінгем Янг повертався додому й піднімався до своєї квартири, дружина зустрічала його простим: «Джим!» — і міцно обіймала. А місіс Джеймс Діллінгем Янг, як вам уже відомо, звали Делла. І в цьому було все, що справді мало значення.

Витерши сльози й припудривши щоки, Делла підійшла до вікна. За ним сірий кіт обережно ступав по сірому паркану посеред сірого двору. Завтра Різдво, а в неї лише долар і вісімдесят сім центів на подарунок для Джима. Вона відкладала кожен можливий цент місяцями — і ось результат. Двадцяти доларів на тиждень вистачало ненадовго. Витрати, як це завжди буває, виявилися більшими за розрахунки. Лише долар і вісімдесят сім центів для подарунка Джимові. Її Джимові.

Скільки щасливих годин вона провела, вигадуючи для нього щось особливе. Щось гарне, рідкісне й справді варте людини, яку вона любила понад усе. Подарунок, який хоча б трохи відповідав би честі належати Джимові.

Між вікнами висіло вузьке дзеркало. Якщо вам доводилося бачити такі дзеркала в дешевих квартирах, ви знаєте: лише дуже худорлява й спритна людина, розглядаючи себе окремими відображеними смугами, могла скласти більш-менш точне уявлення про власну зовнішність. Делла була стрункою, тож давно опанувала це мистецтво.

Раптом вона різко відвернулася від вікна й стала перед дзеркалом. Очі її засяяли, але обличчя за якихось кілька секунд зблідло. Швидким рухом вона висмикнула шпильки й дозволила волоссю впасти на плечі.

У подружжя Янгів було лише два скарби, якими вони пишалися по-справжньому. Першим був золотий годинник Джима, успадкований від діда та батька. Другим — волосся Делли.

Якби цариця Савська жила в будинку навпроти, Делла неодмінно сушила б свої коси біля вікна лише для того, щоб затьмарити всі коштовності й дари її величності. А якби цар Соломон служив тут двірником і зберігав свої скарби в підвалі, Джим щоразу діставав би годинник із кишені, проходячи повз нього, аби помилуватися, як цар заздрісно смикає себе за бороду.

Тепер її прекрасне волосся розсипалося навколо хвилями блискучого каштанового водоспаду. Воно спадало нижче колін і огортало її майже як плащ. На мить Делла завмерла, а тоді нервово й поспіхом зібрала його назад. Кілька сліз упали на потертий червоний килим.

Одягнувши свій старенький коричневий жакет і такого ж кольору капелюшок, Делла вибігла з квартири. Спідниця майнула навколо ніг, а в очах і далі світився той гарячковий блиск, який з’являється в людини, коли рішення вже прийнято й відступати нікуди. Вона поспішала вулицею, аж поки не зупинилася перед вивіскою: «Мадам Софроні. Вироби з волосся всіх видів».

Сходами вона злетіла майже бігом і лише на верхньому майданчику дозволила собі перевести подих. Мадам Софроні зовсім не нагадувала ту витончену даму, яку можна було уявити за таким ім’ям. Це була велика, надміру вибілена жінка з холодним обличчям і байдужими очима.

— Ви купуєте волосся? — запитала Делла.

— Купую, — відповіла мадам. — Знімайте капелюха. Подивімося.

Каштанове волосся важкою хвилею впало на плечі.

— Двадцять доларів, — сказала жінка, вправно перебираючи пасма.

— Давайте швидше.

І вже за хвилину справа була зроблена.

Наступні дві години промайнули так стрімко, як минають години для закоханих і щасливих людей. Делла оббігала крамницю за крамницею, переглядала полиці, вітрини й прилавки, відкидаючи один варіант за іншим. Вона шукала не просто подарунок, а річ, яка була б гідною Джима. І нарешті знайшла її.

Здавалося, цей подарунок створили саме для нього. У всьому місті не було нічого подібного, і Делла могла це стверджувати напевно, бо в пошуках перевернула догори дриґом чи не всі магазини. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника — простий і шляхетний у своїй стриманості. Його цінність не потребувала ні вигадливого оздоблення, ні показної розкоші. Він говорив про себе самим металом і бездоганністю виконання. Так, власне, і має бути з речами, які справді чогось варті.

Щойно Делла побачила цей ланцюжок, вона зрозуміла: він належить Джимові. У ньому було щось від самого Джима — та сама скромність, та сама внутрішня гідність, та сама справжня цінність без жодної потреби виставляти себе напоказ. За покупку вона віддала двадцять один долар і поспішила додому, стискаючи в кишені решту — свої вісімдесят сім центів. Тепер Джим зможе діставати годинник будь-де і будь-коли без тіні ніяковості. Адже хоч годинник був чудовим, носив він його на старому шкіряному ремінці, який давно не відповідав його вартості.

Повернувшись додому, Делла трохи оговталася від захвату й нарешті подумала про себе. Вона дістала щипці для завивки, запалила газ і взялася виправляти те, що наробили любов і щедрість. А це, як відомо, завжди нелегка справа. Воістину велетенська справа.

Минуло якихось сорок хвилин, і її голову вкрили дрібні тугі кучері. Тепер вона дивовижно нагадувала хлопчиська, який утік із уроків. Делла довго розглядала своє відображення в дзеркалі — уважно, критично, ніби бачила себе вперше.

— Якщо Джим не вб’є мене з першого погляду, — сказала вона сама собі, — то після другого вирішить, що я схожа на якусь співачку з дешевого вар’єте. Але що мені було робити? Що можна було зробити, маючи лише долар і вісімдесят сім центів?

О сьомій годині кава вже була готова, а сковорода грілася на плиті в очікуванні вечері. Джим майже ніколи не запізнювався. Делла склала ланцюжок удвоє і міцно затиснула його в долоні, а потім присіла на край столу біля дверей, через які він завжди входив.

Невдовзі вона почула знайомі кроки далеко внизу на сходах. На мить усе всередині похололо. Вона зблідла і, як робила це часто навіть через найменші життєві дрібниці, подумки звернулася до Бога:

— Господи, зроби так, щоб він і досі вважав мене гарною.

Двері відчинилися. Джим увійшов до квартири й зачинив їх за собою. Він виглядав худим і втомленим. Бідолаха — йому було лише двадцять два роки, а він уже ніс на собі всі турботи сімейного життя. Йому давно потрібне було нове пальто, а рукавичок він не мав зовсім.

Переступивши поріг, Джим раптом завмер. Його погляд зупинився на Деллі й більше не відривався від неї. На обличчі застиг дивний вираз, який вона не могла зрозуміти, і саме тому він налякав її найбільше. Це не був гнів. Не був подив. Не був смуток, осуд чи жах. Жодне з тих почуттів, до яких вона себе готувала. Він просто дивився на неї так, ніби намагався збагнути щось незбагненне.

Делла швидко зіскочила зі столу й кинулася до нього.

— Джиме, любий, не дивися на мене так! Я обстригла волосся і продала його, бо не могла допустити, щоб Різдво минуло без подарунка для тебе. Воно відросте знову, правда ж? Ти ж не сердишся? Я просто мусила це зробити. Моє волосся росте дуже швидко. Скажи краще: «Веселого Різдва!» — і давай будемо щасливі. Ти навіть не уявляєш, який чудовий подарунок я тобі приготувала.

— Ти обстригла волосся? — повільно перепитав Джим, ніби навіть тепер не міг до кінця усвідомити очевидне.

— Обстригла і продала, — відповіла Делла. — Але ж ти все одно любитимеш мене, правда? Я залишилася собою, навіть без волосся.

Джим розгублено озирнувся кімнатою, ніби шукав якесь підтвердження тому, що почув.

— То твого волосся справді більше немає? — нарешті промовив він.

— Не шукай його, — усміхнулася Делла. — Я ж кажу: продала. Його більше немає. Але сьогодні Святвечір, любий, тож будь до мене лагідним. Я зробила це заради тебе. Можливо, хтось і здатен перелічити всі волосини на моїй голові, але ніхто ніколи не зможе порахувати, як сильно я тебе люблю. Ну що, ставити відбивні на сковороду?

Здавалося, ці слова нарешті повернули Джима до тями. Він швидко підійшов до дружини й міцно обійняв її. А ми тим часом на кілька секунд відведемо погляд убік і замислимося над чимось стороннім. Вісім доларів на тиждень чи мільйон на рік — яка, зрештою, різниця? Математик дав би одну відповідь, дотепник — іншу, і обидва помилилися б. Волхви принесли немовляті дорогоцінні дари, але найціннішого серед них не було. Та про це трохи згодом.

Джим витягнув із кишені пальта невеликий пакунок і поклав його на стіл.

— Тільки не зрозумій мене неправильно, Делл, — сказав він. — Ні стрижка, ні гоління, ні будь-які інші зміни не змусять мене любити тебе менше. Але відкрий цей пакунок, і ти зрозумієш, чому я так дивився на тебе, коли зайшов.

Делла нетерпляче смикнула мотузку, розгорнула папір — і в ту ж мить кімнату наповнив радісний скрик. За ним, як це нерідко буває, майже відразу прийшли сльози. Щасливий вигук змінився риданнями, і господареві квартири довелося негайно вдатися до всіх доступних йому способів утішання.

На столі лежали гребені.

Ті самі гребені.

Повний набір — бічні й потиличний, — на які Делла вже давно задивлялася у вітрині одного бродвейського магазину. Розкішні гребені з черепахового панцира, оздоблені маленькими коштовними камінцями. Саме такого відтінку й вишуканості, щоб прикрашати її прекрасне волосся.

Вона знала, що коштують вони дорого. Настільки дорого, що дозволити собі їх вона не могла навіть у мріях. Вона лише дивилася на них, захоплювалася ними й потай бажала їх усім серцем.

І ось тепер вони належали їй.

Але волосся, заради якого вона колись так прагнула цих прикрас, уже не було.

Делла притиснула гребені до грудей. Якийсь час вона не могла вимовити ні слова. Нарешті підвела на Джима повні сліз очі й крізь усмішку прошепотіла:

— Моє волосся дуже швидко відростає, Джиме.

І раптом, немов згадала щось надзвичайно важливе, вона схопилася на ноги.

— Ой! Джиме!

Адже він іще не бачив її подарунка.

Вона простягнула йому ланцюжок на розкритій долоні. Матова платина зблиснула м’яким світлом, ніби відбиваючи її власну радість і любов.

— Правда ж, він чудовий? Я обійшла мало не все місто, поки його знайшла. Тепер ти дивитимешся на свій годинник сто разів на день. Давай його сюди, я хочу побачити, як він виглядатиме з новим ланцюжком.

Але замість того, щоб дістати годинник, Джим усміхнувся, опустився на канапу й заклав руки за голову.

— Делл, — сказав він лагідно, — давай поки що сховаємо наші різдвяні подарунки. Принаймні на якийсь час. Вони занадто гарні, щоб користуватися ними просто зараз.

Він на мить замовк, а тоді додав:

— Я продав годинник, щоб купити тобі ті гребені.

Кілька секунд у кімнаті стояла тиша.

Потім він усміхнувся ще ширше.

— А тепер, мабуть, настав час поставити на сковороду відбивні.

Волхви, як відомо, були мудрецями. Дуже мудрими людьми. Саме вони принесли дари Немовляті у яслах і, якщо можна так сказати, започаткували прекрасний звичай різдвяних подарунків. А мудрі люди завжди дарують мудро. Можливо, навіть настільки мудро, що передбачають можливість обміну, якщо подарунок випадково повториться.

Я ж розповів вам просту історію двох молодих людей, які мешкали в скромній квартирці й через любов один до одного необачно пожертвували своїми найдорожчими скарбами. Та для всіх мудреців нашого часу варто сказати ось що: серед усіх, хто дарує подарунки, саме ці двоє були наймудрішими. Серед усіх, хто дарує й приймає дари, вони були наймудрішими. Усюди й завжди наймудрішими є саме такі люди.

Бо вони і є справжні волхви.

© Автор перекладу – Олег Гнатюк