«Спілка рудих» читати. Артур Конан Дойл

Артур Конан Дойл «Спілка рудих» читати повністю твір, що був написаний у 1891 році, та розповідає про одне з розслідувань легендарного Шерлока Холмса. Переклад – Олег Гнатюк.

«Спілка рудих» аудіокнига (скорочено)

«Спілка рудих» аудіокнига українською (повністю)

«Спілка рудих» читати

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

Одного осіннього дня минулого року я завітав до свого друга, містера Шерлока Голмса, й застав його за жвавою розмовою з огрядним літнім джентльменом із рум’яним обличчям і полум’яно-рудим волоссям. Перепросивши за несподіване вторгнення, я вже збирався непомітно вийти, та Голмс рішучим рухом затяг мене до кімнати й зачинив за мною двері.

— Ви й уявити не можете, любий Вотсоне, наскільки вчасно з’явилися, — привітно мовив він.

— Я побоювався, що ви зайняті.

— Саме так. І навіть надзвичайно.

— Тоді я почекаю в сусідній кімнаті.

— Анітрохи. Цей джентльмен, містер Вілсон, був моїм соратником і помічником у багатьох із найуспішніших моїх справ. Я не сумніваюся, що й у цій він стане мені надзвичайно корисним.

Огрядний добродій трохи підвівся зі стільця, чемно кивнув на знак вітання й кинув на мене швидкий, допитливий погляд своїх маленьких очей, майже схованих у складках гладкого обличчя.

— Сідайте на канапу, — сказав Голмс, знову опускаючись у своє крісло й складаючи кінчики пальців докупи — звичка, яка незмінно з’являлася в нього в хвилини зосереджених роздумів. — Я знаю, любий Вотсоне, що ви поділяєте мою пристрасть до всього незвичайного, до того, що виходить за межі усталених правил і сірої буденності. Ваше захоплення цим добре видно хоча б із того, з яким запалом ви взялися описувати — і, якщо дозволите мені так висловитися, подекуди навіть дещо прикрашати — мої маленькі пригоди.

— Ваші справи й справді завжди викликали в мене щирий інтерес, — відповів я.

— Ви, певно, пам’ятаєте, що днями, перед тим як ми взялися за напрочуд просту загадку міс Мері Сазерленд, я сказав: якщо прагнеш дивовижних збігів і неймовірних поєднань обставин, їх слід шукати в самому житті. Воно завжди сміливіше за будь-яку людську уяву.

— Твердження, у якому я дозволив собі засумніватися.

— Авжеж, докторе. Але, попри це, вам доведеться зрештою погодитися зі мною. Інакше я засипатиму вас фактами, один переконливіший за інший, доки ваш розум не визнає моєї правоти. Отже, містер Джабез Вілсон сьогодні вранці люб’язно завітав до мене й почав розповідь, яка, схоже, обіцяє стати однією з найдивовижніших, що мені доводилося чути останнім часом. Ви вже чули, як я не раз зауважував, що найхимерніші й найвинятковіші історії найчастіше пов’язані не з великими злочинами, а з дрібними, а іноді й узагалі виникає сумнів, чи було скоєно бодай якийсь злочин. З того, що я почув досі, не можу сказати напевно, чи маємо ми справу зі злочином, однак перебіг подій, безперечно, належить до найдивніших із тих, що коли-небудь випадало мені вислухати. Тож, містере Вілсоне, будьте такі ласкаві, почніть свою розповідь спочатку. Я прошу про це не лише тому, що мій друг доктор Вотсон не чув її початку, а й тому, що сама природа цієї історії змушує мене прагнути почути з ваших уст кожну, навіть найдрібнішу подробицю. Зазвичай мені достатньо лише загального уявлення про перебіг подій, щоб зіставити його з тисячами подібних випадків, які зберігає моя пам’ять. Проте цього разу я змушений визнати: наскільки можу судити, ці факти справді не мають аналогів.

Поважний клієнт трохи випнув груди, не приховуючи вдоволення від почутої оцінки, й витяг із внутрішньої кишені свого пальта брудну, добряче зім’яту газету. Нахиливши голову вперед, він розгорнув її на коліні й почав уважно вдивлятися в колонку оголошень. Тим часом я скористався нагодою, щоб як слід його роздивитися й, наслідуючи мого товариша, спробувати за одягом і зовнішністю вгадати те, що вони могли розповісти про свого власника.

Утім, мої спостереження дали небагато. Наш відвідувач мав усі ознаки пересічного англійського крамаря: гладкий, поважний, самовпевнений і дещо вайлуватий. На ньому були мішкуваті сірі картаті штани, не надто чистий чорний сюртук, розстебнутий спереду, та тьмяно-брунатний жилет, через який важким дугоподібним ланцюжком звисав масивний латунний годинниковий ланцюг із квадратною просвердленою металевою пластинкою замість брелока. На стільці поруч лежали потертий циліндр і вицвіле коричневе пальто зі зім’ятим оксамитовим коміром. Як я не придивлявся, нічого справді незвичайного в цьому чоловікові не було — якщо не рахувати його палахкотливо-рудого волосся та виразу глибокої прикрості й невдоволення, що застиг на його обличчі.

Швидкий погляд Шерлока Голмса одразу вловив, чим я займаюся. Помітивши мої допитливі погляди, він усміхнувся й ледь помітно похитав головою.

— Крім цілком очевидних фактів — що цей джентльмен колись займався фізичною працею, нюхає тютюн, є членом масонської ложі, побував у Китаї та останнім часом багато писав, — я більше нічого не можу про нього сказати.

Містер Джабез Вілсон аж підскочив у кріслі. Один палець він тримав на газеті, а очей не зводив із мого супутника.

— Та як, скажіть на милість, містере Голмсе, ви все це дізналися? — вигукнув він. — От хоча б звідки вам відомо, що я займався фізичною працею? Адже це щира правда: починав я корабельним теслею.

— По ваших руках, любий сер. Права рука у вас помітно більша за ліву. Ви працювали саме нею, тому й м’язи на ній розвинуті сильніше.

— Гаразд. А нюхальний тютюн? І масонство?

— Не хочу ображати ваш розум, пояснюючи такі очевидні речі. Тим паче, що, всупереч суворим правилам вашого братства, ви носите на лацкані значок із косинцем і циркулем.

— Ах, ну звісно! Зовсім про нього забув. Але як ви здогадалися, що я багато писав?

— А що ще можуть означати блискучий до лиску правий манжет майже на п’ять дюймів завдовжки та загладжена латка біля ліктя на лівому рукаві — саме там, де ви спираєте руку на письмовий стіл?

— Добре, а Китай?

— Рибка, витатуйована трохи вище вашого правого зап’ястка, могла бути зроблена тільки в Китаї. Я свого часу спеціально вивчав татуювання і навіть опублікував кілька праць із цього питання. Особливий спосіб підфарбовувати риб’ячу луску ніжно-рожевим кольором властивий виключно китайським майстрам. А коли до того ж я бачу китайську монету, підвішену до вашого годинникового ланцюжка, висновок стає зовсім очевидним.

Містер Джабез Вілсон гучно розсміявся.

— Ну й ну! — сказав він. — Спершу мені здалося, що ви справді здійснили якесь диво, а тепер бачу — нічого надзвичайного тут і не було.

— Починаю думати, Вотсоне, — мовив Голмс, — що помиляюся, пояснюючи свої методи. Omne ignotum pro magnifico — усе незрозуміле здається величним, як ви знаєте. Моя й без того скромна репутація зовсім піде на дно, якщо я й надалі буду таким відвертим. Ви вже знайшли оголошення, містере Вілсоне?

— Так, ось воно, — відповів той, упираючись товстим рудим пальцем у середину газетної колонки. — Саме з нього все й почалося. Прочитайте самі, сер.

Я взяв у нього газету й прочитав:

«РУДОВОЛОСІЙ ЛІЗІ.
У зв’язку із заповітом покійного Езекії Гопкінса з міста Лебанон, штат Пенсильванія, США, відкрилася ще одна вакансія, що дає членові Ліги право на винагороду в розмірі чотирьох фунтів стерлінгів на тиждень за виконання суто формальних обов’язків. Претендувати можуть усі рудоволосі чоловіки, старші двадцяти одного року, здорові тілом і розумом. Звертатися особисто в понеділок об одинадцятій годині до Дункана Росса за адресою: контора Ліги, Поупс-Корт, 7, Фліт-стріт.»

— Що, в ім’я всього святого, це означає? — вигукнув я, двічі перечитавши це дивовижне оголошення.

Голмс тихо засміявся й, як мав звичку в хвилини гарного настрою, задоволено заворушився у своєму кріслі.

— Дещо незвичне, чи не так? — сказав він. — А тепер, містере Вілсоне, починайте від самого початку й розкажіть нам усе про себе, своє господарство та про те, як це оголошення вплинуло на вашу долю. А ви, докторе, спершу занотуйте назву газети й дату.

— Монінг Кронікл, 27 квітня 1890 року. Тобто рівно два місяці тому.

— Чудово. Ну що ж, містере Вілсоне?

— Усе саме так, як я вже почав розповідати вам, містере Шерлоку Голмсе, — сказав Джабез Вілсон, витираючи хусткою спітніле чоло. — Я тримаю невеличку крамницю ломбарду на Кобург-сквер, неподалік від Сіті. Заклад у мене скромний, а останніми роками прибутки ледве дозволяють зводити кінці з кінцями. Колись я міг утримувати двох помічників, а тепер залишився лише один. Та й того мені було б важко оплачувати, якби він сам не погодився працювати за пів зарплати, аби тільки навчитися ремесла.

— І як звати цього такого поступливого молодика? — запитав Шерлок Голмс.

— Він називається Вінсент Сполдінг, хоча вже й не такий молодий, як можна подумати. Його вік навіть важко визначити. Кращого помічника, містере Голмсе, годі й бажати. Я чудово знаю, що він легко міг би знайти вигідніше місце й заробляти вдвічі більше, ніж плачу йому я. Але якщо його все влаштовує, то навіщо мені самому вкладати йому в голову такі думки?

— Авжеж, навіщо? Вам, безперечно, пощастило мати службовця, який погоджується працювати за платню, нижчу від звичайної. У наші часи роботодавці рідко можуть похвалитися таким везінням. Хтозна, можливо, ваш помічник не менш дивовижний, ніж це оголошення.

— Ну, свої вади він теж має, — відповів містер Вілсон. — Немає більшого шанувальника фотографії. Клацає своїм фотоапаратом саме тоді, коли мав би займатися чимось кориснішим, а потім шмигає до підвалу, мов кролик у нору, проявляти знімки. Це його головна слабкість. А загалом працює він сумлінно. Жодних поганих звичок за ним не водиться.

— Він і досі служить у вас, якщо не помиляюся?

— Так, сер. Окрім нього, у мене ще є дівчина років чотирнадцяти, яка готує найпростішу їжу й підтримує в домі лад. Оце й уся моя челядь. Я вдівець і ніколи не мав дітей. Ми живемо дуже тихо — удвох із помічником та дівчиною. Маємо дах над головою, вчасно сплачуємо борги, а більшого від життя й не вимагаємо.

Саме те оголошення вперше порушило наш звичний спокій. Рівно вісім тижнів тому, того самого дня, Сполдінг зайшов до контори з цією самою газетою в руках і каже:

— От якби ж Господь зробив мене рудоволосим, містере Вілсоне!

— Це ще навіщо? — питаю.

— Бо, — відповідає він, — у Лізі Рудоволосих знову відкрилася вакансія. Для того, хто її отримає, це майже маленький статок. Кажуть, вакансій більше, ніж відповідних кандидатів, і довірені особи вже не знають, куди подіти гроші. Якби тільки моє волосся змінило колір, я б одразу знайшов собі тепле містечко.

— А що це взагалі за Ліга? — запитав я.

Розумієте, містере Голмсе, я людина домашня. Моя справа сама знаходить мене, а не я її, тож інколи я по кілька тижнів поспіль навіть не виходжу за поріг. Через це майже нічого не знаю про те, що діється у світі, і завжди радий почути якусь новину.

— Ви ніколи не чули про Лігу Рудоволосих? — здивувався він, широко розплющивши очі.

— Ніколи.

— Дивно. Адже ви самі цілком підходите на одну з вакансій.

— І скільки ж там платять? — поцікавився я.

— Та якихось двісті фунтів на рік. Роботи майже немає, і вона зовсім не заважає основному заняттю.

Можете собі уявити, як я насторожився. Справи в мене вже кілька років ішли не надто добре, тож додаткові двісті фунтів були б дуже доречними.

— Розкажіть мені все докладно, — попросив я.

— Ну, — сказав він, показуючи на оголошення, — ви й самі бачите, що в Лізі є вільне місце. Тут же зазначено адресу, за якою можна отримати всі подробиці. Наскільки мені вдалося з’ясувати, Лігу заснував американський мільйонер Езекія Гопкінс — людина вельми своєрідна. Сам він теж був рудоволосим і відчував особливу прихильність до всіх рудих. Коли він помер, з’ясувалося, що весь свій величезний статок передав у розпорядження довірених осіб із наказом використовувати прибутки на те, щоб забезпечувати легку й добре оплачувану роботу чоловікам із таким кольором волосся. Кажуть, платять там чудово, а робити майже нічого не треба.

— Але ж, — заперечив я, — охочих, мабуть, будуть мільйони рудоволосих.

— Не так уже й багато, як вам здається, — відповів він. — По-перше, це стосується лише мешканців Лондона й лише дорослих чоловіків. Той американець колись молодим виїхав саме з Лондона й захотів віддячити старому місту. А по-друге, кажуть, немає сенсу подавати заяву, якщо волосся у вас світло-руде, темно-руде чи будь-якого іншого відтінку. Потрібен лише справжній, яскравий, палахкотливо-вогняний рудий колір. От ви, містере Вілсоне, підійшли б ідеально. Але, можливо, вам і не захочеться завдавати собі клопоту заради якихось кількох сотень фунтів.

— А тепер, панове, самі бачите: моє волосся має справді густий, насичений рудий колір. Тож я подумав, що якщо вже й буде якась конкуренція, то мої шанси не гірші, ніж у будь-кого з тих рудоволосих, яких мені доводилося зустрічати. Вінсент Сполдінг знав про цю справу так багато, що я вирішив: від нього може бути користь. Тож наказав йому зачинити крамницю на весь день і негайно вирушити зі мною. Він був тільки радий отримати несподіваний вихідний. Ми опустили віконниці, замкнули ломбард і попрямували за адресою, зазначеною в оголошенні.

— Не думаю, містере Голмсе, що мені ще колись доведеться побачити таке видовище. З півночі, півдня, сходу й заходу до міста зійшлися всі чоловіки, в кого у волоссі був бодай найменший рудий відтінок. Фліт-стріт була вщерть заповнена рудоволосими, а Поупс-Корт нагадував візок вуличного торговця, навантажений апельсинами. Я й гадки не мав, що в усій країні знайдеться стільки рудих, скільки зібрало одне-єдине це оголошення. Там були всі можливі відтінки — солом’яний, лимонний, помаранчевий, цегляний, масті ірландського сетера, каштановий, глинястий… Але, як і казав Сполдінг, справді яскравого, вогняно-рудого кольору було небагато. Побачивши таку силу-силенну людей, я вже хотів махнути рукою. Та Сполдінг і слухати про це не бажав. Не знаю, як йому це вдалося, але він штовхався, протискався, працював ліктями й буквально прокладав нам дорогу, аж поки не довів мене до самих сходів, що вели до контори. На сходах рухалися два потоки: один угору — сповнений надії, другий униз — геть зневірений. Ми насилу втиснулися між ними й незабаром опинилися всередині.

— Мушу сказати, ваші пригоди надзвичайно захопливі, — зауважив Голмс, коли клієнт зробив паузу, щоб освіжити пам’ять добрячою пучкою нюхального тютюну. — Будьте ласкаві, продовжуйте свою вельми цікаву розповідь.

— У конторі не було нічого, крім двох дерев’яних стільців та простого соснового столу, за яким сидів невисокий чоловічок із волоссям ще рудішим, ніж у мене. Він перемовлявся кількома словами з кожним претендентом, а потім неодмінно знаходив якийсь недолік, через який того відразу відхиляли. Здобути це місце, як виявилося, було далеко не так просто. Але коли дійшла черга до нас, маленький чоловік поставився до мене набагато прихильніше, ніж до всіх інших. Щойно ми ввійшли, він зачинив двері, щоб поговорити з нами без сторонніх.

— Це містер Джабез Вілсон, — сказав мій помічник. — Він хотів би зайняти вакантне місце в Лізі.

— І підходить для нього якнайкраще, — відповів той. — У ньому є все, що потрібно. Не пригадую, щоб мені коли-небудь траплявся такий чудовий кандидат.

Він відступив на крок, нахилив голову набік і так пильно втупився в моє волосся, що я навіть почав ніяковіти. Потім раптом кинувся до мене, міцно потис руку й гаряче привітав із успіхом.

— Було б несправедливо ще хоч трохи вагатися, — сказав він. — Та, сподіваюся, ви пробачите мені одну цілком зрозумілу пересторогу.

І з цими словами він схопив мене обома руками за волосся й так смикнув, що я аж скрикнув від болю.

— У вас сльози на очах, — задоволено промовив він, відпускаючи мене. — Отже, все гаразд. Річ у тім, що нам доводиться бути дуже обережними. Двічі нас уже ошукали перуками, а одного разу — просто фарбою. Якби я почав розповідати історії про шевський віск, ви б остаточно втратили віру в людську натуру.

Він підійшов до вікна й щосили вигукнув надвір, що вакансію вже заповнено. Знизу почувся дружний стогін розчарування, після чого весь натовп поволі розійшовся в різні боки. Незабаром у дворі не залишилося жодної рудої голови, окрім моєї та голови самого керівника.

— Мене звуть містер Дункан Росс, — сказав він. — Я також один із тих, хто отримує утримання з фонду, залишеного нашим шляхетним доброчинцем. Ви одружені, містере Вілсоне? Маєте сім’ю?

Я відповів, що ні.

Його обличчя враз похмурішало.

— Ох, як прикро! — поважно промовив він. — Це справді дуже серйозна обставина. Мені шкода таке чути. Адже фонд був створений не лише для матеріальної підтримки рудоволосих, а й для примноження їхнього числа. Надзвичайно прикро, що ви неодружений.

Від цих слів, містере Голмсе, у мене аж серце впало. Я вже був певен, що місце мені не дістанеться. Та, поміркувавши кілька хвилин, він усе ж змінив свою думку.

— Якби йшлося про будь-кого іншого, — сказав він, — ця обставина стала б непереборною перешкодою. Але заради такої чудової шевелюри, як у вас, ми можемо зробити виняток. Коли ви зможете приступити до своїх нових обов’язків?

— Тут є одна незручність, — відповів я. — У мене ж власна справа.

— Не турбуйтеся про це, містере Вілсоне! — втрутився Вінсент Сполдінг. — Я цілком зможу доглянути крамницю за вашої відсутності.

— А який буде робочий час? — запитав я.

— Від десятої до другої.

Розумієте, містере Голмсе, у ломбарді найбільше роботи буває ввечері, особливо в четвер і п’ятницю — напередодні платні. Тож для мене було б дуже зручно трохи підзаробити вранці. До того ж я знав, що мій помічник — людина надійна і з усім упорається.

— Мене це цілком влаштовує, — сказав я. — А яка платня?

— Чотири фунти на тиждень.

— А в чому полягає робота?

— Практично ні в чому.

— Тобто?

— Ви повинні весь цей час перебувати в конторі або принаймні в будівлі. Якщо вийдете хоч на хвилину — назавжди втратите це місце. У заповіті це зазначено цілком недвозначно. Варто вам покинути контору в робочі години — і ви порушите умови.

— Лише чотири години на день, — відповів я. — Та я й не збирався нікуди виходити.

— Жодні виправдання не приймаються, — суворо сказав містер Дункан Росс. — Ні хвороба, ні справи, ні будь-які інші обставини. Ви повинні залишатися тут увесь час, інакше втратите своє місце.

— А що ж усе-таки треба робити?

— Переписувати «Британську енциклопедію». Перший том стоїть он у тій шафі. Чорнило, пера й промокальний папір ви приносите свої, а стіл і стілець ми надаємо. Чи готові ви розпочати завтра?

— Безумовно, — відповів я.

— Тоді до побачення, містере Джабез Вілсоне. І ще раз дозвольте привітати вас із тим почесним місцем, яке вам так щасливо вдалося отримати.

Він чемно провів мене до дверей, і ми з моїм помічником повернулися додому. Я був настільки вражений власною удачею, що майже не знав, що думати й що казати.

Увесь день я розмірковував над цією історією, але надвечір знову занепав духом. Я майже переконав себе, що все це — якийсь грандіозний жарт або шахрайство, хоча не міг навіть уявити, з якою метою його затіяли. Просто не вкладалося в голові, що хтось міг скласти такий заповіт або платити такі гроші за таку просту роботу, як переписування «Британської енциклопедії». Вінсент Сполдінг усіляко намагався мене підбадьорити, але до вечора я остаточно відкинув усю цю затію як нісенітницю. Проте вранці все ж вирішив бодай перевірити, чи не правда це. Купив за пенні пляшечку чорнила, узяв гусяче перо та сім аркушів паперу й вирушив до Поупс-Корту.

На мій подив і велику радість, усе виявилося саме так, як було обіцяно. Стіл уже чекав на мене, а містер Дункан Росс особисто простежив, щоб я відразу взявся до роботи. Він доручив мені переписувати статті на літеру «А», після чого пішов. Час від часу він, однак, зазирав до контори, щоб переконатися, що все йде належним чином. Рівно о другій годині він попрощався зі мною, похвалив за виконану роботу й, коли я вийшов, замкнув за мною двері контори.

Так тривало день у день, містере Голмсе. Щосуботи керівник приходив і без зайвих слів клав переді мною чотири золоті соверени — платню за тижневу роботу. Наступного тижня було те саме, і ще наступного також. Щоранку о десятій я приходив до контори, а рівно о другій ішов додому. Згодом містер Дункан Росс став навідуватися лише раз за ранок, а ще через деякий час і зовсім перестав приходити. Та я, звісно, не наважувався залишити кімнату бодай на хвилину, бо не знав, коли він може з’явитися. До того ж це місце було надто вигідним і так чудово мені підходило, що ризикувати ним я не хотів.

Так минуло вісім тижнів. За цей час я переписав статті про абатів, стрільбу з лука, обладунки, архітектуру й Аттику та вже сподівався, що незабаром доберуся до літери «Б». Щоправда, довелося витратитися на папір, і я майже заповнив цілу полицю своїми рукописами. А потім раптом усе це скінчилося.

— Скінчилося? — перепитав Голмс.

— Так, сер. І сталося це не далі як сьогодні вранці. Як завжди, я прийшов на роботу о десятій, але двері були зачинені на замок. А посередині дверної панелі кнопкою був прикріплений невеликий шматок картону. Ось він. Прочитайте самі.

Він простягнув білий картонний прямокутник розміром приблизно з аркуш для записок. На ньому було написано:

ЛІГУ РУДОВОЛОСИХ РОЗПУЩЕНО.
9 жовтня 1890 року.

Ми з Шерлоком Голмсом уважно роздивилися це лаконічне оголошення, а потім перевели погляд на засмучене обличчя його власника. Кумедний бік усієї цієї історії настільки переважив будь-які інші міркування, що ми обидва не стрималися й голосно розсміялися.

— Не бачу тут нічого смішного! — обурено вигукнув наш клієнт, густо почервонівши до самого коріння свого вогненно-рудого волосся. — Якщо ви не здатні ні на що краще, ніж сміятися з мене, я можу звернутися до когось іншого.

— Ні-ні! — поспішно сказав Голмс, м’яко всаджуючи його назад у крісло, з якого той уже наполовину підвівся. — Я ні за що на світі не відмовився б від вашої справи. Вона надзвичайно освіжає своєю незвичайністю. Проте, якщо дозволите, мушу зізнатися: у ній усе ж є дещо кумедне. Скажіть, будь ласка, що ви зробили, коли побачили цю картку на дверях?

— Я був просто приголомшений, сер. Не знав, що й думати. Спочатку обійшов усі сусідні контори, але там ніхто нічого не знав. Нарешті звернувся до власника будинку — він бухгалтер і живе на першому поверсі. Я запитав, чи не може він сказати, куди поділася Ліга Рудоволосих. А він відповів, що ніколи навіть не чув про таку організацію. Тоді я спитав, хто такий містер Дункан Росс. Він сказав, що вперше чує це ім’я.

— Але ж, — кажу я, — це той джентльмен із контори № 4.

— А-а, рудоволосий? — перепитав він.

— Так.

— О, — відповів господар, — його звали Вільям Морріс. Він був адвокатом і тимчасово орендував у мене цю кімнату, поки для нього готували нове приміщення. Учора він виїхав.

— А де я можу його знайти? — запитав я.

— О, у його новій конторі. Він навіть називав мені адресу. Зараз… так, вулиця Короля Едуарда, 17, неподалік від собору Святого Павла.

— Я одразу ж вирушив туди, містере Голмсе. Але за цією адресою виявилася фабрика штучних колінних чашечок, і ніхто там ніколи не чув ні про містера Вільяма Морріса, ні про містера Дункана Росса.

— І що ви зробили далі? — запитав Голмс.

— Повернувся додому, на Сакс-Кобург-сквер, і порадився зі своїм помічником. Але він теж нічим не зміг зарадити. Сказав лише, що якщо я зачекаю, то неодмінно отримаю листа поштою. Та мене така відповідь не влаштувала, містере Голмсе. Я не хотів без боротьби втратити таке чудове місце. Тож, почувши, що ви не відмовляєте в пораді людям небагатим і нужденним, я негайно звернувся до вас.

— І вчинили дуже розумно, — сказав Голмс. — Ваша справа надзвичайно цікава, і я із задоволенням нею займуся. Судячи з вашої розповіді, за нею можуть приховуватися значно серйозніші обставини, ніж здається на перший погляд.

— Серйозніші? — вигукнув містер Джабез Вілсон. — Та я вже втратив чотири фунти на тиждень!

— Якщо говорити особисто про вас, — зауважив Голмс, — я не бачу підстав для скарг на цю дивовижну Лігу. Навпаки, наскільки я розумію, ви стали багатшим приблизно на тридцять фунтів. І це не рахуючи ґрунтовних знань, які ви здобули з усіх тем, що починаються на літеру «А». Власне кажучи, ви нічого не втратили.

— Це правда, сер. Але я хочу з’ясувати, хто вони такі, чого домагалися і навіщо влаштували мені цей жарт — якщо це справді був жарт. Досить дорогий, до речі: він обійшовся їм у тридцять два фунти.

— Ми постараємося прояснити всі ці питання. Але спершу дозвольте поставити вам кілька запитань, містере Вілсоне. Цей ваш помічник, який першим звернув вашу увагу на оголошення, — як довго він працював у вас до того часу?

— Приблизно місяць.

— Як він до вас потрапив?

— Відгукнувся на оголошення.

— Він був єдиним кандидатом?

— Ні, охочих було з дюжину.

— Чому ж ви обрали саме його?

— Бо він був кмітливий і погодився працювати за невелику платню.

— Тобто фактично за пів ставки?

— Саме так.

— А який він із себе, цей Вінсент Сполдінг?

— Невисокий, кремезний, дуже жвавий. Обличчя гладко виголене, хоча йому вже явно за тридцять. А ще на лобі в нього біла пляма від кислоти.

Голмс раптом випростався в кріслі з явним пожвавленням.

— Так я і думав, — промовив він. — Чи не помічали ви, що в нього проколоті вуха для сережок?

— Так, сер. Він казав, що їх проколола циганка, коли він був хлопчиком.

— Гм… — задумливо промовив Голмс і знову відкинувся на спинку крісла. — Він і зараз працює у вас?

— Так, сер. Я ж залишив його буквально перед тим, як прийти сюди.

— І за час вашої відсутності він добре давав собі раду з крамницею?

— Нічого поганого сказати не можу, сер. Вранці там зазвичай роботи небагато.

— Цього досить, містере Вілсоне. Думаю, за день-два я зможу висловити вам свою думку щодо цієї справи. Сьогодні субота, і сподіваюся, що до понеділка ми вже дійдемо певного висновку.

— Ну що, Вотсоне, — сказав Голмс, коли наш відвідувач пішов, — як ви все це поясните?

— Відверто кажучи, ніяк, — відповів я. — Це надзвичайно загадкова історія.

— Як правило, — мовив Голмс, — що дивовижніша справа, то менше в ній справжньої таємниці. Найважче розкривати саме звичайні, безбарвні злочини — так само, як найважче впізнати пересічне, нічим не примітне обличчя. Але в цьому випадку не можна гаяти часу.

— І що ж ви збираєтеся робити? — запитав я.

— Курити, — відповів він. — Це завдання щонайменше на три люльки. І дуже вас прошу не звертатися до мене протягом наступних п’ятдесяти хвилин.

Він згорнувся клубком у своєму кріслі, підтягнувши худі коліна майже до свого хижого, орлиного носа. Очі його були заплющені, а чорна глиняна люлька стирчала вперед, мов дзьоб якогось дивного птаха. Я вже вирішив, що Голмс задрімав, та й сам почав куняти, коли він раптом схопився на ноги з рішучістю людини, яка остаточно знайшла відповідь. Він поклав люльку на камінну полицю.

— Сьогодні вдень Сарасате грає у Сент-Джеймс-голі, — ніби між іншим зауважив він. — Як ви гадаєте, Вотсоне, ваші пацієнти зможуть обійтися без вас кілька годин?

— Сьогодні в мене немає жодних справ. Моя практика ніколи не буває надто обтяжливою.

— Тоді вдягайте капелюха й ходімо. Спершу я хочу побувати в Сіті, а дорогою ми десь пообідаємо. Бачу, у програмі сьогодні багато німецької музики. Вона мені значно ближча за італійську чи французьку. У ній більше внутрішньої зосередженості, а саме це мені зараз і потрібно. Ходімо!

Ми доїхали підземною залізницею до Олдерсгейта, а звідти після недовгої прогулянки опинилися на Сакс-Кобург-сквер — місці, де розгорталися дивні події, про які ми того ранку вислухали розповідь. Це була тісна, непримітна площа з претензією на респектабельність. Чотири ряди похмурих двоповерхових цегляних будинків виходили фасадами на невеликий сквер, обнесений залізною огорожею. Посередині жалюгідно животіла галявина, поросла бур’янистою травою, а кілька кущів пожовклого лавра безнадійно боролися із задушливою атмосферою, насиченою вугільним димом. На розі одного з будинків висіли три золотисті кулі й коричнева вивіска з написом білими літерами: «ДЖАБЕЗ ВІЛСОН». Саме тут і містився ломбард нашого рудоволосого клієнта.

Шерлок Голмс зупинився перед будинком, трохи нахилив голову набік і почав уважно його розглядати. З-під примружених повік очі його блищали живим, майже хижим вогнем. Потім він повільно пройшов уздовж вулиці, повернувся назад до рогу, не припиняючи пильно оглядати будинки. Нарешті він знову підійшов до ломбарду, кілька разів енергійно постукав ціпком по бруківці перед дверима, після чого піднявся на ґанок і постукав.

Двері відразу ж відчинив жвавий, охайно поголений молодик із привітним обличчям і запросив нас увійти.

— Дякую, — сказав Голмс. — Я лише хотів запитати, як звідси пройти до Стренду.

— Третя вулиця праворуч, потім четверта ліворуч, — миттєво відповів помічник і зачинив двері.

— Кмітливий хлопець, — зауважив Голмс, коли ми рушили далі. — На мою думку, це четверта за розумом людина в Лондоні. А якщо говорити про сміливість, то, можливо, навіть третя. Мені вже доводилося з ним стикатися.

— Отже, — сказав я, — помічник містера Вілсона відіграє в усій цій історії з Лігою Рудоволосих дуже важливу роль. Я певен, що ви питали дорогу лише для того, щоб роздивитися його.

— Не його.

— Тоді що?

— Коліна його штанів.

— І що ж ви побачили?

— Саме те, що й сподівався побачити.

— А навіщо ви стукали ціпком по бруківці?

— Любий докторе, зараз час спостерігати, а не розмовляти. Ми перебуваємо на території противника й маємо діяти як розвідники. Про Сакс-Кобург-сквер ми вже дещо дізналися. Тепер огляньмо місця, що лежать позаду неї.

Вулиця, на яку ми вийшли, звернувши за ріг тихої Сакс-Кобург-сквер, разюче відрізнялася від неї — так само, як лицьовий бік картини відрізняється від її звороту. Це була одна з головних транспортних артерій, якою безперервний потік міського життя прямував на північ і захід. Проїжджу частину заповнював нескінченний двосторонній рух екіпажів і возів, а тротуари чорніли від густого натовпу пішоходів, які поспішали у своїх справах. Дивлячись на ряд елегантних крамниць і величних комерційних будівель, важко було повірити, що їхні задні стіни виходять просто на ту похмуру, завмерлу площу, яку ми щойно залишили.

— Дайте пригадати, — сказав Голмс, зупинившись на розі й уважно оглядаючи будинки. — Я люблю пам’ятати точний порядок будинків на лондонських вулицях. Це одна з моїх маленьких примх. Отже: тютюнова крамниця Мортімера, газетний кіоск, відділення банку Сіті енд Сабербен у Кобурзі, вегетаріанський ресторан і каретні майстерні Макфарлейна. Ось ми й дійшли до наступного кварталу. Ну що ж, докторе, роботу ми закінчили, тепер час трохи відпочити. З’їмо по сендвічу, вип’ємо по чашці кави — і гайда до царства скрипки, де панують гармонія, витонченість і краса, а жоден рудоволосий клієнт не докучає нам своїми загадками.

Мій друг був палким шанувальником музики. Він не лише чудово грав, а й писав власні твори, і робив це з неабияким талантом. Увесь концерт він просидів у партері, сповнений безмежного щастя. Його довгі тонкі пальці ледь помітно рухалися в такт музиці, на обличчі грала м’яка усмішка, а втомлені, замріяні очі були такими несхожими на очі Голмса-сищика, Голмса — невблаганного, проникливого й блискавично рішучого мисливця на злочинців, що важко було повірити, ніби це одна й та сама людина.

У дивовижній натурі Голмса ці дві сторони його характеру постійно змінювали одна одну. Я часто думав, що його холодна точність і разюча проникливість були своєрідною противагою поетичній і споглядальній вдачі, яка час від часу брала над ним гору. Його душа гойдалася між двома крайнощами: від майже повної апатії до шаленої, всепоглинаючої енергії. І я добре знав, що найнебезпечнішим Голмс ставав саме після таких періодів зовнішньої бездіяльності, коли цілими днями напівлежав у кріслі, імпровізував на скрипці або поринав у читання старовинних книжок, надрукованих готичним шрифтом. Саме тоді в ньому раптом прокидався мисливський азарт, а його блискуча здатність до логічних висновків майже межувала з інтуїцією. Люди, незнайомі з його методами, починали дивитися на нього з підозрою, ніби він володів знаннями, недоступними звичайним смертним. Спостерігаючи того дня, як він цілковито розчиняється в музиці Сент-Джеймс-голу, я відчував, що для тих, кого він уже обрав своєю здобиччю, наближаються нелегкі часи.

— Ви, мабуть, хочете повернутися додому, докторе? — запитав Голмс, коли ми вийшли із залу.

— Так, це було б найкраще.

— А в мене ще є кілька справ, які займуть кілька годин. Історія на Кобург-сквер виявилася дуже серйозною.

— Чому серйозною?

— Готується великий злочин. У мене є всі підстави вважати, що ми ще встигнемо йому запобігти. Але те, що сьогодні субота, дещо ускладнює ситуацію. Сьогодні ввечері мені знадобиться ваша допомога.

— О котрій годині?

— Десята буде цілком слушним часом.

— Я буду на Бейкер-стріт о десятій.

— Чудово. І, до речі, докторе, не виключено, що справа виявиться трохи небезпечною. Тому покладіть, будь ласка, до кишені свій армійський револьвер.

Він коротко махнув мені рукою, різко повернувся й за мить уже розчинився в людському натовпі.

Мушу зізнатися, що навряд чи був тупішим за більшість людей, але поруч із Шерлоком Голмсом мене завжди не полишало болісне відчуття власної недолугості. Я чув те саме, що й він, бачив те саме, що й він, і все ж із його слів було очевидно, що він уже ясно розуміє не лише те, що сталося, а й те, що ще тільки має статися. Для мене ж уся ця історія й далі залишалася заплутаною, химерною й майже безглуздою.

Дорогою додому, до свого помешкання в Кенсінгтоні, я знову й знову прокручував у голові всі події — від дивовижної історії про рудоволосого переписувача «Британської енциклопедії» до нашої поїздки на Сакс-Кобург-сквер і тих тривожних слів, якими Голмс попрощався зі мною. Що це за нічна вилазка, до якої він готується? Чому я маю взяти із собою зброю? Куди ми їдемо і що саме повинні будемо робити? З натяків Голмса я зрозумів лише одне: гладко поголений помічник лихваря — людина надзвичайно небезпечна, гравець, який веде дуже тонку й ризиковану гру. Я довго намагався розібратися в цій загадці, але зрештою здався й вирішив чекати вечора, коли все, можливо, проясниться.

О дев’ятій п’ятнадцять я вийшов із дому, перетнув парк, пройшов Оксфорд-стріт і попрямував на Бейкер-стріт. Біля будинку стояли два наймані екіпажі, а щойно я ступив у передпокій, як почув нагорі приглушені голоси.

Увійшовши до вітальні, я застав Голмса за жвавою розмовою з двома чоловіками. Одного з них я відразу впізнав — це був Пітер Джонс, детектив зі Скотленд-Ярду. Другий був високий, худорлявий, із сумним обличчям, у блискучому циліндрі та бездоганно охайному сюртуку, що справляв враження надмірної, майже нав’язливої респектабельності.

— А, тепер усі в зборі! — сказав Голмс, застібаючи свій короткий бушлат і знімаючи з вішалки важкий мисливський батіг. — Вотсоне, здається, ви знайомі з містером Джонсом зі Скотленд-Ярду? Дозвольте також представити вам містера Меррівезера, який сьогодні ввечері стане нашим супутником у цій пригоді.

— Як бачите, докторе, знову працюємо парами, — поважно мовив Джонс. — Наш приятель тут неабиякий майстер розпочинати полювання. Йому тільки бракує старого гончака, який би допоміг загнати здобич.

— Сподіваюся, наше полювання не закінчиться гонитвою за диким гусаком, — похмуро зауважив містер Меррівезер.

— Можете цілком покластися на містера Голмса, сер, — із самовдоволеною впевненістю промовив поліцейський. — У нього свої, особливі методи. Якщо він не образиться на мої слова, я сказав би, що вони трохи надто теоретичні й химерні. Але задатки справжнього детектива в нього, безумовно, є. Можна сміливо сказати, що в окремих справах — як-от у справі про вбивство Шолто чи про скарб Агри — він виявився ближчим до істини, ніж уся офіційна поліція.

— Якщо ви так кажете, містере Джонсе, то мені нічого заперечити, — шанобливо відповів незнайомець. — Хоча мушу зізнатися, що мені дуже бракує моєї звичної партії вісту. За останні двадцять сім років це перша суботня ніч, коли я не сідаю за картярський стіл.

— Гадаю, — сказав Шерлок Голмс, — сьогодні ввечері ви гратимете значно вищими ставками, ніж будь-коли досі. І сама гра буде куди захопливішою. Для вас, містере Меррівезере, на кону стоять приблизно тридцять тисяч фунтів. А для вас, Джонсе, — людина, яку ви так давно прагнете схопити.

— Джон Клей, — підхопив поліцейський. — Убивця, злодій, зломщик і фальшивомонетник. Молодий іще чоловік, містере Меррівезере, але у своїй справі він — справжній майстер. Я б волів защіпнути кайданки саме на його зап’ястках, аніж на руках будь-якого іншого злочинця в Лондоні. Незвичайна людина цей молодий Джон Клей. Його дід був герцогом королівської крові, а сам він навчався в Ітоні й Оксфорді. Його розум не менш спритний, ніж пальці. Ми натрапляємо на його сліди на кожному кроці, але самого його ніхто не може знайти. Сьогодні він може обчистити будинок у Шотландії, а вже наступного тижня — збирати пожертви на будівництво сиротинця в Корнуоллі. Я полюю на нього вже багато років і досі жодного разу не бачив його на власні очі.

— Сподіваюся, сьогодні ввечері матиму задоволення вас із ним познайомити, — сказав Голмс. — Мені теж доводилося кілька разів мати справу з містером Джоном Клеєм, і я цілком погоджуюся: у своїй професії він не має собі рівних. Але вже минула десята година, тож нам час вирушати. Ви двоє сідайте в перший екіпаж, а ми з Вотсоном поїдемо слідом у другому.

Під час довгої поїздки Шерлок Голмс був напрочуд мовчазний. Він відкинувся на спинку сидіння й тихо наспівував мелодії, які ми слухали того дня на концерті. Наш екіпаж гуркотів нескінченним лабіринтом освітлених газовими ліхтарями вулиць, аж доки ми не виїхали на Фаррінгтон-стріт.

— Ми вже майже на місці, — зауважив мій друг. — Цей добродій, Меррівезер, є директором банку й особисто зацікавлений у цій справі. Я вирішив, що буде доречно взяти з собою і Джонса. Він не такий уже й поганий чоловік, хоча у своїй професії — цілковитий бовдур. Втім, має одну безперечну чесноту: хоробрий, мов бульдог, і чіпкий, наче омар, коли вже вхопиться за когось своїми клешнями. А ось і ми. Вони вже чекають.

Ми знову опинилися на тій самій людній вулиці, де були вранці. Відпустивши екіпажі, ми пішли слідом за містером Меррівезером вузьким проходом і через бічні двері, які він відімкнув для нас. За ними простягався невеликий коридор, що впирався у важезні залізні ґрати. Їх також було відчинено. Далі починалися круті гвинтові кам’яні сходи, які привели нас до ще одних масивних дверей. Тут містер Меррівезер запалив ліхтар і повів нас темним проходом із вогкою землею в повітрі. Відчинивши треті двері, ми ввійшли до величезного підземного сховища, чи то льоху, де вздовж усіх стін громіздилися ящики й важкі дерев’яні скрині.

— Згори ви надійно захищені, — мовив Голмс, піднявши ліхтар і уважно озираючись довкола.

— І знизу також, — відповів містер Меррівезер, стукнувши своєю палицею по кам’яних плитах підлоги. — Господи милостивий, а звук же який порожній! — здивовано вигукнув він, підводячи голову.

— Дуже прошу вас поводитися тихіше! — суворо урвав його Голмс. — Ви вже мало не зірвали всю нашу операцію. Чи не будете ви такі ласкаві сісти на один із тих ящиків і більше не втручатися?

Поважний містер Меррівезер із украй скривдженим виглядом умостився на дерев’яній скрині, а Голмс опустився навколішки. Поставивши поруч ліхтар і озброївшись збільшувальним склом, він почав ретельно досліджувати кожну щілину між кам’яними плитами. Минуло лише кілька секунд, і цього, вочевидь, було досить: він рвучко підвівся, сховав лупу до кишені й обтрусив коліна.

— У нас щонайменше година в запасі, — сказав він. — Навряд чи вони почнуть діяти, доки добрий лихвар не вкладеться спати. Але потім не зволікатимуть ані хвилини: що швидше завершать свою справу, то більше матимуть часу для втечі. Ми зараз, докторе, — як ви, певен, уже здогадалися, — перебуваємо в підвалі міського відділення одного з найбільших банків Лондона. Містер Меррівезер очолює раду директорів і сам пояснить вам, чому нині цей підвал викликає такий жвавий інтерес у найзухваліших злочинців столиці.

— Через наше французьке золото, — пошепки відповів директор. — Ми вже не раз отримували попередження, що хтось може спробувати ним заволодіти.

— Ваше французьке золото?

— Саме так. Кілька місяців тому нам знадобилося зміцнити свої резерви, і ми позичили для цього тридцять тисяч наполеондорів у Банку Франції. Стало відомо, що ми так і не мали потреби розпаковувати ці кошти, і вони досі лежать у нашому підвалі. У ящику, на якому я сиджу, міститься дві тисячі наполеондорів, перекладених листами свинцевої фольги. Нині наш запас золота значно більший, ніж зазвичай зберігається в одному відділенні, і це давно непокоїть директорів.

— І цілком небезпідставно, — зауважив Голмс. — А тепер настав час остаточно узгодити наш невеличкий план. Гадаю, менш ніж за годину все вирішиться. А поки що, містере Меррівезере, нам доведеться закрити заслінку цього темного ліхтаря.

— І сидіти в цілковитій темряві?

— Боюся, що так. Я навіть прихопив із собою колоду карт і думав, що, раз нас четверо, ми могли б зіграти партію вісту. Але, як бачу, наші супротивники вже зайшли надто далеко у своїх приготуваннях, тож ми не можемо дозволити собі навіть найменшого променя світла. Насамперед кожен має зайняти своє місце. Це люди відчайдушні, і хоч ми застанемо їх зненацька, вони все одно можуть завдати нам шкоди, якщо ми не будемо обережними. Я сховаюся за цим ящиком, а ви станьте за тими. Щойно я освічу їх ліхтарем, одразу кидайтеся вперед. Якщо вони відкриють вогонь, Ватсоне, не вагайтеся — стріляйте на ураження.

Я поклав свій револьвер, уже зведений, на верхній край дерев’яного ящика, за яким причаївся. Голмс засунув заслінку на ліхтарі, і нас огорнула непроглядна темрява — така абсолютна, якої мені ще ніколи не доводилося відчувати. Лише запах розпеченого металу нагадував, що ліхтар і досі тут, готовий будь-якої миті спалахнути світлом. Для мене, чиї нерви були натягнуті до краю в передчутті розв’язки, ця раптова пітьма, разом із холодним, сирим повітрям підземелля, справляла гнітюче й пригнічувальне враження.

— У них лише один шлях до відступу, — прошепотів Голмс. — Назад, через будинок, до площі Сакс-Кобург. Сподіваюся, Джонсе, ви зробили все, про що я вас просив?

— Біля парадного входу чергують інспектор і двоє поліцейських.

— Отже, усі лазівки перекрито. А тепер — мовчання. Чекаємо.

Яким же нескінченним видався той час! Коли ми згодом звірили спогади, виявилося, що минуло лише година й чверть. Але мені здавалося, ніби ніч уже майже скінчилася і десь над нами ось-ось почне сіріти світанок. Кінцівки затерпли й заніміли — я боявся навіть поворухнутися. Водночас нервове напруження сягнуло межі, а слух настільки загострився, що я не лише чув рівне дихання своїх товаришів, а й легко розрізняв важкі, глибокі вдихи кремезного Джонса та тихе, ледь чутне, ніби зітхання, дихання банківського директора. Зі свого місця я міг бачити поверх ящика частину кам’яної підлоги. І раптом мою увагу привернув слабкий відблиск світла.

Спочатку це була лише тьмяна іскра, що мерехтіла між кам’яними плитами. Потім вона витягнулася у вузьку жовту смужку, а далі — без жодного шереху чи попередження — підлога ніби розійшлася, утворивши щілину, з якої з’явилася рука. Біла, майже жіноча рука навпомацки обстежувала освітлений клаптик підлоги. Хвилину чи й довше вона залишалася над поверхнею, нервово ворушачи довгими пальцями. Потім так само несподівано зникла, і все знову потонуло в темряві, якщо не рахувати тієї самої зловісної іскри, що пробивалася крізь вузеньку щілину між плитами.

Та це зникнення було лише миттєвим. З різким тріском, ніби щось розривали, одна з великих світлих плит стала дибки, відкривши квадратний отвір, з якого хлинуло світло ліхтаря. Над краєм отвору показалося молоде, правильне обличчя хлопця. Його уважний погляд швидко обвів підземелля. Потім, упершись руками в обидва боки отвору, незнайомець підтягнувся спершу до плечей, потім до пояса, поставив коліно на край і за мить уже стояв біля пролому, допомагаючи вилізти своєму спільникові — такому ж стрункому й спритному, з блідим обличчям і розкуйовдженою копицею яскраво-рудого волосся.

— Чисто, — прошепотів він. — Долото й мішки при тобі? Господи всемогутній! Стрибай, Арчі, стрибай! Інакше мені шибениці не минути!

Шерлок Голмс блискавично вискочив зі своєї схованки й схопив непроханого гостя за комір. Другий злодій миттю пірнув назад у лаз. Я почув тріск тканини — це Джонс устиг ухопити його за поли сюртука. В ту ж мить у світлі ліхтаря блиснув ствол револьвера, але мисливський хлист Голмса з усієї сили опустився на зап’ясток нападника, і пістолет із дзвоном покотився по кам’яній підлозі.

— Це марно, Джоне Клею, — спокійно сказав Голмс. — У вас немає жодного шансу.

— Уже бачу, — з незворушною холоднокровністю відповів той. — Утім, гадаю, моєму приятелеві пощастило. Хоча, бачу, вам дісталися лише поли його сюртука.

— Біля виходу на нього чекають троє людей, — відповів Голмс.

— Он як! Що ж, мушу визнати: ви все продумали бездоганно. Прийміть мої вітання.

— І мої також, — усміхнувся Голмс. — Ваша історія зі Спілкою рудоволосих була надзвичайно оригінальною й напрочуд дотепною.

— Незабаром побачитеся зі своїм приятелем, — буркнув Джонс. — Він спускається крізь діри швидше, ніж я. А поки що не смикайтеся — дайте мені надіти на вас браслети.

— Прошу не торкатися мене своїми брудними руками, — мовив наш полонений, коли кайданки з брязкотом замкнулися на його зап’ястках. — Можливо, ви не знаєте, що в моїх жилах тече королівська кров. І будьте такі ласкаві: звертаючись до мене, не забувайте казати «сер» і «будь ласка».

— Гаразд, — відповів Джонс, витріщившись на нього й хихикнувши. — Тоді чи не будете ви такі ласкаві, сер, піднятися нагору, де ми впіймаємо кеб і відвеземо вашу високість до поліцейської дільниці?

— Так уже значно краще, — незворушно відповів Джон Клей.

Він із вишуканою люб’язністю вклонився нам трьом і спокійно рушив за детективом, який супроводжував його.

— Справді, містере Голмсе, — промовив містер Меррівезер, коли ми слідом за ними виходили з підвалу, — я навіть не знаю, як банк може вам віддячити. Немає жодного сумніву, що ви викрили й повністю зірвали одну з найзухваліших спроб банківського пограбування, з якими мені будь-коли доводилося стикатися.

— У мене були власні рахунки з містером Джоном Клеєм, які хотілося звести, — відповів Голмс. — Ця справа коштувала мені певних витрат, і я розраховую, що банк їх відшкодує. Але, крім цього, я вже отримав цілком достатню винагороду: мені випала нагода пережити пригоду, подібних до якої небагато, а також почути надзвичайно цікаву історію про Спілку рудоволосих.

— Бачите, Ватсоне, — пояснював він уже під ранок, коли ми сиділи на Бейкер-стріт із келихами віскі із содовою, — від самого початку було цілком очевидно, що вся ця химерна історія зі Спілкою, дивним оголошенням і переписуванням енциклопедії могла мати лише одну мету: прибрати цього не надто кмітливого лихваря з його крамниці на кілька годин щодня. Спосіб був, безперечно, вельми незвичайний, але, якщо замислитися, навряд чи можна було придумати щось краще. Гадаю, сам задум виник у винахідливій голові Клея завдяки кольору волосся його спільника. Чотири фунти на тиждень стали принадою, перед якою Вілсон просто не міг устояти. А що означали ці гроші для людей, які грали заради тисяч? Один шахрай розмістив оголошення й відкрив тимчасову контору, другий переконав простака подати заяву, і разом вони домоглися того, що щодня вранці його не було вдома. А щойно я почув, що помічник погодився працювати за половину платні, мені стало ясно: він мав надзвичайно вагому причину будь-що отримати це місце.

— Але як ви здогадалися, у чому полягала ця причина?

— Якби в будинку були жінки, я запідозрив би звичайну любовну інтригу. Але це одразу відпадало. Крамниця була маленька, а в самому будинку не було нічого такого, що виправдовувало б настільки складні приготування та такі значні витрати. Отже, шукати слід було поза його межами. Але що саме? Я згадав про захоплення помічника фотографією і про його звичку без кінця зникати в підвалі. Підвал! Саме тут і ховався кінець цього заплутаного клубка. Потім я навів довідки про загадкового помічника й з’ясував, що маю справу з одним із найхолоднокровніших і найзухваліших злочинців Лондона. Він щось робив у підвалі — щось таке, що вимагало багатьох годин праці день у день протягом кількох місяців. Що ж це могло бути? Єдине пояснення, яке спадало мені на думку, — він прокопував тунель до сусідньої будівлі.

— Саме до такого висновку я й дійшов, коли ми вирушили оглянути місце. Вас, мабуть, здивувало, що я стукав палицею по тротуару. Я лише перевіряв, чи простягається підвал уперед, під вулицю, чи назад. Виявилося — не вперед. Потім я подзвонив у двері, і, як я й сподівався, нам відчинив помічник. Ми вже не раз перетиналися в різних справах, але досі ніколи не бачилися віч-на-віч. На його обличчя я майже не дивився. Мене цікавили коліна. Ви й самі, напевно, помітили, які вони були потерті, зім’яті й забруднені. Вони красномовно свідчили про довгі години, проведені під землею. Залишалося лише з’ясувати, заради чого він рив. Я обійшов квартал, побачив, що крамниця нашого приятеля межує з банком «Сіті енд Сабербен», і зрозумів, що розгадав загадку. Після концерту, коли ви поїхали додому, я навідався до Скотленд-Ярду й до голови ради директорів банку. Наслідок цієї поїздки ви щойно бачили на власні очі.

— А як ви зрозуміли, що вони здійснять свою спробу саме цієї ночі? — запитав я.

— Дуже просто. Коли вони закрили контору Спілки, це означало, що присутність містера Джабеза Вілсона більше їм не потрібна. Інакше кажучи, тунель був уже готовий. Але скористатися ним вони мусили якомога швидше, адже його могли випадково виявити або ж золото могли перевезти в інше місце. Субота підходила для цього найкраще: попереду були два вихідні дні, які давали чудову фору для втечі. Саме тому я й очікував, що вони прийдуть сьогодні вночі.

— Ви вибудували весь цей ланцюг міркувань просто блискуче, — вигукнув я з цілком щирим захопленням. — Він такий довгий, але кожна його ланка бездоганно стає на своє місце.

— Зате він урятував мене від нудьги, — відповів Голмс, позіхнувши. — На жаль, я вже відчуваю, як вона знову підкрадається. Моє життя — це безперервна боротьба з буденністю. Такі маленькі загадки й допомагають мені її витримувати.

— І водночас ви приносите користь людству, — сказав я.

Голмс лише злегка стенув плечима.

— Можливо, в цьому й справді є якась невелика користь, — мовив він. — «Людина — ніщо, справа — все», як писав Гюстав Флобер у листі до Жорж Санд.

© Автор перекладу – Олег Гнатюк