«Декамерон» ДЕНЬ ТРЕТІЙ
Зачинається третій день, у який під проводом Неїфіли говориться про тих, що кмітливістю своєю чого бажали добули або що втратили повернули
Уже зоря з наближенням сонця почала з пурпуру в золото перецвітатися, як уставши королева в неділю рано, усе своє товариство позбуджала, а каштелян ще й того раніше в те місце, куди малося йти, послав усякої потребизни чимало і людей, щоб усьому лад дати; побачивши ж тепера, що королева в дорогу побралася, велів повантажити все до решти і рушив з обозом та з позосталою челяддю, знявшися, мовляв, із старого таборища. Королева йшла тихою ходою в супроводі дам та кавалерів під веселий щебет соловейків та іншого птаства (а було їх там, либонь, із двадцять голосів), прямуючи на захід сонця незаходженою стежкою, порослою зеленою травою та квітами, що проти ранку розкривалися; жартуючи та сміючися зі своїми супутниками, не пройшла вона й двох тисяч ступнів, як привела їх іще перед дев’ятою годиною до чудового розкішного палацу, що стояв на пригорку, вивишаючись над долиною.
Вони увійшли в той палац, оглянули всі приміщення і, побачивши там великі світлиці і чисті та чепурні покої з усіма вигодами, вельми похваляли і саму будівлю, і пишноту пана-господаря. Спустившися потім униз і роздивившися на просторе і світле подвір’я, на льохи з коштовними винами, на фонтани з свіжою холодною водою, ще більше нове своє втечище уподобали. Тоді посідали — одпочити б то трохи — на кружґанку, заклечаному віттям і потрушеному всілякими квітами, що цвіли на ту пору; звідси добре було видно всю околицю. Тут обачний каштелян пригостив і пришанував їх виборними солодощами та добрими винами.
Потім того веліли одімкнути хвіртку в сад, що, обмурований кругом кам’яним муром, ріс коло палацу; при самому вході вразив він їх увесь красою своєю чудовною, а як вони в ньому дрібніше розглянулись, то ще дужче дивувалися. Округи саду і багато де всередині ішли широкі, прямі як стріла хідники, обхилені буйним виноградом, що показував того року на щедрий урожай; тоді він саме цвів і точив на ввесь сад такий аромат (а тут же ще й інше всіляке зело і древо духмяніло), що здавалося їм, ніби зійшлися тут докупи всі прянощі і пахощі східних країн. Обабіч хідників плелися живоплотом білі й червоні троянди та жасмин, тож не тільки вранці, а й за сонця можна було в сьому запахущому холодочку любо гуляти, спекоти не знаючи. Було там доволі ще всякої рості (а скільки, якої і де — довга річ було б оповідати); не бракувало, скажу коротко, ані жодної путящої рослини, що в нашому підсонні водиться.
Посеред саду (се, може, була в ньому річ над усяку іншу знакомита) була поляна, встелена дрібною яро-зеленою, аж ніби чорною, муравою, розцвічена безліччю різних квітів, обсаджена кругом молодими помаранчевими та цитриновими деревами, на яких заразом і квіти, і плоди, що спілі, а що й зелені, рясно майоріли; дерева ті не лише очі любим затінком у себе брали, а й душу благоуханням своїм звеселяли. Серед тої поляни стояв біломармуровий водограй, різьбою кунштовною гарно оздоблений; у центрі його здіймалася на колоні статуя, що викидала в небо — не знати, чи натуральним, чи теж штучним струменем — стільки води, яка спадала знову з лагідним плюскотом у прозорий басейн, стільки, кажу, води, що вона сміло могла б крутити млинове коло. Зайвина її, що не вміщалася в басейні, одводилась скритими під дерном канавками і, вийшовши знову наверх, обтікала поляну дзюркотливими течійками, а потім розбігалася такими ж струмками по саду; зібравшися потім в одній його частині, вона ринула прозірчастим потоком у долину, женучи по дорозі з великою силою і немалою для господаря користю аж два млини.
Краса цього саду, його впорядкованість, усі оті дерева й квіти, водомети і струмки зачарували наших дам і кавалерів.
Усі визнали в один голос, що, якби був рай на сьому світі, він мав би саме такий вигляд, і ніхто не знав, якої б можна було ще тому садові принади додати. Гуляючи в ньому до любої вподоби, плетучи собі віночки із усякого віття, слухаючи співу пташок, які ніби змагалися, хто кого перещебече, товариство наше ще одну дивовижу помітило, якої раніше було не зауважило. У тому саду було сила-силенна різних звірят, не менше, може, ніж ста порід; хто що забачить, тут же й іншому покаже: там, дивись, вигулькне звідкілясь трусик, там зайці пробіжать, он козулі лежать, а онде молоді оленчуки пасуться. Опріч них, гуляло там на волі чимало іншої усякої нешкідливої, ніби ручної, звірини, що любо й мило було дивитися.
Нагулявшися товариство по саду, надивившися на всі ті дива, казали поставити столи коло того водограю; спершу заспівали п’ять чи шість пісеньок, потанцювали трохи, а тоді з дозволінням королеви сіли до обіду. Покріпившись досхочу прерізними смачними потравами, повставали весело з-за столу і знову грали, співали й танцювали, аж поки королева не сказала, що, хто хоче, може в сю жарку годину піти поспати. Дехто й пішов, а інші, зваблені красою сієї містини, тут же й лишилися: которі читали романи, а которі грали в шахи чи в дамки, поки тії спали. Як же минула третя година, всі повставали, освіжили собі вид холодною водою і пішли, за королевиним наказом, до водограю, де, посідавши заведеним порядком, чекали початку оповідань на домовлену тему. Першим оповідачем королева визвала сьогодні Філострата; він почав такими словами.
«Декамерон» ОПОВІДКА ПЕРША
Мазетто з Лампореккіо прикидається німим і стає за садівника в дівочому монастирі, де всі черниці навперебій намагаються із ним поспати
Прекрасні дами, багато є нерозумних чоловіків і жінок, які гадають, що скоро дівчина візьме на голову біле покривало, а на тіло чорну рясу, то вже перестає бути женщиною і нічого такого їй не кортить, буцімто як постриглася в черниці, то вона й закам’яніла; коли ж такі люди почують часом щось таке, що сій їхній гадці суперечить, то вельми бентежаться: ото, мовляв, нечуваний, протиприродний гріх! А самі себе не бачать, що мають повну волю що любля чинити, та й то немає їм наситу; то хоч би подумали — що ж тим робити, що ввесь час на самоті та на безділлі пробувають. Є знов немало й таких, що думають, ніби лопата, й заступ, і груба їжа, і тяжка праця притуплюють у хлібороба тілесні похоті і затемнюють та затуркують його розум. Хибність таких-от думок я й хочу показати своєю маленькою історійкою, не виходячи, одначе, з тих меж, що назначила нам королева.
У наших краях був, та ще й тепер є, дівочий монастир, славний своїм благочестям (а який саме, того не скажу, щоб тої доброї слави нічим не ущербити), а в тому монастирі не з-так давно, коли ще там було всього восьмеро черниць з абатисою, і всі ж то молоденькі, садівникував та заразом і городникував один дядько; не хотівши ж більше за малу плату служити, порахувався з шафарем монастирським, та й подався собі в Лампореккіо, звідки був родом. Серед людей, що зустріли його там приязно, був один молодий парубок, кріпкий та дужий і з себе, як на селюка, таки вродливий; звали його Мазетто. От і питав Мазетто того дядька (а дядька звали Нуто), де він так довго був. Той сказав йому, а парубок давай знову допитуватись, що він у тому монастирі робив. На те одповів Нуто:
— Порався там біля саду (а він у них великий та гарний), ходив часом у ліс по дрова, воду тягав; те-се; тільки ж платня мені така мізерна була, що і взувачки не міг собі справити, не то що. А ще ті чернички, всі молоді, та такі кляті і забісовані — все їм недогода. Пораюсь я, бувало, в саду чи в городі, так одна каже: “Саджай отут-о”, друга каже: “Саджай отамо”, а третя видирає заступа з рук: “Так, — каже, — не годиться”. Так, бувало, надокучать, що тільки плюнеш та і з саду. От через те ж я й не захотів там служити, додому вернувся. Просив мене, правда, шафар їхній перед тим, як я йшов, щоб я напитав йому десь підходящого чоловіка, та хоч я й пообіцяв, то швидше в нього на лисині чуприна виросте, ніж я кого туди пошлю.
Слухав тії речі Мазетто, і так йому закортіло до тих черничок на службу стати, що аж-аж-аж; урозумів-бо з дядькових слів, що доб’ється там, чого йому треба. Та дядькові про те й не натякнув, щоб діла не зіпсувати, сказав тільки:
— І добре ти зробив, що пішов! Не мужчинське то діло — з баботою возитися, краще вже з чортами. У тих вертихвісток сім п’ятниць на тиждень.
Та зразу ж після сієї розмови став Мазетто думати-гадати, яким би йому побитом у той монастир дістатися; тую роботу, що казав Нуто, він добре знав, то за се й не турбувався, боявся тільки, що його не приймуть, бо молодий і показний із себе. Розкинувши думкою туди й сюди, так собі помислив: звідси туди світ не блигомий, ніхто мене там не знає; як удам із себе німого, то мене там напевне візьмуть. На тому ж і став; закинув сокиру за плечі, та нікому ні слова, й подався до того монастиря — от собі вбогий чоловік. От прийшов він туди й здибав якраз у дворі шафаря та й показав йому на мигах — сказано, німий! — щоб дав йому чогось попоїсти ради бога, а він йому за се, коли треба, дровець урубає. Той його нагодував, а тоді повів на дроворубню до пеньків, що Нуто не міг був поколоти, а сей, міцний та здоровий, поколов усе в три мига. Тоді шафар узяв його з собою в ліс, велів нарубати дров і показав на кивах, щоб нав’ючив осла і одвіз дрова додому; парубок усе так і зробив. Шафар затримав його ще на скількись день для всякої такої роботизни.
Одного дня побачила його абатиса і спитала в шафаря, хто се такий. Шафар одказав:
— Паніматко, се бідний парубок, глухий і німий; прийшов він отеє сюди по милостиню, я дав йому дещицю, а він поробив мені за те чимало всякої потрібної роботи. Якби ще вмів він садівникувати і став до нас за плату, то кращого наймита нам і не треба: він сильний, на всяке діло здалий, та й нема чого боятися, щоб він із вашими дівочками жарти затівав.
На те абатиса сказала:
— Правда твоя; узнай же, чи вміє він коло саду ходити, та й найми його; знайди йому сякі-такі черевики та якусь стару сірячину та нагодуй добре, щоб принаду дати.
Шафар сказав, що так і зробить, а Мазетто, що підмітав саме в дворі і, ніби то й не він, чув усю ту розмову. “Ну, — думає собі веселенько, — пустіть лишень мене у ваш садочок, я його так оброблю, як ніхто ніколи”.
Як побачив шафар, що німтур добре тямить господарську роботу, він спитав у нього на мигах, чи не зостався б він тут, а той йому, так само на мигах, одказав, що на все пристає. Тоді він прийняв парубка на службу й поставив працювати в сад, показавши, що й де робити, а сам пішов собі іншими монастирськими справами клопотатися.
От став уже Мазетто день крізь день у саду робити, а чернички стали до нього чіплятися й дражнитися, звичайно, як із німим, і говорили йому всякі страмні слова, гадаючи, що глушко нічого з того не чує; абатиса ж думала, мабуть, що в парубка не тільки мову, а й жилу одняло, і не дуже на все теє вважала.
Одного дня, напрацювавшися доволі, Мазетто приліг трохи відпочити, коли се до нього підійшли дві чернички, по саду гуляючи, та й давай його розглядати (а він удав, ніби спить). От одна черничка, котора сміліша, і каже другій:
— Якби знала я, сестричко, що можу тобі довіритись, я б тобі щось таке сказала, що вже не раз мені на думку спадало, та й тобі, може, було б на руку.
А та їй:
— Та кажи, не бійся, от їй же богу, ніколи в світі нікому того не скажу.
Тоді сміліша таку повела річ:
— Не знаю, чи впливало тобі коли на думку, як то тісно держать нас у сьому домі, що зроду тут і чоловіків ніяких не буває, опріч старого шафаря та сього німтура; а од жінок, котрі з миру сюди приходили, чувала я не раз, що всі розкоші сьогосвітні — то бридня проти тієї втіхи, що жінка з чоловіком заживає. То я отсе вже не раз собі думала: як немає з ким, то хоч із сим німим іспробую, чи сьому правда. А з ним воно ще й краще буде, бо якби й хотів, то не зміг би про те нікому сказати: виріс до неба, а дурний як треба. Хтіла б я знати, що ти на се скажеш.
— Ой лелечко! — одвітує друга. — Що-бо ти говориш? Та’дже ми — хіба ти забула? — обреклися дівоцтвом своїм святому Богові.
— Ет! — каже та, перша. — Мало чого не обіцяється Богові щодня, а чи все те робиться? Як ми своєї обітниці не дотримаємо, то дотримає хтось інший.
На те подруга сказала:
— А як ми, буває, у тяж зайдемо, що тоді?
А вона їй:
— Де ще те лихо, а ти вже бідкаєшся. Як зайдемо, то й подумаємо, що робити. Можна буде тисячу способів прибрати, що ніхто про те зроду й не дізнається, як сама не пробовкнешся.
Тоді і другій черничці закортіло дізнати, що воно за звір такий мужчина. От вона й питає в першої:
— Ну гаразд, то що ж ми маємо чинити?
А та:
— Бачиш, — каже, — уже по обіді; всі сестри, окрім нас, здається, сплять; подивимось іще, чи нема кого де в саду, та й що ж — візьмемо його за руку й поведемо в той курінь, де він од дощу ховається. Одна ж нехай із ним буде, а друга на варті. А той німтур такий дурний, що якої схочемо, такої й заграємо.
Мазетто чув усю їхню розмову і ладен був їм хоч зараз догодити, ждав тільки, щоб котрась повела його з собою. Вони ж роздивилися скрізь гарненько і побачили, що ніхто за ними не стежить; тоді та, що перша завела річ, підійшла до нього, розбудила, і він зразу став на прямі. Черничка взяла його за руку, приголубилась до нього й повела в курінь, а він тільки осміхався благувато; там уже його не треба було довго просити, він залюбки вволив її волю. Вона ж була чесною товаришкою і, своє діставши, пустила натомість другу, а Мазетто все строїв дурника і робив, що вони хотіли. Кількома наворотами пробували ще і та і та, перше ніж піти, чи добра в сього вершника сила, а згодом говорили між собою, що то й справді втіха над усі утіхи, ще більша, ніж їм казано, і завжди шукали нагоди пожирувати із німим.
Раз якось підгледіла їх з віконця своєї келії одна сестра та й іншим те показала. Спочатку вони хотіли виказати на них настоятельці, та передумали і, стокмившися з тими двома, і собі стали ходити до садівника причащатися. По скорім часі до них приєдналася й решта черничок.
Сама ж абатиса, не маючи про те і гадки, гуляла одного дня сама по саду, як сонце дуже припікало, і помітила Мазетта, що спав, розкидавшись, під мигдалевим деревом у холодочку (удень сердезі роботи було не гурт, зате вночі багато доводилось верхи їздити); сорочка йому од вітру закотилася, і вся природа була на виставці. Як побачила сеє старша мати — а більше там нікого не було, — то і її та сама спокуса, що і всіх черниць, посіла; розбудивши Мазетта, вона повела його до себе в покої і тримала там кілька день, тим гріхом не раз та й не два усолоджуючись, що інших, бувало, часто за нього картала. А черниці вже аж ремствувати почали, що садівник їхні грядки занехаяв. Врешті вона одпустила його в свою комірчину, та часто знов до себе викликала, вимагаючи більше од того, що на її пай припадало. Побачив тоді Мазетто, що всіх не годен угонобити і може тут до ручки донімуватися. Одної ночі, як був із абатисою, отверз він уста і заговорив:
— Паніматко, кажуть люди, що одного півня стане на десять курок, а десятеро чоловіків ледве чи впорають одну жінку; мені ж доводиться аж дев’ятьох порати, і я вже до того допорався, що далі нікуди — ні стейки, ні гейки, ні тпру, ні ну. Отсе ж або одпустіть мене з богом, або якусь раду давайте.
Почувши ту мову, абатиса, що за німого його вважала, мало не умліла.
— Що се? — закричала. — Я ж думала, що ти німий!
— Паніматко, — сказав Мазетто, — я і справді німий був, тільки не зроду, а недуга губи мені замкнула; допіру сю ніч знов мені річ пустило, за що, як умію, дяку Богові складаю.
Абатиса повірила йому і спитала, що се значить, що він дев’ятьох має порати. Мазетто розказав їй усе, як було. Зміркувала тут старша мати, що всі її чернички за неї не дурніші, та, як жінка розсудлива, не стала одсилати Мазетта, а вирішила полагодити сі справи із своїми дівчатами, щоб не було через те на монастир неслави.
Якраз на ту пору вмер монастирський шафар; тоді наші спасенниці, признавшись у всьому одна одній, порадились між собою та й садівника спитали і таку поголоску навкруги пустили, що їхніми молитвами і заступництвом святого, чиїм іменем монастир той нарікався, глухонімому наймиту їхньому слух і мова вернулися. Вони настановили його своїм шафарем і так уже труди розподіляли, щоб йому на все сили стало. Все те велося так обережно, що, хоч і накресав він там чимало монашенят, ніхто про те не знав нічогісінько аж до самої абатисиної смерті, коли немолодий уже Мазетто вирішив повернутися додому з своєю заслужениною; як про те його бажання взнали, то й одпустили його. Отак, свої молоді літа з великим розумом на спасенне діло обернувши, вернувся він у своє село, звідки вийшов з одною сокирою за плечима, чоловіком багатим, поважним і багатодітним, та й на тих дітей не треба йому було витрачатись. Оттак, каже було, тим Христос наділяє, хто йому ріжки наставляє.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДРУГА
Один із конюших короля Агілульфа спить з королевою; король, узнавши про те, нічого не каже, а знаходить винного і стриже йому волосся; стрижений стриже всіх інших і таким чином викручується з халепи
Оповідання Філостратового слухаючи, то червоніли часом трохи наші панії, а то сміялися; як же воно дійшло кінця, королева загадала розказувати Пампінеї. Та всміхнулась і такими словами почала свою повість:
— Бувають на світі нерозсудливі люди, які притьмом хочуть показати, що вони бачили й чули те, чого б їм не годилося знати; інколи вони виявляють чиїсь хибні вчинки, не помічені іншими, і думають, що зменшують тим свою неславу, а насправді без міри її побільшують. А що се так і є, хочу я вам, любії мої подруги, довести на противному прикладі, показавши розсудливість доброго короля і вигадливість (хоч, може, й не таку велику, як у Мазетта) одного простого чоловіка.
Агілульф, король лангобардів, обрав за столицю свого царства, слідом за попередниками своїми, ломбардське місто Павію, а за дружину взяв собі Теоделінду, вдову по Автаріхові, що теж був лангобардським королем. Теоделінда була жінка дуже гарна, розумна і честива, проте довелося їй один раз мимоволі перелюб учинити. Коли король Агілульф твердістю і мудрістю своєю забезпечив мир і благоденство в державі лангобардській, сталося так, що один конюший тієї королеви, чоловік роду і геть-то низького, але натури зависокої для посполитого стану, а вроди і зросту прямо королівського, закохався без міри в свою ясновельможну повелительку. Хоч же був він і низького стану, та розуму мав досить, щоб зміркувати, що з того закохання ні слави не буде, ні вжитку, тож нікому не виявляв його, та й самій королеві навіть очима признатися не зосмілювався. Живучи без жодної надії на взаємність королевину, уже тим гордився він у душі, що так високо мислі свої зносить, і, пломенем тим любовним яро палаючи, королеві понад усіх товаришів своїх догодити намагався. Тим-то, як мала королева верхи виїжджати, вона залюбки сідала на того румака, за яким він ходив, а конюший уже й те мав за превелику ласку, не одходив од її стремена і почувався без краю щасливим, торкнувшись поли її одіння.
Та як ми то часто в житті бачимо, чим менша буває надія, тим більша жага. Таке ж сталося і з сим горопахою-конюшим: тяжким болем тиснуло йому серце те приховане бажання, не підживлене ані найменшою сподіванкою, не раз уже мислив він у смерті знайти вихід од любові тієї невтоленної. Роздумуючи над тим, як йому померти, вирішив він таку смерть обрати, щоб видно було, що він прийняв її з кохання до королеви, ще й хотів спробувати за одним заходом, чи не вдасться йому бажання свого як не цілком, то хоч почасти вдовольнити. Не важився він ні словом до королеви обізватись, ані листом любов свою ознаймити, бо знав, що нічого не буде ні з тої мови, ні з писання, — хіба тільки хитрістю якось переночувати з нею випадало. А тут не було іншого способу, як прокрастися до неї в покої, взявши на себе постать короля (бо король, як те було відомо конюшому, не щоночі спав із жінкою). Щоб дізнатися, коли, і як, і в якому вбранні приходить він до неї, конюший кілька ночей ховався в великій світлиці королівського палацу, що лежала між корольовою і королевиною опочивальнею, і підгледів раз, як король вийшов із своєї кімнати, загорнувшися в широкий і довгий плащ, з посвітачем в одній руці і паличкою в другій, як він підійшов до королевиної кімнати і мовчки стукнув раз чи двічі палицею в двері, як йому тут же одчинено і взято з рук посвітача.
Запримітивши, як уходив туди король і як виходив ізвідти, конюший надумав зробити так само. Він роздобув собі якось плаща, схожого на того, що носив король, а також посвітача й ціпка, вибанився добре в лазні, щоб не сполохати королеву стаєнним запахом, і притаївся знову в великій світлиці. Упевнившись, що все вже кругом поснуло і настала слушна хвиля або своє бажання вволити, або так славно жаданої смерті пожити, він викресав огню (не забув, бач, захопити з собою кременю й кресала), засвітив посвітача, загорнувся весь у плащ, підійшов до королевиної спальні і стукнув двічі ціпком у двері. Йому одчинила заспана служебка, забрала й поставила к строці світло, а він мовчки пішов за заслону, зняв плаща й ліг у постелю до королеви. Він жагуче пригорнув її до себе, але вдав, ніби чимось сердиться (знав-бо, що під сердиту руч король був не до мови), і, не сказавши сам ні слова, ні слова од неї не почувши, кілька разів спізнав королеву тілесно. Хоч і як тяжко було йти звідти, та, боячися, щоб ся велика втіха йому через загай у горе не обернулася, устав, узяв свого плаща й посвітача, вийшов мовчки з кімнати і поспішив до свого леговища. Ледве він туди добрався, як король устав і подався до королевиного покою, дуже тим її здивувавши. Коли він був уже в постелі й веселенько до неї привітався, королева, осмілена його люб’язністю, спитала:
— О мій пане, що се в нас сьогодні за новина? Ви були щойно в мене і більше, ніж звичайно, зі мною навтішалися, а се вже знову прийшли? Глядіть, щоб чого не сталося.
Сюю мову почувши, зміркував король одразу, що хтось ошукав королеву, взявши на себе його подобу й манери, та, як чоловік розсудливий, побачивши, що ні королева, ні хто інший того не помітили, вирішив нічого не виказувати. Не так чинив би хто дурніший; той би одразу почав: “То був не я; а хто ж сюди приходив, та як, та що”? — а з того б постало багато всякого лиха: і королеву даремно засмутив би, і навів би її, можливо, на думку ще раз того добра скуштувати, і вкрив би себе неславою, розголосивши ту справу, що не було б сорому її і замовчати. Хоч душа в короля гнівом кипіла, він спокійно промовив до королеви:
— Хіба ти мене, дружино моя, за такого маєш, що, раз у тебе побувавши, не може вдруге прийти?
А та йому:
— Та ні, я не про те, мій пане. Прошу тільки, щоб ви здоров’я своє шанували.
Тоді король сказав:
— Ну, гаразд, послухаюсь твоєї ради і не буду вже більше сьогодні тебе турбувати.
Він узяв свого плаща й вийшов із кімнати, важким духом на того дихаючи, хто йому таку швабу вчинити наважився; зміркувавши, що се був, мабуть, хтось із домівників, він вирішив розшукати його без галасу, бо винуватець жодним побитом не міг іще зникнути з замку. Засвітивши свічечку в маленькім ліхтарику, він подався попід стайнями до великої челядні, де спало майже все його служебництво. Будучи переконаний, що в того, хто так підступно оволодів його жінкою, і досі од недавніх зусиль живчик кидається частіше, а серце б’ється дужче, він почав у всіх по черзі обмацувати груди, щоб перевірити, як у кого б’ється серце.
Всі слуги твердо спали, крім того конюшого, що вернувся од королеви. Як побачив же він, що увійшов король, зразу догадався, кого він шукає, і так перелякався, що серце його, од тої напруги не вщухнувши, із страху ще дужче закалатало: ну, думає, як помітить се король, то тут мені й смерть. Усякі думки йому в голові шибалися, та, бачивши, що король зброї при собі не має, вирішив він усе-таки прикинутися сонним і чекати, що далі буде. Король багатьох уже перевірив, а ще не знайшов, кого шукав; нарешті, підійшовши до того конюшого і постерігши, як б’ється йому серце, сам собі сказав: “Се він!”
Не хотячи, одначе, щоб будь-хто догадався про його наміри, він нічого не зробив тому конюшому, тільки ножицями, що мав із собою, підстриг йому з одного боку трохи волосся (а в ті часи всі носили довге), щоб по сій прикметі впізнати завтра вранці винуватого; се зробивши, він вибрався з челядні і пішов до себе в покої.
Конюший добре чув, що зробив з ним король, і, як чоловік хитрий, дорозумівся одразу, навіщо його так назначено. Він негайно встав із постелі, знайшов ножиці — їх було, на щастя, в стайні кілька штук, гриви коням підрізувати — і обережно понадстригував у всіх слуг, що в челядні спали, потроху над ухом, так як йому король, і, ніким не помічений, пішов спати на своє місце.
Другого дня рано-вранці, ще й брами замкової не одчиняли, велів король усім домівникам з’явитися перед його очі. Як зібралися вони всі і стояли перед ним простоволосі, він почав оглядати їх, щоб знайти надстриженого, але, побачивши, що майже всі вони позначені таким самим способом, дуже здивувався і сказав собі подумки: “Той, кого я шукаю, хоч роду і низького, та розуму, бачиться, високого”. А потім, розуміючи, що не знайде винуватця без розголосу, вирішив не накликати на себе великої неслави заради дрібної помсти, а одним тільки словом винного увістити і показати, що йому все відомо. Звернувшись до челядинців, він сказав:
— Нехай той, хто се зробив, удруге на таке не важиться; ідіть собі з богом!
Інший би тут казав їх усіх допитувати, мучити, катувати і мордувати і таким чином виявив би те, що кожен мусив би приховувати, а якби й знайшов провинника і помстився над ним, то не зменшив би, а збільшив би тим ганьбу свою і честь жони своєї знеславив би.
Ті, до кого сії слова були звернені, дивувались вельми і довго між собою міркували, що хотів сказати їм король.
Зрозумів їх тільки той один, кого вони стосувались, та, будучи розумним чоловіком, ніколи зроду, поки жив король, не говорив про те і не одважував свого життя в таких пригодах.
