(Навіть його батьки нічого не знали про схованку, де ві зберігав оті книжки, і не здогадувалися, чому він стільки часу проводить у своїй кімнаті і чому не висипається).
Лікар відтяг двома пальцями шкіряну бганку під підборіддям.
— А навіщо воно тобі, синку?
— Хотілося перевірити, чи справді цей фах цікавий.
— Але ж ви знаєте, що це не має ніякої ваги. Хоч би як подобався фах, ви не здобудете його, якщо фізіологія мозку показує, що ви здібні для іншої діяльності. Ви це знаєте?
— Мені казали, — обережно відповів Джордж.
— Повірте, що то правда.
Джордж промовчав.
— Чи ви гадаєте, що вивчення якоїсь дисципліни перебудує клітини мозку в потрібному порядку? А є ще одна теорія — радити вагітній жінці частіше слухати прекрасну музику, щоб дитина стала композитором. Виходить, ви в це вірите?
Джордж почервонів. Звичайно, він думав і про такі речі. Він вважав, що, постійно тренуючи свій мозок у вибраній галузі, здобуде таким чином перевагу. Значною мірою саме ця надія підтримувала його впевненість.
— Я ніколи… — почав він, але не знайшов, що сказати.
— Так ось, ви помиляєтесь. О боже, юначе, ваш мозок сформований ще до того, як ви народжуєтесь. Він може змінитися тільки від удару, досить сильного, такого, що пошкодить клітини чи розірве кров’яні судини, чи від пухлини, або важкого інфекційного захворювання — у будь-якому разі через щось гірше. Але вплинути на структуру мозку, вперто про щось думаючи, просто неможливо. — Він замислено подивився на Джорджа і додав: — Хто вам таке порадив?
Украй пригнічений Джордж судомно ковтнув.
— Ніхто, лікарю. То моя власна ідея.
— А хто знав про ваші заняття?
— Ніхто, лікарю. Я не хотів нічого лихого.
— Хто сказав, що це погано? Даремно — тільки й всього. А чому ви приховували свої заняття?
— Я… я думав, що з мене будуть сміятися.
Він раптом згадав про недавню суперечку з Тревіліяном. Дуже обережно, наче така думка тільки-но зародилася в глибині його свідомості, Джордж завів розмову про можливість студіювати якийсь предмет, набуваючи знань, так би мовити, вручну, поступово і потроху. Тревіліан зареготав: “Джордже, ще не вистачає, щоб ти почав лагодити своє взуття чи ткати полотно на сорочку”. Тоді Джордж подякував собі за потаємність.
Поринувши у невеселі роздуми, лікар Антонеллі перекладав з місця на місце щойно вивчені плівки. Потім сказав:
— Займімося аналізами. Бо так нам нічого не вирішити.
До скронь Джорджеві приліпили дротики. Почулося дзижчання, і знову через мозок промайнули спогади десятирічної давності.
Джорджеві руки похололи і зволожніли, серце шалено стугоніло. Ні в якому разі не треба було казати лікареві, що він потай читав книжки.
Він подумав, що у всьому винна його клята пиха. Закортіло показати, який він кмітливий і заповзятий, а натомість продемонстрував своє марновірство та неосвіченість, наструнчивши лікаря проти себе. (Він міг присягнутися, що Антонеллі зненавидів його, вбачаючи у ньому спритного кар’єриста).
Тепер Джордж довів себе до такого стану, що вже не мав сумнівів: аналізатор покаже чистісіньку нісенітницю.
Він не помітив, коли з нього зняли дротики. Раптом усвідомив, що перед ним лікар, який задумливо дивиться на нього. Все скінчилося: дротиків не було. Відчайдушним зусиллям волі Джордж опанував себе. Він остаточно розпрощався з мрією стати програмістом. Її знищили за якихось десять хвилин.
— Мабуть, що нічого не вийде? — похмуро запитав Джордж.
— Що — не вийде?
— Я не буду програмістом? Лікар потер носа і сказав:
— Заберіть свій одяг і йдіть до кімнати 15-С. Там на вас чекатимуть папери і мій висновок.
— Хіба я вже здобув освіту? — вразився Джордж. — Мені здавалося, що це тільки…
Лікар Антонеллі подивився вбік, на письмовий стіл.
— Вам усе пояснять. Робіть, як я сказав.
Джордж безпорадно силкувався вгадати, про що ж йому скажуть. Що він має право тільки на фах дипломованого чорнороба? Його хочуть підготувати до цієї новини, призвичаїти до фаху.
Він раптом цілком повірив у правдивість своєї здогадки, і йому довелося напружити всі сили, щоб не закричати.
Зашпортуючись, він поплентався до свого місця в залі очікування. Тревіліяна там не було, і якби Джордж добре воло дів собою, щоб тверезо оцінювати навколишнє, то мав би дякувати своїй долі. Тут майже нікого не залишилося — тільки “хвіст” алфавіту. Хлопці наче були не від того, аби розпитати його що і як, та у них, змучених очікуванням своєї черги, не стачило сили витримати сповнений ненависті й люті погляд.
Яким правом вони будуть кваліфікованими фахівцями, а він — чорноробом? Чорноробом! Джордж був у цьому переконаний.
Службовець у червоній формі повів його лункими коридорами вздовж вервечки дверей. За ними розташувалися групи фахівців — де по двоє, де по п’ятеро душ: механіки-мотористи, інженери-будівельники, агрономи… Існували сотні фахів, більшість із яких буде репрезентовано одним чи двома жителями цього маленького містечка.
Зараз Джордж ненавидів їх усіх: статистиків, бухгалтерів, тих, хто важливіший, і тих, хто скромніший. Він ненавидів їх за те, що вони вже здобули свої обмежені знання і в них уже визначена доля, а у нього, все ще не навченого, попереду тяганина й невідомість.
Джордж дістався до дверей з номером 15-С. Його завели в пусту кімнату і залишили. На якусь мить він піднісся духом. Якби ця кімната була для чорноробів, тут, звичайно, вже сиділи б десятки юнаків.
Біля невисокої, заввишки по пояс, переділки ковзнули розсувні двері, й до кімнати зайшов літній сивоголовий чоловік. Він посміхнувся, показавши рівні, мабуть, штучні, зуби. Проте у нього було молоде гладеньке обличчя й гучний голос.
— Добрий вечір, Джордже! — привітався він. — Бачу, цього разу до нас у сектор потрапив тільки один.
— Тільки один? — безпорадно запитав Джордж.
— Таких, як ти, на Землі тисячі. Ти не самотній. Джордж почав дратуватися.
— Я нічого не розумію, сер, — сказав він. — Яка в мене класифікація? Що тут коїться?
— Спокійно, синку. З тобою все гаразд. Таке могло б статися з кожним. — Він простягнув руку, і Джордж машинально взявся за неї. Тепла долоня міцно потисла Джорджеву долоню. — Сідай, синку. Мене звуть Сем Елленфорд.
Джордж нетерпляче кивнув.
— Я хочу знати, в чім річ, сер?
— Природно. По-перше, Джордже, ти не можеш бути програмістом. Думаю, ти сам уже збагнув.
— Так, — з гіркотою в голосі погодився Джордж. — Але ким же я тоді буду?
— Таке важко пояснити, Джордже. — Елленфорд помовчав, а потім вимовив: — Ніким.
— Що?!
— Ніким!
— Що це означає? Чому ви не можете дати мені фаху?
— В цьому разі, Джордже, у нас немає вибору. За нас вирішує структура твого мозку.
Джордж пожовтів і витріщив очі.
— З моїм мозком щось не так?
— У ньому є якісь зміни. Гадаю, з погляду фахової кваліфікації, ти можеш вважати, що в ньому є порушення.
— Але чому? Елленфорд знизав плечима.
— Ти, звісно, знаєш, яким чином діє земна Програма Освіти: практично всяка людина спроможна засвоїти будь-які знання, але кожен окремий мозок краще підходить до одних видів знань, ніж до інших. Ми намагаємося, по змозі, поєднувати структуру мозку з відповідними знаннями даного фаху, виходячи з потреби на спеціальність.
Джордж кивнув:
— Так, я знаю.
— Проте інколи, Джордже, нам трапляється юнак, у якого інтелект не підходить для накладання будь-яких знань.
— Ви хочете сказати, що я не годен здобути освіти?
— Саме це я маю на увазі.
— Казна-що. Я ж тямлю. Я можу зрозуміти…
Він безпорадно озирнувся, наче шукаючи якоїсь нагоди довести, що мозок його працює справно.
— Будь ласка, глянь на речі тверезо, — поважно сказав Елленфорд. — Ти розумний. Поза всяким сумнівом. Твій інтелект навіть вищій за середній. На жаль, це не має відношення до накладання знання на мозок. І взагалі, сюди завжди потрапляють розумні люди.
— Ви хочете сказати, що я не годжуся навіть у дипломовані чорнороби? — промимрив Джордж. Навіть така перспектива здавалася йому кращою, ніж розчахнута поряд із ним безодня. — Що ж такого треба знати, щоб стати чорноробом?
— Ти недооцінюєш чорноробів, юначе. Існує багато різновидів професії чорнороба, і кожен з них має свій досить складний комплекс знань. Крім того, для цього фаху ми повинні добирати не тільки відповідні розуми, а й відповідні тіла. Ти не придатний для цього, Джордже. Якби ти й став чорноробом, то тебе на довго б не вистачило.
Джордж знав, що йому бракує фізичної сили.
— Але я ніколи не чув, щоб хтось не мав фаху, — заперечив він.
— Таких небагато, — визнав Елленфорд. — І ми охороняємо їх.
— Охороняєте? — Джордж відчув, як у збентеженій душі зростає страх.
— Тобою опікується планета, Джордже. З тієї миті, як ти зайшов у ці двері, ми почали виконувати свої обов’язки. — І він усміхнувся.
То був аж надто лагідний усміх. Джорджеві він здався усміхом власника, усміхом дорослого до безпорадної дитини.
— Виходить, я потраплю до тюрми? — спитав він.
— Боронь боже. Ти житимеш з такими, як ти.
З ТАКИМИ, ЯК ТИ. Ці слова громом вибухнули Джорджеві у вухах.
— Ти будеш мати спеціальний догляд. Ми піклуватимемося про тебе, — запевнив Елленфорд.
Джордж із жахом усвідомив, що плаче. Елленфорд відійшов в інший кінець кімнати і, немов замислившись про щось, відвернувся.
Джордж переміг істеричне ридання, воно змінилося схлипуванням, і він затих. Він думав про батька, про маму, про друзів, про Тревіліяна, про свою ганьбу…
— Я ж вивчився читати! — обурено вигукнув він.
— Кожна нормальна людина може навчитися читати. У нас не було винятків. Тільки на цьому етапі ми виявляємо… винятки. А коли ти навчився читати, Джордже, нас цікавила будова твого мозку. Черговий лікар ще тоді доповів про деяку його своєрідність.
— Невже ви не можете спробувати дати мені освіту? Ви ж навіть не намагалися. Весь ризик я беру на себе.
— Закон забороняє, Джордже. Та послухай, усе буде гаразд. Твоїй сім’ї ми все пояснимо так, щоб нікого не образити. А там, куди тебе помістять, ти матимеш пільги. Ми дамо тобі книжки, і ти вивчатимеш усе, що забажаєш.
— Збирати знання по зернині, — з гіркотою мовив Джордж. — І під кінець життя я знатиму якраз стільки, щоб стати дипломованим молодшим клерком у відділі скріпок.
— Проте, як я розумію, ти вже вивчав книжки.
Джордж завмер. Його пронизав страшний здогад.
— Так он воно що…
— Що?
— Той хлопець, Антонеллі… Він хоче знищити мене…
— Ні, Джордже, ти помиляєшся.
— Не треба нічого говорити. — Джорджа опанувала нестримна лють. — Цей брудний покидьок продав мене, бо я здався йому надто розумним. Я читав книжки, намагаючись підготуватися до обраного фаху. Гаразд, чого ви хочете, щоб усе владнати? Грошей? То ви їх не отримаєте. Я йду, і коли я всім оголошу про це…
Він перейшов на крик.
Елленфорд похитав головою і натиснув кнопку.
В кімнату тихо зайшли двоє і наблизилися до Джорджа з обох боків. Його руки притисли до тулуба, один з чоловіків підніс до ліктевої западини правиці шприц. Снодійне потрапило до вени й подіяло майже миттєво.
Джордж одразу перестав кричати, голова звисла, коліна підітнулися, і тільки чоловіки, що підтримували його, не дали сонному повалитися додолу.
Як і було обіцяно, про Джорджа піклувалися. Його оточили увагою і ставилися до нього добре, — Джорджеві здавалося, що він і сам би так поводився із жалюгідним, хворим кошеням.
Йому сказали, що треба опанувати себе і знайти якийсь інтерес у житті. Потім пояснили, що більшість із тих, хто потрапляв сюди, спочатку теж упадали у відчай і що згодом усе влаштовується. Однак Джордж навіть не слухав їх.
Джорджа відвідав сам лікар Елленфорд. Як він сказав, Джорджевих батьків сповістили, що їхній син поїхав виконувати спеціальне завдання.
— А вони знають… — промимрив Джордж.
Елленфорд одразу запевнив його:
— Подробиць ми не обговорювали.
Спершу Джордж відмовлявся від їжі, та йому впорскували поживні речовини через вени. Від Джорджа ховали всі гострі предмети і пильнували за ним. До нього підселили Хейлі Омейні. Нігерійцева флегматичність впливала заспокійливо.
Одного разу змучений нудьгою Джордж попросив книжку. Омейні, який постійно щось читав, підвів голову і щиро посміхнувся. Не бажаючи будь-кому з них робити приємність, Джордж мало не взяв своє прохання назад, але потім передумав: “А чи мені не однаково?”
Він не сказав, яку саме книжку хотів би прочитати, і Омейні приніс йому підручника з хімії, що ряснів малюнками. Слова короткі, написані великими літерами. Книжка для підлітків, і Джордж з усієї сили жбурнув її в стіну.
Таким він буде завжди. Довіку залишиться підлітком, людиною, яка не здобула освіти, і для нього писатимуть спеціальні книжки. Охоплений люттю, він ліг на ліжко і прикипів очима до стелі. Однак через годину, похмурий, підвівся, взяв книжку і почав читати.
За тиждень він закінчив її і попросив іншу.
— Ти хочеш, щоб я відніс її? — запитав Омейні.
Джордж похмуро мовчав. Він не все зрозумів з прочитаного, але ще не втрачене почуття власної гідності не давало йому зізнатися в цьому.
— Гадаю, ліпше її залишити. Книжки існують для того, щоб їх читали і перечитували, — сказав Омейні.
Це сталося саме того дня, коли Джордж урешті погодився прогулятися по місцині, де вони мешкали.
Звичайно, це не тюрма. Ні замкнених дверей, ні стін, ані охорони. Просто мешканцям нікуди було йти, та й годі!
Навіть якось приємно було побачити десятки подібних до себе людей.
Бо надто легко повірити, що ти у всьому світі один-однісінький такий… скалічений.
— Скільки ж душ тут мешкає всього? — пробурмотів він.
— Двісті п’ять, Джордже, і це не єдине таке місце. Їх тисячі.
Люди озиралися на Джорджа, проводжали очима, де б він не був: у гімнастичному залі, на тенісному корті, в бібліотеці (зроду він не уявляв, що може бути така сила книжок — ними були забиті, саме забиті довгі полиці). Його з цікавістю розглядали мешканці, а Джордж розлючено зиркав на них. Кінець кінцем, вони не кращі за нього, то за яким правом розглядають його наче якусь чудасію.
Більшості з них ще не було й тридцяти.
— А що з тими, хто старший за віком? — несподівано запитав Джордж.
— Тут живуть тільки молоді, — відповів Омейні, а потім, раптом збагнувши прихований зміст, що спочатку не привернув його уваги, скрушно похитав головою і додав: — Їх не знищують, якщо ти це маєш на увазі. Для старших є інші Інтернати.
— Кому воно цікаво? — промимрив Джордж, відчуваючи, що виказав аж надто великий інтерес і йому загрожує небезпека здатися.
— Тобі ж, звичайно. Коли підійдуть роки, тебе переведуть до іншого Інтернату, де живуть представники обох статей.
Джордж був вражений.
— І жінки?
— По-твоєму, жінки мають імунітет?
Джордж відчув гостру цікавість і хвилювання, яких не помічав у собі від того дня, коли… Однак примусив себе думати про щось інше.
Омейні зупинився на порозі кімнати, де була невеличка телевізійна установка і настільна обчислювальна машина. Перед екраном сиділо п’ятеро чи шестеро чоловіків.
— Класна кімната.
— Класна кімната? — перепитав Джордж.
— Юнаки здобувають освіту. Але у незвичайний спосіб, — поквапливо докинув Омейні.
— Ти хочеш сказати, що вони здобувають знання по краплині.
— Правильно. У давнину так училися всі.
Відколи він з’явився в Інтернаті, йому весь час торочили те саме. Ну й що ж?
Припустімо, був період, коли людство не знало діатермічної печі. Хіба з цього випливає, що він мусить задовольнятися сирим м’ясом у світі, де решта їдять варене.
— Навіщо все це? — запитав він.
— Так вони перебувають час, Джордже, а ще вони воліють про щось дізнатися.
— Що це їм дає?
— Робить їх щасливими.
До самого сну Джордж думав тільки про почуте й побачене.
Наступного дня він різко сказав Омейні:
— Ти можеш відвести мене до класу, де б я дізнався щось про програмування?
— Охоче, — погодився Омейні.
Справи посувалися повільно, і це лютило. Чому хтось мав знову й знову пояснювати йому те саме? Чому він мав знову й знову читати й перечитувати той самий абзац, а тоді дивитись на математичну формулу, не одразу добираючи в ній глузду? З іншими, може, все відбувалося інакше.
Кілька разів Джордж здавався. Якось він не відвідував заняття цілий тиждень. Та все ж знову повертався. Черговий наставник, який визначав, що їм слід читати, керував навчальними телепередачами і навіть пояснював складні положення і поняття, жодного разу не дорікнувши йому.
Врешті-решт Джорджеві доручили постійну роботу в парку, а крім того, коли надходила його черга, він прибирав і допомагав на кухні. Джорджа хвалили за старанність. Та їм не вдалося ввести його в оману. Все тут могло бути більш механізованим, юнакам навмисно загадували ручну роботу, щоб створити ілюзію доцільності існування, вселити віру, що діяльність їхня не даремна. Однак Джорджа годі було ошукати.
Їм навіть трохи платили. Ті гроші можна було витратити на деякі предмети розкоші, суворо визначені списком, чи відкладати для сумнівного використання в непевній старості. Джордж тримав свої гроші у відкритій бляшанці на полиці стінної шафи. Він навіть уявлення не мав, скільки їх там. Йому було байдуже. Джордж по-справжньому ні з ким не товаришував, хоча тепер уже чемно вітався з мешканцями Інтернату. Він навіть облишив (чи, радше, майже облишив) сумні гадки про ту фатальну помилку, через яку потрапив сюди. Йому вже цілими тижнями не снився Антонеллі, його великий ніс і обвисла складками шия, його лиха посмішка, з якою він занурював Джорджа у розпечений сипучий пісок і тримав там доти, поки Джордж з криком не прокидався, зустрічаючи співчутливий погляд Омейні, що схилився над ним.
Якось сніжного лютневого дня Омейні сказав Джорджеві:
— Можна тільки дивуватися, як ти пристосувався.
Але то було в лютому, точніше тринадцятого лютого, в день Джорджевого народження. Минув березень, за ним квітень, і незадовго до травня Джордж зрозумів, що не пристосувався анітрохи.
Рік тому травень промайнув для нього геть непомітно. Тоді він цілком зневірився, втратив сенс життя і не підводився з ліжка. Та цього разу було не так.
Джордж знову думав про те, що незабаром на Землі розпочнеться Олімпіада і молоді люди вступлять у змагання, виборюватимуть першість у фаховому вмінні, щоб дістати місця на нових планетах. Буде святкова атмосфера, хвилювання, останні новини про наслідки змагань. З’являться пихаті агенти-вербувальники з інших планет, що губилися в неосяжних космічних просторах. Переможців уквітчають славою, а на долю тих, хто зазнає поразки, випадуть слова розради.
Скільки про це написано книжок; як він ще хлопчиком захоплювався, рік у рік стежив за Олімпійськими змаганнями; скільки з ними пов’язано власних планів…
З погано прихованою журбою Джордж Плейтен сказав;
— Завтра — перше травня. Початок Олімпіади!
Саме тоді вони вперше посварилися з Омейні, коли той, карбуючи кожне слово, з гіркотою вимовив повну назву їхнього закладу.
— Інтернат для недоумків!
Джорджа Плейтена затопила гаряча хвиля. Для недоумків! В розпачі він намагався не думати про це.
— Я йду звідси, — сказав він безбарвним голосом.
Речення вимовилося само собою, і його зміст дійшов до нього тільки тоді, коли воно злетіло з уст.
Омейні відірвався від книжки і підвів голову.
— Ти щось сказав?
Тепер Джордж усвідомив свої слова.
— Я йду, — люто повторив він.
— Що за нісенітниця! Сядь, Джордже, і заспокойся.
— О ні! Запевняю тебе, що я потрапив сюди через таємну змову. Я не припав до душі лікареві Антонеллі. Річ у тім, що дрібні бюрократи дуже чутливі до своєї влади. Досить тільки не догодити їм, і вони одним розчерком пера на якомусь папірці зітруть тебе в порох.
— Ти знову за своє?
Джордж важко дихав, його тіпало від нервового дрожу.
— Так, і я не відступлюся, поки все не з’ясується. Якось вже дістануся до Антонеллі і витягну з нього правду.
Наближався місяць Олімпіади, і він не міг дозволити, щоб цей травень минув марно. Якщо зараз Джордж нічого не зробить, то остаточно капітулює і залишиться тут назавжди.
Омейні опустив ноги з ліжка і встав. Він був майже шість футів заввишки, а в обличчі мав щось від доброго сенбернара. Хейлі поклав руку Джорджеві на плече.
— Якщо я образив тебе…
Джордж шарпнувся, звільняючись від руки.
— Ти тільки сказав те, що вважаєш за правду, я ж доведу, що це неправда, — та й квит. Чом би мені не піти? Двері відчинені, замків ніяких. Ніхто ж не казав, що не можна піти. Я просто візьму та й вийду звідси.
— Припустимо. Але куди ти підеш?
— До найближчого аеропорту, а звідти до найближчого Олімпійського центру. У мене є гроші. — Він схопив свою бляшанку, куди відкладав заробіток. Кілька монет, дзенькнувши, впали на підлогу.
— На тиждень, можливо, тобі вистачить. А що буде потім?
— За тиждень я все владнаю.
— За тиждень ти приповзеш назад, — поважно сказав Омейні, — і тобі доведеться докласти багато зусиль, щоб повернути все те, чого ти досяг. Ти з глузду з’їхав, Джордже.
— Тільки-но ти назвав мене недоумком.
— Ну пробач мені. Ти залишишся, гаразд?
— Спробуєш затримати мене?
Омейні зібгав свої повні губи.
— Ні, гадаю, не затримуватиму. Це твоя особиста справа. Якщо ти бажаєш взятися за розум тільки після того як зіткнешся із зовнішнім світом і повернешся з закривавленою фізіономією, то давай… Що ж, йди.
Джордж уже був у дверях. Озирнувся через плече.
— Я йду.
Він повернувся, щоб узяти свій кишеньковий туалетний набір.
— Сподіваюсь, ти не будеш проти, якщо я заберу дещо із своїх особистих речей?
Омейні знизав плечима. Він знову ліг на ліжко і з байдужим виглядом узявся за читання.
Джордж загаявся у дверях, Омейні навіть не глянув у його бік. Скреготнувши зубами, Джордж швидко рушив безлюдним коридором і вийшов в оповитий нічною імлою парк.
Він думав, що його затримають у парку, та його ніхто не зупиняв. У нічному ресторані Джордж запитав дорогу до аеропорту і чекав, що господар одразу ж викличе поліцію, але нічого такого не сталося. Джордж узяв скімер, щоб дістатися до аеропорту, і водій нічого не запитав.
Однак неспокій не минав. Коли він приїхав до аеропорту, його серце стислося від болю. Адже він уявлення не мав, що таке зовнішній світ. Скрізь багато людей, людей з професіями. У ресторані під касою прикріплена пластмасова табличка з ім’ям господаря. Такий-то, дипломований кухар. У чоловіка, який керував скімером, були права дипломованого водія. Джордж зразу осягнув незавершеність свого власного імені, почуваючи себе так, наче був голий, навіть гірше — ніби з нього здерли шкіру. Проте ніхто не помічав його. Він не перехопив жодного підозрілого погляду, ніхто не вимагав доказів, що він також має професію.
“Кому спаде на думку, що є люди без фаху?” — гірко подумав Джордж.
Він купив квиток на літак до Сан-Франціско на третю годину ночі. Інші відлітали до великих центрів Олімпіади тільки вранці, а Джордж волів чекати якомога менше. Він улаштувався у гомінкій залі для пасажирів, вишукуючи очима полісменів. Та вони не з’являлися.
Джордж прибув у Сан-Франціско ще до полудня, і гамір міського життя приголомшив його. Він ніколи не бачив такого великого міста, а за останні півтора року звик до тиші й спокою.
До того ж був місяць Олімпіади. Коли він утямив, що саме цим пояснюється загальне збудження і сум’яття, то майже забув про власний відчай.
Для зручності пасажирів в аеропорту було встановлено Олімпійські стенди, біля них зібралися великі натовпи. Кожній основній професії відводився окремий стенд, на якому зазначалася адреса тієї Олімпійської зали, де цього дня проводили змагання за фахом, потім перелічувалися абітурієнти з зазначенням місця їхнього народження і називалася планета-замовник, якщо така була.
Все цілком відповідало традиціям. Джордж частенько читав у газетах опис Олімпійських змагань, бачив їх по телевізору і навіть одного разу був присутній на невеличкій Олімпіаді дипломованих різників у головному місті округи. Та й те змагання, хоч не мало ніякого відношення до інших світів (на ньому, звичайно, не було жодного представника з інших планет), привернуло увагу багатьох людей.
Частково таке велике скупчення людей пояснювалося самим фактом змагань, частково — місцевим патріотизмом (о, що відбувалося, коли серед учасників траплявся земляк!) і, звичайно, певною мірою тим, що можна було укладати парі. Боротися з цим було годі.
Джордж переконався, що наблизитися до стенда не так уже й просто.
Він спіймав себе на тому, що вже іншими очима дивиться на енергійні людські обличчя.
Був же час, коли ці люди брали участь у Олімпіаді. А чого вони досягли? Нічого!
Коли б вони стали переможцями, то не сиділи б на Землі, а були вже десь у глибинах Галактики. Хоч би ким вони стали, їхній фах відразу зробив їх здобиччю Землі. Або ж, коли хтось і мав високоспеціалізовані професії, то став здобиччю Землі через власну безталанність.
Тепер оці невдахи зібралися і прикидали можливості нових учасників змагань! Стерв’ятники!
Як палко він жадав, щоб вони оце прикидали його можливості!
Джордж механічно йшов уздовж стендів, тримаючись самого краю натовпу.
В літаку він поснідав, і йому не хотілося їсти. Зате було моторошно. Джордж опинився у великому місті під час веремії, яка супроводжувала початок Олімпійських ігор. Ця обставина, звичайно, й захищала його. Місто кишіло приїжджими. Ніхто не стане розпитувати Джорджа, нікому не буде до нього ніякого діла.
“Нікому, навіть Інтернатові”, — з болем подумав Джордж.
Там за ним гляділи, як за хворим кошеням, та якщо хворе кошеня видужає, то йде собі, і що вдієш? Тим гірше для нього.
А тепер, коли він опинився у Сан-Франціско, що слід йому робити? Думки завели його в глухий кут. З кимось зустрітися? З ким? Як? Він не знав навіть, де йому зупинитися. Гроші, що лишилися у нього, здавалися жалюгідними мідяками.
В голову закралася перша зрадлива думка про повернення до Інтернату. Можна піти в поліцію… Він люто мотнув головою, наче сперечаючись з реальним супротивником.
Погляд затримався на слові “Металурги”, яке яскраво висвічувалося на одному зі стендів. Поруч, дрібніше, — “з кольорових металів”. А під довгим переліком прізвищ плавним почерком струменіло: “Замовник — Новія”.
Це збудило болючі спогади: його суперечка з Тревіліяном, коли він був певний, що фах програміста набагато вищий за фах металурга, певний, що йде у потрібному напрямі. Він вважав себе за такого розумника… Такого розумника, що не стримався від хвастощів перед цим мстивим дріб’язковим Антонеллі. Він, Джордж, був тоді такий певний у собі, коли його викликали і він залишив у кімнаті очікування схвильованого Тревіліяна. Його самовпевненості не було меж.
Зненацька Джордж коротко і пронизливо схлипнув. Якийсь чоловік, озирнувшись, подивився на юнака й заквапився далі. Повз нього швидко пробігали, його штовхали на всі боки, а він стояв здивований, з роззявленим ротом і не міг відірвати очей від стенда.
Стенд немовби відгукнувся на його думки. Джордж уперто думав про Тревіліяна, і на мить йому здалося, ніби на стенді у відповідь спалахнуло слово “Тревіліян”.
Ні, не здалося! Там, нагорі, справді стояло прізвище “Тревіліян”, до того ж Арманд Тревіліян (те саме ім’я, яке так ненавидів Коротун; воно яскраво світилося на стенді для загального огляду), а поруч стояла точна назва їхнього рідного міста. Більше того, Трев мріяв про Новію, поривався туди, ні про що, крім Новії, не думав. А в цьому змаганні замовником виступала Новія.
Це конче мав бути Трев, добрий старий Трев. Джордж майже машинально подумав про те, як дістатися до місця змагання, і став у чергу за скімером.
“Трев таки добився свого! — засмучено подумав Джордж. — Він хотів бути металургом і став ним!”
Джорджеві було холодно і самотньо, як ніколи.
Біля входу в залу стояла черга. Видно, на Олімпіаді металургів очікувалася хвилююча і напружена боротьба. У всякому разі, її обіцяв палаючий у небі над залою напис, і так само, здавалося, думали люди, з’юрмлені перед входом.
Джордж подумав, що сьогодні буде дощ, судячи з кольору неба, та над усім Сан-Франціско від затоки до океану нап’яли прозорий захисний купол. Це, звичайно, коштувало силу грошей, але, коли йшлося про комфорт представників інших світів, усі витрати виправдовувалися. Ці люди мали прибути в місто на Олімпіаду. Вони смітили грішми, а за кожного найнятого фахівця планета-замовник платила не тільки Землі, а й місцевому урядові. Так що місто хотіло, щоб представники інших планет згадували про нього як про місце, де можна в місяць Олімпіади приємно провести час. Сан-Франціско знало, що робить.
Заглиблений в роздуми, Джордж усвідомив, що хтось лагідно тримає його за плече, відтак почув чийсь голос.
— Ви стоїте в черзі, юначе?
Черга посунулася, і Джордж не помітив, що поряд з ним утворилася порожнеча. Він швидко ступив уперед і промовив:
— Пробачте, сер.
Його піджака біля ліктя торкнулися двома пальцями. Джордж обережно озирнувся.
Чоловік, що стояв позаду, радісно кивнув. Його волосся було сталевого кольору, а з-під піджака визирав старомодний светр, що застібався спереду на ґудзики.
— Я не хотів вас образити.
— Пусте.
— Тоді все гаразд? — скидалося, що він схильний до розмови. — Я подумав, може, ви, сказати б, випадково потрапили в чергу, і, що ви, бува…
— Що я, бува?… — різко запитав Джордж.
— Ну, чи ви, бува, не учасник змагань, звичайно. Ви молодо виглядаєте.
Джордж відвернувся, не відчуваючи ніякого бажання продовжувати розмову. В душі спалахнув біль і роздратування проти тих, хто любив встромляти свого носа у чужі справи.
Раптом його осяяла нова думка. Чи не вдарили на сполох в Інтернаті, помітивши його зникнення? Може, тут взнали його прикмети або мають фото. А що коли сивий, який стоїть у нього за спиною, намагається краще роздивитися Джорджеве обличчя.
Він не читав останніх новин. І випнув шию, щоб подивитися на рухому стрічку заголовків і коротких повідомлень, які бігли по одній із стінок купола, що вкривав місто, тьмяно висвічуючись на сірому тлі затягнутого хмарами надвечірнього неба. Та все марно, і він одразу ж здався. В повідомленнях для нього місця не знайдеться. Був час Олімпіади, і єдиними новинами, гідними уваги, були повідомлення про порівняльну кількість очок, що набрали переможці, призи, здобуті континентами, націями та містами.
Підбиття підсумків триватиме не один тиждень. Очки підраховуватимуться на душу населення, і кожне місто знайде такий спосіб підрахунку, який дасть йому змогу посісти почесне місце.
Його власне місто було колись третім на Олімпіаді електротехніків — третє місце у своєму штаті. Пам’ятна таблиця в ратуші й досі сповіщає про ту подію.
Джордж убгав голову в плечі і застромив руки в кишені, але одразу ж вирішив, що так він ще примітніший. Тоді Джордж розслабився і спробував прибрати байдужого вигляду, однак не відчув себе в більшій безпеці. Тепер він уже був у вестибюлі; поки що нічия рука не лягла йому на плече. Джордж ступив у залу з рядом людей і пройшов якнайдалі вперед.
Він був прикро вражений, помітивши поруч із собою сивого. Швидко відійшовши, спробував заспокоїтися. Зрештою, цей чоловік стояв у черзі за ним. Сивий не звернув на нього ніякої уваги, якщо не зважати на таємну посмішку, що промайнула на його обличчі. От-от мала вже розпочатися Олімпіада. Джордж підвівся, щоб подивитися, чи зможе відшукати Тревіліяна, — це тепер цікавило його найбільше.
Зала була дуже велика і мала класичну форму витягнутого овалу. Глядачі розташувалися на двох галереях, що тяглися попід стінами всієї зали, а учасники змагань — унизу, посеред довгого й вузького заглиблення. Механізми були вже встановлені, а на табло, які висіли над кожним робочим місцем, поки що світилися тільки прізвища та номери учасників змагань. Самі ж вони були на сцені. Хто читав, хто розмовляв. Якийсь хлопець уважно роздивлявся свої нігті. (Серед учасників вважалося, звичайно, негарним тоном приділяти хоча б найменшу увагу поставленим перед ними питанням аж до тої миті, коли пролунає сигнал початку змагань).
Джордж вивчив програму, знайдену в спеціальному заглибленні бильця свого крісла, і надибав прізвище Тревіліяна. Той значився під номером дванадцять, та, на жаль, його місце було в іншому кінці зали.
Джордж міг роздивитися постать учасника під номером дванадцять, який, тримаючи руки в кишенях, стояв спиною до свого апарата й роздивлявся глядачів з таким виглядом, наче перераховував їх. Та Джордж не міг розгледіти його обличчя.
А все ж то був Трев.
Джордж опустився на своє місце. Йому було цікаво, як покаже себе Трев. Почуття відповідальності спонукало вірити в Тревіліянів успіх, проте щось мучило його, народжувало обурення і протест. Як же так: він, Джордж, людина без професії, сидить тут звичайним глядачем, а там Тревіліян, дипломований металург по кольорових металах, учасник змагань.
Цікаво, чи брав Тревіліян участь в Олімпіаді у перший рік після здобуття фаху. Інколи люди так роблять, якщо були особливо певні в собі або поспішали. Але тут крився певний ризик. Хоч би який ефективний був процес навчання, рік перебування на Землі після здобуття освіти (як казали, “щоб змастити застиглі знання”) забезпечував вищі результати.
Якщо Тревіліян виступав у змаганнях вдруге, він, мабуть, не досяг значних успіхів. Джорджу стало соромно, що ця думка принесла йому якусь приємність.
Він роззирнувся довкола. Майже всі місця зайняті. На Олімпіаді буде багато глядачів. А отже, учасники працюватимуть з великою напругою і з великою енергією, правда, все залежить від особливостей характеру.
“Чому воно зветься Олімпіадою?” — раптом подумав Джордж. Він ніколи не знав цього. Чому хліб називають хлібом?
Якось він запитав батька:
— Тату, чому воно зветься Олімпіадою?
І батько відповів:
— Олімпіада — означає змагання.
— А коли ми боремося з Коротуном — це теж змагання? — поцікавився Джордж.
— Ні, — відповів Плейтен-старший. — Олімпіада особливе змагання. Не запитуй дурниць. Коли здобудеш освіту, знатимеш усе, що тобі належить знати.
Повернувшись до дійсності, Джордж зітхнув і ще більше увібгався в крісло.
“Все, що тобі належить!”
Дивно, як добре ті слова збереглися в його пам’яті: “Коли здобудеш освіту”. Ніхто ніколи не казав йому: “Якщо здобудеш освіту”.
Тепер Джорджеві здавалося, що він завжди запитував про дурниці. Наче його розум інстинктивно передбачав свою нездатність здобути освіту і він починав ставити запитання, щоб звідусіль зібрати по краплині більше знань.
А в Інтернаті заохочували його цікавість, бо вважали таку допитливість корисною. То була єдина можливість про щось дізнатися.
Раптом Джордж виструнчився. Що він робить, до біса? Клює на їхню вудочку? Невже він здасться тільки тому, що там перед ним Трев, який здобув освіту й бере участь в Олімпіаді?
Він не недоумок! Ні!
І крик його душі луною відгукнувся раптовим гомоном по аудиторії. Всі встали.
В ложу посеред довгої частини овалу заходили люди, одягнені в кольори планети Новії, і саме слово “Новія” спалахнуло на головному табло, навислому над ложею.
Новія — планета класу А з великим населенням, з високорозвиненою цивілізацією, може, найвищою у всій Галактиці. Кожен землянин мріяв колись жити в такому світі, як Новія, або принаймні щоб хоч його діти жили там. Джордж згадав, як палко прагнув до Новії Тревіліян, і от тепер він бореться за право поїхати туди.
Згасли вогні на тій частині стелі, під якою сиділи глядачі, й згасли стіни. Яскравий промінь висвітив заглиблення в центрі овалу, де розташувалися учасники змагань.
Джордж знову спробував роздивитися Тревіліяна. Та той був дуже далеко.
— Шановні новіанські замовники, леді і джентльмени! — пролунав чіткий, добре поставлений голос диктора. — Зараз почнуться Олімпійські змагання металургів по кольорових металах. У змаганнях беруть участь…
Дуже ретельно диктор зачитав програму. Прізвища, назви міст, звідки прибули учасники, рік здобуття освіти. Глядачі зустрічали кожне ім’я радісними вигуками, а коли серед учасників називали жителів Сан-Франціско, здіймався неймовірний гамір.
Дійшла черга до Тревіліяна, і Джордж несподівано для себе скажено заволав, замотиляв руками. Та ще більше його здивувало, що сивий чоловік, який сидів поруч із ним, поводився так само.
Джордж не міг приховати свого подиву, а сусіда нахилився до нього і напружив голос, щоб перекричати шум:
— Тут немає нікого з мого рідного міста. Я вболіватиму за ваше. То ваш знайомий?
Джордж відсахнувся.
— Ні.
— Я помітив, що ви все дивитесь у тому напрямі. Не хочете скористатись моїм біноклем?
— Ні, дякую. (“Чому цей старий дурень соває носа не в свої справи?”)
Диктор знай виголошував нові офіційні відомості стосовно порядкового номера змагань, методи хронометрування та відліку очок тощо. Нарешті він дійшов до найголовнішого, і публіка завмерла.
— Кожний учасник змагання отримає по бруску сплаву з кольорових металів невідомого складу. Від учасників вимагається виконати кількісний аналіз одержаного сплаву і сповістити всі результати аналізу з точністю до чотирьох десятих відсотка. Для проведення аналізу всі учасники користуватимуться мікроспектрографами Бімена, модель Х-2, які зараз не працюють.
Серед публіки знявся схвальний гомін.
— Потрібно, щоб кожний учасник визначив, що сталося з його апаратом, і усунув дефект. Для цього є інструменти і запасні частини. Серед них може й не знайтись потрібної деталі, тоді її слід запросити. Час на її доставку буде вирахуваний з загального часу, витраченого на виконання завдання. Всі учасники готові?
Табло над цифрою “п’ять” спалахнуло тривожним сигналом. Учасник під номером “п’ять” бігом вискочив із зали й швидко повернувся. Глядачі доброзичливо розсміялися.
— Всі готові?
Сигналів на табло більше не спалахувало.
— Чи є запитання? Тиша.
— Можете починати.
