«Соловей» читати, скачати. Ганс Крістіан Андерсен

Ганс Крістіан Андерсен «Соловей» читати повністю онлайн та скачати текст твору. Переклад – Олег Гнатюк

Ганс Крістіан Андерсен «Соловей» аудіоказка (повністю)

Ганс Крістіан Андерсен «Соловей» скачати

Казка «Соловей» скачать fb2, pdf, epub. Книга «Соловей» Ганса Крістіана Андерсена завантажуйте повністю і безкоштовно (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):

*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:

FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;

EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;

PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.

Аналіз твору «Соловей» допоможе у підготовці до уроку.

Ганс Крістіан Андерсен «Соловей» читати українською

© Автор перекладу з англійської – Олег Гнатюк

У Китаї, як вам, певно, відомо, імператор був китайцем, і всі його придворні також були китайцями. Сталося це багато років тому, але саме тому цю історію варто розповісти, поки її ще не забули.

Імператорський палац був найрозкішнішим у світі. Увесь він був збудований із порцеляни — надзвичайно дорогої, але такої тендітної й ламкої, що до неї треба було торкатися з великою обережністю.

У саду росли найдивовижніші квіти. До найдорожчих із них були прив’язані срібні дзвіночки, які дзвеніли від найменшого подиху вітру, щоб ніхто не пройшов повз, не помітивши цих квітів. Так, усе в імператорському саду було влаштовано з винятковою дбайливістю.

Сад простягався так далеко, що навіть сам садівник не знав, де він закінчується. Якщо йти все далі й далі, можна було потрапити до прекрасного лісу з високими деревами та глибокими озерами. Ліс спускався просто до моря — синього й бездонного. Великі кораблі могли пропливати під розлогими гілками дерев.

У тому лісі жив соловей. Співав він так чарівно, що навіть бідний рибалка, який мав безліч турбот, зупинявся і слухав, коли вночі виходив закидати сіті й чув його спів.

— Яка ж це краса! — казав рибалка.

Але потім він мусив знову братися до своїх справ і забував про пташку. Та коли наступної ночі соловей співав знову і рибалка його чув, він щоразу повторював:

— Яка ж це краса!

З усіх країн світу мандрівники приїздили до імператорського міста. Вони захоплювалися ним, милувалися палацом і садом, але коли чули спів солов’я, то казали:

— Оце найкраще з усього!

Повернувшись додому, вони розповідали про нього, а вчені писали цілі книги про місто, палац і сад. Та про солов’я вони теж не забували — навпаки, ставили його понад усе. Поети складали найпрекрасніші вірші про солов’я, який співав у лісі над глибоким озером.

Книги розійшлися по всьому світу, і кілька з них одного разу потрапили до самого імператора.

Він сидів на своєму золотому троні й читав. Читав довго, раз у раз схвально киваючи головою, бо йому було приємно бачити чудові описи міста, палацу й саду.

Але в книгах було написано:

«Та соловей — найкращий з усього».

— Що таке? — здивувався імператор. — Я зовсім нічого не знаю про цього солов’я! Невже така пташка живе в моєму саду? Я ніколи про неї не чув! І дізнаюся про це лише з книжок!

Тоді він покликав свого головного придворного.

Цей вельможа був настільки поважною особою, що коли хтось нижчий за рангом наважувався заговорити до нього або поставити запитання, він відповідав лише:

— Пф!

А це, власне, нічого не означало.

— Кажуть, у моїх володіннях є дивовижний птах на ім’я Соловей, — мовив імператор. — Кажуть, це найкраще, що є в усій моїй великій імперії. Чому ж я ніколи про нього не чув?

— Я ніколи не чув навіть його імені, — відповів придворний. — Його ніколи не представляли при дворі.

— Наказую, щоб сьогодні ввечері він з’явився до мене і заспівав переді мною! — сказав імператор. — Увесь світ знає про те, чим я володію, а я сам — ні!

— Ніколи не чув про нього, — повторив придворний. — Але я його розшукаю. Я неодмінно його знайду.

Та де ж його було шукати?

Придворний бігав сходами вгору й униз, проходив зали, коридори та галереї, але ніхто з тих, кого він зустрічав, ніколи не чув про солов’я.

Зрештою він повернувся до імператора й доповів:

— Це, мабуть, вигадка книжників, ваша величносте. Ви навіть не уявляєте, скільки на світі написано небилиць і всіляких чарівних дурниць.

— Але книгу, в якій я це прочитав, — відповів імператор, — надіслав мені могутній імператор Японії. Отже, там не може бути неправди. Я хочу почути солов’я! Він має бути тут сьогодні ввечері! Йому даровано мою імператорську ласку. А якщо він не з’явиться, то після вечері весь двір буде покараний!

— Цінг-пе! — вигукнув придворний.

І знову кинувся бігати сходами, залами та коридорами. Половина двору помчала слідом за ним, бо нікому не хотілося бути покараним.

Почалися великі пошуки дивовижного солов’я, про якого знав увесь світ, крім людей при дворі.

Нарешті вони зустріли маленьку бідну кухонну дівчинку.

— Соловей? — перепитала вона. — Авжеж, я його добре знаю! Він співає просто чудово. Щовечора мені дозволяють відносити моїй хворій матусі недоїдки зі столу. Вона живе біля самого моря. Коли я повертаюся назад, стомлена сідаю відпочити в лісі й тоді чую спів солов’я. І від того в мене навертаються сльози, ніби це сама матуся цілує мене.

— Люба кухонна дівчинко, — сказав придворний, — я влаштую тебе на постійну службу при кухні й дозволю бачити, як імператор обідає, якщо ти відведеш нас до солов’я. Бо сьогодні ввечері він має співати перед його величністю.

Усі рушили до лісу, де соловей зазвичай співав. Половина двору вирушила разом із ними.

Коли вони пройшли частину шляху, неподалік замукала корова.

— О! — вигукнули придворні пажі. — Нарешті! Оце так сила голосу в такому маленькому створінні! Здається, я вже колись це чув.

— Ні, це мукають корови, — сказала кухонна дівчинка. — Нам ще далеко.

Невдовзі на болоті закумкали жаби.

— Чудово! — вигукнув придворний проповідник. — Тепер я його чую! Це звучить зовсім як маленькі церковні дзвони.

— Ні, це жаби, — відповіла дівчинка. — Але тепер, здається, ми вже скоро його почуємо.

І в ту ж мить заспівав соловей.

— Ось він! — вигукнула дівчинка. — Слухайте, слухайте! А он він сидить!

І вона показала на маленьку сіру пташку високо серед гілля.

— Невже це він? — здивувався придворний. — Ніколи б не подумав, що він такий на вигляд. Який же він простенький! Напевно, зблід від того, що побачив навколо себе стільки високоповажних осіб.

— Любий соловейку! — голосно покликала кухонна дівчинка. — Наш ласкавий імператор бажає почути твій спів.

— З великою радістю! — відповів соловей і одразу заспівав.

Співав він так чудово, що всі завмерли від захоплення.

— Дзвенить, наче кришталеві дзвіночки! — вигукнув придворний. — А погляньте на його маленьке горлечко — як воно працює! Просто диво, що ми досі його не чули. При дворі він матиме величезний успіх!

— Чи не заспівати мені ще раз для імператора? — запитав соловей, гадаючи, що імператор уже тут.

— Мій любий соловейку, — відповів придворний, — маю честь запросити тебе сьогодні ввечері на придворне свято, де ти зачаруєш своєю піснею самого імператора.

— Найкраще мій спів звучить у зеленому лісі, — сказав соловей.

Та, почувши, що цього бажає імператор, він охоче погодився.

Палац був святково прибраний. Порцелянові стіни й підлога сяяли у світлі тисяч золотих ламп. У коридорах поставили найпрекрасніші квіти з дзвіночками, які могли дзвеніти особливо чисто й мелодійно. Усі поспішали, бігали туди й сюди, двері безперервно відчинялися й зачинялися, здіймаючи протяги, від яких дзвоники лунали так голосно, що люди ледве чули одне одного.

Посеред великої зали, де сидів імператор, поставили золоту жердинку для солов’я.

Зібрався весь двір. Маленькій кухонній дівчинці дозволили стояти за дверима, бо вона вже отримала почесне звання придворної куховарки. Усі були в найкращому вбранні й не зводили очей із маленької сірої пташки, якій імператор прихильно кивнув.

І соловей заспівав.

Співав він так прекрасно, що на очах імператора виступили сльози. Вони покотилися по його щоках. Побачивши це, соловей заспівав іще ніжніше й зворушливіше, і його спів проник просто в серце.

Імператор був у захваті. Він сказав, що хоче подарувати солов’ю свою золоту туфельку, щоб той носив її на шиї.

Та соловей чемно відмовився.

— Я вже отримав найціннішу нагороду, — сказав він. — Я бачив сльози в очах імператора. Для мене це справжній скарб. Імператорські сльози мають особливу силу. Я винагороджений сповна.

І він знову заспівав своїм чистим, чарівним голосом.

— Наймиліше кокетування, яке я будь-коли бачила! — заявили придворні дами.

Після цього вони набирали до рота води й булькотіли нею, коли до них хтось звертався, сподіваючись і собі стати схожими на солов’їв.

Лакеї та покоївки також повідомили, що залишилися дуже задоволені. А це вже багато важило, адже саме їм догодити найважче.

Одне слово, соловей здобув справжній тріумф. Відтепер він мав залишитися при дворі. Для нього виготовили окрему клітку й дозволяли вилітати двічі вдень та один раз уночі.

Під час цих прогулянок його супроводжували дванадцять слуг. До лапки солов’я прив’язували шовкову стрічку, яку вони міцно тримали в руках. Звісно, від таких прогулянок було небагато радості.

Усе місто говорило про дивовижного птаха. Коли зустрічалися двоє людей, один казав лише:

— Соло…

А другий відповідав:

— …вей.

Після цього вони зітхали й чудово розуміли одне одного. Одинадцятьох дітей крамарів назвали на честь солов’я, але жодна з них не могла заспівати бодай одну ноту. Одного дня імператорові доставили великий пакунок. На ньому було написано:

«Соловей».

— О, це, мабуть, нова книга про нашого знаменитого птаха! — сказав імператор.

Але всередині виявилася не книга.

У гарній скриньці лежав витвір мистецтва — штучний соловей.

Він мав бути схожим на справжнього, але весь був оздоблений діамантами, рубінами та сапфірами.

Щойно механічного птаха заводили, він починав співати одну з мелодій, які виконував живий соловей. При цьому його хвіст рухався вгору й униз, виблискуючи золотом і сріблом.

На шиї в нього висіла стрічка з написом:

«Соловей імператора Японії — бідний родич солов’я імператора Китаю».

— Чудово! — вигукнули всі.

А того, хто привіз механічного птаха, негайно удостоїли звання Головного Імператорського Постачальника Солов’їв.

— Тепер вони повинні заспівати разом! Який чудовий буде дует! — вирішили придворні.

І птахів змусили співати водночас. Та справа не пішла. Справжній соловей співав по-своєму, а механічний виконував вальси.

— У цьому немає його провини, — пояснив придворний капельмейстер. — Він абсолютно точний і співає саме так, як належить.

Тоді механічному солов’ю дозволили виступити самому.

Він мав такий самий успіх, як і живий. До того ж на нього було набагато приємніше дивитися: він блищав, мов дорогоцінні брошки та браслети.

Тридцять три рази поспіль він виконав ту саму мелодію — і зовсім не втомився. Люди охоче слухали б її й далі, але імператор сказав, що тепер має заспівати живий соловей.

Та де ж він був?

Ніхто не помітив, як він вилетів через відчинене вікно і повернувся до свого зеленого лісу.

— Що це означає? — обурився імператор.

Усі придворні почали лаяти солов’я й називали його невдячною істотою.

— А втім, найкращий птах усе одно залишився з нами! — заявили вони.

І механічному солов’ю довелося співати знову.

Це був уже тридцять четвертий раз, коли вони слухали ту саму мелодію.

І все ж вони ще не вивчили її напам’ять, бо вона здавалася надзвичайно складною.

Особливо вихваляв птаха придворний капельмейстер. Він навіть стверджував, що механічний соловей кращий за справжнього — не лише зовні, з його коштовним камінням і блискучим оперенням, а й усередині.

— Розумієте, пані та панове, а насамперед ваша імператорська величносте, — пояснював він, — зі справжнім солов’єм ніколи не знаєш, що пролунає наступної миті. А тут усе точно визначено. Усе можна пояснити. Його можна розібрати й показати кожному, звідки беруться вальси, як вони влаштовані і як одна мелодія переходить в іншу.

— Саме так думаємо й ми! — в один голос погодилися всі.

Доповідачеві навіть дозволили наступної неділі показати дивовижного птаха народові. Імператор наказав, щоб люди також почули його спів. І вони почули.

Захоплення було таким, ніби всі добряче сп’яніли від чаю, а це, як відомо, цілком по-китайському. Усі вигукували:

— О-о-о!

Піднімали догори вказівні пальці й поважно кивали головами.

Лише бідний рибалка, який колись слухав справжнього солов’я, сказав:

— Звучить гарно, і мелодії справді схожі. Але чогось бракує. Тільки я не знаю чого.

А справжнього солов’я вигнали з країни та з усієї імперії.

Механічний птах оселився на шовковій подушці біля імператорського ліжка. Навколо нього розклали всі подарунки, які він отримав: золото й дорогоцінне каміння. Його титул підвищили до Найвищого Імператорського Співака Після Обіду, а за рангом він посів перше місце ліворуч від імператора. Адже імператор вважав найпочеснішим саме той бік, де міститься серце. А серце навіть у імператора розташоване ліворуч.

Тим часом придворний капельмейстер написав про механічного солов’я працю в двадцяти п’яти томах. Вона була надзвичайно вчена, надзвичайно довга й наповнена найскладнішими китайськими словами. Проте всі запевняли, що прочитали її та прекрасно зрозуміли. Інакше їх могли б визнати дурнями й наказати покарати.

Так минув цілий рік. Імператор, увесь двір та решта китайців вивчили напам’ять кожну трель механічного солов’я. Саме тому він подобався їм ще більше. Вони могли підспівувати йому, і вони справді підспівували.

Вуличні хлопчаки наспівували:

— Ці-ці-ці! Глю-глю-глю!

І навіть сам імператор іноді наспівував цю мелодію. Так, безперечно, це була велика слава.

Та одного вечора, коли механічний соловей співав особливо добре, а імператор лежав у ліжку й слухав його, всередині птаха раптом щось зашипіло:

— Вж-ж-ж!

Потім щось тріснуло.

— Тр-р-р!

Коліщатка закрутилися навсібіч, і музика змовкла. Імператор негайно скочив із ліжка й наказав покликати свого особистого лікаря.

Та що той міг удіяти?

Тоді послали по годинникаря. Після довгих оглядин і розмов йому вдалося трохи полагодити птаха.

Проте він попередив:

— З ним треба поводитися дуже обережно. Механізм уже зношений. Замінити його так, щоб музика звучала як раніше, неможливо.

У палаці запанував великий смуток. Тепер дозволялося заводити птаха лише раз на рік. І навіть це, за словами майстра, було ризиковано.

Але придворний капельмейстер виголосив урочисту промову, пересипану складними словами, й довів, що все залишилося таким самим чудовим, як і раніше. Отже, всі вирішили, що так воно і є.

Минуло ще п’ять років. І тоді на всю країну впало справжнє горе. Китайці щиро любили свого імператора. Тепер же він тяжко захворів, і казали, що жити йому залишилося недовго. Нового імператора вже обрали.

На вулицях люди зупиняли придворного вельможу й запитували:

— Як почувається наш старий імператор?

— Пф! — відповідав він і лише похмуро хитав головою.

Імператор лежав у своєму величезному розкішному ліжку — блідий, холодний і нерухомий. Увесь двір був переконаний, що він уже помер. Тому кожен поспішив висловити свою відданість новому володареві.

Камер-юнкери розбіглися обговорювати новини. Покоївки влаштували велику кавову гостину. У коридорах і залах розстелили товсті килими, щоб не було чути жодного кроку. Тому всюди панувала тиша. Глибока, майже моторошна тиша.

Але імператор ще не помер. Блідий і застиглий, він лежав під важкими оксамитовими завісами з довгими золотими китицями. Високо над ним було відчинене вікно, і місячне світло падало просто на імператора та на механічного солов’я.

Бідний імператор ледве дихав. Йому здавалося, ніби щось важке лежить у нього на грудях. Він розплющив очі.

І побачив, що це була Смерть. Вона сиділа на його грудях. На голові Смерті була його золота корона. В одній руці вона тримала імператорський меч, а в другій — його прекрасний прапор. І з усіх складок важких оксамитових завіс визирали дивні обличчя. Одні були потворними й страшними. Інші — лагідними та прекрасними.

То були всі добрі й усі погані вчинки імператора, які тепер прийшли до нього, коли Смерть сиділа на його серці.

— Пам’ятаєш це? — шепотіли вони одне одному.

— А пам’ятаєш ось те?

І вони нагадували йому так багато, що холодний піт виступив у нього на чолі.

— Я не знав цього! — прошепотів імператор.

— Музику! Музику! Великий китайський барабан! — вигукнув він. — Голосніше! Щоб я не чув їхніх слів!

Та голоси продовжували говорити.

А Смерть схвально кивала головою, мов справжній китаєць, на кожне їхнє слово.

— Музику! Музику! — благав імператор. — Любий мій золотий птаху, співай! Співай же! Я дарував тобі золото й безцінні скарби! Я навіть повісив на твою шию свою золоту туфельку! Співай тепер! Співай!

Але механічний птах мовчав. Не було нікого, хто завів би його механізм. Без цього він не міг співати.

І Смерть продовжувала дивитися на імператора своїми великими порожніми очима. Навколо стояла тиша. Страшна, гнітюча тиша.

Раптом з-за відчиненого вікна долинув найпрекрасніший спів. То був маленький живий соловей, який сидів на гілці надворі. Він почув про тяжкий стан імператора й прилетів, щоб заспівати йому про втіху та надію.

І що довше лунав його спів, то блідішими ставали примари. Кров дедалі швидше побігла по ослаблих жилах імператора, і навіть сама Смерть заслухалася.

— Співай далі, маленький соловейку, співай! — сказала вона.

— А чи віддаси ти мені той прекрасний золотий меч? — запитав соловей.

І Смерть віддала меч за одну пісню.

— А той розкішний прапор? А імператорську корону?

І за кожну нову пісню Смерть розлучалася з одним зі своїх трофеїв.

А соловей співав далі. Він співав про тихий цвинтар, де цвітуть білі троянди, де солодко пахне бузина і де свіжа трава зволожена сльозами тих, хто залишився жити. І тоді Смерть сама відчула тугу за своїм садом. Вона випливла крізь вікно легкою холодною білою імлою.

— Дякую тобі, дякую! — промовив імператор. — Небесна маленька пташко! Я добре тебе знаю. Я вигнав тебе зі своєї країни й імперії, а ти все ж прогнала від мого ложа страхітливі примари й вигнала Смерть із мого серця. Чим я можу віддячити тобі?

— Ти вже віддячив мені, — відповів соловей. — Коли я співала тобі вперше, я побачила сльози у твоїх очах. Цього я ніколи не забуду. Для співця такі сльози — найдорожчі коштовності. А тепер засинай і набирайся сил. Я заспіваю тобі ще.

І він заспівав. Імператор поринув у тихий, солодкий сон. О, який лагідний і цілющий був той сон!

Коли він прокинувся, сонце вже світило крізь вікна. Він почувався бадьорим і здоровим. Жоден зі слуг ще не повернувся, бо всі були певні, що він помер. Лише соловей залишався біля нього й продовжував співати.

— Ти мусиш назавжди залишитися зі мною, — сказав імператор. — Співатимеш тоді, коли сам захочеш. А механічного солов’я я накажу розбити на тисячу уламків.

— Не роби цього, — відповів соловей. — Він служив так добре, як тільки міг. Залиш його при собі, як і раніше. Я не можу звити гніздо в палаці й жити тут постійно. Але дозволь мені прилітати, коли сам того захочу. Увечері я сидітиму на гілці біля твого вікна і співатиму тобі. Мої пісні даруватимуть тобі і радість, і роздуми.

Я співатиму про щасливих людей і про тих, хто страждає. Співатиму про добро і про зло, яке приховане навколо тебе. Маленький співочий птах літає далеко: до бідного рибалки, до селянської хатини, до всіх, хто живе далеко від тебе і твого двору. Я люблю твоє серце більше, ніж твою корону, хоча й у короні є щось священне. Я прилітатиму до тебе й співатиму. Але ти мусиш пообіцяти мені одну річ.

— Усе, що забажаєш! — вигукнув імператор.

Він уже встиг сам одягнути свої імператорські шати й тепер стояв, притискаючи до грудей важкий золотий меч.

— Прошу лише одного: нікому не кажи, що маєш маленького птаха, який розповідає тобі правду про все на світі. Тоді все буде якнайкраще.

І соловей полетів.

Невдовзі до покоїв увійшли слуги, щоб поглянути на свого мертвого імператора. Вони завмерли на порозі.

А імператор подивився на них і сказав:

— Доброго ранку!

© Автор перекладу з англійської – Олег Гнатюк