«Чорнильне серце» читати. Корнелія Функе

«Чорнильне серце» Зраджений зрадник

Це була неповторна насолода – бачити, як вогонь пожирає речі, як вони чорніють і стають чимось зовсім іншим… А найдужче йому хотілося зробити ось що: настромити на прутик ковбаску й тримати її в полум’ї перед будинком доти, доки книжки, б’ючи, мов білі голуби, крильми сторінками, помиратимуть вогненною смертю. Доки вони злітатимуть вихором іскор, і чорний від кіптяви вітер відноситиме їх геть.

Рей Бредбері. 451° за Фаренгейтом

Незадовго до світанку лампочка, тьмяне світло якої допомогло їм перебути цю ніч, почала мигати. Мо й Елінор спали просто біля замкнених дверей, а Меґі з розплющеними очима лежала в темряві й відчувала, як із холодних стін виповзає страх. Вона прислухалася до подиху батька й Елінор і мріяла лише про свічку – а також про книжку, яка прогнала б цей страх. Здавалося, він був повсюди – лиховісна безплотна істота, яка чигала лише на ту хвилину, коли лампочка погасне, й уже підкрадалася в пітьмі до Меґі, щоб схопити її своїми крижаними лапами. Меґі сіла, набрала повні груди повітря й порачкувала до батька. Потім згорнулася калачиком у нього під боком, як колись давно, коли була ще зовсім маленька, й чекала, поки вранішнє світло просочиться під двері.

На світанку прийшло двоє Каприкорнових людей. Коли за дверима почулися їхні кроки, Мо якраз прокинувся й стомлено сів, а Елінор, лаючись, саме розтирала собі затерплу спину.

Басти серед тих двох не було. Один із чоловіків, здоровенний, мов шафа, мав такий вигляд, немовби якийсь велет великим пальцем розплющив йому обличчя. Другий, низенький і худорлявий, з цапиною борідкою на спадистому підборідді, весь час крутив у руках рушницю й поглядав на бранців так вороже, ніби йому не терпілося перестріляти всіх трьох одразу й на місці.

– Чого порозсідалися?! Виходьте! – закричав він, і вони, мружачись, вибралися на денне світло.

Меґі спробувала пригадати, чи чула в тітчиній бібліотеці й цей голос, але певності не мала. У Каприкорна людей було багато.

Ранок видався теплий, сонячний. Над Каприкорновим селом здіймалося блакитне склепіння безхмарного неба, а в здичавілому трояндовому кущі між двома старими будинками виспівували зяблики, так наче на світі, крім кількох голодних котів, не було більш ніяких небезпек. Коли бранці вийшли за поріг, Мо взяв Меґі за руку. Елінор спершу довелося ще взути черевики, і коли цапинобородий спробував був грубо витягти її надвір, бо вона, як йому здалося, взувалася надто поволі, жінка відштовхнула його руки й вилила на нього цілий потік лайки. Ті двоє лише зареготали, на що Елінор зціпила вуста й зміряла обох нищівним поглядом.

Каприкорнові люди квапилися. Назад вони повели своїх бранців тим самим шляхом, яким уночі Баста пригнав на нічліг. Пласконіс ішов попереду, цапинобородий, тримаючи напоготові рушницю, – позаду. Він кульгав, проте раз у раз підганяв бранців, так ніби хотів довести, що все одно ходить швидше, ніж вони.

Навіть удень Каприкорнове село мало вигляд навдивовижу покинутий, і справа була не лише в багатьох порожніх будинках, які при сонячному світлі справляли ще гнітючіше враження. На вуличках не траплялася жодна жива душа, якщо не брати до уваги кількох чорних курток, як Меґі охрестила для себе Каприкорнових поплічників, та худющих хлопчаків, що бігали за ними, наче цуценята. Двічі Меґі помітила, як мимо кудись поспішала одна, потім ще одна жінка. Дітей, які б гралися чи метушилися біля мам, дівчинка взагалі не бачила – тільки коти, чорні, білі, рудувато бурі, плямисті, смугасті, на теплих мармурових карнизах, на порогах і похилих дахах. У Каприкорновому селі панувала тиша, а те, що діялося, від людського ока було, здавалося, сховане. Не ховалися тільки чоловіки з рушницями. Вони тинялися знічев’я поміж будинками, перешіптувалися чи просто стовбичили, любовно погладжуючи свої рушниці. На відміну від приморських сіл, повз які проїздила Меґі, тут перед будинками квіти не росли. Зате на багатьох будівлях дахи позападали, а в порожніх віконницях цвіли кущі. Декотрі з них розливали такий дурманний запах, що в Меґі аж запаморочилося в голові.

Коли вони дійшли до майдану перед церквою, Меґі подумала, що ці двоє чоловіків ведуть їх знов до Каприкорна. Та вони обминули його будинок праворуч і попростували до великого церковного порталу. Скидалося на те, що вітри й негода вже давно підступно вгризалися в цегляні мури дзвіниці. Під гостроверхим дахом висів іржавий дзвін, а за якийсь метр знизу до нього тяглося хирляве деревце, насіння якого сюди заніс, мабуть, вітер і яке тепер чіплялося віттям за піщано жовте каміння.

На церковному порталі були намальовані очі – вузькі червоні очі, а обабіч від входу стояли потворні кам’яні чорти, заввишки з людський зріст, ошкіривши зуби, мов кусючі собаки.

– Ласкаво просимо до оселі диявола! – промовив цапинобородий, насмішкувато вклонився й відчинив важкі двері.

– Облиш, Кокерелю! – гримнув на нього Пласконіс і тричі сплюнув собі під ноги на курну бруківку. – Такі жарти до добра не приводять.

Але цапинобородий лише засміявся й поплескав одного з кам’яних чортів по гладкому пузі.

– Угамуйся, Пласконосе. Ти став уже майже такий самий нестерпний, як і Баста. Ще трохи, і ти теж почепиш собі на шию смердючу кролячу лапу.

– Просто я обережний, – пробурмотів Пласконіс. – Бо всякі чутки ходять.

– Атож. І знаєш, хто ті баєчки розповідає? Та ми ж таки, дурню!

– Декотрі з них тут розповідали й до нас.

– Хай там що буде, – прошепотів Мо до Меґі й Елінор, поки ті два сварилися між собою, – а розмовлятиму з ними я. Гострий язик тут може накликати біду, повірте мені. Басті аж аж аж як кортить схопитися за ніж і пустити його в діло.

– Тут не лише Баста ножа має, Чарівновустий! – сказав Кокерель і ввіпхнув Мо в темну церкву.

Меґі поквапилася за батьком.

У церкві було напівтемно й прохолодно. Лише крізь кілька вікон високо під стелею сюди проникало вранішнє світло, малюючи бліді плями на стінах та колонах. Колись давно вони були, мабуть, сірі, як і кам’яні плити на підлозі. Але тепер у Каприкорновій церкві панував лише один колір: стіни, колони, навіть стеля – все було червоне, кольору кіноварі, як сире м’ясо чи закипіла кров, і на мить Меґі здалося, немовби вони опинилися в утробі якогось чудовиська.

В кутку біля входу стояла статуя янгола. Одне крило в нього відпало, а на друге котрийсь із Каприкорнових людей накинув свою чорну куртку. До лоба янголові хтось приставив чортові ріжки, як ото діти чіпляють їх собі на голову, йдучи на карнавал. А між ріжками все ще висів німб святого. Колись цей янгол стояв, певно, на кам’яному постаменті перед першою колоною, але згодом йому довелося поступитися місцем іншій статуї. Її бліде, як віск, худе обличчя знуджено поглядало на Меґі згори вниз. Творець цієї фігури у своєму ремеслі був мастак не великий, отож розфарбував її обличчя, мов пластикову ляльку: губи – напрочуд червоні, очі – сині, і в них не було геть нічого від того жахіття безбарвних очей, якими дивився на світ Каприкорн справжній. Зате ця статуя була щонайменше вдвічі більша від оригіналу, і кожен, хто проходив повз неї й хотів зазирнути в її бліде обличчя, мусив закидати голову далеко назад.

– Мо, хіба так можна? – тихо запитала Меґі. – Виставляти самого себе в церкві!

– О, це дуже давній звичай! – прошепотіла їй у відповідь Елінор. – Статуї, що стоять у церквах, рідко зображують святих. Адже більшість із них не могли заплатити скульпторам. А в одному соборі…

Цієї миті Кокерель так грубо штовхнув Елінор у спину, що та мало не полетіла сторчака.

– Ступай! – гримнув він. – А на другий раз, як проходите повз нього, не забудьте вклонитися. Зрозуміло?

– Уклонитися? – Елінор хотіла була спинитись, але Мо хутко потяг її далі.

– Та хіба ж можна сприймати такий балаган серйозно?! – невдоволено пробурмотіла Елінор.

– Якщо ти негайно не вгамуєшся, – прошепотів до неї Мо, – тобі покажуть, наскільки тут усе серйозно, зрозуміла?

Елінор поглянула на рубець у нього на лобі й змовкла.

У Каприкорновій церкві не було лав, як це Меґі бачила в решті церков, – лише два довгі дерев’яні столи з лавками вздовж середнього проходу. На столах стояли брудні тарілки, кухлі з кавовою гущею, порожні хлібниці; лежали дерев’яні дошки з недоїденим сиром, ковбаса, ножі. Кілька жінок саме прибирали зі столів і лише на мить підвели погляди, коли повз них проходили Кокерель і Пласконіс із трьома бранцями, а потім одразу знов узялися за роботу. Жінки нагадали Меґі птахів, які повтягували голови в плечі зі страху, що їх повідрубують.

Не було в Каприкорновій церкві не лише лав, а й вівтаря. Можна було тільки здогадуватися, де він колись стояв. Натомість угорі на сходах, що колись завершувалися вівтарем, тепер стояло крісло – громіздке, оббите червоною матерією, з розкішним різьбленням на ніжках та бильцях. До нього вели чотири пологі сходинки. Меґі й сама не знала, навіщо їх полічила. Сходинки вкривав чорний килим, а на горішній, за кілька кроків од крісла, сидів навпочіпки, заглибившись у роздуми, Вогнерукий, з розкошланим, як завжди, рудуватим чубом. По його опущеній руці вгору дерся Ґвін.

Коли Меґі, Мо й Елінор простували середнім проходом, Вогнерукий на мить підвів голову. Ґвін уже видерся йому на плече й ошкірив свої дрібненькі й гострі, мов бите скло, зуби, так ніби помітив, як зневажливо зиркнула Меґі на його господаря. Тепер вона знала все: й чому Вогнерукий вважав цей світ надто стрімким і гамірним, і чому він нічого не тямив у автомобілях, і чому нерідко мав такий вигляд, немовби був десь зовсім в іншому місці. Але співчуття до нього вона, на відміну від батька, не відчувала. Рубцювате обличчя Вогнерукого лише нагадувало їй про те, що він ошукав її й заманив у біду, як ото Щуролов у казці. Він грався з нею, мов зі своїм вогнем, мов зі своїми різнобарвними м’ячиками: “Ходімо, Меґі! Сюди, Меґі! Вір мені, Меґі…” Як же хотілося їй вискочити зараз на сходи й зацідити йому в пику, розквасити оті брехливі вуста…

Схоже, Вогнерукий здогадався, про що міркувала Меґі. Він уникав її погляду, не дивився й на Мо та Елінор. Натомість сягнув рукою до кишені штанів і дістав коробку сірників. Неуважно видобув одного з коробки, черкнув ним, замислено глянув на полум’я й майже лагідно торкнувся його, обпікши пучки.

Меґі відвела голову. Вона не хотіла його бачити, вона взагалі хотіла забути, що він є на світі. Ліворуч від нього, в самому низу сходів, стояли дві залізні бочки, бурі від іржі, а в них лежали складені світлі, щойно наколені поліна. Не встигла Меґі подумати, навіщо тут дрова, як у церкві гучно пролунали кроки: середнім нефом простував Баста з каністрою бензину в руках. Коли він дійшов до Кокереля й Пласконоса, ті похмуро відступили вбік, даючи йому дорогу.

– О, бруднорукий знову грається зі своїм найкращим товаришем! – промовив Баста, підіймаючись пологими сходами.

Вогнерукий опустив сірника й підвівся.

– На ось, – сказав Баста й поставив перед ним каністру з бензином. – Ще одна іграшка. Розпали нам вогнище. Адже ти ой як це любиш!

Вогнерукий кинув догорілого сірника, якого досі тримав у пальцях, і черкнув ще одного.

– А ти? – стиха запитав він, підносячи запаленого сірника Басті до обличчя. – Ти й досі боїшся вогню, чи не так?

Баста вибив йому з рук сірника.

– О, даремно це ти зробив! – промовив Вогнерукий. – Таке приносить біду. Хіба ти не знаєш, як легко можна образити вогонь?

Якусь мить у Меґі було таке враження, наче Баста ось ось ударить Вогнерукого, і так здавалося, вочевидьки, не лише їй. Усі погляди були звернені на тих двох. Але Вогнерукого, схоже, щось берегло. Може, і справді вогонь.

– Твоє щастя, що я недавно почистив свого ножа! – процідив крізь зуби Баста. – Але заведеш таку гру ще раз – і я виріжу на твоїй паскудній пиці кілька нових узорчиків. А з твоєї куниці замовлю собі хутряного коміра.

Ґвін тихенько, але погрозливо цявкнув і сховався на потилиці в господаря. Вогнерукий нахилився, підібрав з підлоги згорілі сірники й кинув їх назад до коробки.

– Так, це тебе, звичайно, потішило б, – промовив він, усе ще не дивлячись на Басту. – А навіщо розпалювати вогнище?

– Навіщо? А просто так. Про те, що має згоріти, ми подбаємо самі. Але вогонь щоб був великий і ненажерливий, а не такий приручений, з яким ти любиш гратися.

Вогнерукий узяв з підлоги каністру й повільно рушив сходами вниз. Він уже дійшов до іржавих бочок, коли це важкі дерев’яні двері відчинилися вдруге.

Меґі обернулася. Серед червоних колон стояв Каприкорн. Кинувши мимохідь погляд на свою статую, він швидко попростував проходом. Каприкорн був у червоному костюмі – червоному, як стіни в церкві, тільки сорочка й пір’їна в лацкані піджака були чорні. За ним поспішали, наче гайвороння за папугою, добрих півдесятка його людей. Гупання їхніх кроків відлунювало, здавалось, аж під стелею.

Меґі схопила батька за руку.

– О о, наші гості теж уже тут, – промовив Каприкорн, спинившись перед ними. – Чи добре спалося, Чарівновустий?

У нього була на диво м’яка лінія губів, майже як у жінки. Розмовляючи, він раз у раз проводив по них мізинцем, так ніби хотів їх підтягти. Губи були такі самі безбарвні, як і все його обличчя.

– Чи не люб’язно з мого боку – влаштувати тобі побачення з донечкою вже звечора? Спершу я хотів був показати її тобі сьогодні – зробити, сказати б, сюрприз. Але потім подумав: “Каприкорне, коли вже ця дівчинка сама, добровільно привезла тобі те, що ти так довго шукав, то ти, власне, – її боржник”.

У руці він тримав “Чорнильне серце”. Меґі помітила, як Мо прикипів поглядом до книжки. Каприкорн був високий, але Мо на кілька сантиметрів ще вищий. І Каприкорнові це було вочевидь не до вподоби. Він стояв рівний, як свічка, немовби намагаючись так надолужити ті кілька сантиметрів.

– Відпусти Елінор і мою доньку додому, – сказав Мо. – Нехай їдуть, а я прочитаю тобі все, що схочеш. Але спершу відпусти їх.

Про що це він каже? Меґі розгублено звела на батька очі й вигукнула:

– Ні, тату, нікуди я не поїду!

Але ніхто не звернув на неї уваги.

– Відпустити? – Каприкорн обернувся до своїх людей. – Чи ви таке чули? Навіщо це я маю робити таку дурницю, тепер, коли вони вже тут?

Чоловіки зареготали, а Каприкорн знову звернувся до Мо:

– Ти так само, як і я, добре розумієш: віднині ти робитимеш усе, що я скажу. Тепер, коли вона тут, ти, певна річ, уже не відмовишся продемонструвати нам своє мистецтво.

Мо так стис долоню Меґі, що в дівчинки аж пальці затерпли.

– А щодо цієї книжки… – Каприкорн подивився на “Чорнильне серце” з таким осудом, немовби воно могло вкусити за його бліді пальці. – Щодо цієї вкрай нудної, дурної й надто просторікуватої книжки, то можу тебе запевнити: ще раз вплутуватися в її історію я зарікся. Весь отой непотріб, оті створіння – феї, які тільки й знали, що пурхати та щебетати… Повсюди їх кишма кишіло. Смерділо хутром і лайном, на базарному майдані під ногами плуталися кривоногі кобольди, а на полюванні оті велети своїм незграбним тупанням лише відлякували дичину. Дерева перешіптуються, ставки перемовляються… Та там же, власне, не було нічого, що б мовчало! А потім оті безкінечні дороги до сусіднього міста, якщо його взагалі можна так назвати, – ні проїхати, ні пройти… Оті шляхетні, виряджені, як павичі, мерзотники князі у своїх замках, смердючі селяни, такі злиденні, що з них не було чого й здерти, жебраки й волоцюги, в яких із чубів сипалися воші й блохи… Навіщо мені за всім отим шкодувати?

Каприкорн зробив знак, і один з його людей приніс велику картонну коробку. З того, як він її ніс, видно було, що коробка дуже важка. Чоловік поставив її на сірі кам’яні плити перед Каприкорном і з полегкістю зітхнув. Каприкорн передав книжку, яку Мо так довго від нього переховував, Кокерелю, а сам відкрив коробку. Вона була до самого верху заповнена книжками.

– Познаходити всі примірники мені коштувало таки величезних зусиль, – сказав Каприкорн, дістаючи з коробки дві книжки. – На вигляд вони нібито й різні, але зміст у них той самий. А те, що цю історію надрукували різними мовами, ще дужче ускладнило пошуки. Стільки різних мов у цьому світі – річ геть не потрібна. У нашому світі все було простіше, чи не так, Вогнерукий?

Той нічого не відповів. Лише стояв з каністрою бензину в руці й не зводив погляду з коробки. Каприкорн неквапом підійшов до нього й кинув обидві книжки в одну з бочок.

– Що ви робите?! – Вогнерукий хотів був дістати книжки з бочки, але Баста відштовхнув його і сказав:

– Їхнє місце там.

Вогнерукий відступив назад і сховав каністру за спиною. Тоді Баста вирвав її з його рук і глузливо промовив:

– Скидається на те, що сьогодні наш вогнедув хоче дати погратися з вогнем іншим.

Вогнерукий кинув на нього погляд, сповнений ненависті. Із застиглим обличчям спостерігав, як Каприкорнові люди заходилися вкидати книжки одну по одній у бочки. Понад два десятки примірників “Чорнильного серця” опинилися зрештою на складених дровах – сторінки розтріпані, палітурки розхристані, мов зламані крила…

– А знаєш, що в нашому колишньому світі раз у раз доводило мене до сказу? – мовив Каприкорн до Вогнерукого, беручи в Басти каністру. – Те, як тяжко доводилося добувати вогонь! Тобі, звісно, ні, ти навіть умів з ним розмовляти. Видко, тебе навчив один з отих буркотливих кобольдів. А ось для нашого брата то були сущі муки. Як не дрова мокрі, то вітер у камін залітає… Я знаю, тебе гнітить нудьга за добрими давніми часами, тобі бракує отих твоїх подружок, які пурхали й щебетали довкола тебе. Але я за всім отим і сльози не зроню. Цей світ влаштовано краще, багато краще, ніж той, яким ми мусили стільки років удовольнятися!

Вогнерукий, здавалося, не чув жодного слова з того, про що йому казав Каприкорн. Він не зводив погляду зі смердючого бензину, що виливався з каністри на книжки. Сторінки вбирали його так спрагло, немовби вітали власну загибель.

– Звідки всі ці книжки взялися? – нарешті промовив Вогнерукий, затинаючись. – Ти ж бо завше мені казав, нібито лишався тільки один примірник – той, що в Чарівновустого…

– Атож, щось таке я тобі справді казав. – Каприкорн сягнув рукою до кишені штанів. – Легковірний ти чоловік, Вогнерукий! Розказувати тобі побрехеньки – просто насолода. Твоя простодушність мене завжди вражала, хоч ти, зрештою, й сам великий мастак збрехати. Але ти надто легко віриш у те, в що хочеш вірити, ось у чім річ. А тепер можеш повірити й мені: оце… – він постукав пальцем по стосу книжок, просяклих бензином, – і справді останні примірники нашої чорнильної батьківщини. Баста й решта моїх хлопців згаяли роки, щоб відкопати їх в отих жалюгідних публічних бібліотеках та букіністичних крамницях.

Вогнерукий дивився на книжки так, як той, хто вмирає від спраги, дивиться на останню склянку води.

– Ти їх спалиш! – проказав, затинаючись, він. – Але ж ти обіцяв перенести мене назад, якщо я дістану тобі книжку Чарівновустого. За це я сказав тобі, де він переховується, за це я привіз сюди його доньку…

Каприкорн лише стенув плечима й узяв у Кокереля з рук книжку – ту саму, в блідо зеленій палітурці, книжку, яку Меґі з Елінор з такою готовністю йому віддали, через яку він наказав привезти сюди Мо й задля якої Вогнерукий усіх їх зрадив.

– Якби мені було вигідно, я пообіцяв би тобі й місяць із неба, – промовив Каприкорн і з пісною міною кинув “Чорнильне серце” на стос його побратимів. – Я люблю роздавати обіцянки, а надто такі, яких не можу дотримати.

Він дістав з кишені запальничку. Вогнерукий хотів був кинутися на нього й вибити з рук запальничку, але Каприкорн зробив знак Пласконосу.

Пласконіс був такий високий і кремезний, що Вогнерукий поруч із ним мав вигляд просто хлопчика, і саме так той здоровило його і схопив – як неслухняного хлопчака. Ґвін, настовбурчивши хутро, зіскочив з плеча Вогнерукого. Один із Каприкорнових поплічників кинувся за звірятком, коли те прошмигнуло в нього поміж ніг, але воно встигло шаснути вбік і сховалося за однією з червоних колон. Решта чорних курток стояли й реготали, спостерігаючи відчайдушні спроби Вогнерукого вирватися з залізних лап Пласконоса. А він просто таки з насолодою підвів Вогнерукого до облитих бензином книжок – так близько, що той навіть торкнувся їх пальцями.

Меґі, враженій таким жахливим лиходійством, стало недобре. Мо ступив крок уперед, немовби бажаючи допомогти Вогнерукому, але Баста перегородив йому шлях. У руці в Басти раптом мигнув ніж, і він приставив його до горла Мо. Лезо було тоненьке, блискуче й здавалося страшенно гострим.

Елінор скрикнула й вихлюпнула на голову Басти цілий потік лайки, якої Меґі навіть ніколи не чула. А сама дівчинка не могла зрушити з місця. Вона стояла й не зводила очей з ножа біля голої шиї Мо.

– Залиш одну мені, Каприкорне, тільки одну! – вигукнув Мо; і аж тепер Меґі збагнула, що батько хотів допомогти не Вогнерукому – йому йшлося про те, щоб зберегти книжку. – Обіцяю тобі не читати з неї вголос жодного речення, де трапляється твоє ім’я!

– Книжку? Тобі? – здивувався Каприкорн. – Ти що, з глузду з’їхав? Якби я кому небудь її й віддав, то тільки не тобі. А що, як одного дня ти не втримаєш на прив’язі свого язика і я знов опинюся в отій безглуздій історії? Ні вже, дякую!

– Дурниці! – вигукнув Мо. – Скільки тобі казати: я не зміг би повернути тебе в книжку, навіть якби хотів. Запитай Вогнерукого, я йому тисячу разів пояснював. Я й сам не розумію, як і коли це стається, повір же мені нарешті!

У відповідь Каприкорн лише всміхнувся.

– Мені шкода, Чарівновустий, але я нікому не вірю взагалі, і ти міг би втямити це вже давно. Коли нам вигідно, ми всі просто брешемо.

По цих словах він клацнув запальничкою й підніс її до однієї з книжок. Від бензину сторінки стали майже прозорі, мов пергамент, і тієї ж миті спалахнули. Навіть цупка, обтягнена тканиною палітурка враз загорілася й почорніла.

Коли жертвою вогню стала третя книжка, Вогнерукий так копнув ногою Пласконоса в коліно, що той скрикнув від болю й розтис руки. Спритний, як його куниця, Вогнерукий кинувся до бочок. Не вагаючись, він запустив руку у вогонь, однак книжка, яку йому пощастило вихопити, вже палахкотіла, мов смолоскип. Вогнерукий кинув її на підлогу й сягнув рукою – цього разу вже другою – в бочку ще раз. Але цієї миті Пласконіс знов ухопив його за комір і так трусонув, що бідолаха мало не задихнувся.

– Ви тільки погляньте на цього божевільного! – збиткувався Баста, поки Вогнерукий, скривившись від болю, розглядав свої пальці. – Чи мені хто небудь пояснить, за чим він так шкодує? Може, за отими потворними моховими бабцями на базарному майдані, які не тямилися від захвату, коли він підкидав свої м’ячики? Чи за брудними лігвищами, де він тулився вкупі з рештою волоцюг? Чорт забирай, та там Смерділо ще гірше, ніж у його заплічнику, де він тягає за собою оту смердючу куницю!

Каприкорнові люди реготали, а книжки тим часом поволі оберталися на попіл. У порожній церкві й досі тхнуло бензином, від його їдкого запаху Меґі аж закашлялася. Мо обійняв її за плечі, немовби захищаючи, так наче Баста погрожував не йому, а їй. Але хто міг захистити його самого?

Елінор поглядала на шию Мо так стурбовано, ніби потерпала, що Бастин ніж лишив там кривавий слід.

– Ці типи геть показилися! – прошепотіла вона. – Адже ти, певна річ, знаєш цей вислів: “Там, де спалюють книжки, невдовзі горітимуть і люди”. Що, як на такій купі дров наступними виявимось ми?

Баста повернув голову в бік Елінор, так ніби почув її слова. Він зміряв жінку глузливим поглядом і поцілував лезо свого ножа. Елінор змовкла, ніби проковтнувши язика.

Каприкорн дістав з кишені штанів білосніжну носову хустинку й заходився так ретельно витирати руки, ніби хотів стерти з них навіть згадку про “Чорнильне серце”.

– Гаразд, із цим ми нарешті покінчили, – промовив він, кинувши останній погляд на попіл, з якого ще вився димок. Потім із самовдоволеною міною піднявся сходами до крісла, що стояло замість вівтаря. Глибоко зітхнувши, вмостився на ясно червоні подушки. – Вогнерукий, нехай Мортола на кухні полікує тобі руки! – наказав він знудженим голосом. – Бо без рук ти справді ні до чого не здатний.

Вогнерукий довго дивився на Мо, нарешті послухався наказу. Похнюпивши голову, невпевнено рушив повз Каприкорнових людей до виходу. Його шлях здавався безкінечно довгим. Коли Вогнерукий розчахнув двері, на коротку мить блиснуло сліпучо яскраве сонячне світло. Потім двері за ним причинились, і Меґі, Мо й Елінор лишилися самі з Каприкорном та його людьми, із запахом бензину й горілого паперу.

– А тепер перейдімо до тебе, Чарівновустий! – сказав Каприкорн і випростав ноги, взуті в чорні черевики. Задоволено оглянувши лискучу шкіру, він змахнув з носака черевика обвуглений папір. – Досі я, Баста й цей сіромаха Вогнерукий були єдиним доказом того, що ти вмієш вичитувати з поміж невеличких чорних літер просто таки дивовижу. Сам ти, схоже, не дуже в захваті від свого хисту, якщо вірити твоїм словам. Але я їм, як уже й казав, не вірю. Навпаки, я гадаю, що ти – великий мастак у своєму ділі, й жду не діждуся, коли ти нарешті надаси нам нові підтвердження свого мистецтва. Кокерелю! – Голос його лунав роздратовано. – Де той читець? Хіба я не казав привести його сюди?

Кокерель нервово посмикав свою цапину бороду й пробелькотів:

– Та він саме добирав книжки. Але зараз я його приведу. – І, поквапно вклонившись, закульгав з церкви.

Каприкорн задудонів пальцями по бильцю крісла.

– Ти, звісно, вже чув, що, поки ти так спритно переховувався від мене, я мусив удаватися до послуг іншого читця, – звернувся він до Мо. – Я знайшов його п’ять років тому. Але він страшенний халтурник. Ти лишень поглянь на обличчя Пласконоса.

Пласконіс, коли всі погляди звернулися в його бік, знічено похнюпив голову.

– І те, що Кокерель накульгує, – справа теж його рук, – вів далі Каприкорн. – А побачив би ти дівчат, яких він повичитував мені зі своїх книжок! Такі й у лиховісному сні не присняться! Кінець кінцем я звелів йому читати вголос лише задля того, щоб потішитися його виродками, а людей собі я вишукую в цьому світі. Просто беру їх на службу, поки вони ще молоді. Майже в кожному селі є хлопчик сирота, який любить гратися з вогнем. – Усміхаючись, він задоволено розглядав свої нігті. – Я дав завдання читцеві підібрати для тебе кілька добрих книжок. На книжках цей бідолаха таки знається, він живе в них, мов один з отих блідих черв’яків, які живляться папером.

– Он як?! І що ж я маю вичитати тобі з його книжок? – У голосі Мо вчувалася гіркота. – Кілька чудовиськ, кілька недолюдків на додачу до оцих?.. – Він кивнув головою в бік Басти.

– Заради Бога, не підказуй йому таких ідей! – прошепотіла Елінор, кинувши стривожений погляд на Каприкорна.

Але той лише струснув зі штанів рештки попелу й усміхнувся.

– Ні, дякую, Чарівновустий, – промовив він. – Людей у мене досить. А щодо чудовиськ, то до них ми повернемося, можливо, згодом. Досі нам цілком вистачало собак, що їх видресирував Баста, а також змій, які водяться в цих місцях. З них виходять чудові смертельні подарунки. Ні, Чарівновустий, сьогодні я хочу випробувати твоє мистецтво лише на одне: на золото. Я безнадійно жадібний до грошей. Мої люди справді докладають усіх зусиль, аби витиснути з цієї місцевості все, що можна.

Почувши ці Каприкорнові слова, Баста любовно погладив свого ножа.

– Але цього замало, щоб скупити всі прекрасні речі, які тільки є у вашому безмежному світі, – провадив Каприкорн. – У ньому так багато сторінок, Чарівновустий, так безмежно багато сторінок!.. І на кожній мені страшенно хочеться лишити своє ім’я!

– І якими ж літерами ти маєш намір його писати? – поцікавився Мо. – Чи, може, Баста вирізатиме його на папері ножем?

– Ні, Баста писати не вміє, – незворушно відповів Каприкорн. – 3 моїх людей ніхто не вміє ні читати, ні писати. Я їм заборонив. Лише я навчився цього в однієї з моїх служниць. Повір, я навіть маю змогу позначити цей світ своєю печаткою! А коли мені треба що небудь написати, за мене це робить мій читець.

Церковні двері відчинилися, немовби за ними Кокерель тільки й очікував на ці слова. Чоловік, якого він привів, увібгав голову в плечі й ступав за своїм супутником, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Він був невеличкий, худенький і аж ніяк не старший від Мо, але горбився, мов старий дід, і, коли йшов, розмахував руками й ногами так, ніби не знав, що з ними робити. Він був в окулярах, які, не спиняючись, раз у раз нервово поправляв; оправа на переніссі була обмотана скотчем (мабуть, вона там уже не раз ламалася). Лівою рукою чоловік притискав до грудей стос книжок так міцно, немовби вони оберігали його від поглядів, спрямованих на нього зусібіч, а також від цього лиховісного місця, куди його привели силоміць.

Коли ці двоє нарешті дісталися до сходів, Кокерель штурхонув свого підопічного ліктем під бік, і той так поквапно вклонився, що дві книжки випали в нього на підлогу. Він хутко підхопив їх і вклонився перед Каприкорном ще раз.

– Ми вже чекаємо на тебе, Даріусе! – сказав Каприкорн. – Сподіваюся, ти знайшов те, що я тобі загадав?

– Авжеж, авжеж! – пробелькотів Даріус, звівши на Мо майже святобливий погляд. – Це він?

– Так. Покажи йому книжки, які ти дібрав.

Даріус кивнув головою і знов уклонився – цього разу в бік Мо.

– Усе це – історії, в яких ідеться про великі скарби, – забелькотів він. – Познаходити їх було не так легко, як я собі гадав. Зрештою… – в його голосі пролунав легенький, ледве відчутний докір, – в цьому селі книжок не дуже багато, і хоч скільки я нагадую, нових мені не приносять, а якщо й приносять, то вони ні на що не придатні. Одне слово… ось вони. Гадаю, моїм вибором ти будеш усе ж таки задоволений. – Він став перед Мо навколішки й заходився розкладати книжки на кам’яних плитах – одну побіля одної, щоб Мо міг прочитати всі назви.

Уже від першої в Меґі защеміло серце. “Острів скарбів”. Вона стривожено перевела погляд на батька. “Тільки не це! – промайнуло в неї. – Тільки не це, Мо!” Але батько вже тримав у руках іншу книжку – “Тисяча і одна ніч”.

– Гадаю, це те, що треба, – промовив він. – Тут неодмінно буде багато золота. Але кажу тобі ще раз: я не знаю, що з цього вийде. Коли я щось задумаю, мені те не вдається. Я знаю, ви тут усі маєте мене за чародія, але я – не чародій. Усі чари – у книжках, а як вони діють, я знаю не більше, ніж ти чи будь хто з твоїх людей.

Каприкорн відкинувся в кріслі й без будь якого виразу на обличчі подивися на Мо.

– Скільки ще ти торочитимеш мені свою казочку, Чарівновустий? – знуджено промовив він. – Тороч мені про це скільки завгодно, а я все одно не повірю. У світі, двері до якого сьогодні ми остаточно зачинили, я іноді мав справу з чародіями й чаклунками, і мені дуже часто доводилося воювати з їхньою впертістю. Баста вже досить переконливо показав тобі, як ми зазвичай ламаємо впертість. Але в твоєму випадку вдаватися до таких болісних методів, гадаю, не доведеться. Тим більше тепер, коли в нас гостює твоя донька. – І Каприкорн кинув короткий погляд на Басту.

Мо хотів був утримати Меґі, але Баста виявився спритнішим. Він потяг дівчинку до себе й схопив її ззаду за шию.

– Від сьогодні, Чарівновустий, – повів далі Каприкорн, і голос його лунав так само байдуже, ніби він говорив про погоду, – Баста стане особистою тінню твоєї доньки. Це надійно вбереже її від змій та кусючих собак, але аж ніяк, звісно, не від самого Басти, який буде з нею люб’язний лише доти, доки я йому про це казатиму. А це, знову ж таки, залежатиме від того, наскільки я буду задоволений твоїми послугами. Чи зрозуміло я висловивсь?

Мо звів погляд на Каприкорна, потім на Меґі. Дівчинка докладала всіх зусиль, щоб не мати наляканого вигляду. Нехай Мо переконається, що за неї тривожитися не треба, – зрештою, брехати вона завжди вміла куди краще, ніж він. Але цього разу в її брехню батько не повірив. Він знав, що її страх анітрохи не менший від того, який вона прочитала в його очах.

“А може, все оце – також лише кимось записана історія? – у відчаї подумала Меґі. – І зараз хто небудь згорне книжку, тому що ця історія просто надто страшна й огидна, і ми з Мо знов опинимося у себе вдома, і я запарю йому каву…” Вона щосили заплющила очі, немовби так можна було обернути цю думку на реальність, та коли розімкнула повіки, Баста все ще стояв позаду, а Пласконіс потирав свого приплюснутого носа й поглядав на Каприкорна очима відданого собаки.

– Гаразд, – нарешті стомленим голосом порушив тишу Мо. – Я тобі читатиму вголос. Але Меґі з Елінор щоб не слухали.

Меґі добре знала, про що подумав батько. Він подумав про матір і про те, хто може зникнути цього разу.

– Ще чого! Вони, певна річ, залишаться тут. – Голос у Каприкорна лунав уже не так байдуже. – І ти почнеш негайно, поки ота книжка у тебе в руках не розсипалася на порох.

На мить Мо заплющив очі.

– Гаразд, тільки нехай Баста сховає ножа, – хрипко промовив він. – Якщо він хоч пальцем зачепить Меґі чи Елінор, то, присягаюся тобі, своїм читанням я напущу на тебе й твоїх людей чуму.

Кокерель злякано глипнув на Мо, і навіть на Бастиному обличчі промайнула тінь. Але Каприкорн лише засміявся й сказав:

– Дозволь тобі нагадати, Чарівновустий, що чума – заразна хвороба. І маленьких дівчаток вона також не обминає. Отож кинь свої пусті погрози й починай читати. Негайно ж. А для початку я хочу послухати що небудь з оцієї книжки!

І показав на ту, яку Мо щойно відклав убік.

Це був “Острів скарбів”

«Чорнильне серце» Чарівновустий

Сквайр Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів звернулися до мене з проханням описати історію Острова скарбів – усе від початку до кінця, не замовчуючи нічого, крім географічного положення самого острова. І ось нинішнього, 17.. року, я беру в руку перо й повертаюся думками до тих часів, коли мій батько мав шинок “Адмірал Бенбов”, і в тому шинку поселився засмаглий старий моряк з рубцем на шиї від шаблі.

Роберт А. Стівенсон. Острів скарбів

Отак і вийшло, що вперше за дев’ять років Меґі почула, як батько читає вголос, і саме в цій церкві. І навіть через багато років щоразу, коли вона розгортала одну з книжок, уривки з яких він читав того ранку, в ніс їй шибав запах горілого паперу.

У каприкорновій церкві було прохолодно (багато згодом Меґі згадувала й про це), хоча коли Мо почав читати, сонце запевне підбилося вже досить високо й добряче припікало. Мо просто сів на підлозі там, де стояв, підгорнувши по турецькому ноги: одна книжка на колінах, решта – поряд на кам’яних плитах. Не встиг Баста й спам’ятатись, як Меґі вже стояла навколішках поруч із батьком.

– Усі на сходи! – наказав Каприкорн своїм людям. – Пласконосе, прихопи з собою жінку. На місці лишається тільки Баста.

Елінор спробувала впиратись, але Пласконіс просто схопив її за коси й потяг за собою. Каприкорнові люди посідали рядком на сходах, біля ніг у свого ватажка. Елінор сиділа серед них, мов настовбурчена голубка у зграї хижих воронів.

Крім неї, такий самий пригнічений вигляд мав і худющий читець, що примостився аж у кінці довгого чорного ряду й раз у раз поправляв окуляри.

Мо розгорнув на колінах книжку, наморщив чоло й заходився гортати сторінки, ніби шукаючи з поміж них золото, яке мав вичитати Каприкорнові.

– А ти, Кокерелю, відріжеш язика кожному, хто бодай писне, коли Чарівновустий читатиме! – сказав Каприкорн.

Кокерель дістав із за пояса ножа і обвів поглядом ряд чорних курток, немовби вишукуючи першу жертву. Мертва тиша запала в церкві, пофарбованій у червоний колір. Стало так тихо, що Меґі чула, здавалося, як у неї за спиною дихає Баста. Та, може, то просто дихав її страх.

Каприкорнові люди, якщо судити з їхніх облич, почувалися теж досить незатишно. Вони поглядали на Мо вороже й налякано воднораз. Меґі їх, звичайно, добре зрозуміла. А що, коли котрийсь із них раптом загубиться в книжці, яку Мо так ото нерішуче гортав? Чи казав їм Каприкорн про те, що може статися? Чи знає він про це й сам? А що, коли станеться те, чого так боявся Мо: зникне й вона, Меґі? Або Елінор?

– Меґі! – шепнув до неї батько, немов прочитавши її думки. – Тримайся за мене якомога міцніше, гаразд?

Меґі кивнула головою і вчепилася рукою в його светр. Так наче це могло зарадити!

– Гадаю, я знайшов те місце, що треба, – промовив серед тиші Мо. Він востаннє звів очі на Каприкорна, ще раз кинув погляд на Елінор, відкашлявся – і почав читати.

Усе щезло: червоні стіни в церкві, обличчя людей Каприкорна й сам він у своєму кріслі. Лишився тільки голос Мо та картини, що спліталися з літер та слів, як килим на ткацькому верстаті. Якби Меґі могла зненавидіти Каприкорна ще дуже, то цієї хвилини вона б це зробила. Адже саме він винен у тому, що всі ці роки Мо жодного разу не читав доньці вголос. Чого тільки він не начаклував би для її кімнати своїм голосом, який кожному слову надавав неповторного присмаку, а кожній фразі – свою мелодію! Навіть Кокерель – і той забув про свого ножа й про язики, які мав відрізати, і з невидющими очима слухав. А Пласконіс дивився в порожнечу з таким захватом, неначе піратське судно під напнутими вітрилами саме входило в одне з церковних вікон. Усі мовчали.

Не було чутно жодного звуку, крім голосу Мо, що пробуджував до життя літери й слова.

Тільки на одну людину чари, здавалося, не діяли. З безвиразним обличчям, не відводячи від Мо погляду бляклих очей, сидів у своєму кріслі Каприкорн і ждав, коли ж серед милозвуччя слів нарешті пролунає дзвін монет і в церкві постануть важкі скрині з мокрого дерева, наповнені злотом і сріблом.

Мо не змусив його довго чекати. Коли він почав читати про те, яке видовище постало в темній печері перед очима Джима Гокінса, хлопчика навряд чи й старшого за Меґі, це таки сталося.

“Золоті монети із зображеннями короля Ґеорґа, кількох Людовіків – власне, всіх європейських правителів за останні сто років; дублони, подвійні гінеї, муадори, цехіни, дивні східні монети, написи на яких нагадували плетиво чи то мотуззя, чи то павутиння; монети круглі, квадратні, монети з дірочкою посередині, так ніби їх носили на шиї… У цій колекції можна було знайти золоті монети, мабуть, з усього світу. Здавалося, їх було не менше, ніж осіннього листя. Збираючи їх, я мусив стільки нахилятися, що вже не чув пальців і боліла спина”.

Служниці ще змітали зі столів останні крихти, коли це гладенькими стільницями раптом покотилися монети. Жінки перелякано відсахнулися й, затуляючи собі долонями вуста, повипускали з рук ганчірки, а монети все падали й падали їм під ноги. Золоті, срібні, мідні, вони брязкали на кам’яну долівку, збиралися, подзенькуючи, під лавами, і їх ставало чимдалі більше й більше. Декотрі вже докочувалися й до сходів. Каприкорнові люди підхоплювалися на ноги, нахилялися по ті блискучі монети, що билися об їхні чоботи, – й тієї ж миті відсмикували руки. Торкнутися зачарованих грошей не наважувався ніхто. Бо яким же, як не зачарованим, могло бути золото, зроблене з паперу, друкарської фарби й людського голосу?!

Коли цей золотий дощ ущух, – тієї самої миті, як Мо згорнув книжку, – Меґі побачила, що до всього того блиску й сяйва там і сям примішалося трохи піску. В ньому копошилося кілька жуків із синюватим полиском, які квапилися відповзти вбік, а з цілої купи дрібненьких дрібненьких монет вистромилася голівка смарагдово зеленої ящірки. Вона роззирнулася застиглими очима. З її кутастого ротика виткнувся, витанцьовуючи, язичок. Баста запустив у ящірку ножа, так ніби разом з нею хотів настромити на нього й страх, який охопив усіх. Але Меґі застережливо гукнула ящірку, і та втекла так спритно, що гостре лезо вдарилося в камінь. Баста підскочив до ножа, схопив його й погрозливо показав вістрям у бік Меґі.

Але цієї миті Каприкорн підвівся з крісла. Його обличчя й далі було безвиразне, так ніби тут не діялося нічого такого, задля чого варто було виявляти почуття. Він поблажливо заплескав в унизані перснями руки й промовив:

– Для початку непогано, Чарівновустий! Поглянь, Даріусе! У золота вигляд саме такий, а не як в отого іржавого, погнутого брухту, що його вичитував мені ти. Але тепер ти чув і бачив, як це робиться, отож, сподіваюся, дечого навчився – на той випадок, якщо колись мені все ж таки ще знадобляться твої послуги.

Даріус нічого не відповів. Він так зачудовано дивився на Мо, що Меґі не здивувалася б, якби зараз він кинувся батькові до ніг. Коли Мо підвівся, Даріус несміливо ступив до нього.

Каприкорнові люди все ще стояли, мов укопані, й витріщалися на золото, очікуючи, що з ним буде далі.

– Чого повилуплювали баньки, наче корови на пасовищі?! – гримнув на них Каприкорн. – Збирайте!

– Це було просто чудо! – прошепотів Даріус до Мо, коли чорні куртки всупереч власній волі заходилися згрібати монети до мішків та скринь. Його очі за скельцями окулярів блищали, мов у хлопчика, який нарешті дістав давно омріяного подарунка. – Я читав цю книжку вже багато разів, – невпевненим голосом провадив він, – але ніколи ще не бачив усе так виразно, як оце сьогодні. І не лише бачив… Я навіть відчував запах – запах солі, й смоли, й дух плісняви, що висить над тим проклятим островом…

– “Острів скарбів”! Господи, зі страху я мало в штани не наклала! – З поза спини в Даріуса з’явилася Елінор і безцеремонно відштовхнула того вбік.

Пласконіс вочевидь уже забув про неї.

– “Він ось ось буде тут, – тільки й думала я. – Старий Сільвер ось ось ось буде тут і надає нам своєю дерев’янкою по шиї!”

Мо лиш мовчки кивав головою. Але Меґі прочитала на його обличчі полегкість.

– Ось, візьміть, – звернувся він до Даріуса й тицьнув йому в руки книжку. – Сподіваюся, мені з неї вже ніколи не доведеться читати. Долю не можна спокушати надто часто.

– А ти його ім’я щоразу вимовляв не зовсім правильно, – прошепотіла батькові Меґі.

Мо ніжно погладив її по носі.

– О, ти помітила?! – прошепотів він у відповідь. – Авжеж, я подумав собі: може, хоч це зарадить. Може, так той жорстокий старий пірат не здогадається, що звертаються саме до нього, й зостанеться там, у своїй книжці… Чого ти на мене так дивишся?

– А ти як гадаєш? – озвалася Елінор замість Меґі. – І чому це вона так захоплено дивиться на батька? Та тому, що ніхто ще ніколи так не читав уголос – навіть якби й не посипались оці монети… Я немов бачила все навіч: і море, й острів – усе все. І наче могла до всього доторкнутися рукою. І з твоєю донькою діялося, мабуть, те саме.

Мо мимохіть усміхнувся й відсунув ногою вбік кілька монет, що валялися перед ним на підлозі. Один із Каприкорнових людей крадькома підхопив їх і сховав до кишені. Він кинув на Мо наполоханий погляд, потерпаючи, що той зараз лясне язиком і оберне його на жабу або на одного з отих жуків, які все ще повзали серед монет.

– Мо, вони тебе бояться! – прошепотіла Меґі.

Навіть на обличчі в Басти вона бачила страх, хоч як той намагався приховати його, вдаючи, ніби до всього байдужий.

Усе, що сталося, лишало холодним, здавалося, тільки Каприкорна. Згорнувши руки на грудях, він стояв і спостерігав, як його люди збирають на підлозі останні монети.

– Ну, і довго ви ще там вовтузитиметесь?! – нарешті крикнув він. – Покиньте ті дрібняки й сідайте на місце. А ти, Чарівновустий, бери наступну книжку!

– Наступну?! – Від обурення в Елінор мало не зірвався голос. – Як це розуміти? Золота, якого назгрібали ваші люди, вистачить на двоє життів, не менше. А нам пора їхати додому!

Вона вже хотіла була рушити до виходу, але цієї миті про неї згадав Пласконіс. Він грубо схопив її за руку.

Мо звів очі на Каприкорна.

Але Баста, лиховісно посміхаючись, поклав руку на плече Меґі.

– Чого ж ти стоїш, Чарівновустий? Починай! – промовив він. – Ти ж бо чув, що тобі сказано. Лишилася ще ціла купа книжок.

Мо довго дивився на Меґі, нарешті нахилився й узяв книжку, яку недавно вже тримав у руках: казки “Тисяча і одна ніч”.

– Ця книжка не має кінця краю, – пробурмотів він, розгортаючи її. – А знаєш, Меґі, араби кажуть, нібито ще нікому не щастило дочитати її до кінця!

Меґі лише похитала головою і знов присіла навпочіпки на холодних плитах поруч із батьком. Баста її не стримував, однак став одразу позад неї. Меґі мало що знала про “Тисячу і одну ніч” – лише те, що книжка складається, власне, з багатьох томів. Примірник, що його Даріус передав Мо, був, мабуть, тільки невеликою вибіркою з тих казок. Чи є там сорок розбійників і Аладін зі своєю лампою? Про що читатиме Мо?

Цього разу на обличчях у Каприкорнових людей Меґі прочитала суперечливі почуття: страх перед тим, що міг пробудити до життя Мо, й водночас майже нестерпне бажання, щоб його голос іще раз відніс їх далеко далеко – туди, де можна про все забути, навіть про самих себе.

Тепер, коли Мо почав читати, морською сіллю й ромом уже не запахло. У Каприкорновій церкві стало гаряче. В очах у Меґі запекло, і коли вона потерла їх, то на пучках лишився пісок. Чорні куртки слухали Мо, знов затамувавши дух, наче скам’янівши. І знов лише Каприкорн, здавалося, не відчував ніяких чарів. Однак по його очах видно було, що й він потрапив у полон голосу читця. Ті очі, мов зміїні, невідривно дивилися в обличчя Мо, а червоний костюм ще дужче підкреслював їхню безбарвність. Усе тіло в Каприкорна напружилося, наче в собаки, що зачув здобич.

Та цього разу Мо його розчарував. Слова не викликали з книжки ні скринь зі скарбами, ні перлів, ані шабель, оздоблених коштовним камінням, яке від голосу Мо виблискувало й переливалося так, що Каприкорновим людям здавалося, немовби його можна хапати просто з повітря. Тепер зі сторінок вийшло щось інше – хтось живий, створений із плоті й крові.

Серед бочок, в яких Каприкорн наказав спалити книжки і над якими й досі курився дим, раптом постав хлопчина. Ніхто, крім Меґі, його не помітив. Усі, хто був у церкві, з головою пірнули в казку. Хлопчину не завважив навіть Мо, так далеко він перебував – десь серед пісків та вітрів, а його очі тим часом навпомацки пробиралися крізь плетиво літер.

Хлопчина був десь років на три чотири старший за Меґі. Тюрбан на голові брудний, очі на смаглявому обличчі темні від страху. Він тер і тер їх долонею, мовби намагаючися стерти все, що було перед ним: чужу обстановку, чужих людей… Хлопчина роззирався в порожній церкві, ніби не бачив такої будівлі зроду. Та й де б він міг її побачити? В його історії не було, певна річ, ні таких церков із гостроверхими дзвіницями, ані зелених пагорбів, які чекали на нього за церковними мурами. Його вбрання, що сягало аж до смаглявих босих п’ят, у сутінках церкви відливало блакиттю.

“Що буде, коли вони його побачать? – промайнуло в Меґі. – Адже Каприкорн сподівався побачити аж ніяк не цього хлопчину”

І якраз цієї миті його помітив Каприкорн.

– Стій! – крикнув він так різко, що Мо на півслові змовк і підвів голову.

Раптово й досить неохоче Каприкорнові люди опритомніли. Першим на ноги підхопився Кокерель.

– Гей, звідки ти взявся? – гаркнув він.

Хлопчина із застиглим від жаху обличчям нахилив голову, роззирнувся й кинувся навтіки, петляючи, мов заєць. Але далеко він не забіг. Одразу троє чоловіків подалися за ним і наздогнали його біля статуї Каприкорна.

Мо поклав книжку на підлогу й затулив долонями обличчя.

– О, а Фульвіо зник! – вигукнув хтось із Каприкорнових людей. – Просто розтанув у повітрі!

Усі втупилися в Мо. І знов на їхніх обличчях проступив страх, однак цього разу до нього додався не захват, а гнів.

– Ану прибери цього хлопця, Чарівновустий! – сердито наказав Каприкорн. – У мене таких і своїх задосить! І поверни мені Фульвіо!

Мо відняв долоні від обличчя й підвівся.

– Кажу в стотисячний раз: я нікого не можу повернути! – видихнув він. – І якщо ти мені не віриш, то це ще не означає, що я брешу. Це просто понад мої сили. Від моєї волі не залежить ні те, хто з’явиться, ні те, хто зникне!

Меґі схопила батька за руку. Кілька Каприкорнових людей підступили ближче, двоє й далі тримали хлопчину. Вони тягли його за руки в різні боки, так ніби хотіли розірвати навпіл. Хлопчина витріщався на чужі обличчя широко розплющеними від страху очима.

– Ану всі на свої місця! – гримнув Каприкорн розлюченим чоловікам. (Кілька з них підступили вже небезпечно близько до Мо). – Чого переполошилися? Чи ви забули, яку дурницю зробив Фульвіо, коли виконував мій останній наказ? Через нього поліція мало не сіла нам на хвіст. Отож сталося те, що й мало статися. Та й хто знає, може, з цього хлопця ще вийде тямущий палій! Але зараз я хочу бачити золото, коштовне каміння, перли… Адже вся ця історія крутиться, зрештою, саме навколо них. Отож давай їх сюди!

Серед чорних курток знявся тривожний гомін. І все ж більшість із них послухалися ватажка й знов посідали на вичовгані східці. Лише троє все ще стояли перед Мо, не зводячи з нього ненависних поглядів. Серед них був і Баста.

– Ну, гаразд, обійдемося й без Фульвіо! – вигукнув він, не спускаючи очей з Мо. – Але кого ще цей чортів відьмак надумає розвіяти в повітрі? Особисто я не бажаю опинитися раптом у якій небудь розтриклятущій історії з пустелею й бігати там з тюрбаном на голові!

Чоловіки, що стояли поруч із ним, на знак згоди закивали головами й повтуплювали в Мо такі похмурі погляди, що в Меґі перехопило подих.

– Басто, я тобі двічі не казатиму! – Голос у Каприкорна лунав загрозливо спокійно. – Нехай читає далі! А в кого з вас від страху зуб на зуб не попадає, той нехай вшивається звідси й помагає жінкам прати білизну.

Дехто скрушно поглянув на двері, але піти ніхто не зважився. Зрештою ті двоє, що стояли коло Басти, мовчки крутнулися й посідали разом на сходах.

– За Фульвіо ти мені ще заплатиш! – стиха процідив крізь зуби Баста до Мо й знову став позад Меґі.

Ох, чому не зник саме він?!

Хлопчина все ще не зронив ані звуку.

– Посадіть його під замок! – наказав Каприкорн. – Потім побачимо, чи він нам знадобиться.

Хлопчина, коли Пласконіс потяг його за собою, навіть не впирався. Він очманіло поплентався вслід за тим здоровилом, немовби очікуючи, що ось ось прокинеться. Коли ж він збагне, що цей сон не скінчиться ніколи?

Коли двері за обома причинилися, Каприкорн повернувся до свого крісла.

– Читай далі, Чарівновустий! – наказав він. – До вечора ще далеко.

Але Мо лише поглянув на книжки біля своїх ніг і похитав головою.

– Ні, – мовив він. – Ти ж бо сам бачив, це сталося знов. Я стомився. Вдовольняйся тим, що я вичитав тобі з “Острова скарбів”. Ті монети – ціле багатство. Я хочу додому… І щоб ніколи вже не бачити тебе!

Голос його лунав украй хрипко – так, ніби йому довелося прочитати надто багато важких слів.

Якусь хвилю Каприкорн зневажливо дивився на Мо, потім перевів погляд на мішки та скрині, які його люди наповнили монетами. Здавалося, він прикидає в голові, чи надовго вистачить того золота на привільне життя.

– Маєш рацію, – нарешті сказав Каприкорн. – Повернемося до цього завтра. А то, чого доброго, тут ще з’явиться якийсь смердючий верблюд або ще один хлопчина, охлялий від голоду.

– Завтра? – Мо ступив крок у бік Каприкорна. – Як це розуміти? Угамуйся нарешті! Один із твоїх людей уже зник, невже ти хочеш бути наступним?

– Ризикувати я не боюся, – байдуже відповів Каприкорн, підвівся з крісла й неквапно рушив вівтарними сходами вниз.

Чорні куртки попідхоплювалися й застигли, мов школярі, хоча декотрі з них на зріст були навіть вищі за Каприкорна. Вони стояли, позакладавши руки за спину, ніби боялися, що зараз він заходиться перевіряти, чи не брудні в них нігті. Меґі мимоволі згадала Бастині слова про те, який молодий він був, коли пристав до Каприкорна. І вона запитала себе, чому ці чоловіки похнюпили голови – зі страху чи від захвату?

Каприкорн підійшов до одного з туго набитих мішків.

– Знаєш, Чарівновустий, щодо тебе я маю ще багато планів, – проказав він, запускаючи руку до мішка й просіюючи монети крізь пальці. – Сьогодні був лише іспит. Зрештою, треба ж було мені спершу на власні очі й вуха переконатися в твоєму хисті, чи не так? Усе це золото я таки знайду, як застосувати. Але завтра ти вичитаєш мені дещо інше.

Він неквапно ступив до’ коробок, де колись лежали книжки, які тепер обернулися на жменю попелу та обгорілого паперу, й заходився там щось шукати.

– Сюрприз! – нарешті оголосив він і, всміхаючись, підніс над головою якусь книжку.

Вигляд вона мала зовсім не такий, як та, що її привезли сюди Меґі з Елінор. Ця була в строкатій суперобкладинці, з картинкою, розгледіти яку здалеку Меґі не могла.

– Авжеж, у мене лишилася ще одна! – підтвердив Каприкорн, задоволено обводячи поглядом розгублені обличчя. – Мій і тільки мій примірник – так би мовити, персональний. І завтра, Чарівновустий, ти читатимеш мені з цієї книжки. Як я вже казав, мені надзвичайно до вподоби цей світ, але тут бракує одного товариша з мого минулого. Саме про цього товариша тут і йдеться. Твоєму замісникові я нізащо не дозволив би випробовувати своє вміння на ньому. Надто вже я боюся, щоб він не переніс сюди мого товариша без голови чи з однією ногою. Але тепер зі мною ти – майстер своєї справи!

Мо дивився на книжку в Каприкорнових руках, усе ще не вірячи власним очам, ніби потерпав, що вона ось ось розтане в повітрі.

– Відпочивай, Чарівновустий, – сказав Каприкорн. – І бережи свій дорогоцінний голос! Часу ти матимеш досить, бо я збираюся поїхати, а повернусь аж завтра опівдні… Відведіть цих трьох назад, до їхнього покою! – звелів він своїм людям. – Дайте їм добре попоїсти й кілька ковдр на ніч. О, а Мортола нехай принесе їм чаю: той напій, коли голос охрипне чи стомиться, творить чудеса. Адже ти, Даріусе, завжди молився на чай з медом, еге ж? – Він запитливо повернув голову в бік давнього читця.

Той лише кивнув головою й співчутливо поглянув на Мо.

– Назад до покою? Це ви про ту нору, куди минулої ночі нас запроторив оцей ваш головоріз? – Обличчя в Елінор узялося червоними плямами, й Меґі було невтямки – від страху чи від обурення. – Те, що ви тут творите, – це протизаконне позбавлення волі! Ба більше – викрадення людей! Атож, викрадення людей! Чи знаєте ви, скільки років ув’язнення вам за це загрожує?

– Викрадення людей! – Баста просто таки смакував цими словами. – Звучить непогано. Їй бо.

Каприкорн лише всміхнувся йому, а на Елінор глипнув так, наче бачив її вперше.

– Басто! – сказав він. – Чи може бути корисною нам ця жінка?

– Гадки не маю, – відповів Баста й усміхнувся, мов хлопчик, якому щойно дозволили зламати іграшку.

Елінор зблідла й поточилася назад, однак Кокерель заступив шлях і схопив її за лікоть.

– А що ми зазвичай робимо з непотрібними речами, Басто? – стиха запитав Каприкорн.

Баста знову вишкірив зуби.

– Припини! – гримнув Мо на Каприкорна. – Негайно припини лякати її, а то я не прочитаю більше жодного слова!

Каприкорн зі знудженою міною повернувся до нього спиною. А Баста знай шкірив зуби.

Меґі побачила, як Елінор затулила долонею тремтячі губи. Дівчинка хутко стала поруч із тіткою і, стиснувши їй руку, заявила:

– Вона дуже навіть потрібна! Ніхто краще за неї не розуміється на книжках.

Каприкорн обернувся. Від його погляду Меґі здригнулася, так наче хтось крижаними пальцями провів їй по спині. Повіки у Каприкорна були білясті, мов павутинки.

– Елінор запевне знає більше історій про скарби, ніж оцей твій охлялий читець, – промовила, затинаючись, Меґі. – Годі й сумніватися!

Елінор стисла дівчинці пальці так міцно, що вони мало не хруснули. Її власна долоня була спітніла, аж мокра.

– Атож, годі й сумніватися! – хрипким голосом підтвердила Елінор. – Мені неодмінно спаде на думку ще кілька!

– Так так! – тільки й промовив Каприкорн, скрививши свої гарні вуста. – Що ж, побачимо.

Він зробив знак своїм людям, і ті, підштовхуючи ззаду Елінор, Меґі й Мо, погнали їх – повз довгі столи, статую Каприкорна й червоні колони – до важких дверей, що, відчиняючись, пронизливо зарипіли.

Від церкви на майдан падала довга тінь. Пахло літом, і сонце на безхмарному синьому небі світило так, мовби нічого й не сталося.

«Чорнильне серце» Перспективи невтішні

Каа на хвилю схилив голову на плече Мауґлі й промовив:

– Хоробре серце й чемна мова. У Джунглях вони далеко тебе поведуть, дитинча. А тепер хутчій іди зі своїми друзями. Іди й лягай спати, бо місяць уже заходить. Не треба, щоб ти бачив, що тут зараз буде…

Редьярд Кіплінґ. Мауґлі

Їх нагодували досхочу. Над полудень якась жінка принесла хліб та оливи, а надвечір – вермішель, що пахла свіжим розмарином. Скоротити безкінечно довгі години це не могло, так само як і повний шлунок не міг прогнати страх перед завтрашнім днем. Збавити час допомогла б, може, яка небудь книжка, але про таке годі було й мріяти. Книжок тут не було, тільки стіни без вікон та замкнені двері. Щоправда, під стелею висіла нова лампочка, тож тепер їм не довелося весь час сидіти в темряві. Щоб дізнатися, чи ще не стемніло, Меґі раз у раз поглядала на щілину під дверима. Дівчинка уявляла собі, як надворі гріються на сонечку ящірки. Кількох вона бачила на майдані перед церквою. Чи знайшла ота смарагдово зелена, яка вислизнула з монет, шлях на волю? А що сталося з тим хлопчиною? Щоразу, коли Меґі заплющувала очі, вона бачила його ошелешене обличчя.

Вона питала себе, чи не такі самі думки тривожать і батька. Відколи їх знову замкнули, Мо не зронив жодного слова. Він важко опустився на солому й відвернувся обличчям до стіни. Елінор була теж не балакучіша.

– Ти ба, який великодушний наш господар! – тільки й промурмотіла вона після того, як Кокерель замкнув їх на засув. – Пожертвував нам іще дві купи прілої соломи!

Потому сіла в кутку, випростала ноги й почала похмуро розглядати спершу свої коліна, згодом брудну стіну.

– Мо! – нарешті озвалася Меґі, коли тиша стала вже просто нестерпною. – Як ти гадаєш, що вони зроблять із хлопчиною? І що то в Каприкорна за товариш, якого ти маєш вичитати йому з книжки?

– Не знаю, Меґі, – тільки й відповів Мо, не обертаючись.

Отож вона дала батькові спокій, збила собі солом’яну постіль поряд із його й заходилася снувати попід голими стінами. Може, за котроюсь із них сидить отой незнайомий хлопчина? Вона припала вухом до стіни. Жодного звуку. Хтось видряпав на тиньку: “Рікардо Бентоне, 19. 5. 1996”. Меґі провела пальцями по літерах. Збоку, четверті за дві, стояло ще одне ім’я. Далі – ще одне. Меґі запитала себе, що сталося з усіма трьома – з Рікардо, Уґо й Бернардо… “Може, й мені видряпати своє ім’я? – подумала дівчинка. – На той випадок, якщо…” Вона завбачливо не додумала цю думку до кінця.

Позад неї, тяжко зітхнувши, випросталась на соломі Елінор. Коли Меґі обернулася до неї, тітка всміхнулася.

– Ох, багато б я зараз віддала за гребінця! – сказала вона й рукою відкинула з чола пасмо кіс. – Ніколи б не подумала, що за таких обставин мені бракуватиме саме його. Але це так. Господи, у мене вже навіть не лишилося жодної шпильки! Вигляд я маю, либонь, як у відьми або як у щітки для миття посуду, яка бачила й кращі часи.

– Ет, вигляд у тебе й так досить непоганий. А шпильки ти все одно завжди губила. Як на мене, тепер вигляд у тебе навіть молодший.

– Молодший? Гм… Ну, коли ти так гадаєш…

Елінор оглянула себе. Її мишачо сірий светр був брудний бруднющий, а панчохи пустили аж три стрілки.

– Але як ти допомогла мені в церкві!.. – Вона обсмикала на колінах спідницю. – Це було дуже мило з твого боку. Я тоді так перелякалася! Ноги були наче ватяні. Просто не розумію, що зі мною сталося. Таке враження, ніби це не я, а хтось інший, ніби колишня Елінор поїхала додому, а мене лишила тут.

Губи в неї затремтіли, і на мить Меґі здалося, що тітка ось ось заплаче. Та колишня Елінор, схоже, нікуди не поїхала.

– Так, підтверджується давня істина, – провадила вона. – Лише в біді виявляється, з чого вирізьблена людина. Мені завше здавалося, що сама я з дуба, а насправді виходить – скоріше з груші чи з якогось іншого дерева, м’якого, наче віск. І досить якому небудь мерзотникові пограти перед моїм носом ножем, з мене вже сиплеться тирса…

І хоч як Елінор стримувала сльози, а вони все ж таки потекли. Вона роздратовано провела тильним боком долоні по очах.

– А як на мене, Елінор, ти тримаєшся зовсім непогано. – Мо все ще лежав обличчям до стіни. – Мені здається, ви добре тримаєтесь обидві. А я ладен власноруч скрутити собі в’язи за те, що заварив цю кашу.

– Пусте! Якщо тут комусь і треба скрутити в’язи, то це отому Каприкорнові, – мовила Елінор. – І отому Басті. О Боже, ніколи не думала, що коли небудь з такою насолодою малюватиму собі в уяві вбивство людини. Але я певна: якщо мені пощастить схопити отого Басту за горло… – Та, вздрівши вражений погляд небоги, вона винувато змовкла.

Та Меґі лише стенула плечима.

– У мене на душі те саме, – промурмотіла вона й ключем від свого велосипеда заходилася видряпувати на стіні літеру “М”. Неймовірно, але в кишені її штанів чомусь завалявся цей ключ. Мов згадка про якесь інше життя…

Елінор водила пальцем по одній зі стрілок на панчосі, а Мо перекинувся на спину і втупився в стелю.

– Мені дуже шкода, Меґі… – несподівано промовив він. – Мені дуже шкода, що я дав забрати в себе ту книжку…

Меґі вже видряпала на стіні велику літеру “Е”.

– Ох, хіба тепер не все одно? – промовила вона й відступила на крок від стіни. Літера “Т” в її імені нагадувала швидше недоладну “П”. – Тобі, мабуть, навряд чи пощастило б коли небудь повернути маму назад.

– Так, певно, що так, – пробурмотів Мо й знов утупився в стелю.

– Не твоя це вина, тату, – сказала Меґі.

“Головне, ти зі мною, – хотілося їй додати. – Головне, Баста вже не приставить ножа тобі до горла… Адже я її майже не пам’ятаю, я знаю її лише з кількох знімків”.

Та Меґі мовчала, бо знала: для батька такі слова – погана втіха, навпаки, вони лише навіють на нього ще більшу тугу. Дівчинка вперше усвідомила, як йому бракує дружини. І на мить у Меґі прокинулися безглузді ревнощі.

Вона видряпала на стіні “І” – ця літера далася їй найлегше – й випустила з руки ключа.

За дверима почулися кроки.

Коли перед порогом вони стихли, Елінор притисла до губів долоню. Двері відчинилися, ввійшов Баста. Позад нього стояла жінка. Меґі впізнала цю стару, яку напередодні бачила в Каприкорновому будинку. Жінка похмуро протислася повз Басту й поставила на підлогу термоса й чашку.

– Так наче в мене своєї роботи мало! – пробурмотіла вона й рушила до дверей. – Тепер ще й цих панів годуй! То нехай хоч працюють, коли вже ви їх тут тримаєте.

– Скажи про це Каприкорнові! – тільки й відповів Баста. Потім дістав ножа, всміхнувся до Елінор і витер лезо об рукав куртки.

Уже вечоріло, і в чимдалі густіших сутінках його білосніжна сорочка аж світилася.

– Пригощайся чайком, Чарівновустий! – сказав Баста, втішаючись страхом, написаним на обличчі Елінор. – Мортола поклала в чайник стільки меду, що вже після першого ковтка в тебе, мабуть, злипнуться губи. Зате твоє горло завтра запевне буде як новеньке.

– Що ви зробили з хлопчиною? – запитав Мо.

– О, та він, думаю, сидить десь тут, по сусідству. Завтра Кокерель влаштує йому невеличке випробування вогнем, і тоді ми знатимемо, чи він на що небудь придатний.

Мо сів на соломі.

– Випробування вогнем? – перепитав він, а в голосі вчувалася гіркота й іронія воднораз. – Сам ти, гадаю, навряд чи витримав би його. Ти ж бо навіть сірників Вогнерукого боїшся!

– Заткни пельку! – процідив крізь зуби Баста. – Ще одне слово, і я відріжу тобі язика, хоч він у тебе й такий цінний.

– А ось і ні, ти цього не зробиш, – сказав Мо, підводячись на ноги. Він неквапно наповнив чашку гарячим чаєм.

– Може, й не зроблю. – Баста стишив голос, так ніби боявся, що його підслухають. – Але твоя доця теж має язика, а він у неї не такий цінний, як твій.

Мо запустив у нього чашкою з гарячим чаєм, але Баста встиг причинити за собою двері, й чашка розбилася об них на друзки.

– Приємних снів! – гукнув він знадвору й засунув на дверях засув. – Я скажу, щоб тобі принесли ще одну чашку. А завтра побачимося знов.

Коли Баста пішов, запала довга довга мовчанка.

– Мо, розкажи мені що небудь, – стиха попросила нарешті Меґі.

– А про що б ти хотіла послухати? – запитав Мо, обіймаючи її за плечі.

– Про те, як ми опинилися в Єгипті, – прошепотіла дівчинка. – Як шукаємо скарби і потрапляємо в піщану бурю; про скорпіонів і страшних духів, що повставали з могил боронити свої скарби…

– A а, оту історію! – сказав Мо. – Чи не на твій восьмий день народження я її придумав? Вона, наскільки я пам’ятаю, досить похмура.

– Так, дуже похмура, – кивнула головою Меґі. – Але закінчується щасливо, і ми повертаємося додому з повними скринями скарбів.

– Я теж хочу послухати цю історію! – промовила Елінор тремтячим голосом. Вона, видно, ніяк не могла забути про Бастиного ножа.

Отож Мо почав оповідати, не гортаючи сторінки й не заглиблюючись у безкінечний лабіринт слів і літер.

– Мо, а коли ти просто розповідав, то з твоїх історій ніщо не з’являлося? – раптом стурбовано запитала Меґі.

– Ні, – відказав той. – Мабуть, для цього потрібна друкарська фарба і щоб цю історію придумав хтось інший.

І він повів свою розповідь далі, а Меґі з Елінор слухали, поки голос Мо відніс їх далеко далеко. Обидві й незчулися, як поснули.

Прокинулися всі троє від того самого звуку: знадвору хтось намагався відімкнути замок. Меґі навіть здалося, що там стиха лаються.

– О ні! – прошепотіла Елінор. Вона підхопилася на ноги першою. – Це вони прийшли по мене! Та баба свого таки домоглася! Ще б пак, навіщо нас годувати?! Тебе, може, й треба… – Вона кинула гарячковий погляд на Мо. – А мене навіщо?

– Відійди до стіни, Елінор, – промовив Мо, заступаючи собою Меґі. – Тримайтеся якомога далі від дверей.

Замок, глухо клацнувши, відімкнувся, і хтось прочинив двері – якраз настільки, щоб протиснутися в щілину. Вогнерукий! Він ще раз заклопотано озирнувся на вулицю, причинив за собою двері й прихилився до них спиною.

– Чарівновустий, я чув, у тебе це знову вийшло, – промовив він стишеним голосом. – Кажуть, бідолашний хлопчина ще не зронив жодного звуку. Я його розумію. Повір, коли раптом потрапляєш до чужої історії, на душі паскудно.

– Що вам тут треба? – напустилася на нього Елінор.

Вогнерукий мав такий вигляд, що її страх умить як рукою зняло.

– Облиш його, Елінор! – Мо відтрутив її вбік і підійшов до Вогнерукого. – Як у тебе з руками?

Вогнерукий здвигнув плечима.

– Їх змастили якоюсь маззю, але шкіра й досі червона, як вогонь, що лизав її.

– Спитай його, що він тут забув! – прошипіла Елінор. – А якщо він прийшов сюди лише розповідати, нібито не має нічого спільного з халепою, в яку ми попали, то заткни йому нарешті його брехливу пельку!

Замість відповісти, Вогнерукий кинув їй в’язку ключів.

– Як ви гадаєте, чому я тут? – різко запитав він Елінор і ввімкнув світло. – Думаєте, легко було вкрасти в Басти ключі від машини? Краще подякували б мені. А втім, устигнете зробити це й потім. Тепер нам треба не стовбичити тут, а якомога швидше забиратися звідси. – Він обережно прочинив двері й прислухався до того, що діялося надворі. – На дзвіниці є вартовий, – прошепотів він через плече. – Але він пильнує за пагорбами, а не за селом. Собаки сплять у будках, а якщо нам усе ж таки доведеться мати з ними справу, то вони, на щастя, люблять більше мене, ніж Басту.

– А чого це раптом ми маємо йому довіряти? – не могла вгамуватися Елінор. – Що, коли за всім оцим знову приховуються якісь підступи?

– Ви маєте взяти з собою й мене! Оце й усе, що за цим приховується! – роздратовано відказав їй Вогнерукий. – Мені тут більше нічого робити! Каприкорн пошив мене в дурні. Останню краплю надії, що в мене ще лишалася, він пустив за димом. Гадає, зі мною можна вчиняти як завгодно. Мовляв, Вогнерукий – усього лиш собака, якого можна штурхати ногами, а він навіть не огризнеться. Але Каприкорн помиляється! Він спалив книжку, а я вкраду в нього читця, якого сам таки йому й привіз. А щодо вас… – Він тицьнув обпеченим пальцем у груди Елінор. – Ви поїдете з нами, тому що маєте машину. Пішки з цього села не втечеш ні від Каприкорнових людей, ні від змій, які розплодилися в навколишніх пагорбах. Але сам я водити машину не вмію, тож…

– Ну ось, я так і знала! – Елінор уже навіть не стишувала голос. – Просто він хоче врятувати власну шкуру! Тим то нам і допомагає. Совість його не гризе, ні. Та й звідки їй узятися!

– Мені байдуже, чому він нам допомагає, – нетерпляче урвав її Мо. – Головне – вибратися звідси. Але ми візьмемо з собою ще одну людину.

– Ще одну людину? Кого ж? – Вогнерукий прикипів до Мо настороженим поглядом.

– Хлопчину, якому я подарував таку саму долю, що й тобі, – відповів Мо і перший прослизнув повз Вогнерукого надвір. – Баста сказав, хлопчина сидить десь тут неподалік, а для твоїх спритних пальців жоден замок не перешкода.

– Ці спритні пальці я сьогодні обпалив, – сердито процідив крізь зуби Вогнерукий. – А втім, як хочеш. За твоє м’якосердя ми ще поплатимося головою.

Коли Вогнерукий постукав у двері під номером п’ять, за ними почулося тихе шарудіння.

– Скидається на те, що вони хочуть лишити його живим! – шепотів він, чаклуючи над замком. – Смертників замикають у склепі під церквою. Якось я жартома сказав був Басті, буцімто серед кам’яних могил блукає привид Білої Жінки, і тепер, коли Каприкорн посилає туди Басту, цей щоразу робиться білим, як полотно. – Згадавши про це, він нишком захихотів, мов школяр, якому пощастило утнути вдалу витівку.

Меґі перевела погляд на церкву й тихо запитала:

– А вони часто кого небудь убивають?

Вогнерукий стенув плечима.

– Не так часто, як колись. Але буває…

– Кинь розповідати їй такі історії! – цикнув на нього Мо.

Він і Елінор не зводили очей з церкви. Високо на стіні, відразу біля самого дзвону, сидів вартовий.

Коли Меґі поглянула вгору, в неї запаморочилося в голові.

– Це не історії, Чарівновустий, це правда! Хіба ти вже не розпізнаєш її? Та вже ж, правда – не велика красуня. Дивитися їй у вічі ніхто не любить. – Вогнерукий відступив від дверей і вклонився. – Ласкаво прошу! Замка відімкнено. Можете забирати свого хлопчину.

– Входь перша! – шепнув Мо Меґі. – Тебе він не так злякається.

За дверима було темно, хоч в око стрель, але Меґі, переступивши поріг, знов почула шарудіння – так наче в соломі десь ворушилась якась тварина.

Вогнерукий через поріг подав дівчинці кишенькового ліхтарика. Коли Меґі ввімкнула його, промінь світла вперся просто в смагляве хлопчаче обличчя. Солома, яку йому кинули, була ще пріліша, ніж та, що на ній спала Меґі. Було видно, що малий не склеплював очей, відколи Пласконіс його тут замкнув. Хлопчина сидів, міцно обхопивши руками коліна, немовби лише власні ноги давали йому хоч якусь опору.

Мабуть, він усе ще сподівався, що цей страшний сон колись таки скінчиться.

– Ходімо! – шепнула Меґі й подала йому руку. – Ми хочемо тобі допомогти. Ми заберемо тебе звідси!

Хлопець не поворухнувся. Лише німо дивився на неї, недовірливо примруживши очі.

– Меґі, поквапся! – стиха мовив за дверима Мо.

Хлопчина, уздрівши його, посунувся назад, поки вперся спиною в стіну.

– Прошу тебе, – знов зашепотіла Меґі. – Ти маєш піти з нами! Вони тут хочуть зробити тобі щось погане!

Хлопець усе ще мовчки дивися на неї. Нарешті, не спускаючи очей з дівчинки, нерішуче звівся на ноги. Він був вищий від неї майже на півголови.

І раптом хлопчина кинувся до відчинених дверей. Меґі він відштовхнув так грубо, що вона впала, та проскочити повз її батька йому не пощастило.

– Ти куди?! – прошепотів до нього Мо. – Вгамуйся, хлопче! Ми справді хочемо тобі допомогти. Але ти маєш робити те, що ми скажемо, зрозумів?

Хлопчина вороже дивився на нього й мовчав.

– Усі ви дияволи! – нарешті прошепотів він. – Дияволи або нечисті духи!

Виходить, він розумів те, що вони йому казали. А чом би й ні? Адже його історію люди розповідали всіма мовами світу.

Меґі підвелася й помацала собі коліно. Ну звісно, вона розбила його до крові об кам’яну долівку.

– Якщо хочеш побачити справжніх дияволів, то можеш лишатися тут! – сердито кинула вона, боком протискуючись повз хлопчину.

Ох, як же він відсахнувся від неї! Так наче вона – достеменна відьма.

– Бачиш он там вартового? – запитав Мо, притягуючи хлопчину до себе й показуючи йому на дзвіницю. – Якщо він нас помітить, нам кінець, усіх переб’ють.

Хлопчина звів очі догори. Вогнерукий ступив до Мо й прошипів:

– Ну, ходімо вже! А хлопець, як не хоче йти з нами, нехай лишається. І всі пороззувайтеся! – додав він, поглянувши на босі п’яти хлопчини. – А то здіймаєте більше тупоту, ніж отара кіз.

Елінор щось буркнула, однак послухалася. Хлопчина також рушив за ними, хоч і досить нерішуче.

Вогнерукий поспішав поперед усіх, немовби намагався втекти від власної тіні. Меґі раз у раз спотикалася – так круто спускалась униз вуличка, якою він їх вів. Елінор лаялася собі під ніс, коли перечіпалася об нерівну бруківку. Між будинками, що тіснились один побіля одного, було темно. Здавалося, цегляні арки з’єднували їх лише для того, щоб не позавалювалися стіни. Від іржавих ліхтарів на землю падали примарні тіні. Щоразу, коли з під’їзду вибігав який небудь кіт, Меґі здригалася.

Та Каприкорнове село спало. Тільки один однісінький раз вони мало не наштовхнулись у провулку на вартового, що стояв, спершись на стіну, й курив. Десь на даху билися два коти, і вартовий нахилився, щоб узяти камінця й запустити його в них.

Цієї нагодою й скористався Вогнерукий. Тепер Меґі була навіть рада, що він звелів їм пороззуватися. Вони нечутно прослизнули повз вартового. Той усе ще стояв спиною до них, але Меґі зважилася перевести дух аж тоді, коли вони завернули за ріг. І знов їй упала в око велика кількість порожніх будинків, усі оті мертві вікна й напівструхлявілі двері. Що руйнувало ці будівлі? Чи справді лише час? Коли збезлюдніло село – після того, як тут звив кубло Каприкорн зі своїми людьми, чи мешканці порозбігалися звідси ще доти? Чи не про щось таке вже розповідав Вогнерукий?

Тим часом він спинився. Застережливо підніс руку й приставив пальця до губів. Вони вже вийшли на край села. Лишилося тільки перетнути автостоянку. Потрісканий асфальт тут освітлювало два ліхтарі. Ліворуч тяглася висока огорожа з дротяної сітки.

– За цією огорожею – майдан, де Каприкорн справляє всілякі свята й урочистості, – прошепотів Вогнерукий. – Колись там сільські хлопці, мабуть, ганяли м’яча, а тепер Каприкорн влаштовує свої диявольські гульбища. Вогнища, горілка, стрілянина в повітря, феєрверк, фізіономії, наквацьовані чорною фарбою, – і готовий цілий театр для всієї округи.

Втікачі повзувалися й рушили вслід за Вогнеруким до автостоянки. Меґі раз у раз оглядалася на дротяну огорожу. Диявольські гульбища… Їй увижалося, ніби вона навіч бачить вогнища, наквацьовані чорним обличчя…

– Хутчіш, Меґі! – прошепотів Мо й потяг її за собою.

У темряві десь почувся шум води, й Меґі згадала про місток, який вони переїздили дорогою до села. А що, коли цього разу на містку стоїть вартовий?

На стоянці було багато автомобілів, машина Елінор стояла також тут, трохи збоку від решти. Оддалік над дахами здіймалася дзвіниця, і тепер уже ніщо не заступало їх від очей вартового. Здалеку Меґі не могла його розгледіти, але він запевне ще сидів там, нагорі. Звідти втікачі, певно, мали вигляд чорних жуків, що копошаться на широкому столі. Цікаво, чи є у вартового бінокль?

– Ну ж бо, Елінор! – пошепки квапив її Мо.

Здавалося, минула ціла вічність, перше ніж Елінор відімкнула машину.

– Та зараз, зараз! – огризнулася вона через плече. – У мене ж бо не такі спритні пальці, як у нашого вогнерукого приятеля!

Мо обійняв Меґі за плечі, занепокоєно роззираючись навсібіч. Але ні на майдані, ані біля будинків, крім кількох бродячих котів, нікого не було видно. Заспокоївшись, Мо посадив Меґі на заднє сидіння.

Хлопець на хвилю завагався. Він поглядав на машину, мов на дивовижного звіра, про якого не знаєш, добрий він чи наступної миті проковтне тебе. Та зрештою хлопчина також заліз досередини.

Меґі не вельми привітно зиркнула на нього й відсунулась якомога далі. Коліно в неї все ще боліло.

– А куди ж це запропастився наш сірникоїд? – прошепотіла Елінор. – Прокляття, невже цей тип знову зник?

Першою Вогнерукого помітила Меґі. Він крутився неподалік біля машин.

Елінор щосили вп’ялася руками в кермо, немовби впиралася спокусі рушити без Вогнерукого.

– Що цей пройдисвіт знову задумав? – нетерпеливилась вона.

Ніхто не знав, що їй відповісти. Вогнерукий не повертався нестерпно довго, а коли він нарешті з’явився біля машини, в його руці клацнув, закриваючись, складаний ніж.

– Що це ви знов надумали? – напустилась на нього Елінор, коли він утиснувся поруч із хлопчиною на заднє сидіння. – Хіба то не ви казали, що нам треба поспішати? І де це ви колупалися своїм ножем? Сподіваюсь, нікому не випустили кишок?

– Я вам хто – Баста? – роздратовано кинув Вогнерукий, прилаштовуючи свої ноги за сидінням водія. – Просто я попроколював їм шини, ось і все. Про всяк випадок. – Він усе ще тримав ножа у руці.

Меґі стурбовано поглядала на нього.

– Це Бастин ніж, – нарешті промовила вона.

Вогнерукий усміхнувся і сховав його до кишені.

– Тепер уже не Бастин. Я залюбки поцупив би в нього й отой безглуздий амулет, але він не скидає його з шиї навіть уночі, і це було б надто небезпечно.

Десь загавкав собака. Мо опустив шибку й занепокоєно вистромив голову з вікна.

– Хочеш – вір, а хочеш – ні, але оцей нестерпний гам – усього на всього жаб’яче квакання, – промовила Елінор.

Але різкий звук, який зненацька пролунав серед ночі й від якого Меґі аж стрепенулася, був не жаб’ячим кваканням. Коли дівчинка виглянула в задню шибку, з однієї з машин на стоянці – закуреного брудно білого автофургона – виліз якийсь чоловік. Це був один із Каприкорнових людей, Меґі вже бачила його в церкві. Геть заспаний, він роззирнувся довкола.

Коли Елінор запустила двигуна, чоловік зірвав із плеча рушницю й кинувся, спотикаючись, до їхньої машини. На хвилю Меґі навіть стало його шкода – такий заспаний і ошелешений вигляд він мав. Що вчинить Каприкорн із вартовим, який заснув на посту? Але наступної миті чоловік прицілився й вистрелив. Елінор натисла на газ, і голова Меґі рвучко відкинулася на спинку сидіння.

– Чорт забирай! – крикнула вона до Вогнерукого. – Невже ви це помітили того типа, поки шастали поміж машинами?

– Ні, не помітив! – також крикнув у відповідь Вогнерукий. – Та їдьте вже! Тільки не цією дорогою! Он та, попереду, веде до шосе!

Елінор різко крутнула кермо. Хлопчина поруч із Меґі сховав голову вниз. Після кожного пострілу він заплющував очі й затискав руками вуха. Чи траплялися в його історії рушниці? Мабуть, не частіше, ніж автомобілі. На кам’янистій дорозі так підкидало, що хлопчина й Меґі раз у раз наштовхувалися головами одне на одного. Та коли машина виїхала нарешті на шосе, легше не стало.

– Це не та дорога, якою ми приїхали! – вигукнула Елінор.

Каприкорнове село нависало над ними, ніби фортеця. Навіть звідси будинки не здавалися менші.

– Ні, та самісінька! Але тоді Баста зустрів нас багато вище!

Однією рукою Вогнерукий учепився за переднє сидіння, а другою міцно притримував заплічника. Звідти долинало якесь розлючене харчання, і хлопчина з жахом косив очима в той бік.

Меґі здалося, що вона впізнала те місце, де їх зустрів Баста, – вони саме виїхали на пагорб, з якого вперше побачили село. Але потім будинки раптово зникли, їх проковтнула ніч, так ніби Каприкорнового села ніколи й не було.

На містку вартового не було, не зустрів він їх і біля іржавої решітки, що перегороджувала шлях до села. Меґі озиралася на решітку, поки і її проковтнула темрява. “Усе позаду, – подумала дівчинка. – Усе справді позаду”.

Ніч видалась ясна. Зроду ще Меґі не бачила стільки зірок. Небесне склепіння напнулося над чорними пагорбами, немов покривало, всіяне малесенькими перлинами. Здавалося, цілий світ – то самі лише пагорки, що низько посхилялися перед її величністю ніччю, і не було в цьому світі ні людей, ні будинків. І страху не було.

Мо озирнувся й ласкаво відкинув з чола Меґі пасмо кіс.

– Усе гаразд? – запитав він.

Вона кивнула головою й заплющила очі. Зненацька їй схотілося лише одного – спати… Якщо, звісно, перестане так калатати серце.

– Це сон, – монотонно пробурмотів хтось поруч із нею. – Просто сон. Що ж іще?

Меґі повернула голову. Хлопчина на неї не дивився.

– Так, це, мабуть, сон, – проказав він ще раз і так рішуче кивнув головою, немовби хотів підбадьорити сам себе. – Усе має такий неприродний, такий несправжній, просто таки безглуздий вигляд. Точнісінько сон, та й годі. А тепер… – кивком голови він показав кудись за вікно, – тепер ми ще й полетимо. Або ніч полетить повз нас. Або ще щось таке…

Дівчинка ледве стримала усмішку. “Це не сон!” – хотілося їй сказати, але Меґі надто стомилася, щоб розтлумачувати хлопчині всю цю заплутану історію. Вона глянула на Вогнерукого. Той сидів, погладжуючи заплічника, – у такий спосіб він, мабуть, хотів заспокоїти розгнівану куницю.

– Не дивися так на мене! – промовив Вогнерукий, помітивши погляд Меґі. – Я нічого йому не пояснюватиму. Тепер нехай це робить твій батько. Зрештою, це саме він відповідає за його страшний сон.

Мо обернувся, і на обличчі в нього було написано, що його мучать докори сумління.

– Як тебе звати? – запитав хлопчину. – Твого ім’я не було в… – І не доказав.

Хлопець недовірливо глипнув на нього й похнюпив голову.

– Фарид, – глухо відповів. – Мене звати Фарид, але я знаю, що розмови уві сні накликають біду. Можна не повернутися зі сну…

По цих словах він міцно зціпив вуста, втупився перед себе, ніби не бажаючи ні на кого дивитись, і змовк. Чи мав він у своїй історії батька й матір? Меґі цього не пригадувала. Там ішлося просто про хлопчика – якогось безіменного хлопчика, що був служкою у ватазі розбійників.

– Це сон! – знову прошепотів він. – Лише сон. Зійде сонце, і все зникне. Авжеж!

Мо дивився на хлопчину, нещасний і безпорадний, як людина, котра взяла в руки пташеня й гірко про це шкодує, бачачи, що дорослі птахи тепер відмовляються від свого дитинчати. “Бідолашний Мо! – подумала Меґі. – Бідолашний Фарид!” Але не давала їй спокою і ще одна думка, якої дівчинка навіть соромилась. Ця думка не полишала Меґі відтоді, як у Каприкорновій церкві з під золотих монет виповзла ящірка. “Я теж хотіла б навчитися цього”, – тихенько, однак настирливо нашіптував їй внутрішній голос. Це бажання, мов зозуля, звило гніздо в її серці, настовбурчувалося, розпускало крила, хоч вона й намагалася вгамувати його. “Я теж хотіла б навчитися вичитувати їх із книжок, – шепотів внутрішній голос, – торкатися їх – всі оті образи, оті прекрасні образи… Я хотіла б, щоб вони сходили зі сторінок і сідали поруч зі мною, хотіла б, щоб вони всміхалися до мене, хотіла б, хотіла б, хотіла б…”

За вікнами машини все ще було так темно, немовби ранок і не думав наставати.

– Їхатиму без зупинок! – сказала Елінор. – Аж поки опинимося перед моїм будинком!

Цієї миті далеко позаду спалахнули промені фар, неначе пальці, що намацували шлях крізь ніч.