“Соняшні кларнети” — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.
У своїй статті про збірку поета “Вітер з України” М.К.Зеров писав, що “найоригінальніший з поетів двадцятип’ятиліття (1900-25) Тичина уже в “Соняшних кларнетах” відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної” (XIV, с. 80). І, справді, всі компліменти, які говорились на адресу Тичини в 20-ті роки, слід, насамперед, адресувати першій збірці.
А компліменти були великі. Один із перших російських перекладачів Тичини О. Гатов називав його чи не найбільшим тогочасним поетом слов’янського світу, а його поетичну техніку — не менш складною за техніку Райнера Марії Рільке чи Поля Валері.
Для Федора Сологуба збірка була дивом, а Тичина — поетом, що пише “за останньою європейською модою”.
Цікаво спинитися тут на такому літературному епізоді. В “Киевской жизни” за 16(3) листопада 1919 року було надруковано статтю Іллі Еренбурга “Об украинском искусстве”. В статті було зроблено зухвалу спробу проаналізувати українське мистецтво. Звичайна річ, газетна стаття виявилась дуже поверховою за змістом, хоч за тоном і дуже зверхня.
І.Еренбург пише в ній, що на відміну від нових українських поетів, які вже відійшли “от безымянной народной песни, а поэзии индивидуальной еще не создали”, Тичина “умеет сочетать народный земляной дух с умеренными отступлениями импрессиониста”.
Чимало пасажів її (як-от: “слишком часто украинскими культурными деятелями руководила в лучшем случае — слепота сектанта из лозаннского кафе, в худшем — политический авантюризм”, або: “самостийники приказали в двадцать четыре часа создать украинскую культуру” і т. ін.) викликали природне заперечення.
У репліці “Об украинском искусстве” М. К. Зеров, тодішній редактор “Книгаря”, зауважив, що І. Ерснбург обрав “генеральський тон”, але “як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі — без ґрунтовного ознайомлення з нею” (XXIII, с. 1948-1949).
Звичайно, стаття не робить честі шанованому імені Іллі Еренбурга. Але об’єктивно вона свідчить про те, що талановита збірка Тичини заживала пошани навіть там, де на неї можна було і не сподіватися.
Великий інтерес до автора “Соняшних кларнетів” виявили чеські й польські літератори.
Ось що, скажімо, писав 1992 року на сторінках “Скамандру” Ярослав Івашкевич: “В особі Павла Тичини українська література придбала геніальну індивідуальність. Вже саме оперування українською мовою, доведення її до такої незмірної досконалості, що в своєму багатстві вона може рівнятися до польської чи російської, — ставить його в ряд найцікавіших, найважливіших письменників сучасної України” (цитую за передмовою Ф. Неуважного до польського видання творів Тичини).
Англійський критик Джон Фут відзначав, що “своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії. Але його ні з чим незрівнянна своєрідність не штовхає поета до жонглювання, до порожнього химерування і блазнювання, тому що ніде його не покидає почуття міри”.
Колись І. Франко, пишучи про молодого В. К. Винниченка, щиро-радісно вигукнув: “І звідки ти такий узявся?”
Сучасники “Соняшних кларнетів” могли б адресувати таке ж своє здивування Тичині.
Отож, не зайвим буде спинитися на українській генеалогії автора “Соняшних кларнетів”.
Дещо закатегоричний дослідник його поетики М. Степняк писав, що в “Соняшних кларнетах” “ніби вивершена система українського символізму”. Зауваживши, що вплив О. Блока відбився на першій збірці поета дуже незначною мірою, М. Степняк наголошує на істотних впливах О. Олеся, М. Вороного, Василя Пачовського і навіть Михайла Жука. “Кілька поезій, навіть вельми складних психологічно і формально (наприклад, “Закучерявилися хмари”, “Я стою на кручі”), являють собою ніби варіації на Олесеву тему “З журбою радість обнялась…” Олесь впливав на Тичину не тільки як представник “чистої поезії”, але й як поет громадський. “Дума про трьох Вітрів” написана в типовій Олесівській манері алегоризувати явища природи”. В іншому місці М. Степняк зазначає: “Соняшні кларнети” тематично зв’язані навіть не з усім “модерном”, а тільки з Філянським… та з Олесем” (XV). Причому, в Філянського Тичина “вчився ставлення до природи: такі поезії, як “Гаї шумлять”, “Там тополі у полі”, “Квітчастий луг”, “Ой, не крийся, природо”, “Світає” — лише композиційною складністю різняться від присвячених природі поезій — “Лірики” й “Саlendarim”у.
Підсумовуючи свої студії над поетикою Тичини, М. Степняк висновує: “Спираючись на лексичні запаси й строфічні схеми модерністів, автор “Соняшних кларнетів” утворив нову поетичну систему, досі не відому українській поезії. Ця система — “символізм”.
Повчальний приклад, хоч, може, і приклад негативного порядку, могла подати співцеві “Соняшних кларнетів” і творчість Грицька Чупринки, що досить енергійно “бальмонтствував” на ниві української поезії. Як пише О. І. Білецький, “Чупринчині “дзеньки-бреньки” видались простою балалайкою перед згуками то величної, то ніжної арфи, до якої доторкнувся молодий автор” (VII, с. 20).
Всі ці імена поетичних предтеч Тичини згадує Флоріан Неуважний у своїй передмові до останнього польського видання віршів українського поета, долучаючи до них Метерлінка й Сковороду. Дуже слушні зауваги до питання спорідненості (а ще більше — відмінності) молодого Тичини з поезіями О. Олеся робить Орест Зілинський.
Всі ці екскурси в тичиніану дають підстави не погодитися з дуже категоричним, як і дуже необґрунтованим твердженням Л.Новиченка, що “позиція Тичини, при всій її складності й суперечливості, не мала нічого спільного з антинародною ідейно-політичною сутністю української націоналістичної декаденщини. Та й чим могли привабити до себе молодого правдошукача, скажімо, салонна “галантерейність”, якою позначена немала частина віршів Вороного, примітивні красивості Чупринки, богобоязнена скорбота Філянського? Уже в “Соняшних кларнетах” він осудив поетів-декадентів, заявивши, що “сонця, сонця в їх красі — не чуть” (XII, с. 23).
Єдине гріховне “учеництво”, яке дозволив Тичині Л. Новиченко, — це “стилістичне віяння Олесевої лірики”.
Чи не від початку 30-х років нашій критиці ходило тільки про те, щоб заднім числом перевести поета із класу Олеся чи Філянського до більш “пролетарського” класу Коцюбинського, Горького чи навіть… Маяковського. Було б наївно заперечувати можливість такої “пролетарської” науки, особливо у Коцюбинського. Але чому Тичина не міг здобути “пролетарської” освіти у Олеся?
Для нашої нової критики, народженої в роки перших п’ятирічок на шпальтах абсолютно “правильного” органу “За марксо-ленінську критику” (виходив, до речі, 1932-5 рр. і був призначений спеціально для боротьби з “ворогами народу”), зовсім не ходить про ясність справжніх Тичининих джерел, а виключно про його політичне (хоч по правді — чому саме політичне?) реноме. Тичину треба було пришити нашвидкуруч до нової виправленої щупаками, колесниками і хвилями курсу історії української літератури, де вже не було ні Олеся, ні Філянського, ні тим більше Чупринки.
Школа, яку пройшов молодий Тичина, була куди соліднішою, ніж про те провадять Іщук, Новиченко, Крижанівський чи Шаховський.
“Виводити” автора “Соняшних кларнетів” виключно з Коцюбинського, Горького і Маяковського — значить збіднити світ поезій Тичини, значною мірою позбавити його національного грунту, утруднити розуміння новаторського таланту поета і, зрештою, розуміння самого поета.
* * *
Згадуваний уже М. Степняк гарно зауважив, що “еволюційно розвиватися Тичинина творчість після “Соняшних кларнетів” не змогла, бо в “Соняшних кларнетах” ніби вивершена система символізму і далі було нічого робити” (XV, № 11-12, с. 99). Назвавши першу книгу поета “цілком дореволюційною”, М. Степняк пише, що “поетика цієї книжки, така вдячна для передання найтонших душевних почувань, була б мало придатною для розмови з революційною масою”.
Остання думка значно правдивіше пояснює різку зміну поетики Тичини протягом двох років — 1918-20.
Поетика наступних двох збірок — “Плугу” і особливо “Замісць сонетів і октав” значно (а часом — і абсолютно) різниться від поетики “Соняшних кларнетів”.
Революційна доба — це доба епосу — сюжетних віршів або й балад, доба колективістської, сказати б, поетики.
Але доба революції на Україні не мала такої класичної чіткості співборних сил, яку мала, наприклад, французька революція 18 ст. Революційна боротьба тут була неймовірно ускладнена ще й національними змаганнями. Український народ — це військо сумнозвісного “визволителя” Муравйова і полки Центральної Ради, повстанські загони Директорії і “державна варта” П. Скоропадського, загони Махна, Зеленого, Болбочана чи Григор’єва, повстанці київського “Арсеналу” і червоні козаки Примакова. Це українські соціал-демократи і ліві есери, незалежники і боротьбісти, більшовики і анархісти, це українські селяни і зденаціоналізовані робітники.
Вивести вектор найбільш прогресивної сили було часом просто неможливо.
Отож і не дивно, що одного й того ж 1920 року з’являються дві збірки Тичини — “Плуг” і “Замісць сонетів і октав”, збірки, значною мірою відмінні за авторською орієнтацією в тогочасних умовах.
Не знаю, чи має рацію той же М. Степняк, визначаючи “Плуг” як рго, а “Замісць сонетів…” — як contra революції, але безсумнівну, як на мене, рацію він має, пишучи: “не треба запитувати, яка з них раніша, яка пізніша — обидві видано року 1920 й обидві своїм змістом репрезентують поетову творчість за той самий період” (XV, № 11—12, с. 107).
Прямим продовженням третьої сфери поетичної “космогонії” “Соняшних кларнетів” були поезії збірки “Замісць сонетів і октав”, збірки, що, за визначенням Л. Новиченка, “на сьогодні майже повністю вмерла для нашого читача”. Звичайно, Новиченко, виступаючи “від імені і за дорученням” мовчкуватого українського читацтва, може визначати долю збірки як йому заманеться. Тим більше, що збірку ось уже п’ятдесят років не перевидають, а що читач мас обходитись машинописними копіями — про цt Новиченко знати не зобов’язаний1.
Силоміць викрадена з Тичининого доробку, збірка “Замісць сонетів”, що об’єднує вірші 1918-19 рр., засвідчує пряму полеміку Тичини з практикою ширення соціалістичної революції, зі складною добою громадянської війни.
І тут не завадить нагадати бодай кілька історичних фактів.
З метою припинити державотворчий процес Центральної Ради було створено кілька радянських республік на території України.
Вже 7 березня 1918 року ЦВК України запропонував радянським республікам — Українській, Донецько-Криворізькій, Донській, Кримській та Одеській об’єднатися разом для об’єднаного збройного захисту радянської влади на території Півдня. А Народний Секретаріат Української республіки вже 21 березня переїздить із Катеринослава до Таганрога, де через кілька днів було обрано ЦВК України.
17 квітня ЦВКУК саморозпускається, бо всю Україну зайнято німцями і військом Центральної Ради.
Через два дні на партійній нараді більшовиків України в Таганрозі було утворено КП(б)У. Зрозуміла річ, що останню літеру (“У”) було додано крайовій організації РКП(б) під впливом революційної практики 1917-1918 рр., із великим запізненням зваживши на серйозність національних домагань українського народу.
І тут же Народний Секретаріат України їде з Таганрога до Москви — 1-го травня німці зайшли до Таганрога. 17 квітня саморозпускається ЦВКУК — бо на Україні він уже не має ніякої сили.
23 травня почалися російсько-українські мирні переговори, на яких глава радянської делегації X. Раковський (до речі, цей колишній голова українського радянського уряду навіть не представлений окремою статтею в УРЕ) змушений був визнати незалежну українську державу.
Німецька окупація України, угода з німцями Центральної Ради, тут же “союзниками” розігнаної (29 квітня), викликала незгоди в партії українських есерів, що 31 травня на своєму 4 з’їзді розкололися на лівих (боротьбістів) і правих. Тоді ж саме на 5 з’їзді УСДРП з’явилося ліве крило українських соціал-демократів — група “незалежників”, майбутніх укапістів.
13 червня було укладено тимчасове російсько-українське замирення, а через місяць у Москві відбувся І з’їзд КП(б)У, що оголосив про розпуск Народного Секретаріату і доручив ЦК організувати Центральний військово-революційний комітет з метою революційного об’єднання України з Росією. Вже 5 серпня військово-революційний комітет дав наказ про повстання. Зрозуміла річ, повстання не вдалося, гетьмана вдалося скинути не червоним повстанцям, а військові української Директорії, полкові Коновальця, що 15 листопада повстав у Білій Церкві проти гетьманату. Кількома днями пізніше ЦК КП(б)У утворило тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Ю. П’ятаковим.
На початку 1919 року з’явилися спроби поновити російсько-українські контакти. Ось що про них писала “Правда” 4 січня 1919 року: “Петлюрівські пропозиції можна обговорити діловим чином. Але загальна лінія проходить не там, де її хоче провести Петлюра. Українська республіка повинна передусім бути Радянською Республікою. Питання про самостійність менш важливе, але будь-яка Радянська Республіка, природно, укладає союз з Радянською Республікою. Армія в українській радянській республіці повинна бути робітничо-селянською армією, а не армією дрібнобуржуазних синіх жупанів”.
Звичайно, ультимативний тон “Правди” — безсумнівний. Проте, як свідчить у “Відродженні нації” В. К. Винничснко, переговори української делегації на чолі з С. Мазуренком і наркома Чичеріна проходили досить успішно. Сам Винниченко був згоден на радянізацію УНР, але цьому перечив С. Петлюра, Болбочан та інші. Вони по суті й зірвали мирну угоду.
Переговори зависли в повітрі.
Тим часом 16 січня Директорія надсилає Радянському урядові Росії ультиматум з вимогою припинити військові дії. Їй відповіли, що з Директорією воюють українські робітники і селяни. Як пише той же Винниченко, це була правда: на Директорію наступало “повстанське українське військо, підтримане російськими регулярними військами”.
І тоді Директорія оголошує Росії війну, щоб буквально через два тижні самій залишити Київ.
15 березня до Києва переїхав Український радянський уряд, але в зв’язку з наступом Денікіна через кілька місяців залишив столицю.
Наступ денікінців на короткий час змінює військову ситуацію. З початком серпня петлюрівське військо починає на Правобіччі наступ проти Червоної Армії. Робляться невдалі спроби об’єднати сили петлюрівського війська з добровільцями. Вже 16 серпня Денікін повідомляє Антанту, що погодитися з Петлюрою неможливо.
Отож, коли 30 серпня в Київ зайшли добровільці та петлюрівці, між ними одразу виникла збройна сутичка, внаслідок якої розбиті українські сили полишили стольне місто.
Саме ці складні перипетії буремного 1919 року підготували умови для об’єднання лівих есерів (боротьбістів) з лівим крилом українських соціал-демократів — “незалежниками”. В серпні 1919 року вони утворили Українську комуністичну партію (боротьбістів), що взяла активну участь у боротьбі з денікінцями.
Без усякого сумніву, виникнення УКП (боротьбістів), як пізніше і укапістів, було викликане вакуумом українського комунізму, вакуумом, що створився через формально-український (коли не сказати більше) курс КП(б)У. З другого боку, саме їхнє існування спонукало більшовиків до більш уважного ставлення до національних проблем, зокрема, до періодичної української преси.
Уже цей короткий екскурс в тогочасну історію може допомогти зрозуміти “незрілість” Тичини, автора “Замісць сонетів”. Можна було б ще пригадати й такі документи від тих часів, як відкритий лист С. О. Єфремова до Ю. М. Коцюбинського, публіцистичну книгу Сергія Мазлаха і Василя Шахрая “До хвилі”, видану 1919 року в Саратові (ця книга згодом стала справжньою євангелією укапістів).
У першому з них С. О. Єфремов звинувачує Ю. Коцюбинського в тому, що він віддав батькове ім’я в руки Муравйова і К°, щоб ті, прикриваючись прізвищем автора “Фата Моргани”, могли “аргументувати” погроми над українською інтелігенцією в січні-лютому 1918 року.
У другому із них автори пишуть про те, що ставлення КП(б)У і Українського Радянського Уряду до національних вимог народу було дуже формальне. Відомий історик Ключевський характеризував раз царицю Катерину II так: вона хотіла казаться, і не хотіла бути. Отак і ся “партія” і сей “уряд”. Вони нічого не мають проти “назви”, “слова”, щоб “казаться”, і нізащо не хочуть “бути”. Та й чим бути? Адже ж України немає, а була “південна Росія”, стала “південна частина окупірованного на сході Германією краю” і ніякого українського руху не було й немає”. Мазлах і Шахрай звинувачують “катеринославців” у тому, що ті не мають ніякої певної лінії в національному питанні. Це, кажуть автори книги, не національна політика, а хитре політиканство й тільки. “Найвищим проявом політиканства було оголошення Донецько-Криворізької Республіки (се політиканство між собою) і делегація від Народного Секретаріату в Москву для ведення мирних переговорів з приводу кордонів України після оголошення самостійності України на 2 Катеринославському з’їзді… Далі йде політиканство в зв’язку з ліквідацією Центрального Виконавчого Комітету і політиканство в “еміграції”, повстанчеська дев’ятка, хроничне погребеніє і воскрешеніє “Советского Уряду України” під ріжними назвами (Народний Секретаріат, Временний Комітет Тимчасовий), пропозиція союзу совітській Росії, “своя”, “окрема” “українська” партія: “Комуністи України і т. д.” (ХХУ, с. 81).
Звичайно, Мазлах і Шахрай, хоч і були членами РКП(б), могли помилятися. Але буквально це ж саме казав і В. Затонський, людина, куди “правильніша” за них. У статті “З недавнього минулого”, надрукованій 1 липня 1918 року в “Коммунисте”, він писав: “Бували випадки, коли одночасно давалися директиви, що виключали одна одну. Так, наприклад, на бій з українським шовінізмом, з дрібнобуржуазною реакцією, що сунула з півдня, десницею благословлялася Радянська Україна, шуйцею — Донецька Республіка… У партії в цілому не було виду, політика її йшла через пень-колоду, з найнесподіванішими ухилами і, зрозуміло, далеко не блискучими наслідками; на місцях же кавардак був такий, що важко й уявити”. А ось, за свідченням того ж В. Затонського, тогочасна позиція КП(б)У в національному питанні: “Ну, хай вже буде собі навіть самостійна Україна (якщо вже не можна без цього) де-небудь в Австралії або, на гірший кінець, навіть на напівдикій Волині чи Поділлі, але навіщо неодмінно в Катеринославщині або там Херсонщині, не кажучи вже про Харків? Тим часом селянство навіть цих заповідних земель (до відома товаришів, за національністю все ж українське), полишене напризволяще, передане в монопольне користування українських соціал-шовіністів, майже поголовно, без різниці, біднота й куркульня, самовизначалося в тому смислі, як того воліла Рада”.
Що й казати — наслідки цієї непослідовної національної політики партії в національному питанні далися взнаки. Вади політичного курсу в національному питанні, курсу дуже мінливого і непослідовного, оскільки він визначався тактичними потребами року, місяця, а то й кількох днів, ці вади доводилося “виправляти” надзвичайними заходами Українського ЧК. А ці надзвичайні заходи викликали природню реакцію села. За приблизними підрахунками, в 1919 році на самій лише Київщині було зареєстровано до 500 селянських повстань. Сьогодні ще важко говорити про те, які реальні факти стояли за ленінською телеграмою до голови Українського ЧК від 4 червня 1919 року: “Уполномоченный Совобороны говорит и заявляет, что несколько виднейшых чекистов подтверждают, что на Украине Чека принесли тьму зла, быв созданы слишком рано и впустив в себя массу примазавшихся”1 (XXVI, с. 574).
Так само про явно ненормальні факти в практиці військового будівництва на Україні свідчить телеграма В. І. Леніна від 22 лютого 1920 року: “Необходимо немедленно завести переводчиков во всех штабах и военных учреждениях, обязав безусловно всех принимать заявления и бумаги на украинском языке. Это безусловно необходимо — насчет языка все уступки и максимум равноправия” (XXVI, с. 654).
Такого змісту телеграма може дещо додати і до проекту резолюції ЦК РКП(б) з приводу боротьбістів: “Визнати боротьбістів за партію, яка порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил і підтримкою бандитизму, що прямо на руку білим і міжнародному імперіалізмові”. Бо ж зобов’язувати начальників штабів, аби ті приймали заяви, українською мовою писані, як і введення інституту військових перекладачів при військових з’єднаннях — то таки далеко не досягнутий “максимум равноправия”.
Отож і не дивно, що в цих надзвичайно складних умовах Тичина міг помилитися.
Про ці помилкові для українського радянського поета настрої свідчить надрукований у “Новій Раді” (ч. ’38, 1918 р.) вірш Тичини “Пам’яти тридцяти” — поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 року полягли під Крутами:
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцяті, мучнів-українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?—
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
І в цей же самий час Тичина полемізував із практикою раннього радянського будівництва на Україні:
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Рабіндрамате-голубе!
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну.
Я задихаюся, я гину.
Я покажу тобі такії речі
в однокласовій ворожнечі.
Я покажу всю фальш, всю цвіль
партійно-борчих породіль.
А братні зуби, дружній зиск,
гнучка політика, як віск.
Коли б були це генерали,
ми знали б, що робить.
А в тім то й річ, що це кати
однокласовії, брати.
Рабіндранате-голубе!
Та де ж той Серп нам, Молот і лани?
Рабіпдрапате-голубе,
од достоєвщини звільни.
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Дух ангела, що досяг землі, сповнений суперечностей. По-перше, йому болить трагедія української національної революції, полум’я якої згасло у великому вогні всеросійської соціалістичної революції. По-друге, вузько національна українська революція поета явно не задовольняла. Мені здається, що з погляду молодого Тичини правда і кривда революції була розподілена порівну між українським Березнем і всеросійським Жовтнем. Антагонізм між російськомовним містом і українським селом — ось один із найбільш значущих моментів, що вирішив долю українського державотворчого процесу. По-третє, революція виявилась в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів.
“Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став” — вигукує автор другої збірки. Або ще різкіше: “Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?”
Революція для поета — це доба розпинання Христа, випалювання залізом людської доброти і справедливості:
Постали череваті:
— Копай на батька яму! —
Старий на сина дивиться
Кроткими очима. —
— Не йде у землю заступ? —
Обох живими в землю! —
Старий на всіх їх дивиться
Кроткими очима.
Жодна з революцій нічого не дасть, коли її переможна хода вимагає крові й крові безневинних — ось головний сенс збірки “Замісць сонетів і октав”. Революція — це смерть вікової культури, час, коли тонкий шар людяності, набутий за тисячі й тисячі літ, злітає з людських душ, як потеруха. Звідси поетові кпини з р-р-революційного культур-трегерства: “Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) — ачей вона ізнов до нас промовить. А листя падало. І голова на в’язах не держалась. […] На культурах усього світу майові губки поросли”. Звідси й ієреміїні плачі над задублою культурою (“Жорстокий естетизме! — й коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла?”).
Революція — тільки Вальпуржина ніч звірячого хамства, розкошланого дикунства, коли з народів обсипаються парфуми цивілізацій: (“Дикун, наївшися сирого м’яса, довго стежив за ними (ніжними хмарами в високості.— В. С.) незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до будяка”).
Є тільки гармонія краси, яка в цьому світі не має жодних для себе підстав, є тільки одна партія — “де на людину дивляться, як на скарб світовий”, є голодне пискляточко-дитинча, якого жодна з р-революційних партій не рятує од голодної смерті.
Ось вона, гірка істина партійно-борчих породіль: “Праві йдуть назад, але голову намагаються держати вперед. Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад”.
Це час затемнення сонця, судна година людської історії — “місто в мальованих плакатах: людина людину коле”.
Де ж поетові спільники? Чий бік він обстоює? На це чітко відповідає присвята: “Григорію Савичу Сковороді!”1.
Правда, мати такого спільника — значить бути знищеним у першу чергу. “Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою”. Так що недарма увижається поетові в неспокійнім сні, буцімто грюкають у його двері: “Одягайсь на розстріл!”
Я не знаю Тичини більше стомленого і зневіреного, більш трагічного і людяного, ніж Тичина — автор цієї збірки. Він весь у цьому страшному часі — самотній і високий, як біль. І тільки зрідка його зблідлих уст торкається сардонічна усмішка:
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
Але її тут же одміняє вираз владного трагізму:
Я в болях весь, мов хрест в коралю.
Не слід думати, що Тичина зневірився в революції або що в його особі маємо її суворого дискутанта. Ні. Тичина приймав революцію, але не виносив її жахів. Досить згадати Горького, що водночас обурювався проти всякого терору — білого чи червоного.
Ой гримить, гуде, гуркоче,
Переблискує світ…
Чи то Рада, чи то німці,
Чи московський Совіт?
Здається, поет став свідомим своєї тернистої долі, традиційної місії українського поета. Його розпач урівноважує виспокоєна віра в те, що і в цей, страшний для його народу час він залишився гідним свого високого покликання людини і митця:
Сам скапую сонцем,
В блакиті розтану.
Сам стану віконцем,
У вічність, загляну…
О. І. Білецький писав про П. Тичину, автора перших чотирьох книг поезії, як про поета, що замислився “над головними проблемами свого часу і дав на ці проблеми відповідь з рідкісною прямотою і зворушливою (“подкупающей”) щирістю” (VII, с. 18).
І справді: при виробленому індивідуалістичному світогляді “Соняшних кларнетів” і “Замісць сонетів…” поет не ховав очі од протипоказаних для такого світогляду речей. Естет у найкращому розумінні цього слова, Тичина не уникає страшної прози.
Ось образок “Кукіль”:
Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.
…Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирає.
А мати лежить посеред улиці з півхунтом хліба у руці…
Над двадцятим віком
кукіль та Парсифаль.
Голодна смерть матері, ґвалтування дівчатка, мати, доведена голодом до людожерства (“синок ще не вварився”), розмова з мужиками “мого ж таки села” про “саму нужду та злидні” — ось ті, зовсім, здавалося б, не-ранньотичинівські “образки”, не бачити які йому не дозволяло прагнення безжалісної істини. Згадаймо “Ходять по квітах…”, вірш, що явно дисонує в загальному тоні першої збірки. Але Тичина про те не дбає: життя народу значно ширше за естетичні канони, а дилеми — життя чи “тільки мистецтво” — для поета ніколи не існувало. Він мав високе право — справді народного співця — дорікати чистим естетам: “Фальшива естетика, грація для вас навіть там, де гроби”. Тема голодної смерті, наприклад, звучить навіть у збірці “Вітер з України”, коли це вже могло явно шкодити офіційній поетовій репутації. А поема “Чистила мати картоплю” сягає навіть пізнішого часу.
Соціальна проблематика була для Тичини не менш значуща за національну. Певною мірою це вже засвідчила “індивідуалістська” збірка “Замісць сонетів…” Надалі цей струмінь у його поезії ще більше посилюється.
Так, у збірці “Плуг” ця тема набирає значно більшої сили. В ній поет відшукує втрачений під ногами грунт. Справді: коли розглянуті збірки були свідченням певності авторської позиції в світі (“Соняшні кларнети” — певність своєї радості від світу, “Замісць сонетів…” — певність свого сумніву), то збірка “Плуг” — це книга подвійного сумніву. Сумніву щодо себе в світі і світу в собі.
Стоїть сторозтерзаний Київ,
І двісті розіп’ятий я, —
ось той реальний фон, на якому зродилася ця збірка. В голосі поета вчувається іронія, навіть самоіронія (“Мадонно моя…”); дискутуючи з іншими, поет дискутує і з самим собою (“Я знаю”, “Один в любов”). Подекуди відчувається майже істеричний біль (“Месія”, “Паліть універсали”), а в інших випадках — прагнення епізувати свій світ, стати од нього трохи осторонь, аби зафіксувати очима те, чого не можна сприйняти душею (“Псалом залізу”). Розгорнуті дискусії із самим собою прибирають вигляду відстороненого лицедійства (“Листи до поета”). Нарешті, в голосі поета з’являються просто фальшиві нотки (“Ронделі”), що особливо дисонують в складному хорі поезій цієї книги.
“В душі боролись два світи — гармонія і справедливість” — так поет пойменував свої тогочасні настрої.
Отже, з одного боку
Замість лелії рожу
цілують уста,
а з другого:
А все ж, як Петро від Христа,
відректися від Тебе не можу.
В голосі поета з’являються небезпечні інтонації:
Із ким тепер, в яку годину
молодий відмолодюсь?
Невже ж ні раз не помолюсь
за моє кохання, за людину?
І майже поруч із цим — антистрофа.
Ось одна:
Випала ж зима! —
Що тепер всім воля,
врізали вам поля,
в головах тополя,
а голів нема1.
Ось друга:
Уявляю —
(страшна мить!)
Прийде, заридає з одчаю
і сонце затьмить.
Хтось кине слово п’яне:
— В розстріл! на тротуар!
І місяць встане
як на пожар.
Замість дощу, замість роси —
каміння з неба…
І чиїсь голоси:
— Не треба! не треба!
Каліка, поспішаючи кудись, наступить на дитину.
І всі будуть кричать без упину:
— Месію! Вітайте Месію!
— Осанна Йому, Він прийшов!
І кров
смертний екстаз перетворить у мрію.
А ось третя:
Паліть універсали, топчіть декрети:
знов порють животи прокляті багнети!
Проклинайте закони й канцелярський сказ —
Воля! — єдиний хай буде наказ.
Воля! Воля! — серце в грудях…
Знов як рабів розпинають на людях.
Знову кайдани, тюрма й шомполи,
І слово невільне мов з-під поли.
Хто має право примусить людину?
Хто може ніч обернути на днину?
І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх
повісив за правду, єдиний наш гріх?
Я вже казав, що у Тичини могли бути серйозні заперечення проти українського Березня. Останній вірш свідчить, що серйозні заперечення у Тичини були і проти всеросійського Жовтня. Про це свідчать деякі інші вірші збірки. Ось, скажімо, упізнавання своєї найвищої любові в незвичній для неї подобі:
Жона відважна, діва гріховна
гряде до нас.
Нагая — без одежі, без прикрас —
чарує, мов та рожа повна.
Це перше впізнавання наступниці високої любові поета — Мадонни. А його раніша любов (“Мадонно, моя, Пренепорочна Маріє…”) ходить стежками скорбної Матері:
Схились, Мадонно, на причілок
останньої хати в селі.
Усміхнись — і пійди собі геть по ріллі,
одганяючись од куль, як од пчілок…
Наступниця Мадонни дуже плотська і легко звабляє:
Іде і сміється:
життя! квіток!
Сонце на скрипку,
хмарки у танок.
На бедрах, як струнах,
лежить рука.
Здрастуй, дівчино, —
чия ж ти така?
Скажу — не скажу я:
усіх, твоя…
(Аvе, Маrіа,
Калино моя!)
Прощай, Маріє, калино моя, заявляє поет, укоряючись новій матері-заступниці. Мадонну, якій поет поклонявся тільки одній, заступила інша, сказати б, колективістична, мадонна для всіх.
Таємниця “Плугу” ще чекає свого з’ясування. Але вже сьогодні можна сказати, що поет зазнав якихось сторонніх впливів, які обумовили його занадто різку еволюцію.
Адже не з доброго дива пишуться такі вірші як сонет “26-ІІ (11-ІІІ)”.
Прийшли попи, диктатори (о сором!), —
якраз всі ті, кого Ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив
поміж монастирем, поміж собором.
Стоїш. У далеч дивишся з докором…
Який огонь в душі Твоїй горів,
коли будив Ти, кликав кобзарів
з насильством биться, з царствами, з терором!
Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад —
дивись, який в господі нашій лад,
в сем’ї великій, у громаді вольній.
Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти —
нічого не кажи Первопрестольній. —
Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.
Як бачимо, Тичину вже тоді “шили” в шовіністи — слово, дуже вже знайоме з популярної сьогоднішньої фразеології. Сліди цього стороннього на Тичину впливу помітні також у вірші “І Бєлий, і Блок…” Поетове горе прагне високої віри, висловленої по-тичинівськи, я б навіть сказав вужче — по-плужанськи дуже нечітко:
Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
Тумани, долини, болотяна путь…
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, —
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
Але це нечітке накликання віри скоро закінчується новим нападом безнадії:
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Далі — рядки моральної аномалії, про які говорено вище:
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
Для С. А. Крижанівського це “крилата поетична формула нового революційного патріотизму” (XXII, т. 6, с. 105). Для мене ж ці рядки можуть правити за формулу “патріотизму з дозволу”, формулу раба, а не патріота, типовий вияв комплексу національної неповноцінності.
