«Пістрява стрічка» читати. Артур Конан Дойл

Артур Конан Дойл «Пістрява стрічка» читати повністю твір, що був написаний у 1892 році, та розповідає про одне з розслідувань легендарного Шерлока Холмса. Переклад – Олег Гнатюк.

«Пістрява стрічка» читати онлайн

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

Переглядаючи свої записи про понад сімдесят справ, у яких протягом останніх восьми років я мав нагоду вивчати методи мого друга Шерлока Голмса, я знаходжу серед них чимало трагічних, кілька комічних, безліч просто дивних, але жодної — звичайної. Голмс працював не заради багатства, а з любові до свого мистецтва, і тому ніколи не погоджувався братися за розслідування, якщо в ньому не було чогось незвичного, а подекуди навіть фантастичного. Проте з-поміж усіх цих різноманітних випадків я не пригадую жодного, що вирізнявся б такою химерністю, як справа, пов’язана зі знаним суррейським родом Ройлоттів зі Сток-Морана. Події, про які йтиметься, сталися на початку мого знайомства з Голмсом, коли ми ще мешкали разом на Бейкер-стріт як неодружені квартиранти. Цілком можливо, я описав би цю історію й раніше, однак тоді дав слово зберігати мовчання. Лише минулого місяця, після передчасної смерті тієї леді, якій була дана ця обіцянка, я звільнився від неї. І, мабуть, тепер саме час викласти справжні факти, адже мені відомо, що навколо смерті доктора Ґраймсбі Ройлотта ширяться найрізноманітніші чутки, які роблять цю історію ще моторошнішою, ніж вона була насправді.

Це сталося на початку квітня 1883 року. Одного ранку я прокинувся й побачив, що біля мого ліжка стоїть уже повністю вдягнений Шерлок Голмс. Зазвичай він прокидався пізно, а годинник на камінній полиці показував лише чверть на восьму. Я здивовано кліпнув очима, відчуваючи, зізнаюся, навіть легке роздратування, адже сам завжди дотримувався чіткого розпорядку дня.

— Перепрошую, що розбудив вас, Ватсоне, — сказав він, — але сьогодні така доля спіткала всіх. Спершу розбудили місіс Гадсон, вона, своєю чергою, підняла мене, а я вже — вас.

— Що трапилося? Пожежа?

— Ні. Клієнтка. Схоже, якась молода жінка прибула в стані сильного хвилювання й наполягає, щоб негайно мене побачити. Вона чекає у вітальні. Якщо молода леді блукає столицею о такій порі, будить людей просто з ліжка й домагається зустрічі ще до сніданку, то, гадаю, їй справді є що повідомити. Якщо справа виявиться цікавою, ви, я певен, не захочете пропустити її початок. Саме тому я й вирішив вас покликати.

— Любий друже, я не проміняв би такої нагоди ні на що у світі.

Ніщо не приносило мені більшого задоволення, ніж супроводжувати Голмса в його професійних розслідуваннях і захоплюватися тими блискавичними висновками, що здавалися чистою інтуїцією, хоча насправді завжди спиралися на бездоганну логіку. Саме завдяки їм він крок за кроком розплутував найскладніші загадки, які йому довіряли. Я швидко вдягнувся, і вже за кілька хвилин ми разом спустилися до вітальні. Жінка в жалобному чорному вбранні й густій вуалі, що сиділа біля вікна, підвелася нам назустріч.

— Доброго ранку, мадам, — привітно мовив Голмс. — Моє ім’я Шерлок Голмс. А це — мій найближчий друг і незмінний помічник, доктор Ватсон. У його присутності ви можете говорити так само відверто, як і зі мною. О, чудово! Бачу, місіс Гадсон здогадалася розпалити камін. Прошу, сідайте ближче до вогню. Я зараз накажу принести вам чашку гарячої кави, бо помітив, що ви тремтите.

— Я тремчу не від холоду, — тихо відповіла жінка, пересідаючи ближче до каміна.

— А від чого ж?

— Від страху, містере Голмсе. Від справжнього жаху.

Вона підняла вуаль, і ми побачили, що її стан справді викликає глибоке співчуття. Обличчя було виснажене й попелясто-сіре, а неспокійні, перелякані очі нагадували очі загнаної звірини. За рисами обличчя й статурою їй можна було дати років тридцять, але волосся вже густо посріблила передчасна сивина, а в усьому виразі обличчя читалися втома й пережиті страждання. Шерлок Голмс окинув її одним зі своїх коротких, але всеохопних поглядів.

— Не бійтеся, — лагідно промовив він, нахиляючись уперед і заспокійливо торкаючись її передпліччя. — Я не сумніваюся, що незабаром усе владнається. Бачу, сьогодні вранці ви прибули потягом.

— Ви мене знаєте?

— Ні. Але я помітив у долоні вашої лівої рукавички половинку зворотного залізничного квитка. Ви виїхали дуже рано. А ще, перш ніж дістатися станції, вам довелося проїхати чималу відстань у двоколісному екіпажі, дорогою, яку після дощів добряче розмило.

Жінка здригнулася всім тілом і з цілковитим подивом втупилася в мого товариша.

— Тут немає жодної таємниці, люба пані, — усміхнувся він. — Лівий рукав вашого жакета забризканий болотом щонайменше у семи місцях. Бризки зовсім свіжі. Такі сліди залишає лише легкий двоколісний екіпаж, і то лише тоді, коли пасажир сидить ліворуч від кучера.

— Хоч якими були ваші міркування, вони цілком правильні, — відповіла вона. — Я виїхала з дому ще до шостої ранку, о двадцятій хвилині на сьому була в Лезергеді, а звідти першим потягом приїхала на вокзал Ватерлоо. Сер, я більше не в змозі витримувати цю муку. Якщо так триватиме й далі, я збожеволію. Мені ні до кого звернутися по допомогу — ні до кого, окрім однієї людини, якій я небайдужа. Та й він, бідолаха, майже нічим не може мені зарадити. Я чула про вас, містере Голмсе. Про вас мені розповідала місіс Фарінтош, якій ви допомогли в найтяжчу хвилину її життя. Саме від неї я дізналася вашу адресу. О, сер, невже ви не могли б допомогти й мені? Хоч трохи розсіяти ту непроглядну темряву, яка мене оточує? Зараз я не маю змоги належно винагородити вас за ваші послуги, але за місяць чи півтора я виходжу заміж, матиму право самостійно розпоряджатися своїми статками, і тоді, запевняю вас, моя вдячність буде не лише на словах.

Голмс підійшов до письмового столу, відімкнув шухляду й дістав невеликий записник зі справами, який уважно перегорнув.

— Фарінтош… — промовив він. — А, так, пригадую. Це була історія з опаловою тіарою. Здається, Ватсоне, тоді ви ще мене не супроводжували. Що ж, мадам, можу лише сказати, що поставлюся до вашої справи з тією самою ретельністю, з якою займався справою вашої приятельки. Щодо винагороди, то моя професія сама собою є для мене найкращою нагородою. Але ви, звісно, зможете відшкодувати будь-які витрати, якщо вони виникнуть, тоді, коли вам буде найзручніше. А тепер прошу вас розповісти нам усе, що може допомогти скласти правильне уявлення про цю справу.

— На жаль, — відповіла наша відвідувачка, — найбільший жах мого становища саме в тому, що мої страхи такі невизначені, а підозри ґрунтуються на дрібницях, які будь-кому іншому можуть здатися не вартими уваги. Навіть людина, до якої я маю найбільше право звернутися по підтримку й пораду, сприймає мої слова як вигадки надто вразливої жінки. Він цього не говорить уголос, але я читаю це в його заспокійливих відповідях і в погляді, який він щоразу відводить убік. Та я чула, містере Голмсе, що ви вмієте зазирати в найпотаємніші глибини людського серця й бачити зло в усіх його проявах. Можливо, ви порадите мені, як пройти серед небезпек, що оточують мене з усіх боків.

— Я уважно слухаю вас, мадам.

— Мене звати Гелен Стоунер. Я живу разом зі своїм вітчимом, останнім представником одного з найдавніших саксонських родів Англії — Ройлоттів зі Сток-Морана, що на західному кордоні графства Суррей.

Голмс кивнув.

— Це прізвище мені знайоме, — сказав він.

— Колись наша родина була однією з найбагатших в Англії. Її володіння простягалися аж до кордонів Беркширу на півночі та Гемпширу на заході. Але в минулому столітті чотири спадкоємці поспіль виявилися людьми марнотратними й розбещеними, а остаточного краху родина зазнала за часів Регентства через одного невиправного картяра. З усього величезного маєтку залишилося лише кілька акрів землі та старовинний двохсотлітній будинок, обтяжений величезною заставою. Останній сквайр доживав там свої дні, ведучи жалюгідне існування збіднілого аристократа. Але його єдиний син — мій вітчим — зрозумів, що мусить пристосуватися до нових обставин. Він позичив гроші в одного родича, здобув медичний диплом і вирушив до Калькутти, де завдяки своєму лікарському хисту та сильному характеру створив надзвичайно успішну практику. Та одного разу, розгнівавшись через серію крадіжок у своєму будинку, він до смерті побив індійського дворецького й лише дивом уникнув смертного вироку. Натомість йому довелося відбути тривалий термін ув’язнення. Після звільнення він повернувся до Англії похмурою, озлобленою й глибоко розчарованою людиною.

— Під час перебування в Індії доктор Ройлотт одружився з моєю матір’ю, місіс Стоунер, молодою вдовою генерал-майора Стоунера з Бенгальської артилерії. Ми з моєю сестрою Джулією були близнючками й на той час мали лише по два роки. Мати володіла значним статком — не менше тисячі фунтів стерлінгів річного доходу. За заповітом ці кошти переходили докторові Ройлотту на весь час, поки ми житимемо разом із ним, але з умовою, що після нашого одруження кожна з нас щороку отримуватиме визначену частину цього доходу. Незабаром після повернення до Англії мати загинула — вісім років тому вона стала жертвою залізничної катастрофи поблизу Кру. Після цього доктор Ройлотт відмовився від наміру започаткувати лікарську практику в Лондоні й перевіз нас до старовинного родового маєтку в Сток-Морані. Грошей, які залишила мати, було цілком достатньо для безтурботного життя, і тоді здавалося, що ніщо не може стати на заваді нашому щастю.

— Але приблизно в той час із моїм вітчимом сталася жахлива зміна. Спершу наші сусіди щиро раділи поверненню Ройлотта зі Сток-Морана до родового маєтку й охоче шукали його товариства. Та замість того, щоб підтримувати з ними добрі стосунки, він замкнувся у своєму будинку й майже не виходив із нього, хіба що для того, щоб затіяти лютий скандал із першим-ліпшим, хто трапиться на дорозі. Нестримна лють, що межувала з божевіллям, була спадковою рисою чоловіків цього роду, а в моєму вітчимові, як я гадаю, її ще більше загострили довгі роки, проведені в тропіках. Один за одним вибухали ганебні конфлікти, два з яких навіть закінчилися судовими розглядами. Зрештою він став справжнім жахом для всього села: люди кидалися навтіки, щойно бачили його здалеку, адже це чоловік надзвичайної фізичної сили, який у нападі гніву зовсім не здатний володіти собою.

— Лише минулого тижня він жбурнув місцевого коваля через кам’яний парапет просто в струмок. І тільки тому, що мені вдалося зібрати всі гроші, які були під рукою, вдалося зам’яти справу й уникнути нового публічного скандалу. Друзів у нього не було зовсім — якщо не рахувати мандрівних циган. Він дозволяв цим волоцюгам ставити свої табори на кількох акрах зарослої ожиною землі — єдиному, що залишилося від колишніх родових володінь, — а натомість охоче користувався гостинністю їхніх наметів і часом зникав разом із ними на цілі тижні. Крім того, він має справжню пристрасть до індійських тварин, яких надсилає йому один знайомий. Зараз у нього живуть гепард і павіан. Вони вільно блукають територією маєтку, і селяни бояться їх майже так само, як і самого господаря.

— Тож ви легко можете уявити, що ні мені, ні моїй бідній сестрі Джулії життя не приносило великої радості. Жодна служниця не погоджувалася довго залишатися в нашому домі, і протягом багатьох років ми самі виконували всю хатню роботу. Коли сестра померла, їй було лише тридцять років, але її волосся вже почало сивіти — так само, як тепер моє.

— Отже, ваша сестра померла? — запитав Голмс.

— Так. Вона померла рівно два роки тому, і саме про її смерть я хочу вам розповісти. Ви розумієте, що за такого життя, яке я описала, ми майже не мали нагоди спілкуватися з людьми свого кола й віку. Проте в нас була тітка — міс Гонорія Вестфейл, рідна сестра моєї матері, яка мешкає поблизу Гарроу. Іноді нам дозволяли ненадовго приїздити до неї в гості. Два роки тому, на Різдво, Джулія була в тітки й там познайомилася з майором морської піхоти у відставці, який отримував половинне грошове утримання. Незабаром вони заручилися. Коли сестра повернулася додому, вітчим дізнався про заручини й не висловив жодних заперечень проти шлюбу. Але менш ніж за два тижні до дня, призначеного для весілля, сталася страшна трагедія, яка назавжди забрала в мене мою єдину близьку людину.

Шерлок Голмс сидів, відкинувшись у кріслі, із заплющеними очима й головою, що спиралася на подушку. Тепер він трохи підвів повіки й уважно поглянув на нашу гостю.

— Прошу вас, розповідайте якомога точніше, — сказав він.

— Для мене це неважко, бо кожна мить того жахливого часу навіки закарбувалася в моїй пам’яті. Наш родовий будинок, як я вже казала, дуже старий, і тепер придатним для життя залишається лише одне його крило. Спальні розташовані там на першому поверсі, тоді як вітальні містяться в центральній частині будівлі. Перша спальня належить докторові Ройлотту, друга — моїй сестрі, третя — мені. Між ними немає внутрішніх дверей, але всі три виходять у той самий коридор. Я зрозуміло пояснюю?

— Цілком.

— Вікна всіх трьох кімнат виходять на газон. Того фатального вечора доктор Ройлотт рано пішов до своєї спальні, хоча ми знали, що він ще не ліг спати, бо сестру турбував різкий запах міцних індійських сигар, які він мав звичку палити. Через це вона вийшла зі своєї кімнати й перейшла до мене. Ми ще довго сиділи разом, розмовляючи про її майбутнє весілля. Близько одинадцятої години Джулія підвелася, щоб іти до себе, але вже на порозі раптом зупинилася й озирнулася на мене.

— «Скажи мені, Гелен, — запитала вона, — чи не доводилося тобі коли-небудь чути серед глупої ночі чийсь свист?»

— «Ніколи», — відповіла я.

— «Ти ж, мабуть, не можеш свистіти уві сні?»

— «Звісно, ні. Але чому ти питаєш?»

— «Бо вже кілька ночей поспіль, приблизно о третій годині, я щоразу чую тихий, чистий свист. Я сплю дуже чутливо, і він мене будить. Не можу зрозуміти, звідки він долинає: можливо, із сусідньої кімнати, а можливо, з газону під вікнами. Я просто хотіла дізнатися, чи не чула його й ти».

— «Ні, не чула. Напевно, це свистять ті кляті цигани, що таборують у гаю».

— «Цілком можливо. І все ж, якби свист лунав із газону, дивно, що ти його не почула».

— «Ну, я сплю набагато міцніше за тебе».

— «Зрештою, це, мабуть, не має великого значення».

Вона усміхнулася мені, зачинила двері моєї кімнати, і за кілька хвилин я почула, як у замку повернувся ключ.

— Цікаво, — мовив Голмс. — Ви завжди замикали двері на ніч?

— Завжди.

— З якої причини?

— Здається, я вже казала вам, що доктор тримав у маєтку гепарда й павіана. Ми не почувалися в безпеці, якщо не замикали дверей.

— Авжеж. Прошу, продовжуйте.

— Тієї ночі я не могла заснути. Мене не полишало якесь невиразне передчуття біди. Ви пам’ятаєте, що ми з сестрою були близнючками, а вам, напевно, відомо, якими тонкими й незбагненними бувають узи, що поєднують дві такі споріднені душі. Надворі шаленіла негода. Вітер несамовито завивав, дощ люто бив у шибки й розсипався по них бризками. І раптом крізь рев буревію прорізався дикий крик смертельно переляканої жінки. Я відразу впізнала голос Джулії. Схопившись із ліжка, я накинула на плечі шаль і кинулася до коридору. Відчиняючи двері, мені здалося, що я почула тихий свист — саме такий, про який говорила сестра, — а за кілька митей пролунав різкий металевий брязкіт, ніби щось важке впало на підлогу.

Я побігла коридором. Двері до кімнати сестри вже були незамкнені й повільно відчинялися самі, риплячи на завісах. Я завмерла від жаху, не знаючи, що зараз з’явиться на порозі. У світлі коридорної лампи я побачила Джулію. Вона стояла у дверях, смертельно бліда, із перекошеним від страху обличчям. Її руки безпорадно простягалися вперед, ніби шукали порятунку, а все тіло хиталося з боку в бік, мов у п’яної. Я кинулася до неї й обхопила її руками, але в ту ж мить ноги під нею підкосилися, і вона впала на підлогу.

Вона корчилася від нестерпного болю, а її тіло здригалося в жахливих судомах. Спершу мені здалося, що вона навіть не впізнала мене. Але коли я схилилася над нею, вона раптом пронизливо скрикнула голосом, який я не забуду до кінця життя:

— О Боже!.. Гелен!.. Це стрічка!.. Пістрява стрічка!..

Вона хотіла сказати ще щось. Підняла руку й вказала пальцем у бік кімнати доктора Ройлотта, але новий напад судом обірвав її слова.

Я вибігла до коридору, голосно кличучи вітчима. Він уже поспішав із своєї кімнати, накинувши лише домашній халат. Коли ми підбігли до Джулії, вона була вже непритомна. Він намагався влити їй до рота бренді й негайно послав по лікаря із села, але всі зусилля виявилися марними. Не приходячи до тями, вона повільно згасла й померла.

Так закінчилося життя моєї любої сестри.

— Одну хвилину, — сказав Голмс. — Ви справді впевнені, що чули той свист і металевий брязкіт? Чи могли б ви присягнутися в цьому?

— Те саме мене запитував коронер під час розслідування. Я майже переконана, що справді їх чула. І все ж серед гуркоту бурі та скрипу старого будинку цілком можливо, що я помилилася.

— Ваша сестра була вдягнена?

— Ні, лише в нічній сорочці. У її правій руці знайшли обгорілий недопалок сірника, а в лівій — сірникову коробку.

— Отже, вона встигла запалити сірник і оглянутися навколо, коли відчула небезпеку. Це дуже важлива обставина. І яких висновків дійшов коронер?

— Він розслідував цю справу надзвичайно ретельно, адже поведінка доктора Ройлотта вже давно мала недобру славу в усьому графстві. Та, попри всі старання, встановити переконливу причину смерті йому так і не вдалося. З моїх свідчень випливало, що двері були замкнені зсередини, а вікна захищали старовинні віконниці з широкими залізними засувами, які щоночі надійно зачинялися. Стіни ретельно простукали й пересвідчилися, що вони всюди суцільні. Так само уважно оглянули й підлогу, але не виявили нічого підозрілого. Димар хоча й широкий, проте перекритий чотирма масивними залізними скобами. Отже, немає жодного сумніву, що в останні хвилини життя моя сестра була в кімнаті сама. До того ж на її тілі не знайшли жодних слідів насильства.

— А як щодо отрути? — запитав Голмс.

— Лікарі шукали її дуже ретельно, але нічого не виявили.

— То від чого, на вашу думку, померла ця нещасна жінка?

— Я переконана, що її вбили смертельний переляк і нервове потрясіння. Але що саме так налякало її, я не можу навіть уявити.

— Цигани тоді теж стояли табором у гаю?

— Так, вони майже завжди там таборують.

— Гаразд. А як ви самі пояснюєте її слова про стрічку… про пістряву стрічку?

— Іноді мені здавалося, що це були лише безладні слова людини в гарячковому маренні. А іноді я думала, що вона могла мати на увазі якусь групу людей — можливо, саме тих циган. Багато хто з них носить на голові строкаті хустки, і, можливо, саме вони навіяли сестрі той дивний вислів.

Голмс похитав головою. Було видно, що почуте його зовсім не задовольнило.

— Тут ми зайшли в дуже глибокі води, — промовив він. — Прошу, продовжуйте свою розповідь.

— Відтоді минуло два роки, і аж донедавна моє життя було самотнішим, ніж будь-коли. Але місяць тому один дорогий мені чоловік, якого я знаю вже багато років, зробив мені честь, попросивши моєї руки. Його звуть Армітедж — Персі Армітедж, другий син містера Армітеджа з Крейн-Вотера, що поблизу Редінга. Мій вітчим не заперечував проти цього шлюбу, і наше весілля має відбутися цієї весни. Два дні тому в західному крилі будинку почали ремонт. Через те, що в стіні моєї спальні пробили отвір, мені довелося переселитися до кімнати, де померла моя сестра, і спати в тому самому ліжку, в якому спала вона. Тож уявіть мій жах, коли минулої ночі я лежала без сну, думаючи про її страшну загибель, і раптом у нічній тиші почула той самий тихий свист, який став провісником її смерті. Я миттю схопилася, засвітила лампу, але в кімнаті нікого й нічого не було. Після цього я вже не могла змусити себе знову лягти. Я одяглася, а щойно розвиднілося, тихенько вийшла з дому, найняла двоколісний екіпаж біля готелю «Краун», що стоїть навпроти маєтку, доїхала до Лезергеда, а звідти сьогодні вранці прибула сюди з єдиною метою — побачити вас і попросити поради.

— Ви вчинили дуже розумно, — сказав мій друг. — Але чи все ви мені розповіли?

— Так, усе.

— Ні, міс Стоунер, не все. Ви приховуєте правду про свого вітчима.

— Що ви маєте на увазі?

Замість відповіді Голмс обережно відгорнув чорне мереживо, яке прикривало руку нашої гості, що лежала в неї на колінах. На білому зап’ястку чітко проступали п’ять синюшних плям — відбитки чотирьох пальців і великого пальця.

— З вами жорстоко поводяться, — тихо сказав Голмс.

Жінка густо почервоніла й поспішно прикрила ушкоджене зап’ястя.

— Він сувора людина, — мовила вона, — і, мабуть, сам не усвідомлює, яка в нього сила.

Запала довга мовчанка. Голмс сперся підборіддям на складені руки й нерухомо дивився у вогонь, що потріскував у каміні.

— Це надзвичайно заплутана справа, — нарешті промовив він. — Перш ніж вирішити, як діяти, я хотів би з’ясувати ще безліч подробиць. Але часу ми не маємо. Якщо ми сьогодні ж приїдемо до Сток-Морана, чи зможемо оглянути ті кімнати так, щоб про це не довідався ваш вітчим?

— Якраз сьогодні він збирався до Лондона у якійсь надзвичайно важливій справі. Найімовірніше, його не буде весь день, тож ніщо не завадить вам оглянути будинок. Тепер у нас є економка, але вона вже стара й недолуга, і мені не важко буде знайти спосіб, щоб вона вам не заважала.

— Чудово. Ви ж не заперечуєте проти цієї поїздки, Ватсоне?

— Анітрохи.

— Отже, ми поїдемо удвох. А що робитимете ви?

— Маю ще кілька справ у місті. Але повернуся дванадцятигодинним потягом, щоб устигнути до вашого приїзду.

— Тоді чекайте нас на початку другої половини дня. У мене теж є кілька дрібних справ. Може, все ж залишитесь поснідати?

— Ні, мені вже час. Уже самою лише тим, що довірила вам своє горе, я ніби скинула важкий камінь із серця. З нетерпінням чекатиму нашої зустрічі сьогодні по обіді.

Вона опустила на обличчя густу чорну вуаль і безшумно вислизнула з кімнати.

— І що ви про все це думаєте, Ватсоне? — запитав Шерлок Голмс, відкинувшись у кріслі.

— Усе це здається мені надзвичайно похмурою й зловісною історією.

— Авжеж. Похмурою і вельми зловісною.

— Але якщо ця леді має рацію і підлога та стіни справді суцільні, а двері, вікна й димар не залишали жодної можливості проникнути до кімнати, тоді виходить, що її сестра безперечно була сама, коли її спіткала загадкова смерть.

— Тоді як пояснити нічний свист? І що означали ті дивні слова, сказані вмираючою?

— Не можу навіть припустити.

— Якщо ж поєднати кілька фактів: нічний свист, присутність циган, які підтримують тісні стосунки зі старим доктором, цілком очевидну зацікавленість доктора в тому, щоб перешкодити заміжжю своєї падчерки, останні слова небіжчиці про пістряву стрічку, а також металевий брязкіт, який чула міс Гелен Стоунер і який цілком міг виникнути, коли один із залізних засувів віконниць упав на місце, — то, як на мене, є всі підстави припускати, що саме в цьому напрямку й слід шукати розгадку.

— Але що ж тоді зробили цигани?

— Не маю жодного уявлення.

— Особисто я бачу чимало заперечень проти такої теорії.

— Я теж. Саме тому ми сьогодні й вирушаємо до Сток-Морана. Я хочу з’ясувати, чи справді ці заперечення руйнують усю версію, чи їх усе-таки можна пояснити. Але що, в біса…

Вигук вирвався в мого товариша тієї миті, коли двері нашої кімнати раптом із гуркотом розчахнулися й у прорізі постала велетенська постать.

Одяг незнайомця являв собою дивне поєднання лікарського й сільського стилів. На ньому був чорний циліндр, довгий сюртук, високі шкіряні краги, а в руці він тримав мисливський нагай. Він був такий високий, що крисами капелюха майже торкався верхньої перекладини дверей, а широкими плечима, здавалося, заповнював увесь отвір. Його велике обличчя, випалене сонцем до жовтуватого кольору й укрите тисячами зморщок, спотворював відбиток усіх можливих лихих пристрастей. Глибоко посаджені, налиті жовчним блиском очі та довгий, тонкий, майже безплотний ніс надавали йому разючої схожості зі старим хижим птахом.

— Хто з вас Голмс? — грубо запитав цей несподіваний гість.

— Це я, сер, — спокійно відповів мій товариш. — Але, схоже, ви маєте перевагу, бо я вас не знаю.

— Я доктор Ґраймсбі Ройлотт зі Сток-Морана.

— Дуже приємно, докторе, — незворушно мовив Голмс. — Прошу, сідайте.

— Нічого подібного! Моя падчерка була тут. Я вистежив її. Про що вона вам розповідала?

— Для цієї пори року сьогодні дещо прохолодно, — незворушно зауважив Голмс.

— Що вона вам розповідала?! — заревів старий, шаленіючи від люті.

— Зате, кажуть, крокуси цього року обіцяють гарно цвісти, — так само спокійно продовжив мій товариш.

— Ага! Хочете мене відволікти? — гаркнув новоприбулий, роблячи крок уперед і розмахуючи мисливським нагаєм. — Я знаю, хто ви, негіднику! Чув про вас! Ви — Голмс, той самий усюдисущий нишпорка!

Мій друг лише всміхнувся.

— Голмс, усюдисущий пхач носа!

Його усмішка стала ще ширшою.

— Голмс, самозваний чиновничок зі Скотленд-Ярду!

Голмс весело розсміявся.

— Яка ж у вас чудова манера вести розмову, — сказав він. — Коли виходитимете, будь ласка, зачиніть двері. Дуже вже тягне протягом.

— Піду, коли скажу все, що хотів! І не смійте втручатися в мої справи! Я знаю, що міс Стоунер була тут. Я вистежив її! Не раджу вам ставати моїм ворогом! Ось погляньте!

Він блискавично ступив до каміна, схопив сталеву кочергу й своїми величезними засмаглими руками зігнув її дугою.

— Дивіться, не потрапте мені до рук! — гаркнув він крізь зуби й, жбурнувши зігнуту кочергу назад у камін, важкою ходою вийшов із кімнати.

— Який же люб’язний добродій! — зі сміхом зауважив Голмс. — Я, звичайно, не такий кремезний, але якби він затримався ще трохи, то, гадаю, переконався б, що моя хватка не набагато слабша за його.

Промовивши це, він підняв сталеву кочергу й одним різким зусиллям знову випростав її.

— І треба ж було мати таку нахабність — сплутати мене з офіційними детективами! Втім, цей візит лише додав нашому розслідуванню гостроти. Залишається тільки сподіватися, що наша маленька приятелька не поплатиться за свою необережність, дозволивши цьому звірові вистежити себе. А тепер, Ватсоне, замовимо сніданок, а після нього я навідаюся до Докторс-Коммонс. Сподіваюся, там мені вдасться знайти деякі відомості, які допоможуть нам у цій справі.

Було вже майже перша година дня, коли Шерлок Голмс повернувся зі своєї поїздки. У руці він тримав аркуш блакитного паперу, густо списаний цифрами й короткими нотатками.

— Я ознайомився із заповітом покійної дружини доктора, — сказав він. — Щоб правильно його витлумачити, мені довелося перерахувати сучасну вартість тих інвестицій, про які там ідеться. На час смерті дружини загальний річний дохід становив трохи менше ніж тисячу сто фунтів стерлінгів. Тепер же, через падіння прибутковості земельних угідь, він не перевищує семисот п’ятдесяти фунтів. Кожна з дочок після одруження має право на щорічний дохід у двісті п’ятдесят фунтів. Отже, якщо обидві вийшли б заміж, цьому красеневі залишилися б самі крихти. Та навіть шлюб однієї з них завдав би його статкам дуже відчутного удару. Отже, мій ранок не минув марно. Тепер ми достеменно знаємо, що в нього були надзвичайно вагомі підстави перешкоджати будь-якому такому шлюбу. А тепер, Ватсоне, справа надто серйозна, щоб гаяти час. Тим паче старий уже знає, що ми цікавимося його справами. Якщо ви готові, візьмемо кеб і вирушимо на вокзал Ватерлоо. Буду вам дуже вдячний, якщо покладете до кишені свій револьвер. «Елей» № 2 — вельми переконливий аргумент у розмові з джентльменами, які голими руками зав’язують сталеві кочерги вузлом. Гадаю, крім нього та зубної щітки, нам більше нічого не знадобиться.

На вокзалі Ватерлоо нам пощастило вчасно сісти на потяг до Лезергеда. Там, біля привокзального заїзду, ми найняли легкий екіпаж і вирушили мальовничими суррейськими дорогами, подолавши чотири чи п’ять миль. День видався чудовим. Яскраве сонце сяяло в небі, де повільно пливли лише кілька легких, мов клаптики вовни, хмаринок. Дерева й придорожні живоплоти саме вкривалися першими ніжно-зеленими паростками, а повітря було сповнене приємного запаху вологої весняної землі. Принаймні мене не полишало дивне відчуття контрасту між радісною обіцянкою весни й тією похмурою справою, яку ми мали розслідувати.

Мій супутник сидів попереду, схрестивши руки на грудях. Капелюх був насунутий йому майже на очі, а підборіддя спиралося на груди. Було видно, що він цілковито поринув у свої думки. Та раптом Голмс здригнувся, торкнув мене за плече й показав рукою в бік луків.

— Погляньте! — сказав він.

Попереду на пологому схилі простягався старовинний парк із могутніми деревами. Вище він переходив у густий гай, а з-поміж гілок виднілися сірі фронтони й високий дах дуже давнього маєтку.

— Сток-Моран? — запитав Голмс.

— Так, сер, це будинок доктора Ґраймсбі Ройлотта, — відповів кучер.

— Бачу, там триває якийсь ремонт, — зауважив Голмс. — Саме туди ми й прямуємо.

— А ось і село, — сказав кучер, показуючи ліворуч на групу дахів у віддалині. — Але якщо вам треба до будинку, то коротше буде перейти через цей перелаз, а тоді стежкою навпростець через поле. Он там, бачите, де прогулюється леді.

— І ця леді, якщо не помиляюся, міс Стоунер, — мовив Голмс, затуляючи очі долонею від сонця. — Так, гадаю, варто скористатися вашою порадою.

Ми зійшли з екіпажа, розрахувалися з кучером, і той, гуркочучи колесами, поїхав назад до Лезергеда.

— Я подумав, — сказав Голмс, коли ми перелазили через перелаз, — що нехай цей чоловік вважає, ніби ми приїхали сюди як архітектори або у якійсь іншій цілком звичайній справі. Це вбереже нас від зайвих балачок. Добрий день, міс Стоунер. Як бачите, ми дотримали слова.

Наша ранкова клієнтка поспішила нам назустріч. Її обличчя сяяло щирою радістю.

— Я так нетерпляче чекала вас! — вигукнула вона, сердечно потискаючи нам руки. — Усе склалося якнайкраще. Доктор Ройлотт поїхав до Лондона, і навряд чи повернеться раніше вечора.

— Ми вже мали приємність познайомитися з доктором, — сказав Голмс і коротко переповів усе, що сталося того ранку.

Слухаючи його, міс Стоунер зблідла так, що навіть губи втратили колір.

— Господи милостивий! — вигукнула вона. — То він таки вистежив мене!

— Схоже, що так.

— Він такий хитрий, що я ніколи не знаю, коли можу почуватися в безпеці. Що він скаже, коли повернеться?

— Йому самому варто бути обережнішим, адже цілком можливо, що тепер його вистежує людина ще хитріша за нього. Сьогодні вночі обов’язково замкніться у своїй кімнаті. Якщо він поводитиметься жорстоко, ми відвеземо вас до вашої тітки в Гарроу. А тепер не будемо марнувати часу. Будь ласка, відразу покажіть нам кімнати, які ми маємо оглянути.

Будинок був зведений із сірої кам’яної кладки, вкритої плямами лишайника. Посередині височіла головна частина, а від неї в обидва боки вигиналися два крила, схожі на клешні величезного краба. Одне з них являло собою картину повного занепаду: вікна були вибиті й забиті дошками, а дах місцями провалився. Центральна частина теж перебувала не в найкращому стані. Натомість праве крило виглядало значно новішим. Опущені жалюзі на вікнах і синюватий дим, що здіймався з коминів, свідчили про те, що саме там жила родина. Біля торцевої стіни стояло риштування, а кам’яну кладку вже частково розібрали, хоча під час нашого приїзду жодного робітника поблизу не було.

Голмс повільно пройшовся занедбаним газоном туди й назад, уважно оглядаючи вікна ззовні.

— Якщо не помиляюся, — сказав він, — це вікно вашої колишньої кімнати, середнє належало вашій сестрі, а те, що ближче до головної будівлі, — докторові Ройлотту?

— Саме так. Але тепер я сплю в середній кімнаті.

— Поки триває ремонт, якщо я правильно зрозумів. До речі, не схоже, щоб ця торцева стіна справді потребувала такого термінового ремонту.

— І не потребувала. Я майже певна, що ремонт був лише приводом, аби переселити мене з моєї кімнати.

— Он як! Це вже дуже цікаво. А по той бік цього крила проходить коридор, до якого виходять двері всіх трьох кімнат?

— Так.

— Там, звичайно, є вікна?

— Є, але зовсім маленькі. Крізь них ніхто не пролізе.

— Оскільки ви обидві замикали двері на ніч, то з того боку проникнути до ваших кімнат було неможливо. А тепер, будьте ласкаві, зайдіть до своєї кімнати й замкніть віконниці.

Міс Стоунер виконала його прохання. Голмс уважно оглянув вікно зовні, а потім усіма можливими способами намагався відчинити віконниці, але марно. Не було навіть найменшої щілини, крізь яку можна було б просунути ніж і підняти засув. Потім він витяг лупу й ретельно оглянув завіси. Вони були зроблені з масивного заліза й міцно вмуровані в товсту кам’яну стіну.

— Гм… — замислено промовив він, почухавши підборіддя. — Моя теорія натрапляє на певні труднощі. Якщо засуви замкнені, ніхто не зміг би проникнути крізь ці віконниці. Що ж, подивимося, чи не проллє світла на цю загадку внутрішній огляд.

Через невеликі бічні двері ми потрапили до вибіленого коридору, з якого виходили двері трьох спалень. Голмс навіть не став оглядати третю кімнату, тож ми відразу зайшли до другої — тієї, де тепер мешкала міс Стоунер і де два роки тому загинула її сестра.

Це була затишна, хоч і зовсім невелика кімната з низькою стелею та широким відкритим каміном, типовим для старих заміських будинків. У кутку стояв коричневий комод, біля іншої стіни — вузьке ліжко з білим покривалом, а ліворуч від вікна — туалетний столик. Крім них, у кімнаті були лише два невеликі плетені стільці та квадратний вілтонський килим, що лежав посеред підлоги. Підлога й дубові дерев’яні панелі на стінах були темно-бурими, поточеними шашелем і такими старими та потемнілими від часу, що, здавалося, збереглися ще від тієї доби, коли будинок тільки звели.

Голмс підтягнув один зі стільців у куток і мовчки сів. Його погляд повільно ковзав по кімнаті — від підлоги до стелі, від стіни до стіни, не випускаючи з уваги жодної, навіть найдрібнішої деталі.

— Куди веде цей дзвінок? — нарешті запитав він, показуючи на товстий шнур із китицею, що звисав поруч із ліжком; китиця лежала просто на подушці.

— До кімнати економки.

— Він виглядає новішим за решту речей.

— Так, його повісили лише два роки тому.

— Напевно, ваша сестра попросила його встановити?

— Ні, я ніколи не чула, щоб вона ним користувалася. Ми завжди самі брали все, що нам було потрібно.

— Справді, тоді зовсім незрозуміло, навіщо тут знадобився такий гарний дзвінковий шнур. Даруйте мені кілька хвилин — я хочу уважніше оглянути підлогу.

Він ліг долілиць, тримаючи в руці лупу, і швидко поповз то вперед, то назад, прискіпливо вивчаючи кожну щілину між дошками. Потім так само ретельно оглянув дубові панелі на стінах. Після цього підійшов до ліжка, довго розглядав його, переводячи погляд із нього на стіну й назад. Нарешті взявся за дзвінковий шнур і різко смикнув його.

— Та це ж муляж! — вигукнув він.

— Хіба він не дзвонить?

— Ні. Він навіть не з’єднаний із дротом. Дуже цікаво… Зверніть увагу: його прикріплено до гачка саме над маленьким вентиляційним отвором.

— Як дивно! Я ніколи цього не помічала.

— Надзвичайно дивно, — пробурмотів Голмс, ще раз смикаючи шнур. — У цій кімнаті є кілька вельми незвичайних деталей. Наприклад, який же дурень мав бути будівельником, щоб прокласти вентиляційний отвір не назовні, а до сусідньої кімнати, хоча це вимагало б рівно стільки ж роботи!

— Цей отвір теж зробили зовсім недавно, — сказала міс Стоунер.

— Приблизно тоді ж, коли повісили цей шнур? — уточнив Голмс.

— Так. Саме тоді в будинку провели ще кілька невеликих перебудов.

— Вельми цікаві зміни, — задумливо мовив Голмс. — Несправжній дзвінковий шнур і вентиляція, яка нікуди не вентилює… Якщо ви не заперечуєте, міс Стоунер, ми тепер перенесемо наше дослідження до сусідньої кімнати.

Кімната доктора Ґраймсбі Ройлотта була просторіша за спальню його падчерки, але обставлена так само просто. Польове ліжко, невелика дерев’яна полиця з книжками — здебільшого медичними та іншими фаховими виданнями, — крісло біля ліжка, звичайний дерев’яний стілець коло стіни, круглий стіл і велетенський залізний сейф — ось майже все, що впадало в око. Голмс повільно обійшов кімнату, уважно оглядаючи кожен предмет.

— А що тут? — запитав він, постукавши пальцями по дверцятах сейфа.

— Ділові папери мого вітчима.

— Отже, ви заглядали всередину?

— Лише один раз, кілька років тому. Пам’ятаю, що він був ущерть заповнений документами.

— А кота там, бува, не тримають?

— Ні. Яка дивна думка!

— Гаразд, тоді погляньте на це.

Він підняв маленьке блюдце з молоком, яке стояло на сейфі.

— Ні, кішки в нас немає. Але ж є гепард і павіан.

— А, звичайно! Хоча гепард — це теж, по суті, велика кішка. Щоправда, сумніваюся, що таке блюдечко молока здатне задовольнити його апетит. Але мене цікавить ще одна річ.

Він присів навпочіпки перед дерев’яним стільцем і почав надзвичайно уважно розглядати його сидіння.

— Дякую. Цього досить, — сказав він, підводячись і ховаючи лупу до кишені. — Ага! А ось це вже цікаво!

Його увагу привернув короткий собачий батіг, що висів на одному зі стовпчиків ліжка. Проте ремінець був скручений у кільце й перев’язаний тонким шнурком так, що утворилася невелика петля.

— Що скажете про це, Ватсоне?

— Звичайний батіг. Хіба що не розумію, навіщо його так зав’язали.

— Ось саме. А це вже далеко не звичайна річ, чи не так? Ех… Який же все-таки лихий цей світ! І немає нікого небезпечнішого за розумну людину, яка вирішила присвятити свій розум злочину. Гадаю, я вже побачив усе, що хотів. Якщо ви не заперечуєте, міс Стоунер, тепер вийдемо на газон.

Я ще ніколи не бачив обличчя свого друга таким суворим, а чола — таким похмурим, як тоді, коли ми залишили будинок після цього огляду. Ми кілька разів мовчки пройшлися газоном туди й назад. Ні міс Стоунер, ні я не наважувалися порушити його роздуми, доки він сам не вирвався зі своєї задумливості.

— Міс Стоунер, — нарешті сказав він, — надзвичайно важливо, щоб ви виконали кожну мою вказівку без найменшого відступу.

— Обіцяю, що саме так і зроблю.

— Справа надто серйозна, щоб вагатися. Від цього може залежати ваше життя.

— Запевняю вас, я цілком довіряюся вам.

— Передусім ми з моїм другом повинні провести цю ніч у вашій кімнаті.

І міс Стоунер, і я здивовано втупилися в нього.

— Саме так. Зараз поясню. Якщо не помиляюся, он там стоїть сільський заїзд?

— Так. Це «Краун».

— Чудово. Із його вікон видно ваш будинок?

— Так, дуже добре.

— Коли ваш вітчим повернеться, удайте, ніби у вас сильний головний біль, і не виходьте зі своєї кімнати. Потім, коли почуєте, що він ліг спати, відчиніть віконниці, відсуньте засув і поставте на підвіконня запалену лампу — це буде для нас сигналом. Після цього тихо заберіть усе необхідне й перейдіть до своєї колишньої кімнати. Не сумніваюся, що, попри ремонт, одну ніч ви там якось перебудете.

— О, звичайно.

— Решту залиште нам.

— Але що ви збираєтеся робити?

— Ми проведемо ніч у вашій кімнаті й з’ясуємо, що саме спричиняє той загадковий звук, який вас турбує.

— Містере Голмсе, мені здається, ви вже знаєте відповідь, — сказала міс Стоунер, торкнувшись рукою рукава мого товариша.

— Можливо.

— Тоді, благаю вас, скажіть хоча б, від чого померла моя сестра.

— Я волів би спершу здобути незаперечні докази.

— То хоча б скажіть, чи правильна моя думка, що вона померла від раптового смертельного переляку?

— Ні, я так не думаю. Мені здається, причина була значно реальнішою й відчутнішою. А тепер, міс Стоунер, нам час іти. Якщо доктор Ройлотт повернеться й застане нас тут, наша поїздка виявиться марною. Прощавайте. Будьте мужньою. Якщо ви зробите все, що я сказав, можете бути певні: дуже скоро ми позбавимо вас небезпеки, яка над вами нависла.

Шерлок Голмс і я без жодних труднощів винайняли в заїзді «Краун» спальню та вітальню. Вони містилися на другому поверсі, і з нашого вікна було добре видно в’їзну браму алеї та житлове крило маєтку Сток-Моран.

У сутінках ми побачили, як повз проїхав доктор Ґраймсбі Ройлотт. Його велетенська постать височіла поруч із маленькою фігуркою хлопчини, який правив екіпажем. Юнак трохи забарився, відчиняючи важкі залізні ворота, і ми почули хрипкий рев доктора та побачили, як він у люті розмахував перед хлопцем стиснутими кулаками. Екіпаж покотився далі, а ще за кілька хвилин серед дерев спалахнуло світло — в одній із віталень засвітили лампу.

— Знаєте, Ватсоне, — сказав Голмс, коли ми сиділи поруч у кімнаті, що дедалі більше занурювалася в темряву, — я й справді маю певні сумніви, чи варто брати вас із собою цієї ночі. Тут є цілком реальна небезпека.

— Чи можу я бути вам корисним?

— Ваша присутність може виявитися безцінною.

— Тоді я неодмінно піду.

— Дуже вам вдячний.

— Ви говорите про небезпеку. Очевидно, ви помітили в тих кімнатах значно більше, ніж я.

— Ні. Просто, мабуть, зробив трохи більше висновків. Гадаю, ви бачили все те саме, що й я.

— Я не помітив нічого особливого, окрім дзвінкового шнура. І, зізнаюся, досі не можу збагнути, навіщо він там.

— Але вентиляційний отвір ви теж бачили?

— Так. Проте мені не здалося дивним, що між двома кімнатами є маленький отвір. Він був такий вузький, що крізь нього насилу проліз би навіть щур.

— А я знав, що ми знайдемо там вентиляційний отвір, ще до того, як приїхали до Сток-Морана.

— Любий Голмсе, але як!

— А ви пригадайте її розповідь. Вона сказала, що сестра відчувала запах сигар доктора Ройлотта. Це одразу наштовхнуло мене на думку, що між кімнатами має існувати якийсь отвір. Великим він бути не міг, інакше його неодмінно помітили б під час коронерського розслідування. Отже, я зробив висновок, що там є вентиляційний хід.

— Але яку небезпеку він може становити?

— Принаймні зверніть увагу на дивний збіг обставин. Роблять вентиляційний отвір, вішають шнур, а невдовзі жінка, яка спить у цьому ліжку, помирає. Вам це ні про що не говорить?

— Поки що я не бачу між цими фактами жодного зв’язку.

— А чи звернули ви увагу на ще одну надзвичайно дивну річ — саме ліжко?

— Ні.

— Воно було намертво прикріплене до підлоги. Вам коли-небудь траплялося бачити таке?

— Не пригадую.

— Отже, ліжко неможливо було пересунути. Воно завжди залишалося точно під вентиляційним отвором і поруч зі шнуром… якщо цей шнур взагалі можна так назвати, адже цілком очевидно, що він ніколи не призначався для дзвінка.

— Голмсе! — вигукнув я. — Мені починає здаватися, що я здогадуюся, на що ви натякаєте. Ми прибули буквально в останню мить, щоб запобігти якомусь витонченому й жахливому злочину.

— Саме так: надзвичайно витонченому і надзвичайно жахливому. Коли лікар стає злочинцем, він перетворюється на найнебезпечнішого з усіх. Він має і холоднокровність, і знання. Палмер і Прітчард були одними з найкращих фахівців свого часу, але цей чоловік зайшов ще далі. Та, сподіваюся, Ватсоне, ми зуміємо проникнути ще глибше в його задум. Втім, до ранку нам і без того доведеться надивитися на достатньо страхіть. Тож заради всього святого викурімо спокійно по люльці й хоча б на кілька годин спробуймо думати про щось приємніше.

Близько дев’ятої години світло серед дерев згасло, і крило маєтку потонуло в суцільній темряві. Дві години тягнулися нескінченно повільно. І раптом, рівно об одинадцятій, просто перед нами спалахнув один-єдиний яскравий вогник.

— Це наш сигнал, — сказав Голмс, миттєво схоплюючись на ноги. — Світло в середньому вікні.

Виходячи із заїзду, він перекинувся кількома словами з господарем, пояснивши, що ми йдемо з пізнім візитом до знайомих і, можливо, залишимося там на ніч. За хвилину ми вже крокували темною дорогою. У обличчя нам дув холодний вітер, а попереду крізь морок мерехтів одинокий жовтий вогник, який вів нас до нашої похмурої мети.

Потрапити на територію маєтку виявилося зовсім неважко: у старому парковому мурі давно зяяли широкі проломи. Обережно пробираючись між деревами, ми дісталися до газону, перетнули його й уже збиралися пролізти через відчинене вікно, коли раптом із густих лаврових кущів вискочила якась потворна, викривлена істота, схожа на жахливу дитину. Вона кинулася на траву, корчачись усім тілом, а тоді стрімко помчала через газон і зникла в темряві.

— Боже мій! — прошепотів я. — Ви це бачили?

Навіть Голмс на мить розгубився. Від хвилювання його рука так міцно стиснула моє зап’ястя, що скидалася на залізні лещата. Але вже за секунду він тихо засміявся й нахилився до мого вуха.

— Весела тут сімейка, — прошепотів він. — Це павіан.

Я зовсім забув про дивних улюбленців доктора. Адже тут ще блукав і гепард. Цілком можливо, що наступної миті він уже стрибне нам на плечі.

Зізнаюся, мені стало значно спокійніше, коли, наслідуючи приклад Голмса, я скинув черевики й опинився всередині спальні. Мій товариш безшумно зачинив віконниці, переставив лампу на стіл і ще раз уважно оглянув кімнату. Усе залишалося таким самим, як і вдень.

Потім він навшпиньки підійшов до мене, прикрив долонею рот, наче рупором, і так тихо прошепотів мені на вухо, що я насилу розібрав його слова:

— Найменший звук може зруйнувати весь наш задум.

Я мовчки кивнув.

— Сидітимемо без світла. Він побачить його крізь вентиляційний отвір.

Я знову мовчки кивнув.

— Не смійте заснути. Від цього може залежати саме ваше життя. Тримайте револьвер напоготові — він може нам знадобитися. Я сидітиму на краю ліжка, а ви — на тому стільці.

Я дістав револьвер і поклав його на край столу.

Голмс приніс із собою довгу тонку тростину й поклав її поруч із собою на ліжко. Поряд він поклав коробку сірників і недогарок свічки. Потім пригасив лампу, і кімнату поглинула непроглядна темрява.

Ніколи в житті я не забуду того моторошного нічного чекання. Не було чути жодного звуку — навіть людського дихання. І все ж я знав, що мій товариш сидить за кілька кроків від мене, широко розплющивши очі, так само напружений і насторожений, як і я. Щільно зачинені віконниці не пропускали ані найменшого проблиску світла, і ми чекали в цілковитій темряві.

Знадвору долинали лише зрідка крики нічного птаха. Одного разу просто під нашим вікном почувся довгий жалібний звук, схожий на нявчання великої кішки, і це підтвердило, що гепард справді вільно бродить маєтком. Десь удалині глухо лунав дзвін парафіяльного годинника, який відбивав кожну чверть години. Якими ж нескінченно довгими здавалися ті чверті! Пробило дванадцяту… потім першу… другу… третю… а ми все сиділи мовчки, очікуючи невідомо чого.

Раптом у вентиляційному отворі на мить спалахнуло світло. Воно відразу ж згасло, але майже водночас кімнату наповнив різкий запах гарячої оливи й розпеченого металу. Хтось у сусідній кімнаті відкрив заслінку темного ліхтаря. Почувся ледве вловимий шерех, після чого знову настала тиша, хоча запах ставав дедалі сильнішим.

Минуло ще пів години. Я сидів, до болю напружуючи слух. І раптом долинув новий звук — надзвичайно тихий, рівний, майже заспокійливий, схожий на безперервне шипіння тонкого струменя пари, що виривається з носика чайника.

Щойно ми його почули, Голмс блискавично зіскочив із ліжка, креснув сірником і з усієї сили заходився бити тростиною по дзвінковому шнуру.

— Бачите, Ватсоне? — вигукнув він. — Бачите?

Та я нічого не побачив. У ту саму мить, коли Голмс запалив сірник, я почув тихий, чистий свист, але раптовий спалах світла вдарив по моїх стомлених очах, і я не зміг розгледіти, що саме мій друг так люто гамселив тростиною. Я лише помітив, що його обличчя стало смертельно блідим і на ньому застиг вираз такого жаху й такої огиди, яких мені ще ніколи не доводилося бачити.

Він уже перестав бити й не відводив погляду від вентиляційного отвору, коли раптом нічну тишу розірвав найстрашніший крик, який мені будь-коли доводилося чути. Він наростав дедалі дужче, перетворюючись на хрипкий, несамовитий рев, у якому злилися воєдино біль, смертельний страх і шалена лють. Казали, що той крик здійняв із ліжок не лише мешканців села, а й людей у далекому будинку пастора. Він пронизав нас крижаним жахом. Ми з Голмсом мовчки дивилися один на одного, доки останнє відлуння не розчинилося в тій самій тиші, з якої народився цей страшний звук.

— Що це могло означати? — ледве вимовив я.

— Це означає, що все скінчено, — відповів Голмс. — І, можливо, так навіть краще. Беріть револьвер — ми йдемо до кімнати доктора Ройлотта.

Зі смертельно серйозним обличчям він запалив лампу й рушив коридором. Двічі голосно постукав у двері спальні, але у відповідь не почув ані звуку. Тоді натиснув на клямку й увійшов. Я ступив слідом, тримаючи револьвер із зведеним курком.

Перед нами відкрилася дивна картина.

На столі стояв темний ліхтар із напіввідкритою заслінкою, що відкидав яскравий промінь на великий залізний сейф. Його дверцята були прочинені. Біля столу, на дерев’яному стільці, сидів доктор Ґраймсбі Ройлотт. На ньому був довгий сірий халат; з-під нього виглядали голі щиколотки, а ноги були взуті в червоні турецькі капці без задників. На колінах лежав той самий короткий батіг із довгим ремінцем, який ми бачили вдень. Голова була неприродно закинута назад, а очі застигли в моторошному, нерухомому погляді, спрямованому в кут стелі.

Навколо його чола обвивалася дивна жовта стрічка, вкрита бурими цяточками, наче туго зав’язана пов’язка. Коли ми ввійшли, він не ворухнувся й не видав жодного звуку.

— Стрічка… пістрява стрічка… — ледь чутно прошепотів Голмс.

Я зробив крок уперед.

Тієї ж миті дивний «головний убір» заворушився, і з-поміж волосся раптом піднялася пласка ромбоподібна голова з роздутою шиєю — голова огидної змії.

— Це болотяна гадюка! — вигукнув Голмс. — Найотруйніша змія Індії. Вона вбиває менш ніж за десять секунд після укусу. Воістину, насильство зрештою обертається проти того, хто його чинить, а той, хто риє яму іншому, сам у неї й падає. Треба загнати цю потвору назад до її лігва, потім перевеземо міс Стоунер у безпечне місце й повідомимо окружну поліцію про те, що сталося.

Промовляючи це, він блискавично вихопив батіг із колін мерця, накинув петлю на шию плазуна й різким рухом зірвав його з голови Ройлотта. Тримаючи змію на витягнутій руці, Голмс кинув її до сейфа й негайно грюкнув важкими дверцятами.

Такою була справжня історія смерті доктора Ґраймсбі Ройлотта зі Сток-Морана.

Не бачу потреби ще більше розтягувати цю й без того довгу оповідь, розповідаючи, як ми повідомили страшну звістку нажаханій дівчині, як ранковим потягом відвезли її до доброї тітки в Гарроу або як повільне офіційне розслідування дійшло висновку, що доктор загинув, необережно граючись зі своїм небезпечним екзотичним улюбленцем.

Усе, що мені ще залишалося дізнатися про цю справу, Голмс пояснив наступного дня дорогою назад.

— Спочатку я дійшов цілком хибного висновку, — сказав він. — Це ще раз доводить, любий Ватсоне, наскільки небезпечно будувати міркування на недостатніх даних. Присутність циган і слово «стрічка», яке вимовила бідолашна дівчина, — очевидно, описуючи те, що лише на мить побачила при світлі запаленого сірника, — збили мене з правильного сліду. Єдине, що можу поставити собі в заслугу, — це те, що я негайно переглянув свої припущення, щойно зрозумів: небезпека для мешканця тієї кімнати не могла проникнути ні через двері, ні через вікно.

Мою увагу, як я вже казав, одразу привернули вентиляційний отвір і дзвінковий шнур, що звисав просто до ліжка. Коли я переконався, що шнур несправжній, а ліжко намертво прикріплене до підлоги, у мене виникла підозра, що цей шнур слугує своєрідним містком для чогось, що мало пролізти крізь вентиляційний отвір і спуститися просто на ліжко.

Думка про змію спала мені майже відразу. А коли я пригадав, що доктор постійно отримував з Індії різних екзотичних тварин, то майже не сумнівався, що нарешті натрапив на правильний слід.

Використати таку отруту, яку не здатен виявити жоден хімічний аналіз, — саме таке рішення й могло спасти на думку розумній, безжальній людині, вихованій на Сході. До того ж миттєва дія цієї отрути була для нього ще однією перевагою. Хіба що надзвичайно проникливий коронер зміг би помітити дві крихітні темні цяточки, залишені отруйними іклами.

Потім я згадав про свист. Звичайно ж, до світанку він мусив відкликати змію назад, перш ніж жертва або хтось інший її побачить. Найімовірніше, він привчив її повертатися на поклик, використовуючи те саме молоко, яке ми бачили на сейфі.

У слушний для себе час він запускав її через вентиляційний отвір, будучи певним, що вона сповзе по шнуру й опиниться просто на ліжку. Вона могла вкусити свою жертву відразу, а могла й не зробити цього. Можливо, людина уникала смерті кілька ночей поспіль, навіть цілий тиждень. Але рано чи пізно укус неодмінно мав стати смертельним.

— До всіх цих висновків я дійшов ще до того, як увійшов до його кімнати. Оглянувши стілець, я зрозумів, що доктор мав звичку ставати на нього. Це було цілком логічно, адже лише так він міг дотягнутися до вентиляційного отвору. А коли я побачив сейф, блюдце з молоком і батіг із петлею на кінці, усі мої останні сумніви остаточно розвіялися. Металевий брязкіт, який чула міс Стоунер, безперечно, виникав тоді, коли її вітчим поспіхом зачиняв дверцята сейфа, замикаючи там свого жахливого мешканця.

— Коли ж я остаточно переконався у своїй правоті, то ви вже знаєте, що саме я зробив, аби перевірити свої здогади. Я почув зміїне шипіння — певен, що й ви його чули, — після чого негайно запалив сірник і накинувся на неї з тростиною.

— І цим загнали її назад через вентиляційний отвір.

— Саме так. Але водночас я змусив її обернутися проти свого господаря, який чекав по той бік. Деякі удари моєї тростини влучили в змію, розлютили її, пробудивши її хижу лють, і вона кинулася на першу людину, яку побачила. Отже, безперечно, я непрямо причетний до смерті доктора Ґраймсбі Ройлотта. Та, мушу зізнатися, навряд чи цей тягар бодай трохи обтяжуватиме моє сумління.

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

«Пістрява стрічка» слухати повністю