Дія п’ята
Відкрита місцевість
Мандрівник
Ось він, тінявий, привітний
Холодок од лип старих…
По мандрівці довголітній
Знов потрапив я до них!
Ось хатина та гостинна,
Що скитальця прийняла,
Як його на цю містину
Вергла з моря хвиля зла.
Де ж господар, господиня,
Люди щирі, помічні?
Чи ж моє благословіння
їм продовжує ще дні?
Чи ж у всьому мають вдачу,
Чи живуть в теплі, в добрі?
Чи побачу, чи віддячу?
Вже й тоді були старі…
Бавкіда
(древня бабуся)
Тихше, тихше, гостю милий!
Цить! Дідуня не збуди!
Довгий сон старому сили
На короткі дасть труди!
Мандрівник
Ой, це ж ти, бабусю люба,
Що з дружиною колись
Вдвох мене од смерті-згуби
Рятувати піднялись!..
Ти, Бавкідо, одходила
Потопельника тоді…
Увіходить дід.
Філемон! Ти скарб мій сміло
Видер з пащі злій воді!
Вздрів ваш вогник я в тумані,
Вчув ваш дзвоник крізь борвій…
Вам завдячую, кохані,
Тільки вам, рятунок свій.
Хай же ще раз подивлюся
Я на хвиль морських розмай;
Поклонюся, помолюся —
Серце повне через край!
(Іде вперед по дюні).
Філемон[112]
(до Бавкіди)
Приготуй вечерю живо;
Подаси в садочок нам…
Він же хай дивує диву,
Хай чудує чудесам.
(Стоячи побіч подорожнього).
Подивися: там, де хвилі
Грізно били з краю в край,
Там сади вже посадили,
Нарядили справжній рай.
Не під силу вже старому
Рятівниче ремесло…
Але що мені по тому —
Море далі одійшло.
Пан умілий, челядь сміла
Рили рів, гатили гать;
Де царила моря сила,
Стали люди панувать.
Глянь — навкруг сади, городи,
Ниви, села, хутори…
Та ходімо до господи,
Сонце вже надвечори.
Мерехтливо мріє далеч —
То вітрила майорять,
Поспішають в гавань на ніч,
Як пташки в гніздо летять.
Море синьою стягою
Ледве мріється здаля,
Де не глянь, перед тобою
Скрізь видніється жилля.
В садку
При вечері утрьох.
Бавкіда
(до мандрівника)
Чом сидиш, мовчиш думливо?
Чом нічого не їси?
Філемон
Хоче знати він про диво,
Ти ж йому розповіси?
Бавкіда
Диво дивне, що й казати,
Я не стямлюся й сама,
Та якесь химерувате —
Знать, добра у нім нема.
Філемон
Ні ж бо! Цісар в займанщину
Берег цей оддав йому,
І герольд на всю країну
Просурмив про це в сурму.
Де взялись на узбережжі
Зразу шатра, курені,
Далі замок, мури, вежі
І сади кругом рясні.
Бавкіда
Вдень, бувало, дарма праця,
Як ті люди не пихтять;
А вночі вогні іскряться,
Вранці глянь — готова гать!
Жертв упало тут немало,
Ніччю — крики, зойки, шквал…
Море полум’ям хитало…
Вранці глянь — готов канал.
Ох, безбожник він, завида,
Вже й на наше зазіха…
Од непевного сусіда
Недалеко до гріха.
Філемон
Він же нас до себе кличе:
Скільки хоч землі бери!
Бавкіда
Бійся моря, чоловіче,
І не кидайся гори!
Філемон
Ну, ходімо до каплиці,
Поки захід не погас,
Подзвонити, помолиться —
Бог старий не зрадить нас!
Палац
Просторий розкішний сад, широкий, рівно виведений канал.
Фауст, старий, аж древній, ходить, думає.
Баштовий Лінкей[113]
(в рупор)
Сідає сонце; до причалу
Човнів несеться батова:
Останнім жваво до каналу
Байдак великий заплива.
Не гнуться щогли в нім добротні,
Грайливо мають прапорці,
На нім досвідчені й зальотні
Щасливо маються плавці.
На дюні дзвонить дзвін.
Фауст
(жахається)
Проклятий дзвін! Він невлічимо,
Мов зрадний стріл, у серце б’є!
Усе моє перед очима,
А за плечима б то чиє?
Бринить у нім злорадність хижа,
Що всякій владі межі є:
Отой липняк, та вбога хижа,
Та церківця — то не моє…
Радніший я туди податься,
Та грізно тінь чужа встає;
То сіль в очу, то скабка в п’ятці,
Що всі відрадощі псує!
Баштовий
(як вище)
З вечірнім вітром прудко як
Летить процвітаний байдак,
Хоч наладований з верхом
Всіляким скарбом і добром!
Процвітаний байдак, наладований ущерть чужоземними виробами.
Мефістофель, Троє Дужих.[114]
Хор
Вернули ми,
Та ще й з добром…
Вельможний пане,
Б’єм чолом!
(Виходять на берег, вивантажують добро).
Мефістофель
Вернули ми не порожнем
І похвали од пана ждем.
Ми звідси два судна взяли —
Сюди аж двадцять привели.
Що нам доводилось долать,
Нехай посвідчить наша кладь.
На вольнім морі — вольний дух,
Гляди навкруг, не будь лінюх!
Бери, не гребуй, все одно,
Чи рибу вгледиш, чи судно!
Вдалося третє підчепить —
Четверте легше захопить,
А п’яте й одсічі не дасть —
У кого сила, в того власть!
Важливо — що, байдуже — як…
У мореплавстві я мастак:
Війна, торгівля і розбій —
Одно сукно, троякий крій.
Троє Дужих
Хвали нема!
Нема хвали!
Немов сміття
Ми привезли.
Чогось нахмурив
Пан лице:
Не до душі
Йому все це.
Мефістофель
Ніхто платні
Більш не чекай!
Уже ж ви всі
Взяли свій пай.
Троє
Та то бридня!
Попросим — дасть.
Усім належить
Рівна часть.
Мефістофель
Знесіть спочатку
В погреби
Усі коштовнії
Скарби.
Огляне він
Усе пильніш
І порахує
Все точніш —
Не пожалкує
Він і сам,
Дасть учту пишну
Морякам.
Я завтра всяких птиць побачу,
Усіх обмислю, всім оддячу.
Вантаж відносять.
(До Фауста).
Не зсуплюй брів, не хмур чола,
Прекрасно йдуть твої діла.
Усе ти мудрістю скорив
І землю з морем помирив —
Охоче море од землі
Плавкі приймає кораблі.
Тут у палаці ти сидиш
І цілий світ в руках держиш;
Тут, де була лиш гола рінь,
Звели ми перший наш курінь;
Де ми прорили перший рів,
Тепер простір для веслярів…
І землю й море повнить слух
Твоїх трудів, твоїх заслуг.
І нині тут…
Фауст
Прокляте тут!. —
Мені отрута із отрут.
У серце наче колька коле,
Скажу бувалому тобі:
Бодай не знать того ніколи!
І гріх, і сором, далебі!
Коли вже тих старих посяду
І сам осяду між лип’я?
Воно чуже — і світовладу
Від того ніби трачу я.
Коли вже там поставлю вежу
І все побачу, все простежу,
Окину зором широчінь
Трудом набутих володінь,
І подивлюся, як навкруг
Прекрасно творить людський дух,
І ради мудрої додам
На поміч сміливим трудам.
Отак-то муки перенось,
Коли в багатстві брак чогось.
І дзвону гук, і запах лип —
Мені мов церква, цвинтар, гріб…
Невже всесильну волю тут
Оцей пісок заб’є до пут?
О, як те збути, як забути?
Почую дзвін — я лютий, лютий!
Мефістофель
Так, через прикрощі оті
Смаку не чуєш у житті.
Огидний, що й казать, той дзвін,
Шляхетне вухо ріже він.
Отой ненавидний бов-лив
Все небо жовчю мов залив
І від хрестин до похорон
Тобі ясує свій закон,
Немовбито між “бов” і “лив”
Ти і не жив, а тільки снив.
Фауст
Непослушенство й перекір
Мені струїли владу й мир;
Тут увірветься під кінець
І справедливості терпець.
Мефістофель
Чого ж тобі на них дивиться?
Вели сюди переселиться!
Фауст
Жени їх звідти, хай їм грець!
І тут їм добре буде житься —
Я дам прегарний хуторець.
Мефістофель
Та ми їх миттю переселим
І схаменутись не дамо,
І в новім селищі веселім
Старе забудеться само.
(Свиснув).
Приходять Троє Дужих.
Ходімо виконать наказ,
А завтра буде свято в нас!
Троє
Сьогодні пан не був ласкав,
Коли б хоч завтра бенкет дав.
Мефістофель
(до глядачів)
Ну що ж, не перший цей дідок:
І в Навуфея був садок. (Царств. І, 21)
Глупа ніч
Лінкей-баштовий
(співає, чатуючи)
Стою я на вежі
Немало вже літ,
В прекраснім безмежжі
Я бачу весь світ.
Поля неозорі,
І темні ліси,
І місяць, і зорі —
Все повне краси.
Скрізь вічні оздоби,
Скрізь вічне буття,
А в нім до вподоби
І власне життя.
Чи світле, чи хмарне
Було воно там,
Здавалося гарне
Щасливим очам.
Пауза.
Ні, не лиш одне щасливе
Бачить випало мені:
Щось зловісне, щось страшливе
Піднялося вдалині,
Загорілось, заіскрилось
Поміж віття темних лип,
Ще й од вітру розгнітилось —
Розлилося вшир і вглиб.
То палає хата вбога,
Мохувата, вогка стріха;
А впинить огню незмога,
Де рятунку взять од лиха?
Вам, стареньким, дітись ніде;
Як же ви не впильнували?
Весь ваш статок димом піде —
Безголов’я небувале!
Підлітають вище й вище
Хвилі полум’я страшного…
Чи старенькі там живі ще,
Чи втекли із пекла того?
Ось вогні прудкі, стрілисті
Геть розбіглись в гіллі, в листі;
Віти миттю зайнялися,
Вниз посипались, хрусткі…
Ой, нащо мені далися
Очі надто аж зіркі!
З хряском валиться каплиця,
Бо ж на неї все летить…
Вище полум’я зміїться —
Аж до самих верховіть.
Багрянисто палахкоче
Все стовбур’я наголо…
Довга пауза. Спів.
Що голубило тут очі,
Те навіки загуло.
Фауст
(на балконі проти дюни)
То хто там тужить, хто там плаче?
Лінкей виспівує печаль.
Я діяв надто нетерпляче —
Уже бере й самого жаль.
Ну що ж, нехай лип’я згорить те,
Візьметься попелом нехай —
Поставлю башту там і звідти
Дивитись буду у безкрай.
Побачу я нову оселю,
А в ній бабусю і дідка,
Що тихо, раді та веселі,
Там доживатимуть віка.
Мефістофель і Троє Дужих
(внизу)
Прибігли ми у повну ристь,
Пробач! Несем неладну вість.
Ми в двері стук, ми в двері грюк —
Вони защепнуті на крюк;
Один потряс, другий натис —
Вони зірвалися з завіс.
Ми кричимо, ми грозимо,
А впертим ради не дамо —
Такі вдалися вже, мабуть,
Нікого й вухом не ведуть.
Тоді ми годі тих дурниць —
Давай тягти їх силоміць;
Старі, що кпили із недуг,
Із ляку визівнули дух…
Іще у них чужий там був,
Поліз у бійку — смерть добув.
Та поки билось і сіклось,
Жар на солому впав якось,
І запалало все кругом,
Горить костром тим трупам трьом.
Фауст
Чи ви ж моїх не чули слів?
Не ґвалту я — міньби хотів.
Кляну я ваш кривавий чин!
Діліть між себе той проклін.
Хор
Старі слова ізнов збулись:
Перед насильником хились!
Коли ж устав із ним на бій,
Майна й життя вже не жалій.
(Виходять).
Фауст
(на балконі)
На небі змеркло сяйво зір,
Вогонь притих, як ситий звір —
Війнуло вітерцем нічним,
Я чую смалятину й дим —
Непевний вчинок цей спішний!
Та що за привид там страшний?
Опівнічна доба
Виступають чотири сиві жінки.
Перша
Мене звуть Тіснота.
Друга
Мене звуть Нужда.
Третя
Мене звуть Турбота.
Четверта
Мене звуть Біда.[115]
Троє
Тут замкнуті двері — нам ходу нема,
Живе тут багатий — він нас не прийма.
Біда
Я тінню тут стану.
Тіснота
Я димом піду.
Нужда
Пестій і не гляне на мене бліду.
Турбота
Сестриці, сюди вам не вільно ввійти,
Та може Турбота і в щілку вповзти.
(Турбота щезає).
Тіснота
Ходімо вже, сестри мої хмурозорі!
Біда
Іде за тобою, як завше, Біда.
Нужда
Од вас не одстане ніколи Нужда.
Утрьох
Насунули хмари, не жевріють зорі,
І стайна з простору, де темріє смерк,
Злітає сувора сестра наша — Смерть.
Фауст
(у палаці)
Учотирьох прийшли, а втрьох пішли;
Якусь чудну, непевну річ вели…
“Біда”, “нужда”, щось ніби “смерк”,
І знов зловісна рима “смерть”.
Глухий той звук страшну віщує долю…
І досі я не виборовсь на волю.
Коли б зумів я магію прогнать,
Забуть химери чарів і заклять
І сам на сам бороть природи гарт —
Людиною б і справді бути варт.
Таким я й був, поки тих чар не знав,
Поки себе і світу не прокляв.
Тепер тих чар в повітрі аж кишить,
Не знаю вже, де дітись од привидь.
Чи сяє день, поману женучи, —
Мара мене обмарює вночі;
Чи весело додому з поля йду —
Закряче крук, закряче на біду…
Оплутує кругом нас забобон:
То примха десь, то знамення, то сон,
I моторош нам душу обійма.
Щось рипнуло — й нікого мов нема.
(Здригнувся).
Чи тут хто є?
Турбота
Та є, тобі ж чутно!
Фауст
А хто ти, хто?
Турбота
Хіба не все одно?
Фауст
Геть звідси!
Турбота
Ні, я втрапила сюди.
Фауст
(спершу гнівний, потім впинив серце, тихо)
Не заклинай, не накликай біди!
Турбота
Хай нечутна я для вуха,
Та душа мій голос слуха;
В різних постатях встає
Грізне марище моє.
В полі, в морі, завше, всюди
Серцем чують мене люди,
Не шукаючи, знайдуть,
Улещаючи, кленуть.
Чи ти Турботи вік не знав?
Фауст
Я все життя не йшов, а гнав
І брав з нальоту кожну насолоду,
Кидав, що стало не в догоду,
А що пручалося, пускав,
Я лиш жадав, задовольняв жаду,
І знов бажав, і так, мов у чаду,
По світу мчав бурхливо і бентежно;
Тепер іду розважно, обережно.
Доволі вже спізнав я земний круг,
Шкода мені потойбіч зносить дух.
Безумний той, хто в мріях непотрібних
За хмарами шука собі подібних!
Тут твердо стій і пильний зір одкрий;
Допитливим і цей світ не німий.
Навіщо нам до вічності ширяти!
Що знаємо, рукою можна взяти.
Отак мудрець ітиме у житті,
І не зіб’є мара його з путі;
У русі тім йому розкоші й болі,
Й на хвилю він не стане в задоволі.
Турбота
Під моїм страшливим гнітом
Хто б не був, той нудить світом,
Той не бачить за пітьмою
Навіть сонця над собою;
Хоч, дивиться, притаманний —
Дух охмарюють тумани;
Хоч скарбами володіє —
Користати з них не вміє;
В щасті, в горі він страждає,
У достатку голодає;
Всім утіхам і скорботам
Безпорадно каже: “Потім”,
Завше завтрашнього жде він
І в сьогоднішнім не певен.
Фауст
Облиш, улізлива змія,
Ті нісенітниці торочить!
Геть, геть! Літанія твоя
І мудреця, нівроку, обморочить.
Турбота
Він не знає, що робити,
На яку йому ступити:
Пройде трохи по дорозі
І заточиться в знемозі;
В твань улипши, йде все глибше,
Не надіється на ліпше,
І собі, й другим немилий,
Ніби й сильний, а безсилий;
І без віри, й без відчаю
Не живе, а одживає.
Ті вагання, ті змагання,
Бунтування й підлягання,
Підіймання і зривання,
Напівсон, напівчування —
Держать його цупко й стекло,
Щоб зіпхнути врешті в пекло.
Фауст
О привиди зловісні! Ви караєте
Наш рід людський мільйонами терзань
І низку днів байдужих обертаєте
У лабіринт нечувзних страждань.
Від демонів нелегко утекти,
На пута їх кріпкі немає ради,
Та ти, Турбото ница, ти
Не діждеш наді мною влади!
Турбота
Щоб з мене більш не насміхавсь ти —
Піду, лишивши прокляття!
Сліпують люди все життя,
Ти ж під кінець осліпни, Фаусте!
(Дмухає на нього).
Фауст
(осліпши)
Навкруг лягає ніч кромішним адом,
Але не згасла розуму зоря;
Ще встигну я здійснить великий задум —
Усе рішає слово владаря.
До праці, люди, шарварком умілим!
Сміливу мисль явіть чудовим ділом!
Намічене нам виконати слід —
Беріть знаряддя, заступи, лопати!
За щирий труд, за щедрий піт
Ждіть неабиякої плати;
Одна душа та рук сто сот
Досягнуть творчості висот!
Просторе дворище перед палацом
Смолоскипи.
Мефістофель
Сюди, сюди! Шкитиль, шкитиль,
Розхитані лемури,
З кісток, в’язок і сухожиль
Латковані понури!
Лемури[116]
(хором)
Зачули ми твій голос лиш —
І вмить сюди примчали;
Либонь, прирізать нам велиш
Ти шмат землі чималий.
Сюди з вимірним ланцюгом
І гострими кілками
На клич прибігли ми бігом,
А нащо? — Не до тями.
Мефістофель
Та тут робота не яка —
Ви тільки власну міру знайте!
Найдовший хай ляга за мертвяка,
А інші — дерн навколо обкопайте,
А потім рийте яму там,
Як рили вже батькам, дідам!
З палати до тісної хати,
Хоч круть, хоч верть, доводиться махати.
Лемури
(копають із глузливими вихилясами)
Я молод був, я жив, любив —
За мед життя здавалось;
Гуляй, душа, без кунтуша! —
Співалось, танцювалось…
Підкралась старість тайкома,
Ціпком мене угріла,
Я, бідний, носом заорав,
Та не куди — в могилу!
Фауст
(виходить із палацу полапки, держачись одвірків)
Яка то втіха — чути брязк лопат!
Юрба, моїм покірна цілям,
Землі дає належний лад,
Виводить перепони хвилям
І морю творить строгу грань.
Мефістофель
(набік)
Шкода, старий, твоїх старань,
Шкода тих насипів і гатей!
Поживок матиме багатий
Нептун із того, чорт морський.
Усе те з вашим муравлищем
Кінець кінцем дотла ми знищим
Союзом пекла і стихій.
Фауст
Пригінчий!
Мефістофель
Я!
Фауст
Ти ж добре дбай,
Бери де хоч робочі руки, —
Вживай принади і принуки,
Плати, лести і підганяй!
Та щоб мені щодня ти говорив,
Наскільки посувається той рів.
Мефістофель
(півголосом)
Що треба буде, все ми зробим,
Та тут не ровом пахне — гробом.
Фауст
Край гір лежить гниле багно,
Весь край струїть грозить воно;
Його ми мусим осушити
І тим наш подвиг довершити.
Мільйонам ми настачим місця тут —
Стихію зборе їх свободний труд.
Простеляться лани широкополі,
Стада рясні заграють на роздоллі,
Круті горби зведе трудящий люд,
Укриє їх узорами споруд —
І заживе в цім краї, як у раї…
Нехай лютують хвиль скажені зграї,
Хай спробують де греблю ту прорвать —
Здолає гурт прорив затамувать.
Служить цій справі заповідній —
Це верх премудрощів земних:
Лиш той життя і волі гідний,
Хто б’ється день у день за них.
Нехай же вік і молоде й старе
Життєві блага з бою тут бере.
Коли б побачив, що стою
З народом вільним в вільному краю,
Тоді гукнув би до хвилини:
Постій, хвилино, гарна ти!
Ніяка вічність не поглине
Мої діла, мої труди!
Провидячи те щасне майбуття,
Вкушаю я найвищу мить життя.
Фауст заточується. Лемури підхоплюють його і кладуть на землю.
Мефістофель
Утіхи, щастя — все йому в ненасить,
Жаги ніколи спрагнений не вгасить;
Бідаха рветься зупинить
Пусту, благу останню мить!
Боровся він зо мною скільки сил,
Та час — за нас: упав старий на діл.
Годинник став…
Хор
Вже став! Мовчить, немов могила.
Стрілки зронив.
Мефістофель
Зронив! Прийшла жадана хвиля.
Хор
Усе пройшло.
Мефістофель
Пройшло! То звук пустий.
Як так пройшло?
Адже ж пройшло — це те ж, що й не було.
Все, що твориться, що існує,
Колись унівець поверну я!
“Пройшло, пройшло!” І що б це означало?
Усе одно, що й зовсім не бувало,
А крутиться все круга — мов і є…
Одвічна пустота — прихилище моє.
Гробокладини
Лемур
(соло)
Це хто спорудив тут мені
Хоромину ледачу?
Лемури
(хор)
Лежи там мовчки в савані,
Ще маєш ти удачу!
Лемур
(соло)
Де ж дівся бархат, де брокат?
Чом меблів тут не бачу?
Лемури
(хор)
Усе те бралось напрокат,
І все пішло на віддачу.
Мефістофель
Ось тіло вже лежить, а дух втекти готов,
Криваву підписку я пред’явити мушу;
На жаль, тепер є тисячі відмов,
Аби відняти в чорта душу.
Пустились ми старих шляхів,
А по нових — слизька дорога;
Колись би все я сам зробив,
Тепер потрібна підпомога.
Щодня нам лиха прибува:
Старі звичаї і права —
Все повертається в насмішку.
Раніш, було, почую смертний хрип
І жду душі; ледь вилинула — хіп!
Запазурю її, як кішка мишку.
Тепер вона вп’ялась в ту гниль і цвіль,
У труп гидкий — лишитись там воліє,
Аж супротивнії стихії
Не витрусять її відтіль.
Мордуюсь я щоднини й щогодини:
Коли, де й як дізнає хто кончини,
І навіть чи й дізнає взагалі?
В старої смерті сили замалі…
Поглянеш — так мов задубіло тіло,
Аж ні — ізнов ворушиться остило.
(Заклинає, фантастично розкрилюючи руки).
Агов, скоріш! Наддайте ходу в ноги,
Панове прямороги й кривороги,
Представники всіх дідькових порідь!
Мерщій сюди пекельну пащу пріть.
Щоправда, пащ у пекла єсть багато —
Глитає кожна певний стан і чин,
Та відтепер ми будем вимагати
Унесення в той лад на краще змін.
Лівобіч розверзається страшенна пекельна паща.[117]
Із челюстів між вищирені ікла
Б’є полум’я у вихрі палахтінь,
Та і в диму кипучому не зникла
Од Міста Мук одвічних грізна тінь.
Вихоплюється звідти шум огненний;
І виплеснувся б грішник залюбки,
Та знов його вертає зуб гієни
У чорторий пломінної ріки.
Що ж робиться в куточках окремішних,
Там тьма тортур од одного вогню!
Лякайте муками пекельницькими грішних —
Вони ж те мають за брехню й бридню!
(До чортів-товстунів із короткими прямими рогами).
Гей, пузані, лайдаки здоровецькі,
З шияками товстенними опецьки,
Що в адській сірці ласо пасетесь!
Глядіть, чи не заблима фосфор десь:
То — душенька, Псіхея б то крилата;
Підборкайте, то й стане, як черва та;
Тоді на ній поставлю я печать,
Щоб тим певніш в огнистий вир помчать.
Пильнуйте спідньої частини —
Ось вам завдання гуртове;
Хто знає, де вона живе?
Можливо, навіть нижче спини…
А може, буде і в пупку —
Ловіть її, хлоп’ята, на трапку.
(До худющих чортів із довгими закарлюченими рогами).
А вам, довготелесі, накажу
Охоронять повітряну межу:
Держіть напоготові руки й кігті,
Не дайте їй хтозна-куди забігти, —
Вона ж от-от вже вилине з нори,
Бо геній завше рветься догори.
Сяєво згори правобіч.[118]
Небесне воїнство
Неба обранці,
Раю посланці,
Линьмо туди!
Гріх викупляймо,
Прах оживляймо,
Всіх просвітляймо,
Возвеселяймо,
Благословляймо
В наші сліди!
Мефістофель
Згори до нас злітає світло кляте,
Я чую лемент, крикняву гидку…
То ж осоружні дівчури-писклята,
Що святобожним блазням до смаку.
Коли в зловісну прокляту годину
Ми пагубу кували на людину,
То наше найлютіше зло
Ханжам до любості було.
їм тільки рвать — не низом, так горою!
Не раз від них ми вже терпіли крах;
Однакова у них із нами зброя,
Це ті ж чорти, лиш в каптурах.
Програти тут нам буде вічний сором;
Згуртуймося дружніше — й ми поборем!
Хор ангелів
(сиплючи троянди)
Рози квітучії,
Роси пахучії,
Сяйно-живущії,
Тайно-зцілющії,
Вкрийте листочками
І пелюсточками
Вколо весь край!
Червоно й зелено
Пестися, май!
Вмерлому велено
Знестися в рай!
Мефістофель
(до бісів)
Чом нітитесь? Де ж ваш пекельний гарт?
Хай сиплеться квіття несамовите, —
Держись, бісівський авангард!
Чи ж можуть ті благенькі квіти
Чортів гарячих засніжити?
Дихніть — і все зів’ялите за жарт.
Гей, дмухачі, дмухнуть! — Ну, буде, буде!
У тім чаду уже весь рій побляк…
По щирості ви дули, на всі груди —
Занадто вже! Не треба ж так!
Не знаєте ніколи міри й краю!
Все в’яне, сохне, корчиться, палає
І нас отруйним обдає огнем…
Тримаймося! Хоч що там, не здригнем! —
Чорти тремтять! Завзяття підупало!
їх пройняло незвично млосним палом.
Хор ангелів
Цвітіння благісне,
Горіння радісне,
Живить усе воно,
Всюди несе воно
Ласку й любов.
Праведний, вірний
Світ невечірній
В висі ефірній
Тихо зійшов.
Мефістофель
Ганьба поганцям боягузним!
Гориніж стали всі чорти,
Біси ж пішли в переверти
І в пекло гепаються гузном…
Ну що ж, нехай вам огняна купіль,
А я не рушуся звідціль!
(Розмаюючи летючі троянди).
Гей, вогнику, не вийсь перед лицем,
Бо як схоплю, то сядеш холодцем!
Геть, відчепися, іскорко мала!
Пече у скронь, мов сірка і смола…
Хор ангелів
Що не належить вам,
То й не займайте,
Що дух бентежить вам,
Те оминайте.
Воїнство, гублячим
Відсіч готов!
Владна над люблячим
Тільки любов!
Мефістофель
Пече в печінку, в серце, в скронь!
Це ж наддиявольський огонь!
Сильніш пекельних тії врази!
Так ось чому зітхають цілі дні
Відкинуті коханці, що ладні
За милою зорить, звихнувши в’язи.
І я!.. Куди я очі пориваю?
Раніш мені були бридкі без краю
Вони, мої одвічні вороги.
Та чимсь чужим душа моя обнята:
Мені до мислі ті любесенькі хлоп’ята,
І їх клясти не маю вже снаги…
Коли пошиюся я в дурні,
То більших дурнів не знайти.
Малята вредні, шурубурні,
Над вас немає люботи!
Скажіть мені, кохані голуб’ята, —
Ви ж також люциферський рід і плід?
Кортить мені вас всіх розцілувати,
Воно, здається, так і слід…
Такі мені ви люб’язні і рідні,
Мов тисячі разів я бачив вас:
На постаті дивлюся миловидні
І відчуваю мов котячий л ас.
Ходіть до мене, дітоньки, благаю ж…
Ангели
Ось ми йдемо — чого ж ти відбігаєш?
Ми близимось — а ти од нас в підскок!
Ангели заходять круга і окривають всю просторінь.
Мефістофель
(одтиснутий на передній кін)
Ви звикли нас лукавими взивати,
А вмієте незгірше чаклувати —
Чоловіків звабляти і жінок…
Оце так так! Оце так діло!
Мов любощів мені дано…
Пойнято полум’ям все тіло,
А голови вже й не чутно…
Ну, опускайтеся, не вийтесь без кінця!
Але ж поводьтеся хоч трохи по-мирському.
Хоча поважний вид вам личить як нікому,
Але усміхнений ще краще до лиця.
Мене така усмішка пориває,
Як часто між закоханих буває —
Ледь світиться в куточках любих уст.
За всіх миліш ти, рославий молодче;
Поглянь на мене хтивіше, солодче —
І на попів приходить м’ясопуст!
Не вадило б вам дещо оголитись,
Нема пуття з цнотливих тих хламид.
Ось одвернулись… Ззаду подивитись —
Ще дужче розбирає апетит.
Хор ангелів
Люблячий пломінь,
Лагідний промінь!
Сяєвом правди
Грішних направ ти
І, від погуби пут
Збавивши їх,
Виведи їх на путь
Райських утіх.
Мефістофель
(схаменувшись)
Що сталось? Весь я в виразках, як Йов,
Самого страх бере при огляданні,
Та, обдивившися, я торжествую знов:
Так, мого роду сили нездоланні —
Зберіг я часті, чорту притаманні,
На шкурі лиш прикинулась любов.
Загасло вже ненавидне багаття,
Тож навздогін я всім вам шлю прокляття!
Хор ангелів
Кого скупає
Пломінь священний,
Той у блаженний
Сонм уступає.
Хором врочистим
Злинемо ввись!
Аером чистим,
Душе, дивись!
(Здіймаються в небо, забираючи з собою безсмертну частину Фауста).
Мефістофель
(озираючись)
Та що за лихо? Де ви ділись?
Ви, пуцьверінки, чорта підвели…
Зі здобиччю своєю в небі скрились —
Так ось чого ви справді тут були!
Невже ж я скарб такий втеряти мушу —
Запродану мені високу душу,
Що лестками ви в мене відняли?!
Шкода тут позивати небо,
Доводить право набуття…
Обдурено старого — так і треба!
Нехай не розм’якає без пуття.
А я ж на те вгатив великі кошти…
Яка ганьба! Усе пішло на дим…
Бувалий чорте! Та чого ж ти
Піддався любощам пустим?
Коли вже навіть битий жак
Зміг, як дитина, підманиться,
То я собі міркую так,
Що тая дурість — не дурниця.
Ущелини, ліс, скелі, пустиня[119]
Святі відлюдники на схилі гори поміж ущелин.
Хор і луна
Скелі стоять стрімкі,
Сосни шумлять дзвінкі, —
Корені в них чіпкі,
Стовбури в них гінкі.
Хвилі прудкі біжать,
Надра гірські мовчать;
Тигри навкруг снують,
Лагідно муркають:
Тут ворожди нема,
Тільки любов сама.
Pater extaticus
(ширяючи в повітрі вгору-вниз)
Вічний блаженства пал,
Буйний любові шал,
Серця відчайний біль,
Бог, як осяйна ціль!
Стріли, жаліть мене,
Списи, коліть мене,
Шаблі, січіть мене,
Громи, печіть мене!
Згинь, наче хмарна тінь,
Зовнішня марна тлінь!
Сонцем ясним заграй,
Вічний любові рай!
Pater profundus
(у глибині)
Понад безоднею в задумі
Звисає скель стрімчастих ряд,
Клекочуть хвилі в сяйнім шумі,
Гримкоче грізно водоспад;
Налита соком деревина
До неба тягнеться, струнка —
І скрізь любов, любов єдина,
Що все це творить і плека.
О, як тут грозяно і буйно —
Двигочуть скелі, бір тремтить!
А глянь — вода вже тихоструйно
Любенько далі дзюркотить,
Зрошає миролюбні доли;
А блискавок жахні вогні
Оздоровляють видноколи,
Спаляють сопухи чадні.
Це все — провісники любові,
її всесильний, творчий рух…
В її полум’яній обнові
Прокинься, мій схололий дух!
В кайдани пристрастей закутий,
Зболівся, змучився ти вкрай…
Втамуй, о Боже, біль мій лютий
І серце ласкою осяй!
Pater seraphicus[120]
(середня сфера)
Що там грає-виграває
В світлій хмарці ранковій,
Що з-за бору випливає?
То маленьких духів рій.
Хор блаженних немовлят
Батьку любий! Де ми? Хто ми?
І куди нам путь лежить?
Ми нічого не свідомі,
Тільки знаєм: щастя жить!
Pater seraphicus
Опівночі ви вродились,
В зеленочку відцвіли;
Батько-мати там лишились,
Вас же ангели взяли.
Ви зближаєтесь сміливо —
Той, хто любить, вас притяг;
Та — щасливі! Не були ви
На кругах земних путях.
Щоб освоїтися з ними,
В очі досвідні ввійдіть
І моїми — як своїми —
Наоколо поглядіть.
(Сприймає їх у себе).
Ось дерева, гори-кручі,
Онде бистрень клекотить,
Прямовисно вниз летючи,
Щоб дорогу скоротить.
Хор блаженних немовлят
(зсередини)
Все тут грізне і зловісне,
Хоч і повне красоти…
Вже нам острах серце тисне, —
Любий, добрий, відпусти!
Pater seraphicus
В вищі сфери підійміться,
Ростучи там без кінця,
Наскрізь силою пройміться,
Що виходить од Творця.
В оболоні ефіровій,
Духом благісним натхненні,
В вічнім сяєві любові
Вічно будете блаженні.
Хор блаженних немовлят
(в’ючись круг найвищої вершини)
Взявшись за руки,
Побожний хор створім,
Врочисті звуки
У небеса знесім!
І нелукавим
Вірмо словам:
Той, кого славим,
Явиться нам.
Ангели
(ширяють у вищій атмосфері, несучи
безсмертну частину Фауста)
Далося нам із лиха пут
Шляхетний дух розкути:
Стремління вічне й ревний труд[121]
Сподобляться покути.
Любов одвічная над ним,
Пильнуючи, витає,
І сонм святих псалмом гучним
Прибулого вітає.
Молодші ангели
Ці троянди, дар покутний
Грішниць, каючихся щиро,
Тут явили чар могутній —
Довершили подвиг віри:
Врятували скарб душевний.
Де кидали ми ті квіти,
Упадали пекла діти;
Вже не злобу — смуток ревний
Відчували вражі духи;
У Диявола самого
Серце мліло, повне скрухи.
Торжествуймо перемогу!
Повні ангели
Як тяжко нам нести
Ці земні лишки,
Святої чистоти
Тлінні домішки!
Дух до матерії
Приріс там щільно,
Зняти тепер її
І нам не вільно.
Міцний зв’язок єдна
Єство подвійне,
Вічна любов одна
Його роздійме.
Молодші ангели
В’ється імлистий круг
Понад горою,
В нім ми вчуваєм рух
Звинного рою.
Хмарки світлішають,
В них вже виднішають
Діти блаженні,
Вільні від земних бід,
В весен новітніх цвіт
Преображенні.
Хай же і ця душа
З гроном ясним руша
В радісний літ,
В сфери священні,
У горній світ!
Блаженні немовлята
Радо приймаємо
Духа сповитого,
В ньому вбачаємо
Ангела скритого.
Пелен земних розрив —
Мука остання:
Вже він достиг, дозрів
До раювання!
Doctor Marianus
(в найвищій, найчистішій келії)
Вгору здіймають дух
Обрії чисті…
Хором звершають круг
Світлі невісти.
Чий то з зірок вінок
Злотом яскриться?
То ж серед тих жінок
Неба цариця!
(В екстазі).
О Владичице, молю,
Хай у неба сині
Тайну благісну Твою
Я побачу нині.
Що плекав у грудях муж
Ніжно і суворо,
Ти прийми як принос душ,
Як любов-покору.
Волю вишнюю Твою
Радісно ми творим,
Укріпившись вірою,
Пал гріховний борем, —
Діво-Мати пресвята,
Вічно чиста й чесна,
Осіянна красота,
Владарко небесна!
Круг Неї в’ються
Хмарки прозорі:
Душі покутні,
Тихі в покорі,
В каянні щирі,
Линуть за Нею
В чистім ефірі.
Ти, Приснодівочная,
їх не проганяєш,
Ти, Пренепорочная,
їм гріхи прощаєш.
Не в одної сильна плоть
Слабий дух скусила,
Хіть гріховну побороть
їм самим несила:
То знадливі пестощі
їх спасінню шкодять,
То зрадливі лестощі
У спокусу вводять.
Mater gloriosa ширяє вгорі.
Хор покутниць
Ти незрівнянна,
Ти благостинна!
Вчуй же благання,
Вчуй же моління —
Дай нам спасіння!
Magna peccatrix
(St. Lucae VII, 36)
Ради щирої любові,
Що скропила сліз єлеєм
Ноги страдницькі Христові
На глумління фарисеям;
Ради мира, що лилося
Щедрим струменем на нього,
Ради ніжного волосся,
Що втирало тіло Бога —
Mulier Samaritana
(St. loh. IV)
Ради чистої криниці,
Де пили Аврамлі вівці,
Де я Господу водиці
Подала колись в конівці;
Ради джерела святого,
Що забило щедро звідти
І пресвітло, і розлого
Розлилося по всім світі —
Maria Aegyptiaca
(Acta sanctorum)
Ради земної яскині,
Де спочив розп’ятий Спас,
Ради рук, що до святині
Не впустили грішну раз;
Ради посту, що в пустелі
Я постила сорок літ,
Ради слів, що я на скелі
Начертала, як завіт.
Всі утрьох
Ти, що світлим сяєш ликом,
Всім одрада, благостиня,
Ти, що й грішницям великим
Стежку вказуєш спасіння, —
Глянь на душу цю зболілу,
Що єдиний раз згрішила;
Ти прости її й помилуй,
Бо не знала, що творила!
Una poenitentium[122]
(що звалась колись Гретхен, лине до них)
Пречиста Діво,
Глянь милостиво
На світле диво —
Щаслива я, щаслива знов!
Вернувсь мій милий
Одмолоділий —
Прийшов, прийшов!
Блаженні немовлята
(наближаючися круга)
Звівся над ними він,
Високий, сильний;
Воздасть ділами він
За догляд пильний.
Рано судилось нам
Землю лишити;
Він же, навчившись там,
Нас буде вчити.
Одна покутниця
(колишня Гретхен)
Між цього сонму пресвятого
Він сам себе ще не впізнав,
Та в прочутті життя нового
Уже блаженним з ними став.
Глянь, вже він тліну рве покрови,
Земне веретище своє,
І в світлій ризі ефіровій
Могутня юність повстає!
Хай я введу його у двері! —
Його ще сліпить райський світ.[123]
Mater gloriosa[124]
Іди! Здіймися в вищі сфери!
Він за тобою піде вслід.
Doctor Marianus
(молиться, павши ниць)
Душі, повні каяття,
Ось вам рятівниця,
До блаженного життя
Певна провідниця!
Світлий сонм тебе віта
У чеканні дива;
Діво-Мати пресвята,
Будь нам милостива!
Chorus mysticus
Яви минущого
Нам ніби сняться;
То — символ сущого,
Де сни здійсняться,
Де все урочеє
Діє й живе;
Вічно жіночеє
Нас туди зве.[125]
Finis
Примітки
Історія написання “Фауста” ретельно досліджена гетезнавцями[126]. В ній, як правило, виділяють чотири основні періоди: 1) 1773–1775 pp. Написаний у ці роки текст не призначався самим Гете для друку. Він зберігся випадково і був названий вченими “Прафауст” (“Urfaust”); 2) 1788–1790 pp. Підготовлений у ці роки текст сам Гете надрукував у 1790 р. під назвою “Фауст. Фрагмент” (“Faust. Ein Fragment”); 3) 1797–1808 pp. У 1800 p. Гете пише як окремий епізод “Фауста” твір “Гелена” (“Helene”), проте залишає його ненадрукованим. У 1808 р. виходить друком весь “Фауст-1”; 4) 1825–1831 pp. У 1828 р. Гете друкує “Гелену”. У 1831 р. закінчено всю другу частину. Твір дістав назву “Фауст. Трагедія” (“Faust. Eine Tragödie”), тексту надано остаточного вигляду. Віднині в нього входять: “Посвята” (“Zueignung”), “Пролог у театрі” (“Vorspiel auf dem Theater”), “Пролог на небі” (“Prolog im Himmel”), “Перша частина трагедії” (“Der Tragödie Erster Teil”), “Друга частина трагедії в п’яти актах” (“Der Tragödie Zweiter Teil in fünf Akten”). Текст усього твору надрукований у 1832 p. після смерті Гете.
ПОЯСНЕННЯ
1
Зиммель Г. Избранное: В 2 т. — М.: Юрист, 1996. — (Лики культуры). — Т. 1: Философия культуры. — С. 165; 159.
2
Образ узятий зі Старого Заповіту. Філістимляни (“філістери”) здалися герою Самсону настільки мізерними і жалюгідними, що він, відклавши свого меча, побив і розігнав їх всіх просто ослячою щелепою.
3
Кант И. Сочинения: В 6 т. — М: Мысль, 1966. — Т. 5. — С. 323–324.
4
Докладніше про це питання див.: Шалагінов Б. Б. Естетика Й. В. Гете: Дослідження. — К.: Вежа, 2002. — С. 121–127.
5
Korff H. А. Geist der Goethezeit: in 4 Bde. / Unveränderter Nachdruck der 4., durchges. Auflage. — Bd. 2. — Leipzig: Koehler amp; Amelang, 1958. — S. 305.
6
Вагнер Р. Кольцо Нибелунга: Избр. работы. — М.: ЭКСМО-Пресс; Санкт-Петербург: Terra Fantastica, 2001. — (Антология мысли). — С. 679, 690, 692.
7
Одна з версій імені Мефістофеля пов’язана зі словом μεθιστης — “п’яниця” (грецьк.); ще одна — зі словом mephitis — отруйні випаровування (латин.).
8
Докладніше про жанрово-стильові особливості “Фауста” Гете див.: Шалагінов Б. Б. “Фауст” Й. В. Гете: Містерія. Міф. Утопія. — К.: Вежа, 2002.
9
Питання про рецепцію творчості Гете і його “Фауста” в Україні порушується в дослідженнях: Zyla W. Т. Johann Wolfgang Goethe in der ukrainischen Literatur. — München: Ukrainische freie Universität, 1989; Нямцу А. Е. Рекомендации к изучению традиционных сюжетов и образцов мировой литературы: Советская драматургическая фаустиана. — Черновцы: Черновиц. гос. ун-т, 1982. — Вып. 2. — 74 с. та ін.
10
Див.: Шевченківський словник: В 2 т. — К.: УРЕ, 1978. — Т. 1. — С. 155–156; Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 276, 483; Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: В 6 т. — К.: Вид-во АН УРСР, 1964. — Т. 5. — С. 151–204.
11
Гете Й. В. Фауст: Трагедія. Ч. 1. / 3 німецького переклав і пояснив Іван Франко. — У Львові: заходом редакції “Світ”, 1882 (16, XI–XII).
12
Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. — К.: Наукова думка, 1970. — Т. 2. — С 145.
13
Див., зокрема, її лист до М. П. Драгоманова від 9 лютого 1894 р. // Леся Українка. Зібрання творів: У 12 т. — К.: Наукова думка, 1978. — Т. 10. — С 220.
14
Леся Українка. Вказ. вид. — С 41.
15
Дорошенко В. Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях. — Львів, 1932; Бондаренко Н. До історії української фаустіани: Г. О. Коваленко як перекладач “Фауста” Й. В. Гете: 3 доданням перекладу останньої сцени першої частини // Архіви України. — К., 1986.— № 1.— С 69–76; Naumänko А. Das konzeptuelle Übersetzen (Goethes “Faust” in ostslavischen Übersetzungen). — Zaporizz’a, 1999; Науменко А. М. “Фауст” Гете в восточнославянских переводах: О концептуальном переводе // Вікно в світ. — 2001. — № 1. — С. 106–120; Шалагінов Б. Б. Зрозуміти мову, читаючи поезію: Аналіз уривка з “Фауста” Й. В. Гете // Іноземні мови в навчальних закладах. — 2003. — № 1. — С 23–27.
16
Вистава барокового театру на міфологічну, зокрема біблійну, тематику відкривалася “прологом”, де показувалося, як боги та інші вищі сили оглядають земні обшири і бесідують про людей (героїв п’єси), чия доля в їх владі. За традицією, після цього персонажі прологу вже не брали участі в самій виставі.
17
Мефістофель — (або Мефісто) — на думку Гете, це німецьке ім’я диявола поширилося лише у XVI–XVII ст. Етимологія не з’ясована до кінця. Припускають, що це спотворене латинське mephitis — отруйні випаровування землі (пор. в “Макбеті” В. Шекспіра про відьом: “В землі є бульбашки, як і в воді, / Оце й були вони” (Переклад Бориса Тена з участю Віктора Гуменкжа.)); в ньому знаходять грецький корінь μητισ — видумка, хитрість (пор. укр. “метикувати”), поєднаний з німецьким Teufel (чорт), а також івритські корені “мефіз” — руйнівник і “тофель” — брехун.
18
Монолог Фауста, яким починається сцена, написаний відповідно до “репрезентативного” монологу барокових і народних ярмаркових вистав, де герой мусив сам себе представляти публіці. В ньому відбилася також традиція “солілоквії”, за означенням популярного серед “штюрмерів” англійського філософа Шефтсбері (1671–1713), — філософської розмови людини з самою собою з метою дійти виваженого життєвого рішення.
19
…Цей Нострадамів вищий твір… — Нострадам (Nostradamus) — латинська форма імені Мішеля де Нотр Дам (1503–1556) — астролога французького короля Карла IX, автора відомих пророцтв.
20
…бачить знак макрокосму. — Макрокосм — “великий світ” (грецьк.), поширена в містичних вченнях середніх віків назва Всесвіту, який включає в себе три світи, що знаходяться у взаємодії: матеріальний (земний), небесний і духовний.
21
Як все тут діє в колі вічнім, / У многоликій красоті… — “штюрмери” приставали до думки Г. В. Лейбніца (1646–1716) про панування у Всесвіті “напередустановленої гармонії”.
22
…Ткання мінливе, /Життя бурхливе… — У Гете часто трапляється образ природи як велетенського ткацького верстата. Цим складним філософським образом натхне на і знаменита сцена, що зображає Гретхен за прядкою (“Кімната Гретхен”). Незайве згадати, що прізвище прадіда Гете було Weber (“ткач”), яке він пізніше замінив на латинську форму Текстор.
23
…За те й палили, й розпинали їх… — На думку Фауста, істина має особистісний, ціннісний (т. зв. потенційний) характер, про що свідчить той історичний факт, що її “провидці” нерідко важили заради неї власним життям. Просвітники-раціоналісти, навпаки, стверджували, що істина завжди актуальна, тобто заздалегідь наявна незалежно від свідомості.
24
“Було в почині Слово!” — Фауст перекладає Євангеліє від Іоанна. Грецьке слово λογοσ має значення “слово” і “першопричина, закон”. Отже, Фауст приходить до думки, що першозаконом буття була “дія” (die Tat). Звертає на себе увагу, що Фауст полемізує з Лютеровим перекладом цього місця в Біблії. Зберігся переказ, що, коли Лютер перекладав Євангеліє, з’явився чорт, але богослів кинув в нього чорнильницею. Лютер пишався тим, що, на відміну від Фауста, встояв перед спокусами диявола.
25
Я — тої сили часть, / Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого. — Мефістофель глузує з Фауста через те, що той “зневажає слово”, і рекомендує йому себе через свої “дії”, які заперечують самі себе; цим він дає зрозуміти вченому, що його переклад не вносить ясність у це місце Біблії. Фауст, не розгубившись, у відповідь глузливо обігрує Мефістофелеве слово “часть”, на що диявол відповідає новою низкою софізмів. Та все ж останнє слово залишається за Фаустом, який обстоює правду свого перекладу: “На всеблагу творящу силу, / Підступний, ниций, хижий біс, / Ти руку смертно-зледенілу / Даремно, грозячи, підніс”.
26
А! Ти злякався пентаграми… — Пентаграма (з грецької) — стародавній містичний знак у формі п’ятикутної зірки, що застосовували проти нечистої сили.
27
… В червець убрався, в блаватас, /Плащем обвинувся єдвабним… — Червець — червона, блаватас — блакитна шовкова тканина (примітка М. Лукаша), єдвабний — шовковий. Якщо спочатку Мефістофель з’явився в одязі “мандрівного схоласта” і програв учений двобій з Фаустом, то тут він одягнувся “як шляхетний пан” (“edler Junker”), бажаючи показати, що тепер не збирається з ним сперечатися.
28
Кінець кінцем, ти — тільки ти. — Мефістофель прагне переконати Фауста в його суєтній, скінченній сутності, яку легко задовольнити суєтним же, тоді як Фауст прагне наблизитися до “безкінечного” (“Не став я ні на волос вищий, / До безконечного не ближчий”). Тут Гете наголошує на марності всіх майбутніх Мефістофелевих спроб задовольнити прагнення Фаустової душі, які лежать в царині нескінченного.
29
Теорія завжди, мій друже, сіра, / А древо жизні — золоте, (точніше: “…Та зеленіє древо жизні золоте”.) — Мефістофель радить студентові обрати за професією не безплідні з життєвого погляду заняття метафізикою, а медицину, що завжди дає золоті плоди — гроші.
30
Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum. — “Будете, як Бог, знати добро і зло” (латин). — Біблійними словами, з якими спокусник-змій звертається до Єви, не лише Мефістофель резюмує свої міркування про “дерево з золотими плодами”, а й завершується складна тема роздумів над Біблією.
31
Брандер (співає). — Своєю піснею про крису Брандер виражає зневагу до високого кохання, що відповідає думці Мефістофеля про цей же предмет. Брандер — анаграма імені англійського філософа Бернарда Мандевіля (1670–1733), скептицизм якого щодо високих мотивів людської поведінки Гете втілив найповніше в образі Мефістофеля.
32
У Ріппаху, мабуть, сю ніч ви ночували / І в Ганса-дурника вечері заживали? — Ганс-дурник із Ріпаха — “незграбне вайло” (примітка М. Лукаша).
33
В саєти, в адамашки / Блоху вдягли кругом… — Саєти, адамашки — види коштовних тканин (примітка М. Лукаша).
34
Вже бачу я (…) / Ту постать чарівну жіночу. — Фауст бачить у дзеркалі, очевидно, легендарну давньогрецьку красуню Гелену.
35
Сивілла — віщунка в давній Греції і Римі.
36
…Як грає у тобі скакунчик Купідон. — Купідон (Амур) — бог кохання в грецькій і римській міфології, зображався у вигляді грайливого хлопчика з луком. Мефістофель прагне розпалити у Фауста хтиві бажання.
37
Не панна я… — Фауст називає Маргариту як знатну юну даму Fräulein, в той час як до звичайних городянок було прийнято звертатися Jungfer.
38
Уже за чотирнадцять їй. — Фауст хоче сказати, що Маргарита пройшла церковний обряд конфірмації і вважається дорослою дівчиною.
39
Говориш ти, мов Ганс Ласій… — тобто як досвідчений завойовник жіночих сердець, Дон-Жуан, Ловелас (примітка М. Лукаша).
40
…Як паювали луп між нами, вояками… — Луп — військова здобич (примітка М. Лукаша).
41
Sancta simplicitas! — Свята простота! (латин.)
42
Високий духу, дав мені ти все… — Фауст згадує Духа Землі (див. першу сцену).
43
Відома знаменита пісня Ф. Шуберта на слова цієї сцени (1814).
44
Mater dolorosa — “Скорботна матір” (латин.) — зображення Богородиці з простромленими мечами грудьми (див. Лука, 2, 35).
45
Розпроклятущий щуролове! — Щуролов — персонаж німецької народної казки, який своїм співом принаджував щурів, а одного разу звабив всіх дітей міста Гамельн. У Гете є балада “Щуролов” (1803).
46
Dies irae, dies ilia… — “День гніву, той день оберне світ у попіл”; Judex ergo sum sedebit… — “Коли воссяде Вишній Судія, виявиться все приховане, ніщо не лишиться без покари”; Quid sum miser tunc dicturus… — “Що казати тоді мені, окаянному, у кого благати захисту, коли і праведник непевний у спасінні?” (латин.) (переклад М. Лукаша). — Слова з католицької служби по вмерлому.
47
Вальпурга (Вальпургія) — ігуменя баварського монастиря у VIII ст. Її день святкували першого травня, і це свято злилося з давнішим язичницьким святом, коли відьми нібито справляли свій нічний шабаш на найвищій в нагір’ї Гарц горі Блоксберг (інша назва — Брокен).
48
Сів Уріан на трон із скал. — Уріан — одне з німецьких імен диявола.
49
Дорогу Фоланду! — Фоланд — ще одне німецьке ім’я диявола. Його використав, зокрема, М. П. Булгаков у романі “Майстер і Маргарита” (Воланд).
50
Проктофантазміст — “задопровидець” (переклад М. Лукаша). Натяк на берлінського філософа Ф. Ніколаї, що був осміяний за свої статті про те, як він за допомогою медичних п’явок, що ставив собі на сідниці, вилікувався від галюцінацій, які начебто переслідували його в Тегелі, маєтку лінгвіста В. Гумбольдта.
51
Там шумно й людно, — чистий Пратер… — Пратер — знаменитий парк у Відні, улюблене місце гуляння шляхетної публіки.
52
Servibilis — послужливий (латин.) (переклад М. Лукаша).
53
Назва сцени містить натяк на комедію Шекспіра “Сон літньої ночі”, звідки взяті імена тендітних чарівних духів Оберона і Тітанїї, які святкують свій поважний ювілей шлюбного життя, що має настроїти читача на жартівливий лад. Гете обґрунтовував цю сцену посиланнями на “парабасу” в комедіях грецького поета Арістофана (V–IV ст. до н. е.) і на практику постановки комедій італійця К. Гольдоні (1707–1793), коли сюжет розбивався публічним виступом, або “інтермедію”, що не були ніяк пов’язані з основною дією. У цій вставці багато натяків (не завжди розшифрованих) на сучасне поетові літературне і суспільне життя.
54
В “Прафаусті” ця сцена була написана прозою.
55
Цісар — за народною легендою, Фауст перебував на службі в імператора Священної Римської імперії. Гете пояснював, що в цьому образі він хотів показати безтурботного правителя, на очах у якого розвалюється його держава. 1-ша дія відзеркалює риси веймарського придворного життя і певною мірою особистість юного герцога Карла-Августа.
56
Принишкли гвельфи й гібеліни… — політичні партії в Італії в XII–XIII ст., що ворогували між собою за верховенство в імперії; символ запеклих політичних суперників, боротьба яких між собою знекровлює державу.
57
Вкажи, де скарб копать, скоріш! — За народною легендою, Фауст, користуючись магією, вмів знаходити скарби. Тут ця функція передана Мефістофелю. У Гете є жартівлива балада “Шукач скарбів” (1797).
58
Герольд — придворний-оповісник на урочистій або святковій події.
59
Співають у супроводі теорб. — Теорба — старовинний струнний щипковий інструмент з низькими тонами.
60
Полішинель — весела маска в народній італійській комедії; грації — в греко-римській міфології — три юні богині витонченої краси; парки — там же, три богині, які тримали в своїх руках людські долі у вигляді тонких ниток; фурії — там же, три потворні богині помсти; Зоїло-Терсіт — міфологічна маска, в якій Гете поєднав Зоїла — запеклого критика Гомера в давнину, і Терсіта — потворного, всім незадоволеного крикуна з “Іліади”; Хлопець-візник — за словами Гете, це символ поезії; Плутон — бог підземного царства і також — викопного золота і багатства; тут в його масці з’являється Мефістофель; фавни і сатири — в греко-римській міфології — веселі і зухвалі юнаки з цапиними ногами, становили почет бога вина Діоніса; гноми і кобольди — в германських міфах і казках — карлики, що живуть під землею і добувають там скарби.
61
Один цей папірець варт тисячі корон… — йдеться про винахід Мефістофелем паперових грошей. Критичне ставлення Гете до паперових грошей, яке він підкреслив, зокрема, в розмові з Еккерманом (27 грудня 1829), пояснюється всім пережитим ним під час наполеонівської навали, коли в герцогстві вибухнула страшна інфляція, внаслідок якої збереження поета в цінних паперах знецінилися.
62
То Матері! Чудуюсь тим словам… — про богинь Матерів Гете прочитав у Плутарха, а додаткові відомості міг знайти в трактаті Якоба Беме (1575–1624) “Аврора”, де цей термін використовується в значенні “першовиток, джерело всього сущого”, тобто природа, що повністю відповідало задуму Гете.
63
Фауст підіймається на сцену… — прийом “сцена на сцені” був поширений у Єлизаветинському театрі, зокрема у Шекспіра; за часів Гете був відроджений в комедії Л. Тіка “Кіт у чоботях” (1797), де на сцені була виведена публіка, що жваво обговорювала театральне дійство.
64
Вона — Діана, він — Ендіміон. — За грецьким міфом, Зевс дарував своєму сину Ендіміону разом з вічною юністю вічний сон. Цей юнак зображається, як правило, разом з місячною богинею Діаною, що закохалася в нього.
65
Хор комах — комічний образ застарілої схоластичної премудрості, яку ретельно зберігав Фамулус (учень) Фауста у відсутності професора.
66
Бакалавр — перший (найнижчий) академічний ступінь. Мефістофель розмовляє з колишнім студентом, який брав у нього життєві поради, але нічого в них не второпав.
67
Поводитесь ви хвацько, резолютно… — Резолютно — рішуче (примітка М. Лукаша).
68
Де взявся світ? Це ж я його створив… — Бакаляр розвиває в надмірно спрощеній формі теорію суб’єктивного ідеалізму Й. Г. Фіхте. Це місце можна зрозуміти як критику системи Фіхте, але водночас і як іронічний випад проти самовпевнених філософів-недоучок (див. попередні примітки).
69
Гомункул (з колби до Вагнера)… — homunculus — людинка, чоловічок (латин.). В цьому образі, поштовх до якого Гете знайшов в іронічному контексті роману Л. Стерна “Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена” (1760–1767), а також в алхімічних трактатах XVI–XVII ст., відбилося критичне ставлення поета до філософії “подвійного становлення” Г. В. Ф. Гегеля (1770–1831), згідно якої все починається з “чистого становлення” як утворення “ідеї” (це зображено у вигляді прозорої колби) і завершується “відчуженням” ідеї в матерію (цьому відповідає бажання Гомункула “дородиться”). Поету була близька позиція Ф. В. Й. фон Шеллінга (1775–1854), який субстанціональною праосновою сущого вважав природу, матерію.
70
Гарне місце. Став прозорий… — Гомункул, як втілення Гегелевої “чистої” ідеї, наділений властивістю бачити все безплотне і нематеріальне, наприклад чужі сни.
71
Фарсал — місце у Фессалїї, що його з півночі оббігає річка Пеней, неподалік гори Олімпа. Фессалія в давнину вважалася країною чарівників. Тут Цезар переміг Помпея 9 серпня 48 р. до н. е. Відтоді битва римських полководців і свято міфологічних істот на Пенеї (“Класична Вальпуржина ніч”) нібито відбуваються щороку. Гомункул, як “ретроспективний” дух Гегелевої історії, знає все, що десь колись відбулося.
72
Еріхто — фессалійська чаклунка, в якої Помпей намагався дізнатися, чим закінчиться його битва з Цезарем. Про цю битву римський поет Лукан (І ст. до н. е.) написав велику поему.
73
…Безстидні сфінкси, грифи безсоромні… — Сфінкси — істоти з лапами лева, тулубом собаки, головою і грудьми юної жінки; Грифи — міфологічні істоти з головою і крилами орла і тулубом лева; вважалися охоронцями скарбів. Гете пропонує власне бачення грецької міфології — гротескне і навіть комічне, часом сентиментальне, на відміну від Й. Й. Вінкельмана (1717–1768), який бачив у міфах “спокійну велич і шляхетну простоту”.
74
Мурашки-велетні — давньогрецький історик Геродот (VI–V ст. до н. е.) розповідає про велетенських мурашок в Індії, що розкопували золото;
75
арімаспи — за розповіддю Геродота, одноокі чоловіки-скіфи, які ворогували з грифами, що охороняли золото.
76
Old Iniquity — “стара кривда” (англ.), алегорична постать зла в англійському театрі XVII ст., з часом — означення диявола.
77
Едіп — в грецькій міфології єдиний серед людей, хто розгадав загадку сфінкса; Улісс — римське ім’я Одіссея, героя поем Гомерa; Хірон — наймудріший з кентаврів — міфологічних істот з головою і торсом чоловіка і тулубом коня, вихователь багатьох героїв, син німфи Філіри (див. нижче); стимфаліди — міфічні хижі птахи з залізним пір’ям, яких перебив Геракл (Геркулес) — герой, що прославився дванадцятьма подвигами, серед яких було вбивство гідри — змії з дев’ятьма головами з Лернею; ламії — міфологічні жіночі вампіроподібні істоти; одна з них — Емпуза (див. нижче) — мала лише одну ногу з ратицями, як у віслюка; Манто — віщунка, виведена в Гете як дочка Ескулапа — бога-цілителя; Орфей — міфічний співець з Фракії, який марно намагався повернути на землю із царства Аїда дружину Еврідіку, що померла в день весілля; Сейсмос — одне з імен Посейдона (Нептуна), бога морів і землетрусів.
78
Острів Делос здвиг із хвилі / Для Латони-породіллі. — Латону, що завагітніла від Зевса, переслідувала Гера, і вона з відчаю кинулася в Егейське море, де Нептун створив для неї острів Делос, на якому вона народила бога сонця і мистецтв Аполлона (Феба) і богиню полювання і жіночої цноти Артеміду (Діану). Типове для Гете розуміння міфу, коли грізно-бурхливі вияви природи переходять в естетично довершені явища.
79
Пеліон і Осса — гори в Фессалїї; за міфом, гіганти навалили одну гору на другу, щоб дістатися Олімпа і скинути Зевса.
80
Пігмеї — карлики, що ворогували з журавлями; у Гете вони схожі на німецьких гномів, що добували метали; дактилі — демони з Фрігії, не більше пальця заввишки, що були вправними ковалями; Івікові журавлі — за міфом, виявилися свідками вбивства грецького поета Івіка (VI ст. до н. е.) і видали убивць своїм курликанням. На цю тему Ф. Шіллер написав баладу “Івікові журавлі” (1797).
81
Блоксберг — або Брокен, гора на Гарці, де відбувалася німецька Вальпуржина ніч (див. І частину).
82
Анаксагор — грецький філософ (500–428 pp. до н. е.), стверджував, що сонце є розпеченою кам’яною брилою; Фалес — грецький філософ (640–546 до н. е.), вчив, що найбільше значення для утворення рельєфу Землі мала вода. За часів Гете Анаксагора відносили до так зв. “вулканістів”, що обстоювали думку про вулканічне походження земного рельєфу, а Фалеса — до “нептуністів”, які підкреслювали роль поступових перетворень на Землі.
83
Донині я уславлював Гадес… — Гадес — підземне царство Аїда (Плутона).
84
Дріада — лісова німфа; Форкіади — три потворні дочки морського бога Форкіса (Морока) й Кето (Безодні), мали на трьох одне око і один зуб.
85
Нереїди — напівжінки-напівриби, дочки морського бога Нерея, що знає майбутнє, на відміну від Гомункула, якому дано знати тільки минуле; тритони — міфічні морські істоти з людським торсом і дельфінячим хвостом; ці улюблені в живопису XVII–XVIII ст. міфічні образи надавали зображуваній сцені святкового пожвавлення і урочистого настрою;
86
кабіри — фінікійські боги-покровителі мореплавців.
87
Протей — морський дід, міг обертатися в безліч постатей; в “Одіссеї” Телемах розпитує його про свого батька.
88
Тельхіни — міфічні мешканці острова Родос, що прославилися як вправні ковалі; Псілли і Марси — африканські і італійські заклиначі змій.
89
Не боязно нам ні орла того… — Орел, крилатий лев, хрест, місяць — символи Римської імперії, Венеції, хрестоносців і Туреччини, що в різний час хазяйнували в Середземному морі. Гете хоче сказати, що природа живе своїм життям, незалежним від життя суспільства.
90
… з хором бранок-троянок. — Вся третя дія написана в стилі грецької трагедії, що виконувалася музичним співом (речитативом), а хор виступав як дійова особа; окрема учасниця жіночого хору називалася хоретидою (див. нижче). Гете мріяв, щоб який-небудь композитор поклав цю частину “Фауста” на музику.
91
Як граючись, в тобі ми з Клітемнестрою… — Гелена, Клітемнестра, Кастор і Поллукс росли як сестри й брати в домі батька царя Тіндарея в Спарті (інша назва — Лакедемон); Менелай — чоловік Гелени; фрігійський розбишака — троянський царевич Паріс, який зі згоди Цитери (Афродіти) викрав Гелену.
92
…Із бабою-шафаркою обачною… — Шафарка — ключниця (примітка М. Лукаша).
93
Форкіада виступає на порозі… — Мефістофель, який прийняв образ Форкіади, виступає тут як уособлення хворого сумління Гелени.
94
Узяв мене, десятилітню сарноньку… — наступний стрімкий діалог, де кожний з двох учасників намагається переконати іншого у своїй правоті, назвався у греків “агон” (“змагання”). Ми дізнаємося, що Гелена завжди ставала жертвою своєї краси і ніколи не знала справжнього щастя. Гете і тут відступає від Вінкельманового розуміння міфу.
95
В міжгір’ї тім осілось плем’я сміливе, / Прийшовши з глибу пітьми кімерійської… — Кімерією греки називали землі далеко на північ. В даному контексті — символ германців. Форкіада умовляє Гелену рятуватися від покарання чоловіка у володіннях Фауста.
96
Хоч варварами звуть їх, я не думаю, / Щоб хто з них здатен був на ті жорстокості, /Що їх герої в Іліоні коїли. — Греки називали варварами всіх чужоземців-негреків, Форкіада використовує це слово в сучасному значенні, закидаючи грекам їх жорстокість. Гете послідовно виступає проти ідеалізації життя в стародавній Греції.
97
Лінкей — в міфології греків герой, що відрізнявся надвзичайно гострим зором. За міфом, пізніше був убитий братом Гелени — Поллуксом (Полідевком). У “Фаусті” цей образ трапляється ще далі.
98
Первинна вже накоїла я лиха, / Вторинна ж, і третинна, й четвертинна — / Ще більше! — Гелена страждає від докорів сумління, але пов’язує щоразу нову вину свою з волею богів.
99
Скажи, чому слуги твойого мова /Бриніла так незвично й милозвучно? — Для мови Лінкея характерний поетичний розмір “шпрухів” В. фон дер Фогельвейде (1170–1230), тобто ямб або хорей з перехресним або парним римуванням. Грецьке віршування не знало силаботоніки з римою, і цим пояснюється здивування Гелени.
100
…Хотіла б я навчитись тої мови. — Гете не вносить ясності, якою ж мовою розмовляли між собою германець Фауст і греки Гелена і Лінкей, що так майстерно оволодів німецькою просодією.
101
Евфоріон — за поясненнями Гете, це символ поезії, данина пам’яті Дж. Г. Байрону, який загинув в Греції в 1824 p., взявши участь у визвольній війні грецького народу (див. нижче: “у загиблому ніби впізнають знайому постать”). Згідно з міфом, крилатий хлопчик Евфоріон народився у шлюбному союзі Гелени з тінью Ахілла після його смерті.
102
Де любов єднає двоє, / Вище людське щастя там… — У цих строфах, що їх співають Евфоріон, Гелена, Фауст і хор, Гете відтворює версифікацію Шіллерової оди “До радості” (1785), чим підводить читача до зіставлення двох позицій: поезія як естетичне “царство прекрасної видимості” (Шіллер) і як активне прагнення вирватися з естетичного сну спокійної втіхи й самозадоволення (Байрон).
103
Форкіада випростовується велетенсъки на передньому коні… — В народному бароковому театрі постійним комічним маскам — Гансвурсту, Пікельгерінгу та ін. могли доручатися окремі додаткові ролі, при чому публіка бачила їх умовне перевдягання. Наприкінці п’єси, яка нерідко виконувалася чужою мовою (англійською), комічна маска переказувала публіці рідною мовою зміст побаченого. В заключній авторській ремарці, на нашу думку, слід бачити іронію Гете.
104
…Коли Молоха невмолимий молот, /Куючи гори, скелі роздробляв. — Молох — жорстоке божество у фінікійців; в “Мессіаді” Ф. Г. Клопштока (1724–1803), улюбленого автора Гете-штюрмера, — гордий богоборець, що воздвигав гори.
105
“…Земні царства і їхні всі пишноти”. — цитата з Євангелія від Матфея (4, 8), де розповідається, як диявол спокушав Ісуса.
106
Троє Дужих — джерело цього образу: Старий Заповіт, 2 книга Самуїла (Царств), 23, 8–12, де цар Давид називає Ісбосефа, Єлеазара і Шамму найхоробрішими воїнами. Гете придумує їм німецькі імена в дусі фарсової ярмаркової вистави: Рубай (Raufebold), Хапай (Habebald), Тримай (Haltefest), на які його міг навести, зокрема, трактат І. Канта “Про вічний мир”, де філософ перераховує три аморальні принципи політики: 1) захоплюй, потім виправдаєшся; 2) заперечуй свою провину; 3) розділяй і владарюй. Імена зі значеннями, що передають грубу військову професію, трапляються в Старому Заповіті (Ісайя, 8, 1).
107
Нурційський славний некромант, сабінець… — Нурція — пов’язане з різноманітними переказами місто в Сабінській області (Італія); некромант — ворожбит. Згідно з вигаданою поетом легендою, Цісар колись допоміг магу врятуватися від переслідувань римської церкви, чим викликав її гнів проти себе. Тепер із вдячності, як стверджує Фауст, маг хоче допомогти Цісарю.
108
Цісар (іде в шатро з головнокомандувачем). — Один з автобіографічних натяків. Після поразки в битві під Єною герцог Карл-Август відмовився від думки про опір Наполеону і залишив Веймар, куди невдовзі увійшов французький цісар.
109
У шатрі самозванця. — Веймар був зайнятий наполеонівськими військами, а в будинку Гете зупинився на постій французький офіцер. Контрибуція Наполеона і спричинена нею інфляція тяжко позначилися на житті Веймара, зокрема самого поета.
110
Хай замолоду принц недбало час гайнує, / Дійшовши повних літ, його він оцінує. — Гете наголошує на змінах, що сталися із Цісарем. Все подальше до кінця 4-ї дії — пам’ятник правлінню герцога Саксен-Веймарського Карлу Августу (1757–1828), який, зокрема, перший серед німецьких державців запровадив конституцію у герцогстві (1816).
111
…Вели спорудити храм Господу Ісусу. — Розвиваючи важливу тему утопії, Гете виводить трьох будівничих: Цісаря, який розбудовує на нових засадах державу; Архієпископа, який будує для замолення гріхів храм, і Фауста, який хоче побудувати на відвойованій у моря смузі землі нову цивілізацію.
112
Філемон і Бавкида — за античним міфом, патріархальне селянське подружжя, символ гостинності.
113
Лінкей — див. примітку до 3-ї дії.
114
Троє Дужих — див. примітку до 4-ї дії.
115
Тіснота, Нужда, Турбота, Біда. — Вони попереджають Фауста, що слідом за ними йде Смерть. Ці алегоричні образи, створені поетом, нагадують собою персонажів з “Ене’гди” Вергілія (книга VI), що обтяжують земне існування людини стражданнями і хворобами і всі разом напучують її при вході до пекла. У Гете ці супутники слабкодухих та пасивних людей не мали влади над Фаустом за життя, лише у хвилину зневіри героя Турбота осліплює його. Однак Фауст не здається (“Але не згасла розуму зоря. / Ще встигну я здійснить великий задум”).
116
Лемури — демони, що супроводжують померлого в підземне царство. На античних барельєфах зображаються у вигляді кістяків, обтягнутих шкірою. У Гете — слуги Мефістофеля.
117
Лівобіч розверзається страшенна пекельна паща. — До обов’язкової декорації середньовічної містерії входило зображення пекла у вигляді диявольської пащі, яку підкочувала на колесах група комічних акторів, перевдягнутих на чортів.
118
Сяєво згори правобіч. — Заключна сцена містерії — перемога небесного воїнства — поєднувала в собі комізм, яким супроводжувалося повне приниження диявола, і радісний апофеоз наприкінці.
119
Ущелини, ліс, скелі, пустиня. — Австрійський композитор Г. Малер (1860–1911) поклав цю сцену на музику у своїй Восьмій симфонії (1907).
120
Pater extaticus — отець екстатичний, що приходить в реліїійний екстаз від посту й молитов (латин.); Pater profundus — отець заглиблений (у споглядання божественної мудрості) (латин.); Pater seraphicus — отець серафічний (подібний до серафима, ангела) (латин.) (примітка М. Лукаша).
121
Стремління вічне й ревний труд/ Сподобляться покути. — Гете говорив Еккерману: “В цих віршах даний ключ до спасіння Фауста. В самому Фаусті — це діяльність до кінця (життя), що стає дедалі вищою і чистішою, а з неба — це одвічна любов, що приходить йому на допомогу” (6 червня 1831).
122
Doctor Marianus — вчений-містик, заглиблений у споглядання Богоматері (Марії), до якої він і звертається зі своїми словами (латин.); Magna peccatrix — велика грішниця, євангельська Марія Магдалина (латин.); Mulier Samaritana — євангельська самаритянка, яка напоїла Ісуса біля колодязя (латин); Maria Aegyptiaca (Acta sanctorum) — Марія Єгипетська (“Житія святих”) — блудниця, що розкаялася; останок життя прожила в пустелі в молитвах і постах (латин); Una poenitentium — одна з покутниць (латин).
123
Його ще сліпить райський світ (в оригіналі: …новий день) — Гете послідовно проводить містеріальну ідею навернення людини до “нового життя” — “vita nova” (Данте Аліг’єрі).
124
Mater gloriosa — Матір Божа в сяйві небесної слави (латин); Chorus mysticus — містичний хор (латин); Finis — кінець (латин).
125
…Вічно жіночеє / Нас туди зве. — Ось як тлумачив це місце Вяч. Іванов: “Доброчесність внутрішнього дерзання в нас — це доброчесність сонячності, мужня Андреа (ανδρεία), адже, за Платоном, мужність — це сонячність. І є в нас земна планетарність наша, доброчесність планетарності: сприйнятливість до світла, відкритість Землі Небу, покора божественному промислу, наша жіноча, наша релігійна у власному сенсі цього слова душа” (“Споради”).
126
Основні етапи історії створення “Фауста” Гете були ґрунтовно досліджені ще на початку XIX ст., про що свідчить фундаментальна праця: Minor J. Goethes Faust: Entstehungs-geschichte und Erklärung: in 2 Bänden. — Stuttgart, 1901. Найновіші дані з історії виникнення твору були узагальнені, зокрема, в дослідженнях: Аникст А. А. Гете и Фауст: От замысла к свершению. — М.: Книга, 1983; Hartmann Н. Faustgestalt. Faustsage. Faustdichtung. — Berlin, 1985; Hendel G. Von der deutschen Volkssage zu Goethes “Faust”. — Weimar, 1987
