Коли посильний пішов, Холмс узяв камінь і заходився розглядати його проти світла.
— Гарний камінчик,— мовив він.— Гляньте, лишень, як він світиться й сяє. Безперечно, він і є причиною та метою злочину. Всі гарні камені такі. Це улюблена спокуса диявола. У великих старих коштовних каменях кожна грань — яка-небудь кривава подія. Цьому каменю ще немає й двадцяти років. Його знайдено на березі річки Амой у Південному Китаї, і примітний він тим, що має всі властивості карбункулу, крім однієї: він голубого, а не рубінового кольору. Хоч він ще дуже молодий, проте історія його вже страхітлива. Вчинено два вбивства, одне самогубство, кілька пограбувань, когось облили сірчаною кислотою,— і все це через якихось сорок гранів1 кристалічного вуглецю. Хто б міг подумати, що така гарна забавка веде людей на шибеницю і до в’язниць? Покладу-но я цей камінь у свій сейф та напишу графині, що він у нас.
— Ви гадаєте, Хорнер невинний?
— Не знаю, нічого не можу твердити певно.
— Тоді ви вважаєте, що до справи причетний Генрі Бейкер?
— Ні, як на мене, то Генрі Бейкер абсолютно ні в чому не завинив. Він навіть і не підозрював, що гуска, яку він несе, багато дорожча від золотої. В усякому разі, я з’ясую це в дуже простий спосіб, коли тільки Генрі Бейкер відгукнеться на наше оголошення.
— А доти ви нічого не робитимете?
— Нічого.
— Тоді я поїду до своїх хворих, але повернусь сюди ввечері о пів на сьому, бо мені хотілось би знати, чим закінчиться ця заплутана історія.
— Буду радий вас бачити. Я обідаю о сьомій. Здається, на обід буде вальдшнеп. До речі, чи не попросити мені місіс Хадсон у зв’язку з останніми подіями якнайпильніше оглянути його воло?
Я трохи затримався в хворого, і коли знову прийшов на Бейкер-стріт, вже перейшло пів на сьому. Наближаючись до Холмсового будинку, я побачив високого на зріст чоловіка в шотландській шапочці й до підборіддя застебнутому сюртуці. Він стояв перед дверима, в яскравому колі світла, що падало з напівкруглого вікна. Саме тієї миті, як я підійшов, двері відчинились, і нас обох запросили до Холмсової кімнати.
— Коли не помиляюсь, ви Генрі Бейкер? — промовив Холмс, підводячись із крісла й зустрічаючи відвідувача з невимушеною привітністю, яку він так легко міг зобразити.— Прошу вас, сідайте коло вогню, містере Бейкере. Вечір холодний, а я бачу, ви більше пристосовані до літа, ніж до зими. О Вотсоне, ви прийшли дуже вчасно. Це ваш капелюх, містере Бейкере?
— Так, сер, це, безперечно, мій капелюх.
Бейкер був кремезний чоловік з похилими плечима, великою головою і широким розумним обличчям з клинцюватою каштановою борідкою. Червонясті цятки на носі й на щоках, а також ледь помітне тремтіння простягненої руки підтверджували Холмсові здогади про його уподобання. Його поруділий чорний сюртук з піднятим коміром було застебнуто на всі гудзики, на кістлявих зап’ястках, що висувалися з рукавів, не було видно ніяких ознак ні манжетів, ні сорочки. Він говорив тихо й уривчасто, старанно добираючи слова, і справляв враження інтелігентної людини, з якою доля повелася надто суворо.
— Ваш капелюх і гуска перебувають у нас уже кілька днів,— сказав Холмс,— і ми розраховували на те, що ви дасте в газеті оголошення, повідомивши свою адресу. Не можу збагнути, чому ви цього не зробили.
Наш відвідувач збентежено усміхнувся.
— Зараз у мене не так багато шилінгів, як колись,— відповів він.— Та я не сумнівавсь, що хулігани, які напали на мене, забрали і капелюха, й гуску. Тому й не хотів марнувати грошей.
— Цілком природно. До речі, про гуску: ми були змушені її з’їсти.
— З’їсти? — Наш відвідувач так схвилювався, що аж підвівся з крісла.
— Авжеж. Якби ми цього не зробили, вона б пропала, та й по всьому. Проте я впевнений, що отой птах на буфеті прислужиться вам не гірше від вашого, бо він свіжий-свіжісінький і не меншої ваги.
— О, безперечно, безперечно! — відповів містер Бейкер, зітхнувши з полегкістю.
— Проте у нас залишилися від вашої гуски пір’я, лапки, воло тощо, отже, коли ви бажаєте…
Бейкер щиро розсміявся.
— О, ці тлінні рештки моєї покійної знайомої можуть згодитися мені хіба що на згадку про минулу пригоду,— сказав він.— Ні, сер, з вашого дозволу я обмежусь тим, що приділю всю увагу отій чудовій гусці, яку бачу на буфеті.
Шерлок Холмс кинув погляд на мене і знизав плечима.
— Ось ваш капелюх, а ось і гуска,— промовив він.— До речі, чи не могли б ви сказати, де ви її купили? Я трохи знаюсь на птиці, але мені рідко коли траплялася так добре вгодована гуска.
— Звичайно, скажу, сер,— відповів Бейкер, який уже підвівся й засунув свою нову власність під пахву.— Наш невеличкий гурт часто навідує харчевню “Альфа”, що поблизу Британського музею,— розумієте, ми проводимо в музеї цілий день. В цьому році хазяїн харчевні Віндігейт, чоловік доброї вдачі, заснував “гусячий клуб”, з допомогою якого кожен із нас, виплачуючи по кілька пенсів щотижня, повинен був одержати на Різдво гуску. Я свої пенси виплатив, а решту ви знаєте. Я вельми вам зобов’язаний, сер, адже шотландська шапочка не дуже личить людині мого віку. Він уклонився нам з комічно-пихатою урочистістю й подався геть.
— Оце й усе з Генрі Бейкером,— сказав Холмс, зачинивши за ним двері.— Ясно — він анічогісінько не знає. Ви хочете їсти, Вотсоне?
— Не дуже.
— Тоді я пропоную перетворити обід на вечерю, а зараз вирушити по слідах, поки вони гарячі.
— Згода.
Вечір був холодний, тому ми понадягали пальта й пообмотували шиї шарфами. Зірки холодно світилися на безхмарному небі, і пара від дихання перехожих скидалася на безліч димків від пістолетних пострілів. Спершу кварталом лікарів, далі по Вімпол-стріт, Гарлі-стріт і нарешті через Вігмор-стріт ми вийшли на Оксфорд-стріт, і кроки наші лунали чітко та твердо. За чверть години ми вже були в Блумсбері біля харчевні “Альфа” — маленької пивнички на розі однієї з вулиць, що ведуть у Холборн. Холмс відчинив двері, зайшов і замовив два кухлі пива червонощокому хазяїнові в білому фартусі.
— У вас має бути чудесне пиво, якщо воно не гірше від ваших гусей,— сказав Холмс.
— Моїх гусей? — Хазяїн, здавалося, був здивований.
— Авжеж. Півгодини тому я розмовляв з містером Генрі Бейкером — членом вашого “гусячого клубу”.
— А, розумію. Але, бачите, сер, то були не наші гуси.
— Он як! А чиї ж?
— Я купив пару дюжин гусей у торговця в Ковент Гарден.
— Справді? Я декого з них знаю. В кого ж ви купили?
— В Брекінріджа.
— От його я й не знаю. Ну, за ваше здоров’я, хазяїне, бажаю процвітання вашому дому. На добраніч. А тепер — до містера Брекінріджа,— звелів Холмс, вийшовши на мороз і застібаючи пальто.— Пам’ятайте, Вотсоне, що хоч на одному кінці цього ланцюга така звичайна річ, як гуска, на другому — людина, і людина ця напевне дістане сім років каторги, коли ми не доведемо її невинність. Втім, можливо, наше розслідування покаже, що винна саме вона, але, в усякому разі, перед нами нитка, яку не помітила поліція і яка зовсім випадково потрапила до нас у руки. Тож ідімо до кінця цієї нитки, хоч би який сумний він був. Отже, повертай на південь — і кроком руш!
Ми перетнули Холборн, пройшли по Ендел-стріт, а далі лабіринтом якихось нетрів на Ковентгарденський ринок. На одній з найбільших крамниць висіла вивіска: “Брекінрідж”. Її власник, незграбний важкий чоловік з гострим обличчям і випещеними бакенбардами, саме допомагав хлопцеві піднімати віконниці.
— Добрий вечір! Щось воно холодно! — сказав Холмс. Торговець кивнув головою і кинув на мого супутника запитальний погляд.
— Бачу, всіх гусей продано,— вів далі Холмс, показуючи на порожні мармурові полиці.
— Завтра вранці можете купити хоч п’ятсот штук.
— Це мене не влаштовує.
— В отій крамниці, де горить світло, є кілька.
— Але ж мене послали до вас.
— Хто?
— Хазяїн “Альфи”.
— Он воно як. Він купив у мене дві дюжини.
— Чудові були гуси. Де ви їх дістали?
На мій подив, це запитання розлютило торговця.
— Ану, містере,— промовив він, задерши голову і взявшися в боки,— куди це ви хилите? Кажіть без викрутасів.
— А я без викрутасів. Мені хотілось би знати, хто продав вам гусей, яких ви постачили “Альфі”.
— Ну, а я не хочу і не скажу. Отак!
— Та це, власне, байдуже. Мені лиш дивно, що ви гарячкуєте через якусь дрібницю.
— Гарячкую? Ви також гарячкували б, якби до вас так чіплялися. Коли я плачу гроші за добрий товар, то, здавалося б, на цьому справі й кінець. Але ж ні: “Де гуси?”, “Кому ви продали гусей?” та: “ІЦо ви хочете за гусей?” Можна подумати — на світі, крім оцих, немає більше гусей, така веремія через них зчинилася!
— Ну, мені байдуже до людей, які до вас чіпляються,— недбало мовив Холмс.— Не скажете — моє парі недійсне, тільки й того. Але я трохи знаюсь на птиці, тож побився об заклад на п’ять фунтів, що гуску, яку я їв, відгодовано в селі.
— То ви програли свої п’ять фунтів: гуску відгодовано в місті!
— Не може бути!
— А я кажу — в місті!
— Не вірю.
— Може, ви думаєте, що знаєтесь на птиці краще від мене? То я торгую нею мало не все життя. Кажу вам, усіх гусей, що їх продано в “Альфу”, відгодовано в місті.
— Ви ніколи мене в цьому не переконаєте.
— Хочете побитись об заклад?
— Битися з вами об заклад — це все одно, що забрати у вас гроші, бо я впевнений: я не помиляюсь. Але у мене з собою є соверен, І я охоче поб’юся об заклад — тільки щоб провчити вас за впертість.
Торговець зловтішно усміхнувся.
— Ану, принеси книги, Білле,— сказав він.
Хлопець приніс дві книги — одну тонку й маленьку, другу здорову й засмальцьовану — і поклав їх на прилавок під лампою.
— Так-от, містере Самовпевнений,— сказав торговець,— гляньте сюди. Бачите оцю книжечку?
— Ну то й що?
— Це список тих, у кого я купую товар. Бачите? Отут, на цій сторінці, імена сільських постачальників, а цифри після їхніх прізвищ указують на сторінки в гросбусі, де ведуться їхні рахунки. Ну, а оцю сторінку, списану червоним чорнилом, бачите? Це список моїх міських постачальників. Ось гляньте на третє прізвище. Прочитайте мені його вголос.
— “Місіс Оукшот, Брікстон-роуд, сто сімнадцять, сторінка двісті сорок дев’ять”,— прочитав Холмс.
— Точнісінько так. Ну, а тепер знайдіть цю сторінку в гросбусі.
Холмс знайшов.
— Ось вона. “Місіс Оукшот, Брікстон-роуд, сто сімнадцять — постачальниця свійської птиці та яєць”.
— Ну, а який останній запис?
— “Двадцять друге грудня. Двадцять чотири гуски по сім шилінгів шість пенсів”.
— Правильно. А що записано внизу?
— “Продано містерові Віндігейту, “Альфа”, по дванадцять шилінгів”.
— Ну, що ви тепер скажете?
Шерлок Холмс, здавалося, дуже засмутився. Він вийняв з кишені соверен, кинув його на прилавок і пішов геть з виглядом украй пригніченої людини. Але за кілька ярдів він зупинився під ліхтарем і засміявся своїм особливим — щирим і беззвучним — сміхом.
— Коли в чоловіка такі бакенбарди, а з кишені виглядає рожева хусточка, то з нього завжди можна витягти все, побившись об заклад,— промовив він.— Впевнений, що навіть за сотню фунтів не міг би почути від нього стільки відомостей, скільки дістав, запропонувавши парі. Так от, Вотсоне, ми, здається мені, наближаємось до завершення наших пошуків. Єдине, що нам залишається,— це вирішити, йти до місіс Оукшот зараз чи відкласти візит на завтра. З того, що сказав нам цей бурмило, ясно: крім нас, цією справою цікавиться ще дехто, і я…
Гомін біля крамнички, з якої ми тільки-но вийшли, не дав Холмсові договорити. Обернувшись, ми побачили, що в колі жовтого світла від ліхтаря догідливо схилився чоловічок з розпашілим лицем, а Брекінрідж, стоячи в дверях, люто вимахує перед ним кулаками.
— Остогидли мені всі ви і ваші гуси! — горлав Брекінрідж.— Забирайтесь під три чорти! Якщо ви будете чіплятися до мене з дурними розмовами, то я нацькую на вас собаку. Приведіть сюди місіс Оукшот, і я їй відповім. А вам яке до цього діло? Хіба я купував гусей у вас?
— Ні, але одна гуска була все ж таки моя,— заскиглив чоловічок.
— Ну, то й питайте про неї в місіс Оукшот.
— Вона сказала спитати у вас.
— А мені начхати, питайте хоч у прусського короля! З мене досить! Забирайтеся геть звідсіля!
Брекінрідж люто кинувся вперед, і чоловічок зник у темряві.
— Ха, це може звільнити нас від візиту на Брікстон-роуд,— прошепотів Холмс.— Ходімо подивимось, чи не можна використати цього типа.
Пробираючись поміж гуртів людей, що били байдики, товплячись довкола освітлених яток, мій друг швидко наздогнав маленького чоловічка і торкнув його за плече. Той аж підскочив, і я в світлі ліхтаря побачив, що він страшенно зблід.
— Пробачте мені,— м’яко мовив Холмс,— але я ненароком почув запитання, з яким ви тільки що звернулись до торговця. Гадаю, я зможу вам допомогти.
— Ви? А ви хто? I як ви можете що-небудь знати про мої справи?
— Мене звуть Шерлок Холмс. Мій фах — знати те, чого не знають інші.
— Про те, що мене цікавить, ви нічого знати не можете.
— Пробачте, але я знаю вас. Ви намагаєтесь з’ясувати, куди поділися гуси, продані місіс Оукшот з Брікстон-роуд торговцеві на ім’я Брекінрідж, який у свою чергу продав їх містерові Віндігейту, власникові “Альфи”, а той віддав до “гусячого клубу”, членом якого є Генрі Бейкер.
— О сер, ви саме та людина, яка мені найбільше потрібна! — вигукнув чоловічок, простягаючи руки з тремтячими пальцями.— Не можу навіть сказати, наскільки я у всьому цьому зацікавлений!
Шерлок Холмс зупинив візника, що саме проїздив повз нас.
— У такому разі нам краще поговорити в затишній кімнаті, а не на цьому ринковому майдані, де віють усі вітри,— сказав він.— Але прошу вас, перш ніж ми рушимо далі, скажіть мені, кому я маю приємну нагоду допомогти?
Якусь мить чоловічок вагався.
— Мене звуть Джон Робінсон,— сказав він, відводячи очі.
— Ні, ні, мені потрібне справжнє ім’я,— лагідно мовив Холмс.— Завжди дуже незручно мати справу з людиною, яка повідомляє вигадане прізвище.
Бліді щоки незнайомця спалахнули.
— Тоді моє справжнє ім’я Джеймс Райдер.
— Я так і думав.— Старший служник готелю “Космополітен”. Прошу вас, сідайте в кеб, і я незабаром розповім вам усе, що ви побажаєте знати.
Чоловічок стояв, не рухаючись із місця, і переводив погляд, в якому світилися страх і надія, з мене на Холмса й назад, не знаючи, що його чекає — щастя чи лихо. Потім він сів у кеб, і за півгодини ми були у вітальні на Бейкер-стріт.
За всю поїздку ніхто не промовив і слова, але прискорене дихання нашого нового супутника, те, як він стискав і розтискав пальці,— все незаперечно свідчило, що він перебуває в неймовірному нервовому збудженні.
— Ось ми й приїхали! — весело мовив Холмс, коли ми зайшли до кімнати.— Вогонь у каміні дуже до речі в таку погоду. Ви, здається, змерзли, містере Райдере. Прошу вас, сідайте ось у плетене крісло. Я тільки взую пантофлі, і ми відразу владнаємо вашу справу. Ну, от я й готовий! Отже, ви хочете знати, що сталося з тими гусьми?
— Так, сер.
— Вірніше, думаю, з тією гускою. Я певен — вас цікавив лише один птах — білий, з чорною смугою на хвості.
Райдера аж затіпало від хвилювання.
— О сер! — вигукнув він.— I ви можете сказати, куди потрапила та гуска?
— Вона потрапила сюди.
— Сюди?
— Так. I ця гуска виявилась незвичайною. Не дивно, що ви нею цікавитесь. Вона знесла яйце після своєї смерті — найчарівніше, найяскравіше маленьке голубе яєчко. Воно тут, у моєму музеї.
Наш гість, хитаючись, звівся на ноги і вхопився за камінну полицю. Холмс відімкнув свій сейф і вийняв звідти голубий карбункул, що світився, мов зірка, холодним діамантовим переливчастим сяйвом. Райдер стояв з відчаєм на обличчі, втупивши погляд у камін, і не знав, чи оголосити на діамант свої права, чи відмовитись від нього.
— Гру закінчено, Райдере,— спокійно мовив Холмс.— Тримайтеся, чоловіче, бо впадете у вогонь. Допоможіть йому сісти в крісло. Йому ще бракує сміливості безкарно чинити злочини. Дайте йому трохи бренді. Отак! Зараз він уже ніби й схожий на людину. Ну й нікчема!
Райдер похитнувся і мало не впав, але від бренді його обличчя трохи порожевіло, і він сів, злякано дивлячись на свого обвинувача.
— У моїх руках усі відомості про злочин і всі потрібні мені докази, отже, вам треба розповісти мені зовсім небагато. Проте все щиро і до кінця, щоб картина була повна. Звідки ви довідались, Райдере, що цей голубий камінь належить графині Моркар?
— Мені розповіла про нього Катрін К’юсек,— відповів той хрипко.
— Знаю, покоївка її ясновельможності. Спокуса легко розбагатіти виявилась сильнішою від вас, як це вже, не раз траплялося і з кращими за вас людьми, і ви були не надто розбірливі в засобах. Мені здається, Райдере, з вас вийшов би добрячий негідник. Ви знали, що той чоловік, паяльщик Хорнер, брав колись участь у якомусь подібному до цього злочині, отже, підозра в першу чергу впаде на нього. До чого ж ви вдаєтеся? Ви дещо робите в кімнаті графині — ви й ваша співучасниця К’юсек — і влаштовуєте так, аби послали саме по Хорнера. А потім, коли він закінчив роботу й пішов, ви взяли із скриньки камінь, зняли тривогу, і бідолаху заарештували. Після цього ви…
Райдер раптом сповз на килим і обхопив коліна мого друга.
— Благаю вас, пожалійте мене! — скрикнув він.— Подумайте про мого батька! Про матір! Вони цього не переживуть! Я ніколи більше цього не робитиму! Присягаюсь! Я заприсягнусь у цьому на Біблії! О, не передавайте справи до суду! Благаю вас, не передавайте.
— Ану геть назад у крісло! — невблаганно звелів Холмс.— Зараз ви ладні валятися в ногах, але про бідолаху Хорнера не подумали, відправляючи його на лаву підсудних за злочин, про який він навіть не знав!
— Я втечу, містере Холмсе, Я покину Англію, сер. Тоді звинувачення проти нього втратять силу.
— Гм! Про це ми ще поговоримо. А зараз ми хочемо послухати правду про другий акт. Як потрапив камінь у гуску і як потрапила гуска на базар? Розкажіть про це, нічого не приховуючи, бо це для вас — єдина надія на порятунок.
Райдер облизав пересохлі губи.
— Я розповім усе, як було. Коли Хорнера заарештували, я подумав, що найкраще для мене — негайно винести камінь, бо поліції могло першої-ліпшої миті спасти на думку обшукати мене й мою кімнату. В готелі для каменя не було надійного місця. Я вийшов немовби в службовій справі й подався до своєї сестри. Вона одружена з чоловіком на ім’я Оукшот і мешкає на Брікстон-роуд, де вирощує птицю на продаж. По дорозі кожний стрічний здавався мені поліцейським або детективом, і хоч вечір був холодний, піт весь час заливав мені очі, поки я йшов на Брікстон-роуд. Сестра спитала мене, що трапилось і чому я такий блідий, а я відповів, що схвильований крадіжкою в готелі коштовного каменя.
Потім я подався на заднє подвір’я, запалив люльку й почав міркувати, як бути далі.
У мене є приятель на ім’я Модслі, котрий збився з пуття і нещодавно вийшов з Пентонвільської тюрми. Одного разу ми зустрілися з ним і розговорились про злодійські звичаї та про те, як злодії збуваються краденого. Я знав, що він мене не продасть, бо мені було дещо відомо про нього, тож я надумав поїхати просто в Кілбурн, де він живе, й порадитися з ним. Він підказав би мені, як обернути камінь на гроші. Але яким чином добратися до нього, не наражаючись на небезпеку? Я пам’ятав ті тортури, що їх зазнав, вийшовши з готелю. Першої-ліпшої миті мене могли схопити, обшукати й знайти камінь у жилетній кишені. Я стояв, прихилившись до стіни, дивився на гусей, що перевальцем ходили біля моїх ніг, і раптом мені сяйнула ідея, як я можу обвести навколо пальця найкращого в світі детектива.
Кілька тижнів тому сестра сказала, щоб я вибрав собі на Різдво гуску, і я знав — вона завжди дотримує слова.
А що, як узяти гуску зараз і в ній донести камінь до Кілбурна? На подвір’ї стояла якась повітка, туди я й загнав гуску, гарну, здорову гуску, білу з чорною смужкою на хвості. Я впіймав її, розкрив їй дзьоба і запхав якомога глибше у горло камінь. Гуска ковтнула, і я відчув, як камінь пройшов у воло. Проте гуска пручалася, била крильми, тому вийшла сестра дізнатися, що трапилось. Я обернувся, аби відповісти на її запитання, а клята гуска вирвалася в мене з рук і побігла до інших гусей.
— Що ти робив з гускою, Джеймсе? — спитала сестра.
— Ти казала, що даси мені на Різдво птаха, то я й дивився, який жирніший.
— О, для тебе ми вже відібрали гуску! Ми її так і звемо: “Джеймсова гуска”. Ота-о, велика біла. Всього в мене двадцять шість гусей: одна тобі, одна для нас і дві дюжини на продаж.
— Спасибі, Меггі,— відповів я,— але коли тобі однаково, я хотів би мати ту, яку тільки що тримав у руках.
— Твоя на добрих три фунти важча,— сказала сестра,— ми спеціально для тебе її відгодовували.
— Пусте, я хочу цю, зараз і заберу.
— Ну, як хочеш,— погодилась сестра, трохи образившись.— То яку ти візьмеш?
— Оту білу, з чорною смужкою на хвості. Он вона посеред табуна.
— Добре. Ріж її й забирай.
Я так і зробив, містере Холмсе, і поніс гуску в Кілбурн. Там я розповів своєму приятелеві про все, що зробив,— він такий чоловік, з яким можна говорити відверто. Він реготав, як навіжений, потім ми взяли ніж і розрізали гуску. Серце в мене так і похололо, коли я побачив, що каменя немає, і я збагнув: трапилась якась жахлива помилка. Я кинув гуску і прибіг назад до сестри, на заднє подвір’я. Гусей там не було.
— Де гуси, Меггі? — закричав я.
— В торговця.
— В якого торговця?
— Брекінріджа з Ковент Гарден.
— А поміж гусей була ще одна з чорною смужкою на хвості? — спитав я.— Така сама, як я взяв?
— Так, Джеймсе, із смугастими хвостами було дві гуски, я завжди їх плутала.
Тут я, звичайно, все зрозумів і щодуху побіг до цього Брекінріджа, але він уже продав усіх гусей і відмовився сказати кому. Та ви й самі чули. Він кілька разів так мені відповідав. Сестра думає, ніби я збожеволів. Часом мені здається, що вона каже правду. I от тепер… Тепер на мені лежить тавро злодія, а я ж навіть не доторкнувся до багатства, заради якого занапастив себе. О, я нещасний! О, нещасний!— Він затулив руками обличчя й заридав.
Запала довга мовчанка, порушувана лише тяжкими зітханнями Райдера та розміреним постукуванням Холмсових пальців по столу. Потім мій друг рвучко підвівся і відчинив двері.
— Забирайтеся геть! — промовив він.
— Що, сер? О, хай благословить вас небо!
— Ні слова більше! Забирайтеся геть!
Повторювати не довелося. Райдер кинувся з кімнати, на сходах залунали його кроки, внизу грюкнули двері, і з вулиці долинув тупіт — чоловік біг.
— Кінець кінцем, Вотсоне,— мовив Холмс, простягаючи руку по свою глиняну люльку,— поліція не наймала мене виправляти свої помилки. Якби Хорнерові щось загрожувало, тоді інша річ, але тепер Райдер не може дати проти нього свідчень, і звинувачення виявиться безпідставним. Я розумію, що попускаю злочинцеві, але, можливо, тим я рятую його душу. Цього хлопця на слизьке вже не потягне, бо він наляканий до краю. Якщо його зараз запроторити в тюрму, то він стане запеклим злочинцем на все життя. Крім того, тепер свято, треба прощати. Життя зіткнуло нас із дуже дивною, химерною загадкою. Розв’язати її — це вже винагорода.
Коли ваша ласка, докторе, то подзвоніть, і ми зараз займемося іншим “розслідуванням”, головне в якому те, що ми теж матимемо справу із птахом — адже на обід у нас вальдшнеп…
