«Земля світлячків» РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Обвуглені дерева. Страшна зграя, що пробиває собі дорогу в хащах лобами. Втеча, погоня, підводна мандрівка
Сиз витяг з кисета гниличку, присвітив над землею. В густі кущі, вниз, вела не дуже помітна стежка, протоптана дикими кабанами до річки. Вони пригнулись, продерлись крізь кущі, забрели в якесь болото. Добре, що буря чи вітер повалили старе трухляве дерево. І по гнилій колоді вони перейшли Кабанячу річку, а далі вступили в глухий, дикий ліс, куди стовуси й тривуси не дуже любили потикатися. Тут в болотах і хащах пропала не одна безневинна душа.
Густіший, похмуріший ставав ліс, більше бурелому траплялося на землі, все тут лежало безладно і давно обросло товстим шаром моху.
— Не біжи, — попросив Чублика Сиз. — Мені щось натерло ногу.
Старий сперся рукою на стовбур сосни, хотів глянути, що йому нестерпно муляє в п’ятку. І раптом… Висока сосна (від легкого доторку!) посипалась на землю, як порох. Сиз не повірив своїм очам. Так і стояв з простягнутою рукою, впираючись у темну порожнечу. А сосна рухнула на землю, осіла, і на її місці виросла купа чорного згару. Та ще гіркий перепалений пил хмарою висів над ними. Обом задряпало в горлі, вони переглянулись: що за притичина? І тільки зараз помітили якийсь дивний ліс. Ніби всохлий. Ніби він закам’янів, чи що.
Стовуси прекрасно бачать вночі, а слух у них гостріший, ніж у сови. Коли вони пробирались до річки, Чублик не раз вигукував: “О! Там, чуєте? В гнізді! П’ятеро пташенят проснулося!” Потім біг далі й насторожувався: кажан пролетів! Тріснула лялечка під корою! Павук упав з гілки на свій плетений гамак і тихо вигойдувався. Ліс жив своїм однобічним, прихованим, невсипущим життям. А зараз щось у ньому спинилося, заклякло. Дерева стояли густо, як завжди. Але птахів не чути. Не ворушилися в дуплах дятли. Не точили кору деревоїди. Мабуть, саме звідси все повтікало з лісу — навіть гусінь, навіть гриби.
— Дядечку Сизе, гляньте, — прошепотів Чублик. — Он в тому дуплі… білченята… вони неживі… хтось їх спалив.
Чублику одразу згадалися давні-давні розмови про якогось страшного приблуду з мертвою пащею, про те, як він хукав у дупло — і гинули одразу пташенята, як торкався лапою дерева — і дерево вмить всихало і клякло. Невже то правда?
Вдвох вони підступили до тієї осики, в якій чорніло дупло. Осика стояла як осика — з живою корою, з розлогими гілками, з дрібним листом, яке і без вітру стиха тріпотіло. Сиз обережно торкнув її рукою — осика з сухим шелестом повалилась додолу. І вони побачили: вся середина вигоріла. Так випалює дерево удар блискавки — вогонь пронизує стовбурище від верхівки до низу; все нутро вигорає, хоч дерево стоїть і здалеку здається живим.
Довго блукали Сиз і Чублик цим страховидним лісом. До чого б вони не торкалися — до липи, ліщини, клена, — все осипалось, диміло, лягало вугільно-чорним попелом.
— Марення, чорний сон, — шепотів Сиз. — Хто випалив дерева? І залишив ліс, щоб так він стояв, тільки аби на ногах. І навіть листя висить — зелене, а торкнись — сиплеться.
“Кр-р… Ку-а-а!” — раптом закричала над ними чорна птиця, швидко пронеслась вгорі, між обвугленими соснами.
Сиз від того наглого крику стрепенувся, став напружено згадувати: де він бачив, де він чув таку птицю? Щось йому промерехтіло в пам’яті — оцей зловісний крик, оцей розмах сильних і хижих крил… Так, так, здається, там було, в джунглях — Куа, вогні в темряві, голос з пітьми. Нічна птиця, передвісниця лиха…
Сиз пригнувшись стояв, а Чублик нетерпляче заторсав, засіпав його:
— Дядьку, дядьку, гляньте туди. Хтось підкрадається… до нас!
Між вигорілими деревами — з того боку, куди полетіла птиця, — перебігали розпатлані тіні. Промайнула одна тінь, за нею друга, потім ще. Стали, притаїлись за стовбурами. І раптом Чублик зиркнув і вкляк: просто до них чалапало високе довготелесе страшило. Ведмідь не ведмідь, ніби з людською головою. Воно чимось бренькнуло, кинуло щось від себе — і в ту єдину живу сосну, під якою вони стояли, з тріском ударилась стріла. Бризнув чорний вогонь, загоготіло полум’я, і наче закрутився, завертівся пекельний бурав, виїдаючи всю серцевину сосни — від її вершечка до кореня. Сосна загула і вклякла. Вона стала тверда, як графіт. Хвоя на ній дзвеніла дротом.
Сиз відчув, що і на ньому сорочка трохи підсмалилась.
— Ага, ось де вони, двоє карликів, — зареготав один страшило. — Сховались під деревом! Як руді миші! Ловіть їх! Ловіть їх! Зараз ми їх підсмажимо на вогні!
Страшило махнув рукою — і десяток чи два волохатих здоровил, важко переступаючи ногами, посунули до них. Видно, вони хотіли взяти Чублика й Сиза живцем. Сухе, вигоріле паліччя на землі тріщало у них під лаписьками.
Чублик і Сиз з жахом дивились, як наближаються страховиська, і не в силі були поворушитися. А навкруг тріщало. Приблуди обходили, оточували їх.
— Дядьку Сизе, тікаймо! Вони ж нас з’їдять!
Хтозна, чи Чублик вигукнув, чи просто подумав про це, та раптом їх шарпнуло вбік. Вони зірвалися з ніг і вдвох, мов зайці, кинулись в кущі, запетляли, спрожогу перестрибували через пеньки й колоди. Сухе й колюче гілля било й хльостало їм в обличчя, обривало на них одежину. А страховиська з криком і диким виттям гналися за ними.
І що за мана!
Тут же, просто на очах, вони міняли подобу. То бігли, наче ведмеді, то раптом перевдягалися — і гналися вже як гурт воїнів-кочівників в шкурах-накидках, з луками й стрілами за плечима. Як, звідки вони взялись в цьому доброму грибному лісі? З якого темного царства виповзли?
Сиз упав, Чублик ще пробіг трохи і провалився в яму. Він і не додивився як слід, що то воно за яма — дощова вибоїна чи, може, барліг. Він лише подумав: “Сиза сюди! Швидше! Тут порятунок!” Видерся, намацав Сиза, та підняти не міг, не подужав, просто покотив його, звалив у схованку.
Тільки попадали вони и влипли в землю, як над ними затріщало. Здоровила в шкурах-накидках один за одним перестрибували через рів і мчали далі. Бух! Бух! — важкий гул котився лісом. То волохаті розбійники — лобами! — били з розгону в дерева, і спалені стовбурища падали ниць, наче їх валив хтось величезною довбнею.
Дика зграя бігла, і кожний проламував за собою цілу просіку, нищив і топтав усе під собою.
— Де вони? Де? Ми їх загубили! — страшним риком озвався один воїн-страши— ло, найбільший в усій компанії.— Ану, всі назад! Перенюхайте землю, а щоб знайшли їх!
Волохаті мамули повернулися і всі, як бики, загребли лапами землю, закопити— ли, занюхали вогке листя.
Добре, що греблись вони в гущині, за деревами і не бачили двох нещасних, які притаїлися в ямі.
— Дядечку, десь тут річка, давайте туди… під воду.
— Ох, не можу, Чублику. Ногу… Ногу я підвернув.
— А ви хоч повзком. Спирайтесь на мене. І швидше, дядьку, чуєте!
Він підсадив Сиза — і вони поповзли. Рівчаком, попід колючими батогами ожини, яка впивалася в їхнє тіло, через якесь грузьке болітце. Важкий кругленький Сиз постогнував, за щось зачіпався, казав — не дотягнеться. Та от в корчах туго забилась, захлюпотіла річка, і вони порачкували скоріше.
— Пригинайтесь, дядьку, пролазьте осьде, під цими колодами…
— Лови їх! Десь вони тут! Чуєте! Грибоїдним духом тхне!
— І динями! — рикнув патлатий мамула.
А за корчем — вода, порятунок! Ще трохи повзком, ще трохи пролізти… А там з високого підмитого берега — хлюповсь у воду! Боком, незграбно вони звалились в річку. Попадали, і обидва зникли.
Здоровили стовпились над берегом, роззявивши свої верші.
— Де вони? Куди вони щезли? Втопились?
— Нюхайте, нюхайте воду, мамули! Шукайте їх!
Чублик знав: лісова річка вся в корчах, в гнилих сучкуватих коріннях; треба згорнутися калачиком, руки й ноги підібрати під себе — і хай течія несе, поки не зачепить за щось, а там — виплутався, хапнув повітря — і далі пливи. Якщо треба, Чублик міг взяти очеретину і притаїтись на дні, дихати через трубочку, він умів це робити. А от дядько Сиз…
Чублика несло під водою, як равлика, а Сиз XII зачепився за першого ж пенька на дні. Виліз до пояса з води, заборсався. І тоді знов над його головою (хтозна, звідки вона взялась) страшним криком прокричала Куа.
— Ага! Вони там! — заревли мамули. — Доганяйте! Ловіть їх!
І знов почулося: бух! бух! Волохаті лобами збивали дерева і неслись напролом понад берегом.
Сиз XII цмокнув мокру люльку, виплюнув воду, яка набралась йому в чубук, і сказав: “Пірнаю! Раз, два!” Склав на животі руки, заплющив очі і пірнув. Його понесло водою, як бочечку, погойдувало і перекидало — то боком, то вниз головою, то догори ногами, як прийдеться. З води раз у раз виглядали або його черевики (вгору підошвами), або настовбурчені вуса, або кругла, надута пухирем сорочка.
Куа летіла над ним і пронизливо каркала, а берегом тупотіли, неслись ватагою здоровили, збиваючи на шляху дерева.
Добрий десяток їх, упрівши, кинулись на ходу до малого озерця, щоб напитись води. Та от страшна дивовижа: чистої води вони сахались, не хотіли пити. Захропли, сипонули чорної сажі у воду — і от озеро стало густим і темним, як дьоготь. Мамули і захлебтали разом цю чорну воду, утерлись лапами, а тоді бігом над річкою за двома нещасними.
Сиз ніби здогадався, що їх і в воді переслідують. Він раптом зник, не перевертався більше, притонув на дні. По воді плив якийсь невеликий темний сучок, із котрого дрібненькими бульбашками виступало повітря. Ніхто з мамул і не догадався (та й темно було), що то Сиз пливе собі і дихає через люльку.
Птиця ще разів зо два пронеслась над річкою, із свистом розсікаючи повітря. Щось крикнула на волохатих потвор, і ті гуртом повернули у хащі.
А лісова річка бігла й бігла далі, ставала потроху ширшою, спокійнішою, світлішою під берегами. Ліс розступився, відкривались широкі галявини, повні місячного сяйва. Дихнули росою і нічним туманом луги, і ген вже близько — під червоним місяцем — заблищало перше озеро, Нижнє.
… Між осокою, на піщаній відмілині, сидів у човні старий глухенький стовус Лапоня і дрімав над вудкою. Не клювало. Діда пробирав холодок, дрімота — видно, місяць скоро сховається, і короткий літній ночі кінець. А улову нема… Та раптом крізь сон він почув: щось важко бовтнуло і погнало хвилю на берег. Розплющив очі.Із води ліз (і не просто ліз, а на чотирьох лапах) величезний сомисько. З вусами, з чорно-зеленим хвостом — і відпирхувався: “І-і-іх!” У старого затряслось все тіло: той сомисько став на рівні ноги і почалапав піском на сухе.
Лапоня кинув вудку, стрибнув на мілину і, збовтуючи воду босими ногами та примовляючи: “Згинь, згинь!..” — пустився в густі очерети.
— Дядьку Сизе! Дядьку Сизе! Дивіться, як ми старого Лапоню налякали! Він, мабуть, думав, що ми голопуцьки.
Чублик упав на пісок і, як риба, важко заглипав ротом. Бо що не кажіть, а через очеретину у воді не дуже надихаєшся. Упав коло Чублика і Сиз XII. Мокрі його вуса одразу вгорнулися качалочками в білий пісок. Він дихав ще важче, і туге черевце у нього то опускалося, то підіймалося подушечкою.
Сиз лежав і злякано думав: що то за потвори, що то за спалений ліс, звідки взялась та хижа птиця? Він був у полоні цих невеселих думок, а Чублик копилив губи, дивився на Сиза і раптом зачмихав:
— Діду! Ви коли впали в яму, ви й тоді не випускали люльку. В зубах, ось так держали! Ви що, і в воді смоктали її?
— І в воді.
— А як же ви дихали?
— А так і дихав. Через люльку. У мене чубук он який довгий!
Сиз цмокнув її з гордістю. І знов зашкварчала, потекла йому в рот руда водичка. Він спересердя сплюнув.
— Гайда додому, бо скоро світатиме! Треба наших оповістити: біда. Якісь розбійники об’явилися в пущі!
Вони встали й пішли понад річкою, в широкі луги, на місячне сяйво, яке коливалось, вигравало на озері. Почались рідні місця — гайки, ліщинники, світлі поляни, де тривуси й стовуси збирають гриби і ягоди. Сиз підкручував вуса і накульгував менше, казав, що в холодній воді, на джерелах, йому трохи відпустило ногу. А скоро вони загледіли таку до щему рідну картину: темний берег, човник на прив’язі, довгі дерев’яні поручні, над якими горіли світлячки-ліхтарики. І там, коло ворітець, стояла висока самотня постать у чорному, склавши руки на грудях, і когось чекала з лісу. У Сиза швидко-швидко забилося серце: то виглядала його мила й добра Мармусія!
Вони підходили до корча, коли знов — у котре за цю ніч! — пронеслась над ними чорнодзьоба птиця і крикнула:
— К-к-куа!
Повернула, кинулась на них з неба. Здавалось, хижим оком вона хотіла заглянути їм у вічі, щоб запам’ятати обох їх навіки. Круто неслась згори, розгорнувши сильні крила, як раптом щось кинулось їй назустріч. Кинулась Сизова зозуля, маленька й темна, як грудочка. “Зімне, зітре її Куа”, — подумав Чублик. А зозуля неслась, як скам’яніла грудочка, цілячись собою в саме серце Куа. І хижа птиця перед ударом зозулі раптом шмигнула вбік, скрикнула і, наче зламавши лет, різко знялась вгору.
“Втекла, втекла, гемонська птиця!” — радів Чублик, радів і не вірив собі. Зозуля, така маленька, прогнала геть якусь здоровенну люту гаргару! Сиз був радий, він і гадки не мав, що коли Куа провела їх до самого дому, то так просто вже не відчепиться.
«Земля світлячків» РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Дивний гість-відвідувач, з якого зробилося дванадцять. Напад і нагле викрадення Сиза
Після важкого лісового походу Сиз упав на диван і одразу ж неспокійно заснув. Та й уві сні ввижалися йому страшні волохаті потвори, била крилом над ним чорна птиця.
Сиз прокинувся. Перед ним на килимі стояли, задерши носки вгору і ніби кличучи його в дорогу, наваксовані черевики. Сорочка, штани, підтяжки, кашне — все було випране і дбайливою рукою Мармусії складено на бильце ліжка. Ніхто б не сказав, що той одяг був учора весь в багні, в піску, в річковому мулі, а до того ж ще й трохи підсмалений в лісі вогнем.
Сиз кахикнув, закурив люльку і невесело замугикав пісню:
Коли король збирається в похід,
Жона втирає сльози…
Одчинив музей, запалив над входом один і другий ліхтарики і глянув на зорі, на небо, на ліс. З темного лісу заходили хмари, тривожно гули дерева, і низько летіли три пташки, тонким писком перекликаючись між собою. Вони тікали і ніби ще когось, тихо й жалібно, звали за собою.
“Кхем, знов там гуляють розбійники!” — сказав Сиз про ліс. Одначе йому подумалось, що той гул і чорний вогонь прокотяться десь далеко, за скелями, і до їхніх домівок не повернуть. Стовуси нікому в світі лиха не заподіяли, то хто і з якого дива буде нападати на них?
З такою думкою Сиз XII запалив світло в музеї, і от глядь — перед ним стояв уже перший гість. Виріс наче з-під землі. Видно, гість далекий і одягнений трохи незвично — в чорному плащі-накидці. Високий комір і насунутий низько берет закривали майже все лице, так що очі його визирали тільки у вузеньку щілинку.
“Ти диви, він ще в бер-р-реті!” — різко, по-пташиному прошепотіло щось Си— зові на вухо. Сиз повернувся, але нікого коло себе не побачив. І зозулі поблизу ніде не видно було.
Натоптав люльку і сказав:
— Прошу! Перший зал. Світлячки, які трапляються нам у лісі просто на землі.
Довгим чубуком, як указкою, він почав показувати гостеві свої скарби — гнилички, трухляві корінці й кору, перетлілу серцевину пнів. Але що це? Низом так і тягло, так і віяло холодом — і ніби від гостя. Гість стояв оддалік, чорний і надто високий; він кивав головою, казав: “Pax, pax! Чудово, чудово!” — але слова його були якісь холодні.
— Мармусіє, принесіть мені, прошу вас, теплі капці, бо мені щось морозить ноги.
Сиз XII показував далі, він потроху захоплювався, забував на мить і про тривогу в лісі. Однак почув за спиною твердий крок: то ступив до нього гість. Війнуло ще дужчим холодом, і тоді над Сизом, а вірніше, між Сизом і гостем, як тінь, пролетіла зозуля.
— Прошу вас, другий зал, — запрошував Сиз. — Підземні світлячки: личинки, дуже симпатичні хробачки, виключно цікаві сімейки черв’ячків…
Сиз оглянувся. І прикусив люльку. Замість одного гостя — стояло вже два! Однаковісінькі, в чорних плащах-накидках. І руки обидва ховали однаково за спиною! Ніби один розділився на два або Сизові двоїлося в очах. Ходили двійники в ногу, один за одним, ступали ніби й тихо за Сизом, але кроки їхні твердо й дерев’яно відлунювали в коридорах.
— Третій зал, жуки-світлячки…
Сиз повернувся: з одного гостя — вже три. Що за мана! Три однаковісінькі високі постаті. Стоять вони в потилицю один одному. Чорні накидки, руки за спиною, а в очах якийсь швидкий притаємний переблиск. Здається, вони перемовлялися між собою.
В четвертому залі — чотири! Так, так, з одного вже стало їх аж чотири!
Сиз присів, щоб показати їм рибу з хитрим ліхтариком на носі, як раптом — в чотири ноги — стукнули за спиною кроки. Четверо в плащах-накидках майже схилились над Сизом, в очах — спалах і гострий переблиск. І тут, як посвист коси,
пронеслась між ними зозуля. Четверо враз відхилились і застигли в позах королівських стражників: не гості, а холодна увага й суворість!
В п’ятому залі їх стало п’ять!
В шостому — шість!
В сьомому — сім!
Як, звідки вони вигулькували, може, вони подвоювалися чи потроювалися, Сиз не міг охопити оком. Тільки одвертався — і вже стояв новий гість, в потилицю першим. І не холодом, а вже морозом тягло від них.
В останньому залі, дванадцятому, їх стояло за спиною Сиза рівно дванадцять. Чорні плащі, берети, мов забрала, опущені до брів, руки у всіх за спиною.
Добрий славний наш Сиз і не знав, яка небезпека зависла над ним! Він спокійнесенько розпалив люльку, пустив дим кільцями і підвів гостей до того кальмара, який викидає у воду хмарку світла:
— Дозволю звернути вашу високу увагу…
Ці слова так і застрягли в його горлі. Бо раптом — хоп! — дванадцять кабальєро разом ступили до нього і вмить накинули йому на шию чорний мішок. Що вони приклали перед тим Сизові до носа, важко сказати. Щось дали понюхати йому блекотно-солодке, клубок вогкої вати чи моху, і від того дурманного зілля Сиз одразу провалився в глибокий сон. Правда, сон був якийсь химерний: він спав, а проте все добре чув. Дванадцять кабальєро сказали: “Pax! Pax! Звалюйте його на плечі! Понесли! Тихо, щоб не почули стовуси!”
Та все ж, як тихо не намагались вони ступати, в підземних коридорах лунав грюкіт їхніх дерев’яних підборів. Сиза взяли на плечі і кудись понесли — в зав’язаному мішку, головою вперед. “Ану ж бо… гукнути Мармусію… Або шарпнутись, вирватись і навтікача — до своїх!..” Він подумав про це мляво, холодно й байдуже, бо все спало у ньому — і тіло, і думки. От лише слух… Сиза несли, а він — на якомусь повороті в коридорі — відчув: щось легенько ворушиться коло нього в мішку. Просто перед самісіньким його лицем, губами можна торкнутись — крило, м’яке, лагідно-тепле пір’я… Зозуля! “Ти й тут зі мною, моя сиза голубко! Ну що ж, помандруємо вдвох”. А ще він подумав: “Ех, буркунцю Ь мені крихту та закуритиі Бо дорога, видно, невесела й нелегка буде”.
Він поцмокав уві сні губами, відчуваючи смак диму, а його несли далі зв’язаного в мішку, як лялечку.
“Гуп, гуп, гуп!” — дванадцятеро нападників підіймалися вгору з музею. Зараз вони проходили, мабуть, кімнату Сиза, де стояв м’який диванчик і де валялись древні книги. “Рах!” — сказав один із нападників і збив рукою ліхтарик над входом, а заодно і млинок з корча. По-злодійському оглядаючись, рушили вони з Сизом на плечах до ворітець, загупотіли сходами до озера. Далі, за всіма прикметами, подались понад берегом, бо під ногами у них на дванадцять голосів заскрипів пісок.
Тепер повернули, без сумніву, до лісу. Сиз почув над головою шум, а скоро тріск — дванадцятеро дерлись напролом, валяючи дубки й берези. Коли вони перекидали Сиза з плеча на плече, тривожно билась у мішку зозуля й опускала крила, ніби тим затуляла Сизові очі, мудрістю яких вона завжди захоплювалася.
Ще минула якась година, і от пролунав збоку дуже знайомий міцний. голосок:
— Кха-кхем! Ану, Чублику, потримай пакунок, я хотів подарувати Варсаві цей новий млинок! Тримай! Диви: що то за голубчики? Несуть! Звідки, куди несете? Стійте, замри, вам кажу! Гля, що робиться: серед темної ночі грабують! Мабуть, дині в Хворощі обнесли, га! Ану, витрушуй мішок! Зараз, кому я сказав! Чублику, гукни наших людей з галявини.
Чулося, як Вертутій виламав сирого дубця і, грізно кахикнувши, хмаркою рушив на них. А Чублик метнувся гукати своїх.
Дванадцятеро, що на якусь мить принишкли, одразу вдарили підборами в землю і так замолотили ногами — смуга лягла за ними! Боялися, боялися вони гурту стовусів! Тріщали кущі, бився мішок об дерева, падали під ноги колоди, а вони гнали, гнали вперед, як стадо бізонів.
— Стій! Лови їх! — гримів здалеку голос Вертутія.
Дванадцятеро бігло запекло, і мішок то сповзав, то аж підстрибував у них на плечах. “Ага, — міркував сонний Сиз. — Скільки вони і*уль мені наліпили? От на лобі — раз, два… п’ять, таких, як груша завбільшки. Один синяк на носі, одна ґуля за вухом… Аіі! Щоб ви скисли — ще одну бараболю вліпили!”
Мішок труснуло і вдарило об корч і тут же підкинуло вгору. Сиз простогнав і захвилювався: чи не придушили його бідну птаху? Зозуля легенько поворушила крилом. “Ага, ти ще жива, моя сиза голубко! От і добре, поїхали!”
Несли їх довго. Через якусь річку й болото, через місток, а далі загромохкало під ногами каміння, і мішок тягли кудись на скелю, а може, на круте узгір’я. Та найстрашніше було для Сиза, коли його розгойдали і він думав, що вже смерть йому, що зараз кинуть його з кручі вниз головою. А мішок розгойдали і жбурнули кудись в небо, і хтозна-де, за широкою розщелиною, з реготом спіймали інші лапи. Ще трохи пронесли попід скелею, і тут запахло таким противним духом, що Сиз і сонний чхнув.
Видно, тут був табір або стійбище отих патлатих мамул-розбишак.
Прокочувався трубний гомін, скрегіт каміння під ногами. Десь далі, було чути, веселилась брава компанія, там дружно гоготіли й обгризали кістки і пробували на все горло затягти пісню:
Хто в горах — pax, pax!
Валить скелі в прах, прах!
Ми!
Сизові одразу згадались обгорілі дерева, мертві білченята в дуплах і на землі. “Трапезують, гемони!” — невесело подумав він.
Раптом все стихло. Гуркнули кам’яні ворота, з димом і шипінням в пазах одчинилися.
— Pax! Pax! — пролунало в ущелинах грізне.
Дванадцятеро виструнчилися, вдарили підборами в кам’яну підлогу і понесли Сиза на витягнутих руках.
— Стій! Хто йде? — грізно перепиняли їх на кожному кроці.
— Pax! Pax! — відповідали дванадцятеро, і їх пропускали далі, в чорні кам’яні печери.
Та от вони кинули мішок на землю, мабуть, комусь під ноги (“Щоб вас трясця кидала!” — застогнав Сиз), і один із дванадцяти, як із гармати, випалив:
— О великий сокрушитель скель і спалитель лісів, найсильніший і найхо— робріший цар під землею і на землі, наш безсмертний Магава Перший! Твоє повеління ми виконали: ось коло твоїх ніг той жалюгідний карлик, що хотів розвідати “чому?”.
— Pax! Pax! — наче залізом зашкребло об камінь.
Хтось тяжко звівся і вп’явся очима у своїх підданих.
— А де той менший карлик, який теж осмілився ступити з ним за річку, в мої володіння? — гримнуло кремінним голосом.
Неважко було зрозуміти, що то озвався у гніві не хто інший, як сам Магава Перший.
Довго-довго висіла грізна мовчанка, аж камінь закришився під поглядом Мага— ви. Знов рахнуло й зашкребло над головами, і на гнівний жест вождя гурт дванадцяти швидко забелькотів про те, що вони, недостойні піддані, все зробили, щоб виконати повеління сокрушителя: сімнадцять разів оббігли круг озера, хотіли враз і негайно схопити меншого карлика, та схопити його не можна було ніяк: він сидів на воді, в довбанці.
А вода…
І тут Сиз почув про воду щось дуже химерне. Виходить, “сокрушителі” найбільше бояться живої води, бояться її, як лихий вогню. Бо колись їм прамати, якась печерна Гаргара, що викрадала людей, сказала: “О мої любі кам’яні діти! Ніколи й ніде не підступайте до води — вода для вас небезпечна, вона вас проковтне й втопить. Ніколи й ніде не торкайтесь живого вогню, він вас спалить. Ходіте сушею, ходіте скелями і лісами, несіть на стрілах чорний вогонь, а в серці печерну безстрашність — і вас ніколи й ніхто не поборе ні під землею, ні на землі”.
Сиз хоч і спав, та тут нашорошив вуха і став потихеньку накручувати собі на вус про ту живу воду і страшний для них білий вогонь. А що воно за “сокрушителі”, що то за лиха сила і як від неї спекатися, — про все це ще треба було гарненько помислити й поміркувати.
Одне слово, виходило, що меншого карлика (а Сиз догадався, що то мова про Чублика) розбійники так і не спіймали.
Магава Перший довго і грізно дихав, ганяючи перед собою вітер.
Нарешті повелів:
— Киньте його в темну яму-печеру, розв’яжіть його і пильнуйте у два ока, щоб було рах-рах! А завтра — на допит.
— Pax! Pax! — відповіли дванадцятеро.
Сиза потягли у мішку і кинули в якусь чорну яму. “А розв’язати? — забурчав сонний Сиз. — Що ж ви, гемони, не виконуєте повеління свого ж ідола?”
