«Геній» скорочено. Мо Янь

Мо Янь «Геній» скорочено читати книгу українською мовою, яка розповідає про історію геніального хлопчика, який прагнув врятувати світ від землетрусів. 

Мо Янь «Геній» скорочено

У селі, де виріс Цзян Дачжі, він із дитинства вирізнявся серед однолітків: велика кругла голова й блискучі очі створювали враження дитини надзвичайного розуму. Учителі й однокласниці ним захоплювалися, тоді як хлопці-однокласники часто відчували заздрість і навіть відверту неприязнь. Учитель на прізвисько Вовк постійно порівнював решту учнів із Дачжі, дорікав їм за відсталість і наголошував, що вони мають брати з нього приклад. Але це лише підсилювало напруження та заздрість у класі.

Згодом учитель почав приділяти Дачжі особливу увагу, і хлопець відповів успіхами: спочатку переміг у конкурсі шкільних творів, а потім його науково-фантастичне оповідання про «Велику кавунну землю» надрукували в місцевій учнівській газеті. Сім’я Дачжі стала шанованою в селі: батько з гордістю розповідав про сина кожному зустрічному, люди дивувалися і гадали, як міг у звичайній родині народитися такий обдарований хлопець.

Та заздрість серед однокласників не зникла, а навпаки, зростала. Група хлопців вирішила помститися Дачжі так, щоб учитель нічого не запідозрив. Вони вигадали хитрий план: під час гри у баскетбол «випадково» вдарити його м’ячем. На майданчику з саморобним кільцем підліток на прізвисько Барвистий Кнур — підбіг ближче і з усієї сили жбурнув м’яч у потилицю Дачжі. Хлопець не впав, але стояв розгублений і розплакався. Нападники, налякані можливими наслідками, розбіглися. Учитель або нічого не помітив, або просто не звернув уваги. Час минав, і Дачжі продовжував навчання, стаючи дедалі розумнішим і зосередженішим.

Минуло кілька років. Однокласники розійшлися дорогами дорослого життя: більшість залишилися в селі, працювали на землі, а лише Цзян Дачжі склав іспити в повіті, продовжив навчання й зрештою вступив до престижного університету. Відстань і час послабили колишню ворожість. Інколи хлопці зустрічали його рано-вранці біля річки: він ішов до міста з ранцем за плечима, блідий і замислений, немов плив у повітрі, а не йшов по землі.

Одного літа, під час безперервних дощів, колишні однокласники допомогли Дачжі переправитися через розбурхану річку. Вони щиро зраділи зустрічі, і Барвистий Кнур нарешті зізнався, що саме він колись ударив Дачжі м’ячем по голові, і попросив пробачення. Але Дачжі лише усміхнувся й сказав, що навпаки — вдячний йому, адже саме той удар, за його словами, «зробив його генієм».

Дачжі розповів, що більше не повернеться до університету, бо вирішив присвятити себе вивченню землетрусів. На його думку, існуючі методи прогнозування були неефективні, тому він хотів самостійно з’ясувати причину цих явищ і навчитися передбачати їх.

Ця новина приголомшила всіх: адже освіта для сільської родини вважалася найбільшою цінністю, а багато юнаків лише мріяли про шанс вступити до університету. І ось Дачжі добровільно відмовлявся від цієї мрії заради мети, яку вважав важливішою. Однокласники намагалися переконати його повернутися до навчання й вирішили поговорити про це з батьком хлопця.  Батько Дачжі зустрів гостей із сумом. Він пояснив, що його син дуже впертий, має власні переконання, і ніхто не здатен його переконати.

Протягом усього часу аж до весни Цзян Дачжі провів вдома, малюючи наукові малюнки незвичайної форми і щось записуючи. А коли на полях підросли маленькі кавунчики і стали розміром з кулак, Цзян Дачжі вийшов з дому і почав свої подальші спостереження за цими рослинами. За ці півроку його обличчя ще більше зблідло, очі стали більшими, він схуднув, наче взяв на себе тягар, непосильний навіть його розуму.

Його праця нагадувала справжнє наукове дослідження: він дивився не просто на кавуни, а вивчав закономірності їхнього росту, форми й внутрішньої будови. Метод Дачжі полягав у пошуку аналогій — він почав сприймати кавун як модель Землі, вважаючи, що, спостерігаючи за процесами в маленькому, можна зробити висновки про велике.

Щоденна напружена праця й суворі умови призвели до виснаження. Якось під час страшної грози він не залишив поля. Блискавки виблискували зовсім поруч, дощ лив стіною, але Дачжі продовжував спостереження. Його ледве живого принесли додому, і коли він отямився, то сказав, що нарешті зрозумів таємницю землетрусів.

Коли кавуни достигли, Дачжі зібрав селян на подвір’ї. Він поставив на стіл великий кавун, обережно розрізав його й почав пояснювати: зелена шкірка — це земна кора, червоний м’якуш — розпечена магма, чорне насіння — ядро Землі. Він говорив натхненно, упевнено, як справжній учений. Люди слухали, затамувавши подих. Він стверджував, що процес росту кавуна подібний до формування планети, і що, вивчаючи мале, можна зрозуміти велике — навіть причини землетрусів.

Спочатку селяни сміялися з його дивних слів, але, слухаючи його натхненну мову, почали замислюватися. Тепер, дивлячись на небо чи на поле, вони вже не почувалися спокійно. У їхніх думках зароджувався неспокій і безліч запитань. Якщо кавун — це Земля, то що ж тоді листя? Квіти? Кукурудза? Пустеля? А добриво з сечовини? І, зрештою, що ж тоді таке людина?

Дачжі своєю дивною наукою наче розворушив людські уми. Селяни почали дивитися на звичні речі з подивом і тривогою, розуміючи, що світ набагато складніший і загадковіший, ніж здавався раніше

© Гнатюк Олег
31.10.2025
Копіювання контенту без дозволу та зазначення автора — заборонені.