«Чорнильне серце» На південь
– За Дрімучим лісом – широкий світ, – мовив пацюк. – Але нас він не обходить – ні тебе, ні мене. Я там іще зроду не був і ніколи туди не поткнуся. А ти – й поготів, якщо маєш бодай крихту здорового глузду.
Кеннет Ґреєм. Вітер у вербах
Вогнерукий, мабуть, уже давно стояв на вулиці, по той бік кам’яної огорожі. Сотні разів – ба більше! – Меґі, міцно заплющивши очі, походжала на цьому мурі туди сюди – до іржавих завіс на воротах і назад – і виразно уявляла собі або тигра з бурштиново жовтими очима, що зачаївся в бамбукових заростях під огорожею, або бистрину з порогами, яка пінилася праворуч і ліворуч від неї.
Тепер тут стояв лише Вогнерукий. Але досить було Меґі тільки вздріти його, як серце в неї шалено закалатало. Він вигулькнув перед автобусиком так несподівано, що Мо мало не налетів на нього. Вогнерукий був у самому светрі й, щоб зігрітися, обхопив себе руками за плечі. Його пальто, мабуть, було ще мокре після дощу, але чуб уже просох, і тепер рудуваті пасма спадали на вкрите рубцями обличчя.
Мо лайнувся, вимкнув двигуна й виліз із автобусика. Вогнерукий розтяг вуста в своїй дивній усмішці й прихилився до муру.
– І куди це ти зібрався, Чарівновустий? – спитав він. – Хіба ми не домовлялися? Колись ти мене так уже пошив був у дурні, пригадуєш?
– Сам знаєш, чому я так кваплюся, – відповів Мо. – 3 тієї самої причини, що й минулого разу. – Він усе ще не відходив від дверцят автобусика, ніби ніяк не міг дочекатися, коли ж Вогнерукий нарешті дасть дорогу.
Але той удавав, ніби нетерплячки Мо зовсім не помічає.
– То дозволь бодай тепер поцікавитись: куди це ти зібрався? – знову спитав Вогнерукий. – Бо того разу мені довелося розшукувати тебе чотири роки. І якби мені трохи не пощастило, то люди Каприкорна знайшли б тебе раніше.
Він звів очі на Меґі, й дівчинка відповіла йому ворожим поглядом.
Мо хвилю помовчав і нарешті відповів:
– Каприкорн на півночі. Тож ми їдемо на південь. Чи, може, він тим часом отаборився десь інде?
Вогнерукий перевів погляд на дорогу. У вибоїнах поблискувала вода після дощу минулої ночі.
– Та ні, – промовив він. – Ні, Каприкорн і досі на півночі. Принаймні так кажуть. І якщо ти, як я бачу, надумав усе ж таки не віддавати йому те, що він шукає, то я, мабуть, теж швиденько вшиюся на південь. Бог свідок, не хочеться мені бути тим, від кого Каприкорнові люди почують кепську новину. Одне слово, якщо ви мене трохи підкинете… то я в дорогу готовий!
Дві сумки, які він виволік із за муру, мали такий вигляд, немовби вже разів десять об’їхали разом з ним навколо земної кулі. Крім них, Вогнерукий мав із собою лише заплічника.
Меґі міцно зціпила губи.
“Ні, Мо! – вирішила вона. – Ні, ми не візьмемо його з собою!” Та досить було їй лише поглянути на батька, і вона зрозуміла: його відповідь буде інша.
– То як – поїдемо? – перепитав Вогнерукий. – А то що я скажу Каприкорновим людям, коли попадуся до їхніх лап?
Він нагадував собаку, якого вигнали з дому. І хоч як у блідому вранішньому світлі Меґі намагалася розгледіти в ньому що небудь лиховісне, відразливе, їй не вдавалося. Та брати Вогнерукого з собою вона все одно не хотіла. Це було, звісно ж, виразно написано на її обличчі, тільки жоден із цих двох чоловіків не звертав на неї уваги.
– Повір, я не зможу довго приховувати від них, що бачив тебе, – провадив Вогнерукий. – А крім того… – Він повагався, нарешті повів далі: – Крім того, ти мені й досі щось винен, чи не так?
Мо похнюпив голову. Меґі помітила, як його рука ще міцніше вхопилася за відчинені дверцята автобусика.
– Ну, якщо ти вважаєш… – проказав він. – Так, не заперечую, я тобі дещо винен.
На порубцьованому обличчі Вогнерукого відбилася полегкість. Він хутко закинув за спину заплічника, взяв сумки й рушив до автобусика.
– Стривайте! – вигукнула Меґі, коли Мо пішов йому назустріч, щоб допомогти донести сумки. – Якщо він їде з нами, то я хочу спершу довідатись, чому ми втікаємо. Хто цей Каприкорн?
Мо обернувся до неї.
– Меґі… – почав він добре знайомим їй тоном, яким звичайно казав: “Меґі, не будь такою дурненькою!” – або: “Меґі, ну годі вже тобі…”
Вона відчинила дверцята й вистрибнула з автобусика.
– Меґі, чорт забирай! Залізь назад! Нам пора їхати!
– Не залізу, поки не скажеш!
Мо підійшов до неї, але Меґі прослизнула повз нього, вибігла з воріт на вулицю й крикнула:
– Чому ти не хочеш сказати?
Вулиця була така безлюдна, немовби вони лишилися на світі самі. Війнув легенький вітрець, торкнувся обличчя Меґі, зашелестів у липовому листі на узбіччі. Небо все ще було блякле, сіре й світлішати, схоже, не збиралося.
– Я хочу знати, що сталося! – знову крикнула Меґі. – Хочу знати, чому нам довелося вставати о п’ятій ранку, чому мені не треба йти до школи! Хочу знати, чи ми сюди повернемось і хто такий отой Каприкорн!
Мо, почувши це ім’я, хутко озирнувся, так наче той, кого обидва чоловіки вочевидь так боялися, міг ось ось вискочити з порожньої повітки – так само зненацька, як напередодні з’явився Вогнерукий. Але у дворі нікого не було, а Меґі надто розлютилася, щоб боятись того, про кого тільки й знала, що ім’я.
– Ти ж бо завжди мені все казав! – крикнула вона до батька. – Завжди!
Але батько мовчав.
– Кожен має свої таємниці, Меґі. – нарешті озвався він. – А тепер сідай, час рушати.
Вогнерукий, нічого не розуміючи, поглянув на Мо, потім на дівчинку і, стишивши голос, промовив:
– То ти нічого їй не сказав?
Мо похитав головою.
– Але ж бодай що небудь ти маєш їй сказати! Це небезпечно, якщо вона нічого не знатиме. Зрештою, вона вже не маленька.
– Якщо вона знатиме, це буде теж небезпечно, – відказав Мо. – Та й нічого це не змінить.
Меґі все ще стояла на вулиці.
– Я чула, про що ви там балакали! – крикнула вона. – Небезпечно – що? Я не сяду, поки не дізнаюсь!
Але Мо й далі мовчав.
Вогнерукий хвилю нерішуче дивився на нього, потім знов поставив сумки на землю.
– Ну, гаразд, – мовив він. – Тоді я сам розкажу їй про Каприкорна.
І повільно рушив до Меґі. Дівчинка мимоволі ступила крок назад.
– Ти його вже бачила, – сказав Вогнерукий. – Колись давно, ти вже, либонь, і не пригадуєш, бо була ще зовсім маленька. Отака. – І показав рукою на висоті своїх колін. – Як би це тобі пояснити, хто він такий? Коли ти побачиш, як кішка жере голопузе пташеня, то, мабуть, заплачеш, чи не так? Або спробуєш його врятувати. А Каприкорн може зумисне кинути голопуцька кішці, аби лиш побачити, як вона роздирає його кігтями, а жалібне цвірінькання й тріпання того пташеняти для Каприкорна солодше за мед.
Меґі поточилася ще на крок назад, але Вогнерукий знову ступив до неї.
– Не думаю, що тобі до вподоби наганяти на людей страх, щоб у них аж жижки трусилися, щоб вони аж падали з ніг, – провадив Вогнерукий. – А Каприкорнові лише того й треба. І, гадаю, ти ж не тягтимеш собі до рук усе підряд – просто так, тільки через те, що тобі так хочеться. А Каприкорн саме це й робить. На превеликий жаль, твій батько має одну річ, яку Каприкорнові страшенно кортить мати.
Меґі звела очі на батька, але той лише стояв і мовчки дивився на неї.
– Каприкорн не вміє оправляти книжок, як твій батько, – вів далі Вогнерукий. – Він узагалі не вміє нічого робити до пуття. Але на одному він розуміється добре: наганяти на людей страх. Тут Каприкорн мастак. Це його ремесло. Хоча сам він, гадаю, навіть не здогадується, що в людини на душі, коли страх сковує їй руки й ноги і згинає її до самої землі. Зате він добре знає, як такий страх викликати, як примусити його проникати в домівки, в ліжка, в серця й голови людей. Його поплічники розносять той страх, мов чорні звістки, підсовують його під двері й укидають до поштових скриньок, вимащують ним стіни будинків і брами стаєнь, поки страх починає вже розповзатися сам – нечутно, зі смородом, як чума. – Вогнерукий стояв уже перед самісінькою Меґі. – А людей у Каприкорна багато, – стиха додав він. – Більшість із них служать у нього змалечку, і якщо Каприкорн накаже котромусь із них відтяти тобі вухо чи носа, той зробить це, й оком не змигнувши. Каприкорнові люди полюбляють вдягатися в усе чорне, як оте гайвороння, тільки їхній ватажок носить білу сорочку під чорною, як сажа, курткою. І якщо тобі коли небудь трапиться котрийсь із них, то спробуй стати маленькою маленькою, щоб він тебе й не помітив. Зрозуміла?
Меґі кивнула головою. Серце в неї калатало так, що їй аж дух перехопило.
– Я розумію, чому батько ніколи не розповідав тобі про Каприкорна, – зітхнув Вогнерукий і перевів погляд на Мо. – Я теж краще розповідав би своїм дітям про людей приємніших.
– Я знаю, що на світі живуть люди не лише приємні! – Голос у Меґі тремтів від люті (а може, й від страху?), і вона не могла з собою нічого вдіяти.
– Та невже?! І звідки ж ти про це знаєш? – На обличчі у Вогнерукого знову промайнула ота загадкова усмішка, сумна й гордовита воднораз. – Тобі вже доводилося мати діло зі справжнім харцизякою?
– Я про них читала.
– Ну звісно! – засміявся Вогнерукий. – Адже це майже те саме.
Його глузування обпекло дівчинку, мов жалка кропива. Він нахилився до Меґі, зазирнув їй в очі й стиха додав:
– Хотів би я, щоб ти знала про них тільки з книжок.
Мо поставив сумки Вогнерукого в самому кінці мікроавтобуса і, поки той умощувався на сидінні позаду Меґі, мовив:
– Сподіваюся, в тебе там немає нічого такого, що літатиме в нас над головою? З твоїм ремеслом у цьому не було б нічого дивного.
Та не встигла Меґі поцікавитися, що ж то за таке ремесло, як Вогнерукий розв’язав заплічника, обережно дістав з нього якусь заспану тваринку і, звертаючись до Мо, сказав:
– Їхати нам разом доведеться, схоже, довгенько, тому я хотів би твою доньку де з ким познайомити.
Завбільшки тваринка була майже як кролик, тільки багато, сказати б, стрункіша, а пухнастого, мов хутряний комірець, хвостика вона притискала до грудей Вогнерукого. Тваринка вчепилася невеличкими кігтиками в його рукав і позирала на Меґі блискучими чорними оченятами ґудзиками, а коли позіхнула, то оголила низку гострих, як голки, зубенят.
– Це Ґвін, – пояснив Вогнерукий. – Як хочеш, можеш почухати йому за вушками. Він поки що дуже сонний, не вкусить.
– А взагалі він кусається? – поцікавилась Меґі.
– Принаймні на твоєму місці, – озвався Мо, знов сідаючи за кермо, – я тримався б від цієї малої бестії якнайдалі.
Але Меґі, коли бачила будь яку тварину, не могла втриматися, щоб її не погладити, навіть якщо в тієї були отакі гострі зуби.
– Це куниця чи щось таке, еге ж? – спитала вона, обережно погладжуючи пучками заокруглене вушко тваринки.
– Та щось із тієї породи. – Вогнерукий дістав з кишені штанів сухарика й стромив його в рот тваринці.
Поки вона хрумкала сухарика, Меґі покуйовдила їй шовковисте хутро на голівці й раптом відчула під ним, просто за вушками, щось тверде – малесенькі ріжки. Дівчинка вражено відсмикнула руку.
– Хіба куниці мають ріжки?
Вогнерукий підморгнув їй, запустив Ґвіна знов до заплічника й відповів:
– Ця має.
Меґі збентежено спостерігала, як він затягує ремінця на заплічнику. Здавалося, вона все ще відчувала під пальцями маленькі Ґвінові ріжки.
– Мо, а ти знав, що куниці мають ріжки? – нарешті спитала вона.
– Ет, то Вогнерукий приліпив їх тому малому кусючому чортеняті сам. Для своїх фокусів.
– Яких фокусів? – Меґі, нічого не розуміючи, звела очі на батька, потім на Вогнерукого.
Але Мо лише мовчки запустив двигуна, а Вогнерукий поскидав чоботи, які, схоже, побачили світу не менше, ніж його сумки, а тоді, глибоко зітхнувши, випростався на ліжку Меґі.
– Годі балачок, Чарівновустий, – промовив він, перше ніж заплющити очі. – Я ж бо не відкриваю твоїх таємниць, тож і ти не вибовкуй моїх. До того ж для цього треба, щоби спершу стемніло.
Меґі ще добру годину сушила собі мозок тим, що могла б означати ця відповідь. Та ще дужче непокоїло її інше.
– Мо, – нарешті озвалася вона, коли Вогнерукий у неї за спиною захропів, – а що потрібно від тебе… отому Каприкорнові? – Вимовляючи це ім’я, вона стишила голос, немовби не хотіла, щоб воно пролунало так лиховісно.
– Книжку, – відповів батько, не відриваючи погляду від дороги.
– Книжку? То чом же ти її не віддаси?
– Бо не можна. Скоро я тобі це поясню, але не тепер. Гаразд?
Меґі поглянула у вікно. Світ, що пропливав за ним, був уже чужий – чужі будинки, чужі дороги, чужі поля. Навіть дерева й небо мали якийсь чужий вигляд. Але до цього Меґі вже звикла. Ще ніде й ніколи Меґі не почувалася по справжньому вдома. Її домівкою був Мо, її книжки та ще оцей автобусик, що перевозив їх з одного чужого місця до іншого.
– А ота тітка, до якої ми їдемо… – знов озвалася Меґі, коли вони в’їхали в безкінечно довгий тунель. – Чи має вона дітей?
– Ні, – відповів Мо. – І, боюся, вона їх не дуже й любить. Але, як я вже й казав, ви з нею знайдете спільну мову.
Меґі зітхнула. Вона саме згадала кількох своїх тіток, з якими так і не знайшла спільної мови.
Пагорби переходили в гори, схили обабіч дороги ставали чимдалі крутіші, а будинки згодом почали здаватися не просто чужими, а якимись дивними. Щоб збавити час, Меґі заходилася лічити тунелі, та коли дев’ятий проковтнув їхнього автобусика, а світло попереду все не з’являлося й не з’являлося, дівчинка заснула. Їй снилися куниці в чорних куртках і книжка, загорнена в бурий папір.
«Чорнильне серце» Будинок, повен книжок
– Мій парк – це мій парк, – промовив Велет. – Нехай це затямлять усі. І ніхто, крім мене, тут не гратиметься.
Оскар Вайлд. Самозакоханий велет
Прокинулася Меґі через те, що довкола запала тиша.
Монотонне гудіння двигуна, яке заколисало її, змовкло, а місце водія було порожнє. Меґі не відразу пригадала, чому спить не в своєму ліжку. Вітрова шибка була всіяна слідами від мошки. Мікроавтобус стояв перед залізними ворітьми, численні шпичаки яких, тьмяно поблискуючи, навіювали страх. Здавалося, ці ворота були суціль із таких шпичаків, і вони тільки й чекали на те, що хтось спробує перелізти через них, зачепиться й зависне, дригаючи руками й ногами. Дивлячись на них, Меґі згадала про одну зі своїх улюблених книжок про самозакоханого Велета, який не пускав до свого парку дітей. Саме такими вона й уявляла собі його ворота.
Мо з Вогнеруким стояли на дорозі. Меґі вийшла з мікроавтобуса й рушила до них. Праворуч від дороги густо порослий деревами схил круто спускався до великого озера. Пагорби на його протилежному березі здіймалися просто з води – наче гори, що потонули в озері. Вода була майже чорна: у небі вже розливався вечір, і його темрява відбивалась у хвилях. У будинках над озером спалахували перші вогні, нагадуючи світлячків або зорі падалиці.
– Гарно, правда ж? – Мо обійняв Меґі за плечі. – Ти ж бо любиш історії про розбійників. Бачиш он там руїни замку? Колись у тому замку хазяйнувала горезвісна ватага розбійників. Треба буде розпитати про них в Елінор. Вона про це озеро знає все.
Меґі лише кивнула головою й прихилилася до батькового плеча. Від стоми у голові в неї паморочилось, але на обличчі Мо вперше, відколи вони виїхали з дому, не було й тіні тривоги.
– А де ж вона живе? – спитала Меґі, ледве стримуючи позіхи. – Сподіваюся, не за цими шпичастими воротами?
– Саме за ними. Це вхід до її садиби. Враження справляє не вельми гостинне, чи не так? – Мо засміявся й потяг Меґі за собою через дорогу. – Елінор цими ворітьми так пишається! Побачила такі на картинці в якійсь книжці й замовила і собі.
– У книжці про парк самозакоханого Велета? – промурмотіла Меґі, зазираючи за химерно вигнуте пруття воріт.
– Самозакоханого Велета? – засміявся Мо. – Ні, гадаю, то була інша книжка. Хоч Елінор ще й як припала б до вподоби й та.
З одного й другого боку до воріт підступав високий живопліт, колюче віття якого затуляло все, що було за ними. Та й крізь пруття не було видно нічого цікавого, крім крислатих кущів рододендрону й широкої, висипаної гравієм алеї, що за кілька кроків губилася в них.
– Скидається на те, що родичка в тебе багатенька, еге ж? – шепнув Вогнерукий на вухо Меґі.
– Так, Елінор досить багата, – відказав Мо й відтяг Меґі від воріт. – Та, схоже, колись вона стане бідною, як церковна миша, бо всі свої гроші викидає на книжки. Боюся, за путящу книжку вона, не довго думаючи, й душу дияволу віддасть. – І він рвучко відчинив важкі ворота.
– Що ти робиш?! – стривожено вигукнула Меґі. – Так просто входити сюди не можна!
Біля воріт висіла табличка з написом, і хоча кілька літер уже сховалися за віттям живоплоту, на ній можна було прочитати:
ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ.
ЧУЖИМ ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО!
Для Меґі це застереження звучало й справді не дуже привітно.
Але Мо тільки всміхнувся.
– Не бійся, – сказав він і штовхнув ворота ще раз. – На сигналізації в Елінор лише бібліотека. Елінор однаково, хто входить у ворота. Страхополохом її не назвеш, ні. Та до неї рідко хто й навідується.
– А собаки? – Вогнерукий заклопотано вдивлявся в чужий парк. – Такі ворота зазвичай стережуть штук три, не менше, здоровенних, як телята, й злих собацюр.
Та Мо лише похитав головою.
– Елінор собак ненавидить, – мовив він і рушив назад до мікроавтобуса. – Сідайте.
Тітчина садиба нагадувала скоріше ліс, аніж парк. Одразу за ворітьми алея завертала вбік, так наче хотіла взяти розгін, щоб вискочити на узвіз, а далі губилася серед темних ялин та каштанів. Вони росли обабіч неї так густо, що їхні крони утворювали своєрідний тунель. Меґі вже здавалося, що йому не буде кінця краю, коли це дерева несподівано розступилися й автобусик виїхав на майданчик, висипаний гравієм і оточений дбайливо доглянутими трояндовими клумбами.
Перед будинком, більшим, аніж та школа, до якої Меґі ходила останнього року, на гравії стояв сірий “комбі”. Дівчинка спробувала полічити вікна, але невдовзі від свого наміру відмовилася. Будинок був чудовий, хоча враження справляв досить непривітне, як і залізні ворота на в’їзді. Мабуть, через те, що вохристо жовтий тиньк у вечірній сутінках здавався просто брудним. А зелені віконниці були зачинені, мабуть, тільки тому, що за сусідніми пагорбами вже причаїлася ніч. Мабуть. Але Меґі ладна була побитись об заклад, що ці віконниці рідко відчинялися й удень. Темні дерев’яні двері, що вели до будинку, нагадували дивно перекривлений рот, і Меґі, коли вони підійшли ближче, мимоволі схопила Мо за руку.
Вогнерукий закинув за спину потертого заплічника, де, певно, все ще спав Ґвін, і нерішуче рушив за ними. Коли Мо з Меґі ступили до порога, Вогнерукий спинився за кілька кроків позаду, насторожено переводячи погляд з одних віконниць на інші, ніби побоювався, що з котрогось із зачинених вікон за ними стежить господиня.
Біля вхідних дверей було невеличке заґратоване віконце – єдине, не затулене зеленими віконницями. Під ним висіла ще одна табличка:
ЯКЩО ВИ НАДУМАЛИ МАРНУВАТИ МІЙ ЧАС
УСІЛЯКИМИ ДРІБНИЦЯМИ,
ТО ЛІПШЕ ВІДРАЗУ ВЕРТАЙТЕ НАЗАД.
Меґі стурбовано звела погляд на батька, але той лише підбадьорливо всміхнувся до неї й натис кнопку.
Меґі почула, як у великому будинку розлігся деренчливий дзвінок. Потім надовго запала тиша. Тільки з одного з рододендронових кущів, що росли навколо будинку, злетіла, невдоволено каркнувши, сорока, а кілька жирних горобців заходилися ще завзятіше клювати гравій, вишукуючи в ньому комах. Меґі саме кинула їм кілька крихт, що лишилися в кишені її куртки після якогось уже давно забутого пікніка, коли це двері різко відчинилися.
На порозі стояла жінка – старша, багато старша за Мо, хоча визначати вік дорослих Меґі не дуже й уміла. Її обличчя нагадало Меґі бульдожу морду, та, може, цієї хвилини в жінки просто був такий настрій. Вона була в світло сірому светрі й попелясто сірій спідниці, на короткій шиї – перлове намисто, а на ногах – повстяні пантофлі (якось Меґі довелося взути такі в одному замку, куди вони з Мо їздили на екскурсію). Уже сиві коси Елінор зібрала у високий вузол, але з нього на всі боки вибивалися пасма, так наче вона зачісувалася похапки й нетерпляче. Одне слово, Елінор не була схожа на жінку, яка надто часто заглядає на себе в дзеркало.
– Боженьку, Мортимере! Оце то сюрприз! – вигукнула вона замість того, щоб привітатися. – Звідки ти тут узявся? – Голос у неї лунав досить грубо, хоча з її обличчя було видно, що вона цьому гостеві рада.
– Вітаю, Елінор! – сказав Мо й поклав руку на плече доньки. – А ти пригадуєш Меґі? Як бачиш, вона вже виросла.
Елінор спантеличено кинула погляд на дівчинку й промовила:
– Та бачу. Але ж на те вони й діти, щоб рости, чи не так? Якщо не помиляюся, в останні роки ні тебе, ні твоєї доньки бачити мені не випадало. І ось така несподівана честь – ти приїхав! Кому ж чи чому я маю за це дякувати? Невже ти нарешті надумав зглянутися над моїми бідолашними книжками?
– Угадала, – кивнув головою Мо. – Одна бібліотека скасувала замовлення – ти ж бо знаєш, у бібліотек завше катма грошей.
Меґі занепокоєно глянула на батька. Вона й не здогадувалася, що він уміє так переконливо брехати.
– Я так поспішав, – провадив Мо, – що не встиг знайти, де лишити Меґі, тож узяв її з собою. Я знаю, ти дітей не любиш, але Меґі не вимащує книжки повидлом і не вириває з них сторінок, щоб загортати дохлих жаб.
Елінор щось невдоволено буркнула й зміряла Меґі таким поглядом, немовби сподівалася від дівчинки будь якої капості, незалежно від того, що сказав про неї батько.
– Коли ти привозив її востаннє, в мене так і свербіли руки зачинити її у хліві, – крижаним голосом проказала Елінор. – Сподіваюся, цього разу так уже не буде. – Вона ще раз зміряла Меґі поглядом з голови до ніг, мов небезпечного звіра, якого мала впустити в дім.
Меґі відчула, як від люті в неї спалахнуло обличчя. Їй захотілося додому або назад в їхній автобусик – байдуже куди, аби лиш не переступати поріг цієї огидної тітки, яка своїми крижаними баньками просто таки наскрізь просвердлювала її.
Нарешті Елінор відпустила поглядом Меґі й подивилася на Вогнерукого, який усе ще збентежено стояв позаду.
– А оцей? – звернулася Елінор до Мо. – Хіба я і його знаю?
– Це Вогнерукий, мій… товариш.
Мабуть, лише Меґі й упало в око те, як батько на мить розгубився.
– Він має їхати далі, на південь. Та, може, ти дозволиш йому переночувати? Адже в тебе стільки кімнат…
– Тільки якщо його ім’я не вказує на те, як він обходиться з книжками, – відповіла Елінор. – Певна річ, на розкішний нічліг нехай не розраховує, йому доведеться вдовольнитися мансардою. За останні роки моя бібліотека так розрослася, що тепер майже всі кімнати для гостей заповнені книжками.
– І скільки ж у вас книжок? – поцікавилась Меґі. Вона бо сама виросла серед стосів книжок, однак просто не могла уявити собі, що за кожнісіньким вікном такого величезного будинку – самі книжки.
Елінор знову зміряла її поглядом, цього разу вже не приховуючи зневаги.
– Скільки? – перепитала вона. – Гадаєш, я їх лічу, як ґудзики чи горошини? Книжок у мене багато, дуже багато. У кожній кімнаті їх стоїть стільки, що ти й за все життя не перечитаєш. А декотрі з них такі цінні, що я, не вагаючись, роздеру тебе, якщо ти бодай спробуєш до них доторкнутися. Але ж тато сказав, ти дівчинка розумна, тож тобі таке, звісно, й на думку не спаде, чи не так?
Меґі нічого не відповіла. Натомість уявила собі, як стає навшпиньки й тричі плює цій старій відьмі в очі.
А ось Мо засміявся й промовив:
– Ти зовсім не змінилася, Елінор! Язичок гострий, як ніж для паперу. Але попереджаю: якщо роздереш Меґі, я те саме зроблю з твоїми любими книжками!
Вуста в Елінор скривилися в ледве помітній усмішці.
– Непогана відповідь, – мовила жінка й відступила вбік. – Бачу, ти теж не змінився. Входьте. Я покажу книжки, яким потрібна твоя допомога. І ще декотрі.
Меґі завжди гадала, що в Мо страх як багато книжок. Та коли вона переступила поріг тітчиного будинку, то зрозуміла, що помилялася.
Ні, тут не стояли в усіх кутках стоси, як у них удома. Тут кожна книжка вочевидь мала своє місце. Але там, де в людей зазвичай були шпалери, картини чи просто голі стіни, в Елінор стояли й висіли полиці з книжками. У передпокої, через який їх спершу повела тітка, полиці були білі й здіймалися до самої стелі. У кімнаті, яку вони перетнули потім, полиці виявилися вже чорні, як кахельна плитка на підлозі; такі самі були і в коридорі, куди вони завернули далі.
– Оці ось, – зневажливо показала рукою тітка, проходячи повз корінці книжок, що тісно попритискались одна до одної, – зібралися тут за багато років. Вони не дуже цінні, здебільшого нічого особливого. І якщо в когось засверблять руки й він візьме котрусь із них… – тітка коротко зиркнула на Меґі, – то це серйозних наслідків за собою не потягне. Головне, щоб ті руки, коли вдовольнять свою цікавість, ставили книжки на місце й щоб потім серед сторінок не лишалося неапетитних закладок. Хочеш – вір, хочеш – ні… – вона обернулася до Мо, – а в одній з останніх книжок, які я купила – до речі, чудове перше видання дев’ятнадцятого століття, – я й справді знайшла вже сухе кружальце салямі замість закладки.
Меґі не втрималася й пирхнула. Тітка, певна річ, не забарилася кинути на неї ще один не вельми привітний погляд і сказала:
– Немає чого сміятися, юна панночко! Кілька найпрекрасніших книжок, що їх будь коли надрукували люди, загинуло тільки через те, що якимсь дурноверхим риботоргівцям спадало на розум шматувати їх і загортати в сторінки свою смердючу рибу. А в середні віки пішли прахом тисячі книжок, бо з палітурок вирізали підошви до чобіт, а сторінками топили лазні. – (Згадавши про ті жахливі неподобства, хай навіть творилися вони багато століть тому, Елінор жадібно вхопила ротом повітря.) – Гаразд, годі про це, – видихнула вона. – А то я знову розхвилююсь, а в мене й без того дуже високий тиск.
Вона спинилися перед білими дерев’яними дверима. На них була намальована кітва, навколо якої звивався дельфін.
– Це знак одного знаменитого друкаря, – пояснила Елінор, обводячи пальцем гострий кінчик дельфінового носа. – Саме те, що треба для дверей до бібліотеки, чи не так?
– Я знаю, – сказала Меґі. – Альд Мануцій. Він жив у Венеції. Друкував такі невеличкі книжки, які легко вміщалися в сумках на сідлах у замовників.
– Правда? – Елінор спантеличено поморщила чоло. – А я про це й не знала. В усякім разі, я щаслива власниця однієї з книжок, які він надрукував власноруч. І то ще в тисяча п’ятсот третьому році!
– Ви, мабуть, хотіли сказати, що книжку надруковано в його майстерні, – виправила її Меґі.
– Ну звісно, саме це я й хотіла сказати. – Тітка прокашлялась і глипнула на Мо так докірливо, немовби це він винен у тому, що його донька знає про такі рідкісні речі. Нарешті вона взялася рукою за клямку й, просто таки святобливо натиснувши на неї, промовила: – Цей поріг ще не переступала жодна дитина. Та позаяк батько, судячи з усього, прищепив тобі певну повагу до книжок, я зроблю виняток. Щоправда, лише за умови, що ти не підходитимеш до полиць ближче, ніж на три кроки. Чи приймаєш ти мою умову?
Якусь хвилю Меґі вагалася: чи не відмовитись? Ох, як же кортіло їй кинути тітці в обличчя, що на всі її коштовні книжки вона чхати хотіла. Але зробити цього вона не могла. Просто в ній брала гору цікавість. Їй навіть здавалося, що крізь прочинені двері вона чує, як на полицях перешіптуються книжки. Тисячі невідомих історій обіцяли вони їй, тисячі дверей до тисяч небачених світів! Перед такою спокусою гордощі Меґі виявилися безсилі.
– Приймаю, – буркнула дівчинка й сховала руки за спину, бо вони вже свербіли від нетерплячки. – На три кроки.
– Розумна дівчинка, – мовила Елінор таким поблажливим тоном, аж Меґі вже пошкодувала, що прийняла її умову.
Нарешті вони переступили поріг найдорожчої святині тітки Елінор.
– О, ти зробила тут ремонт! – вигукнув Мо.
Він сказав іще щось, але Меґі вже нічого не чула.
Вона не відводила очей від книжок. Полиці, на яких вони стояли, пахли свіжо поструганим деревом. Стелажі сягали до самої небесно блакитної стелі, з якої на дротах звисали, мов поприв’язувані зорі, невеличкі лампочки. Попід стелажами стояли вузенькі подвійні драбинки на коліщатах, готові винести кожного допитливого читача на свої вершини. Були тут і пюпітри, на яких лежали розгорнені книжки, прикріплені позолоченими мідними ланцюжками. Були й скляні вітрини, в яких книжки з потьмянілими від давності сторінками показували кожному, хто над ними схилявся, чудовні картинки. Ні, стриматися Меґі було несила. Вона поквапно кинула погляд у бік Елінор – на щастя, та саме стояла до неї спиною, – ступила крок і опинилася біля вітрини. Дівчинка все нижче й нижче схилялася над склом, поки ввіткнулася в нього носом.
Вицвілі бурі літери були увиті гострими листочками. Невеличка драконяча голова випльовувала на замацану сторінку квітки. Вершники на білих конях поглядали на Меґі так, немовби їх намалювали тонесенькими пензликами з волосу куниці щойно вчора. Поруч стояла молода пара – мабуть, наречений і наречена. На них вороже зирив чоловік у яскраво червоному капелюсі.
– Оце такі в тебе три кроки?!
Меґі злякано обернулась, однак тітка, схоже, не дуже розгнівалася.
– Так, мистецтво книжкової ілюстрації! – промовила вона. – Колись читати вміли тільки багаті. Тому для бідних у книжках малювали картинки, щоб і вони могли зрозуміти, про що там ідеться. Про їхню насолоду від читання ніхто, звісно, й не думав. Бідні народжувалися працювати, а не втішатися картинками й бути щасливими. Це був привілей багатих. Бідних не навчали, а повчали. Здебільшого на прикладі історій з Біблії, що їх і так усі добре знали. Книжки ті лежали в церквах, і щодня перегорталася сторінка, щоб люди могли побачити нову картинку.
– І ця книжка? – поцікавилася Меґі.
– О, ця, гадаю, в церкві не лежала, – відповіла Елінор. – Ця скоріше дарувала насолоду якомусь дуже великому багатієві. До речі, книжці майже шістсот років. – У тітчиному голосі вчувалися неприховані гордощі. – За такі книжки люди йшли на вбивство й платили життям. А мені, на щастя, досить було заплатити за неї гроші.
По цих словах вона різко обернулася й кинула недовірливий погляд на Вогнерукого, який нишком ступав за ними, мов кіт на ловах. На мить Меґі здалося, що зараз Елінор візьме й виставить його за двері, в коридор. Але Вогнерукий, заклавши руки за спину, стояв перед полицями з таким святобливим виразом на обличчі, що тітка так і не знайшла, до чого причепитися, тож тільки ще раз зміряла його осудливим поглядом і повернулася знову до Мо.
Цей стояв біля одного з пюпітрів з книжкою в руках, корінець якої висів на кількох нитках. Мо тримав книжку так обережно, немовби то був птах зі зламаним крилом.
– То як? – заклопотано запитала Елінор. – Зможеш її врятувати? Я знаю, вона в жахливому стані, та й решта книжок, боюся, не в кращому, але ж…
– Усе це можна полагодити. – Мо відклав книжку вбік і заходився оглядати ще одну. – Але на це в мене піде, либонь, тижнів два, не менше. Якщо тільки не виникне потреба в додаткових матеріалах. Тоді робота може затягтися надовше. Чи готова ти стільки терпіти нас у своєму домі?
– Аякже, – кивнула головою Елінор.
Однак Меґі завважила, який погляд тітка кинула в бік Вогнерукого. Той так само стояв перед стелажами одразу біля дверей, і, крім книжок, для нього, здавалося, на світі більше нічого не існувало. І все ж таки в Меґі склалося враження, що його вух не уникало жодне слово, сказане в нього за спиною.
На кухні в Елінор полиць із книжками не було, жодної, зате там усіх пригостили чудовою вечерею – за дерев’яним столом, що, як запевнила тітка, колись стояв у писарській келії одного італійського монастиря. Щодо цього Меґі мала сумнів. Наскільки вона знала, ченці в монастирях працювали за столами з похилими стільницями, але про це вирішила краще помовчати. Натомість узяла ще один окрайчик хліба й подумала, чи їстівний отой сир, що стояв на нібито письмовому столі. Але цієї миті вона помітила, як батько щось шепнув тітці. Очі в Елінор жадібно загорілись, і Меґі дійшла висновку, що йтися могло лише про одну книжку. Дівчинка відразу згадала про пакувальний папір, блідо зелену льняну палітурку й гнів у голосі Мо.
Вогнерукий, що сидів поруч із нею, непомітно сховав до свого заплічника шматок шинки – вечеря для Ґвіна. Меґі вгледіла, як із заплічника виткнувся круглий носик і принюхався, сподіваючись дістати ще чого небудь смачненького. Вогнерукий, перехопивши погляд Меґі, всміхнувся до неї й тицьнув куниці ще трішки шинки. Перешіптування Елінор і Мо його, здавалося, не цікавило. А от Меґі не мала сумніву, що ті двоє про щось нишком домовляються.
По хвилі Мо підвівся й вийшов з кухні. Меґі спитала в тітки, де в неї туалет, і рушила вслід за батьком.
Якось дивно було шпигувати за Мо. Вона навіть не пригадувала, чи робила це коли небудь доти. Хіба що тієї ночі, коли в їхньому домі з’явився Вогнерукий. Та ще того разу, коли вона спробувала довідатися, чи не Мо і є той дід, що приносить подарунки на Різдво. Їй було соромно підглядати за батьком, але винен був він сам. Навіщо було ховати від неї ту книжку? А тепер він хотів, мабуть, віддати її оцій Елінор, – книжку, поглянути на яку не мала права навіть вона, Меґі! Та книжка, відколи Мо так поквапно сховав її за спиною, вже не йшла Меґі з голови. Дівчинка навіть спробувала була її розшукати – у батьковій сумці, ще доти, як він відніс свої речі до мікроавтобуса. Але знайти книжку не пощастило.
Треба будь що побачити ту книжку, поки вона, чого доброго, не зникла в одній з вітрин Елінор! Цікаво, чим же книжка така дорога батькові, що він притарабанив її сюди?..
У вестибюлі він, перше ніж вийти надвір, іще раз озирнувся. Але Меґі встигла сховатися за скриню, що пахла нафталіном і лавандою. Дівчинка вирішила не виходити зі своєї схованки, поки батько не повернеться, – адже надворі він одразу її помітить. Час тягся нестерпно повільно, як буває завжди, коли, затамувавши подих, чогось очікуєш. Книжки на білих полицях, здавалося, стежили за Меґі, однак мовчали, мовби здогадуючись, що цієї хвилини думати вона могла лише про одну однісіньку книжку.
Нарешті Мо повернувся з бурим згортком у руках. “Мабуть, поки що він сховає її тут, – подумала Меґі. – Де ж бо ще книжку можна сховати надійніше, ніж серед тисяч інших книжок! Авжеж. Мо залишить її тут, і ми поїдемо додому. Але ж мені так кортить просто поглянути на неї, хоч один однісінький раз, перше ніж вона опиниться на одній із полиць, до яких мені підходити ближче ніж на три кроки – зась!”
Мо пройшов повз неї так близько, що вона могла б до нього доторкнутись, однак не помітив її. “Меґі, – часом казав він, – не дивися так на мене! Ти знов читаєш мої думки”. Тепер батько виглядав заклопотано, ніби не був певний у тому, чи правильний у нього план. Меґі неквапно полічила до трьох і рушила вслід за батьком. Але той кілька разів так раптово спинявся, що вона мало не наскочила на нього. Він пішов не на кухню, а відразу завернув до бібліотеки. Не озираючись, штовхнув двері зі знаком венеційського книгодрукаря й тихенько причинив їх за собою.
Меґі стояла сама серед усіх отих мовчазних книжок, розмірковуючи, чи не ввійти до бібліотеки й собі… і просто попросити батька показати ту книжку. Невже він на неї так дуже розгнівається? Вона саме набралася духу й уже хотіла була відчинити двері, аж раптом почула кроки – швидкі, рішучі, навіть нетерплячі. Це могла бути лише Елінор. Що робити?
Меґі прочинила сусідні двері й прослизнула всередину. Ліжко з балдахіном, шафа, знімки у срібних рамках, стос книжок на нічному столику, на килимі – розгорнений каталог зі знімками давніх книжок. Це була спальня Елінор. Серце в дівчинки калатало. Вона прислухалася до того, що діється в коридорі, почула енергійну тітчину ходу, а коли двері до бібліотеки причинилися вдруге, вийшла навшпиньках за двері. Вона ще стояла вагаючись біля бібліотеки, коли це на її плече лягла ззаду чиясь рука, а друга, щоб вона від переляку не скрикнула, затулила їй рота.
– Це я! – шепнув їй на вухо Вогнерукий. – Тихо, а то обом нам буде непереливки, розумієш?
Меґі кивнула головою, і Вогнерукий поволі одвів руку від її рота.
– Батько хоче віддати книжку цій відьмі, еге ж? – прошепотів він. – Мо приніс її з автобуса? Скажи, адже він привіз її з собою, так?
Меґі відштовхнула його й прошипіла:
– Не знаю! І взагалі, яке ваше діло?
– Яке моє діло?! – стиха засміявся Вогнерукий. – Може, колись я тобі й розкажу, яке мені до цього діло. А зараз я хочу знати лише одне: чи ти її бачила.
Меґі похитала головою. Вона й сама не знала, чому збрехала Вогнерукому. Може, тому, що він аж надто міцно затис був їй рота.
– Послухай, Меґі! – Вогнерукий пильно подивився дівчинці в очі. Його рубці мали вигляд смужок, що їх хтось понамальовував йому на щоках білою фарбою: дві смужки на лівій, трохи нерівні, а третя, довша, на правій – від вуха до носа. – Каприкорн уб’є твого батька, якщо не одержить тієї книжки! Він його вб’є, розумієш? Я тобі не розповідав, який він? Він хоче мати ту книжку, а коли він хоче що небудь мати, то неодмінно свого доб’ється. Від нього тут книжку не сховати, про це навіть смішно думати.
– Мо так не вважає!
Вогнерукий випростався й поглянув на двері до бібліотеки.
– Атож, я знаю, – пробурмотів він. – У цьому ж і вся проблема. І саме через це… – Він узяв її ззаду за плечі й підштовхнув до причинених дверей. – Зараз ти з таким виглядом, ніби нічого не знаєш, увійдеш туди й довідаєшся, що ці двоє надумали робити з книжкою. Домовились?
Меґі хотіла було запротестувати, та не встигла вона отямитись, як Вогнерукий відчинив двері й увіпхнув її до бібліотеки.
«Чорнильне серце» Усього на всього картинка
Якщо хтось украде чи, позичивши, не поверне власникові книжку, то нехай вона в руках його обернеться на смертельну змію. Нехай ударить його грець і паралізує йому руки й ноги. Надривним криком нехай благає він пощади, та муки його нехай не припиняються, поки він почне розкладатись.
Нехай книжкова черва вгризається в його нутрощі, як ото червак тління, що не знає смерті. А коли такий чоловік постане перед судом усевишнім, нехай поглине його вогонь пекельний навік віків.
Цей напис на бібліотечній стіні монастиря Сан Педро в Барселоні наводить Альберто Манґель
Вони вже розгорнули книжку – Меґі помітила той бурий папір на стільці. Ні батько, ні тітка не почули, як вона ввійшла. Елінор саме схилилася над одним із пюпітрів, а Мо стояв поруч. Обоє повернулися спиною до дверей.
– Неймовірно! А я думала, вже не лишилося жодного примірника, – казала Елінор. – Про цю книжку ходили дивні чутки. Один букініст, у якого я частенько купую книжки, розповідав, нібито кілька років тому в нього вкрали три примірники, та ще й того самого дня! Майже таку саму історію чула я й ще від двох книготоргівців.
– Невже? Таки дивно, – промовив Мо, однак Меґі надто добре знала батьків голос і зрозуміла, що подив його удаваний. – Що ж, може, й так. Та навіть якби ця книжка й не була така рідкісна, для мене вона однак дуже дорога, і я хотів би бути певен, що лишаю її тут у безпеці – принаймні на якийсь час, поки заберу її знов.
– У мене всі книжки в безпеці, – різко відповіла Елінор. – Сам знаєш. Це мої діти, мої чорнильні діти, яких я люблю й лелію. Я захищаю їх від сонячного світла, стираю з них пил, бережу їх від голодної книжкової черви й брудних людських пальців. Ця книжка стане в мене на почесне місце, і там її ніхто навіть не побачить, поки ти не зажадаєш її назад. Гостей у своїй бібліотеці я не дуже люблю. Вони тільки лишають у моїх нещасних книжках сліди від пальців та шкірки від сиру. А крім того, в мене, як ти знаєш, дуже дорога сигналізація.
– Так, і це мене особливо заспокоює! – У голосі Мо вчувалася полегкість. – Дякую тобі, Елінор! Дякую від усієї душі! А якщо ближчим часом хто небудь постукає до тебе й спитає про книжку, то скажи, нібито ніколи про неї й не чула, гаразд?
– Ну, звісно. Чого не зробиш задля доброго палітурника! А крім того, ти чоловік моєї небоги. Знаєш, іноді мені її бракує. Гадаю, тобі також. А ось твоя донька, схоже, непогано без неї обходиться, чи не так?
– Вона майже нічого не пам’ятає, – стиха промовив Мо.
– Що ж, може, так воно й краще. Часом воно й непогано, що наша пам’ять не годна зберегти і половини того, що зберігають книжки. Без них ми, либонь, узагалі вже нічого б не пам’ятали. Позабували би про все: і про Троянську війну, і про Колумба, Марко Поло, Шекспіра, і про всіх отих божевільних королів та богів… – Елінор обернулася – і завмерла.
– Невже я не почула, як ти постукала? – спитала вона і втупилася в Меґі таким суворим поглядом, що дівчинка мусила зібрати всю свою мужність, аби просто не крутнутися й тієї ж миті не вискочити в коридор.
– І давно вже ти тут стоїш, Меґі? – спитав Мо.
Дівчинка випнула підборіддя.
– То їй можна дивитися на книжку, а від мене ти її ховаєш! – промовила Меґі. (Краще вже нападати, ніж захищатися.) – Книжок ти від мене ще ніколи не ховав! Що ж такого особливого в цій? Чи я осліпну, як погляну на неї? Чи, може, вона повідкушує мені пальці? Невже в ній такі жахливі таємниці, що мені не можна про них знати?
– У мене свої причини не показувати тобі цієї книжки, – відповів Мо.
Він стояв геть блідий. Не кажучи більше ні слова, ступив до Меґі й хотів був вивести її за двері, але дівчинка вивернулась.
– О, та вона в тебе вперта! – сказала Елінор. – Це мені вже починає подобатись. Пригадую, її мати дівчинкою була така сама. Підійди но сюди. – Вона ступила вбік і поманила Меґі до себе. – Зараз сама побачиш, що в цій книжці немає нічого аж такого цікавого, принаймні для тебе. Власним очам люди завше вірять більше. Чи, може, твій батько іншої думки? – І звела на Мо запитливий погляд.
Мо, не знаючи, що сказати, розгублено похитав головою.
Книжка лежала на пюпітрі розгорнена. На дуже давню вона не скидалася. Меґі знала, який вигляд має по справжньому давня книжка. У батьковій майстерні Меґі бачила книжки, сторінки в яких були поплямлені, мов шкура леопарда, й майже такі самі жовті. Дівчинка пригадувала, що палітурку одного такого фоліанта геть поточив шашіль і вона була всіяна дірочками – ніби постріляна малесенькими кулями. Мо зняв із книжкового блоку ту палітурку, сторінки ретельно прошив заново й накинув на них, як він сам висловлювався, нову одежину. Така одежина бувала шкіряна або полотняна, гладенька або з рельєфним малюнком, що його Мо витискав спеціальними невеличкими штемпелями, а іноді навіть укривав позолотою.
Палітурка цієї книжки була льняна й сріблясто зелена, мов вербове листя. Краї трохи потерлися, але сторінки були ще такі світлі, що кожна чорна літера проступала на них дуже чітко. Між розгорненими сторінками лежала вузенька червона закладка. На правій сторінці була картинка: розкішно вбрані жінки, фокусник вогнедув, акробати й хтось схожий на короля. Меґі погортала далі. Картинок виявилося не багато, але початкова літера кожного розділу сама була такою собі невеличкою картинкою. На одних літерах сиділи тварини, інші були увиті рослинами, а “Б” узагалі палахкотіла вогнем. І язики його мали такий живий вигляд, що Меґі навіть торкнулася їх пальцем, щоб переконатися, чи вони не гарячі. Наступний розділ починався з літери “К” у вигляді гордого воїна, на випростаній руці в якого сиділа тваринка з пухнастим хвостиком. “Ніхто й не помітив, як він вислизнув з міста…” – тільки й устигла прочитати Меґі, бо Елінор тієї ж миті згорнула книжку.
– Гадаю, цього досить, – промовила тітка й затисла книжку під пахвою. – Батько попросив мене сховати її в надійному місці, і зараз я це й зроблю.
Мо знов узяв Меґі за руку. Цього разу дівчинка не впиралася.
– Прошу тебе, Меґі, забудь про цю книжку! – прошепотів він. – Вона приносить біду. Я дістану тобі сотні інших книжок.
Меґі лише мовчки кивнула головою. Перше ніж Мо причинив за ними двері, вона ще раз кинула швидкий погляд на Елінор. Та стояла посеред бібліотеки й дивилася на книжку так ніжно, як часом дивився на Меґі батько, коли перед сном укривав її до самого підборіддя ковдрою.
Двері зачинилися.
– Куди вона її сховає? – спитала Меґі, поспішаючи коридором за Мо.
– О, на такий випадок в Елінор знайдеться кілька чудових схованок, – ухильно відповів Мо. – Але всі вони, як і належить бути схованкам, потаємні. Ти не проти, якщо зараз я покажу тобі твою кімнату? – Він намагався розмовляти спокійно, хоча це йому не дуже вдавалося. – Та кімната має вигляд дорогого номера в готелі. Та що я кажу – вона має багато кращий вигляд!
– Цікаво, – буркнула Меґі й роззирнулася.
Вогнерукий наче у воду канув. Де ж він? Їй потрібно було в нього дещо запитати. Терміново. Вона вже не могла ні про що думати, коли Мо показував їй кімнату й казав, що тепер у них усе гаразд і вони, як тільки він закінчить тут роботу, поїдуть додому. Меґі кивала головою і вдавала, ніби слухає, але насправді думала лише про те, що хотіла довідатись у Вогнерукого. Запитання вже ледве не зривалось у неї з язика, і вона навіть дивувалася, що Мо цього не помічає. Запитання просто таки стояло у неї в очах.
Коли батько пішов, щоб принести з мікроавтобуса речі, Меґі подалася на кухню. Але Вогнерукого не було й там. Дівчинка зазирнула навіть до спальні Елінор. Та хоч скільки дверей відчиняла вона в цьому величезному будинку, Вогнерукого й слід прочах. Зрештою вона стомилася шукати. Мо вже давно пішов спати, Елінор також зникла у своїй спальні. Отож Меґі повернулася до себе в кімнату й лягла в ліжко. Воно було таке величезне, що вона почувалася в ньому маленькою маленькою, мов зморщений карлик. “Як Аліса в Країні Див”, – подумала вона й погладила рукою квітчасту ковдру. Загалом кімната їй подобалася. Тут було багато книжок і картин. Був навіть камін, хоча вигляд він мав такий, ніби ним понад сто років ніхто не користувався. Меґі спустила ноги з ліжка й підійшла до вікна. Надворі давно стемніло, а коли вона штовхнула віконниці, в обличчя їй повіяло прохолодою. У темряві перед будинком можна було розгледіти лише майданчик, посипаний білувато сірим гравієм і тьмяно освітлений ліхтарем. Поряд із сірим тітчиним “комбі” стояв смугастий батьків автобусик – мов зебра, що невідь як опинилася в конюшні. Мо намалював ті смуги на білій лаковій поверхні після того, як подарував Меґі “Книгу джунглів”. Дівчинка пригадала будинок, з якого вони так поквапно поїхали, свою кімнату й школу, де її місце за партою сьогодні лишилося порожнім. Вона не була певна, чи нудьгувала за тією домівкою.
Лягаючи спати, віконниць Меґі не причинила. Її скриньку з книжками Мо поставив біля ліжка. Стомлена, вона дістала книжку й спробувала звити собі гніздечко серед знайомих слів на папері. Але в неї нічого не вийшло. На думку раз у раз спливала та книжка, в уяві знов і знов поставали початкові літери картинки, великі й строкаті, оточені персонажами, історію яких вона не знала, тому що книжка не встигла її розповісти.
“Треба знайти Вогнерукого, – подумала, вже засинаючи, Меґі. – Адже він має бути десь тут!” Але цієї хвилини книжка вислизнула з її рук і дівчинка заснула.
Уранці її розбудило сонце. Повітря було ще прохолодне з ночі, але хмари на небі вже розвіялись, і коли Меґі вихилилася з вікна, то побачила, як удалині, за верхівками дерев, мерехтить озеро. Кімната, яку Елінор відвела Меґі, містилася на другому поверсі. Мо ночував через двоє дверей від неї, а ось Вогнерукому довелося вдовольнитись, мабуть, комірчиною в мансарді. Меґі зазирала туди звечора, коли шукала Вогнерукого. Там стояло лише вузеньке ліжко, а довкола – цілі гори коробок із книжками, від підлоги до самісіньких крокв.
Коли Меґі прийшла на кухню снідати, Мо з Елінор уже сиділи за столом. Але Вогнерукого не було.
– О, та він уже поснідав! – ущипливо кинула Елінор, коли Меґі спитала про нього. – У компанії з якимсь гострозубим звірям. Заходжу я на кухню, нічого не підозрюючи, а воно сидить просто на столі й пирхає на мене! Довелося пояснити вашому дивакуватому товаришеві, що на своєму кухонному столі я терплю лише одну звірину – мух. Після цього він із тим хутряним звірям подався кудись надвір.
– А навіщо він тобі? – поцікавився Мо.
– Та просто так… Я лиш хотіла дещо в нього запитати. – Меґі хутко ум’яла півскибки хліба, надпила трохи страшенно гіркуватого какао, яке зварила Елінор, і побігла надвір.
Вогнерукого вона знайшла за будинком, на газоні з коротко підстриженою колючою травою, де поряд із гіпсовою фігуркою янголятка стояв шезлонг. Ґвіна ніде не було видно. У кущах рододендрона, розквітлого червоним цвітом, щебетали пташки, а Вогнерукий, не помічаючи нічого довкола, стояв і жонглював. Меґі спробувала полічити його різнобарвні м’ячики: чотири, шість, вісім… Він так швидко підкидав їх, що в дівчинки аж голова пішла обертом. Стоячи на одній нозі, Вогнерукий підкидав м’ячики над головою так недбало, немов би йому навіть не треба було на них дивитися. Аж коли він помітив Меґі, один м’ячик вислизнув йому з руки й покотився їй до ніг.
Меґі підібрала м’ячика й кинула Вогнерукому.
– Де ви так навчилися? – спитала вона. – Це було просто… просто блискуче!
Вогнерукий жартома вклонився. І знов ота його дивна усмішка…
– Я заробляю цим собі на хліб, – сказав він. – Цим і ще деякими такими речами.
– Хіба цим можна заробляти на хліб?
– Ну звісно. На ярмарках, на святах. На днях народження в дітей. Ти коли небудь була на ярмарку, де ніби переносишся в середні віки?
Меґі кивнула головою. На такому ярмарку вона була якось із батьком. Там продавалися такі чудові, такі дивовижні речі, немовби вони прийшли не просто з іншого часу, а з іншого світу. Мо купив їй слоїка, оздобленого різнобарвними камінчиками, з невеличкою бляшаною рибкою всередині – зеленою із золотистим полиском. Крізь широко роззявлений рот у її порожньому черевці виднілася кулька, і коли того слоїка струснути, то кулька теленькала, мов дзвіночок… На ярмарку пахло свіжоспеченим хлібом, димом і вологим одягом. Меґі спостерігала, як кували меча, а один раз навіть сховалася за спиною в батька від переодягненої відьми.
Вогнерукий зібрав м’ячики й повкидав їх до сумки, що стояла розкрита позад нього на траві. Меґі підійшла ближче й зазирнула всередину. Там були пляшки, біла вата й пакунок молока, але розгледіти більше вона не встигла: Вогнерукий закрив сумку.
– Мені шкода, але професійні таємниці! – мовив він. – Батько віддав книжку цій Елінор, еге ж?
Меґі знизала плечима.
– Можеш спокійно мені сказати. Я однаково все знаю. Підслухав розмову. Лишати тут книжку – це з його боку божевілля. Та що вдієш. – Вогнерукий сів у шезлонг.
Неподалік на траві лежав його заплічник, і з нього виглядав пухнастий хвостик.
– А я бачила Ґвіна! – сказала Меґі.
– Он як?! – Вогнерукий відкинувся на спинку шезлонга й заплющив очі. При сонячному світлі його чуб здавався ще світліший. – Я теж. Він у заплічнику. Йому саме час спати.
– Я бачила його в книжці.
Меґі не зводила очей з Вогнерукого. Але на обличчі в того, коли вона згадала про книжку, не здригнулася жодна рисочка. З його чола важко було прочитати думки, як це виходило з Мо. Обличчя Вогнерукого нагадувало згорнену книжку, і в Меґі було таке враження, що кожен, хто пробував прочитати її, діставав від цього чоловіка по пальцях.
– Ґвін сидів там на літері, – провадила вона. – На “К”. Я й ріжки бачила!
– Справді? – Вогнерукий навіть не розплющував очей. – А ти часом не знаєш, на котру з тисячі отих полиць її поставила ця бібліоманка?
Меґі вдала, ніби не почула його запитання.
– А чому Ґвін – ну викапане звірятко з книжки? – спитала вона. – Чи ви й справді приклеїли йому ріжки?
Вогнерукий розплющив очі й примружився від сонця.
– Приклеїв ріжки? – перепитав він, дивлячись у небо.
Над будинком Елінор саме пропливало кілька хмарин, сонце сховалося за однією з них, і тінь огидною потворою впала на зелену траву.
– Меґі, а батько часто читає тобі книжки?
Дівчинка звела на Вогнерукого недовірливий погляд, потім присіла біля заплічника, погладила шовковистого Ґвінового хвостика й нарешті відповіла:
– Ні. Зате він навчив мене читати, коли мені було п’ять років.
– А ти спитай у нього, чому він не читає тобі вголос. Тільки не дай йому відкрутитися всілякими відмовками.
– Навіщо? – Меґі сердито випросталася. – Просто він цього не любить, ось і все.
Вогнерукий усміхнувсь, перехилився з шезлонга й, потягшись рукою до заплічника, промовив:
– О, та в нас, здається, повненьке черевце! Схоже, нічне полювання Ґвінові вдалося на славу. Хоч би не спустошив десь іще одне гніздо! Чи це просто від яйця й булочки тітоньки Елінор?
Ґвін помахував хвостиком туди сюди – майже як кіт. Меґі з неприємним відчуттям поглядала в бік заплічника. Добре, що Ґвін бодай не показував свого писка, адже той, мабуть, і досі в крові.
Вогнерукий знову відкинувся в шезлонзі.
– А хочеш, сьогодні ввечері я покажу тобі, навіщо в сумці у мене пляшки, вата й решта отого таємничого причандалля? – запитав він, навіть не повертаючи до Меґі голови. – Щоправда, для цього має бути темно темнісінько, хоч в око стрель. Чи ти боїшся виходити вночі надвір?
– Звичайно, ні! – ображено кинула Меґі, хоча чого чого, а виходити потемки надвір не любила. – Тільки спершу скажіть, навіщо…
– Скажіть? – Вогнерукий засміявся. – Господи, ти ще назви мене паном Вогнеруким! Не можу терпіти, коли на мене викають. Отож облиш це, гаразд?
Меґі прикусила губу й кивнула головою. Він мав рацію: оце “ви” йому не пасувало.
– Ну, добре. То навіщо ти приліпив Ґвінові ріжки? – нарешті доказала вона своє запитання. – І що ти знаєш про ту книжку?
Вогнерукий заклав руки за голову й промовив:
– Багато чого знаю. І, може, колись розкажу й тобі. Але поки що домовимся: сьогодні вночі, годині об одинадцятій, на цьому самому місці. Згода?
Меґі звела погляд на дах будинку, де на всі лади виспівував дрозд, і нарешті відповіла:
– Згода. Об одинадцятій. – І подалася назад у будинок.
Елінор запропонувала Мо обладнати йому майстерню відразу за бібліотекою. Там була невеличка кімнатка, де Елінор зберігала давні книжки про тварин та рослини (здавалося, не було таких книжок, яких би вона не збирала!). Ці фоліанти стояли на дерев’яних полицях ясно медового кольору. На декотрих полицях до книжок були прихилені скляні коробочки з пришпиленими комахами, і це викликало в Меґі ще більшу антипатію до Елінор. Перед єдиним вікном стояв стіл – чудовий стіл з точеними ніжками, проте він був майже вдвічі коротший від столу в майстерні у них удома. Через те Мо, мабуть, і сварився собі під ніс, коли Меґі стромила голову в двері.
– Ти лишень поглянь на цей стіл! – обурювався він. – На ньому хіба що колекцію марок сортувати, а не книжки оправляти. У цій кімнатці повернутися ніде. Де я поставлю прес, де розкладу інструменти? Минулого разу я працював на горищі, але тепер і там куди не глянь – гори коробок з книжками!
Меґі провела рукою по корінцях книжок, які стояли щільно одна побіля одної.
– То просто скажи їй, що тобі потрібен більший стіл. – Вона обережно взяла з полиці книжку й розгорнула її.
На малюнку були зображені якісь дивні жуки – рогаті, з хоботками, а один навіть мав справжнього носа. Меґі провела пальцем по вицвілих малюнках.
– Мо, а чому ти, власне, ніколи не читав мені книжок?
Батько так рвучко обернувся, що Меґі мало не випустила з рук книжку.
– Чому ти про це питаєш? Ти розмовляла з Вогнеруким, так? Що він тобі сказав?
– Нічого. Анічогісінько! – Меґі й сама не знала, навіщо збрехала.
Вона поставила книжку про жуків на місце. У неї було таке враження, немовби навколо них із батьком хтось снує невидимі тенета з таємниць і брехні й ці тенета стають чимдалі густіші.
– Просто мені цікаво, – промовила вона, дістаючи з полиці ще одну книжку.
Ця мала назву “Майстри маскуватися”. Тварини в ній скидалися на живі гілки або на сухе листя.
Мо знов повернувся до неї спиною й заходився розкладати на замалому столі свої інструменти: ліворуч, скраю, – гладилки; поряд – молоток з округлою головкою, яким він надавав форму корінцям книжок; гострий ніж для паперу…
Зазвичай Мо за роботою щось насвистував собі під ніс, але цього дня він німував. Меґі відчувала, що думками батько десь далеко далеко. Але де саме?
Нарешті він сів скраю на стіл і звів на неї очі.
– Я не люблю читати вголос, – промовив він так, немовби це було найнудніше у світі заняття. – Ти ж бо й сама знаєш. Просто не люблю, та й годі.
– Але чому? Адже ти розповідаєш мені всілякі історії. Вони такі чудові! Ти вмієш розмовляти різними голосами, і в тебе це виходить так цікаво, так смішно…
Мо згорнув на грудях руки, так наче хотів сховатися за ними.
– Ти міг би почитати мені “Тома Соєра”, – запропонувала Меґі. – Або “Чому в носорога поморщена шкіра”.
Це була одна з історій, які Мо любив розповідати найдужче. Коли Меґі була менша, вони вдвох іноді гралися в носорогів, і тоді в їхньому одязі нібито збиралися хлібні крихти, як у шкірі носорога.
– Так, чудова історія, – сказав батько й знов повернувся до неї спиною.
Він поклав на стіл теку з папером для книжкових форзаців і почав його перебирати, думаючи про щось своє. “Кожна книжка має відкриватися таким папером, – сказав він якось Меґі. – Найкраще – темного кольору: темно червоним, темно синім – залежно від барви обкладинки. І тоді коли розгортаєш книжку, то ніби опиняєшся в театрі: спершу – завіса, а розсунеш її – і починається вистава”.
– Меґі, мені пора братися за роботу, – сказав Мо, не обертаючись. – Що швидше я впораюся з книжками Елінор, то скоріше ми поїдемо додому.
Меґі поставила на місце книжку з замаскованими тваринами й спитала:
– А що, коли він ті ріжки не приліпив?
– Що?
– Ріжки у Ґвіна. Що, коли Вогнерукий їх не приліпив?
– Приліпив. – Мо підсунув стільця до свого надто короткого столу. – До речі, Елінор поїхала по продукти. Якщо зголоднієш доти, як вона повернеться, спечи собі кілька млинців. Гаразд?
– Гаразд, – буркнула Меґі.
Якусь хвилю вона розмірковувала, чи сказати батькові про те, що домовилася з Вогнеруким уночі зустрітись, та зрештою вирішила нічого не казати. Натомість спитала:
– Як ти гадаєш, чи можна мені взяти звідси кілька книжок до кімнати?
– Ну, звісно. Якщо тільки ти не залишиш їх назавше у своїй скриньці!
– Як той книжковий злодій, про якого ти мені розповідав? – Меґі взяла три книжки під ліву пахву й чотири під праву. – Скільки він там поцупив? Тридцять тисяч?
– Сорок, – уточнив Мо. – Але власників тих книжок він ніколи не вбивав.
– Так, то був іспанський чернець… Забула, як його звали. – Меґі рушила до дверей і відчинила їх ногою. – А Вогнерукий каже, буцімто Каприкорн може навіть убити тебе, аби лиш дістати книжку. – Вона намагалася говорити якомога байдужіше. – Це правда, тату?
– Меґі! – Мо обернувся й посварився на неї ножем для паперу. – Іди полеж на сонечку або втелющ свого чарівного носика в яку небудь книжку, тільки дай мені попрацювати! І перекажи Вогнерукому, нехай не розповідає тобі таких дурниць, а то я поріжу його оцим ось ножем на малесенькі шматочки.
– Це не відповідь! – кинула Меґі й вийшла зі стосом книжок за двері.
У своїй кімнаті вона розклала книжки на величезному ліжку й заходилася читати: про жуків, що ховаються в порожніх равликових мушлях – достоту як люди в покинутих будинках, про жаб, схожих на листя, і про гусінь з пістрявими колючками; про білобородих мавп, смугастих мурахоїдів і котів, що вигрібають із землі солодку картоплю. Здавалося, на світі є все, будь які створіння, що їх тільки могла уявити собі Меґі, – й навіть багато таких, яких уявити собі вона не могла.
Але про рогатих куниць у жодній із тих мудрих тітчиних книжок Меґі не знайшла ні слова.
