«Чорнильне серце» читати повністю українською мовою роман-фентезі Корнелії Функе, який був написаний у 2003 р.
«Чорнильне серце» читати повністю
Присвячую Ані, яка, щоб прочитати цю книжку, відклала навіть “Володаря перснів” (чи ж можна вимагати від доньки чогось більшого?!), а також Елінор, яка позичила своє ім’я, хоча воно було потрібне мені не для королеви ельфів.
Линуло, линуло,
линуло слово,
крізь ніч, линуло,
засвітитись хотіло, засіяти хотіло.
Попіл.
Попіл, попіл,
Ніч.
Пауль Целан “Звуження”
«Чорнильне серце» Нічний незнайомець
Місяць зблиснув у оці коника гойдалки, а потім і в оці мишки, коли Толлі дістав її з під подушки, щоб роздивитися. Цокав годинник, і в тиші Толлі здалося, немовби підлогою пролопотіли невеличкі босі ніжки, згодом ніби хтось захихотів, щось зашепотів, а тоді почулося таке шарудіння, неначе хтось перегортав сторінки великої великої книжки.
Люсі М. Бостон. Діти з Ґрін Ноу
Тієї ночі мрячив дощ – дрібненький, шепітний дощик. Ще й багато років потому Меґі досить було просто заплющити очі, й вона вже чула його – так наче по шибці дудоніли малесенькі пальчики. У темряві десь загавкав собака, і Меґі вже не могла заснути, хоч скільки перекидалася з боку на бік.
Під подушкою в неї лежала книжка, яку вона почала читати. Книжка притискалася палітуркою до вуха, ніби знов намагаючись заманити дівчинку до своїх задрукованих сторінок.
– О, це ж, певно, так зручно – лежати головою на чомусь твердому?! – сказав батько, коли вперше знайшов у неї під подушкою книжку. – А правда ж, уночі вона сама нашіптує тобі свою історію?
– Іноді, – відповіла тоді Меґі. – Але так буває лише в дітей!
За це Мо вщипнув її за носа. Атож, Мо. Інакше Меґі й не називала батька.
А тієї ночі, коли стільки всього почалося й стільки всього назавжди змінилося, під подушкою в Меґі лежала одна з її улюблених книжок. І коли дощ так і не дав Меґі заснути, дівчинка сіла, протерла очі, проганяючи втому, дістала з під подушки книжку й розгорнула її. Сторінки загадково зашурхотіли. Меґі подумала, що кожна книжка, коли її розгортаєш, шепотить якось по своєму – залежно від того, знаєш ти, про що вона, чи ні. Але тепер треба було спершу запалити світло. У шухлядці нічного столика Меґі тримала коробку сірників. Мо не дозволяв їй запалювати вночі свічок. Вогню він не любив. “Вогонь пожирає книжки”, – часто казав він. Але ж їй було вже, зрештою, дванадцять років, і наглянути за кількома свічками вона могла. Читати при свічках Меґі любила. На підвіконні в неї завжди стояло три свічки у свічниках. Тож вона саме піднесла запаленого сірника до одного з чорних ґнотиків, коли це за вікном почулися кроки. Меґі злякано дмухнула на сірника (як же виразно вона пригадувала цю мить багато років потому!), стала в ліжку навколішки, припала до мокрої від дощу шибки й виглянула надвір. Ось тоді вона його й побачила.
Через дощ темінь стояла якась бліда, і той незнайомець здавався в ній просто тінню. Лише його обличчя немовби світилося. Мокрий чуб прилип йому до чола. На чоловіка лив дощ, та він цього ніби й не помічав. Стояв нерухомо, обхопивши себе руками, неначе хотів хоч трохи зігрітися. Стояв і, задерши голову, дивився на їхній будинок.
“Треба збудити Мо!” – подумала Меґі, проте не зрушила з місця. Серце в неї калатало, і вона й далі вдивлялася в ніч, так мовби той незнайомець заразив її своєю закляклістю. Раптом він повернув голову, й Меґі здалося, ніби він зазирнув їй просто в очі. Вона зіскочила з ліжка так поквапно, що розгорнена книжка впала на підлогу. Дівчинка босоніж вибігла в темний коридор. У старому будинку було прохолодно, хоч уже закінчувався травень.
У кімнаті Мо ще горіло світло. Він часто читав до пізньої ночі. Це від нього Меґі успадкувала пристрасть до книжок. Коли іноді вона прокидалася з поганого сну й утікала спати до нього, то ніщо не присипляло її краще, ніж його спокійне дихання й шелестіння сторінок. Ніщо не проганяє страшних снів швидше, ніж шурхіт задрукованого літерами паперу.
Одначе постать за вікном – то не сон.
Книжка, яку Мо читав цієї ночі, була оправлена в блідо блакитну лляну палітурку. Згодом Меґі не раз згадувала й про це. Ох, скільки ж усіляких дрібниць затримується в пам’яті!
– Мо, надворі хтось стоїть!
Батько підвів голову й подивився на неї непритомним поглядом – як завжди, коли вона перебивала йому читати. І щоразу минало кілька секунд, перше ніж він повертався з якогось іншого світу – з лабіринту літер і слів – на землю.
– Хтось стоїть? А ти не помиляєшся?
– Ні. Стоїть і дивиться на наші вікна.
Мо відклав книжку.
– Що ти читала перед сном? “Доктор Джекіл і містер Гайд”?
Меґі поморщила чоло:
– Прошу тебе, Мо! Ходімо зі мною.
Батько не повірив, однак рушив за нею. Меґі тягла його за собою так нетерпляче, що в коридорі він наштовхнувся босою ногою на стос книжок. А на що ж іще?! Удома в них повсюди були стоси книжок. Книжки стояли не лише на полицях, як у решти людей, а й горами лежали під столами, на стільцях, у всіх кутках. Книжки були на кухні й у вбиральні, на телевізорі й у шафі з одягом; невисокі стосики й високі стоси, книжки грубі й тоненькі, старі й нові… Вони зустрічали Меґі спокусливо розгорненими сторінками за сніданком, проганяли нудьгу в похмурі дні… І часом просто потрапляли під ноги.
– Просто стовбичить і стовбичить! – шепотіла Меґі, тягнучи Мо до своєї кімнати.
– А обличчя в нього волохате? Тоді це, мабуть, перевертень.
– Та годі тобі! – Меґі невдоволено зиркнула на батька, хоч його жарти й проганяли страх. Їй уже й самій майже не вірилося в те, що під дощем там хтось стоїть… поки вона знову не стала навколішки біля вікна. – Оно! Бачиш? – прошепотіла.
Мо виглянув з вікна, по якому безперервно стікали дощові краплі, але нічого не відповів.
– Хіба ти не божився, що злодії до нас ніколи не прийдуть, бо тут немає чого красти? – прошепотіла Меґі.
– Це не злодій, – відказав Мо, і його обличчя, коли він відійшов од вікна, було дуже заклопотане.
Серце в Меґі закалатало дужче.
– Лягай спати, Меґі, – сказав батько. – Це гість до мене.
Меґі не встигла поцікавитися, що ж то, заради всього святого, за такий гість, який з’являється серед ночі, – не встигла, бо Мо поквапився з кімнати. Вона стривожено подалася за ним. Уже в коридорі почула, як батько скинув ланцюжка на вхідних дверях, а коли вискочила в передпокій, Мо стояв у відчинених дверях.
Ніч прохопилася до будинку темна й волога, а дощ зашумів загрозливо гучно.
– Вогнерукий! – гукнув у темряву Мо. – Це ти?
Вогнерукий? Що це за ім’я? Меґі не пригадувала, щоб коли небудь чула його, а проте воно все ж таки щось нагадувало – щось далеке далеке, таке, що ніяк не хотіло прибрати чітких обрисів.
Надворі – ані шелесь. Тільки дощ нашіптував щось, так ніби в ночі раптом прорізався голос. Та потім почулися кроки і з темряви виринув чоловік. Мокрі від дощу поли довгого пальта липли йому до колін, і коли незнайомець вийшов на світло з відчинених дверей, Меґі на мить здалося, ніби з за плеча в нього виткнулася невеличка хутряна голівка; принюхуючись, вона вистромилася з його заплічника й відразу сховалася назад.
Вогнерукий утер рукавом мокре обличчя й, подаючи Мо руку, промовив:
– Як ся маєш, Чарівновустий? Давненько ж ми з тобою не бачилися!
Мо, повагавшись, узяв простягнену руку.
– Дуже давненько, – відповів він, дивлячись одначе кудись повз гостя, так ніби очікував, що вслід за тим із темряви з’явиться ще хтось. – Заходь, а то ще, чого доброго, дуба вріжеш. Меґі каже, ти вже давно тут стовбичиш.
– Меґі? Ах так, ну звісно.
Вогнерукий дав Мо втягти себе до будинку. Незнайомець так пильно приглядався до Меґі, що збентежена дівчинка не знала, куди очі подіти. Зрештою вона й сама подивилася йому просто в обличчя.
– А вона виросла.
– Хіба ти її пам’ятаєш?
– Звичайно.
Меґі впало в око, що Мо, замикаючи двері, крутнув ключа в замку двічі.
– Скільки ж це вже їй? – Вогнерукий усміхнувся до дівчинки.
Дивна то була усмішка. Меґі не могла збагнути, чого в ній було більше – іронії, поблажливості чи просто збентеження. Отож вона й не всміхнулась у відповідь.
– Дванадцять, – сказав Мо.
– Дванадцять?! Лелечко!
Вогнерукий відгорнув із чола геть мокру чуприну. Вона сягала йому майже до плечей. Меґі спитала себе, якого ж та чуприна кольору, коли суха. Неголена щетина навколо тоненьких губів була руда, як ото хутро у бездомної кицьки, що їй Меґі іноді ставила за порогом блюдце з молоком. На щоках щетина в чоловіка була ріденька, мов перший пушок на підборідді у юнака. Отож рубців вона не закривала – трьох довгих блідих рубців, через які обличчя у Вогнерукого мало такий вигляд, немовби колись розбилося й тоді його зліпили наново.
– Дванадцять років! – знову проказав він. – Та вже ж… Тоді їй було… Три роки, чи не так?
Мо кивнув головою й сказав:
– Ходімо, я дам тобі що небудь перевдягтися. – І потяг гостя за собою – нетерпляче, так ніби йому раптом припекло сховати того від доньки. – А ти, Меґі, – кинув він через плече, – лягай спати. – І, не промовивши більше жодного слова, причинив за собою двері майстерні.
Меґі стояла й потирала одну об одну холодні ноги. “Лягай спати!” Іноді, коли вона вкотре засиджувалася допізна, Мо кидав її на ліжко, мов торбу з горіхами. Іноді після вечері він ганявся за нею по всьому будинку, поки вона, захекавшись од сміху, втікала до себе в кімнату. А іноді він так стомлювався, що випростувався на канапі, й тоді вона, перше ніж іти спати, запарювала йому каву. Але ніколи, жодного разу він не спроваджував її в ліжко так, як оце щойно.
В її серці прокльовувалося настирливе, мов страх, передчуття, нібито разом із цим незнайомцем, що мав таке дивне й водночас знайоме ім’я, в їхнє життя проникла якась небезпека. І раптом Меґі пошкодувала, – так глибоко, аж сама злякалася, – що пішла по Мо: краще б цей Вогнерукий лишився стояти надворі, поки його змив би дощ.
Цієї миті двері майстерні відчинились, і дівчинка здригнулася.
– Ти й досі тут? – здивувався Мо. – Іди спати, Меґі. Ну ж бо!
На батьковому переніссі дівчинка помітила оту невеличку зморщечку, яка залягала там лише тоді, коли його щось дуже тривожило; і дивився він кудись крізь Меґі, наче думками був десь далеко далеко. Лихе передчуття в її серці наростало, розправляючи чорні крила.
– Прожени його, Мо! – сказала вона, коли він повів її, підштовхуючи перед собою, до кімнати. – Прошу тебе! Прожени його! Він мені не подобається.
Мо спинився на порозі.
– Завтра вранці, коли ти прокинешся, його тут уже не буде. Слово честі!
– Слово честі? А пальці не схрещуєш? – Меґі дивилася йому просто в очі. Вона завжди бачила, коли батько казав неправду, хоч би як він це приховував.
– Не схрещую, – сказав Мо й на підтвердження підніс угору обидві руки.
Відтак причинив за собою двері, хоч і знав, що доньці це не до вподоби. Меґі припала вухом до дверей і прислухалася. Забряжчав посуд. “О, виходить, того рудобородого ще й відігріватимуть чаєм! Сподіваюся, він таки схопить запалення легенів, – подумала Меґі. – Тільки щоб не помирав одразу, як мати моєї вчительки англійської”. Меґі почула, як на кухні засвистів чайник і Мо з тацею, заставленою посудом, рушив назад до майстерні.
Меґі про всяк випадок трохи зачекала, хоч це далося їй і нелегко, потім прослизнула до передпокою.
На дверях батькової майстерні висіла невеличка бляшана табличка. Слова, що стояли на ній, Меґі знала напам’ять. Вона ще у свої п’ять років навчилася читати оті старомодні гостроверхі літери:
Одні книжки треба смакувати,
інші – просто ковтати,
і лише декотрі слід пережовувати
й добре перетравлювати.
Тоді Меґі, щоб дотягтися до таблички й розшифрувати цей напис, мусила підставляти собі ящика. Вона гадала, що “перетравлювати” потрібно розуміти буквально, і з відразою питала себе, чому Мо почепив собі на двері саме ці слова якогось осквернителя книжок.
Тепер вона вже знала, що означав напис. Але цієї ночі він її не цікавив. Їй хотілося збагнути, що означали ті слова, які лунали за дверима – тихі, майже незрозумілі слова, що ними пошепки перемовлялися двоє чоловіків у майстерні.
– Ти його недооцінюєш! – чула вона, як казав Вогнерукий.
Голос у нього був зовсім не такий, як у Мо. Батько мав особливий голос. Ним він міг просто таки малювати в повітрі картини.
– Щоб запопасти її, він піде на все! – Це казав знову Вогнерукий. – А все, повір мені, – це таки все.
– Я її повік йому не віддам! – Це був голос Мо.
– Але він так чи інак її дістане! Кажу тобі ще раз: вони натрапили на твій слід.
– Хіба це вперше?! Та поки що мені щоразу щастило спекатися їх.
– Он як?! І довго ще, на твою думку, тобі щаститиме? А твоя донька? Тільки не розповідай мені, нібито їй до вподоби раз у раз переїздити з місця на місце! Повір, я знаю, що кажу.
За дверима запала тиша, й Меґі вже ледве зважувалася дихнути: боялася, що ті двоє її почують.
Нарешті знов заговорив батько – спроквола, так, наче його язику важко було вимовляти слова.
– І що ж я тепер… маю… на твою думку, робити?
– Їдьмо зі мною. Я відведу тебе до них!
Брязнула чашка. Об порцеляну вдарилась ложечка. Як гучно лунають у тиші такі тихі звуки!
– Ти ж бо знаєш, Каприкорн дуже високої думки про твій хист. Він, поза всяким сумнівом, зрадіє, якщо ти принесеш її сам! А отой новенький, якого він десь роздобув замість тебе, – таке нездарисько, просто жах!
Каприкорн… Іще одне досить дивне ім’я. Вогнерукий не вимовив його, а скоріше виштовхнув із себе – так, неначе воно могло обпекти йому язика. Меґі поворушила закоцюблими пальцями на ногах. Холод пронизував її до кісток, і вона вже майже не розуміла того, про що розмовляли двоє чоловіків, однак намагалася не пропустити жодного слова.
У майстерні знову запала тиша.
– Не знаю… – нарешті озвався Мо. (Голос у нього був такий стомлений, що в Меґі аж серце зайшлося.) – Треба подумати. Як гадаєш, коли тут з’являться його люди?
– Скоро!
Це слово впало у тишу, мов камінь.
– Скоро… – повторив Мо. – Гаразд. Тоді я до завтра вирішу. Ти маєш де заночувати?
– Де небудь знайду, – відповів Вогнерукий. – Я з цим уже давно проблем не маю. Але тут для мене час і досі летить так швидко… – Він невесело засміявся. – Одначе мені аж аж аж як кортить почути твоє рішення. Ти не проти, якщо я прийду завтра? Десь так опівдні.
– Ну звісно. О пів на другу я забираю Меґі зі школи. Отоді й приходь.
Меґі почула, як у майстерні відсунули стільця, й притьма кинулася до себе в кімнату. Вона ледве встигла перескочити поріг, коли двері майстерні відчинилися. Натягнувши аж до підборіддя ковдру, Меґі лежала й прислухалася, як батько прощається з Вогнеруким.
– Ще раз дякую, що попередив! – долинув до неї батьків голос.
Потому вона почула, як віддаляються кроки Вогнерукого – повільно, нерішуче, так ніби той вагався – йти чи не йти, так ніби він ще не все сказав.
Нарешті Вогнерукий таки пішов, і тільки дощ усе ще дудонів мокрими пальцями по шибках.
Коли Мо ступив до її кімнати, Меґі хутко заплющила очі, намагаючись дихати рівно, немовби давно вже спала глибоким, невинним сном.
Та Мо був не дурний. Іноді він був аж страх який розумний.
– Меґі, вистроми ногу з під ковдри, – сказав він.
Дівчинка знехотя виставила з під ковдри все ще холодну ступню й поклала її в теплу батькову долоню.
– Я так і знав, – сказав Мо. – Ти шпигувала. Чи можеш ти бодай один однісінький раз зробити так, як я тобі кажу? – І, зітхнувши, укрив її ногу теплою ковдрою.
Потім сів на ліжко, провів руками по стомленому обличчю й подивився у вікно.
Чуб у нього був чорний, мов хутро у крота. А Меґі коси дісталися біляві – од матері, про яку вона знала лише з кількох вицвілих фотознімків. “Радій, що ти більше схожа на неї, ніж на мене, – часто казав Мо. – Така голова, як у мене, до дівочої шийки зовсім не пасувала б”. Але Меґі дуже хотілося бути схожою на батька, адже на світі не було іншого обличчя, яке б вона так любила.
– Однаково я нічого не зрозуміла з того, про що ви там балакали, – промурмотіла вона.
– Гаразд.
Мо дивився у вікно, так ніби Вогнерукий усе ще стояв у дворі. Нарешті підвівся й рушив до дверей, кинувши через плече:
– Спробуй трохи поспати.
Але спати Меґі не хотілося.
– Вогнерукий! Що воно взагалі за ім’я? – озвалась вона. – І чого це він називає тебе Чарівновустим?
Мо нічого не відповів.
– А той, що шукає тебе… Я чула, як про це казав Вогнерукий… Каприкорн. Хто він такий?
– Тобі його не конче знати, – відповів, не обертаючись, батько. – Я думав, ти нічого не зрозуміла. До завтра, Меґі.
Цього разу дверей він за собою не причинив. Світло з коридору падало на її ліжко, змішуючись із нічною темрявою, що проникала крізь вікно. Меґі лежала й чекала, поки темрява нарешті зникне зовсім і забере з собою тривожне передчуття біди в її душі.
Аж багато згодом дівчинка збагнула, що насправді біда почалася не цієї ночі. Цієї ночі вона лише повернулась.
«Чорнильне серце» Таємниці
– Але що робити цим дітям, коли вони не мають таких книжок з казками? – спитав Нафталі.
І Реб Цебулун відповів:
– Доведеться з цим змиритися. Книжки з казками – то не хліб. Можна жити й без них.
– А я без них жити не зміг би, – промовив Нафталі.
Ісаак Б. Зінґер. Казкар Нафталі і його кінь Зус
Коли Меґі прокинулась, надворі ще тільки сіріло. Нічна запона над полями стала блідіша, так наче полиняла під дощем. Будильник показував майже п’яту, й Меґі вже хотіла було перекинутися на другий бік і поспати ще, аж раптом відчула, що в кімнаті хтось є. Вона злякано сіла в ліжку й побачила Мо: він стояв біля її відчиненої шафи.
– Доброго ранку! – привітався батько, кладучи до валізи її улюбленого светра. – Мені шкода. Я розумію, ще дуже рано, але нам треба їхати. Ти не проти, я зварю на сніданок какао?
Меґі сонно кивнула головою. Пташки за вікном щебетали так гучно, немовби попрокидалися вже кілька годин тому.
Мо кинув до валізи ще дві пари її штанів, закрив валізу й рушив з нею до дверей.
– Вдягни що небудь тепле, – сказав дорогою. – Надворі прохолодно.
– Куди ми їдемо? – запитала Меґі.
Та батько вже вийшов з кімнати. Дівчинка розгублено визирнула з вікна, ніби сподіваючись побачити у дворі Вогнерукого. Але там на мокрому після дощу камінні лише стрибав чорний дрозд.
Меґі натягла штани й попленталась на кухню. У коридорі стояли дві валізи, дорожня сумка й батькова скринька з інструментами.
Мо сидів за столом і готував бутерброди. Перекуска на дорогу. Коли Меґі переступила поріг, він на мить звів очі й усміхнувся. Але з його вигляду Меґі здогадалася, що батько чимось стривожений.
– Ми не можемо поїхати, Мо, – сказала вона. – У мене канікули аж через тиждень.
– То й що? Хіба тобі вперше кидати школу, коли я дістаю замовлення й мушу їхати?
Що правда, то правда. Так траплялося навіть досить часто, коли якому небудь букіністові, колекціонеру чи якійсь бібліотеці потрібен був палітурник і Мо запрошували очистити кілька давніх цінних книжок від плісняви й пороху чи заново їх оправити. Щоправда, на думку Меґі, слово “палітурник” не дуже пасувало до батькової професії, і кілька років тому вона змайструвала на двері його майстерні табличку з написом: “Мортимер Фольхарт, книжковий лікар”. І цей книжковий лікар ніколи не виїздив до пацієнтів без доньки. Так було й буде завжди, хай би там що казали в школі вчителі Меґі.
– Як щодо вітряної віспи? Чи я вже виправдовував нею твої пропуски в школі?
– Минулого разу. Коли ми їздили до отого огидного типа з Бібліями. – Меґі пильно подивилася батькові в очі. – Мо, ми мусимо їхати через… учорашню ніч?
На мить їй здалося, що зараз батько про все розповість. Та він лише похитав головою й кинув:
– Дурниці! – І заходився ховати бутерброди до пластикового мішечка. – У твоєї мами була тітка. Тітка Елінор. Колись ми до неї вже їздили, але тоді ти була ще зовсім маленька. Елінор уже давно просить, щоб я дав лад її книжкам. Вона живе біля одного з озер на півночі Італії… Весь час забуваю, біля якого саме, але там дуже гарно. Їхати туди годин шість сім, не більше. – Розповідаючи, він не підводив очей на Меґі.
“Але чому саме зараз?” – крутилося в неї на язиці. Однак вона змовчала. Не спитала Меґі й про те, чи не забув батько про домовлену зустріч пополудні: надто боялася відповідей на свої запитання й того, що Мо знову скаже неправду.
– А вона така сама кумедна, як і решта? – тільки й поцікавилась дівчинка.
Меґі з Мо вже навідували декотрих родичів. І з боку батька, і з боку матері їх було чимало, й вони роз’їхались, як здавалося Меґі, по всій Європі.
– Вона, звісно, трохи кумедна, але ви з нею знайдете спільну мову. А книжки в неї таки чудові.
– А ми надовго їдемо?
– Та, мабуть, на довше, ніж звичайно.
Меґі надпила ковток какао. Воно було таке гаряче, що обпекло губи. Вона швиденько притисла до них холодного ножа.
– Мені ще треба дещо спакувати в майстерні, – сказав Мо, відсовуючи стільця. – Я швиденько. Ти, звісно, зморена, але поспиш потім, в автобусі.
Меґі кивнула головою й перевела погляд на вікно. Ранок видався похмурий. Над полями, що тяглися аж до недалеких пагорбів, висів туман, і дівчинці здалося, що нічні тіні поховалися поміж деревами.
– Спакуй їжу й прихопи з собою кілька книжок! – гукнув з передпокою Мо.
Так наче Меґі їде в дорогу вперше! Батько ще багато років тому змайстрував скриньку для її улюблених книжок, які вона щоразу брала в такі поїздки – тривалі й короткі, далекі й не дуже далекі. “У чужім краю непогано мати з собою власні книжки”, – завжди казав Мо. Сам він також щоразу прихоплював їх із собою добрий десяток, не менше.
Мо пофарбував скриньку лаком – червоним, як улюблена квітка Меґі мак самосій. Його пелюстки легко можна було засушувати між сторінками в книжках, а маточка, коли її притиснути до шкіри, залишала слід у вигляді зірочки. На покришці Мо гарною в’яззю вивів: “Скарби Меґі”, а всередині оббив скриньку лискучою чорною тафтою. Щоправда, тієї оббивки й не видно було, бо всю скриньку Меґі закладала своїми улюбленими книжками. І після кожної поїздки, після кожного міста чи села, де вони побували, цих книжок усе прибувало й прибувало.
“Коли береш із собою книжку, – сказав Мо, кладучи до скриньки першу, – то стається диво: книжка починає збирати твої спогади. А згодом досить лише її розгорнути, й відразу ніби опиняєшся там, де читав ті сторінки вперше. Перебіг очима кілька слів – і повертається все: краєвиди, запахи, смак морозива, яке ти їв, коли читав… Повір, книжки – однаково що липучка для мух. Ні до чого іншого спогади не прилипають так, як до книжкових сторінок”.
Схоже, він таки мав рацію. Але Меґі щоразу брала з собою книжки ще й з іншої причини. У чужині вони були для неї наче домівкою – знайомі голоси, друзі, які ніколи з нею не сварилися, розумні, сильні, відважні друзі, що пройшли вогонь і воду, повсюди побували й зазнали численних пригод. Книжки підбадьорювали Меґі, коли в неї було сумно на душі, проганяли нудьгу, а Мо тим часом кроїв шкіру й тканину, заново зшивав розсипані старі сторінки, що їх десятками років шарпали сотні пальців.
Декотрі книжки Меґі брала з собою щоразу, інші лишалися вдома, бо не пасували до поїздки або мали поступитися місцем якійсь новій, ще не відомій історії.
Меґі провела рукою по округлих корінцях. Які ж книжки вибрати цього разу? Які історії допоможуть побороти страх, що проник до їхнього дому минулої ночі? “Може, взяти яку небудь історію про брехню?” – подумала Меґі. Мо обманув її. Хоча знав, що вона завжди помічає обман по його носі. “Піноккіо”, – спало на думку Меґі. Та ні, надто моторошно. І дуже сумно. Та однаково треба брати щось захопливе, таке, щоб прогнати з голови всі думки, навіть найпохмуріші. Може, щось про відьом? Так, вона візьме про відьом, про лисих відьом, які перетворюють дітей на мишей. А також про Одіссея з його циклопом та чародійкою, що обертає воїнів на свиней. Навряд чи їхня з Мо поїздка буде небезпечніша, ніж подорож Одіссея. Чи все ж таки небезпечніша?
Ліворуч під стінкою, в скриньці, лежали дві книжки з картинками. По цих книжках Меґі вчилася читати. Їй було тоді п’ять років, і на сторінках ще й досі лишалися сліди від її нетерплячого вказівного пальчика. А на самому дні, під рештою книжок, лежали ті, що їх Меґі зробила сама. Цілими днями вона вирізала й клеїла, малювала все нові й нові картинки, а Мо мав підписувати їх, як от: “Янгол зі щасливим личком. На згадку Мо від Меґі”. Своє ім’я вона виводила сама й щоразу писала його з двома “ґ”. Меґі поглянула на незграбні літери й поклала ту невеличку книжку знову до скриньки. Оправити її доньці допоміг, певна річ, Мо. Усі її саморобні книжечки він оправляв у різнобарвний папір, а для решти книжок подарував їй спеціальну печатку з її ім’ям і зображенням однорога. Печатку вона ставила щоразу на першій сторінці: іноді чорним чорнилом, іноді червоним – як їй подобалось. Та книжок Мо їй ніколи вголос не читав. Жодного разу.
Він підкидав її високо над головою, носив на плечах і вчив, як із пір’їн чорного дрозда робити закладки для книжок. Але ніколи їй не читав. Жодного разу, жодного слова, хоч би скільки вона клала йому на коліна книжку. Тож Меґі довелося самій навчатися, що означають оті чорні знаки, самій відкривати для себе їхній чарівний світ…
Меґі випросталась.
У скриньці лишалося ще трохи місця. Цікаво, чи не має Мо якої небудь новенької книжки – такої грубенької, такої чудової пречудової, щоб можна було взяти її з собою?..
Двері до його майстерні були причинені.
– Мо!
Меґі натисла на клямку. Довгий робочий стіл був чистий чистісінький, – жодного штемпеля, жодного ножа. Мо справді все спакував. Отже, він таки її не обманув?
Меґі переступила поріг майстерні й роззирнулася. Двері до “золотої комірки” стояли прочинені. Власне, це була звичайна невеличка комірчина, однак Меґі охрестила її так через те, що батько зберігав там найцінніші матеріали й речі: тонюсіньку шкіру, мармуровий папір, штемпелі, якими він ставив на м’якій шкірі золоте тиснення… Меґі встромила голову в прочинені двері й побачила Мо: той саме загортав у пакувальний папір якусь книжку. Вона була не дужа велика й не дуже товста, блідо зелена лляна палітурка пошарпана… Однак роздивитися щось більше Меґі не встигла: Мо, щойно вгледівши доньку, поквапно сховав книжку за спину.
– Що ти тут робиш? – напустився батько на дівчинку.
– Я… – На хвилю в Меґі від переляку відібрало мову – таке похмуре було в Мо обличчя. – Просто я хотіла спитати, чи не маєш ти для мене ще якої небудь книжки… Бо ті, що в моїй кімнаті, я вже всі прочитала і…
Мо провів долонею по обличчю.
– Ну, звісно. Що небудь знайду неодмінно, – сказав він, але очі його ніби промовляли: “Іди звідси, Меґі, йди”. А за спиною в нього шарудів обгортковий папір. – Зараз я прийду до тебе. Просто мені треба тут іще дещо спакувати. Гаразд?
Невдовзі він приніс їй три книжки. Але тієї, котру загорнув у папір, серед них не було.
За годину вони винесли речі у двір. Вийшовши з будинку, Меґі мерзлякувато зіщулилась. Ранок видався холодний, як дощ минулої ночі, а бліде сонце нагадувало кашкета, якого хтось забув у похмурому небі.
Вони не прожили в цьому старому дворі ще й року. Меґі подобався краєвид із пагорбами довкруг, ластів’ячі гнізда під дахом, пересохлий колодязь, який зяяв такою чорнотою, що здавалося, ніби він сягав самого центру землі. Будинок з усіма його порожніми кімнатами, де мешкали жирні павуки й завжди гуляли протяги, здавався їй аж надто великим, однак платити за нього доводилося не багато, а Мо мав досить місця для своїх книжок і для майстерні. До того ж поряд із будинком був курник і повітка, в якій тепер стояв лише їхній старенький мікроавтобус, хоча в ній краще було б тримати кількох корів чи коня. “їх, Меґі, треба доїти, – сказав Мо, коли вона якось запропонувала була завести двох трьох корів. – Рано вранці. Дуже, дуже рано. І то щодня!” “А як щодо коня? – запитала тоді вона. – Коня має й Пеппі Довгапанчоха. І обходиться навіть без повітки!”
Меґі була б рада й кільком курям чи козі, але ж і їх треба щодня годувати, а вони з батьком надто часто від’їздили. Отож у Меґі лишилася тільки руда кішка, яка час від часу навідувалася до них, коли їй набридало гризтися із собаками в сусідньому дворі. Там жив буркотливий старий селянин – єдиний їхній сусіда. Його собаки іноді так моторошно вили, що Меґі мусила затуляти вуха. До найближчого села, куди Меґі ходила до школи й де мешкали дві її подруги, можна було доїхати за двадцять хвилин велосипедом, але батько зазвичай відвозив її автобусиком, бо вузький путівець завжди був безлюдний і пролягав через поля й темні переліски.
– О Господи, що це ти сюди понакладала? Чи не цеглин? – спитав Мо, коли виносив надвір її скриньку з книжками.
– Ти ж бо сам завжди кажеш: книжки мають бути важкі, бо в них – цілий світ, – відповіла Меґі, на що батько всміхнувся – вперше за цілий ранок.
Автобусик, що в занедбаній повітці нагадував якусь незграбну строкату тварину, був для Меґі рідніший від усіх будинків, де їм із Мо випадало мешкати. Ніде не спалося їй так солодко й міцно, як у ліжку, що його в автобусику змайстрував для неї батько. Був тут, звичайно, і стіл, у кутку – кухонька й лавка, під відкидним сидінням якої зберігалися путівники, міські карти й зачитані кишенькові книжечки.
Так, Меґі любила свого автобусика. Та цього ранку сідати в нього вона не поспішала. Коли Мо ще раз повернувся до будинку, щоб замкнути двері, в Меґі раптом зринуло таке відчуття, ніби вони вже ніколи сюди не повернуться, ніби ця їхня поїздка завершиться інакше, ніж усі попередні, ніби вони їхатимуть усе далі й далі, втікаючи від чогось такого, що й назви не має. Принаймні від того, про що їй не хотів казати батько.
– Отже, з Богом, на південь! – тільки й кинув він, умощуючись за кермом.
І вони рушили – ні з ким не попрощавшись, раннього ранку, що пахнув дощем.
Та біля воріт їх уже очікував Вогнерукий.
