«Блакитна дитина» НОВИЙ КОСТЮМ
Перший у житті новий костюм я надів уже в шостому класі.
Збираючи мене до п’ятого класу, мама сказала:
— Боже, як тебе вигнало!
Вона помовчала, розглядаючи штани, що підскочили мені майже до колін, потім рішуче хитнула головою:
— Доведеться справляти тобі, Толю, костюм. Відкладатиму трохи із зарплати — от до Нового року й назбираю.
До Нового року нічого не вийшло: в благенькому бюджеті сільської вчительки прорвалася чергова дірка, і її треба було терміново залатати.
— Нічого, — втішила сама себе мама, якій, мабуть, більше, аніж мені, хотілося того костюма, — зараз він тобі не так і потрібний. Все одно з-під пальта не видно. А от хай прийде весна, отоді ти й підеш у новому костюмі!
Прийшла весна, зодягнула ліси і поля у нові одежини, а я все ще доношував тісні на мене штани, такі тісні, що раз як стрибнув через парту, то вони іззаду так і лопнули! Розпоролись якраз по шву, і я просидів решту уроків як приклеєний, не виходив навіть на перерви, аж поки Ванько збігав до мене додому та й приніс зимове пальто.
— Треба-таки купувати костюм, — сказала зажурено мама, зашиваючи найтовстішими нитками подрані штани. — Доведеться в когось позичити грошей…
Але невдовзі мало прийти літо, коли всі порядні хлопці ходять лишень у старому, тож мама вирішила не влазити у борг, а почекати, поки на нашому городі вродить картопля, аж тоді вже на вторговані гроші придбати обнову.
— Тепер уже від тебе залежить, як скоро ми справимо костюм,— сказала мені мама. — Будеш старатися, от і вродить більше, і вторгуємо тобі на костюм.
І я шпарко заходився коло городу.
Ще з ранньої весни, позичивши у Миколи візка, взявся удобрювати піщану землю, щоб краще вродило. Корови ми не тримали, тож доводилося тягати гній із колгоспного двору, та ще й пильнувати, щоб не потрапить на очі бригадирові. Накладав повен візок, стромляв зверху вила і котив городами, минаючи вулицю.
“Зате ж і картопля вродить! — тішив я себе, витираючи піт. — От зберемо по відру з-під куща — буде і на костюм, і їсти…”
Потім я садив із мамою картоплю; потім нетерпляче чекав, коли із землі видзьобаються перші листочки, бо мені все здавалося, що ми щось зробили не так і картопля загине. А там непомітно підкралося літо: з ясними днями, з теплими дощами, коли земля аж розбухає од зелені, і скільки ж мені довелося повоювати з бур’янами, що намагалися заглушити тендітне картоплиння! Скільки разів доводилося жертвувати і річкою, і далекими мандрами, сапаючи пересохлу землю, обгортаючи молоденькі ще кущики!
Щоразу, приходячи на город, ревнивим оком озирав я свою ділянку, порівнював з іншими і тішився думкою, що наша картопля — найкраща.
Потім ми копали картоплю, і відро не відро, а по піввідра таки з-під куща вигортали. Картопля була як перемита: одна в одну, рожева та чиста, а коли мама зварила для проби, то розсипалась, мов цукор, — так і танула на язиці.
Але мама так і не повезла продавати картоплю. Наче мені на зло, правління колгоспу раптом розщедрилося та виділило вчителям поросята. Тож мама одного разу, ввійшовши до хати, весело сказала:
— Оце, Толю, не будемо продавати картоплю, бо все одно вона піде зараз за безцінь, а краще вигодуємо кабанчика та продамо половину, от і будемо і з м’ясом, і з грошима.
Мамі було весело, мені щось не дуже. Неприязно позираючи на порося, яке рохкало біля столу, я думав про те, що й цього року доведеться ходити до школи в полатаних штанях.
Минула осінь, настала зима. Порося наше росло і росло, з’їдаючи всю дощенту картоплю, і ось уже мама сушить голову, де б дістати ячменю, щоб підгодувати кабанчика перед тим, як колоти. А там уже з’їдене і яшне борошно, і настав нарешті день, коли до нас прийшов німий з вузьким гострим колуном і паяльною лампою. Бо в той час кожен, хто різав свиню, мусив здати шкіру, а сало без шкіри продавалося набагато дешевше, тож голова сільради дозволив мамі потай обсмалити кабанчика.
— Тільки щоб ніхто не побачив, бо нагорить і вам, і мені. Тепер же такі грамотні стали: як що — так і донос!
Закололи кабана, спродали сало і м’ясо. Мама кілька разів їздила до району, та все поверталася з порожніми руками. То костюми були дорогі, не по наших грошах, то якраз по ціні, але замалі або завеликі. Чекати на ту обнову вже набридло не тільки мені, а й старенькому моєму піджаку: він аж тріщав, коли я його цупив на себе, і мама зажурено говорила:
— І куди тебе жене, горенько моє! Ні вдіти тебе, ані взути!
Я винувато мовчав, а мама зітхала.
Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому з великим пакунком. І коли я прийшов із школи, вона зустріла мене ще на порозі:
— Толю, а йди швидше сюди!
У мами було якесь незвичайне, освітлене, враз помолоділе обличчя.
— Дивись, що я тобі купила.
На столі, любовно випрасуваний мамою, лежав костюм. Сірий. З крамниці. З кишенями й гудзиками. Окремо — піджак. Окремо — штани. Без жодної плями чи латочки. Новий-новісінький.
Кинувши на лаву книжки, я обережно підступав до столу. Так обережно, наче костюм той — жива істота, і я можу її налякати.
— Це мені?
— Тобі, синку, тобі!
— Гу, гу!..
— Зажди, не шарпай, бо помнеш, — лагідно каже мама, одбираючи в мене піджак. — Давай краще поміряємо.
Я не примушую довго вмовляти себе. Раз-раз — черевики гуркотять аж під лаву. Раз-раз — і штани вслід за ними.
— Скидай і сорочку. Хіба не бачиш: я тобі купила нову! Лише зараз помічаю сорочку, що аж виблискує синім кольором, виграє перламутровими гудзиками. Ох, і мама ж!.. Ну, й мама ж!.. Ні в кого нема такої мами, як у мене!..
А вона осмикує на мені костюм, крутить мене і так і сяк, все не може намилуватись мною.
— Трохи великуватий, та це не біда. Я якраз і купувала на виріст.
— Можна, я вийду надвір?
— Потерпи до Першого травня, — відповідає мама, обережно скидаючи з мене піджак. — Вийдеш у новому вже на свято.
Я не пробую заперечувати. Покірно роздягаюся і лізу за осоружними старими штанами, що ображено згорнулись під лавкою.
Гаразд, походимо й у цих. Вже не довго лишилось до свята.
От тільки щоб дощу на Перше травня не було.
Настав Першотравень. Радісний сонячний ранок трохи зіпсував Сергій: ревів, як труба, що він піде в старому, а я — у новому. Заспокоївся лише тоді, як я йому віддав п’ятикутну зірку, що виміняв за самопал у одного хлопця. А той зняв її крадькома з кашкета свого брата, що приїхав у гості з армії.
Цілий ранок тільки й балачок було, що про мій новий костюм.
Підходила Галина Іванівна, хвалила обнову.
— Ти вже справжнісінький кавалер, — сказала вона. І хлопці відразу ж стали дражнити “кавалером”.
Із заздрощів, звичайно!
— Посмотрите, какой красавец! — помітила мій новий костюм і Варвара Іванівна.
Віктор Михайлович, схвально оглянувши мій одяг, сказав:
— Ітимеш у першій шерензі.
Навіть Павло Степанович не пропустив мимо уваги моєї обнови. Коли всі вишикувалися в одну довгу колону та винесли з кабінету директора прапор, завуч пройшовся вздовж рядів і побачив мене.
— Вийди з колони!
І коли я, гарячково пригадуючи, про яку чергову шкоду стало відомо Павлові Степановичу, залишив колону, він мені сказав:
— Іди ставай попереду. Нестимеш прапор.
Прапор!
Мене аж кинуло в жар од щастя. Бо хто із нас не мріяв хоч раз у житті пройтись попереду шкільної колони з прапором у руках!
— Втримаєш? — запитав Павло Степанович, даючи мені важкий прапор до рук.
— Втримаю!
Коли скінчився мітинг, я з жалем одніс прапор до школи, поставив у кабінеті директора. Вийшов надвір і задумався, не знаючи, що його робити далі.
Звичайно, я знайшов би що робити, он хлопці вже майнули до лісу, але я ж був у новому костюмі, а мама якнайсуворіше наказала:
— Дивися ж: задумаєш іти до річки чи в ліс — переодягнися в старе!
Та я й сам добре розумів, що нову річ треба берегти. Не маленький.
Тільки мені хотілося ще побути в новому костюмі.
І я, принісши у жертву і річку, і ліс, повагом простую вулицею, точнісінько так, як це роблять дорослі. До цього зобов’язує мене новий костюм.
Новий-новісінький!
Зупиняюся аж на греблі, коло ставка. Тут зовсім мілко, тільки дуже грузьке, замулене дно, а вода густо вкрита ряскою та жабуринням. Обережно, щоб не заляпати нового костюма, опускаю ногу і носком черевика пробую розігнати ряску.
— Ти будеш купатися?
Я оглядаюся. За мною стоїть Світланка — п’ятилітня дочка Павла Степановича. Я дуже люблю Світланку, а вона як побачить мене, то так і летить мені назустріч.
З нагоди свята Світланка прибрана в біле платтячко, в білі шкарпетки і черевички, а в кучерявому волоссі — білий бант. Світланка зараз дуже красива, мене так і тягне взяти її на руки.
— Ти купатимешся? — запитує ще раз вона, серйозно дивлячись на мене.
— Купатимусь.
— Тут?
Світланка недовірливо дивиться на ряску і жабуриння, а мені стає смішно. Однак я стримуюсь і, зробивши якомога серйозніше лице, відповідаю:
— Отут.
— А чого ж ти не роздягаєшся? — трохи подумавши, запитує Світланка.
— Бо я купатимусь у костюмі.
— У костюмі?
Очі Світланчині стають круглі, як гривеники. Вона з таким подивом дивиться на мене, що я не витримую: сміючись, хапаю її на руки і починаю гойдати.
Світланка задоволено верещить.
— Ще!.. Ще!.. — вимагає вона. — Покрути!
Я кручу її довкола себе! Світланка білим метеликом пурхає в повітрі.
Потім, втомившись, поставив Світланку на землю.
— Ти не будеш купатися?
— Не буду… А ти хочеш скупатися?
— Хочу.
— Тебе кинути у воду?
— Кинь!
Я вирішив трохи налякати Світланку. Вхопивши її за руки, крутнув перед собою так, щоб вона злетіла над ставком. І чи то в мене були слизькі долоні, чи новий костюм тому виною, тільки Світланка раптом одірвалась од мене, полетіла в ставок.
Із ставка вилазила вже не Світланка. Якесь сіре жабеня, заляпане тванню, обліплене жабуринням та ряскою, вигрібалось до берега і щосили кричало.
Вже нічого не тямлячи, я кинувся навтікача. Біг так, наче за мною гнався сам Павло Степанович з сокирою або ножем у руках. Ускочив у двір, пометався, пометався, шукаючи, куди б заховатися, та й видерся на горище.
Х-ху!
Серце моє як не вискочить, у вухах ще віддзвонює крик бідолашної Світланки. Що я наробив!
Сиджу, бовдур бовдуром, і вже не радію новому костюмові. Коли б не він, я не пішов би на оту греблю, не зустрів би Світланку, не гойдав би її, лякаючи, над водою.
Згодом чую крик дружини Павла Степановича: вона йде сваритися із мамою. Забиваюся в найтемніший куток горища, прислухаюсь до глухих голосів, що доносяться з хати.
Ось двері сердито грюкають, мама виходить на ганок і щосили гукає:
— То-оля!.. То-олю-у!..
Я весь зіщулююсь, мовчу. Перестаю навіть дихати.
— Біжи поклич мені Тольку! — наказує мама братові і знову заходить до хати.
Сергіїще, чую, побіг. Гукає як недорізаний:
— То-олько-о!.. То-олько-о!.. Тебе мама кли-иче-е!
Чого рота дереш?! Знаю й так, що кличе!
Дружина Павла Степановича нарешті пішла. Мама, проводжаючи, все пробачалась перед нею, наче не я, а вона впустила Світланку в ставок.
І чого я такий нещасливий? Чому мені так не таланить?
Сиджу, похмурий, сердитий, і вже мені не милий увесь білий світ.
Я дуже пильно розглядав павутиння, що звисало з лати перед моїми очима, коли залунав голос брата:
— Ма-а, його ніде немає!
Ич — немає! А ти на горищі шукав?
Підходжу до отвору, дивлюся вниз. Мені видно шматочок подвір’я і згорблену Сергієву постать. Ставши на коліна, він щось довбає в землі.
Із заздрістю спостерігаю за ним. Йому, бач, не страшно нічого! Копає собі!
Дістаю рогатку, що її прихопив із собою на свято. Не знав тоді, для чого брав, а воно, бач, і пригодилося!
Рогатка у мене незвичайна, такої ні в кого нема. Мама цілісінький тиждень шукала нові підв’язки, які щойно привезла із району, та все допитувалась, чи ми не брали. Однак не догадалася полізти до мене в кишеню, і я, розрізавши кожну підв’язку, припасував їх до рогачика.
Вийшла рогатка на славу!
Набої — під рукою. Сухих глиняних грудочок — бери скільки хочеш.
Вибираю кругленьку грудочку, закладаю в шкураток, старанно приціляюся. Бринь!
— Ой!
Сергіяка схопивсь як ошпарений. Крутить туди-сюди головою, кричить:
— Хто мене вдарив? Хто мене вдарив?!
Стримуючи сміх, шукаю грудку більшу. Чекаю, поки брат знову нахилиться над ямкою, і ще раз прицілююсь.
Над Сергієвою головою враз виростає глиняна хмарка. Зірвавшись на ноги, брат хапається за свою балбешку і ойкає так, наче вона в нього ось-ось розколеться! Потім біжить до хати і ще в сінях кричить:
— Ма!.. Ма!.. Там хтось стріляється!..
Минає хвилина, друга, брат не появляється. Рогатка моя заряджена, а стріляти ні в кого. Мені знову стає нудно.
Та ось у дворі з’являється Сонька. В синій спідниці і білій кофтині. Зупинилась якраз навпроти, так що я її бачив усю, тож добре міг і прицілитись.
Бринь!
Лусь!
Сонька ухопилася за праве плече, закричала щосили:
— Только! Ось я матері скажу!
І вже до мами, що вийшла на голос:
— А ваш Только стріляється!
— Де він?
— Та на горищі!
— Только, злазь мені зараз! Злазь, бо я не знаю, що з тобою зроблю!
Я не став дожидатися, поки мама здереться на горище. Вискочив у слухове вікно на дах, з даху — на горіх, з горіха — на землю та й подався у ліс.
Зупинився аж біля джерела. Там саме були хлопці, мої однокашники. Закачавши повище холоші, вони бродили по річечці — виціляли розщепленими палицями минків.
— Толь, іди до нас!
Ванько. Побачив мене, махає рукою.
Не роздумуючи прилучився б до них, але ж на мені — новий костюм. І чому я його відразу не скинув?
Наловивши минків, хлопці збираються до залізниці — кататись на шпалах.
— Ти з нами підеш?
А куди ж мені ще діватись!
— То пішли!
Біля залізниці, недалеко від переїзду, чорніють дві величезні ковбані. Хто їх викопав, навіщо, ніхто з нас не знає. Та ми тим і не цікавимось. Нам досить того, що ковбані повні води, вірніше, не води, а мазуту, а зверху плавають шпали, на яких так цікаво кататися!
Хлопці один споперед одного захоплюють шпали, що при березі. Мені ж лишилися ті, що плавають посередині.
— Хлопці, — кричу, — підженіть!
Учора вони підігнали б, а сьогодні не хочуть. Причиною тому мій новий костюм і прапор, що його я ніс на демонстрації.
— Сам підганяй! — відповідає мені Микола і замахується дрючком на Ванька: — От тільки спробуй — так по голові й торохну!
Гаразд, обійдуся й без вас!
Іду понад берегом, вибираючи, яка шпала поближче, а хлопці глузливо кричать:
— Ге, боїться! Вирядився у нове та й боїться!
Кричіть, кричіть, я зараз вам покажу, як боюсь! Вибираю шпалу, що плаває метрів за два од берега. Приміряюсь, розганяюсь, стрибаю…
Я стрибнув дуже ловко: прямо на шпалу. Та від мазуту шпала слизька, наче крига. І я поїхав-поїхав по ній та й шубовснув у воду.
Пірнув з головою. Хлопці надривали од реготу пупи, я ж щодуху вигрібався до берега, розбризкуючи на всі боки мазут.
Виліз із ковбані більше схожий на шпалу, аніж на людину. Мазут стікав по мені густими потьоками, на мій новий костюм страшно було й глянути. Коли б мама мене оце побачила, вона вмерла б!
Хлопці перестають реготати. Сповняються співчуття до мого великого горя, забувають навіть, що я ніс прапор. Один по одному пристають до берега, підходять до мене.
— Буде ж тобі!
— Його треба випрати…
— Де?
— У струмкові.
— Дурний! Хіба ж у воді одпереш!
— А в чому?
— У гасові!
— Де ж ти стільки гасу візьмеш? Треба бочку, не менше…
Потім Микола каже:
— Давайте хоч викрутимо!
Я скидаю піджак, штани і сорочку. В мені жевріє квола надія, що якось удасться врятувати костюм.
Хлопці викручують, аж сопуть, мазут так і ляпотить на пісок, і мій костюм уже не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, і Микола безнадійно махає рукою:
— Нічого в нас, хлопці, не вийде! Хіба що спалити…
— Еге, спалити! — мало не плачу я. — А ти його купував?!
Беру штани, беру піджак та ще й сорочку. Плентаюсь до струмка, хоч наперед уже знаю, що нічого з того не вийде…
— Знаєш, мамо, — сказав я своїй матусі другого дня, коли переколотилось та перемололось, — не справляй мені більше нових костюмів! Бо від них одна біда!
