“Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині”, — писав Тичина у 1922 році, коли, власне, опинився в дуже цікавій ситуації. Відмовившись від свого поетичного минулого з його індивідуалістським світоглядом і майже українофільською вірою, він віддається новому світові з вірністю неофіта. Починаються природні перебільшення переваг цієї віри і такі ж природні недооцінки вад (“ну що з того, що всесвіт кров залляла?”). Поет стає трибуном нової доби, речником усього народу:
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхівлями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так ще дух не безумів!
Поетові здається, що роль поета-пророка — це його правдива стать:
Там за мною, за мною, за мною,
я не знаю, там скільки іде!
Перед мене твердою ходою
наступаючий день.
Там за мною, за мною, за мною
і від плуга й під трудних станків.
Перед мене щасливеє море,
море голів…
Тичина поки втішається новою місією, ще не здогадуючись, що бути поетом-речником народу в цю нову добу — не тільки не обов’язок митця, але й не його право. Мине ще кілька років — і поет пересвідчиться, що ця роль для митця абсолютно заборонена.
Але поки що Тичина розкошує в новій вірі і новій ролі:
Оглянуся — вся земля
океан палахкотінь!
Це того, що там, як я,
одкидають власну тінь.
Тінь титаниться на схід,
я ж росту, встаю,
сильним руку
подаю через націю і рід.
З висоти свого високого призначення поет чесно розмірковує над темами деспотизму і демократії (“Клеон і Діодот”), роздумує над роллю поета, вічного речника свободи, якого не дуже вшановує влада:
То ж вдячнії сини невдячної Росії
поставили його… плечима до стихії.
Стій боком до людей, до многошумних площ;
господь стихи простить і епіграмний дощ…
Ах, море і поет! Та хто ж вас не боїться!
Свободи чорний гнів. І блиск, і гарт, і криця.
Поетом буть добро: помреш — то од свобод
все боком ставлять нас, щоб не впізнав народ1.
Поет живе вірою в своє нове призначення — народно-державного поета, ще не розуміючи, що такий симбіоз неможливий. Йому здається, що, покинувши напризволяще свій органічний план “Соняшник кларнетів”, ставши колективістом, він народився вдруге, заговорив на повен голос. Йому здається, що, пожертвувавши камерністю, він визволив себе для пророчої патетики, закличності, став воістину соціально потрібним.
Ця трагічна помилка йому дорого обійшлася: поет узявся явно не за свою справу. А велика віра в новий соціально справедливий світ не дала йому змоги зрозуміти, що справді соціальний поет — то заборонена для нашої літератури посада.
Велике соціальне мистецтво 19 століття і передреволюційної доби виросло в зовсім інших, для мистецтва безсумнівно кращих умовах. Свої обов’язки перед народом Шевченко чи Толстой розуміли, виходячи зі своїх індивідуальних позицій. Тепер же ці обов’язки стали імперсональні, вони вироблені раз і назавжди і перелічені в зведенні цензурних постанов.
Громадської мужності Шевченка чи Толстого 19 століття явно не вистачило б для умов 20 століття, коли кожен справжній літератор мусить витримувати понадлюдські перевантаження в новітніх сурдокамерах. Наш вік увів мистецтво в прокрустове ложе тоталітарних [сатанинських?] вимог, у чому переконуються не лише художники кількох так званих тоталітарних держав, а й письменники чи не всього світу. Посаду пророка у митця забрали політики. Пророк Сталін, а не, скажімо, Маяковський, “Горлан революції” — тільки коментатор священних текстів. “Кожен митець, що хоче бути в суспільстві знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не він, а хтось інший із його ім’ям. Він урешті-решт від нього вислизне і, можливо, колись уб’є в ньому справжнього митця”,— так заявив у своїй Нобелівській промові Альбер Камю. Я б тільки розширив межі цієї трагедії. Бо це стосується не самих лише митців, які хочуть бути знамениті в суспільстві.
Отож Тичина, стаючи соціальним народно-державним поетом, обрав найкоротший шлях до самознищення таланту. Справді-бо: що таке соціальний поет у наших умовах? Які його теми? Це — боротьба за мир, боротьба з буржуазною ідеологією, передусім українських буржуазних націоналістів, цих найлютіших ворогів українського народу, тема соціальної несправедливості — але тільки в країнах капіталу або в дореволюційній Росії, керівна роль рідної Комуністичної партії, переваги соціалізму над капіталізмом, уславлення трудівника (бажано, щоб були уславлені всі професії і жодної не забуто). Дозволена й нищівна критика недоліків: бюрократизм на найнижчому рівні, марнотратники, розкрадачі соціалістичної власності, п’яниці, продуценти самогону і т. д. і т. п. — на тому ж рівні найдошкульнішої критики. Такої соціальної у величезних лапках поезії Тичина пізніше понаписує багато. Ось кілька для прикладу:
І хоча Толстой не був пророком,
проте — оком художнім своїм
він вдивлявся в темну ніч,
він глибоко розпізнав,
що по один бік маси народні,
їх життя трудове, святе,
а по другий — імператорський бич.
Або — вже про Степаниду Виштак:
Й стихли ми в хвилині тій,
дивимось без мови
на дві Зірки Золоті
та на очі й брови
………………………………….
— Наша праця нелегка —
Знають люди всюди…
Як не буде буряка,
цукру теж не буде.
Подивіться: все навкруг —
всі поля, заводи, —
все це справа наших рук,
справа рук народу.
Або:
Нашу славну п’ятирічку
закінчити щоб раніш,
треба нам ламати звичку,
почувати молодіш.
Або ж:
Розлягайсь, радянська пісне!
Слава нам ще більш заблисне!
Щастя нам рікою присне!
Дружба є — то й сила буде,
а з зростанням ще прибуде,
хоч і скрізь ми на сторожі,
підступи он злі, ворожі…
Зграя чорная погана
дивиться з-за океана,
що їй треба від титана?
В світле ми йдемо майбутнє.
В нас теперішнє могутнє!
Сила нас веде велична —
партія Комуністична.
Звичайна річ, Тичина доби “Вітру з України” не міг собі уявити, яким соціальним поетом він стане через десяток літ. І, не знаючи свого світлого майбутнього, він свідомо наступає собі на горло, щиро прагнучи виконати обов’язок державного поета.
Він міг писати скільки завгодно політичних інвектив на адресу політичних емігрантів — таких, як “Відповідь землякам” — це всіляко заохочувалося, скільки завгодно таврувати гнилий Захід, закликати народ до героїчної праці, але не міг він одного — стати справжнім народним поетом, говорити від імені народу і тільки народу. І тому такі вірші, як “Голод” — то вже прогріх, рядки з поезії “Ненависті моєї сило” — то вже політична сліпота, а нещастя затурканої жінки із поеми “Чистила мати картоплю” — то вже й зовсім-таки вилазка матерого націоналіста, учорашнього співця ворожого світу.
Але це — завтрашній день Тичини. Сьогодні ж він шаленіє:
Немов той Дант у пеклі,
стою серед бандитів і злочинців,
серед пузатих, ситих і продажних,
серед дрібних, помстливих, тупоумних,
на купі гною жовчного, що всмоктує, затягує на дно…
…………………………………….
О, будьте прокляті ви всі — я вас не знаю!
Не доторкайтеся, не вийте!
Болото власне — ви казали —
от двері до раю,
а нишком думали: нехай,
лиш дайте підрости,
ми ще покажем, хто ми є.
Підуть поети з нами і народи,
не буде чвар, не буде зла,
коли замість кривавих стягів
усі побачать над собою
свого ж таки дзьобатого орла…
Так і чуєш вічно молодий стиль наших пропагандистів і лекторів з національного питання. За Тичиною, ці прокляті націоналісти хотіли не тільки реставрації капіталізму, але й… встановлення монархії.
Поета, видно, що називається, зачепило за живе, коли йому з ворожого табору пригадали його ж таки слова з “Замісць сонетів…”: “…цей поет не перший вже рік цілує пантофлю Папи”.
Є щось особливо інтригуюче в тому, що найбільші прокльони на українську еміграцію поет написав у 1921-1922 роках. Знаючи сучасні способи впливу на людину, можна припускати дуже багато. Хоч цілком можливо й те, що в даному випадку діяла природня реакція “плебея” Тичини на непослідовний соціальний курс невдалих українських реформаторів. Тим більше, що програма більшовиків — теоретично була куди більш послідовною. Ефемерія українського державного будівництва явно програвала перед чіткою програмою більшовиків-ленінців. Так що Тичинові прокльони могли бути і не вимушеними, тим більше, що українські національні сили зазнали розгрому — зайве підтвердження того, що програма їхня була нічого не варта1.
Власне, в одному відношенні Тичині можна позаздрити: він жив у такий час, коли ілюзія повного співробітництва влади і митця на терені служіння народові була значною. І, можливо, вона мала під собою реальні підстави. Щоправда, у другому йому не позаздриш: і електрика на селі, і демонстрації сили робітничого класу на вулицях революційного Харкова, і дзвін молотків та дзеньк сокир на відбудові зруйнованих вулиць не можуть виправдати очужілої людяності поета. То надто небезпечні для людини умови, коли заради якоїсь неозначеної справедливості доводиться жертвувати конкретною людською добротою. А Тичина йшов на такі жертви, знаходячи їм якесь “космічне” виправдання. Його Фавст — це щось більше, аніж шарж. Це просто карикатура:
Я на тайнах неба знаюсь,
в філософії кохаюсь,
цифрами перекидаюсь,
фактами смертей, нужди —
ну а ти, а ти, що ти?
Ще більш одвертим свідченням того, як Тичина пожертвував власною добротою заради справедливості для “всього прогресивного людства”, є вірш “Прометей”.
Тиран черговий
мені орлів та коршаків із сміхом насилав,
щоб упевнитись,
чи я ще живий?
І раз
прилетіло їх не два, не три.
За двоголовим —
одноголовий, білий, чорний,
за ним іще якийсь, і ще…
— Тут я не стерпів!
Двигнув плечима!
Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав!
Бо подавив свого й чужого люду —
без ліку…
Дивлюсь тепер на кров,
на корчі тіла, на руїни.
Заплакати? Себе убить? —
Щоб знов орли? Щоб знов тирани?!
О ні!..
Пійду життя творить нове —
хоч би й по трупах —
Сам!
Так мусить буть.
“Життя творить нове — хоч би й по трупах” — це формула віри тогочасного Тичини. Яка біда, коли для щастя всього прогресивного людства буде виморене голодом 5 чи 7 мільйонів “куркулів”, згноєно в концтаборах мільйони “ворогів народу”? Все це робиться заради нового життя. Отож подібні рядки з Тичининських поезій 20-х років цілком пояснюють громадську позицію поета в добу великих довоєнних п’ятирічок: і до репресій, і до голодного 1933 року поет був психологічно готовий.
У “Вітрі з України” — весь пізніший Тичина, тут захована у стислому вигляді вся пізніша еволюція поета.
Тичина періоду “Вітру з України” поза всякою конкуренцією перший український поет. А свідомість обов’язку поета-першоречника народу зобов’язувала. Поет стає багатотемний, багатостильовий — він пише верлібри, гекзаметри, тут ритмізована імпресіоністська проза, народно-поетичні катрени і білий вірш. У збірці багато слідів формального експериментування часом надзвичайно вдалого:
А там в високій глибині,
де тоне тонь ясна,
перловий жайворон тонить:
хмар-хмарова весна.
Формально дуже багатою видається і “Фуга”. Але вже починають даватися взнаки змістові провали. Тематичний сенс його віршів часом не виходить за межі лозунговості.
М. К. Зеров, оцінюючи збірку “Вітер з України”, писав, що для Тичини доба “Соняшних кларнетів” минулася безповоротно: нові поеми промовляють не так видіннями, образами, як рефлексіями, розумуваннями: замість широкозначущих символів виступають холодні алегорії. Виїмок становить тільки поема “Живем комуною” (XIV, с. 16). І тільки там, де поет співає природу, він стоїть на рівні “Соняшних кларнетів”, там, де поет “одходить від канонізованого, затвердлого, де він різьбить із брили, спираючись на власне ритмічне чуття або на дані народно-поетичного стилю, він майстер першорядний” (XIV, с. 22).
Здається, що поет, сам того не помічаючи, перетворюється на поета окремо форми і окремо змісту — потрібна єдність утрачена. “Соняшний” вірш про Форнаріну — це майже сама музика, сама чиста форма. А “Охляло сонце” на початку вражає точністю й глибиною спостережень, а в кінці — виходом поета в чужі для нього сфери. Просто несмаком видається таке ж несполучне сполучення різних шарів вражень у поезії “Балетна студія”:
Танцюють цвітно цілунять тонно
в туніках білих неначе бал
Нагрудять вправо
одгрончить чар
схитнуться вліво
лілейні лі
…………….
І теж у танці на тротуарі
Голодна жінка сухотить хліб
І їй із вікон
гуслить рояль
Хоч би як віку
прожить жить.
Стало заходити на своєрідне Тичинівське рококо. І не дивно: справжні поетові успіхи — там, де реальність виявляється в найбільш високій, музичній сфері усвідомлення, коли художній зміст береться на висоті, сказати б, знепредмеченої відчуттєвості (але з обов’язковими, дуже виразними щаблями сходження на цю висоту). В разі ж “змістового перевантаження” граціозної форми або ще точніше — використання форми не за призначенням, коли поет пробує дати “музичну” інтерпретацію абстрактно логічних тем, маємо тільки цікаві музичні мотиви в посередніх або й дуже посередніх віршах. У таких випадках музичність стає істотною вадою поетичного тексту.
Так Тичина доби “Вітру з України” починає спрощувати свою музу, прагне зробити її більш демократичною. Демократизація музи об’єктивно вимагала відмови від ускладненої форми. З другого боку, на цей період чисто технічна майстерність поета доходить свого апогею. І що ж виявляється — тепер вона поетові не потрібна! Особливо це стосується генерального напрямку його теперішньої творчості — громадської лірики. Як не дивно, але з переходом на нові колективістські позиції можливості поетового самовияву зменшуються; справді-бо — з багатющим технічним арсеналом Тичині немає що робити.
Для Тичини — громадського поета 20-30-х років цей багатющий арсенал просто непотрібен. Більше того — шкідливий!
Парадокс! Але тепер Тичина може існувати в своїй стихії виключно в пейзажній чи інтимній ліриці. Так заходить на самогубство генія.
Маємо і другий парадокс: Тичина — індивідуаліст “Соняшних кларнетів” був куди більшим виразником народу за автора “Вітру з України”, збірки, виповненої колективістичного духу.
Крапля роси Тичининського таланту світилася всіма кольорами райдуги. Отож, природньо було подумати, що відро води відбиватиме значно більше світу. І краплю роси свого таланту поет розбавив відром води.
Доводиться визнати, що майбутній розвиток свого обдарування Тичиною був угаданий помилково. Музичність його свідомо спрощених поезій для народу скоро виродилася в пісенність політико-виховавчих частівок, співати які можна було тільки з примусу.
Сонце Тичинового генію стало напризаході. У поетові помічається якась криза, втома, свідоме силування самого себе. Ось вірш, орієнтовно написаний у 1923 році:
Весна встає, весна встає,
весна до мене промовляє
(дитя моє!)
зеленими листочками,
голубими очками
(дитя моє!):
чом не гориш огнем-співом,
чом не з колективом?
………………………………….
Весна призналася до мене
зеленими листочками.
Поет починає боротися із самим собою. Непівські часи докинули в його віру бацилу сумніву. Тичина тяжко переживає, що віру, якій він віддався, наступивши собі на горло, сповідують далеко не всі люди, як йому перед тим здавалось. Крім того, природню реакцію заперечення могли викликати в ньому й новітні засоби впливу на людину, її виховання маловихованими педагогами, донкіхотське прагнення форсувати період дикунства загалу в стислі строки, малопереконлива метода виховання людини майбутнім і майбутнім передусім — незалежно від теперішніх умов життя. І в Тичини починається смуга більш-менш усвідомлених вагань:
П’ю, немов із бутеля
думку вихователя
думку Арістотеля
думку оновителя.
Саме починався період літературної дискусії, що мала виразно політичний характер. Гасла Хвильового мали значну популярність, а це вже само собою свідчило, що вони були далеко не такими безглуздими, як здається сьогоднішнім його критикам. І Тичина друкує уривок із поеми: “Чистила мати картоплю”. Тут зображені злидні нового, пореволюційного села:
Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол.
Всі на долівці сиділи і думали всі неоднаке.
Мати: як жити тепер їм? Чи вріжуть землі хоч у полі?
Та й що з тії латки, як вріжуть? Буде ще голоду, буде
горя і сліз! Хоч би син де нанявсь, може б, став у підмозі.
Так вже натерпілись, так настраждались, що й як воно далі —
хто йоно знає…
Голодні діти і розбрат у сім’ї не дають старій жити:
Бачте, стара вже, дурна, непотрібна. Хіба я що знаю!
Що ж зостається мені, як не плакать? Син камуністом,
батько, здурівши, у штунду пошився, якби ще у штунду —
Сусом Христом об’явив себе, партію водить по селах!
Що ж, іскажіть мені, що зостається? Ну ріжте, ну бийте,
в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду
вашим коліном придушена, наче ота Україна.
Щоправда, син, молодий комуніст, видно, досить толерантно вислуховує нечестиві слова:
Ну, ви стійте собі за свою Україну, а мене теж не чіпайте.
Я вже не малий і знаю, що роблю.
Мати, доведена злиднями до відчаю (“Та чого я там хочу! Ніж устромить собі хочу, щоб не бачити цих злиднів — ось чого я хочу!”), знає, що її горю не зарадять ні комуніст-син, ні тим більше чоловік — за художньою символікою поеми полярні вияви специфічного месіанізму 20 віку, двоєдина подоба тих, хто жертвує своїм життям заради всієї людності. Стара на своєму хатньому досвіді переконалась, що ці жертви нічого не дали для її голодних дітей.
Бог-чоловік, що зове себе Ісусом Христом, стомлений своїми месіанськими діяннями, промовляє:
Знаєш, сьогодня возносивсь на небо і так було жалько,
так же вас жалько. Апостоли кажуть:
— Підстрибуй, осанна!
………………………………..
Бог: Як не вірите — ребер пречистих моїх доторкніться.
Рани од гвоздій ось бачте в долонях? — за вас я розп’явся.
Але його Христових мук мати не визнає:
— Тягака ти чортова, твар неподобна, й чого ти
ходиш до мене? У злидні увів нас, дітей одкаснувся —
йди собі, звідки прийшов, і у ніч не заглядуй. Іуда!
Двері нащо то одзяплені кинув? Ти чуєш, п’янюго?
Сліпа затуркана жінка, знаючи тільки конкретність своїх злиднів і абстрактність стратегічних гасел, помилково називає свого чоловіка Леніним-антихристом, не відаючи, що між новоявленим Сусом Христом і Леніним можлива якась різниця:
Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене.
Треба боротись: ворог явився.
Відома річ, що такі рядки не могли не викликати особливо доскіпливого до себе ставлення. Сувору оцінку поемі виніс Влас Чубар. Виступаючи на XI Харківській окружній конференції КП(б)У, він, процитувавши один із найбільш безідейних уривків (“в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду вашим коліном придушена, наче ота Україна”), продовжував: “Ну і далі в такому дусі. Літературною мовою це зветься символізм, тобто символізмом зветься такий виклад своїх думок, а по-нашому, по-простому, це — “тонкий намек на толстые обстоятельства”. Це протискування під прапором пролетарського писання національного дурману” (“Комуніст”, № 11 від 14 січня 1927 р.). Природньо, що глибшого, більш уважного ставлення до поеми поет не міг чекати. Тим більше в тих умовах, коли навіть за визнанням ЦК КП(б)У в практиці радянського будівництва на Україні було наявне “ігнорування й недооцінка значення національного питання на Україні”1.
Критикам поеми “Чистила мати картоплю” не ходило про те, що йдеться не стільки про національні, скільки про соціальні корективи до практики, радянської практики на селі, про те, що настанови партії загрузають зразу ж за містом і до села дуже часто не доходять, а коли й доходять, то в своєрідний спосіб: рішення центральної влади означають тільки те, що каже про них місцевий напівосвічений начальник. Власне, вічно нова практика: критика тих чи інших сторін життя є всього лише ворожою пропагандою і тому повинна бути припинена, а винні покарані. Тичина спробував був захищатися, як на мене, в стільки ж енергійному, скільки й переляканому тоні. Оскільки ця відповідь маловідома, наведу її повністю.
Лист до редакції
Шановний т. редакторе!
Прочитавши у Нашій газеті “Комуніст” ч. 11 доповідь т. Чубаря на Харківській Окружній партконференції, я був дуже здивований, коли знайшов там цитату із свого твору “Чистила мати картоплю”, тим більше, що твір цей виставлено було, як “намек на толстые обстоятельства” і як “протискування під прапором пролетарського писання національного дурману”. Дозволю собі заявити: ніколи й ніде я не протискував національного дурману. Надрукований уривок це є лише вступ до моєї більшої поеми, над якою я працюю вже кілька років. Я у вступі тут протиставив дві сили — стару, що відходить, але ще чіпляється життя (виявом якої є мати), і нову силу, революційно-переможню, в особі сина-комуніста. Події, що я їх узяв, відбуваються на початку встановлення радянської влади, і я село беру так, як воно тоді було (голод; прирізка землі; уявлення про Леніна як про антихриста тощо). Великою несподіванкою було для мене тлумачення слів матері про Україну. Адже ж ясно, здається, що цим словам протиставлені слова сина і що їх аж ніяк не можна приписати авторові, та врешті і з самого твору видно, що симпатії автора на стороні сина.
З тов. прив. П. ТИЧИНА.
Природньо, що свої зауваження до листа П. Тичини висловила редакція, вказавши, що ні Чубар, ні “всі решта” не могли знати, що це лише вступ до поеми. По-друге, зауважено поетові таке: “охоче і щиро віримо, що сам тов. Тичина і на думці не мав давати в образі своєї матері синтетичний образ “неньки України” в тому єлейно-просвітянському виді, як його не раз давалося в українській літературі, навіть авторами, що орієнтуються на Європу. Але наколи взяти тільки цей уривок, то цілком зрозуміло, кожен націоналіст може скористуватись із його і “протаскувати національний дурман”. Отже, краще було б відразу надрукувати більшу частину твору, щоб відразу кожному ясно було, в чому справа — тоді не могло б бути жодних непорозумінь і неприємних для автора твору тлумачень” (“Комуніст” від 3 лютого 1927 р.).
Відповідь Тичини не здається особливо переконливою. Редакційна ж репліка витримана в досить доброзичливому тоні.
Тичина перелякався.
Межі поетової громадянськості мусили бути звужені. Тепер треба було обирати нові шляхи: або стати народним, або тільки державним поетом. І обирати так само, як багатьом іншим Хвильовому, Яловому, Досвітньому, Вишні, Кулішеві тощо.
Тичина трохи повагався, роздумуючи. В ці роки він публікує прекрасні вірші “Кримського циклу”, ніби востаннє хапаючи в легені озон високої поезії. Вірші цього циклу — на рівні Тичинового генію. Ось — “Пляж” з хапливими ритмами скрипки:
З гори вона збігла і гола лягла, —
не знає, не знає, не знає чому —
жагуче коліна сумні розняла
і сонце приймає, як мужа.
Такі хвилеводи, така ряботінь, —
здається, здається, здається, от-от! —
тінь — та й немає, самії сліди:
риба стрілою-дугою з води.
“Які ще раби ми, які ще раби!” — бринить хаплива мелодія “Замісць сонетів…” і наступні рядки: “Куди не погляне — оскалений звір, і небо у чорних кривавих слідах” — такий же самий місточок. Тільки куди його поет перекидає? В минуле? Чи в майбутнє?
Тепер вже не знаю ні націй ні рас:
свободу людей своїм богом зову!
Як ці рядки нагадують рядки “Плуга” (“невже іще не помолюсь за моє кохання, за людину?”), але тон уже інший: там — спокійно-журливий, тут — хапливо-поспішливий. “Невчасна, сучасна, прекрасна любов” — це сказано по-тичинівськи містко і граціозно.
Поет відчуває, що дарована йому пауза — дуже коротка (“божевільний темп колише, мов павза на війні”).
Поетові справді моторошно: позаду — добровільна відмова від самого себе — в ім’я дуже благородної мети, заради життя для всіх, позаду — “провали літ”, за провалами — найдорожча пам’ять про верховини свого таланту, але повернення туди вже немає. Попереду — така ж невідомість: літературна дискусія от-от матиме своє адміністративне продовження. Поет дискутує з самим собою:
Ти знов. А як же дух і форма?
А як же вічне битіє?
Невже отак без сліду жорма
і пожере мене?
Чи, може, зовсім не питати? —
Мовчатиму. Мовчу.
Уже і Всесвіту не чуть —
лиш тиша ллє і ллє…
Поет намагається весь уміститися на цій невеличкій павзі. Він розуміє, радше передчуває, що в ній — викінчення його складної суперечливої долі. Та й як інакше: природу він “зрадив” заради громадського обов’язку радянського колективіста. Тепер його критикують по суті за надмірну громадянськість. Становище Тичини — особливо цікаве: його, народно-державного поета, критикує влада! Та влада, заради якої поет раз уже зрадив собі.
Дивись, дивись: нема поради,
нема тепер шляху до мас.
Цвіли колись твої декади,
поки ти жалко не погас.
Поет попав, як то кажуть, на слизьке. Шлях до мас йому відрізано. Лишається одне: переступити через самого себе і “поцілувать пантофлю Папи”, подолавши відчуття бридкості. Іще є час на роздуми, але душу вже продирає перестрах: “Ходить ніч по саду місячними кроками, зоряними криками просіває пітьму”.
Для душевної рівноваги лишається єдине — царство природи — твій єдиний неоманливий прихисток. Вона одна годна віддати тебе, зневіреного і настрашеного, під високу оборону вічності:
Візьми мене, природо,
і до своїх причисль.
Тінь,
протінь
у сонячнім саду.
І дай я зрозумію
твій зміст і твою мисль.
Тінь,
протінь
у сонячнім саду.
Як ти мене будила,
як ти мене вела,
як круг душі моєї
три вихори зняла.
Три вихори, три гімни,
три пісні битію —
мій труд, моє горіння,
любов і смерть мою.
Що першим себе значу,
що друге в сон кладу,
любов’ю назаряюсь
у сонячнім саду.
Поет передчуває власну Голгофу. І до нього повертається пам’ять сотвореного на землі добра (“слався, вічне випроміння людської краси!”). І свідомість цього наповнює його високим оптимізмом людини, готової до смерті.
“В самій своїй основі Тичина — органічно антитрагічний поет”,— влучно зауважив колись М. Степняк. І ось чи не вперше після “Замісць сонетів…” поет згадує про свою смерть (“любов і смерть мою”).
“Кримський цикл” — останнє віконечко полишеного храму Тичининої поезії, останній шпиль його генію. Його малюнки — геніально прості, як у Пікассо, зроблені, здається, однією лінією, не відриваючи руки од паперу:
Дельфін не гравсь у морі,
не був і сонцехмар —
на давню синю тему
задумалась гора.
Тільки тут, у камерному світі інтересів особистості, поет може виступати у всеозброєнні своєї техніки, яка нагадувала сучасникам техніку Рільке чи Валері:
Давно вже вечір. Риси —
мов вирізьблена рить.
Вгорі огонь горить.
І мовчки гробнуть кипариси.
Поет ущерть виповнений собою. Навіть тоді, коли пробує перекладати, йому на заваді стає цей надзвичайно індивідуальний талант. Ось переклад геніального “Парусу” М. Лєрмонтова, зроблений Тичиною 1929 чи 1930 року і присвячений Тодосеві Осьмачці:
Одно лише вітрило мрітне
У мрійнім моря маревен.
Чого шукає кругосвітнє
І що лишило там, ген-ген?
Бурхоче вітер, глиб подасться,
І щоглу з свистом натяга.
Гай-гай, воно й не прагне щастя
І не від щастя відбіга.
Під ним проміння блакитнясте.
Над ним одсончин золочин,
А він все рветься в поринаєте,
Неначе в бурях є спочин.
Уже чотири роки Тичину звали співцем “Партії веде”, коли вийшла нова, ідейно правильна збірка “Чуття єдиної родини”, і в ній серед велемовних віршів натрапляємо на прекрасний вірш “Курінь”. І що ж? Вірш датовано: Алупка, 1926 рік. Це все той же прекрасний “Кримський цикл”. Поет звертає свій зір до малого, незначущого світу:
Мені чути: вночі
хтось долівку гризе,
хтось розхитує підпори,
шарудить об курінь.
Я встаю, я свічу:
в’юнко лізе сколопендра,
а на столі павучок.
……………………………
Бачу — лапки слухають,
чую — змовкло в шалаші.
Стало ж мені соромно,
стало смутно на душі.
Що само ж без уха,
а то й без очей.
Не теряє духа
в темені ночей.
Думаю, що в Тичині намічався новий етап — поглибленої, схожої до сучасного живопису, пейзажності, етап розкошування власного єства хай і на обмеженій території існування: щось схоже до герметизованої “екологічної ніші” прекрасного Володимира Свідзінського, але це мала бути окрема, виразно тичинівська “ніша”:
О моє хороше,
вуска на носу!
Може, борщ ти любиш? —
завтра ж принесу.
О моє ласкаве,
крилля голубе!
Хочеш грамоті навчу я —
ось це А, ось Б.
Тільки що ж ти плачеш?
Закортіло трав?
Е! чекай, у тебе ж ніжку
хтось пережував.
Так і в вас там войни?
Так і в вас бої?
Любії, любії,
любії мої!1
Мені здасться, що нові вияви Тичинівського таланту могли б призвести до дуже цікавого герметизму, що, як відомо, виникає в умовах посиленого (не надмірного!) тиску на художника слова. В умовах, що готували першу сторінку доби тридцятих років, герметистом можна було стати, лише опинившись поза друкованою літературою. Таким герметистом був, як на мене, В. Свідзінський, поет, за визначенням Ю. Смолича, надзвичайно скромний і сповнений дивних периферійних комплексів (зауважу, що його збірка 1940 року — це одне з дивних див великої Сталінської епохи).
Ці нові риси Тичининого таланту так і не змогли розвинутися уповні. Той Тичина, що дивним сяйвом спалахнув у “Кримському циклі”, мусив був відступити перед небезпечним для нього життям. І він помер, так і не встигнувши народитись.
Шлях подальшої еволюції Тичини був штучно припинений.
Настав 1929 рік, коли на Україні відбулися численні арешти. 7 лютого 1930 року начальник ДГТУ Української РСР Балицький поставив своє “затверджую” на обвинувальному висновкові в справі СВУ. За свідченням сучасників, Тичина подає перші приклади фізіологічного переляку, од якого він так і не звільнявся більше. В повітрі, як каже М. Холодний, запахло Соловками. І Тичина, мавши геніальну інтуїцію, відчув це чи не найперший.
Розповідають, як 1929 року в приміщенні київського ВУФКУ, де був присутній Микола Вороний із сином, хтось, переглянувши свіжу газету, радісно повідомив, що П. Г. Тичину обрано академіком. У тому ж номері було вміщено один із віршів П. Г. Тичини “Нехай Європа кумкає”. Поезію було прочитано вголос, після чого М. Вороний дотепно зауважив: “Ну що ж? Це останній твір поета і перший твір академіка”.
Поет стає державником.
1931 року в світ виходить збірка Тичини “Чернігів”:
Прокладаємо ріжем ламаєм
ні жалю ані жалощів нема
бо це ж спланованість сама
Ану ж оклепуйте оклинням
щоб сила жизняна
влила прийдешнім поколінням
вина
Забудовуєм високо й гордо
аж глухим догукнулася луна
Нехай же вище йде вона
Знанням Загостренням Сталінням
щоб сила жизняна
влила прийдешнім поколінням
вина
Тичина знайшов точний вихід із “соловецької ситуації”.
Страх додає поетові особливо високої політичної свідомості: “Зустріли комсомольців, обурених украй — і знову шкідництво викрито”
Ми славимо ми хвалимо
ми дійдем до мети
Чи облавом чи звалами
а Захід все ж обвалимо
щоб далі знов іти
“Чи не єсть це самі нахвалки або ж запаморочення від успіхів”,— питає поет і сам собі відповідає:
О ні ми ясно кажемо
з заводом школу зв’яжемо
у всі знання узуємось
врізаємось шлюзуємось
політехнізуємось
Штурмуєм панські устрої
у нас доба індустрії
в нас темп і тлум понтонові
труди і дні двотонові
залізобетонові
Нехай Європа кумкає
а в нас одна лиш думка є
одна одна турбація
традицій підрізація
колективізація
Тичина відповідає і “укр.-варшавському сміттю”:
Пани мої ріднесенькі собаки сучині
танцюйте не танцюйте до танц-терору зучені
не витанцюється
Обернися порося на карася
Чоботу чоботу чоботу пілсудчини
поклонітеся
Поет починає коментувати історію ВКП(б), ілюструвати її ідейно-витриманими і художньо-зрілими частівками:
Били їх та все ще мало
Робітництву б сили стало
так не вспіло село
Чому село чому не вспіло
Бо дрібновласництво не звалило
власництво не звалило
бач “здобрішав” пан і піп
з маніфестом цар прилип.
А щоб цензурні “всюдисмотрителі”, боронь, Боже, не добачили часом і тут чогось не такого, як треба, Тичина зазначає на берегах: “Ліонське перше розуміється повстання а не друге”, “Їхня іронія звичайно”, “А все це зробила ідея збройного повстання”. Історія закінчилась. Почався період самопоїдання здобутого:
Перекочовуючи насичуючись
кількісно якісно перехлюпуючись
проймаючи взаємно протилежності
запереченням старого вибухаючи
прямуєм за законом діалектики
до незміренного майбутнього.
Отже перепони всі досліджено
отже глибини всі розгадано
отже з’ясовано всі недомудрення
Розженімось цюкнім по історії
може одкришиться нам виломок
як незвичайного майбутнього.
Як бачимо, Тичина починає писати так, що й не добереш, чи він іронізує над самим собою, чи це його нове одкровення. Але придивившись пильніше, виключаєш можливість іронії і починаєш розуміти, що над Тичиною починає іронізувати час:
Як часто з дрібного незадоволені
ми зневіряємося хилимося падаєм
ми спотикаємося глухнемо
і нам уже не чути як поршнями
ходить двигот по всесвіту
від непосидючого майбутнього.
У вірші “Ленін” (до речі, слово Ленін тут узяте хіба що для заспокоєння совісті: мало б бути куди доречніше: Сталін)
Нехай же знають “патріоти”
нехай повідомлять “міщан”
не заспокоїмось ми доти
аж поки з поля весь бур’ян
не вирвемо А вирвем грізно
Багнетом Критики мечем
Клянемся клятвою залізно
що ворог жоден не втече
Зрозуміла річ, це поезія не про клятву коло свіжої могили Леніна, а про клятву нищити ворогів в умовах колективізації і організованого наступу на українську культуру.
Тичинина поезія перетворилась на зброю, непідвладну волі самого автора. Цитуючи ці вірші, можна було відправляти на той світ не тільки Близька, Косинку, Крушельницьких, а й самого співця “Загострення Стаління”.
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.
Тимчасом на Україні почався безпрецедентний в історії українського народу голод. Родючі українські степи вкрилися кістками п’яти (семи? десяти?) мільйонів хліборобів і землелюбів.
Борис Пастернак якось писав: “Я думаю, коллективизация была ложной, неудавшейся мерою, и в ошибке нельзя было признаться. Чтобы скрыть неудачу, надо было всеми средствами устрашения отучить людей судить и думать, и принудить их видеть несуществующее, и доказывать обратное очевидности. Отсюда беспримерная жестокость ежовщины, обнародование не рассчитанной на применение конституции, введение выборов, не основанных на выборном начале”.
І справді: одразу ж після страхітливого голоду, що знаменував собою переможне завершення доби колективізації на Україні, почались репресії. Звичайна річ, для мотивування розправи над кращими людьми того часу було використано міжнародну кон’юнктуру. Ось як мотивував “посилення класової боротьби” сумнозвісний Петро Колесник у згадуваній уже статті “Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени”: “З приходом Гітлера до влади в Німеччині оживіла емігрантська наволоч, бачачи в ньому нового “визволителя України”, оживіли націоналісти й усередині країни” (“За марксо-ленінську критику”, 1934, № 4, с. 35).
На Україні почалася “традиційпідрізація”, що виявилась підрізацією народу. І що ж — великий соціальний поет 20 століття Тичина мовчав, набравши в рота води! Ось на що обернулось його служіння народові (“всім пригнобленим і бідним руку подаєм!”).
Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту. Але це дріб’язковий факт. Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Він-бо покірно цілував пантофлю геніального ката Йосипа Сталіна, мовчки потурав угноєнню українських степів людськими кістками. Пророцтво “Замісць сонетів…” збулось. Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу.
Л. М. Новиченко писав про окремі вірші “Плугу” так: “Можливо, було б краще, коли б цих віршів (їх список читач може побачити в книзі Новиченка на с. 83.— В. С.) не було в книзі, — тоді було б дуже легко говорити про “рівне” наростання і т. ін.”.
У 1933 році Тичина віршів не написав — і це його найбільша провина перед народом.
Цю провину Тичини перед народом, перед людством задокументувала збірка 1934 року “Партія веде”:
Та нехай собі як знають
божеволіють, конають,—
нам своє робить:
всіх панів до ‘дної ями
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
Пани були далеко, буржуї так само. Враження, що це поет писав про власний народ — це ж бо тут, на сліпих поетових очах, божеволіли і конали мільйони. А наступні слова
Ми йдемо походом гідним, —
всім пригнобленим і бідним
руку подаєм,
сприймаються навіть не як пустомолотство фігляра, а як святотатство. У часи, коли нещасний Близько дослухався, сподіваючись бодай у смертну годину почути звук пострілу, Тичина заливався люттю:
Ще свиней трапляється —
в нашім огороді є,
але ми їх винищим,
чорнеє отродіє —
хрюкай
не хрюкай,
ваше благородіє.
Коли духовна культура цілого народу (та й не самого тільки українського) винищувалась небаченими в історії засобами, поет просторікував:
Будем домолочувать,
ворога докінчувать,
за проводом партії
всі гвинти загвинчувать,
в праці,
в науці
комунізм увінчувать.
У духовній смерті, якої зазнав поет у цей період, він такий самий геніальний: так померти, як помер Тичина, можна далеко не кожному і не за всякої доби. Для цього треба мати геніальну добу і геніальну здатність самознищення. На руїнах померлого генія народився пігмей, поет на блазенській ролі — єдиній ролі, яка була для Тичини дозволена. Цей поет-пігмей живе й досі. Народні частівки на теми народного Тичини:
На вгороді баба,
а в повітрі флот.
Хай живе радянська влада.
От!
це достеменні тексти цього пігмея. Так довершилася його всенародна слава. Слава пігмея і генія. Слава генія, здатного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля.
Переставши бути собою, Тичина втратив і самого себе. Це вже був поет без минулого, яке було відбите йому, як печінки. В кращому разі це минуле стало його своєрідною хворобою зростання. Геніальне минуле, старанно приховуване од читача видавцями і критиками, залишилося тільки передісторією блазня, воістину народного поета, нашого Тичини, митця в каноні.
* * *
11 березня 1962 року Тичина записав такого вірша:
Критики
брали мене, чистили, м’яли,
на всі боки вибивали
метелочками з осоту, —
це тобі за роботу!
Щоб уперед не заганявся.
“Так собі — ось про 20-і та 30-і рр. згадалось” — такий авторський текст стоїть за цими віршованими рядками. Інакше кажучи, йдеться про введення Тичини в канон, на Голгофу так званої усенародної слави. На це було згаяно добрих 15 літ. Ось трохи історії.
Перше, істотно адаптоване видання Тичини з’явилося 1932 року. Звичайно ж, це було вибране — універсальна форма існування нашого митця. В книжці були відсутні 11 поезій “Соняшних кларнетів”, вся збірка “Замісць сонетів і октав”, 9 віршів “Плугу” і два вірші “Вітру з України”. Єдина збірка “Чернігів” була тут представлена повністю. Вже в цьому виданні почали зникати знайомі образи і рядки: на догоду часові поет став осучаснювати своє минуле.
Перший рішучий крок було зроблено. Наступного року почався небачений на Україні голод, самогубства Хвильового і Скрипника, а за ними — чистки, арешти, розстріли діячів культури. У Тичини почався напад фізіологічного переляку, який так і не минув до самої його смерті. З нього тепер можна було ліпити коники.
І в цей час виходить у світ славнозвісна збірка “Партія веде”. Ось її зміст: “Партія веде”. “Пісня Червоної Армії”. “Пісня комсомольців”. “Пісня трактористки”. “Пісня кузні” (за Рибацьким). “Як упав же він з коня”. “На майдані”. “Перше травня на великдснь”. “О ні, ми кажемо”. “Повітряний флот”. “Іду з роботи я, з завода”. “І од царів, і од вельмож”. “Народи йдуть”. “Ленін”. “Мудрість, огонь”.
Як бачимо, це теж було вибране, але вибране занадто енергійно: два вірші з “Плугу”, кілька з “Вітру з України”, два — з “Чернігова”, кілька нових, уже абсолютно правильних поезій.
Успіх збірки “Партія веде” був величезний: протягом одного 1934 року збірка витримала три видання (правда, один раз — у скороченому вигляді).
Задля справедливості нагадаю, що того ж таки 1934 року вийшла ще одна збірка Тичини. Вона мала всього десять сторінок, але дуже промовисту назву: “Ку-ку”. Цікаво, що ця зозулька стала справжньою для Тичини піфією. Поки вона прокувала тричі (збірка “Ку-ку” вийшла другим — 1935 роком і третім — 1938 роком виданням), на поета встигли пошити уніформу, що здушувала його, як саван.
Того ж таки 1934 року І. Кулик писав: “Із значно більшими ускладненнями, ніж в інших видах літератури, завойовує свої позиції соціалістичний реалізм у творчості поетів старшого покоління, зокрема поетів, які вийшли з націоналістичного табору. Видатний майстер версифікації й образу П. Тичина перейшов до злободенної бойової тематики, почав захоплено оспівувати ведущу роль партії (зб. “Партія веде”), і це, безперечно, значна наша перемога; проте ми зробили б йому погану послугу, якщо б замовчували нерівність, деяку навіть неповність художнього виявлення нових для Тичини тем та ідей” (“За марксо-ленінську критику”, 1934, № 5, с. 11).
У наступному числі журналу за той же рік С. Щупак у статті з вічно актуальною назвою “Подолати відставання критики” говорив те ж саме: “Книжка “Партія веде” безперечно має велике політичне значення. Ця книжка свідчить про дальший ідейний поступ цього письменника. Хоч художній рівень нових віршів не скрізь однаково високий, але ця книжка становить нове в творчості Тичини. Між тим критики на неї немає” (“За марксо-ленінську критику”, 1934, № 6 (77), с. 4).
І Кулик, і Щупак помилялись. Нова збірка нового Тичини була вища за всяку критику і одностайно схвалена всім радянським народом. 1935 року збірка “Партія веде” виходить знову. До видання 1934 року додалось: “Друга пісня трактористки”; “Країна героїв”; “Пісня про Кірова”; “Комсомолія”; “Пісня під гармонію”.
1936 року було повністю повторене видання 1935 року, а 1937 — видання 1936 року. Єдина зміна: замість вірша “Партія веде” книжку став відкривати вірш “Ленін”.
А викрадена на кілька років поетова молодість лежала в архівному мішку, чекаючи своєї інвентаризації, бо новітні літературознавці ще не виробили свого модулю поетової молодості. Проте, вакуум минулого треба було якось заповнювати. І ось 1938 року в світ виходить “Пісня молодості”, щоправда, поки що не поетової. Вона мала такий зміст: “Пісня молодості”, “Партія веде”, “Пісня комсомольців”, “Пісня під гармонію”, “Комсомолія”, “Пісня трактористки”, “Друга пісня трактористки”, “Країна героїв”, “Розцвітаймо піснею”, “Повітряний флот”, “На “суботах” М. Коцюбинського”, “Перше знайомство”, “Як ми писали листа М. Коцюбинському”, “Зелен-золот”.
Як бачимо, поет став переписувати свій родовід, розповідати про своє революційне минуле, ця розповідь органічно в’язалася з Тичиною без минулого, і певна річ, того минулого не пояснювала. Але в 1938 році була вже нова редакція історії української літератури, і треба було припасувати Тичину до цієї редакції — без Олеся, Філянського і, тим більше, Чупринки.
У ці роки постала загроза, що пропагандистський конвейєр скоро працюватиме впорожні. А видати бодай вибране вибраного було ще рано. Шлях до перевидання своєї, правда, вже відчуженої молодості полегшив сам поет, видавши того ж року нову збірку поезій “Чуття єдиної родини”. Нові шанувальники нового Тичини одержали поживу, і проблема поетової молодості значно спростилась.
1939 року нарешті з’являються — після семирічної перерви — “Вибрані твори” Тичини. І навіть більш-менш пристойного обсягу — 318 сторінок.
Тепер уже, замість викритих ворогів народу С. Щупака та І. Кулика, проблему “тичинознавства” вивчає найвидатніший український літературознавець 30-х років Лазар Санов [Смульсон]. Можливо, що ним і була знайдена остаточна форма подачі вибраного Тичини, тобто дуже старанно перебраного.
Треба віддати належне упорядникам книги: ця форма поетової подачі виявилась настільки вдалою, що перетворилась на своєрідну уніформу, поетів віцмундир. Варто передивитися останні три— і шеститомові видання Тичини, щоб переконатися, що ця уніформа служить ось уже тридцять два роки.
Отже, Тичину було остаточно канонізовано. Тичині було “повернено” його молодість із штампом: “Перевірено — 1939” — так, як на бібліотечних книжках у часи великої сталінської епохи.
У цьому каноні відсутні 10 віршів “Соняшних кларнетів” (“Іще пташки”, “Світає”, “Туман”, “Скорбна мати” — 4 поезії циклу, “По блакитному степу”, “Війна”— двовірш), всі 23 вірші збірки “Замісць сонетів і октав”, 13 поезій “Плугу”, (“Міжпланетні інтервали”, “А за Трипіллям на горі”, “Месія”, “Спервовіку не було нічого”, “Вже би’ заснув сиз вечір”, тетраптих “Мадонно моя”, “Прийшли попи, диктатори”, “Там на горі за Дніпром”, “Гнатові Михайличенку”, “Паліть універсали”).
Збірку “Вітер з України” скорочено на 11 поезій (диптих “Плач Ярославни”, “Голод”, “Хмари кругом облягли”, “Клеон і Діодот”, два вірші циклу “З мого щоденника”, поезії циклу “В космічному оркестрі” — “Благословенні”, “Я дух, дух вічності”, “Що наші сльози”, “Недокровна планета”). Збірка “Чернігів” тепер представлена двома віршами замість восьми (випущено: “В Берліні й Ессені”, “Прихитренеє фігове”, “О ні, ми ясно кажемо”, “Пани мої ріднесенькі”, “Що за шум із Катлавана”, “Перекочовуючи насичуючись”).
У цілому не витримало іспиту часу 63 вірші і одна поема.
Мало цього: чимало віршів зазнало авторських (та й чи тільки авторських?) правок: поет звільнювався од релігійної лексики, формальних експериментів, ідейних нечіткостей, “абстрактного гуманізму”, національних забобонів”1. Від цього зміст часом просто переінакшувався.
Нові дослідники Тичини тепер виступили як найбільш доброзичливі до Тичини коментатори. Ось як той же Лазар Смульсон захищав Тичину од попередньої критики: “Довгий час помилково вважалось, що перша книга віршів П. Тичини — це книга символічна, наскрізь перейнята містикою, не зрозуміла й не доступна масам. Таку думку про цю книгу нав’язували й розповсюджували літературні шкідники всіляких мастей і відтінків. В інтересах презренних ворогів народу, буржуазно-націоналістичних і троцькистсько-бухаринських бандитів від літератури було викреслити з творчості кращого українського радянського поета Павла Тичини одну з талановитіших його книг, штучно поділити його поетичний доробок на суперечливі частини, відкинути в русло чужої для народу поезії вірші його першої книги” (“Літературна критики”, кн. І, листопад 1938, с. 92).
Смульсонові вже ніхто не перечив — ні М. Зеров, ні А. Ніковський, ні С. Єфремов, ні В. Юринець, ні М. Степняк, ні С. Щупак, ні І. Кулик.
1941 року в “Держлітвидаві” вийшов “вибраний” Тичина з передмовою Л. Смульсона. У цьому виданні Тичина був вигладжений і знівельований. Ані труднощів зростання, ані помилок, ані проблем, ані здобутків.
І справді. Поет у Тичині пішов у довічне тюремне ув’язнення. Тільки під час коротких “тюремних прогулянок” він здобувався на окремі речі, гідні його великого таланту. Передусім це стосується періоду Великої Вітчизняної війни, коли відбулося одживлення паралізованої в 30-і роки літератури (поема “Похорон друга”), окремих поезій і однойменної зі збіркою поеми “Срібної ночі”. Мимоволі хочеться зауважити, що найживішими і справді людяними у Тичини були, здебільшого, вірші про смерть— чи не єдина жива тема його вигаслого генія.
Тичини не одживили і роки після 20-го з’їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди.
* * *
Після трагічної смерті В. В. Маяковського почалася смуга замовчування його творчості. Це просто скидалося на його заборону. А на посаду “первоприсутствующего” в російській пролетарській поезії було призначено (здається, за рекомендацією Бухарина) Бориса Пастернака, поета, що надавався до цієї дивної посади щонайменше. Один конфуз заступив другий. Правда, це тривало недовго: у відповідь на звернення групи московських літераторів од самого Йосифа Віссаріоновича було одержано відомий сталінський афоризм: “Маяковський був і залишається кращим, найталановитішим поетом нашої, радянської епохи”. Талант було стверджено гербовою печаткою. Як пише Пастернак, “Маяковського стали вводити примусово, як картоплю за Катерини. Це було його другою смертю. В ній він не винен” (“Новый мир”, 1967, № 7, с. 231).
Доля Тичини багато в чому схожа до Маяковського. Його так само стали вводити примусово і від того самого часу: збірка “Партія веде” поставила Тичину на пропагандистський конвейєр. Поет став заслуженим митцем — державна посада невідомого призначення, як посада міністра без портфеля. Цікаво ще одне: офіційне визнання прийшло до Маяковського після фізичної смерті, а возведення Тичини в канон — після смерті духовної. Мимоволі закрадається підозра, що та доба потребувала для себе тільки мертвих співців.
Доля Тичини воістину трагічна.
В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.
Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.
В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в’язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю. Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.
Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.
У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.
Хто ж єси, Тичино?
Без сумніву, геніальний поет. І — геніальний блазень. Живіший од живих і мертвіший мертвих.
Його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу (“бо те, що всім народом пережито,— воно святе, його ти поважай”).
Поет мав право писати:
Не можу про калину я співати,
коли ще в світі — стільки чорноти,
коли поетів за чавунні грати
фашистські запроторюють кати.
Бо не в собі ж я, а увесь — на людях,
бо все моє — чи зблизька, чи здаля.
Тому — земля кипить, як серце в грудях,
і серце стогне, як уся земля.
Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.
Фізична смерть прийшла до нього пізніше. Його не стало 16 вересня 1967 року. Відтоді з поета спав обов’язок — ховатися од життя. Певен, що перед смертю він відчув, чим була для нього мало не сорокарічна роль. Видно, поет був близький до розуміння як режисури, так і сценарію, як і своєї ролі в цій трагікомічній виставі.
У 1965 році він записує:
На те я лірик, щоб запитувать,
не тільки холодно озватися,
не тільки лозунги почитувать,
а — дивуватись,
дивуватися!
І Бог його знає, про що думав поет, коли того ж таки року записав:
Радощі і чорну днину —
все я з вами розділю.
Любите ви Україну
я ще більш його люблю.
Доля Тичини звинувачує і застерігає.
