Маргарита
Не розумію вас.
Мефістофель
(до себе)
Дитина!
(Вголос).
Прощавайте!
Маргарита
Прощайте!
Марта
Паночку, стривайте!
Я хтіла б посвідку дістать,
Коли, де й як мого сховали чоловіка.
Порядку зроду я прихильниця велика, —
В газетці б вість про смерть
хотілось почитать.
Мефістофель
Що двоє свідків будь-яких посвідчать,
Папери те, як факт, увіковічать.
У мене ще і приятель є тут,
Ми можем разом піти у суд.
Що, привести?
Марта
Ой, приведіть!
Мефістофель
А панна теж буде тут сидіть?
Бравий, бувалий такий панич,
З паннами вміє вести річ.
Маргарита
Мушу червоніти перед паничем…
Мефістофель
О ні, хоч би й перед королем!
Марта
Цей вечір у нашому саду
Я з нею панів сьогодні жду.
На вулиці
Фауст
Ну, як? Іде? Як справа наша?
Мефістофель
Ви весь в огні! Пождіть ладу.
Небавом Гретхен буде ваша.
Цей вечір стрінетесь в сусідки у саду.
Циганкувата то кумася
І свашкувати придалася.
Фауст
Гаразд!
Мефістофель
І ти ж їй щось за те зроби.
Фауст
Так, ти мені, а я тобі.
Мефістофель
З тобою вдвох посвідчити я мушу,
Що муж її віддав вже Богу душу
І в Падуї похований лежить.
Фауст
Отак! То це нам перш туди летіть?
Мефістофель
Sancta simplicitas[41]! Навіщо це робить?
Лиш підпишись, та й по всій справі.
Фауст
Негоден я здійснять ці заміри лукаві.
Мефістофель
Святенник! Це тобі мерзить!
Фальшиве свідчення давати —
Хіба ж тобі це первина?
Що Бог, що світ, що дух, що неба таїна,
Що серце й ум людей, що подорож земна —
Давно ти перестав про все це толкувати,
Наповнений зухвальства вщерть!
Багато брав тоді собі на плечі!
А глибше глянь — про всі ті мудрі речі
Ти знав не більше, як про Швертляйнову смерть.
Фауст
Ти був і є крутій, софіст.
Мефістофель
Ні, я наскрізь твій знаю зміст!
Ти ж завтра будеш намагатись
До Гретхен в душу увібгатись,
В коханні щирім присягатись…
Фауст
Та ще й од серця.
Мефістофель
Гарний ти!
А там почнеш про вічну вірність,
Жаги єдиної безмірність, —
Це теж од серця буде йти?
Фауст
Облиш! — Як серце мре без краю
В однім битті, в однім чутті,
Як я ім’я йому не знаю, —
Тоді я у світи усім єством ширяю
І слів найвищих добираю.
І пломінь той, що в нім згораю,
Я вічним, вічним називаю —
Невже то лжа, слова пусті?
Мефістофель
Таки я прав!
Фауст
От, щоб ти знав,
Не хочу я надсаджувати груди;
Хто має язика і хоче правим бути, —
То той і прав.
Ходім! Обрид цей вічний спір мені.
І згоден я — хоч правий ти, хоч ні.
Сад
Маргарита під руку з Фаустом, а Марта з Мефістофелем гуляють по саду.
Маргарита
Я бачу, ви, жалкуючи мене,
Знижаєтесь — мені аж сором.
Життя, напевне, мандрівне
Навчило вас не буть суворим.
Не для таких досвідчених людей
Убожество моїх простих речей.
Фауст
Один твій зір, одне слівце твоє —
Чи ж де дорожча мудрість є?
(Цілує їй руку).
Маргарита
Та чи подоба ж вам ту руку цілувати?
Вона негарна, шкарубка.
Мені доводиться усього пильнувати,
А мати строга ще така.
Проходять.
Марта
Ви так ото й мандруєте весь вік?
Мефістофель
Така у нас вже служба подорожня!
Буває — так у іншім місці звик, —
А залишитися не можна.
Марта
Хай молодий іще літа
Метеликом з країни до країни;
А вбившись у такі літа,
Старим бурлакою брести до домовини —
Це справа вже зовсім не та.
Мефістофель
Та я вже й сам, признатись, потерпаю.
Марта
Тож, паночку, робіть, що я пораю.
Проходять.
Маргарита
Аби з очей, то вже й з думок.
Хоч ґречність вас і прикрасила,
У вас розумних друзів сила,
Мені до них — як до зірок.
Фауст
О серце, вір, те, що розумним звуть, —
То інколи обмеженість пуста.
Маргарита
Як?
Фауст
Ах, свята невинність, простота —
Ніяк собі ціни не пізнають!
Сумирність, лагідність —
що краще є в природі?
Ці найкоштовніші з окрас…
Маргарита
Хоч раз мене згадайте при нагоді,
А я про вас гадатиму всякчас.
Фауст
Не часто ходиш ти гуляти?
Маргарита
Та в нас хазяйство не яке,
Але, нівроку, клопітке:
В нас наймички нема; сама вбирай у хаті,
Сама вари й печи, сама і ший, і мий,
А мати в мене ще такі чепуркуваті,
Що Боже крий!
А стан у нас не дуже і скрутний;
Таки не гірш, як у людей, достаток:
Од батька нам оставсь порядний статок —
Будинок свій, садок при нім густий.
Тепер уже спокійні дні настали:
В солдатах братик мій,
Сестричку поховали…
Мені з тим дитинчам був клопіт немалий,
Та я б воліла з ним возитися і далі —
Воно…
Фауст
Таке, як ти, було мов янголя…
Маргарита
Мене любило дуже те маля.
Воно знайшлось уже по смерті тата.
А мамі тяжко так прийшлось —
Вже думали, що їй більш рясту не топтати,
Але таки очуняла якось.
Куди вже їй було гадати
Те пташенятко годувати!
От я й давай його тоді
Поїть на молоці й воді…
В моїх руках воно й росло —
Таке гарнесеньке було…
Фауст
Ти щастя чистого зазнала.
Маргарита
Та й горя гіркого немало.
Вночі, було, по десять раз встаю
Я до колиски немовляти;
І напою,
Й візьму до себе, і давай люляти;
А як кричить, беру я лялечку свою
Та й ну по хаті взад-вперед гуляти…
А вранці вже над ночвами стою,
А там базар, а там в печі попорай —
І так щодня, сьогодні, як і вчора.
Отак-то, паночку, доводиться усяк.
Зате вже всмак їси і спочиваєш всмак.
Проходять.
Марта
Все винуваті бідні ті жінки,
Все кривдять їх старі холостяки.
Мефістофель
Як хто натрапить на таку, як ви,
То зразу вийде дур із голови.
Марта
Признайтеся, ви, може, щось найшли вже?
Комусь-таки ви серце віддали вже?
Мефістофель
Так, власний дім і добра жінка нам,
Як той казав, — то скарб усім скарбам.
Марта
Та я не те; чи вже ви почували?
Мефістофель
Мене завжди і всюди шанували.
Марта
Та ні, всерйоз траплялось вам любиться?
Мефістофель
Так, жартувать з жінками не годиться.
Марта
Не зрозуміли ви!
Мефістофель
Це дуже жаль мені.
Але я зрозумів, які ви приязні.
Проходять.
Фауст
То ти мене впізнала враз,
Як тільки ми зайшли до вас?
Маргарита
Ви ж бачили, як очі я спустила?
Фауст
І ти мені зухвальство те простила,
Що я тебе так зачепив,
Коли на вулиці зустрів?
Маргарита
Мене тоді аж кинуло у кров,
Бо зроду я ще не ходила в славі;
Я думала: невже в моїй поставі
Нечемне щось, нахабне він знайшов,
Що він до мене прямо так підходить
І жарти, мов із дівкою, заводить!
Признаюся, щось у мені в той час
Озвалось в вашу користь мимовільно;
Я гнівалась сама на себе сильно,
Що гнівалась не дуже я на вас.
Фауст
Серденько!
Маргарита
Гетьте лиш!
(Зірвала айстру і обриває пелюсточки один по одному).
Фауст
Це що? Вінок плести?
Маргарита
Ні, гра така.
Фауст
Яка?
Маргарита
Вам все на сміх звести.
(Обриває пелюстки і щось шепоче).
Фауст
Що шепчеш ти?
Маргарита
(півголосом)
Любить — не любить…
Фауст
О дивний ангел красоти!
Маргарита
(ворожить далі)
Любить — не любить, любить — не любить…
(Зриваючи останній пелюсточок, по-дитячому радіючи).
Любить!
Фауст
Так, дитино! І це слово квітки
Хай буде словом Бога. Любить!
Ти знаєш, що це значить? Любить!
(Схопив її за обидві руки).
Маргарита
Я вся тремчу…
Фауст
О не лякайся! Нехай мій зір,
Хай потиск рук тобі те скаже,
Що словом не сказать.
Віддатись повністю, й блаженства
Зажить, що вічним бути мусить!
Вічним! Кінець його — то був би розпач!
Ні, без кінця! Без кінця!
(Маргарита стискає його руки, випручується і тікає. Він стоїть хвилю в задумі, потім спішить за нею).
Марта
(надходить)
Вже поночі.
Мефістофель
Так, нам додому час.
Марта
Я довше б вас лишитися просила,
Але лихі тут люди в нас.
Неначе їм нема другого діла, —
Вони завсіди
Розглядують, що робиться в сусіди,
І пустять поговір — хоч хай хто як живе…
А наша парочка?
Мефістофель
Десь аж у тій алеї…
Прудкі метелики!..
Марта
Він закохавсь у неї.
Мефістофель
Вона у нього! Діло світове!
Альтанка
Маргарита вбігає, стає за дверима, притуляє пальця до вуст і виглядає крізь щілку.
Маргарита
Іде!
Фауст
(увіходить)
Так ти дражнить? Стривай, як уловлю,
Узнаєш!
(Цілує її).
Маргарита
(обіймає його й цілує)
Голубе! Я так тебе люблю!
Мефістофель стукає.
Фауст (аж тупнув ногою)
Хто там?
Мефістофель
Свої!
Фауст
Ну й гад!
Мефістофель
Налюбишся потому.
Марта
(надходить)
Так, пане, пізно вже.
Фауст
Провести вас додому?
Маргарита
Та мама ж… Прощавай!
Фауст
Ти кажеш, щоб я йшов?
Прощай!
Марта
Adieu!
Маргарита
Ми стрінемося знов.
Фауст і Мефістофель виходять.
Маргарита
Мій Боже, що за чоловік!
Він думав, думав цілий вік,
А я ж — дурнісіньке дівча,
Лиш слухаю, як він навча.
О Гретхен, Гретхен, бідна ти,
І що він міг в тобі знайти?
Ліс і печера
Фауст
(сам)
Високий духу, дав мені ти все,[42]
Усе, чого просив я, недаремно
Мені явив ти лик свій пломенистий.
Природу дивну дав мені в уділ,
Дав силу — почувать, зажить її,
Не подивлять споглядачем холодним,
А глибоко у надра таємничі,
Немов у серце друга, зазирнути.
Ти показав всю безліч животвору,
Навчив мене вбачать своїх братів
В воді, в повітрі, в тихому гаю.
Коли в бору реве-бушує буря
І падає стовбур’я дужих сосон,
Ламаючи і тлумлячи сусідів, —
Аж хряскотом одгримує од гір,
Ведеш мене ти в затишок печери
Й показуєш мені мене самого —
Які дива таяться в мене в грудях.
А як засяє місяць-білозір —
Леліють в блиску лагіднім навколо,
На брилах скель і у гіллі вологім,
Часів прадавніх постаті сріблисті, —
І м’якша пал суворий споглядання.
Ох, для людей ніщо не досконале,
Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,
Що до богів мене все ближче зносить,
Супутника, що став вже необхідним,
Хоч він зухвало й холодно знижає
Мене в моїх очах і обертає
Одним слівцем твої дари унівець.
Роздмухує в мені він ярий пломінь
До видива прекрасного того.
Я рвуся од жаги до насолоди,
І в насолоді я жаги жадаю.
Мефістофель
(приходить)
І хто-таки кумедно так живе?
Чи скоро вже тобі це все обридне!
Раз спробувать — воно іще догідне,
А там розшукуй щось нове.
Фауст
Ти знов завзявсь нагнати нуду?
Чи більше нічого робить?
Мефістофель
Ну, ну, не буду більш, не буду,
Бо ти ладен вже бучу збить.
Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу.
Розстанемось — то небагато втрачу.
Кручусь-верчусь для тебе день при дні,
А що тобі у лад, що ні —
Того тобі по носу не побачу.
Фауст
Ти що ж, за витівки всі злі
Од мене й дяки ще б хотів?
Мефістофель
А як, злиденний син землі,
Без мене б ти і животів?
Чи ж од уяви злої тлі
Я не зцілив твоїх чуттів?
Коли б не я, ти взагалі
Вже в безвість був би полетів!
Чого ж отут, в тісній печерній щілі
Сидиш, мов пугач на могилі?
Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвіль,
І, наче жаба, смокчеш щось відтіль…
Аж сміх бере од цих химер.
Ні, доктор ще в тобі не вмер.
Фауст
Чи знаєш ти, яку снагу живущу
Відчув я тут, зайшовши в дику пущу?
Коли б ти тільки міг збагнуть,
То ти мені, як чорт, позаздрив би, мабуть.
Мефістофель
Розкоші неземні, божисті! —
Лежать вночі десь на скалі росистій,
І землю, й небо яро обіймати,
Себе до Бога гордо підіймати,
До надр землі пустить чуттів коріння,
Вмістить в собі всіх шести днів творіння,
Утіхами незнаними упиться,
В любовнім захваті в природі всій розлиться,
Земних позбувшись тягарів,
І ввесь небесний цей порив
(робить сороміцький жест)
Ось цим, пробачте, завершиться.
Фауст
Бодай тебе!
Мефістофель
Не до смаку те диво?
Бодайкаєш ти надто соромливо!
Од того в’януть всі невинні уші,
До чого прагнуть всі невинні душі.
Я не хотів тобі заборонити
Себе самого часом одурити, —
Та в тебе ж витримки не гурт.
Я бачу, ти от-от схибнешся
І знов знеобачки зірвешся
В жахних марінь шалений нурт.
Облиш це все! А там твоя кохана
Десь сохне-в’яне од нуди,
Все виглядає милодана,
Що покохала назавжди…
Любов’ю перш так яросно бурлив ти,
Як бистрень навесні, в час танення снігів.
Любов їй в серце перелив ти,
І струмінь твій ізмеженів.
Ніж тут лісним царем бродити
По диких нетрях навмання,
Вертайся те дівча-бідня
За всю любов нагородити.
Помалу-малу йде їй день;
Стоїть край вікна, зорить в неба муть,
Де хмари хмурі над муром пливуть…
“Чом я не пташка?” — їй тільки й пісень
І день, і ніч, і ніч, і день…
То звеселіє, то хмурніє знов,
То вдариться у плач,
То ніби вщухне… От бач,
Яка там любов!
Фауст
Змія! Змія!
Мефістофель
(до себе)
Таки тебе впіймаю я!
Фауст
Не спокушай, не говори
І рани в серці не ятри!
Не розпаляй в душі безумній хоті
До ярої, незайманої плоті.
Мефістофель
Вона гада, що ти її забув уже…
Тобі ж, здається, байдуже.
Фауст
І вдалині я все близький їй буду,
її повік не кину, не забуду.
Я заздрю й на розп’ятого Христа,
Коли його торкнуть її уста.
Мефістофель
Бува й мені, що аж жижки трясуться
До сарн-близнят, що між лілей пасуться.
Фауст
Геть, звіднику!
Мефістофель
Ну лайсь, нехай і так; про мене!
Створивши хлопця й дівку, Бог
Докупи тут же звів обох,
Щоб сповнили покликання священне.
Тяжка біда мені з тобою!
Та я ж до милої покою,
А не на смерть тебе веду.
Фауст
Що за небесний рай — її обійми!
Нехай вона мене в них палко прийме!
Чи ж я забув її біду?
Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,
Недолюдком без просвітку й мети,
Неначе водоспад, що в льоті карколомнім
Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…
А ось вона — в невинності дитинній
На тихому альпійському лужку
Жила собі в своїй хатині,
Як у маласенькім світку.
І я, богомерзенний,
На тім не перестав,
Що скелі величенні
На друзки розбивав!
Я ще й її життя розбив зухвало!
Ти, пекло, цеї жертви вимагало!
Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!
Що мусить буть, хай збудеться притьмом,
Нехай судьба її впаде й мене роздавить,
Нехай загинемо разом!
Мефістофель
Знов закипів, в огонь метнувсь!
Йди, дурню, любку потішай!
В безвихідь головою ткнувсь
І думає: усьому край!
Хоробрим будь, дивися ширші
Ти чортом вже помазався незгірш!
Ніде нічого гидшого не знаю,
Як чорт, що знизивсь до відчаю.
Кімната Гретхен
Гретхен
(одна за прядкою)
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Де його нема —
Могильна тьма,
І білий світ —
Зів’ялий цвіт.
В голівоньці
Журба тяжка,
На думоньці
Печаль гірка.
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Я виглядаю
Його в вікно,
Я дожидаю
Його давно.
Ой коли б прийшов,
Хорош, ласкав,
Пройняв очима,
Словом заграв,
Посмішкою
Зачарував,
Потиснув руку,
Поцілував!
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік…
До нього рветься
Душа моя,
Його обняти
Жадаю я,
І цілувати,
І любо мліть,
В його цілунках
І смерть зустріть.[43]
Сад Марти
Маргарита і Фауст.
Маргарита
Пообіцяй же, Генріх!
Фауст
Все, мій друже!
Маргарита
Скажи, як із релігією ти?
Ти серцем повний доброти,
А от до віри мов байдужий.
Фауст
Облиш, дитя! Міцна моя любов;
Кого люблю — проллю за того кров,
А вірити не бороню нікому.
Маргарита
Ні, треба вірити й самому.
Фауст
Чи треба ж?
Маргарита
Ох, щоб я на тебе мала вплив!
Ти ж не шануєш і Святих Дарів!
Фауст
Шаную.
Маргарита
А приймати не приймаєш.
На службі, сповіді ніколи не буваєш.
Ти віриш в Бога?
Фауст
А чи змога
Комусь сказать: “Я вірю в Бога”?
Чи ти в священика спитай,
Чи в мудреця про те — вважай,
їх відповідь — мов глум.
Маргарита
То ти не віриш?
Фауст
Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.
Хто б міг назвать Його
І так признать Його:
“Я вірю в Нього”?
Чи не відчуть Його
І відметнуть Його:
“Не вірю в Нього”?
Всеобіймитель
І Вседержитель,
Хіба ж не обіймає, не держить Він
Тебе, мене, себе?
Хіба ж над нами не склепіння неба?
Хіба ж під нами не земная твердь?
Хіба ж нам не зоріють
Привітно зорі вічні?
Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?
Хіба ж усе це не пройма
Твій ум і серце,
Не віє в вічній таємниці
Незримо й зримо вколо тебе?
Наповни ж Ним все серце, аж по вінця,
І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,
То зви Його, як хочеш:
Любов! Блаженство! Серце! Бог!
А я ім’я не знаю
Йому! Чуття — то все;
Ім’я — то звук і дим,
Що пал небесний сповива.
Маргарита
Втішаєш ти мене всім тим;
Священик каже те ж; слова
Він тільки інші ужива.
Фауст
Ти обійди усі світи, —
Це кажуть всі од серця повноти,
Та кожному своя властива мова;
Чому й мені свого не вжити слова?
Маргарита
Послухаєш, то й гарно кажеш ти,
А все ж тривога обіймає,
Бо у тобі Христа немає.
Фауст
Дитино!
Маргарита
Горе мені тяжке,
Що ти попав в товариство таке.
Фауст
Яке?
Маргарита
Того, що ходиш завше з ним,
Ненавиджу я всім нутром своїм;
Такого не було ще ніколи;
Побачу — аж у серце коле,
Той чоловік страшний якийсь.
Фауст
Люба лялечко, не бійсь!
Маргарита
Його присутність аж кров стена.
Я всім зичлива й приязна;
Тебе хочу бачить — жду не діждуся,
Того ж чоловіка душею боюся,
Та ще й здається, що він шахрай!
Як я неправа, Боже, не карай!
Фауст
Є ж і такі диваки на світі.
Маргарита
Із таким я б не хотіла жити!
Як тільки він заходить сюди —
Подивиться так глузливо завжди
І мов зі злом;
Знать, що йому чуже все кругом;
В нього написано на лобі,
Що йому ніхто не в уподобі.
Мені з тобою тут в тиші
Так легко, вільно на душі,
В його ж присутності мене мов що стиска…
Фауст
(до себе)
Моя віщунко ти чутка!
Маргарита
Аж самовладу я гублю,
Як він до нас свій вид бридкий появить.
Здається, що й тебе вже не люблю,
Молитися при нім не можу навіть…
Аж серце сохне у журбі;
Так, мабуть, Генріх, і тобі?
Фауст
То просто антипатія.
Маргарита
Я мушу йти.
Фауст
Коли вже зможу я
Набутися з тобою вдвох, мій світе,
Із груддю грудь, з душею душу злити?
Маргарита
Якби ж то спала я сама,
То сю ніч я б дверей не замикала.
Так мати ж — мов не спить — дріма,
І, якби нас вона застала,
То я б і з місця вже не встала!
Фауст
Нічого, серце, то дарма.
На пляшечку! Лиш три краплини
Підлий в пиття; це зразу вплине,
їй сон глибокий принесе.
Маргарита
Для тебе я піду на все.
А це їй часом не завадить?
Фауст
Хіба я можу зле щось радить?
Маргарита
О голубе, я так тебе люблю,
Що воленьку у всім твою вволю;
Для тебе я такого вже зробила,
Що більш зробить, здається, і несила.
(Виходить).
Мефістофель
(увіходить)
От мавпа! Вже пішла?
Фауст
Ти знов тут шпигував?
Мефістофель
Так, все, здається, розібрав:
Вас, докторе, навчали катехизі,
І ви раділи з тих побожних вправ.
Дівчата те читають, як по книзі, —
Хто вірить в Бога щиро й гаряче,
Той і від них, гадають, не втече.
Фауст
То ти не бачиш, хижий звіре,
Що вірна, щира та душа,
Святої повна віри,
Яку вважа
Єдиним щастям, — тож вона боліє,
Що ближній осягти спасіння не зуміє.
Мефістофель
Ех ти, жених надземно-земний!
Водить за ніс тебе дівча.
Фауст
Ти, пекла вибрудок нікчемний!
Мефістофель
Фізіономії ж вона незле вивча.
То моторошна їй завжди моя присутність?
Крізь маску цю побачила вона
Мого ума приховану могутність;
Для неї — геній я, а може, й сатана.
Так сю ніч…
Фауст
Що тобі до того?
Мефістофель
І я ж утіху маю з цього.
Біля колодязя
Гретхен і Лізхен із глеками.
Лізхен
Про Бербельхен ти чула щось?
Гретхен
Ні, рідко я ходжу між люди.
Лізхен
Сьогодні чула я од Труди,
Що їй до скруту вже прийшлось,
Отій гордячці!
Гретхен
Як?
Лізхен
Вже щось в ній є!
Тепер на двох і їсть, і п’є.
Гретхен
Ах!
Лізхен
От тобі й дожартувалась.
На шию парубку чіплялась!
З ним вона й на гулі,
З ним і на танцюлі,
Хотіла скрізь перед вести;
Пиріжком, вином її вгости;
Пишалась з своєї красоти,
Стиду і сорому не мала,
Дарунки від нього приймала.
А він лестив її, пестив,
Аж поки без вінка пустив.
Гретхен
Сердешная!
Лізхен
Жалю по киселю!
Ми все, було, при кужелю,
Мати не випустить вночі, —
Вона ж воркує, стоючи
В садку з ласкавчиком своїм, —
І нічка не змигнеться їм.
Тепер іди на покриття,
На привселюдне каяття.
Гретхен
Він, певне, жениться на ній.
Лізхен
Нема дурних! Та він же зух —
Ще знайде сто таких красух;
Уже відкинувсь.
Гретхен
Одурив!
Лізхен
А хоч би славу і покрив,
То хлопці зірвуть з неї вінця.
А ми їй — січки під ворітця.
(Пішла).
Гретхен
(сама, вертаючись додому)
Як сміло я колись судила,
Як дівчина яка зблудила!
Як я словами гріх діймала,
Що й слів на те було замало!
Як я його, було, чорню
І бідну покритку виню.
Яка була в мені пиха!
І ось — сама не без гріха.
Та все, що в гріх мене ввело,
Ох Боже, любе й миле було!
Біля міського муру
У ніші муру статуя Mater dolorosa[44], перед нею глечики з квітами. Гретхен стромляє свіжі квітки в глечики.
Гретхен
О Діво,
Глянь милостиво,
За гріх мій Бога вмилосердь!
Мечем пробита,
Жалем повита,
Ти зриш Святого Сина смерть.
Отця зовеш Ти
Й зітхання шлеш Ти
До неба, скорбі повна вщерть.
Хто знає,
Як крає
Це серце біль трудний?
Як душа моя страждає,
Чим тремтить, чого жадає —
Видно лиш Тобі одній!
Чи то б куди пішла я —
Тяжка, тяжка, тяжкая
На серденьку печаль!
Чи то одна сиджу я —
Тужу, тужу, тужу я,
Терзає душу жаль.
Скропила я ції квіти
Росою, ах! сліз моїх,
Коли я рано-вранці
Для Тебе рвала їх.
Як промені веселі
Заграли крізь вікно,
Ридаючи, в постелі
Сиділа я давно.
Спаси! Одринь ганьбу і смерть!
О Діво,
Глянь милостиво,
За мене Бога вмилосердь!
Ніч
Вулиця, біля дверей Гретхен.
Валентин
(солдат, брат Гретхен)
Коли, бувало, на гульні
Товариші мої п’яні
Почнуть хвалить та величать
Своїх улюблених дівчат,
П’ючи хильцем, шоб та хвала
Іще міцнішою була, —
Сиджу я нишком у кутку
І чвань ту слухаю грімку,
А там всміхнусь, розгладжу вус
І, повну взявши, було, озвусь:
“Ну що ж, усякому своє!
Та де в краю дівчина є,
Щоб Гретці-сестриці рівня була,
Щоб їй водиці подать могла?” —
Дзень-брязь! Дзень-брязь! Бряжчать чарки,
Аж гук устане: “Правда його!
Вона — окраса дівоцтва всього!” —
І поніміють всі хвальки.
Тепер до чого ж довелося!
Дерись на стіну, рви волосся!
Усяка погань шпильки пускає,
Киває, моргає, плечима стискає,
Й на кожен закид, кожен закив
Мовчи й печи, мов злодій, раків!
Хоч їх усіх поб’ю на рам’я,
А все ж брехні їм не завдам я.
Де хто ж іде? Ще й крадькома…
їх двоє, сумніву нема.
Коли це він, той шалапут,
То я йому зроблю капут!
Фауст, Мефістофель.
Фауст
Отак, як там, в каплиці, за вікном
Проблискує лампадка невгасима,
А далі ледве-ледве блима,
І тьма згущається кругом, —
І в мене в серці споночіло.
Мефістофель
А в мене якось ниє тіло,
Мов у кота, що по щаблях,
По ринвах крадеться на дах;
А на душі вже так цнотливо…
Злодійкувато й похітливо…
То вже по жилах жбуха, б’є
Вогонь Вальпуржиної ночі,
Що післязавтра настає, —
Тоді й до сну байдужі очі.
Фауст
А скарб тоді підніметься мені,
Що он мигоче в глибині?
Мефістофель
Так, ти зрадієш — не сказати;
Казанчик вигулькне пузатий:
Я якось зазирнув згори —
Які там гарні таляри!
Фауст
А там нема якихсь окрас
Для любої моєї кізки?
Мефістофель
Чому ж, я бачив там якраз
Чудових перел зо три низки.
Фауст
Гаразд! Не хочеться мені
Іти до неї впорожні.
Мефістофель
Чого ж на себе нарікати,
Як можна й даром скуштувати?
Ось зорі сповнили всю неба глибину,
Нам можна братися за діло.
Я їй моральної утну,
Щоб їй скоріше закортіло.
(Співає, приграючи на цитрі).
Катрусю, чом
Стоїш смерком
Попід вікном
У хлопця, що ти любиш?
Гляди, гляди,
Не йди туди,
Побійсь біди —
Віночка там загубиш.
Йому дарма;
Зведе з ума —
Лишайсь сама,
Заломлюй білі ручки!
Кохать — кохай,
А розум май,
Не потурай,
Доки не дасть обручки!
Валентин
(виступає)
Кого ти надиш? Сакрамент!
Розпроклятущий щуролове![45]
Строщу я вщент твій інструмент,
Те ж буде вмент і співакові!
Мефістофель
Готова цитра, кидай в грязь.
Валентин
А зараз череп тільки хрясь!
Мефістофель
(до Фауста)
Ну, докторе, яви одвагу!
Сміліш! Я ж поруч ось стою!
Виймай мерщій із піхов шпагу!
Коли! Штирхай! Я відіб’ю.
Валентин
Ану ж відбий!
Мефістофель
А чому й ні!
Валентин
Іще!
Мефістофель
Давай!
Валентин
Сам чорт на його стороні!
Це що ж таке? Мов руку одняло…
Мефістофель
(до Фауста)
Коли!
Валентин
(падаючи)
Ой-ой!
Мефістофель
От і готов, дурло!
Тепер тікаймо звідси пріч!
Ти ж чуєш, здійняли вже галас.
Поліція б зі мною не змагалась,
А карний суд — то інша річ.
Пішли.
Марта
(у вікні)
Сюди! Сюди!
Гретхен
(у вікні)
Вогню! Вогню!
Марта
Рятуйте, завели різню!
Народ
Убитий ось один!
Марта
(виходячи)
А вбивці ж де? Втікли куди?
Гретхен
(вибігаючи)
Хто це?
Народ
Це матері твоєї син.
Гретхен
Всевишній! Пощади!
Валентин
Вмираю! Скоро вимовить,
Зробить — іще скоріш.
Баби, покиньте скиглить-вить
І слухайте пильніш!
Всі обступають його.
Ти, Гретонько, ще молода,
Ума в тобі шукать шкода, —
Ідеш ти не туди…
Що робиш, треба дороблять:
Коли вже з тебе вийшла…
То хоч на всю блуди!
Гретхен
Ой брате! Боже! Ти ж ганьбиш…
Валентин
Та ти хоч Бога вже облиш.
Що сталось — не розстанеться,
Що має стати — станеться.
З одним ти нишком впала в гріх,
А там і троє буде їх,
А дійде до дванадцяти —
З всім містом будеш знаться ти.
Як тільки вродиться ганьба,
її ховає сповитуха,
Нічної темряви габа
їй покриває очі й вуха.
її не пізно і приспать ще,
Та ось вона росте, зроста
І ходить гола запроста,
Хоч їй від того і не краще.
Та чим гидкіш її лице,
Тим більше їй потрібно це.
Вже скоро, скоро прийде час,
Коли всі чесні люди в нас
Од тебе, лярво, відсахнуться,
Як од прокази, віджахнуться.
Як в очі будеш їм глядіти
Після такої страмоти?
Тобі каблучки не одіти,
До вівтаря не підійти
І не кружляти більш у танці
У гарній сукні-мережанці…
Заб’єшся в темний кут навіки
Поміж старці, поміж каліки,
Й як Бог простить гріхи твої, —
Будь проклята ти на землі!
Марта
Та не гніви блюзнірством неба!
Самому каятися треба!
Валентин
Якби я міг, я б задушив
Тебе тут, звіднице мерзенна,
І, певне, в Бога б заслужив
На віки вічні розгрішення!
Гретхен
Ой муки люті! Брате мій!
Валентин
Замовч, кажу, ридать не смій.
Це ж сором твій мені на кару
Завдав смертельного удару.
До тебе, Вишній Судія,
Іду солдатом чесним я.
(Умирає).
Собор
Служба Божа. Органи і півча. Гретхен серед юрби народу.
Позад неї Злий дух.
Злий дух
Не так бувало, Гретхен,
Коли ще невинна
Ти йшла до вівтаря,
З пошарпаної книжечки
Молитви лебеділа
І гра дитяча,
І Бог у серці!
Гретхен!
Де в тебе голова?
Яка провина
У тебе на душі?
Ти молишся за душу матері,
Тобою приспану для довгих-довгих мук?
У тебе на порозі кров чия?
А в тебе під серцем
Що там ворушиться,
Ляка й тебе, й себе
Зловісною присутністю?
Гретхен
Горе! Горе!
Коли б позбутися думок,
Що тут і там, і там і тут
Мене гнітуть!
Хор
Dies irae, dies ilia
Solvet saeclum in favilla.
Грає орган.
Злий дух
То неба гнів!
Труба гримить!
Гроби тремтять!
Твоя душа
Із смерті сну
Для мук огненних
Знову вокресла —
Дрижить!
Гретхен
Як би втекти!
Органи ті мені
Дух забивають,
Той спів мені
Мов серце крає!
Хор
Judex ergo cum sedebit,
Quidguid latet, adparebit,
Nil inultum remanebit.
Гретхен
Як млосно тут…
Тяжкі колони
Мене тіснять!
Склепіння
Давить! — Повітря!
Злий дух
Сховайсь! Гріха й ганьби
Не заховаєш.
Повітря? Світла?
Горе тобі!
Хор
Quid sum miser tunc dicturus,
Quem patronum rogatums,
Quum vix justus sit securus?[46]
Злий дух
Лице од тебе
Одвертають святі,
Тобі подати руку
Страшно праведним!
Горе!
Хор
Quid sum miser tunc dicturus?
Гретхен
Сусідко! Ваш флакон!
(Непритомніє).
Вальпуржина ніч[47]
Гори Гарц. Околиці сіл Шірке і Еленд.
Фауст і Мефістофель.
Мефістофель
Тобі, мабуть, згодилося б мітлисько?
Мені б оце дебелого цапка!
Бо, знаєш, ми до цілі ще не близько.
Фауст
Ні, ноги ще кріпкі, і йти не дуже слизько,
То буде з мене і ціпка.
Яка користь промчати навпрошки?
Ні, краще йти по закрутах долини,
На прямовисні дертись стромовини,
Що з них униз мов падають струмки —
Які утіхи скрасять нам стежки!
Поглянь, в березах завесніло,
Одмолоділа і сосна;
Невже ж весна не ввійде в наше тіло?
Мефістофель
Та що весна та навісна!
У мене в тілі зимнім-зимно;
Я б по снігу з охотою носивсь.
А тут іще й на небі ніби димно;
Червоний місяць весь обгородивсь,
Ледь блимає; не встигнеш і ступити, —
На дерево чи скелю налетиш!
Чи вогника блудного нам гукнути?
Із ним видніш і веселіш.
Агов, малий! Ходи, пройдися з нами!
Чого там блудиш манівцями?
Чим так горіть, нам вгору присвіти!
Блудний вогник
Надіюся, що панству на догоду
Зумію я здолать свою природу:
Зиґзаґами я звик завжди іти.
Мефістофель
Ти що ж, людину мавпувати?
Во ім’я чорта мусиш прямувати,
А ні — умить тебе задму!
Блудний вогник
Я бачу — ви господар в цім дому,
Готов служить і тямлю осторогу.
Та зважте, скільки чар сьогодні на горі;
Раз ви мене взяли собі в проводирі,
То не здивуйте, як схиблю дорогу.
Фауст, Мефістофель і Блудний вогник
(співають навпереміну)
Ми вступили в володіння
Снів чудових, чар таємних.
Проведи нас без блудіння
По просторах диких, темних,
Де блукають дивні мрева.
За деревами дерева
Мимо, мимо вдаль несуться,
Кручі корчаться і гнуться;
Онде бескети носаті
Захропіли, лігши спати.
Між каміння, баговиння
Чуть струмочків дзюркотіння.
Щось рокоче, щось воркоче,
Мов кохання шепт урочий,
Раювання сни чудові,
Спів надії, спів любові! —
Оддається скрізь луною,
Казковою давниною.
Шугу! Пугу! Скрики, зойки…
Сич і пугач, чайки й сойки —
їм незмога сю ніч спати…
Чагарями скачуть жаби —
Товстопузі, довголабі!
Ось гадючиться коріння
І крізь ріння, й крізь каміння;
Дивовижні їх сплетіння
Мов зібрались нас хапати:
Пручать скрути, ніби спрути,
Щоб мандрівців затягнути.
Долом мшавим, колом млавим
Миші, миші сунуть плавом,
Незліченні, різноцвітні!
А на кожнім горнім плаї
Світляків рясніють зграї,
Щоб зблукались мимохідні.
Ти скажи, чи ще йдемо ми,
Чи на місці стоїмо ми?
Все тут крутить веремії —
Корчі, й скали-зубоскали,
Й світляки, що заскакали,
Завихрились, навіснії.
Мефістофель
Йди за мною без зневір’я!
Почалося середгір’я;
Звідси нам, як дивний сон,
Замигоче цар Мамон.
Фауст
Крізь землю заграва замріла,
Немов розжеврілася рань,
Запроменіла, зазоріла,
Прохлюпнулась в найглибшу хлань.
Там в’ється пара, дим клубками,
Там жар у мареві горить,
То ллється тонко, мов нитками,
То водоспадом аж яскрить,
То по долині круженяє,
Струмує тисячею жил,
То знов водносталь їх єднає
Між двох прилеглих скельних брил.
Ось іскор безліч нам заграла,
Мов золотий пісок зрина…
Поглянь, поглянь, як запалала
Скали стрімчастої стіна!
Мефістофель
Мамон вже знає, як одзначить
Цю урочистість, празник цей!
Радій, що все ти зміг побачить;
Я чую вже розбещених гостей!
Фауст
Який рвучкий схопився вихор!
У спину б’є, мов триста душ!
Мефістофель
Чіпляйсь за ребра скель чимдуж,
Бо в прірву звалишся, то буде не до ігор.
Гускне ніч од імли завій…
Чуєш? Бором реве борвій!
Сполошились сови вирлаті.
В вічнозеленій палаті
Вітер колони рушить,
Гілля трощить і крушить,
Стовбур’я стогне в одчаї,
Коріння вивертом зяє.
І страшно грьопає враз додолу
Мішма, шкереберть все те посполу,
І, розгулявшись по вітровалі,
Буря регоче в проваллі.
Чуєш крики — дальше й ближче?
Чуєш гуки — вище й нижче?
З усіх верхів, з усіх низів
Рине скажений чаклунський спів.
Хор відьом
Весь Брокен од відьом зацвів, —
Жовта стерня, зелений сів.
Зібрався там увесь кагал, —
Сів Уріан на трон із скал.[48]
Усяк навзаводи летить,
Відьма п…ть, а цап смердить.
Голос
Старенька Баубо в стороні
Одна трюхика на свині.
Хор
Хвала тому, кому хвала!
Нехай би Баубо нас вела!
Вперед, стара! Щодуху дми!
А за тобою — ми, відьми!
Голос
Ти кудою ішла?
Голос
Мимо Ільзенштайна.
До сови у гніздо зазирнула стайна,
Аж та витріщилась.
Голос
Взяв би тебе дідько!
Чого ти так швидко?
Голос
Я півбока драна,
Дивись, яка рана!
Хор відьом
Далекий шлях, широкий шлях,
А всі стовпились — просто жах,
Всіх вила колють, мітли рвуть,
І мати дохне, й діти мруть.
Відьмаки
(півхором)
Ми тут повзем, як слимаки,
Попереду усе жінки.
До зла баби йдуть, як на мед —
На тисячу ступнів вперед.
Другий півхор
Та ми не заздрим на бабів,
їм треба тисячу ступнів,
А чоловік — одразу скік!
І перегнав весь той потік.
Голос
(зверху)
Ходіть до нас сюди з озір!
Голос
(знизу)
Хотіли б ми до гір, на шир,
Та миємось, уже чистіш води,
Зате й безплідні назавжди.
Обидва хори
Вже місяць змерк, світ зірок стух,
І вихор стих, і вітер вщух,
Лиш ми, відьми, тут шумимо,
Мільйони іскор метемо.
Голос
(знизу)
Пождіть! Пождіть!
Голос
(зверху)
Це хто з провалля там ячить?
Голос
(знизу)
Мене візьміть! Мене візьміть!
Я лізу більше трьох століть…
Яка тяжка до верху путь,
А все ж кортить з своїми буть.
Обидва хори
Сідай на вила, на козла,
Дістань кола чи помела;
Бо хто сьогодні не злетить,
Тому в багні довіку скніть.
Недовідьма
(внизу)
Я вже давно тут дрібочу,
Але, як інші, не злечу;
Із дому йду усіх раніш,
Сюди прийду — усіх пізніш.
Хор відьом
Чарівна масть одваги дасть,
Оберне всяку річ у снасть,
Учинить човен із ночов, —
Хто вверх не сплив, той вниз пішов…
Обидва хори
Ми облетіли гору в млі,
Аж захотіли до землі.
Весь луг сирий скорій укрий,
Відьомський рій, відьмацький рій!
(Опускаються).
Мефістофель
Біжать, летять, свистять, стукочуть,
Скриплять, шиплять, киплять, клекочуть,
Смердять, іскрять, горять, печуть!
Відьомський дух повсюди чуть!
Держись мене, бо зразу відітруть.
Та де ж ти?
Фауст
(здалека)
Тут!
Мефістофель
Вже встигли відіпхати?
Та я ж таки господар хати!
Дорогу Фоланду[49]! Гей, люба чернь, роздайсь!
До мене, докторе! За мене враз хапайсь,
Та й виб’ємось з цієї товчі.
Нащо вже й я, а чую прилив жовчі.
Мене мов тягне щось туди, в оті кущі,
Щось блима там, мов очі вовчі…
Ходім, ходім туди мерщій!
Фауст
Дух заперечення! Ну що ж, веди де хочеш,
Коли вже ти увесь із протиріч;
Прийшли на Брокен ми стрічать Вальпурги ніч,
І раптом ти мені про самоту торочиш.
Мефістофель
Не самоту, а вужчий круг!
Дивись, який веселий рух
Біля бадьорого багаття!
Фауст
Волів би там, вгорі, гулять я.
Там жар затлів і дим пішов,
Юрба до злого вже збираться стала,
Розв’яжеться там загадок немало.
Мефістофель
Й зав’яжеться чимало їх ізнов.
Нехай великий світ хвилює,
А нас і тиша улаштує.
Прадавній звичай всім велить
В великім світі скрізь малі світки творить.
Бач, молоді відьми всі наголо тут голі,
Старі ж убралися мудріш.
Прошу, будь з ними приязніш!
Турботи мало, втіх доволі.
Он грають вже… Бодай їх, тих музик!
До тої ревняви я й досі ще не звик,
Але тому вже не зарадиш горю…
Ходім, я перше сам зайду,
А там тебе у круг введу.
Ну що, скажи, чи мало в нас простору?
Очима кинь — нема йому кінця…
Кругом костри веселі зір голублять;
Тут варять, п’ють, кричать, танцюють, люблять…
Що ж краще є, як гулянка оця?
Фауст
А як до них ти звернешся з привітом?
Чи так, як чорт, чи, може, ворожбитом?
Мефістофель
Я, правда, звик собі інкогніто ходить;
Та хоч-не-хоч, в цей день слід
орденом світить.
Підв’язки в нас не знає тут ніхто,
Зате шанує всяк це кінське копито.
Он бачиш слимака? Випручуючи ріжки,
До нас підповзує плазьма,
Мене вже він рознюхав трішки…
Втаїтися тут способу нема.
Ходім, обійдем всю громаду тую;
Ти женихайсь, а я постаростую.
(До деяких, що сидять біля погаслого багаття).
Панове старики, чого ви сіли скраю?
Всередині я вам повеселитись раю,
Між молоді, в розгульнім сум’ятті;
Насадитесь і дома в самоті.
Генерал
Служить народу — шкода праці!
Хоч як рятуй його в біді,
А як в жінок, то так і в націй —
Завсіди зверху молоді.
Міністр
Тепер не той пішов вже чоловік!
Де старина та люба-мила?
Коли у нас була вся сила,
То справді золотий був вік.
Вискочень
І ми були мов не дурні,
Повсюди руки нагрівали;
Та в цій крутні, у цій вертні
І те, що мали, ми втеряли.
Письменник
І хто тепер читав би твір
Поважного якогось змісту?
Не втрапиш ти ніяк, повір
На молодь, надто гонористу.
Мефістофель
(являючись на мить старезним дідом)
На Суд страшний іти всім скоро доведеться,
Бо я в останній раз на шабаш ось бреду;
Як я вже на тонку пряду,
То й світ небавом западеться.
Відьма-перекупка
Панове, прошу, не минайте!
Погляньте пильно на мій крам!
Такої знайди, так і знайте,
Ніде більш не надибать вам.
Нема нічого в мене в ятці,
Щоб без заслуг якихсь було;
Все наше, нічого бояться,
Усе колись робило зло.
Кинджали всі не раз багрились кров’ю,
Бокали всі трутизни пал лили
В тіла при повному здоров’ю;
Убори всі дівчат з пуття звели,
Усі мечі або вчинили зраду,
Або противника підступно вбили ззаду.
Мефістофель
Е, тітко! Зваж ти на вимоги ринку.
Те, що було, те загуло!
Сховай кудись свою старинку,
Нове б нас дужче притягло!
Фауст
Ну й шарварок — аж голова дуріє…
Це ярмарок, чи що, кругом шаліє?
Мефістофель
Все стовпище угору підступає;
Не ти його, воно тебе рушає.
Фауст
То хто стоїть?
Мефістофель
Пригляньсь, Ліліт.
Фауст
Яка Ліліт?
Мефістофель
Адама перша жінка.
Пустила коси вітру на розпліт —
Ото її єдина одежинка.
Як в них вона заплута юнака,
То вже не скоро бідного пуска.
Фауст
Он дві сидять — стара і молода.
Мабуть, натанцювались досить.
Мефістофель
Сьогодні так сидіть не випада.
Ходім до них! Мене до танцю зносить.
Фауст
(танцюючи з молодою)
Колись приснилися мені
Два яблучка на яблуні;
Два яблучка висять-блищать,
І я поліз, щоб їх зірвать.
Красуня
Та яблучок кортить-бо вам,
Усім Адамовим синам,
І радо я в своїм саду
Тих яблучок для вас найду.
Мефістофель
(танцюючи з бабою)
Колись приснилося мені
Старе дупло в осичині;
Хоч те дупло й гниле було,
Воно мене немов тягло.
Яга
Я б’ю низенько вам чолом,
Лицарю з кінським копитом!
Держіть готового сучка,
Коли дупло вас не ляка.
Проктофантазміст[50]
Прокляте кодло! Як же ви посміли!
Чи ж вам не ясно з виступів моїх,
Що в привидів немає справжніх ніг?
Ви й танцювать, як люди, ще схотіли!
Красуня
(танцюючи)
Чого ж то він сюди приліз?
Мефістофель
Та він буває всюди й скрізь!
Як хто танцює, то він цінить.
І жоден крок йому б не існував,
Коли б його він не обґрунтував.
А як вперед ідеш, тоді його аж пінить.
Коли б іще на місці ви топтались,
Як він в млині своїм старім,
Та й славили його при тім, —
Тоді б ви, може, схвалення діждались.
Проктофантазміст
То що ви тут? Ну й звички у чортів!
Почезніть геть! Та я вже ж просвітив!
Не зна ладу пекельнеє поріддя.
І мудрі ми — а в Тегелі привиддя.
З химерами б’ючись, я вже пихтів-пихтів,
Вони ж живуть; ну й звички у чортів!
Красуня
Та годі вже нам дозоляти!
Проктофантазміст
Скажу вам прямо, не стерплю:
Я деспотизму духу не люблю,
Бо мій же дух не має влади.
(Танець іде далі).
Мені сьогодні вперто не щастить,
Але ж мандрівку треба описати;
Чортів з поетами надіюсь подолати,
Коли б ще тільки довший час прожить.
Мефістофель
Він піде ще в калюжу сполоснуться —
Так він лікується з усіх недуг;
Коли ж йому п’явки у зад ввіп’ються,
То вийдуть з нього духи, вийде й дух.
(До Фауста, що кинув танцювати).
А де ж твоя дівчина-врода,
Що до танку співала всмак?
Фауст
Коли вона співала так,
Червона мишка плигнула їй з рота.
Мефістофель
Ото і все? Це ще біда мала;
Аби не сіра миша та була.
Чи ж дивляться на те, коли гулять охота?
Фауст
А ще я бачив…
Мефістофель
Що?
Фауст
Ти в даль вдивися пильно:
Он дівчина, прекрасна і бліда;
Мов скована — така її хода,
Ледь сунеться — повільно йде, повільно…
Мені здається, впізнаю
В ній Гретхен милую мою.
Мефістофель
Нехай собі! Немає в тім добра.
То ж привид неживий, оманлива мара.
Біда, кого вона спіткає,
Бо зір її у жилах кров стенає,
Людину враз у камінь обертає;
Ще про Медузу казка не стара.
Фауст
Так, мов оскліли очі мертвякові,
їх не закрила любляча рука.
Це Гретхен грудь, у любощах п’янка,
Це Гретхен тіло, в пестощах медове…
Мефістофель
Ти — дурень-легковір! Та це ж одна мана!
Здається кожному коханкою вона.
Фауст
Що за розкоші! Що за муки!
Мене до неї порива…
Та чом цю гарну шию обвива
Червоний шнур подобою гадюки,
А вшир — як спинка ножова?
Мефістофель
Та бачу, бачу всі ті штуки.
А часом під пахвою й голова,
Що втяв Персей їй міцнорукий.
Та що за мрією гоньба!
Ходім до того он горба,
Там шумно й людно, — чистий Пратер,[51]
І, як не спить твій поводатир, —
Ми під театром стоїмо.
Що тут таке?
Servibilis[52]
Знов зараз почнемо.
Семірку в нас усі тут полюбляють,
Остання це з семи денних вистав.
Аматор п’єсу написав,
Аматори і виставляють.
Пробачте, я вже мушу йти;
Аматор я — завісу відслонити!
Мефістофель
На вдивовижу вас на Блоксберзі зустріти,
Вам кращого притулку не знайти.
Сон Вальпуржиноі ночі, Або золоте весілля Оберона й Тітанії[53]
Інтермедія.
Директор театру
Нині буде вам спочин,
Мідінгівці жваві:
Гора й долина — то наш кін,
Готовий до вистави.
Герольд
Півстоліття ждать дано
Весілля золотого.
А сварка скінчиться — воно
Ще золотіш від того!
Оберон
До мене, духи, всі сюди,
Як ви мені покірні, —
Ми вже знову, й назавжди,
З жоною друзі вірні.
Пук
Пук перевертом іде,
Притупує ногою,
Веселих духів вслід веде
Ватагу за собою.
Аріель
Аріель заводить спів
У тонах дивних, ясних;
Вабить всіх його мотив —
Потворних і прекрасних.
Оберон
Всі, хто хочете, ходіть
До нас любові вчиться!
Щоб подружжю в згоді жить,
Перш треба розлучиться!
Тітанія
Як муж бурчить, жона кричить —
На це є добрий захід:
її на схід кудись замчіть,
Його пошліть на захід!
Оркестр
(tutti fortissimo)
Комарі й жучки-гучки,
їх брати і сестри,
Жаби й коники-сюрчки —
Усі у нас в оркестрі!
Соло
Чи ви бачили дуду —
Мов бульбашку надуту?
Йде й гуде — ду-ду, ду-ду,
Гундосить аж до нуду.
Дух, що тільки твориться
З жабиних пліч, павучих ніг
І крилець двох незгірших, —
Як не вийде звіреня,
То, певне, вийде віршик!
Парочка
Дрібний крок, високий скок,
Де росяна травиця;
Та в повітря до пташок
Тобі несила звиться.
Цікавий мандрівець
Чи я у маскарад замчавсь,
А чи марю, може?
Звідкіля ти тут узявсь,
Обероне-боже?
Ортодокс
Не має він хвоста й рогів,
Я ж знаю те, що знаю:
Як і грецьких всіх богів,
Його за чорта маю.
Північний художник
Що я тут не розпочну —
Якісь бліді етюди.
Ось я в Італію майну,
Там все інакше буде.
Пурист
В який це я попав содом!
Які кругом лахудри!
З усіх присутніх тут відьом
Лиш дві вживають пудри.
Гола відьма
І пудра, й плаття нас ляка,
То — баб’яче вже діло;
Сиджу на цапі голяка —
Любуйте всі на тіло!
Стара відьма
З тобою спорити шкода,
Та високо не пнись ти;
Хоч ти вродлива й молода,
А доведеться гнисти.
Капельмейстер
Комарі й жучки-гучки,
Од голої од станьте!
Жаби й коники-сюрчки,
Не кваптеся, анданте!
Флюгер
(о один бік)
Яка компанія, гляди —
Панянки знакомиті,
Та й кавалери хоч куди, —
Усі як перемиті!
(У другий бік).
Як не розступиться земля
Цю погань поглинути,
Тоді од них готовий я
І в пекло плигонути.
Ксенії
Ми — кузьки з тисяччю жалець,
Кусаємось затято;
Прийшли ми к чорту на ралець,
Бо це ж наш рідний тато!
Геннінгс
Поглянь на дружний рій казюк —
Наївні і жартливі!
Ще хтось подумає про злюк,
Що серцем добротливі.
Музагет
Мені приємно поблудить
В цім галасливім крузі;
Відьми б я краще став водить,
Як ті примхливі музи.
Ci-devant геній часу
Із нами ладь, держись за нас, —
Побачиш, вийдеш в люди!
Це ж Блоксберг, наш німецький Парнас,
Усім тут місця буде.
Цікавий мандрівник
Що то за один, скажіть,
Бундючний, гордовитий?
Все носом нишпорить, нюшить,
Чи є тут єзуїти.
Журавель
Чи чиста, чи мутна вода, —
Люблю ловити рибку;
Й побожним часом випада
В чортів побути дрібку.
Син світу
Побожні йдуть на кожну путь,
Аби вела угору;
І Блоксберг скоро оберуть
За місце для собору.
Танцюрист
Що це? Ніби бубнії
На багвах б’ють у бубни?
Та де там, ні! То бугаї
Очеретолюбні.
Танцмейстер
Усі у круг — танцюй, нога!
Всі скачуть, як попало,
Кривий стриба, гладкий плига —
Байдуже, що невдало!
Скрипаль
Чорти! Один одного б тут
Смачніше, як людей, їв!
Та їх гамує голос дуд,
Як звірів — спів Орфеїв.
Догматик
Усякій критиці на зло
Я на своїм остався:
Бо якби чорта не було,
То де ж би він узявся?
Ідеаліст
Моя фантазія буя
Цей раз, як кінь безгнуздий;
Бігме, коли усе це — я,
То я таки безглуздий.
Реаліст
Шаліє дух, піднявши бунт;
Я лютий до нестями!
Уперше тут схитнувся ґрунт
У мене під ногами.
Супернатураліст
Таїть утіхи немалі
Новий для мене обрій;
Бо як існують духи злі,
То мусять бути й добрі.
Скептик
Шукавши чортових скарбів,
Вже не один збезумнів.
Я цього слова вмисне вжив,
Щоб зримувать свій сумнів.
Капельмейстер
Жаби й коники-сюрчки,
Клятущі дилетанти!
Комарі й жучки-гучки,
Які з вас музиканти!
Пронози
Ми звемося sans souci,
Це не самохвальство;
Гориніж ходимо усі,
Коли велить начальство.
Невдахи
І нам перепадали було шматки,
Тепер не наздогониш,
Протанцювались у нас чобітки,
Ми біжимо босоніж.
Блудні вогні
Полюбуйтеся на нас,
Зродило нас болото.
Та блиском ми затьмарим враз
Усю оту голоту!
Падуча зірка
Ллючи іскри зореві,
Сюди я впала з неба;
Крижем тут лежу в траві —
Звести б на ноги треба.
Масивні
Гей, з дороги! Грубим путь!
Всі трави потолочим;
Духи йдуть, і духам буть
Опецьками не злочин.
Пук
Та не тупайте ви тут
Слонячою тупою,
Переважить всіх вас Пук
Сьогодні грубизною.
Аріель
Всяк, хто любить даль і шир,
Всяк, хто не безкрилий,
В літ за мною, до тих гір,
Що троянди вкрили!
Оркестр
(pianissimo)
Імла рідкіш, хмарки світліш,
Край неба засвітало.
Шелеще лист, шумить комиш —
Усе немов потало.
Похмурий день, поле
Фауст і Мефістофель.
Фауст
В недолі! В розпачі! Довго блукала, страждаючи, по землі, а тепер — у неволі. Як злочинницю, вкинуто в тюрму на люті муки — її, миле, безталанне створіння! Аж ось до чого дійшло! Ось до чого!.. — І ти, лукавий, нікчемний духу, таїв усе від мене! — Стій тепер, стій! Ворочай скажено своїми сатанинськими вирлами! Стій наді мною нависом, осоружний! — У неволі! У безпросвітній неволі! У владі злих духів і безсердечно осудливої людськості! А ти заколихуєш тут мене відворотними розвагами, приховуєш од мене її гірке горе, — нехай гине в безпораді!
Мефістофель
Вона не перша!
Фауст
Собако! Потворо мерзенна! — Оберни його, безконечний духу! Оберни цього гробака знов у собачу постать, що в ній він любив гасати нічною добою, клубком підкочуватись під ноги мирному перехожому і кидатись на плечі поваленому. Оберни його знову в його улюблену подобу, хай плазує переді мною в пилу, хай я топтатиму його потоптом, падлюку! — Не перша! — Горе! Горе! Ні думкою здумати, ні гадкою згадати! Уже ж не одна загинула в безодні такого лиха, і смертною своєю нелюдською мукою не відпокутувала вини всіх інших перед очима Всепрощаючого! Серце моє начетверо крається, як подумаю про одну оцю безталанну; а тобі байдуже — глузуєш з недолі тисячей істот!
Мефістофель
От і довеслували ми до того берега, де у вашого брата, людини, глузд за розум заходить. Нащо ж було вступати з нами в спілку, коли хисту нема? І літати кортить, і запаморочення боїшся? Що ж, ми до тебе набивалися чи ти до нас?
Фауст
Чого вищиривсь на мене так людожерно?! Аж гидко! — Великий, могутній духу, ти, що ласкаво з’явивсь мені, ти, що знаєш серце моє й душу мою, навіщо ти прикував мене до цього ганебного супутника, що йому шкода за ласощі, а згуба за розкоші?
Мефістофель
Ти ще не виговорився?
Фауст
Врятуй її! А ні — горе тобі! Найтяжчі прокльони на твою голову на тисячі тисяч літ.
Мефістофель
Незмога мені розірвати пута месника, розбити його затвори. — Врятуй її! А хто довів її до загибелі? Я чи ти?
Фауст дико озирається.
Що, грому шукаєш? Шкода, не дано його вам, злиденним смертним! Бач, тиранська звичка: роздробити безвинного суперечника, коли загонить на слизьке.
Фауст
Веди мене до неї. її треба визволити!
Мефістофель
А про небезпеку свою забув? В місті ще свіжі сліди твого кривавого злочину! Над могилою вбитого ширяють духи помсти, чигаючи повороту душогуба!
Фауст
І тобі ще про це говорити! Смерть і погибель всесвітня на тебе, потворо! Веди мене до неї, чуєш, і звільни її!
Мефістофель
Та поведу вже, зроблю що можу. Що ж у мене, вся влада на небі й на землі? Я обмарю сторожу; добудь ключа і виведи її звідти людською рукою. Я ж чатуватиму напоготові з чарівними кіньми, — умчу вас. Це я можу.
Фауст
Швидше!
Ніч. Чисте поле
Фауст і Мефістофель летять навзаводи вороними кіньми.
Фауст
Чом в’ються вони круг шибениці?
Мефістофель
Не знаю, щось варять, щось творять.
Фауст
Висяться, низяться, клоняться, хиляться.
Мефістофель
Чарують, чаклують.
Фауст
І кадять, і святять.
Мефістофель
Вперед! Вперед!
В’язниця[54]
Фауст з низкою ключів і лампою перед залізними дверима.
Фауст
Знов жаль мене проймає незборимий,
У серці знов весь біль всіх серць людських.
Тут, тут вона, за мурами сирими,
Карається за свій безгрішний гріх!
Ти боїшся ввійти до неї?
Ти страшишся вини своєї?
Йди, не гайся! Смерть іде на поріг.
(Кидається до замка. Зсередини чути спів).
Пісня
Моя мати, ледащо,
Зарізала мене!
Мій батько, гультяй,
Із’їв мене!
А сестричка мала
Взяла й знесла
Кістки в зелений гай;
Я пташечкою полинула —
Вилітай! Вилітай!
Фауст
(відмикаючи)
Не думає вона, що милий тут,
Соломи шелест чує, брязкіт пут.
(Входить).
Маргарита
(ховаючись у солому)
Ой горе! Йдуть… Ой смерть, не йди!..
Фауст
(тихо)
Цить, цить! Я випущу тебе на волю.
Маргарита
(кидаючись йому до ніг)
Коли людина ти, згляньсь на мою недолю!
Фауст
Та не кричи, сторожі не збуди!
(Схоплює кайдани, щоб відімкнути).
Маргарита
(навколішки)
А хто ж тобі цю владу дав
Наді мною, кате?!
Крові вночі вже зажадав…
Ой зжалься, встигнеш ще скарати!
Чи ждати ранку тобі шкода?
(Встає).
Я ж молода ще, молода!
І мушу вмерти!
Я гарною була, і в тім причина смерті.
В мене був дружок, а тепер нема,
Хтось порвав вінок, квіти поламав…
Ой, пусти! За що така насила?
Пощади! Що я тобі зробила?
Вчуй мою благальну річ…
Та я ж не бачила тебе й навіч!
Фауст
Чи виживу я цю стражденну ніч!
Маргарита
Тепер твоя тут воля, кате.
Дай хоч дитя погодувати,
Всю ніч воно ще тут було;
Вони взяли його, мені на зло,
І кажуть, що я вбивця немовляти.
І я безрадісно помру.
Пісень про мене співають… То нелюди — шакали.
Вони ту казочку стару
До мене приклали.
Фауст
(падає їй до ніг)
Тобі до ніг упав коханий,
Прийшов розбить твої кайдани.
Маргарита
(кидається до нього)
Усім святим повинні помолиться ми!
Дивись! Під східцями
Горить огненна
Страшна геєна!
Лукавий,
Губитель кривавий,
Рикає, мов звірюга!
Фауст
(голосно)
Гретхен! Гретхен!
Маргарита
(наслухаючи)
Я чую голос друга!
(Зривається на ноги, кайдани спадають).
Де він, де? Я вчула слово кличне!
Вільна я! Зникло тло темничне!
Швидше, швидше пригорнути,
Упасти на груди!
Крикнув він: “Гретхен!” Той голос любовний
Крізь регіт глумливий і скрегіт зубовний,
Крізь ревіт пекельний, диявольський сказ —
Той голос коханий впізнала я враз!
Фауст
Це я!
Маргарита
Це ти! Ох, ще скажи! Ще раз!
(Обіймає його).
Це він, це він! Не стало мук, образ,
І тьми тюрми, й кайданів, і недолі!..
Це ти! Я знов на волі!
Ти мене спас!
Дивись, ось тая вулиця,
Де вперше ми ззирнулися,
А ось і той садок,
Де з Мартою тебе я ждала в вечорок.
Фауст
(хоче вивести її)
Ходім! Ходім!
Маргарита
(пестить його)
Лишись!
І я тут лишусь, як ти лишишся!
Фауст
Та не барись!
Як забаришся,
То нам на волі не бувать.
Маргарита
Ти що? Не вмієш цілувать?
Зі мною тільки розлучився,
Вже й цілуватись розучився?
Чому ж такий страшний тепер став?
А ти ж було речами і очами
До мене небо прихиляв
І цілував-заціловував до нестями.
Цілуй мене!
Бо цілуватиму тебе!
(Обіймає його).
Ой! Уста твої холодні і німі!
Чого?
Не стало кохання
Зарання…
Хто відняв його?
(Одвертається).
Фауст
Ходім! За мною! Люба, схаменись!
Люблю тебе стократно, як колись,
Молю тебе, за мною лиш іди!
Маргарита
(обертається до нього)
Хіба це ти? Чи це ж і справді ти?
Фауст
Це я! Ходім!
Маргарита
Ти з мене пута зняв
І знов мене в обійми взяв.
Чого ж мовчать у тебе жах і гнів?
Чи знаєш ти, кого це ти звільнив?
Фауст
Ходім! Ходім! Тікає ночі мла!
Маргарита
Рідну неньку з світу я звела,
Втопила рідне дитя.
Твоє й моє було в нім життя.
Твоє… Це ти? Чи, може, ні?
Дай руку мені! То це не вві сні?!
Люба, мила рука! — Ой, вона ж вогка!
Обітри! Здається, мов
То кров.
Боже! Кого ти заколов?
В піхви сховай свій меч,
Не супереч!
Фауст
Що було — те пройшло, тому край!
Мене не карай!
Маргарита
Ні, будь живий і цілий,
Мусиш упорать могили;
Готуй для кожного ямку
З самого ранку.
Матері — кращу містину,
Поруч із нею — сину,
А мені — чуть в стороні,
Недалеко од рідні!
А дитинку мені по праву грудь,
Більш там нікому не бути! —
Тебе до серця горнути,
То було щастя — повік не забуть!
Але його вже більш не вернути,
Порив мій до тебе чимсь ніби скутий,
Ніби ти хочеш мене відштовхнуть;
А все ж — це ти, і добрий, як завжди.
Фауст
Ти ж бачиш, це я. Іди ж, іди.
Маргарита
Куди?
Фауст
На волю.
Маргарита
Коли нас жде там вічний дім,
Тоді ходім, ходім!
Піду я в тихий той куток,
І далі — ні на крок…
Ти йдеш? О Генріху, коли б і я могла…
Фауст
Ти можеш, аби хіть!
Глянь, двері вже відкриті.
Маргарита
Нема мені надії на цім світі —
Впіймають скрізь, куди б я не втекла!
Ой тяжко-важко ходить попідтинням,
А ще до того з нечистим сумлінням…
Ой тяжко-важко в чужині блукати
І щогодини ждать розплати!
Фауст
Я лишусь з тобою!
Маргарита
Облиш! Облиш!
Дитя рятуй скоріш!
Туди, туди,
Під гору йди,
Понад ручай,
І прямо в гай,
І до ставка,
Де кладочка…
Витягай, витягай!
Воно ще виринає,
Воно ще б’ється!
Рятуй! Рятуй!
Фауст
Отямся! Чуй!
Один лиш крок — і вільна ти!
Маргарита
Коли б нам мимо гори пройти!
На камені там моя мати сидить,
Аж жах шибає мною!
На камені там моя мати сидить,
Хитає головою!
Ні, вже не кива… — ой, важка голова…
Спить — не проспиться, жива — нежива…
Спить, щоб ми вдвох раювали.
Щасні ті хвилі бували!
Фауст
Як ні впросити, ні вблагати,
То мушу силоміць узяти.
Маргарита
Пусти! Я насильства не буду терпіть!
Кинь мене, мов убивця, душить!
Все ж я робила тобі самохіть!
Фауст
День уже дніє! Мила! Мила!
Маргарита
День! Правда, що день! Останній день настає,
Це буде весілля моє!
Гляди ж, не кажи, що вже в Гретхен ти був!
Бідний мій віночку!
Прощай, прощай!
Ми зустрінемось, чекай,
Тільки не в таночку.
Кругом народу — аж загуло,
Площі й вулиць мало.
І враз тихо стало.
Ударили в дзвін, зламали жезло,
Волочать мене на плаху,
Руки зв’язавши назад.
Натовп здригнув від жаху —
Змахнув сокирою кат…
Ввесь світ, як німа могила!
Фауст
Ой нащо мене мати родила!
Мефістофель
(на порозі)
Швидше! Бо тут вам хвилина остання.
Годі вагання й словами змагання.
Коней моїх здригання
День провіщає близький.
Маргарита
Хто це, хто це такий?
Він! Він! Прожени!
Чого він прийшов сюди з глибини?
По мене!
Фауст
Ти будеш жить!
Маргарита
Суд Божий буде мене судить!
Мефістофель
(до Фауста)
Ходім! Бо кину тут тебе із нею!
Маргарита
Боже, зжалься над рабою твоєю!
Ви, херувими і серафими,
Мене осініте крильми благими!
Генріху! Який ти страшний!
Мефістофель
Вона рокована!
Голос
(з неба)
Врятована!
Мефістофель
(до Фауста)
Мерщій!
(Зникає з Фаустом).
Голос
(зсередини, завмираючи)
Генріху! Генріху!
