«Снігова королева» читати повністю текст казки Ганса Крістіана Андерсена, що була написана у 1844 році. Переклад – Олег Гнатюк
«Снігова королева» читати онлайн
«Снігова королева» читати ОПОВІДАННЯ ПЕРШЕ,
У якому розповідається про чарівне дзеркало та його скалки
Отож слухайте уважно — наша історія починається. А коли вона добіжить кінця, ми знатимемо про світ набагато більше, ніж знаємо тепер.
Колись жив собі злий троль. І не просто злий — це був один із найпідступніших і найлих створінь на світі. Дехто навіть казав, що то був сам диявол.
Одного разу він вигадав собі дивну й лиховісну забавку: створив чарівне дзеркало. Але дзеркало те було незвичайне. Воно мало страшну властивість — усе добре, світле й прекрасне, що відбивалося в ньому, зменшувалося, тьмяніло й втрачало свою красу, наче всихало. А все погане, потворне й нице, навпаки, ставало ще помітнішим, ще бридкішим, ніж було насправді.
Наймальовничіші краєвиди у тому дзеркалі скидалися на якусь безбарвну переварену юшку із зелені, а найчесніші й найдобріші люди ставали такими потворними, що на них було страшно дивитися. В одних обличчя перекошувалося до невпізнання, інші раптом опинялися догори ногами, а ще в когось тіло виглядало так, ніби в ньому зовсім не було серця чи душі. Якщо ж у людини траплялася маленька веснянка, то в дзеркалі вона розповзалася мало не на весь ніс і рот.
Троль був у захваті від свого винаходу. Він реготав так, що аж боки йому боліли. А коли в чиємусь серці народжувалася добра чи побожна думка, дзеркало так безглуздо її викривляло, що троль-диявол не міг натішитися власною хитрістю.
У нього навіть була своя школа, де навчалися молоді тролі. І ось учні цієї дивакуватої школи рознесли по всьому світу новину: сталося велике диво! Тепер, мовляв, з’явився спосіб побачити людей і весь світ такими, якими вони є насправді.
Вони бігали й літали з тим дзеркалом усюди, показуючи його кожному. Незабаром не лишилося жодної країни і майже жодної людини, яких би воно не спотворило своїм кривим відображенням.
Та цього їм видалося замало. Вони задумали піднятися аж на саме небо, щоб посміятися з ангелів і навіть із Господа.
Вони злетіли високо-високо, тримаючи дзеркало над головами. Але що ближче піднімалися до небес, то дужче воно кривилося, викривляючи все довкола. Дзеркало тремтіло й сіпалося так сильно, що тролі ледве втримували його в руках. Вони підіймалися ще вище, майже до самого Божого престолу, аж раптом дзеркало здригнулося з неймовірною силою, вислизнуло їм із пальців і стрімко полетіло вниз.
Воно впало на землю й розлетілося на незліченну кількість уламків — на мільйони, мільярди, на таку силу скалок, що їх ніхто й полічити не зміг би.
І це було найгірше.
Бо деякі скалки були крихітні, не більші за піщинку. Вітер розніс їх по всьому світу. Вони кружляли в повітрі й нерідко потрапляли людям в очі. Тоді людина починала бачити все навиворіт: добре здавалося їй поганим, красиве — негарним, а в кожному вчинку чи слові вона помічала лише хиби й недоліки. Адже навіть найменша скалочка зберегла в собі ту саму лиху силу, яку мало колись ціле дзеркало.
Та ще страшніше було, коли уламок проникав у людське серце. Тоді серце поволі холонуло й ставало твердим, мов крижана брила, нездатною ні любити, ні співчувати.
Деякі уламки були досить великі, щоб їх вставляли у вікна замість шибок. Але дивитися крізь таке скло на своїх друзів було небезпечно — воно теж усе спотворювало. Інші шматки вправні майстри вставляли в оправи й робили з них окуляри. І це була справжня біда, коли люди надягали такі окуляри, щиро гадаючи, що тепер бачитимуть світ ясніше й зможуть справедливіше судити про інших.
А злий троль тільки сміявся. Він сміявся так шалено й голосно, що, здавалося, от-от лусне від утіхи. Його неймовірно тішило те, що він накоїв.
А тим часом по світу все ще літали маленькі скалки зачарованого дзеркала, підхоплені вітром.
І саме про них ми зараз і поведемо нашу розповідь.
«Снігова королева» читати ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ
Про одного хлопчика й одну дівчинку
У великому місті, де будинків і людей було так багато, що для кожного не вистачило б навіть клаптика землі під маленький садок, більшість мешканців мусила вдовольнятися квітами в горщиках на підвіконнях. Та жили там двоє бідних дітей, які все ж мали свій садочок — хоч і невеличкий, але значно більший за звичайний квітковий горщик.
Вони не були братом і сестрою, проте любили одне одного так щиро й віддано, ніби були рідними. Їхні батьки мешкали по сусідству — у маленьких мансардах під самими дахами. Покрівлі двох будинків майже торкалися одна одної, а між ними тягнувся вузенький ринвовий жолоб. У кожній мансарді було по маленькому віконечку, і варто було лише переступити через той жолоб — і вже можна було опинитися біля сусіднього вікна.
Зовні, під кожним вікном, стояли великі дерев’яні ящики. У них росли кухонні трави, потрібні господарям для щоденного вжитку, а ще — по маленькому рожевому кущику. Троянди там почувалися напрочуд добре й розквітали пишно та рясно.
Згодом батьки придумали поставити ці ящики так, щоб вони простяглися через жолоб назустріч один одному. Тепер вони скидалися на дві великі квіткові клумби, що з’єднували сусідські вікна. Стебла гороху звисали вниз зеленими гірляндами, а пагони троянд витягувалися все далі, перепліталися між собою й обвивали віконні рами. Згодом вони зрослися так густо, що над маленьким проходом утворилася справжня арка з листя та квітів.
Ящики стояли високо, і діти добре знали, що залазити на них не можна. Але їм дозволяли виходити до своїх квітів, сідати на маленькі ослінчики під рожевими кущами й годинами бавитися разом. І щасливіших дітей у ті хвилини, мабуть, не було ніде на світі.
Та взимку всьому цьому наставала перерва. Вікна вкривалися товстими візерунками з морозу, і побачитися було неможливо. Тоді діти вигадали маленьку хитрість: вони нагрівали на печі мідні монетки й прикладали їх до замерзлої шибки. Лід танув, і в ньому з’являвся крихітний круглий отвір — мов маленьке чарівне віконце. А за ним одразу показувалися два добрі дитячі ока — по одному з кожного боку.
Хлопчика звали Кай, а дівчинку — Герда.
Улітку вони могли перестрибнути один до одного одним легким стрибком, а взимку доводилося довго спускатися сходами вниз, потім підніматися в інший будинок, тоді як за вікнами тихо кружляв і сипався сніг.
— Дивіться, це рояться білі бджоли! — казала дітям стара бабуся.
— А в них теж є своя королева? — запитував Кай, бо знав, що у справжньому бджолиному вулику без королеви не буває.
— Авжеж, є, — відповідала бабуся. — Вона літає там, де сніжинок найбільше. Вона найвища й найвродливіша з усіх. Ніколи не сідає на землю, а кружляє високо в темній зимовій хмарі. Часто морозяними ночами вона пролітає міськими вулицями, заглядає у вікна, і тоді шибки вкриваються дивовижними крижаними квітами.
— Ми бачили такі! — в один голос вигукували Кай і Герда. І вони анітрохи не сумнівалися, що бабуся каже правду.
— А Снігова Королева може зайти й до нас? — якось спитала Герда.
— Нехай тільки спробує! — сміливо відповів Кай. — Я посаджу її на гарячу піч, і вона розтане!
Бабуся лише лагідно погладила його по волоссю й почала розповідати інші казки.
Одного вечора Кай залишився вдома сам. Він уже майже роздягнувся до сну, але виліз на ослінчик біля вікна й зазирнув у маленький отвір у замерзлій шибці. Надворі тихо падав сніг. Одна сніжинка — найбільша з усіх — опустилася на край квіткового ящика. Кай дивився на неї й раптом помітив, що вона починає рости. Вона ставала дедалі більшою, аж поки не перетворилася на постать прекрасної жінки.
Вона була вбрана у найтоншу білу вуаль, виткану, здавалося, з мільйонів сяючих сніжинок-зірочок. Неземно вродлива й тендітна, вона вся була створена з криги — сліпучої, холодної, прозорої криги. Але вона жила. Її очі світилися, мов дві яскраві зорі, та в тому світлі не було ані тепла, ані спокою.
Жінка тихо кивнула до вікна й поманила хлопчика рукою.
Кай так злякався, що зіскочив з ослінчика й відбіг убік. І в ту ж мить йому здалося, ніби повз вікно пролетів великий білий птах.
Наступного дня стояв ясний мороз. Потім настала відлига, а за нею прийшла весна. Засвітило сонце, на гілках набубнявіли бруньки, ластівки повернулися й почали вити гнізда, вікна знову відчинилися, а Кай і Герда повернулися до свого маленького садочка високо між дахами.
Того літа троянди квітнули пишніше, ніж будь-коли. Герда вивчила одну старовинну духовну пісню, у якій співалося про троянди, і щоразу, коли вона її співала, думала про свої улюблені кущі. Вона співала Каєві, а він підхоплював слова разом із нею:
Троянди квітнуть у долині святій,
Де стрінемо Ісуса в Дитині малій
Діти бралися за руки, ніжно цілували рожеві пелюстки, дивилися на тепле сонячне світло й говорили з ним так, ніби саме там перебувало маленьке Боже Дитя. Які ж то були щасливі літні дні! І як радісно було сидіти серед запашних троянд, що, здавалося, ніколи не перестануть цвісти.
Одного дня Кай і Герда сиділи поруч, розглядаючи книжку з малюнками звірів і птахів. Саме в ту мить, коли на великій церковній дзвіниці пробило п’яту годину, Кай раптом скрикнув:
— Ой! Мене щось кольнуло просто в серце!.. І ще щось потрапило в око!
Герда відразу обняла його за плечі й заглянула в обличчя. Кай поморгав, потер очі, але нічого не було видно.
— Уже минуло, — сказав він.
Та насправді не минуло.
То була одна з тих крихітних скалок, що залишилися від страшного тролевого дзеркала. Пам’ятаєте? Від того самого дзеркала, яке все добре й прекрасне робило потворним і нікчемним, а все погане й лихе виставляло напоказ ще гіршим. Одна маленька скалочка застрягла в його оці, а інша проникла просто в серце. І незабаром це серце мало стати холодним, мов шматок льоду.
Поки що зміни були майже непомітні. Але вони вже почалися.
— Чого ти плачеш? — сердито кинув Кай Герді. — Коли плачеш, то виглядаєш просто жахливо! Та й зі мною все гаразд. Фу!.. А подивися лишень на цю троянду — її хробаки поїли! А он та яка крива! Огидні квіти! Та й самі ящики такі ж нікчемні!
З цими словами він щосили копнув дерев’яний ящик і безжально обірвав дві троянди.
— Каю, що ти робиш?! — вигукнула Герда.
Побачивши, як вона злякалася, він лише зірвав ще одну квітку й, нічого не пояснюючи, перестрибнув назад до свого вікна, залишивши маленьку Герду саму серед зламаних троянд.
Відтоді він дедалі більше змінювався. Коли Герда приносила йому книжку з картинками, Кай недбало відмахувався:
— Це для малюків.
А коли бабуся починала розповідати казки, він перебивав її своїми дотепами й насмішками. Іноді він навіть надягав окуляри, ходив слідом за нею та кумедно копіював її голос і рухи. Це виходило так схоже, що всі сміялися.
Незабаром він навчився чудово наслідувати будь-кого з їхньої вулиці. Усі людські дивацтва, слабкості чи недоліки він помічав миттєво й умів висміяти так влучно, що дорослі дивувалися.
— Який же розумний хлопець! Який гострий у нього язик! — говорили вони.
Та ніхто не здогадувався, що причина була не в розумі, а в скалці дзеркала, яка сиділа в його оці, і в тій іншій, що дедалі глибше врізалася в його серце.
Через це він почав кривдити навіть Герду, яка любила його понад усе на світі. Навіть їхні ігри стали іншими — хитромудрими, дивними, холодними.
Одного зимового дня, коли над містом кружляли сніжинки, Кай виніс на двір велику збільшувальну лупу. Він розправив полу своєї синьої куртки й став ловити на неї сніг.
— Подивись крізь скло, Гердо! — покликав він.
Дівчинка зазирнула — і кожна сніжинка стала величезною, схожою на дивовижну квітку чи на десятипроменеву зірку.
— Правда ж, яка краса? — захоплено сказав Кай. — Це набагато цікавіше за справжні квіти. І головне — вони досконалі. У них немає жодної вади… шкода тільки, що вони тануть.
Невдовзі він прибіг до Герди вже в товстих рукавицях, а за плечима висіли його маленькі санчата.
— Мені дозволили кататися на великій площі разом з іншими хлопцями! — гукнув він просто їй на вухо і, не чекаючи відповіді, помчав геть.
На площі найсміливіші хлопчаки часто чіпляли свої санчата до селянських возів і їхали так далеко-далеко. Це вважалося неабиякою розвагою.
Саме під час такої гри повз площу проїхали великі сані, усі пофарбовані в білий колір. У них сиділа людина, закутана в густе біле хутро, а на голові мала пухнасту білу шапку. Сани двічі об’їхали площу, і Кай хутко причепив до них свої маленькі санчата.
Вони помчали.
Усе швидше й швидше, через площу, вузькими вулицями, далі й далі від дому. Візник озирнувся до Кая й приязно кивнув йому, наче вони були давніми знайомими. Щоразу, коли хлопчик хотів відчепитися, той лише знову кивав, ніби заспокоюючи його.
Так вони доїхали аж до міської брами.
І тут сніг повалив так густо, що Кай уже не бачив навіть власної руки. Він поспіхом відв’язав мотузку, щоб відчепити свої санчата, але було запізно — вони ніби приросли до великих саней і неслися вперед, мов вихор.
Кай почав голосно кликати на допомогу, та ніхто його не чув. Сніг кружляв дедалі сильніше, а сани летіли вперед. Часом вони підскакували так високо, ніби перестрибували через паркани чи глибокі рови.
Хлопчик страшенно перелякався. Він хотів прочитати молитву «Отче наш», але від хвилювання не міг пригадати нічого, крім таблиці множення.
Сніжинки навколо ставали дедалі більшими, поки не перетворилися на величезних білих курей. Раптом вони розступилися. Великі сани зупинилися, а постать, що ними керувала, підвелася.
І хутро, і шапка були виткані зі снігу.
Перед ним стояла висока, струнка жінка, сліпучо-біла й прекрасна.
То була Снігова Королева.
— Ми гарно їхали, — промовила вона тихим холодним голосом. — Але ти зовсім замерз. Залізай до мене під ведмежу шкуру.
Вона посадила Кая поруч із собою, і йому здалося, ніби він занурився у пухкий замет.
— Тобі ще холодно? — запитала вона й поцілувала його в чоло.
Ох, той поцілунок був холодніший за найміцнішу кригу! Він пронизав хлопчика до самого серця — до того серця, яке й без того вже майже стало крижаним. На якусь мить Каєві здалося, що він помирає. Але це відчуття швидко минуло, і незабаром він перестав відчувати холод зовсім.
— Мої санчата! Не залишайте мої санчата! — було перше, що він згадав.
І тоді їх прив’язали до однієї з великих білих снігових курей, яка летіла слідом, несучи їх у своїх лапах.
Снігова Королева вдруге поцілувала Кая.
І він забув маленьку Герду. Забув бабусю. Забув свій дім і все, що колись було йому найдорожчим.
— Більше я тебе не цілуватиму, — мовила вона. — Бо тоді можу зацілувати до смерті.
Кай дивився на неї із захопленням. Вона здавалася йому найдосконалішою істотою у світі — прекраснішої та мудрішої він не міг навіть уявити. Вона вже не видавалася йому крижаною постаттю, яку він колись побачив за вікном. Тепер вона була для нього втіленням самої краси.
Страх зник без сліду.
Він почав розповідати їй, що вміє рахувати подумки, знає дроби, площі країн і навіть скільки людей живе в різних державах. А Снігова Королева лише ледь усміхалася. І від її усмішки Кай раптом відчув, що всіх його знань зовсім мало.
Він дивився в безмежну височінь, а вона летіла разом із ним — високо над землею, крізь темні хмари. Навколо свистів і ревів зимовий вітер, ніби співав давні забуті балади. Вони пролітали над лісами й озерами, над морями й рівнинами. Унизу завивав морозний вихор, вили голодні вовки, сріблом мерехтів сніг, а чорні круки кружляли над землею, голосно каркаючи.
Та над усім цим сяяв великий ясний місяць.
І в його холодному світлі Кай дивився на світ крізь довгу-довгу зимову ніч. А вдень він спав біля ніг Снігової Королеви.
«Снігова королева» читати ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ
Про квітник старенької чаклунки
А що ж сталося з маленькою Гердою, коли Кай так і не повернувся додому? Де він подівся? Куди зник?
Ніхто цього не знав. Ніхто не міг нічого сказати напевно. Хлопчаки лише пригадували, що бачили, як він причепив свої маленькі санчата до великих гарних саней, які промчали вулицею й виїхали за міську браму. А далі — ніби слід його загубився.
Усі сумували за Каєм, але найбільше плакала Герда. День за днем вона гірко ридала, і сльози її не висихали. Згодом люди почали говорити, що хлопчик, мабуть, загинув і втопився в річці, яка текла повз місто.
Довгими й темними були ті зимові дні.
Та минула зима. Сонце почало світити тепліше, і настала весна.
— Кай помер… його вже немає… — тихо казала Герда.
— Я не вірю, — відповідало їй сонце своїм лагідним промінням.
— Кай помер і більше не повернеться, — повторювала вона, дивлячись на ластівок.
— Ми теж не віримо! — щебетали вони у відповідь.
І зрештою сама Герда перестала вірити в те страшне слово.
Одного ранку вона прокинулася дуже рано й сказала собі:
— Я взую свої нові червоні черевички — ті самі, яких Кай ще жодного разу не бачив, — і піду до річки. Запитаю її, чи не знає вона, де він.
Бабуся ще спала. Герда тихенько поцілувала її, взула свої гарні червоні черевички й зовсім сама вийшла з дому. Незабаром вона стояла на березі річки.
— Скажи, річко, це правда, що ти забрала мого любого товариша? — запитала вона. — Якщо ти повернеш його мені, я віддам тобі свої червоні черевички — найдорожче, що в мене є.
Їй здалося, що хвилі дивно закивали, наче почули її слова. Тоді дівчинка зняла черевички й кинула їх у воду. Але вони впали зовсім близько від берега, і маленькі хвильки швидко винесли їх назад.
Герда подумала, що річка не захотіла брати її найдорожчий скарб, бо не має Кая і не може його повернути. Та потім їй спало на думку, що вона просто кинула черевички недостатньо далеко.
Біля самого берега, серед очерету, стояв маленький човен. Герда сіла в нього, відпливла трохи далі й ще раз жбурнула черевички у воду.
Та човен виявився неприв’язаним. Ледь вона поворухнулася, як течія підхопила його й поволі понесла від берега. Герда помітила це й поспішила вискочити назад, але було вже пізно. Човен відплив так далеко, що дівчинка вже не могла дотягнутися до землі, а течія дедалі швидше несла її вперед.
Герда дуже злякалася й заплакала.
Та ніхто її не чув, окрім маленьких горобців. Вони не могли витягти човен до берега, лише летіли поруч і щебетали, ніби хотіли її підбадьорити:
— Ми тут! Ми тут!
Човен плив за течією. Герда сиділа тихо, лише в панчішках, бо її червоні черевички залишилися у воді й пливли слідом, але не могли наздогнати човен, який нісся все швидше.
Обидва береги були напрочуд гарні. Там квітнули барвисті луки, росли старі дерева, зеленіли пологі схили, де паслися вівці та корови. Але ніде не було видно жодної людини.
— Може, річка віднесе мене просто до Кая? — подумала Герда.
Ця надія трохи її втішила. Вона підвелася й довгі години дивилася на мальовничі зелені береги.
Нарешті човен підплив до великого вишневого саду. Посеред нього стояв маленький будиночок із химерними синіми й червоними віконцями та солом’яною стріхою. Біля хвіртки застигли два дерев’яні солдатики зі зброєю на плечах, ніби вартували кожного, хто пропливав повз.
Герда гукнула до них, гадаючи, що вони живі. Але вони, звісно, не відповіли.
Човен дедалі ближче підходив до берега. Дівчинка закричала голосніше, і тоді з будиночка вийшла дуже-дуже стара жінка. Вона спиралася на кривий ціпок, а на голові мала широкий солом’яний капелюх, розписаний напрочуд гарними квітами.
— Бідолашне миле дитя! — мовила вона. — Як же ти опинилася одна на цій великій річці, так далеко від людей?
Старенька зайшла у воду, зачепила човен своїм гачкуватим ціпком, підтягнула його до берега й допомогла Герді вибратися на сушу.
Дівчинка зраділа, що знову стоїть на землі, хоча незнайома стара трохи її лякала.
— Ходімо, розкажеш мені, хто ти й як сюди потрапила, — лагідно сказала жінка.
І Герда розповіла їй усе: про Кая, про його зникнення, про свої пошуки й про те, як течія понесла її човном. Старенька уважно слухала, похитуючи головою:
— Гм… гм…
Коли ж Герда спитала, чи не бачила вона Кая, жінка відповіла:
— Ні, цією дорогою він не проходив. Але, певно, ще прийде. Не журися. Краще скуштуй моїх вишень та подивися на мої квіти. Вони красивіші за будь-яку книжку з малюнками, і кожна з них може розповісти цілу історію.
Вона взяла Герду за руку, завела до будиночка й тихенько замкнула двері.
Вікна там були дуже високі, а шибки — червоні, сині й жовті. Денне світло проходило крізь них так дивно, що вся кімната переливалася різнокольоровими барвами. На столі стояла велика миска стиглих вишень, і Герда могла їсти їх скільки заманеться.
Поки дівчинка ласувала ягодами, старенька розчісувала її довге волосся золотим гребінцем. Локони ставали все м’якшими й золотавішими, ніжно обрамляючи її кругле личко, схоже на рожеву квітку.
— Я давно мріяла про таку хорошу маленьку дівчинку, як ти, — промовила стара. — Побачиш, нам удвох буде дуже добре.
І що довше вона розчісувала Гердине волосся, то більше дівчинка забувала про свого названого брата Кая. Бо стара була чаклункою. Щоправда, не злою — вона лише трохи зналася на чарах і користувалася ними задля власної втіхи. А тепер їй дуже хотілося залишити Герду біля себе назавжди.
Щоб це вдалося, вона вийшла до саду й простягнула свій кривий ціпок до всіх рожевих кущів. Хоч троянди саме рясно цвіли, вони миттю провалилися під землю, ніби їх там ніколи й не було. Старенька боялася, що Герда, побачивши троянди, згадає свої домашні квіти, а разом із ними — і маленького Кая, після чого неодмінно втече.
Потім вона повела дівчинку до свого чарівного квітника.
Ох, який то був сад! Яких тільки квітів там не росло! Здавалося, всі пори року зустрілися в одному місці. Весняні, літні й осінні квіти стояли поряд, укриті найяскравішими барвами. Жодна книжка з ілюстраціями не могла б зрівнятися з цією красою.
Герда радісно бігала між клумбами й бавилася до самого вечора, поки сонце не сховалося за високими вишнями.
На ніч їй приготували чудове ліжко з червоними шовковими подушками, набитими синіми фіалками. І снилися їй такі прекрасні сни, які, мабуть, сняться лише королевам у день весілля.
Наступного дня вона знову гуляла серед квітів, а за ним ще одного, і ще… Так минали дні.
Герда вже знала кожну квітку в саду. Але час від часу їй здавалося, що якоїсь усе-таки бракує. Тільки вона не могла зрозуміти — якої саме.
Одного разу її погляд упав на широкий капелюх старої чаклунки, розмальований квітами. Найгарнішою з намальованих була троянда. Старенька, прибираючи живі троянди зі свого саду, забула прибрати цю єдину — з капелюха.
— Як дивно! — вигукнула Герда. — Невже тут зовсім немає троянд?
Вона кинулася шукати їх між клумбами, заглядала під кожен кущик, але не знайшла жодної.
Тоді вона сіла на землю й заплакала.
Гарячі сльози впали саме на те місце, де колись ріс рожевий кущ. Ледь вони змочили землю, як кущ раптом виринув із-під неї — живий, квітучий, такий самий, яким був раніше.
Герда міцно обійняла його, поцілувала запашні троянди й одразу згадала свої квіти вдома. А разом із ними згадала і Кая.
— Ой, як же я забарилася! — вигукнула вона. — Я ж мала шукати Кая! Де він? Ви не знаєте? Скажіть, троянди, він… він не помер?
— Ні, він не помер, — відповіли троянди. — Ми були під землею, там, де спочивають усі померлі, але Кая там не бачили.
— Дякую вам! — радісно мовила Герда.
І вона побігла до інших квітів, зазирала в їхні чашечки й запитувала:
— Чи не знаєте ви, де маленький Кай?
Та кожна квітка жила власними мріями й пам’ятала лише свою власну історію.
Тигрова лілія розповідала про далекі краї, де під удари барабанів палає жертовне багаття й жінка в червоному вбранні прощається зі своїм коханим.
Берізка-в’юнок марила старовинним замком, де на балконі стоїть прекрасна дівчина й вдивляється в дорогу, чекаючи того, хто так і не приходить.
Підсніжник тихо співав про двох дівчаток на гойдалці, їхнього старшого брата, що пускає мильні бульбашки, і маленького чорного песика, який марно намагається наздогнати веселу гру.
Гіацинти оповідали сумну легенду про трьох сестер, що танцювали біля місячного озера, а потім назавжди зникли в темному лісі, звідки випливли лише три мовчазні труни.
Від цих історій Герді ставало все тужніше.
— Ви так сумно співаєте, — сказала вона. — І від ваших пахощів я весь час думаю про тих, хто помер… Але троянди сказали, що Кай живий.
— Дзень… дзелень… — тихо задзвеніли квітки гіацинтів. — Ми не співаємо про Кая. Ми його не знаємо. Ми розповідаємо лише свою пісню.
Тоді Герда звернулася до маленького жовтця, що сяяв серед соковитого зеленого листя.
— Ти схожий на маленьке сонечко, — мовила вона. — Може, ти підкажеш, де знайти мого друга?
Жовтець усміхнувся їй своїм золотим цвітом і заспівав про стареньку бабусю, яка сидить на сонечку, і про бідну внучку-служницю, що прийшла її навідати й поцілувала так щиро, що той поцілунок став справжнім золотом — на вустах, у серці й у ранковому світлі.
Герда зітхнула.
— Моя люба бабуся… Напевно, вона дуже сумує за мною, так само, як сумувала за Каєм. Але я неодмінно повернуся додому й приведу його із собою. Даремно я розпитую квіти — кожна знає лише власну історію.
Вона вже хотіла бігти далі, та ненароком зачепила високий нарцис. Дівчинка зупинилася й нахилилася до нього:
— А ти? Ти нічого не знаєш?
Нарцис милувався сам собою й захоплено промовив:
— Я бачу себе! Який же я прекрасний! Який дивовижний мій аромат! Он там, у маленькій мансарді, стоїть юна танцівниця. То вона підніме одну ніжку, то другу, ніби хоче станцювати для всього світу. Вона поливає водою свою сукенку, а біле вбрання сохне на даху й стає ще світлішим…
— Це мені зовсім нецікаво, — перебила його Герда. — І це нічого не говорить про Кая.
Вона побігла до краю саду. Хвіртка була замкнена, але дівчинка так довго смикала старий заіржавілий засув, що той нарешті піддався. Хвіртка розчинилася, і Герда, зовсім боса, вибігла зі чарівного саду назад у широкий світ.
Тричі вона озирнулася. Але ніхто її не наздоганяв.
Нарешті сили залишили дівчинку. Вона присіла на великий камінь і тільки тоді помітила, що літо вже минуло. Поки вона жила в чарівному саду, де завжди світило сонце й квітнули всі квіти світу, назовні настала пізня осінь.
— Боже мій! Як же я забарилася! — скрикнула Герда. — Уже осінь… Не можна гаяти жодної хвилини!
Вона підвелася й рушила далі.
Маленькі ніжки боліли й були подряпані, навколо стояв сирий холод. Довге вербове листя пожовкло, з нього крапля за краплею стікала волога осіння імла. Листки один за одним падали на землю, і тільки терен ще тримав на гілках свої терпкі темні ягоди, від яких аж стискало в роті.
Яким же сірим, холодним і самотнім здавався тепер великий світ…
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
