“Дивак” скорочено читати можна, щоб згадати короткий зміст твору Григора Тютюнника. Стислий переказ описує всі головні події та головних героїв онлайн.
Григір Тютюнник “Дивак” скорочено (короткий зміст)
На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга — річкою. Річкою можна пройти швидше, але мама забороняє йти цією дорогою.
Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ.
Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину.
В бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пеньки… Тихо навкруги й затишно. Тільки часом сніг падає з дерева, і чути як дятел стукає.
Почувши наближення людини, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корі і зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь хотів дістати її і покуштувать, та передумав — і притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами в Олеся ворушилось коріння — помирає сосна… Олесь нагріб чобітками снігу під стовбур, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.
Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту видніється школа. Ліворуч від мосту чорніють миї, виграючи на сонці блискучими хвильками, — там б’ють джерела; а праворуч, на мілині, де лід міцніший, гасає ватага школярів. Лід гнеться, з проломин цівками цебенить вода і заливає плесо.
Коли хлопчик підійшов до школи, його покликали однокласники “подушки гнуть” — кататися на молодому льоду. Олесь відповів, що не хоче псувати лід. Тоді до нього підскочив Федько Тойкало із криком “бий зрадника!” ударив у скроню. Під оком в Олеся вискочила ґуля.
Хлопчик ліг на кригу долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно річки. Уявив маленьку хатку під кущем водяної папороті, як він там сидить і рибку стереже, вітається з карасиком. Раптом промайнула чорною блискавкою щука з маленькою пліточкою в зубах. Хлопчик заляпав долонею по льоду, затупотів ногами, благаючи хижу щуку відпустити рибку. Але щука не звертала на нього уваги, і рибка зникла. Йому було шкода пліточки, на його очах були сльози.
У школі теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.
На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрівна звеліла всім малювати глиняний горщечок. Олесь натхненно малював, але не горщика, а дятла.
Коли Матильда Петрівна зупинилася коло малюнка Олеся, то здивувалася, адже звідти на неї дивився дятел. І хоч він їй і сподобався, вона все ж сказала, що поставить хлопцю двійку. Олесь зібрав свої речі та пішов з классу, сказавши, що він хоче малювати дятла, а не горщечок.
Хлопчик вийшов із школи й попрямував у верболози. Там він блукав до вечора — роздивлявся пташині гнізда, їв мерзлу калину, шукав світлячків.
Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали і набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вийшов на вигін і став чекати, доки випустять школярів. Після уроків школярі вийшли на вулицю.
Малі хлопчаки намагалися показати себе, бо завиділи коло тину дорослих, які обговорювали дітей. На одного казали, що той геройський парубок, на інших — навпаки, а на Олеся сказали, що він тихий, смирний, якийсь дивакуватий, і хлопчик не зрозумів, хвалять його чи лають.
На мосту Олеся дожидав Федько. Ніяковіючи, тицьнув у руку подавлений теплий пиріг. Олесеві не хотілося пирога, але він радий був примиренню, понишпорив по кишенях і подарував Тойкалові гніздо ремеза.
Біжучи через ліс додому, хлопчик помітив свого діда Прокопа, що їхав по сіно, сів і собі на сани. Став питати діда, чому його, Олеся, називають диваком. А дід сказав, що не вміє малий жити — тихенький, смирний, природою милується, а треба собі ліктями пробивати дорогу.
— Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Усе чогось у землі порпаєшся. А треба — у людях. Та отак побіля них, отак… Того — ліктем, того — почотом… Гульк — уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!
Олеся цікавило чому дятел шишки їсть, а щука — пліточок, на що дід відповів, що це залежить від поріддя.
Дід грузив все більше соломи, а Олесь переймався за коней, що їм тяжко буде. Додому вертались у темряві, тому що коні йшли повільно, їм було важко йти по снігу. Дід бив коней батогом, а Олесь просив не бити, усе підбивав старому руку. Він не розумів навіщо набирати так багато соломи, навіщо бити коней.
А дід розізлившись, сказав, що не можна вижити, якщо не бити. Або ти, або тебе. Хлопця засмутили ці слова, і він закортів швидше повернутися у село.
— Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.
Вдома Олесь не став ждати, доки дід з матір’ю скидають солому, швиденько роздягся і поліз на піч і заплакав. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли. Дід сказав матері, що син у неї дивак, що якщо він так буде себе поводити, то “Затопчуть його, бо воно ж як деревце в пагоні”. Мати ж попросила не чіпати хлопця. Дід тихенько їв та ніяково зиркав на Олеся.
Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. За вікном народжувався новий день.
Можна ще скоротити