«Дитинство без олівців» скорочено. Сашко Дерманський

Сашко Дерманський «Дитинство без олівців (дитинство Уолта Диснея)» читати повністю онлайн та скорочено, щоб нагадати сюжет.

«Дитинство без олівців (дитинство Уолта Диснея)» скорочено

Твір розповідає про дитячі роки майбутнього видатного мультиплікатора та засновника Діснейленду — Уолта Діснея. У ньому показано, як у хлопчика формувалися наполегливість, фантазія, любов до малювання та вміння мріяти.

Бар’єр

Маленький Уолт жив на батьківській фермі й дуже хотів бути схожим на своїх старших братів Роя та Рея, які вправно їздили верхи на конях. Оскільки хлопчика вважали ще замалим для верхової їзди, він вирішив сам навчитися бути вершником. Для цього він обрав незвичайного «коня» — свого домашнього кабанчика Поркера.

Уолт серйозно пояснював Поркерові правила поведінки справжнього мустанга. Він навчив його командам «но», «соб» і «гаття», пояснивши, що вони означають рух прямо, поворот ліворуч і праворуч. Також хлопчик розповів, що справжній кінь має перестрибувати через перешкоди, якщо його пришпорити.

Після цього Уолт сів верхи на кабанчика й вирушив демонструвати свою майстерність братам. Спочатку Поркер слухняно побіг уперед, але коли на шляху опинився квітник із маминими ірисами, він не перестрибнув його, а врізався просто в клумбу. Уолт перелетів через голову й опинився серед квітів. Брати голосно сміялися з його невдачі.

Хлопчик розумів, що батько буде сердитися через зіпсований квітник, але не звинувачував свого кабанчика. Навпаки, він вирішив продовжити навчання Поркера і навіть пообіцяв намалювати його, адже вважав його дуже кумедним.

Їжаки

Уолт із раннього дитинства дуже любив малювати. Проте його батько, фермер Еліас Дісней, вважав художників ледарями й не купував синові ні паперу, ні олівців.

Одного разу хлопчик узяв рулон туалетного паперу й намалював на ньому сімнадцять їжаків. Коли батько виявив це, він страшенно розлютився. Еліас кричав, що син зіпсував цілих три метри паперу. Уолт, знаючи суворий характер батька, сховався під старим автомобілем і боявся виходити.

Мати намагалася заступитися за хлопчика й пояснювала чоловікові, що син просто дуже любить малювати. Але батько не хотів цього розуміти. Він був переконаний, що малювання — марна справа. Саме тоді Уолт ще сильніше переконався, що хоче стати художником.

Страшне слово

Одного разу батько тяжко захворів. Він лежав у ліжку, майже нічого не їв і марив. До нього прийшов сусід і лікар пан Шервуд. Після огляду він сказав лише одне слово — «тиф».

Уолт і його молодша сестричка Рут не знали, що означає ця хвороба. Вони уявили Тифа страшною людиною в чорному одязі, яка приходить по людей. Діти навіть намалювали його на землі — худого, страшного чоловіка з мішком для викрадених дітей.

Того дня Уолт згадав, як колись познайомився з паном Шервудом. Одного разу хлопчик знайшов смолу і намалював нею на стіні будинку. За це батько його покарав. Але сусід побачив талант хлопчика і попросив намалювати свого коня. Малюнок вийшов таким гарним, що пан Шервуд заплатив Уолтові двадцять п’ять центів. Саме тоді хлопчик уперше зрозумів, що малювання може приносити не лише радість, а й гроші.

Коли лікар пояснив, що батько може померти від тифу, діти дуже злякалися. Увечері мама доглядала хворого чоловіка й давала йому апельсини. Для родини це була велика розкіш, тому Уолт і Рут навіть подумали, що хворіти не так уже й погано. Але мама пояснила їм, що жодні апельсини не варті хвороби.

Вночі Уолт не міг заснути. Він зрозумів, що, попри суворість батька, не хоче його втратити. Хлопчик вийшов надвір, побачив свій малюнок страшного Тифа й зі злості стер його ногами, ніби намагаючись прогнати хворобу.

Чудесний особняк

Після одужання батька сім’я переїхала до міста Канзас-Сіті. Там Еліас купив фірму з доставки газет, і Уолт допомагав розносити пресу.

Одного разу під час роботи хлопчик побачив неймовірно красивий старовинний будинок із величезним садом. Його захопили доглянуті доріжки, квіти, альтанки, статуї та загадкові стежки. Уолт мріяв потрапити всередину й дослідити це казкове місце.

Через кілька днів він прийшов до особняка і попросив дозволу погуляти в саду. Але дворецький відмовив йому, пояснивши, що це приватна власність.

Тоді Уолт вирішив перелізти через високий паркан. Він видерся нагору, але зачепився штанами за огорожу й завис головою вниз. Йому довелося кликати на допомогу того самого дворецького, який зняв його за допомогою драбини.

Увечері мама зашивала порвані штани сина й слухала його розповідь про чудовий маєток. Саме тоді Уолт пообіцяв, що коли виросте, то створить власний великий парк розваг, де буде красиво й цікаво всім людям. І найголовніше — там не буде парканів, які заважатимуть дітям потрапляти до світу мрій.

Завершення

У післямові розповідається про те, як дитячі мрії Уолта здійснилися. Незважаючи на бідність, нестачу паперу й олівців, нерозуміння батька та різні труднощі, він не покинув свого захоплення малюванням. Згодом Уолт Дісней став видатним художником і творцем мультфільмів, подарував світу Міккі Мауса, Дональда Дака, Білосніжку та багатьох інших персонажів. Він також здійснив свою дитячу обіцянку — створив знаменитий парк розваг Діснейленд, який відвідали сотні мільйонів людей.

Головна думка твору: навіть якщо на шляху до мрії виникають труднощі, наполегливість, талант і віра у власні сили допомагають досягти великого успіху. Уолт Дісней довів, що дитячі мрії можуть стати реальністю.

Сашко Дерманський «Дитинство без олівців» читати

«Дитинство без олівців» БАР’ЄР

— Затям, Поркере: ти — мій кінь і тому мусиш поводитися, як справжній дорослий кінь. Чув? Ми з тобою — команда. Зараз я тебе навчу, як тримаються справжні мустанги, — і ми втремо носа тим хвалькам, Поркере. Щоб більше не сміли говорити: “Уолте, ти ще замалий, щоб кататися верхи. Йди-но краще свиням хвости покрути…”

Уолт, жвавий хлопчик років п’яти, спідлоба зиркнув на просторе подвір’я батькової ферми: там, хизуючись один перед одним, хвацько вигарцьовували на конях два його старші брати — Рой і Рей.

— Ти чув, Поркере, вони з нас насміхалися! Ну, заждіть у мене! — гукнув малий вершникам. — Я ще й як зможу кататися верхи, з мене буде вершник на всі сто. Ось лишень трохи навчу Поркера, що й до чого… правда, Поркере? Отже, розпочинаймо. Правило перше, мусиш його затямити: я, Уолт Еліас Дисней — твій вершник. Ти, Поркере, — мій вірний баский мустанг. Ми разом — команда. Правило друге, Поркере. Ти повинен беззаперечно слухатися мене. Ми ж хочемо втерти носа моїм старшим братам? То ж бо й воно, Поркере. Тому слухай уважно третє правило. Я керуватиму тобою за допомогою трьох простих команд: “но”, “соб” і “гаття”. “Но”, Поркере, означає — йди прямо, “соб” — завертай ліворуч, а “гаття” — праворуч. Усе дуже просто, ге?

Поркер на мить підвів голову від землі й пильно подивився в хлопчикові очі, наче хотів сказати: “Жодних проблем, Уолте, я ж не віслюк якийсь, щоб не зрозуміти, я ж вірний мустанг. Нічого простішого я зроду не чув. З цим усе ясно, давай швидше своє наступне правило, жодних проблем”. Цей велемовний погляд тривав якусь мить, після чого Поркер заходився нетерпляче копирсати носом землю в себе під ногами.

— От і добре, мій вірний коню, — Уолт сяяв від задоволення, бо ж урок, як йому здалося, проходив напрочуд вдало. — Бачу, ти просто рвешся в бій! Не думав, що ти такий гарячий, Поркере. Але запам’ятай ще одне правило: баскі коні риють землю копитом, а не носом. Просто б’ють у землю передньою ногою. Ось так, дивися.

Хлопчик став з силою бити в землю ногою.

Поркер і не збирався наслідувати свого вчителя й вершника, а, голосно і вдоволено пирхаючи, знай щось винюхував долі.

— Ну гаразд, всякі такі тонкощі ми з тобою вивчимо наступного разу, — поблажливо кинув Уолт, — а тепер слухай останнє, найважливіше правило. Якщо я тебе легенько пришпорю п’ятами, — малий підсунув під ніс Поркерові замурзану босу п’яту своєї правої ноги, — то ти, Поркере, мусиш мчати, як вітер, або навіть швидше. А коли я пришпорю тебе сильно, — на цей раз хлопчик тицьнув своєму учневі ліву, не менш замурзану п’яту, — то мусиш брати бар’єр, котрий побачиш перед собою. Брати бар’єр, Поркере, означає перестрибувати через якусь перешкоду. Ну, наприклад… через відро або через загорожу, чи через квітничок. Ясно?

Поркер нічого не відповів, і це могло означати лише одне: йому все ясно, як удень, і він готовий брати хоч які бар’єри. Уолт відчинив хвіртку загорожі й випустив свого мустанга. Той несміливо вийшов.

— Стій спокійно, не крутися, зараз я на тебе сяду, — вкрадливим тоном заговорив хлопчик, кладучи руку на Поркерову спину.

Перш ніж Поркер устиг що-небудь зрозуміти, Уолт вмостився на ньому верхи.

— Шкода, Поркере, що в тебе немає розкішної гриви, — натхненний таким успіхом, радісно кинув малий вершник, — мені доведеться триматися за твої вуха. Хвала Господу, вуха в тебе підходящі! Но, мій вірний мустангу, вперед! Зараз ми покажемо всім, де раки зимують!

Уолт легенько пришпорив свого скакуна замурзаними п’ятами, і… о диво! — Поркер, весело хвицьнувши задніми ногами, слухняно чкурнув простісінько в бік Уолтових братів.

Рой і Рей побачили малого не одразу. Спочатку вони почули брязкіт перекинутої виварки з водою, потім здійняла ґвалт протаранена на всьому скаку зграя курей і гусей, і тільки тоді старші брати помітили, що до них зі швидкістю вітру наближається їхній брат Уолт верхи на… Поркері! їх розділяв лише невеличкий квітничок з улюбленими материними ірисами фіолетового кольору. Поркер мчав просто на клумбу і, здавалося, не збирався звертати ні соб, ні гаття.

— Увага, Поркере! — перекрикуючи курей з гусьми, волав Уолт. — Зараз будемо брати бар’єр! Приготуйся!..

Хлопчик щосили пришпорив свого вірного мустанга і, щоб не впасти, ще дужче вчепився в його вуха.

Певно, Поркер не дуже гарно засвоїв ту частину уроку, де йшлося про сильне пришпорювання й перестрибування через квітники. Уолт тричі перекинувся через голову й заорав носом у пахучі іриси. Квіти стирчали над його головою, наче орлине пір’я в зачісці індіанця. Цікаво, що він примудрився не випустити з рук вуха свого скакуна. Поркер теж, на превелику свою радість, заорав носом у м’який вогкий ґрунт маминої клумби. Й тут-таки заходився щось зосереджено в ньому шукати.

Рой і Рей якусь мить стояли ошелешені, а потім вибухнули реготом:

— Уолте, ти справжній вождь апачів! Га-га-га! — захлинався Рой.

— Твій мустанг дуже норовистий, його слід трохи приборкати! Ги-ги-ги! — ледь не падав з коня Рей.

— Тобі треба його підкувати й загнуздати, Уолте! — не вгавав Рой.

Уолт не звертав уваги на ті кпини. Він бо знав, що ці насмішки — ніщо порівняно з широким шкіряним паском, яким суворий батько частував хлопчика раз чи два на тиждень. А судячи з того, на що перетворився квітник, березової каші Уолтові не минути.

Кінець ознайомчого фрагменту…