Артур Конан Дойл «Блакитний карбункул» читати онлайн книгу українською мовою, яка розповідає про одне з розслідувань легендарного Шерлока Холмса.
«Блакитний карбункул» читати повністю
Я навідав мого друга Шерлока Холмса на третій день Різдва — привітати його зі святом. Він сидів у своєму червоному халаті на канапі у вільній позі, праворуч від нього, але так, щоб можна було дістати, височіла підставка для люльок, поряд — купа зім’ятих ранкових газет, які він, очевидно, проглядав. Біля канапи стояло крісло, і на краю його бильця висів виношений, заяложений капелюх, який до того ж у кількох місцях світив дірками. Лупа й пінцет на кріслі засвідчували, що Холмс ретельно вивчав цей капелюх.
— Бачу, ви зайняті,— промовив я.— Я, мабуть, невчасно?
— Навпаки, вчасно,— відказав Холмс,— я радий, що маю друга, з яким можна обговорити підсумки своїх спостережень. Справа вельми незначна, але,— він тицьнув пальцем у старий капелюх,— з оцим пов’язано деякі події, не позбавлені інтересу і навіть повчальності.
Я вмостився в Холмсовому кріслі й простяг руки до вогню — камін горів, бо надворі стояв мороз, і на шибках наріс товстий шар льоду.
— Хоч цей капелюх і непоказний,— мовив я,— але, гадаю, він причетний до жахливої історії і є ключем, що допоможе нам розкрити якусь таємницю та покарати злочинця.
— Ні, ні,— засміявся Холмс,— тут не злочин, а лише один з тих чудних випадків, що завжди трапляються там, де чотири мільйони чоловік штовхають один одного на площі в кілька квадратних миль. У цьому величезному людському вуликові можна чекати якої завгодно комбінації . подій, безлічі загадкових та химерних ситуацій, але нічого злочинного в усьому тому немає. Ви знаєте Петерсона, посильного?
— Знаю.
— Цей трофей — його.
— Це його капелюх?
— Ні, ні, він знайшов його. Власник невідомий. Прошу, вас дивитись на цей капелюх не як на старе дрантя, а як на інтелектуальну проблему. А тепер про те, як він сюди потрапив. Капелюх прибув на перший день Різдва в товаристві добряче вгодованої гуски, яка, зрозуміло, смажиться в цю мить у Петерсона. А факти такі. Близько четвертої години ранку, на Різдво, Петерсон — ви знаєте, він дуже чесний чоловік,— повертався додому з гулянки по Тоттенхем-Корт-роуд. У світлі газового ліхтаря він побачив, що попереду, трохи похитуючись, іде високий на зріст чоловік і несе перекинуту через плече білу гуску. На розі Гудж-стріт на перехожого напали хулігани, зчинилася бійка. Один з напасників збив у нього капелюха, а він, захищаючись, розмахнувся палицею і розбив вітрину в крамниці у себе за спиною. Петерсон кинувся вперед на допомогу незнайомцеві, але той, злякавшись, що розбив скло, й забачивши людину в уніформі, яка бігла до нього, кинув гуску, наліг на ноги і зник у лабіринті вуличок позаду Тоттенхем-Корт-роуд. Хулігани теж розбіглися, побачивши Петерсона. Отже, за ним залишилося поле бою, а також подертий капелюх і чудова різдвяна гуска.
— Яку Петерсон, безперечно, повернув її власникові?
— Ось у тім-то й заковика, дорогий друже. Правда, на картці, прив’язаній до лівої лапки гуски, написано: “Для місіс Генрі Бейкер”, а на підкладці капелюха можна розібрати ініціали: “Г. Б.”. Але в нашому місті кілька тисяч Бейкерів і кілька сот Генрі Бейкерів, отже, повернути одному з них загублену власність — нелегка справа.
— Що ж зробив Петерсон?
— У перший день Різдва він приніс мені капелюха й гуску, знаючи, що мене цікавлять навіть найнезначніші загадки. Гуску ми тримали аж до сьогоднішнього ранку, поки стало ясно, що хоч мороз немалий, її все ж таки краще, не гаючись, з’їсти. Хто її приніс, той і забрав, і з гускою сталося те, що їй і судилося, а в мене залишився капелюх джентльмена, який загубив свій святковий харч.
— Він не давав оголошення в газеті?
— Ні.
— То як ви можете дізнатися, хто це?
— Лише шляхом умовиводів.
— На підставі цього капелюха?
— Саме так.
— Ви жартуєте! Про що ви можете дізнатись, роздивляючись цей старий, виношений фетр?
— Ось лупа. Вам відомий мій метод. Що ви скажете про власника цього капелюха?
Я взяв капелюх у руки й безнадійно глянув на нього. Звичайнісінький собі круглий чорний капелюх — твердий і незручний. Шовкова підкладка колись була червона, а тепер зовсім зблякла й полиняла. Фабричної марки не видно; як і сказав Холмс, ініціали “Г. Б.” написано збоку нерівними літерами. На крисах світились дірочки для резинки, але самої резинки не було. А взагалі капелюх дуже пом’ятий, брудний, із плямами, хоча впадало в око, що плями ці пробували приховати, замазавши їх чорнилом.
— Нічого в ньому не бачу,— сказав я, повертаючи капелюх своєму другові.
— Навпаки, Вотсоне, ви бачите все. Проте ви не робите висновків з того, що бачите. Ви надто боязкі в своїх умовиводах.
— Тоді скажіть мені, прошу вас, які умовиводи робите ви?
Холмс підняв капелюх і втупився в нього своїм особливим, зосередженим поглядом, властивим тільки йому одному.
— Можливо, цей капелюх менш промовистий, ніж міг би бути,— зауважив він,— проте деякі висновки можна зробити напевне, а ще кілька — із значним ступенем імовірності. Власник капелюха, безперечно, людина дуже розумна; три роки тому він був при грошах, але зараз для нього настали скрутні часи. Він завжди дбав про завтрашній день, але зараз уже не такий передбачливий, бо попустив себе і збіднів, що свідчить про кепську звичку, можливо, пияцтво. Мабуть, цим можна пояснити і те, що дружина його розлюбила.
— Мій дорогий Холмсе!
— Проте він спромігся якоюсь мірою зберегти свою гідність,— провадив Холмс далі, не звертаючи уваги на мій вигук.— Він мало рухається, рідко виходить з дому, зовсім не займається справами; він середнього віку, чуприна в нього сива, він мастить її помадою; кілька днів тому він підстригся. Ось найбільш очевидні з тих висновків, що їх можна зробити, дивлячись на його капелюх. До того, схоже, в будинку в нього немає газу.
— Ви, певно, жартуєте, Холмсе!
— Зовсім ні. Невже навіть зараз, коли я повідомляю вам готові висновки, ви не здатні збагнути, як я їх дійшов?
— Нехай я нетямущий, але все-таки мушу визнати — не розумію вас. З чого, наприклад, ви взяли, що власник капелюха — розумний?
Замість відповіді Холмс надів капелюха собі на голову. Капелюх опустився аж на перенісся, зовсім сховавши лоба.
— Бачите, який об’єм? — спитав Холмс.— Людина з такою головою повинна щось у ній мати.
— А чого ви думаєте, що він збіднів?
— Цьому капелюхові — три роки. Тоді носили саме такі капелюхи з пласкими крисами, загнутими по краях. Капелюх найвищого гатунку. Погляньте, лишень, на цю шовкову стрічку, чудову підкладку. Якщо три роки тому цей чоловік мав змогу купити такий дорогий капелюх і відтоді більше капелюхів не купував, то, безперечно, справи в нього кепські.
— Ну, мабуть, у цьому ви маєте слушність. Але як же з тим, що він непередбачливий і попустив себе?
Шерлок Холмс засміявся.
— Ось передбачливість,— промовив він, показуючи на петельку для резинки від капелюха.— Капелюхи ніколи не продаються разом з резинками. Отже, наш незнайомець замовив резинку до капелюха, а це — ознака певної передбачливості; адже він дбав про те, щоб капелюха не зірвав вітер. Але далі ми бачимо; порвавши резинку, він не прилаштував нової, а це свідчить про те, що згодом він став не такий передбачливий, як колись, отже, воля його ослабла. З другого боку — він намагався приховати плями на капелюсі, замазавши їх чорнилом, а це доводить, що гідності він ще остаточно не втратив.
— Ваші міркування ймовірні.
— Далі. Те, що він середнього віку, що чуприна в нього сива, що він недавно підстригся і що вживає помаду — все стає зрозумілим, коли пильно оглянути спідню частину підкладки. В лупу видно багато волосинок, зрізаних ножицями перукаря. Всі вони липкі й пахнуть помадою. Зважте й на те, що пил на капелюсі не вуличний — сірий і твердий, а хатній — коричневий і пухнастий. Отже, капелюх висів здебільшого вдома. Водночас сліди вологи всередині доводять, що власник його легко пітніє, значить, навряд чи багато рухається.
— Але його дружина — ви сказали, що вона його розлюбила…
— Цього капелюха кілька тижнів не чищено. Коли я побачу, дорогий Вотсоне, на вашому капелюсі тижневі поклади пилюки і коли ваша дружина дозволить вам з’явитися на люди в такому вигляді, я також побоюватимусь, що ви мали нещастя втратити її прихильність.
— А може, він нежонатий?
— Ні, він ніс гуску додому, щоб піддобритися до дружини. Згадайте картку на гусячій лапці.
— У вас на все є відповідь. Але звідки ви взяли, що в нього в будинку немає газу?
— Одна, навіть дві масних плями могли потрапити на капелюх ненароком, та коли їх не менше п’яти, то я впевнений, що людина часто має справу з засвіченою лоєвою свічкою — можливо, підіймається сходами з капелюхом в одній руці й свічкою в другій. Хоч би там що, від газу пляма б не з’явилася… Ви задоволені?
— Авжеж, усе це дуже дотепно,— промовив я, сміючись,— але ви тільки що сказали,— тут немає злочину, нікому не заподіяно шкоди, коли не брати до уваги незнайомого, який утратив гуску,— отже, ви марно сушили собі голову.
Шерлок Холмс хотів був щось сказати, навіть розкрив рота, та в цю мить розчахнулися двері, і до кімнати вбіг посильний Петерсон; щоки його пашіли, на обличчі застиг вираз безмежного здивування.
— Гуска, містере Холмсе! Гуска, сер! — задихаючись, вигукнув він.
— Ну? Що з нею трапилось? Ожила й вилетіла в кухонне вікно, змахнувши крильми? — Холмс ворухнувся на канапі, вмощуючись так, аби краще бачити схвильоване Петерсонове обличчя.
— Гляньте сюди, сер! Подивіться, що знайшла моя жінка у неї у волі!
Петерсон простяг руку, і на долоні в нього засяяв голубий камінь, трохи менший від квасолини, але такої чистоти й прозорості, що аж світився на темній шкірі, мов електрична іскра.
Шерлок Холмс випростався й свиснув.
— Слово честі, Петерсоне,— мовив він,— ви знайшли скарб! Сподіваюсь, ви розумієте, що це таке?
— Діамант, сер! Коштовний камінь! Він ріже скло, мов замазку.
— Це більше, ніж коштовний камінь, Це єдиний у своєму роді коштовний камінь.
— Чи це не голубий карбункул графині Моркар? — вигукнув я.
— Саме так, мені відомі йогр розмір і форма, бо останнім часом я щодня читаю оголошення про нього в “Таймсі”. Це абсолютно унікальний камінь, і про його цінність можна лише здогадуватись, але винагорода в тисячу фунтів, що її пропонують, не дорівнює, безперечно, й двадцятій частці його ринкової ціни.
— Тисяча фунтів! Неймовірно!
Посильний впав у крісло, переводячи здивований погляд з Холмса на мене.
— Така винагорода, але в мене є підстави думати, що існують деякі сердечні причини, через які графиня ладна віддати половину всіх своїх багатств, аби лише повернути цю коштовність.
— Він пропав, коли мене не зраджує пам’ять, в готелі “Космополітен”,— зауважив я.
— Саме так, двадцять другого грудня, рівно п’ять днів тому. Джона Хорнера, паяльщика, звинувачено в тому, що він його вкрав. Докази його вини дуже грунтовні, отже, справу передано до суду присяжних. Та ось газетний звіт про цю крадіжку.
Холмс довго рився в газетах, проглядаючи дати, аж поки витяг те, що шукав. Розгладивши газету, він склав її вдвоє і прочитав таке:
“Крадіжка коштовностей у готелі “Космополітен”.
Джона Хорнера, двадцяти шести років, паяльщика, звинувачено в тому, що він двадцять другого грудня вкрав із скриньки графині Моркар коштовний камінь, відомий під назвою “Голубий карбункул”. Джеймс Райдер, старший служник готелю, дав таке свідчення: в день крадіжки він провів Хорнера до туалетної кімнати графині Моркар, щоб той припаяв другу штабу в камінній решітці, яка розхиталась. Райдер трохи побув із Хорнером, але потім його кудись покликали. Повернувшись, він побачив, що Хорнер зник, бюро відчинено і замок у ньому поламаний, а сап’янова скринька, де, як згодом з’ясувалося, графиня тримала камінь, стояла порожня на туалетному столику. Райдер миттю зняв тривогу, і того ж вечора Хорнера заарештували, але каменя не знайшли ні в нього, ні в його помешканні. Катрін К’юсек, покоївка графині, заприсяглася, що, почувши розпачливий крик Райдера, коли той помітив крадіжку, вбігла до кімнати і побачила все так, як описав попередній свідок. Інспектор Бредстріт з округи “Б” розповів про арешт Хорнера, котрий чинив відчайдушний опір і якнайрішучіше доводив свою невинність. Оскільки стало відомо, що арештований раніше відбував покарання за крадіжки, мировий суддя відмовився нашвидку розбирати цю справу і передав її до суду присяжних. Хорнер, який під час судового розгляду дуже хвилювався, кінець кінцем знепритомнів, і його винесли із зали суду”.
— Гм! Справа, як бачимо, поліцейському суду не під силу,— замислено проказав Холмс, відкладаючи газету.— Проблема, яку ми повинні тепер розв’язати, полягає в тому, щоб визначити послідовність подій, унаслідок яких камінь опинився у волі гуски на Тоттенхем-Корт-роуд. Ось бачите, Вотсоне, наші незначні роздуми раптом набули поважного й не такого вже невинного вигляду. Ось вам камінь, цей камінь був у волі гуски, а гуска була в Генрі Бейкера, власника виношеного капелюха та деяких характерних звичок, що їх описанням я вам надокучив. Тепер нам слід удатися до розшуків цього джентльмена, аби з’ясувати, яку роль він відіграв у цій маленькій таємниці. Тож перш за все ми мусимо спробувати найпростіший спосіб, а він, безперечно, полягає в тому, щоб дати оголошення в усі вечірні газети. Якщо це виявиться марним, я вдамся до інших способів.
— Що ж ви напишете в оголошенні?
— Дайте мені олівець і клаптик паперу. Так от: “На розі Гудж-стріт знайдено гуску й чорний фетровий капелюх. Містер Генрі Бейкер може одержати їх, звернувшись сьогодні на Бейкер-стріт, 221-Б, о 6.30 вечора”. Коротко і ясно.
— Дуже. Але чи помітить він оголошення?
— Ну, він, ясна річ, переглядає тепер усі газети — бо ж, як на злидняка, втрата для нього чимала. Він так злякався, розбивши вітрину й побачивши Петерсона, що, крім утечі, ні про що не думав, але потім, очевидно, гірко пошкодував, що через слабкодухість кинув гуску. Крім того, згадка його імені в оголошенні може прислужитися, бо кожний, хто знає Генрі Бейкера, зверне на це оголошення його увагу. Так от, Петерсоне, біжіть у бюро оголошень, нехай вони опублікують це у вечірніх газетах.
— В яких, сер?
— Ну, в “Глоб”, “Стар”, “Пел-Мел”, “Сент-Джеймс газет”, “Івнінг ньюс”, “Стендард”, “Екоу” та в усіх інших, котрі спадуть вам на думку.
— Добре, сер. А як із каменем?
— Ах, так, я триматиму його в себе. Дякую вам. I слухайте, Петерсоне, коли повертатиметесь, купіть гуску та принесіть сюди, адже ми повинні віддати її цьому джентльменові замість тієї, яку зараз наминає ваша сім’я.
