«Дикі лебеді» читати, скачати. Ганс Крістіан Андерсен

дикі лебеді Андерсен читати Ганс Крістіан Андерсен

Ганс Крістіан Андерсен «Дикі лебеді» читати повністю онлайн та скачати текст твору. Друга назва казки «11 диких лебедів». Переклад – Олег Гнатюк

«Дикі лебеді» Андерсен скачати

Казка «Дикі лебеді» скачать fb2, pdf, epub. Книга «Дикі лебеді» Ганса Крістіана Андерсена завантажуйте повністю і безкоштовно (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):

pdf скачать (завантажити безкоштовно) epub скачать (завантажити безкоштовно) fb2 скачать (завантажити безкоштовно)

*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:

FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;

EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;

PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.

Аналіз твору «Дикі лебеді» допоможе у підготовці до уроку.

«Дикі лебеді» Андерсен читати українською (повністю)

© Автор перекладу з англійської – Олег Гнатюк

Переглянути текст в зручному форматі

Далеко звідси, у краях, куди ластівки відлітають, коли в нас настає зима, жив собі король. Було в нього одинадцять синів і одна донька — Еліза. Одинадцять братів, усі принци, ходили до школи зі срібними зорями на грудях і мечами при боці. Вони писали на золотих дощечках діамантовими грифелями й однаково легко читали як справа наліво, так і зліва направо. Кожен одразу бачив, що це справжні принци. Їхня сестра Еліза сиділа вдома на маленькому ослінчику з дзеркального скла й розглядала книжку з малюнками, за яку було заплачено пів королівства.

О, як же щасливо жили ці діти! Та не судилося цьому тривати вічно.

Їхній батько, володар усієї країни, одружився з лихою королевою, і вона зовсім не любила бідних дітей. Вони відчули це вже першого дня. У палаці влаштували велике свято, і діти гралися в гостей. Але замість того, щоб дістати всі тістечка та печені яблука, які залишилися після бенкету, королева дала їм чашку, наповнену піском, і сказала, що вони можуть уявити собі будь-які ласощі.

А вже наступного тижня вона відправила маленьку Елізу жити в село до простих людей. Невдовзі ж королева наговорила королю стільки неправди про принців, що той зовсім перестав про них дбати.

— Забирайтеся у світ і самі про себе подбайте! — сказала зла королева. — Летіть великими птахами, позбавленими голосу!

Та вона не змогла заподіяти всього лиха, якого бажала. Принци перетворилися на одинадцятьох прекрасних диких лебедів. З дивним криком вони вилетіли з палацових вікон і понеслися над полями та лісами.

Був ще ранній ранок, коли вони пролітали над домівкою, де в кімнатці селян спала їхня сестра Еліза. Лебеді кружляли над дахом, витягали довгі шиї, махали крилами, але ніхто їх не бачив і не чув. Тож їм довелося летіти далі — високо до хмар, у широкий світ. Нарешті вони дісталися великого темного лісу, що простягався аж до самого моря.

Бідна маленька Еліза в селянській хатині гралася зеленим листочком — це була її єдина іграшка. Вона проколола в ньому дірочку й дивилася крізь неї на сонце. Їй здавалося, ніби вона бачить ясні очі своїх братів. А щоразу, коли теплий сонячний промінь торкався її щоки, вона згадувала їхні поцілунки.

День минав за днем. Коли вітерець шелестів у великих трояндових кущах біля хатини, він ніби запитував троянди:

— Хто може бути вродливішим за вас?

Та троянди хитали голівками й відповідали:

— Еліза!

А коли стара господиня в неділю сиділа на порозі та читала свій молитовник, вітер перегортав сторінки й запитував:

— Хто може бути кращим за тебе?

— Еліза! — відповідав молитовник.

І троянди, і молитовник казали чисту правду.

Коли Елізі виповнилося п’ятнадцять років, її повернули до палацу. Та коли королева побачила, якою вродливою стала дівчина, її серце сповнилося люттю та ненавистю. Вона залюбки перетворила б Елізу на дикого лебедя, як і братів, але не наважилася зробити це одразу, бо король хотів побачити свою доньку.

Рано-вранці королева пішла до лазні, оздобленої мармуром, м’якими хутрами та розкішними килимами. Вона взяла трьох жаб і, поцілувавши їх, сказала першій:

— Коли Еліза ввійде до купелі, сядь їй на голову, щоб вона стала такою ж дурною, як ти.

Другій вона наказала:

— Сядь їй на чоло, щоб вона стала такою ж потворною, як ти, і щоб рідний батько її не впізнав.

А третій прошепотіла:

— Ляж їй на серце. Нехай у ньому оселиться зло й нехай воно завдає їй мук.

Потім вона пустила жаб у чисту воду, і вода відразу стала зеленкуватою. Королева покликала Елізу, роздягла її й звеліла зайти до купелі. Щойно дівчина занурилася у воду, перша жаба заплуталася в її волоссі, друга сіла на чоло, а третя — на серце. Але Еліза ніби нічого не помітила.

Коли ж вона підвелася з води, на поверхні плавали три червоні маки. Якби жаби не були отруйними й якби їх не поцілувала відьма, вони перетворилися б на троянди. Та навіть так вони стали квітами лише тому, що торкнулися голови та серця Елізи. Вона була надто доброю й невинною, щоб чари могли над нею запанувати.

Побачивши це, зла королева натерла Елізу соком зеленого горіха, від якого шкіра стала темно-брунатною, вимастила її обличчя гидкою маззю й залишила прекрасне волосся скуйовдженим та сплутаним. Тепер ніхто не міг упізнати красуню Елізу.

Коли батько побачив її, він жахнувся й сказав, що це не його донька. І справді, ніхто не впізнав її, окрім сторожового собаки та ластівок. Але це були німі створіння, які не могли нічим допомогти.

Бідна Еліза! Вона плакала й думала про своїх одинадцятьох братів, які зникли невідомо куди. Засмучена, вона потай покинула палац і цілий день ішла через поля та пустища до великого лісу. Вона й сама не знала, куди прямує. Серце її розривалося від туги, а найбільше вона прагнула знайти братів, яких, як була певна, теж вигнали у широкий світ.

Недовго вона блукала лісом, як настала ніч. Еліза давно збилася з дороги, тож лягла на м’який мох, прочитала вечірню молитву й поклала голову на старий пеньок. Усе довкола було тихим, повітря — лагідним і теплим, а серед трави та моху світилися сотні світлячків, наче зелені іскорки. Варто було їй легенько торкнутися гілочки, як сяйливі комахи спадали вниз, мов падаючі зорі.

Усю ніч їй снилися брати. Вони знову були дітьми, разом гралися, писали діамантовими грифелями на золотих дощечках і розглядали чудову книжку з малюнками, за яку віддали пів королівства. Але тепер на дощечках вони виводили не прості дитячі значки, а розповіді про свої відважні вчинки, пережиті пригоди й далекі мандри. У книжці ж усе оживало: птахи співали, люди виходили зі сторінок і розмовляли з Елізою та її братами. Та щойно вона перегортала сторінку, вони стрибали назад, щоб не порушувати лад у малюнках.

Коли Еліза прокинулася, сонце вже стояло високо. Самого сонця вона не бачила, бо густі крони дерев щільно перепліталися над головою, але його промені пробивалися крізь листя, мов мерехтлива золота тканина. Повітря було напоєне запахом свіжої зелені, а пташки майже сідали їй на плечі.

Раптом вона почула дзюрчання води. Неподалік било кілька джерел, які впадали в озерце з дивовижно чистим піщаним дном. Кущі густо оточували його, але в одному місці олені протоптали широкий прохід. Туди й підійшла Еліза.

Вода була така прозора, що якби вітер не ворушив гілки й кущі, дівчина подумала б, ніби вони намальовані на самому дні. Так чітко відбивався у воді кожен листок — і той, крізь який пробивалося сонце, і той, що ховався в найгустішій тіні.

Щойно Еліза побачила своє відображення, вона злякалася: така темна й негарна була її зовнішність. Та коли вона намочила руку й потерла очі та чоло, крізь брунатний колір знову проступила її біла шкіра. Тоді дівчина зняла одяг і занурилася в прохолодну воду.

У цілому світі не було прекраснішої королівської доньки, ніж вона.

Одягнувшись і заплівши довге волосся в косу, Еліза напилася джерельної води з долоні й рушила далі через ліс, сама не знаючи куди. Вона думала про братів і про милосердного Бога, який напевно її не покине. Саме Він вирощує дикі яблука для голодних, і саме Він привів її до дерева, гілки якого згиналися під вагою плодів. Там вона пообідала, підперла обтяжені гілки, щоб вони не ламалися, і вирушила далі в найтемнішу частину лісу.

Там панувала така тиша, що вона чула власні кроки й навіть кожен сухий листок, який ламався під ногами. Не було видно жодного птаха, жоден сонячний промінь не міг пробитися крізь густе сплетіння гілок. Високі стовбури стояли так близько один до одного, що, дивлячись перед собою, Еліза бачила ніби суцільну дерев’яну стіну. Такої самотності вона ще ніколи не знала.

Ніч видалася дуже темною. Жоден світлячок не світився у моху. З тривогою в серці Еліза лягла спати. І тоді їй здалося, що гілки над нею розступилися, а Господь дивиться на неї з любов’ю. Над Його головою та під Його руками визирали маленькі ангели.

Прокинувшись уранці, вона не знала напевно, чи це був лише сон, чи все сталося насправді.

Вона пройшла ще зовсім трохи й зустріла стареньку жінку з кошиком ягід. Та пригостила її кількома ягодами. Еліза запитала, чи не бачила вона в лісі одинадцятьох принців, які їхали верхи.

— Ні, — відповіла стара жінка. — Але вчора я бачила одинадцятьох лебедів із золотими коронами на головах. Вони пливли річкою неподалік звідси.

І вона провела Елізу до високого берега, під яким звивалася річка. Дерева на її берегах простягали назустріч одне одному довгі гілки, вкриті листям. Там, де природного росту не вистачало, щоб з’єднатися, вони ніби вирвали коріння із землі, схилилися над водою й переплели свої віти.

Еліза попрощалася зі старою жінкою та пішла вздовж річки до місця, де вона впадала в широке відкрите море. Перед дівчиною розкинувся безкраїй морський простір. Ніде не було видно ані вітрила, ані човна. Як же їй дістатися далі?

Вона дивилася на незліченні камінці на березі. Вода відшліфувала кожен із них, зробивши гладеньким і круглим. Скло, залізо, камінь — усе, що море викидало на берег, набувало форми завдяки воді. А втім, сама вода була набагато м’якшою за її ніжну руку.

«Вона невтомно котиться вперед, — подумала Еліза, — і саме тому згладжує навіть найтвердіші речі. Я теж буду такою ж невтомною. Дякую тобі за цей урок, чиста хвиле. Моє серце підказує, що колись ти понесеш мене до моїх братів».

Серед водоростей, винесених на берег, лежало одинадцять лебединих пір’їн. Еліза зібрала їх у пучок. На них блищали краплини води — чи то роса, чи то сльози, хто міг сказати?

На морському узбережжі було самотньо, але дівчина не відчувала самотності. Море щомиті змінювалося, даруючи їй більше видовищ за кілька годин, ніж озеро показало б за цілий рік. Коли над ним насувалася велика чорна хмара, море ніби промовляло:

«Я теж можу бути темним».

Коли здіймався вітер, хвилі показували свої білі боки. А коли хмари рожевіли від сонця, а вітер засинав, море ставало схожим на пелюстку троянди. То воно було зеленим, то сріблясто-білим. Але навіть у найбільшому спокої біля берега завжди відчувався легкий рух: вода дихала тихо й рівно, мов груди сплячої дитини.

Саме тоді, коли сонце вже торкалося обрію, Еліза побачила одинадцятьох диких лебедів із золотими коронами на головах, які летіли до берега. Вони пливли повітрям один за одним, наче довга біла стрічка.

Еліза швидко видерлася на пагорб і сховалася за кущем. Лебеді опустилися зовсім поруч і замахали своїми великими білими крилами.

Щойно сонце сховалося за морем, лебедині шати впали з них, і перед дівчиною постали одинадцять прекрасних принців — її брати.

Еліза скрикнула від радості. Хоча вони дуже змінилися, вона відразу впізнала їх і кинулася їм назустріч. Вона обіймала їх, називала по імені, і брати були безмежно щасливі побачити свою маленьку сестру, яка тепер виросла й стала такою вродливою.

Вони сміялися й плакали водночас, а незабаром розповіли одне одному все, що з ними сталося, і як жорстоко поводилася з ними мачуха.

— Ми, брати, — сказав найстарший, — маємо вигляд диких лебедів доти, доки сонце стоїть у небі. Коли ж воно заходить, ми знову стаємо людьми. Тому на заході сонця нам завжди потрібно знайти місце для відпочинку. Якби ми летіли серед хмар у ту мить, коли повертаємо людську подобу, то впали б у море й загинули.

— Ми живемо не тут. По той бік моря лежить прекрасна країна, але шлях до неї дуже далекий. Нам доводиться перетинати широкий морський простір, і на всьому шляху немає жодного острова, де можна було б переночувати. Лише посеред моря здіймається самотня скеля. Вона така мала, що ми можемо стояти на ній лише пліч-о-пліч. Коли море хвилюється, вода заливає нас із головою, але ми все одно дякуємо Богові за цю скелю. Там ми проводимо ніч у людській подобі.

— Якби не вона, ми ніколи не змогли б відвідувати нашу рідну землю, адже переліт займає два найдовші дні року. Лише раз на рік нам дозволено повертатися до батьківщини. Одинадцять днів ми можемо залишатися тут. Ми пролітаємо над великим лісом і звідти бачимо замок, де народилися, де живе наш батько, і дзвіницю церкви, біля якої спочиває наша мати.

— Тут кожне дерево й кожен кущ для нас дорогі, мов спадщина. Тут по рівнинах мчать дикі коні, яких ми бачили ще в дитинстві. Тут вугляр співає старовинних пісень, під які ми колись танцювали. Це земля нашого батька, тут минуло наше дитинство, і тут ми знайшли тебе, люба сестро.

— Але залишилося лише два дні, а потім нам знову доведеться летіти через море до країни, яка прекрасна, але не є нашою. Як же нам узяти тебе із собою? У нас немає ні корабля, ні човна.

— Як мені звільнити вас від чар? — запитала Еліза.

І вони розмовляли майже всю ніч, задрімавши лише на годину чи дві.

Елізу розбудив шелест лебединих крил над головою. Брати знову перетворилися на лебедів і кружляли в небі великими колами. Нарешті всі вони полетіли, але наймолодший залишився.

Лебідь поклав голову їй на груди, а Еліза ніжно гладила його білі крила. Так вони провели разом увесь день.

Увечері повернулися інші брати, і після заходу сонця вони знову стали людьми.

— Завтра ми відлітаємо звідси й не насмілимося повернутися майже цілий рік, — сказали вони. — Але ми не можемо залишити тебе тут саму. Чи вистачить тобі мужності вирушити з нами? Моя рука достатньо сильна, щоб нести тебе через ліс, — сказав найстарший. — Невже ж у нас усіх разом не знайдеться досить сили в крилах, щоб перенести тебе через море?

— Так, візьміть мене з собою, — відповіла Еліза.

Усю ніч брати плели велику сітку з гнучкої вербової кори та міцної очеретини. Вона вийшла просторою й надійною.

Еліза лягла в неї. А коли зійшло сонце й брати знову стали дикими лебедями, вони підхопили сітку дзьобами й піднялися високо до хмар разом зі своєю любою сестрою, яка ще спала.

Сонячні промені пекли їй обличчя, тому один із лебедів летів просто над нею, затіняючи її широкими крилами.

Вони були вже далеко від суші, коли Еліза прокинулася. Їй здавалося, що вона все ще бачить сон: так дивно було летіти високо в повітрі над морем.

Поруч із нею лежала гілка зі стиглими ягодами та пучок солодких корінців. Їх назбирав наймолодший брат і поклав біля сестри. Еліза вдячно усміхнулася йому, бо знала, що саме він летить над нею й захищає її від сонця.

Вони піднялися так високо, що перший корабель, який побачили внизу, здавався білою чайкою на поверхні моря.

Позаду здіймалася величезна хмара, схожа на могутню гору. На ній Еліза побачила тіні — свою власну й одинадцятьох лебедів. Вони здавалися велетнями, що летіли небом. Це була картина прекрасніша за будь-яку, яку вона коли-небудь бачила. Але коли сонце піднялося вище, а хмара залишилася далеко позаду, рухомі тіні зникли.

Увесь день вони летіли вперед, мов стріла, пущена крізь небо. Та тепер їхній політ був повільнішим, ніж зазвичай, бо вони несли сестру. До того ж насувалася негода, і вечір був уже близько. З жахом Еліза побачила, як сонце опускається до обрію, а самотньої скелі посеред моря все ще не видно. Їй здалося, що лебеді махають крилами дедалі сильніше.

«О, це через мене! — подумала вона. — Через мене вони не можуть летіти швидше. Якщо сонце зайде, вони стануть людьми, впадуть у море й потонуть!»

Із самого дна душі вона піднесла молитву до Господа. Та скелі все ще не було видно. Чорна хмара наближалася. Важкі пориви вітру провіщали бурю. Хмари злилися в одну величезну загрозливу масу, що котилася вперед, мов гора з розплавленого свинцю. Одна блискавка спалахувала за іншою.

Сонце вже торкалося самого краю моря. Серце Елізи тривожно билося. Лебеді раптом стрімко ринули вниз, і їй здалося, що вона ось-ось упаде в безодню, але за мить вони знову вирівняли політ.

Сонце вже наполовину сховалося за обрієм, коли вона нарешті побачила під собою маленьку скелю. Вона ледве здіймалася над водою і здалеку скидалася на голову тюленя.

Як швидко згасав день! Сонце зменшувалося на очах і вже сяяло не яскравіше за вечірню зорю. І саме тоді, коли нога Елізи торкнулася твердої землі, останній промінь згас, мов іскорка на краю догорілого паперу.

Навколо стояли її брати, узявшись за руки. На скелі ледве вистачало місця для них і для сестри. Море шалено билося об каміння й розліталося бризками, немов дощем накриваючи їх із головою. Небо раз у раз спалахувало блискавками, грім котився хвиля за хвилею, та брати й сестра міцно трималися за руки й співали старовинний псалом. Його слова наповнювали їхні серця спокоєм, мужністю й надією.

На світанку повітря стало прозорим і тихим. Щойно сонце піднялося над морем, лебеді знову підхопили Елізу й полетіли далі від маленького острівця.

Море ще хвилювалося після нічної бурі, і з великої висоти темно-зелена вода здавалася всіяною незліченними лебедями: так біліли на хвилях піняві гребені.

Коли сонце піднялося вище, Еліза побачила попереду дивовижне видіння. Наче між небом і землею пливли величезні гори, вкриті сяючими льодовиками. Посеред них простягався казковий палац завдовжки мало не милю. Одна колонада здіймалася над іншою, а біля підніжжя гойдалися пальмові гаї й розквітали небачені квіти, великі, мов млинові колеса.

Еліза запитала братів, чи не ця країна є їхньою метою. Але лебеді похитали головами. Те, що вона бачила, було лише чарівним хмарним палацом феї Морґани — прекрасним і мінливим, мов сон. Жодного смертного вони не наважилися б занести туди.

Еліза не могла відвести очей від цього дива. Та раптом гори, пальми й палац розтанули, ніби складені з туману. На їхньому місці постали десятки величних церков із високими вежами та стрілчастими вікнами.

Їй здалося, що десь лунає органна музика, але то шуміло море.

А коли вона наблизилася ще більше, церкви змінилися на флотилію кораблів, що пливла просто під нею. Та й це виявилося лише грою уяви: придивившись, Еліза побачила, що то морські водорості, розкидані по поверхні води.

Усе навколо безперервно змінювалося. Одне диво поступалося місцем іншому.

Та ось нарешті перед нею постала справжня земля, до якої вони прямували. Над нею височіли сині гори, вкриті кедровими лісами, а між ними виднілися міста й замки.

Ще задовго до заходу сонця Еліза сиділа на схилі перед великою печерою. Її вхід був оповитий ніжними зеленими ліанами, що звисали, мов вишиті килими.

— Цієї ночі ми побачимо, що тобі насниться, — сказав наймолодший брат, проводжаючи її до місця для відпочинку.

— Якби ж мені наснилося, як урятувати вас від чар! — відповіла Еліза.

Ця думка не полишала її ні на мить. Вона гаряче молилася Богові про допомогу, і навіть уві сні її молитва тривала. І тоді їй здалося, що вона піднімається високо в небо, до хмарного палацу феї Морґани.

Назустріч їй вийшла сама фея — прекрасна, сяйлива, немов створена зі світла. І все ж вона дивно нагадувала стареньку жінку, яка пригостила Елізу ягодами в лісі та розповіла про лебедів із золотими коронами.

— Твоїх братів можна визволити, — сказала фея. — Але чи вистачить тобі мужності й терпіння?

— Море м’якше за твої ніжні руки, і все ж воно здатне сточити навіть найтвердіший камінь. Та воно не відчуває болю, який доведеться терпіти тобі. У нього немає серця, тому воно не знає страху й страждання.

— Бачиш цю пекучу кропиву? Такої багато росте біля печери, де ти спиш. Але для твого задуму годиться лише вона та ще та, що проростає на могилах у церковному дворі. Запам’ятай це добре.

— Ти мусиш зібрати її, хоч вона й обпалить твою шкіру до пухирів. Потім розімни її босими ногами, витягни з неї волокно й витчи одинадцять сорочок із довгими рукавами. Коли накинеш їх на одинадцятьох диких лебедів, чари буде знято.

— Але пам’ятай головне. Від першої миті цієї роботи й аж до останнього стібка ти не повинна вимовити жодного слова, навіть якщо мине цілий рік.

— Перше слово, яке ти скажеш, прониже серця твоїх братів, мов смертельний кинджал. Їхнє життя залежить від твого мовчання.

І в ту ж мить фея торкнулася її руки кропивою. Дотик обпік, наче розпечене залізо.

Еліза прокинулася.

Надворі вже був ясний день. А поруч із місцем, де вона спала, росла саме така кропива, яку вона бачила уві сні.

Вона впала навколішки й подякувала Богові, а потім вийшла з печери та взялася до праці.

Ніжними руками вона зривала пекучу кропиву. Від кожного дотику шкіра палала, ніби від вогню. На руках і передпліччях з’являлися великі пухирі, але Еліза терпіла цей біль без скарг, бо знала: кожен опік наближає визволення її братів.

Вона розминала кропиву босими ногами й пряла з неї зелене волокно.

Коли сонце зайшло й брати повернулися, вони злякалися, побачивши її мовчазною. Спочатку їм здалося, що це нові чари злої мачухи.

Та коли вони побачили її руки, все зрозуміли.

Наймолодший брат заплакав, і там, де на її шкіру падали його сльози, біль одразу вщухав, а пухирі зникали без сліду.

Усю ніч Еліза працювала. Вона не дозволяла собі відпочинку, бо не могла заспокоїтися, поки не визволить своїх любих братів.

І наступного дня, коли лебеді полетіли, вона залишилася сама. Та час ще ніколи не минав так швидко. Перша сорочка була вже готова, і вона взялася за другу.

Саме тоді серед гір пролунав мисливський ріг.

Еліза здригнулася від страху. Звук ставав дедалі ближчим.

Незабаром вона почула гавкіт собак. Перелякана дівчина сховалася в печері, зв’язала в оберемок зібрану й уже оброблену кропиву та сіла на нього, щоб приховати свою працю.

Раптом із кущів вискочив великий мисливський пес. За ним другий. Потім третій.

Вони голосно гавкали, підбігали вперед і знову поверталися назад.

Не минуло й кількох хвилин, як біля печери зібралася вся мисливська дружина. Попереду стояв найвродливіший з-поміж усіх — король цієї країни.

Він наблизився до Елізи.

Ще ніколи в житті не бачив він дівчини такої краси.

— Як ти опинилася тут, прекрасна дитино? — запитав він.

Еліза лише похитала головою. Вона не сміла говорити. На шальках терезів було спасіння її братів, а можливо, і саме їхнє життя.

Тому вона сховала руки під фартухом, щоб король не побачив, яких страждань їй коштує ця праця.

— Поїдь зі мною, — сказав король. — Тобі не можна залишатися тут. Якщо ти така ж добра, як і вродлива, я вдягну тебе в шовки та оксамити, покладу золоту корону на твою голову, і ти житимеш у найкращому з моїх палаців.

З цими словами він підняв її на свого коня.

Еліза заплакала й заломила руки від розпачу. Але король лагідно мовив:

— Я прагну лише твого щастя. Колись ти подякуєш мені за це.

І він рушив гірською дорогою, тримаючи дівчину перед собою в сідлі. А слідом за ними їхала вся мисливська дружина.

На заході сонця перед ними постало прекрасне місто з численними церквами та сяючими банями. Король привів Елізу до свого палацу, де у високих мармурових залах шуміли фонтани, а стіни й склепіння сяяли чудовими розписами. Але вона не бачила всієї цієї пишноти. Її серце було сповнене смутку, і вона лише тихо плакала. Без жодного зацікавлення дозволяла придворним дамам одягати її в королівські шати, вплітати перлини в волосся й натягати тонкі рукавички на руки, вкриті болючими пухирями.

Коли нарешті вона постала в усій своїй величі, то була такою вродливою, що весь двір низько схилився перед нею. Король обрав її собі за дружину. Лише архієпископ похитав головою й пробурмотів, що ця гарна лісова дівчина, певно, чаклунка, яка зачарувала всіх навколо й заволоділа серцем короля.

Та король не захотів слухати таких слів. Він наказав грати музиці, подавати найвишуканіші страви й влаштувати танці найпрекрасніших дівчат. Він водив Елізу запашними садами й розкішними залами. Але на її вустах не з’являлася усмішка, а в очах не спалахувала радість. Смуток оселився в її серці як єдиний спадкоємець і володар.

Тоді король відчинив маленьку кімнату поруч із її покоями. Вона була оздоблена дорогими зеленими тканинами й дивовижно нагадувала печеру, в якій жила Еліза. На підлозі лежав згорток волокна, напряденого нею з кропиви, а зі стелі звисала вже готова сорочка. Один із мисливців привіз ці речі як дивину.

— Тут ти зможеш згадувати своє колишнє життя, — сказав король. — Ось твоя робота, якою ти була так захоплена. Серед усієї цієї розкоші тобі, мабуть, буде приємно іноді повертатися думками до минулого.

Побачивши те, що було для неї найдорожчим, Еліза вперше усміхнулася. Її щоки знову порожевіли, адже вона згадала про спасіння братів. Вона вдячно поцілувала руку короля, а він притиснув її до серця й наказав дзвонам усіх церков сповістити про майбутнє весілля. Прекрасна німа дівчина з лісу мала стати королевою всієї країни.

Архієпископ і далі нашіптував королю наклепи, але вони не знаходили дороги до його серця. Весілля мало відбутися.

Саме архієпископові довелося покласти корону на голову нареченої. З прихованою злістю він так сильно натиснув золотий обруч на її чоло, що їй стало боляче. Та значно важчий обруч стискав її серце — туга за братами. Через цей біль вона майже не відчула тілесного.

Її вуста мовчали, бо одне-єдине слово могло коштувати братам життя. Але в очах світилася щира вдячність і ніжність до доброго короля, який робив усе, щоб вона була щасливою. З кожним днем вона прив’язувалася до нього дедалі сильніше.

О, як їй хотілося довіритися йому, розповісти про своє горе й про страшну таємницю! Але вона мусила мовчати. Лише мовчання могло завершити її працю. Тому щоночі вона тихо залишала королівські покої й ішла до маленької кімнати, схожої на печеру. Там вона ткала одну сорочку за іншою.

Але коли настала черга сьомої, волокно закінчилося. Еліза знала, що потрібна кропива росте на кладовищі біля церкви. Та зібрати її могла тільки вона сама. Як дістатися туди?

«Що значить біль у моїх руках поруч із болем у серці? — думала вона. — Я повинна ризикнути. Господь мене не покине».

І хоча їй здавалося, ніби вона задумує злочин, однієї ясної місячної ночі Еліза непомітно вийшла до саду, пройшла довгими алеями, перетнула порожні вулиці й дісталася кладовища.

Там, на одному з найбільших надгробків, сиділо коло ламій — страшних нічних відьом. Вони скидали з себе лахміття, ніби збиралися купатися, а потім довгими тонкими пальцями розривали свіжі могили, витягували мерців і пожирали їхню плоть.

Елізі довелося пройти зовсім поруч із ними. Відьми втупили в неї свої моторошні очі. Та вона лише молилася, збирала пекучу кропиву й несла її назад до палацу. Лише одна людина бачила все це — архієпископ. Тієї ночі він не спав, коли спали всі інші. Тепер він був переконаний, що його підозри справдилися. З королевою щось нечисто. Вона чаклунка. Саме так вона причарувала короля й увесь народ.

У сповідальні архієпископ розповів королю про те, що бачив, і про свої страхи. І коли жорстокі слова зривалися з його язика, різьблені постаті святих ніби похитали головами, наче промовляючи:

— Це неправда. Еліза невинна.

Але архієпископ витлумачив це по-своєму. Він сказав, що святі свідчать проти неї й засуджують її провину. Дві важкі сльози скотилися по щоках короля. Він повернувся до своїх покоїв із тривогою в серці. Уночі він удав, що спить, але сон не приходив до нього. Він бачив, як Еліза підводиться з ліжка. І щоночі вона робила те саме.

Щоразу король непомітно йшов слідом і бачив, як вона зникає у своїй маленькій кімнаті. З кожним днем його обличчя ставало сумнішим. Еліза помічала це, але не розуміла причини. І це теж завдавало їй болю.

А скільки ще страждань приносила їй тривога за братів!

Її сльози падали на королівський оксамит і пурпур, блищали на ньому, мов діаманти. І всі, хто бачив її розкішне вбрання, заздрили її долі та мріяли стати королевою.

Тим часом робота майже добігала кінця. Бракувало лише однієї сорочки. Але волокна більше не було, і не залишилося жодної кропиви. Отже, їй доведеться ще раз — востаннє — піти на кладовище й назбирати хоча б кілька жмень кропиви. Вона з жахом думала про самотню нічну дорогу та про ламій. Та її рішучість була такою ж непохитною, як і віра в Бога.

Еліза вирушила в дорогу. За нею потайки пішли король і архієпископ. Вони бачили, як вона зникла за кованою брамою кладовища. Коли ж самі наблизилися, то побачили ламій, що сиділи на надгробках.

Король здригнувся й відвернувся. Йому здалося, що серед цих потвор сидить і та, чия голова ще зовсім недавно спочивала на його грудях.

— Нехай її судить народ, — сказав він.

І народ виніс вирок:

— Спалити її живцем!

Із розкішного королівського палацу Елізу відвели до темної сирої в’язниці, де вітер свистів крізь ґрати вузького вікна. Замість оксамиту й шовків їй дали згорток кропиви, який вона сама зібрала. Він став її подушкою. А грубі важкі сорочки, які вона виткала, служили їй постіллю й ковдрою. Та нічого дорожчого за ці речі їй не могли подарувати.

Вона знову взялася до роботи й молилася Богові. Надворі вуличні хлопчаки співали про неї глузливих пісень. І жодна людина не сказала їй доброго слова. Надвечір вона почула шум лебединих крил.

То був наймолодший брат. Він знайшов її. Еліза заплакала від радості, хоча знала, що ця ніч, можливо, остання в її житті. Та водночас вона знала й інше: робота майже завершена. І брати поруч.

Архієпископ прийшов провести з нею останні години. Він пообіцяв це королю. Але Еліза похитала головою й жестами благала його піти. Цієї ночі вона мусила закінчити свою працю. Інакше всі страждання, сльози й безсонні ночі були б марними. Архієпископ пішов, кидаючи їй услід злі наклепи. Та Еліза знала, що невинна, і продовжувала працювати.

Маленькі миші бігали по підлозі й підсовували їй кропиву, намагаючись хоч трохи допомогти. А дрізд сидів на ґратах вікна й усю ніч виспівував найвеселіших пісень, щоб підтримати її дух.

Було ще зовсім рано, до сходу сонця залишалася майже година, коли одинадцять братів прийшли до воріт палацу й зажадали, щоб їх провели до короля. Але їм відповіли, що це неможливо. Ніч ще не скінчилася. Король спить і його не можна турбувати.

Вони благали. Погрожували. Збіглася варта.

Нарешті вийшов і сам король, щоб дізнатися, що сталося. Та саме в цю мить над обрієм зійшло сонце. І братів уже не було.

Над палацом кружляли одинадцять диких лебедів. Увесь народ хлинув за міську браму, щоб побачити, як спалять чаклунку. Жалюгідний кінь тягнув віз, на якому сиділа Еліза. На неї наділи грубу полотняну сорочку з мішковини. Її довге прекрасне волосся вільно спадало на плечі. Обличчя було блідим, як смерть. Губи ледь ворушилися. А пальці все ще поспішно переплітали зелене волокно.

Навіть дорогою до страти вона не покинула своєї праці. Біля її ніг лежали десять готових сорочок. Одинадцяту вона ще закінчувала.

— Подивіться на чаклунку! — глузував натовп. — Бурмоче собі щось під ніс! Ні, вона не молиться! Вона й далі чаклує над своїм огидним виробом! Вирвіть його в неї! Роздеріть на клапті!

Люди кинулися до воза, намагаючись відібрати сорочку. Та в ту ж мить із неба злетіли одинадцять лебедів. Вони сіли навколо Елізи й загрозливо замахали великими крилами.

Натовп у страху відступив.

— Це знак небес! — пошепки говорили люди. — Вона невинна.

Та ніхто не наважувався сказати цього вголос. Кат уже простягнув руку, щоб схопити Елізу. Але вона швидко накинула сорочки на лебедів. І тієї ж миті перед усіма постали одинадцять прекрасних принців.

Лише наймолодший замість однієї руки мав лебедине крило — на його сорочці бракувало одного рукава. Еліза не встигла завершити останній стібок.

— Тепер я можу говорити, — сказала вона. — Я невинна.

І люди, які стали свідками цього дива, схилилися перед нею, мов перед святою. Та сама Еліза без сил упала в обійми братів. Надто важкими були її страждання, страх і виснаження.

— Так, вона невинна, — промовив найстарший брат.

І він розповів усе, що з ними сталося. Поки він говорив, сталося нове диво. Від вогнища, приготовленого для страти, раптом розійшовся аромат тисяч троянд. Кожна в’язка хмизу пустила коріння й випустила гілки.

Незабаром на місці багаття стояв високий кущ, укритий яскравими червоними трояндами. А на самій його верхівці розквітла одна біла квітка. Вона сяяла й мерехтіла, мов ранкова зірка.

Король зірвав її та поклав на груди Елізи. І вона розплющила очі. У її серці більше не було страху й болю — лише мир і радість. Тієї миті всі церковні дзвони самі собою задзвонили. У небі закружляли великі зграї птахів.

І весільна процесія, яка повернулася до палацу, була такою величною й щасливою, якої ще не бачив жоден король у світі.

«Дикі лебеді» Андерсен аудіокнига

Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.

Оцініть статтю
Додати коментар