«Декамерон» ДЕНЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Зачинається дев’ятий день, у який під проводом Емілії кожне розповідає по своїй уподобі, що кому любля
Уже світанок, прогнавши сяєвом своїм сутемряву ночі, перемінив синяву восьмого неба на ніжний блакит і квіти на лугах почали підіймати свої голівоньки, коли Емілія встала й скликала подруг своїх, а також кавалерів. Як усі зійшлися, рушили тихою ходою слідом за королевою до гаю, що лежав недалеко од палацу; увійшовши в нього, побачили там сарн, оленів та інших звірят, що, безпечні од мисливців з причини пошесті, безбоязно підпускали їх до себе, немовби приручені; коли ж їх, ніби жартуючи, хтось хотів упіймати, вони бігали й стрибали, що любо було дивитись.
Коли сонце підбилось угору, їм здалося, що пора вже вертатись. Усі позаквітчувались дубовим листям, понаривали трав запахущих та квіток: хто б їх зустрів по дорозі, сказав би, що смерть їх не візьме, а як, може, і скосить, то веселими. Ідучи отак нога за ногою, вони співали, жартували і розмовляли між собою, аж поки не дійшли до палацу, де все вже було як слід прибрано веселою й бадьорою челяддю. Одпочивши якусь часинку, товариство перед тим, як сісти до столу, заспівало ще шість жартівливих пісеньок; тоді дамам і кавалерам принесено води — руки помити, і каштелян з королевиного наказу посадовив усіх за стіл; тут зразу вродилися смачні їства, і всі в охоту попоїли. Як повставали з-за столу, ще трохи поспівали й потанцювали, а потім королева одпустила спати, хто хотів. Та коли настала година збору, всі зійшлися на розмову, як і завжди. Поглянувши на Філомену, королева сказала, що сьогодні їй починати: та осміхнулась і зняла річ такими словами.
«Декамерон» ОПОВІДКА ПЕРША
До мадонни Франчески залицяються Рінуччо й Алессандро, обидва їй немилі; одному вона каже лягти за мерця в гробовець, другому добути звідти того нібито мерця; жодному з них не щастить довести діло до кінця, і пані спекується таким чином обох нелюбих зальотників
Дуже мені приємно, мадонно, що я зможу пробігти перші гони по чистому й широкому полю, куди ваша ясновельможність зволила нас вивести; якщо я зроблю се добре, то не сумніваюсь, що мої наступники ще краще того докажуть. Тут не раз уже говорено, любії мої подруги, про могутню й нездоланну силу любові, але про неї сказано ще далеко не все, хоч би ми цілий рік про неї тільки й говорили; вона не лише ввергає закоханих у різні смертельні небезпеки, але іноді й живих заганяє в домівки мертвих. До тих історій, які вже були тут розказані, я хочу додати ще одну; з неї ви дізнаєтесь не тільки про велику силу кохання, а й про те, як одна мудра жінка зуміла спекатися двох зальотників, які були їй не до мислі.
Так от, у місті Пістойї жила колись красуня вдова, у яку закохались випадком два наші земляки флорентинці, що жили там у вигнанні; одного звали Рінуччо Палерміні, а другого Алессандро К’ярмонтезі. Обидва вони намагалися всіляко запобігти її ласки, хоч один не знав нічого про любов другого. І Рінуччо, й Алессандро настійливо залицялись до сієї благородної дами (імення її було Франческа де Ладзарі), писали їй листи і присилали посланців; вона ж якось необачно вислухала була їхні прохання, не зумівши дати їм своєчасної відправи, тож, щоб мати нарешті спокій од упертих залицяльників, надумала попросити од кожного з них певної послуги, якої, так вона гадала, вони не зможуть виконати, що дасть їй пристойний привід припинити з ними всякі стосунки.
А надумала вона ось що. Якраз того дня помер у Пістойї один чоловік дуже лихої слави, хоч і значного роду, а ще до того такий із себе стидкий, бридкий та поганий, що, хто його не знав, той одного виду страшився; поховали його в гробівці при церкві братів-міноритів. З сього-то похорону й вирішила скористатись мадонна Франческа; покликавши служницю, вона сказала їй:
— Ти знаєш, як набридають мені своїми зальотами щодня-щогодини ті два флорентинські кавалери — Рінуччо та Алессандро; вони мені обидва осоружні, і я рада здихатись їх будь-що-будь. От я й надумала завдати їм обом одну річ (бо вони хваляться, що все для мене зроблять), таку, що вони напевне не зможуть виконати, і тоді вже не будуть до мене чіплятись. Слухай же сюди: сьогодні вранці на цвинтарі братів-міноритів поховано Сканнадіо (так звали того плюгавця), побачивши якого живим, не то що мертвим, лякались найсміліші люди в нашому місті. Тож піди нишком спочатку до Алессандра і скажи йому ось що: “Мадонна Франческа веліла тобі передати, що настав час, коли ти можеш довести їй свою любов і дістати од неї те, чого ти допоминався, а як, так ось як. З причини, про яку ти дізнаєшся згодом, один її родич має принести їй сю ніч тіло Сканнадіо, що сьогодні вранці поховано, а вона, боячись такого мерця, того не бажає і просить од тебе великої послуги, — щоб ти пішов у обляги на цвинтар, заліз у гробовець до Сканнадіо, одягнув на себе його одежу і лежав там, ніби мертвий, поки по тебе не прийдуть, а як прийдуть, то дайся взяти без слова й без гуку: тебе понесуть до неї в дім, вона тебе прийме, і ти побудеш із нею, скільки треба; будь певен, пані про все подбає”. Якщо він скаже — згода, то добре, а як одмовиться, то скажи йому од мого імені, щоб не ліз мені в вічі і не слав більше до мене листів та людей, як хоче на світі жити. Потім піди до Рінучча Палерміні і скажи йому так: “Мадонна Франческа каже, що ладна вволити твою волю, як ти зробиш їй одну велику послугу. Ти повинен піти опівночі на цвинтар, де поховано Сканнадіо, і, не кажучії ні слова, хоч би що побачив і почув, вийняти потихеньку мерця і принести до неї в дім; там ти дізнаєшся, чому вона сього забажала, і вволиш із нею свою волю; як же ти сього не зробиш, то не посилай більше до неї ні листів, ні людей”.
Служниця пішла спочатку до одного, а потім до другого і переказала їм те, що веліла пані. Обидва одповіли, що заради неї підуть не то на цвинтар, а і в саме пекло. Служниця принесла ту відповідь мадонні Франчесці, і та стала чекати, чи справді вони такі шаленці, що все те зроблять.
Як настала ніч і люди обляглися, Алессандро К’ярмонтезі вийшов із дому в самій камізельці і попрямував до цвинтаря, щоб лягти в гробовець замість Сканнадіо. І напав його по дорозі великий страх. “Куди я, дурний, іду? — подумав він. — Може, то її родичі, дізнавшись про мої зальоти, подумали, що вже було те, чого немає, і заманили мене нарочито, щоб там у гробівці убити. Коли се так, то пропаду я там задарма, і жива душа про те не знатиме, щоб покарати душогубів. Може, се який мій ворог таке надумав, а вона з любові до нього на те пішла”. Тоді знов подумав: “А може, се й не так; даймо на те, що її родичі і справді хочуть принести Сканнадієве тіло до неї в дім, але ж певне не для того, щоб його цілувати й милувати. Може, сей чоловік допік їм чим-небудь, і вони хочуть збагнітувати його труп. Вона каже, щоб я мовчав, хоч би що побачив і почув. А що, як вони заходяться очі мені виймати, зуби вибивати, руки рубати чи ще щось таке робити? Як же мені мовчати? А як я обізвусь, то вони мене впізнають, і знов буде лихо; та коли й не зроблять мені нічого лихого, все одно добра не буде — вони ж не понесуть мене до неї, а вона скаже, що я порушив її наказ, і не вволить моєї волі”.
Отак міркуючи, він мало був додому не повернув, але сила любові гнала його вперед, подаючи вагомі протилежні докази. Прийшов він на цвинтар, одкрив гробовець, заліз усередину, роздягнув мерця, взяв його одежу на себе і, закривши знов гробовець, — ліг на місце Сканнадіо. Тут пригадав він собі, що то був за чоловік, здумав, що він чув про мерців — не лише на цвинтарі, а й деінде, і волосся йому стало дуба; йому здавалось, що Сканнадіо от-от устане й задушить його. Та палка любов перемогла сі боягузливі думки; Алессандро лежав, ніби мертвий, і чекав, що буде з ним далі.
Рінуччо й собі, як стала близитись північ, вийшов із дому, щоб виконати те, чого вимагала од нього дама, і опали його по дорозі всякі думки та гадки, чи не трапиться з ним отаке й таке, чи не попаде він з трупом Сканнадіо на плечах у руки міської варти, чи не засудять його тоді за чаклунство до спалення, а як і ні, то чи не розгніваються її родичі, як про те довідаються. Такі й інші сумніви спиняли його, не пускали на цвинтар, але тут він подумав: “Як! Невже я можу відмовитись виконати перше прохання сієї вельможної дами, котру я так любив і люблю, особливо тепер, коли я маю надію засягти в неї ласки? Ні, нехай і смерть, а зроблю те, що їй приобіцяв”. Добрався до цвинтаря, знайшов той гробовець і одсунув потихеньку віко. Алессандро злякався непомалу, проте лежав нерушиме. Рінуччо, думаючи, що то Сканнадіо, схопив його за ноги, витяг із гробу, завдав собі на плечі й попрямував до дому мадонни Франчески; він не дуже-то дбав про трупа, що не раз стукався головою об лавки, які стояли обабіч вулиці, а ніч була така темна, що й не роздивишся гаразд, куди йдеш.
Коли Рінуччо доходив уже до самого дому (пані вже стояла з служницею край вікна й дивилась, чи принесе один зальотник другого, готова спекатись їх обох), його почула варта синьйорії, що якраз там улаштувала засідку на одного баніту; один вартовик розкрив зненацька ліхтар, щоб присвітити, і всі забряжчали списами й щитами і крикнули:
— Хто йде?
Як побачив те Рінуччо, то, не довго думавши, кинув додолу Алессандра і пустився чимдуж навтікача; Алессандро теж зірвався на рівні ноги і дав тягу, хоч на ньому було довге мертвецьке покривало. При світлі вартівничого ліхтаря пані добре розгледіла Рінучча з тілом на плечах, а також Алессандра в Сканнадієвому вбранні і здивувалася, що вони обидва такі хоробрі, проте дуже сміялась, як один кинув другого і обидва стали тікати. Вельми зраділа тому мадонна Франческа й подякувала Богові, що визволив її од нелюбих залицяльників. Вона вернулась до себе в кімнату разом із служницею, погодившись із нею на тому, що обидва кавалери, без сумніву, люблять її щиро, бо зробили, бачиться, те, що вона їм загадала.
Засмучений Рінуччо проклинав свою лиху долю, проте додому не пішов, а як варта потягла далі, вернувся на те місце, де він скинув свою ношу — мацав-мацав, шукаючи трупа, та так і не знайшов, подумав, що варта забрала. Мусив сердега додому йти, так і не дотримавши своєї обіцянки. Алессандро теж вернувся до себе додому, засмучений такою невдачею, так і не впізнавши, хто його ніс.
Назавтра люди побачили, що гробовець Сканнадіїв одкритий, а його самого там нема (бо Алессандро скинув трупа у глибку); по всій Пістойї пішли всякі чутки, простацтво гадало, що то чорти його вкрали. Обидва ж закоханці розповіли мадонні Франчесці, що вони зробили і що потім сталось, чому вони не змогли виконати повністю її наказу, і обидва жадали од неї приязні й любові. Але пані вдала, що не вірить ні тому, ні тому, і одказала твердо, щоб нічого од неї не ждали, бо вони не виконали її прохання. Таким чином пощастило їй од них обох одв’язатися.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДРУГА
Абатиса схоплюється вночі, щоб застукати черницю з полюбовником, і, кваплячись, накидає собі на голову замість запинала попові штани; помітивши ту штуку, провинниця вказує на неї, і її одпускають до коханця
Філомена вже замовкла, і всі похвалили розумну даму, що так хитро спекалась нелюбих зітхальників, а про шалену одвагу тих двох казали, що то вже не любов, а божевілля. Тоді королева, звернувшись до Елізи, промовила привітно:
— Тепер кажи ти, Елізо.
Та, не гаючись, почала:
— Милії мої подруги, мадонна Франческа дуже мудро одв’язалась од закоханців, що лізли їй у вічі; я ж хочу розказати про одну черницю, яка при допомозі фортуни доладним словом уникла неминучої біди. Ви знаєте, що часто дурним дурні люди заходжуються вчити й наставляти інших, за що інколи доля карає їх по заслузі; так сталось і з абатисою, що була начальницею згаданої черниці.
Так от, щоб ви знали, є в Ломбардії монастир, славний своєю святістю та благочестієм; там серед інших черниць спасалась одна панянка доброго роду і чудовної краси; звали її Ізабетта. Раз якось вийшла вона до ґрат, щоб поговорити з якимось своїм родичем, та й закохалась в одного юнака, що прийшов туди з ним. Він, побачивши її вроду і спізнавши по очах її бажання, теж запалав до неї любов’ю, і довгий час те їхнє кохання залишалось, на превелике горе їм обом, без жодного скутку. Та що обоє вони того ревне прагнули, юнак добрав нарешті способу сходитись потаймиру з своєю черницею, і вони втішались одне одним не раз та й не два.
От ходить він так до неї нишком, аж одна якась черниця тамтешня пристерегла раз уночі, як він попрощався з Ізабеттою й вийшов од неї; ні він, ні вона тої підглядачки не помітили. Та черниця сказала про се іншим і хотіла вже внести в уха старшій матері, яку звали мадонна Узімбальда, — усі черниці, та і з мирян, хто знав, вважали її за святу й честиву жінку. Та потім черниці порадились і вирішили влаштувати так, щоб абатиса змогла застати провинницю на гарячому вчинку — тоді вже годі їй одмагатись. Не кажучи нікому нічого, вони потаємне розподілили між собою години нічних чувань, щоб присочити її. Одної ночі Ізабетта, не знаючи про те нічого і не остерігаючись, закликала до себе милого, про що зразу ж довідались шепотинниці. Вони розділились на два гурти: одні чатували коло дверей Ізабеттиної келії, а другі побігли до абатисиного покою, постукали в двері і, коли та одгукнулась, засичали:
— Вставайте мерщій, паніматко! Ізабетта привела до себе в келію полюбовника!
А в абатиси та ночував саме один піп (частенько його до неї у скрині носили); почувши за дверми той галас, вона злякалась, щоб часом ревні черниці не вдерлися зопалу до її покою, тож устала мерщій, одяглася поночі, як могла, а на голову, думаючи, що бере велике запинало, що зветься в них псалтирею, нахопила з поспіху попові штани і миттю вийшла до них, замкнувши за собою двері.
— А де сяя богопротивниця? — гукнула.
Разом з іншими черницями, які з великого бажання впіймати Ізабетту на гарячому не звертали уваги, що в паніматки на голові, вона підбігла до келії молодої черниці, і вони всі гуртом виважили двері. Коханці лежали, обнявшись, у постелі; заскочені зненацька, вони розгубились і застигли на місці, мов тороплені. Черниці з наказу старшої матері схопили дівчину й повели в капітул, а юнак залишився в келії; він одягнувся і став чекати, що буде далі, — поклав собі дати доброго перегону тим преподобницям, якби вони скривдили його кохану, а її саму забрати з собою.
Сівши на своє місце в капітулі, оточена всіма черницями, які вп’яли очі в молоду провинницю і більш нічого не бачили, абатиса почала лаяти її послідущими словами, що вона своїми грішними й ганебними вчинками сплямила святість, і честь, і добру славу монастиря, якби хто дізнався про ту соромоту; за лайками пішли престрашні погрози. Засоромлена й налякана дівчина, свідома своєї вини, не знала, що сказати в відповідь, і мовчала, сподіваючись, що хтось за нею обстане; коли абатиса почала бештати її ще гірше, вона ненароком підвела очі й побачила в неї на голові штани, а по боках зав’язки теліпаються. Зрозумівши, в чому річ, дівчина осміліла й сказала:
— Паніматко, боже вам поможи, зав’яжіть спершу запинало, а тоді вже говоріть мені, що завволите.
Абатиса, не втямивши, проти чого се вона сказала, гримнула:
— Яке там запинало, непотребнице? Бач, вона ще й жартує! Хто нагрішив, тому не до жартів!
Тоді дівчина сказала вдруге:
— Паніматко, я ще раз вас прошу: зав’яжіть запинало, а тоді вже мене повчайте.
Тоді черниці стали дивитись старшій матері на голову, а сама вона лапнула руками та й догадалась ізразу, проти чого се говорила Ізабетта. Згадавши про свій власний гріх і побачивши, що вже його тепер не втаїш, вона зачала з іншої бочки, зовсім не такої співаючи, як було спершу, і закінчила свою казань тим, що нема змоги встерегтися плотської спокуси, тож нехай кожна розважається, як уміє, але потаймиру, як і досі було. Одпустивши дівчину, вона вернулась у кімнату, до свого попа. Ізабетта ж пішла в келію до свого любчика і не раз іще водила його до себе потому на зло своїм заздрісницям. Которі ж черниці не мали доти полюбовників, намагались согрішити нишком з ким бог пошле.
«Декамерон» ОПОВІДКА ТРЕТЯ
З намови Бруна, Буффальмакка та Нелла маестро Сімоне запевняє Каландріна, що він завагітнів; той дає їм на ліки грошей і каплунів і одужує, нічого не вродивши
Як Еліза докінчала свою оповідку і всі оддали хвалу Богові за те, що він порятував молоду черницю од злоби її заздрісних сестер, пославши їй несподіване щастя, королева веліла заступити чергу Філостратові. Той, не чекаючи іншої спонуки, почав:
— Прекрасні мої дами, той лемехуватий суддя-провінціал, про якого я говорив вам учора, не дав мені розказати однієї історійки про Каландріна, що вертілася в мене на думці, а тим, що всі його пригоди слухаються завше весело, хоч про нього та товаришів його вже тут чимало оповідано, подам до уваги товариства те, що думав розказати вчора.
Тут уже досить говорилось, хто такий був Каландріно і всі інші люди, про яких буде мова, тим не варто мені широко про те розводитись. Так от, у Каландріна померла тітка, лишивши йому в спадок двісті лір мідяками, і він надумав купити собі маєтність; де, було, побачить якого фактора, зараз починає землю напитувати, так немов у нього в кишені десять тисяч золотих флоринів, та коли діло доходило до ціни, вже було й по торгу. Бруно й Буффальмакко знали про те й казали Каландрінові не раз, що краще на ті гроші погуляти разом з товаришами; нащо йому та земля, хіба коники з неї ліпити? Та Каландріно не зважав на тії речі і жодного разу їх не пригостив. Одного дня стояли два товариші, на те бідкаючись, а тут надійшов до них випадком третій, теж маляр (звали його Нелло); от і надумали вони всі втрьох поживитись Каландріновим коштом. Рада в раду, та й домовились між собою, що і як робити.
От вийшов Каландріно другого дня вранці з дому, а вони вже на нього чигають; небагато ще й пройшов, як уже перестріває його Нелло та й каже:
— Добрий день, Каландріно!
— Дай, Боже, доброго здоров’я! — одказує Каландріно. Тут Нелло зупинився раптом і видивився на нього.
— Чого се ти так на мене видивляєшся? — питає Каландріно.
А Нелло йому й каже:
— Чи з тобою сю ніч нічого не трапилось? Ти якийсь ніби сам не свій.
— Ой лишенько, що ж воно таке? — стривожився Каландріно. — Як по-твоєму, що в мене?
— Та хто зна, — каже Нелло, — ти ніби трохи не той став, а втім, може, се мені тільки здається.
Отак поговорив із ним та й пішов собі. Іде далі Каландріно — хоч і не болить йому нічого, а вже на душі якось маркітно, — аж тут Буффальмакко, побачивши, що Нелло пішов, приступив до нього, поздоровкався і спитав, чи він часом не хворий.
— Та не знаю, — каже Каландріно, — от і Нелло допіру сказав мені, начебто я змінився, чи що, може, воно й так, а може, й нічого.
— Еге ж, нічого та ще щось, — каже Буффальмакко, — мені здається, що се не ти, а тільки снасть твоя.
Тут Каландріно почутив, що його почала трясти трясця. Аж ось надійшов Бруно і, не кажучи нічого іншого, зауважив:
— Каландріно, що з тобою? На тобі лиця нема, ти якийсь наче тлінний і смертенний. Що б се могло бути?
Почувши, що всі троє водно говорять, Каландріно зовсім збентежився і остаточно впевнився, що він і справді хворий.
— То що ж мені робити? — спитав він у Бруна.
— А от що, — каже Бруно, — іди лишень додому, лягай та добре вкрийся, та ще пошли сечі маестрові Сімоне: ти ж знаєш, се чоловік — друзяка, він тобі зразу скаже, що маєш робити, а ми вже всі тобі поможемо, дістанемо, як чого буде треба.
Тут підійшов до них і Нелло, і вони всі разом подались до Каландріна додому. Вступивши в кімнату, зовсім охлялий Каландріно сказав жінці:
— Ану йди сюди та вкрий мене гарненько, щось я занедужав.
От ліг він у постіль, послав служкою сечі своєї до маестра Сімоне, що держав тоді аптеку на Старім Ринку під вивіскою дині, а Бруно й каже товаришам:
— Ви тут побудьте, а я піду до лікаря, що він скаже, а коли треба, то й сюди його приведу.
— Піди, піди, братику, — каже Каландріно, — розкажи йому, що і як, бо щось таке робиться в моїй нутробі, а що — не знаю.
Бруно поспішив до маестра Сімоне, випередивши служку, що несла сеч, і сказав йому про все. Коли прийшла служка і лікар роздивився сеч, він сказав:
— Біжи скажи Каландрінові, хай лежить у теплі, а я зараз прийду до нього й скажу, яка в нього хвороба і що треба робити.
Служка вернулась і все те переказала, а незабаром прийшов і лікар із Бруном; він підсів до Каландріна, помацав йому живчик, подумав трохи та й каже при жінці:
— Бачиш, Каландріно, як сказати тобі по-дружньому, то ти зовсім і не хворий, лише вагітний.
Як почув теє Каландріно, то заойкав і забідкався:
— Ой, Тессо, це все ти наробила, бо не хочеш бути насподі, а все щоб ізверху! Я ж тобі казав!
Монна Тесса, жінка скромна й соромлива, почувши мужеві слова, вся так і спаленіла; не сказавши й слова, понурила голову і вийшла з кімнати. А Каландріно все лементував:
— Ой, горенько мені, нещасному, що маю робити? Як мені ту дитину родити? Та кудою ж воно, біднесеньке, вийде? Ой, пропаду ж я, що жінка в мене така жагуча, пошли їй, боже, всякого лиха, а мені добра! Щоб був я оце здоровий, то встав би і побив її на канцур’я… Та й сам, дурний, винен: нащо було її наверх пускати? Ну вже ж, як живий зостанусь, то більше сього не буде, нехай вона хоч розсядеться од своєї хоті!
Бруно, Буффальмакко й Нелло кишки рвали од сміху, та намагались усе-таки стриматись, зате медик-ведмедик реготався так, що хоч усі зуби йому повиривай. Нарешті, коли Каландріно почав слізно благати у лікаря поради й рятунку, маестро Сімоне сказав:
— Не журися, Каландріно; дякувати Богові, ми вчасно те діло помітили, я тебе легко вилікую за кілька днів, тільки доведеться тобі капшуком брязнути.
— Ой, пробі, — каже Каландріно, — рятуйте мене, маестро. У мене є двісті лір, що за них я садибу хотів собі купити; як треба, то і всі візьміть, аби тільки мені не довелось родити, бо я не знаю, як би я те витерпів; чув я, як страшенно кричать жінки, коли в пологах лежать, так у них же хоч є кудою родити, а мені якби так боліло, то, напевне, вмер би до того, як розродився.
— Про се не турбуйся, — каже лікар, — я зварю тобі такого декокту, доброго на смак: поп’єш його три дні і все мов лизень злиже, будеш ізнов здоровий як бик. Та гляди ж, не роби більше таких дурниць; се буде тобі добра наука. Для сього декокту треба три пари жирних каплунів та ще деяких знадобів лір на п’ять; дай грошей комусь із товаришів, нехай куплять, що треба, й принесуть мені в аптеку, а я, дасть Господь милосердний, вже завтра пришлю тобі того декокту, питимеш його великими склянками.
— Добре, маестро, — сказав Каландріно, — як ви кажете, так і буде.
Давши Брунові п’ять лір та ще грошей на три пари каплунів, хворий просив його, щоб він уже вслужив йому по щирості.
Пішовши од Каландріна, лікар наготував якогось там настою і послав йому додому. Купивши каплунів і ще дечого їсти й пити, Бруно добре погуляв із лікарем та з своїми товаришами, а Каландріно пив три дні підряд той декокт. Тоді лікар прийшов до нього разом з тими малярами, помацав у нього живчик і сказав:
— Ну, Каландріно, тепер ти вже цілком здоровий, нема чого тобі дома лежати; йди сміло, куди тобі треба.
Врадуваний Каландріно встав і пішов, куди треба, в своїх справах, вихваляючи всім, з ким йому довелось говорити, маестра Сімоне, що за три дні вилікував його безболісно од вагітності. А Бруно, Буффальмакко й Нелло теж були задоволені, що поживились коштом свого скупого товариша, хоч монна Тесса, здогадавшись, у чому річ, довго ще сварила за те чоловіка.
«Декамерон» ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА
Чекко Фортарріго програє в Буонконвенто все, що мав, і гроші Чекка Анджульєрі; в самій сорочці він біжить за ним, кричачи, що він його обікрав, затримує його з допомогою селян, а тоді одягає його одежу, сідає на його коня і їде собі, лишивши Анджульєрі в самій сорочці
Усе товариство реготалось до упаду, почувши слова, з якими звертався Каландріно до своєї жінки; та вже Філострат замовк, і з наказу королеви почала говорити Неїфіла:
— Дорогії мої подруги, якби людям не було важче показувати іншим свій розум і чесноту, ніж свій недомисел і нецноту, то можна було б і не старатись тримати язик за зубами, се дуже добре видно з прикладу дурного Каландріна, якому зовсім не треба було, щоб вилікуватись од своєї уявної хвороби, виявляти перед усіма таємні втіхи своєї дружини. Ся історія нагадала мені іншу, цілком протилежну, як один чоловік злохитрістю своєю взяв гору над добрим розумом другого, на превелику йому ганьбу і шкоду. От про се я й хочу вам розповісти.
Небагато утекло в море води з того часу, як у Сієні жило двоє чоловіків, дійшлих уже літами; і того й того звали Чекко — один був син мессера Анджульєрі, а другий — мессера Фортарріго. Хоч були вони собі неоднакові на вдачу, та в одному сходились — ненавиділи обидва батьків своїх; через те вони потоваришували і часто бували разом.
Анджульєрі був чоловік гарний на вроду й добре вихований; йому здавалось, що в Сієні на ті гроші, які давав йому батько, гаразд не проживеш, і коли він почув, що в Анконську провінцію прибув за папського легата один кардинал, котрий ставився до нього вельми приязно, то вирішив поїхати до нього пошукати кращої собі долі. Сказав про те батькові і випросив у нього за одним заходом ті гроші, що мав одержати за шість місяців — треба йому було добре вдягтися, придбати коня й пристойне спорядження. Коли став він напитувати собі слуги в дорогу, прочув про те Фортарріго; він тут же пішов до Анджульєрі й почав проситись на службу — буду, каже, тобі і джурою, і слугою, і чим хочеш, і грошей за те не братиму; тільки кошт твій. Анджульєрі сказав, що не візьме його з собою, не тим, що до служби нездатний, а тим, що в кості грає та ще й напивається часом. Фортарріго клявся й божився, що заречеться і грати й пити, і поти упрохував Анджульєрі, поки той погодився його взяти.
Так одного ранку вирядились вони вдвох у дорогу і прибули над обіди в Буонконвенто. Анджульєрі пообідав у гостиниці і велів послати собі постіль, бо надворі стояла велика спека; з допомогою Фортарріга він роздягнувся й ліг спати, сказавши слузі, щоб той розбудив його, як виб’є третя година. Поки Анджульєрі спав, Фортарріго пішов до корчми, смикнув трохи цівкою та й сів грати з кимось там у кості. За короткий час ті костирники виграли в нього всі гроші, що були при ньому, і всю одежу, що на хребті мав, — пустили його в одній сорочці. Він тоді до гостиниці, бачить — Анджульєрі твердо спить, та й вийняв у нього з гаманця все, що там було; вернувся знов до корчми і програв там і сі гроші, так як свої.
Тим часом пробудився Анджульєрі; він устав, одягнувся й став кликати Фортарріга, а не докликавшись, подумав, що той спить уже десь п’яний, як то з ним і перше бувало. Тим він вирішив зоставити його тут і велів осідлати коні та прив’ючити валізи; найму собі, думає, другого слугу в Корсіньяно. Та коли перед від’їздом хотів розплатитись із господарем, кинувся — нема грошей. У всій гостиниці зчинився великий гармидер і переполох; Анджульєрі гукав, що його обікрадено, погрожував, що всіх тут похапають і в Сієну поведуть, — аж гульк, приходить Фортарріго в самій сорочці: він хотів узяти одежу в Анджульєрі, як узяв уже гроші. Побачивши, що Анджульєрі вже збирається рушати, він сказав йому:
— Що се значить, Анджульєрі? Хочеш уже їхати? Почекай трохи, зараз прийде один чоловік, якому я заставив каптан за тридцять і вісім сольдів; якщо ми дамо йому гроші зараз, я певен, що він оддасть нам за тридцять п’ять.
Поки він те говорив, прийшов один чоловік і сказав Анджульєрі, що то Фортарріго украв у нього гроші, бо таку саме суму він і програв. Анджульєрі розізлився і почав бештати свого слугу на всі боки; якби був не боявся більше людей, ніж Бога, то хто зна, що він йому зробив би. Загрозивши, що повісить його або принаймні прожене під страхом шибениці з Сієни, він сів на коня. А Фортарріго, ніби то не до нього річ, своє провадив:
— Ех, Анджульєрі, — каже, — годі тобі чорзна-що верзякати, тут от що треба: заплатимо йому зараз тридцять п’ять сольдів і викупимо каптан, а як до завтрього дотягнемо, то він не менше як тридцять вісім злупить, скільки мені позичив. Се й так він іще мені ласку робить, бо я поставив ставку з його поради. Подумай, се ж нам буде зайвих три сольди!
Анджульєрі було тим більш досадне слухати ту його балаканину, що всі присутні дивились на нього і думали, очевидно, що то не Фортарріго програв його гроші, а Анджульєрі взяв у нього його власні.
— Яке мені діло до твого каптана? — кричав він йому з серцем. — Мало того, шибенику, що ти мене обікрав і програв моє добро, так ти ще й не даєш мені звідси виїхати, глузуєш із мене?
Та Фортарріго мов на пню став, усе своє торочив:
— Так ти не хочеш, щоб я зискав сі три сольди, думаєш, що я більше тобі не позичу? Ну, зроби се для мене, чого маємо квапитись? Устигнемо ще на вечір у Торреньєрі! Брязни, брате, калиткою! Бігме, у всій Сієні не знайдеш каптана, щоб так до мене пристав, як сей, а я мав би оддавати його за тридцять вісім сольдів, коли він добрих сорок варт! Се ж мені буде подвійна втрата.
Анджульєрі аж нетямився, що сей пройдисвіт обікрав його та ще й загаює його своєю балаканиною; він не сказав йому більше ні слова, повернув коня та й рушив на Торреньєрі. Та злосопротивний Фортарріго пустився за ним бігом, як був, у самій сорочці — миль зо дві доганяв його, та все торочив про каптан. Анджульєрі гнав коня швидше, щоб той йому в ушу не лящав, та Фортарріго раптом побачив попереду селян, що працювали на полі край дороги, і загукав на все горло:
— Ловіть його, ловіть!
Селяни подумали, що Анджульєрі пограбував того, хто біг за ним у самій сорочці й кричав, кинулись йому навперейми, хто з заступом, хто з мотикою, і таки затримали його. Даремно намагався він їм пояснити, хто він такий і як було діло насправді. Фортарріго підбіг і люто гримонув на нього:
— А вбити тебе мало, драбуго окаянний! Бач, ограбував мене і тікає!
Звернувшись потім до селян, він сказав:
— От бачите, панове-добродійство, він програвся до цурки, а потім мене обчистив — оттак і зоставив у гостиниці. Тепер, дякувати Богові та й вам, яко ґречним, я хоч дещо собі повернув. Спасибі вам, добрі люди, вік сього не забуду.
Анджульєрі теж говорив своє, та ніхто його не слухав. Фортарріго з допомогою селян стягнув його з коня, роздягнув, а сам убрався в його одежу, сів на коня і, покинувши Анджульєрі голого й босого, вернувся сам до Сієни, розказуючи всім по дорозі, що коня й одежу він виграв у Анджульєрі. А той бідолаха, що вирядився був їхати до кардинала як багатий чоловік, повернувся в Буонконвенто голий, як бубон; соромився так і в Сієну назад їхати. Позичив у когось сяку-таку одежу, сів на шкапину, на якій раніше їздив Фортарріго, і подався до своїх родичів у Корсіньяно, де прожив деякий час, поки батько не прислав йому допомоги. Отак Фортаррігова лукавість перешкодила Анджульєрі здійснити свій добрий намір; правда, згодом Анджульєрі знайшов-таки спосіб оддячити йому за те.
