XIX
СЛИЗЬКА ДОРОГА
Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись, — униз страшно глянути… Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той у бога низ, — волосся подереться вгору… А громак уже їде вниз, усе вниз… холод проймає душу, на лобі піт виступає… Доїдеш до гребня гори, спустишся прожогом униз — тоді вже ніколи боятись… Дух захоплює, якась звіряча радість проймає тебе, — у тебе тільки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чіпку, як він, прийшовши до пана в гості, спустився в комору з пашнею… Попорався як знав: вирнув — та й наткнувся на сторожа… Чи пан, чи пропав?.. На слизькій дорозі більше пропадає під такий час… Оже Чіпка не такої натури, що сам на сам звертав кому з дороги… Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під коморою — ледве живого…
Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкою, його не мучила; страху він зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозі, наче після тяжкої праці… Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов міцніше давить… А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять — про крадіжку, про сторожа… Заворушилися, загомоніли: хто? як?
— Авжеж не хто, як не оті харцизяки! — гомонять люди, показуючи рукою в той бік, де Чіпчина хата. — Щодня п’ють та гуляють… за віщо? Хай спершу — гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же — все чисто пропив, матір прогнав… з чого ж його, як не красти?
Така поголоска дійшла до волості… ” А що ж? може, й правда!” — міркують між собою волосні, — та зараз кинулись до Чіпки.
Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, у загороду, — чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній, що зостався після коняки й корови… ніде нічого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова двері, — ніхто не озивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж хропе…
— Гей! ти! — гукнув голова. — Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе? Відчини!
Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на другий бік, замурчав, та й знову заснув.
Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка кинувся.
— Кий там чорт штовхається? — питає спросоння.
— Відчиняй, злодюго! — гукає, розсердившись, голова. — Відчиняй, а то двері виламаю”.. гірше буде!
— А ти що за птиця? — питає Чіпка, протираючи очі. — Я тебе виламаю!!
— Бийте двері!.. — кричить голова. — В’яжіть його, злодюгу!
Уразила така мова Чіпку.
— Ану, бий-бий… чи зуби будуть цілі?
— А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?..
— У якого пана? якого сторожа? — позіхаючи та потягаючись, питає, мов і не він. Чіпка.
— Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго! Відчиняй! Ми тебе трусить прийшли.
— Трусить?.. Добре… Трусіть… Що ж? йди трусить! — каже Чіпка, підводячись.
Незабаром дзенькнув засов — у хату увійшов голова з п’ятьма чоловіками соцьких.
— Шукайте… трусіть скрізь! — гукає голова соцьким.
Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, дивиться, що далі буде. Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл, лазили на піч, перекидали на долівці солому… ніде нічого!
— Ведіть його у волость! — порядкує після трусу голова, — та зв’яжіть, щоб не втік бува!
— Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв’язати… За що ти мене в’яжеш? — визвірився на голову Чіпка.
Соцькі з вірьовкою до Чіпки… Запалали в його очі.
— Гетьте, люди добрі! — крикнув він, рукою одвівши вірьовку… — За що ти мене в’язати хочеш — я тебе питаю?.. — до голови.
— За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби заліз у комору до пана, чоловіка прибив…
— Хто бачив?
— Усі кажуть.
— Хто всі?
— Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею… Вас тільки чотири на все село й є, що день у день п’єте, гуляете та розбишакуєте…
— Що п’ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки — брехня!
— А за що ж ви п’єте?
— А тобі яке діло?.. Он — бач: добра була повна хата, а тепер — одна пустка зосталася!..
— Та що з тобою довго балакати? В’яжіть його! В’яжіть та ведіть у волость, та в город, та в тюрму… там з тобою побалакають…
— Стережіться, люди добрі, лихої години! — Чіпка [каже] соцьким. — Не слухайте отого старого дурня… Я й так піду, коли треба. Він дума, як голова, то й велика цяця?!
Голова, міг би, очима його з’їв; та гляне — Чіпка як огонь…
— Накидайте на його арканом! — кричить голова, штовхаючи соцьких… — В’яжіть його, бугая ди-когф!..
— Ось ну-ну! — грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка. — Ось попробуй… От тобі хрест — голова на в’язах не всидить! За що ти мене в’яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в волость треба, скажи… Я сам піду… Ти думаєш — страшна мені твоя волость? Куди ж пак!! Ходім… Зараз ходім!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була розіслана замість постелі, перший вийшов з хати… За ним слідом голова й соцькі.
У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зібравши всіх докупи, голова поміркував з писарем .та й позапирали їх у чорну — поки приїде становий.
Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.
— О-ох! щось мені не спиться… так погано спала, так погано! Та сни такі недобрі верзлися, — хвалиться бабі. — На серце наче хто камінь навернув…
— Та то воно від думок! — утіша її баба.
Мотря помолилася богу, умилася й сіла за гребінь — сумна, зажурена.
Через годину, а може, через дві, — сонце вже піднялося, — увійшла в хату сусіда — Хівря Дмитренчиха. Поздоровкалась.
— Чували новину?
— Яку?
— Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано… й сторожа прибито… чи й доживе до вечора…
— Господи боже! — шепче Мотря, зітхнувши.
— А оце вашого, Мотре, повели в волость… або й не повели, а він повів… Сам уперед іде, а ззаду голова а соцькими… А він їм щось так вичитує, так вичитує!..
Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дми-тренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей… А далі не видержала, залилася сльозами :
— Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..
— Та чого ти, Мотре, так себamp; мучиш? — обізвалася баба. — Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?
Не чує Мотря утіхи, — плаче… Далі встала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.
— Куди ти, Мотре? — питає баба.
Ні слова Мотря, — пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.
Сусіда, — ще молода молодиця, — якось болізно усміхнулася, зглянулась з бабою й нічого не сказала… Тихо та важко стало в хаті, як у льоху… Бабина онука Христя, — дівка сімнадцяти літ, — низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило всіх… Голова в кожної схилилася; очі вниз потупились… Кожна щось думала сама про себе…
— Що-то — мати! — через скільки часу глухо промовила баба… — її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..
Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.
Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі, залізом перевиті віконця, — та плаче-плаче… “Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?..”
Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав…
— Голова приказував — нікого не підпускати, не то що… аж поки не приїде становий…
— Я на одну хвилину, мій голубе! — молить Мотря.
— Не можна, матусю, й ключ узяв з собою… Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, і на пана, жаліла і на соцького; жаліла на увесь мир — на панів, що давлять мужиків, на мужиків, що пруться в пани… Материне серце заклекотало прокльонами на весь світ! Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву…
А Чіпці з товариством — байдуже! У чорній завели жарти.
— От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно… Спи собі, — соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав…
— Якби сюди горілки з піввідра, — одказує Матня, — то хоч би й довіку сидіти…Попивав би потроху, заїдав варениками та спав…
— Де б же ти взяв? — питає Пацюк.
— Голова б приніс… він з людей надрав, а нам — оддав!
— Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду, — увернув Лушня.
— А справді холодно… От би погріться! — знову за своє Матня.
— Грійся — в тісної баби!
— Цур їй!.. Якби горілка… То й баби не треба!
— А мені якби дівчина, — каже Лушня.
— То й я б до тебе пристав у прийми, — шуткує Пацюк.
— А знаєте що, братця? — не слухаючи їх розмови, каже Чіпка. — Як тільки розв’яжемось з цим ділом, у першу ж ніч голову обшахрати… Та не так, як пана… а он як! Хай знає, погань, що він не хто-небудь, а наш брат Савка — тільки що наздирав з бідоти, дукачем став… Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне…
— Добре! їй-богу, добре! — провадять усі в один голос. — Як липку, облупимо… Та й писаря завряд…
— А то — дивись пак: хотів мене в’язати! — Я тебе, — кажу, — сучого сина, як зв’яжу, то й довіку не розв’яжешся!
— Та ну-бо… так і сказав?
— Їй-богу! А за що ж він мене в’язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже — й на вірьовку… Страхав тюрмою… Побачимо, — кажу, — хто там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро заїдає.
— Що ж він? — питав Лушня.
— Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ…
— Ну, а розкажи нам, — обізвався Пацюк, — як ти впорався з сторожем… то теж чоловік ручий.
—Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав…
— То ти таки добре його попом’яв?.. — пита Лушня.
— Та знатиме, що в добрих руках побував… Як насів, то тільки стогне, — вже й не кричить, як спершу, а тільки стогне…
— От і пропав чоловік! — каже Пацюк.
— Хай не лізе, куди не слід! — одказав Матня за Чіпку.
— І то правда, — закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий давай його розпитувати.
— Знать — не знаю, відать — не відаю! Я, — каже, — чотири дні вже й з хати не виходив.
Покликали других. І ті те ж саме: — не знаємо, вперше чуємо!
Одвели їх знову в чорну; знову замкнули на замок двері. Становий поїхав, а їх звелів ще кріпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.
Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. їсти їм дають… чого ще? Лежать собі, висипляються, та точать один одному баляси з баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.
— Чого ти, Якиме, журишся? — питають його. — Та хай увесь мир зійдеться та доказує, то й то нічого не вдіє: не були й не знаємо нічого… от і все!
— Та не в тім, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертин день, як горілка в роті була… аж уха попухли…
Сміх та регіт піднявся в чорній від такого тяжкого суму; а Яким знову за своє:
— Сміються?! І якого біса їм смішно?! Хіба не правда, що уха попухли?.. їй же ти богу, поробилися як вареники завбільшки… А їм смішно!!
Чіпка аж за живіт береться та регоче: “О-ох… ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники… ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо сміху! О-ох, ох!”
Матня одвернувся від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом униз на долівці…
Цілий тиждень просиділи хлопці в чорній, аж поки з города не приїхав слідователь та не повипускав.
— Глядіть же, хлопці, не забувайте!.. — гукнув Чіпка з дороги, прямуючи з чорної до свого двору.
— Добре… не забудемо! — відгукують ті, окриваючись в улиці, що вела напрямки в шинок.
На другий день голосила по селу чутка, що прош-лої ночі якісь страшидла, в білих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобі, як у песиголовців, убрались до голови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав; зв’язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей — та й були такі…
Загвалтувало село від краю до краю: пішли суди та пересуди та поговірка… Настала робота язикам — і дебелим чоловічим, а надто гострим та довгим жіночим…
— Це, видно, господь його карає за безневинні сльози! — як сокирою, рубає одна жінка серед цілої юрби сусідок — Просився торік мій чоловік, щоб записали в виселенці… не записав! Оце ж йому за те! Коли б ще й писареві… П’ять карбованців зідрав… живцем зідрав… останні зідрав… Казав, запишу… на казенний кошт вирядять… землі щось десятин з тридцять дадуть… а тепер — так! І не записав, і гроші пропали… щоб йому добра не було!
Це так гомоніли одного ранку. А на другий — чутно: писаря ограбованої Руки йому вірьовками до ніг поскручувано; натушковано на його зверху кожухів, подушок, — так що як витягли його, то піт у три ручії ллє, а сам — мов рак печений…
— Якби, — каже, — ще хоч з півгодини так пополежав, то задавився б!
— Хто ж то такий? — розпитують його.
— А чорт його знає! Якісь татари — не татари, не по-нашому розмовляють; та сміються, вражі сини, та вонючі!
— Оце так!.. Ну, тепер, — каже йому голова, — один одному сміятись не будемо. Тільки мені щось чудно: й до тебе три, й до мене три… До мене ж такі марюки, що як глянув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари… Воно тут щось є… Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що… Ось ходім лиш до волості!
Пішли до волості; а дорогою все щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалілися, що їм роблено… А люди їх так очима й проводять та як у дзвін дзвонять про крадіжку… І знову всі показують на Чіпку з товариством.
Оже як не питали, як не шукали — нічого! Уже головиха з писарихою їздили кудись у село до циганки-ворожки. Набрехала вона їм і про чорнявого, і про білявого, взяла по полтинйку з кожної та тільки всього… Потрусили ще раз Чіпку, — нічого не знайшли… Пропало!
Діждавши неділі, голова закликав батюшку, одслу-жив молебень, освятив воду, окропився — та після того вже годі й запиратися…
Запалив Чіпка рай тихого щастя в Грицьковій хаті та й покинув куритися…
Христя звідала на своїм віку нетрохи нужди та лиха через людську неправду… Дозолила вона їй до самих живих печінок… Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було, коли б усі жили по ній!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки Христині розбивалися об житечні підстави, як хвилі об кам’яні береги… Серце в неї щеміло; душа допитувалась: чи правду вона думає?.. Коли це — ні відсіль, ні відтіль — десь узявся п’яниця, харцизяка — і загукав про те саме… Не тихим, слабим голосом, не жіноцьким хибливим почуттям, — а криком болячої душі, дужою міццю зіпонув гайдамака те саме! Грицько її, добрий її Грицько, ніколи нічого такого не казав, не натякав навіть… Чому?.. Чіпка, що казав, усе те правда, свята правда… А Грицько — мовчав… Ні! тут або щось не так, або щось не те… Так часто думала сама собі Христя.
Пригадуючи гострий погляд, сміливий вид Чіпчин, вона тремтіла: боялася його…
Стала Христя зовсім інша й до Грицька. Ласка, з котрою кожна жінка виходить на спірку з своїм іноді й геть-то крутим чоловіком, котрою завжди побиває його, та сама ласка — як став помічати Грицько — зробилася нещирою, холодною… Грицько помічав, як Христя стала, мов нехотя, прихилятися до його — немов себе неволила.
Оце іноді заманеться йому, як молодому чоловікові, пожартувати з жінкою. Сумно дивитись на його зачепи! Христя якось болісно усміхається до його, мов крізь сльози слова йому ронить… Грицька то в жар укине, то наче холодною водою обдасть.
— Що з тобою сталося, Христе?
— Що ж зо мною сталося?..
— Якась чудна ти стала… невесела, небалакуча… мов чого недостає тобі… Чи ти чого сердишся?
— Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що мені невесело… То не вік же дівувати! Не на те ж ми бралися, щоб сміхи та жарти заводити… Треба про все подумати, та й…
— Та й що?.. — Грицько глянув на неї — і догадався. — Коли ще те буде? Де те теля, а ти вже й з довбнею! — закінчив, усміхаючись…
— Та воно вашому братові не що…
— А вашому… чого журитись?..
— Того… І я сирота, і ти сирота, ні батька, ні матері немає ні в кого… А під той случай — знаєш?.. Якби своє, то воно б і порадило, і доглянуло всього; а то — не дай, боже, чого! — чужі й кутки рознесуть…
Христя заплакала.
— От коли зібралась батьків оплакувати! Нехай собі со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нічого журитися…
То була пора, коли Христя почула себе матір’ю, з її думками, з острахами, з сумом, сльозами… Дарма Грицько утішав її, дарма хотів розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собі гірко плакала…
Одно до одного — й журба Христина ширшала, вищала, глибшала… Грицькова рада нічого не вдіяла.
Грицько сердився, став гримати на Христю — чого вона все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помічати за Христею… І помітив, що Христя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його… Злякане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати: боявся тушити той віхоть, що курів у його хаті… “Може, сам собі потухне, — думав він, — а може, сама вона заллє його—сльозами”. Одначе думка про це не давала Грицькові спокою. Вона йому нагадувала, з якою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму той хліб, що Чіпка подарував; як вона його вихвалювала; як раяла зоставити на насіння “добре жито”…
Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова знай верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чіпка сповідався у їх хаті… Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчина запала глибоко в душу Христі; що його грізна, а разом люба постать, коли він кричав, світячи очима: “А правда де? де її поділи?” — кинули жарину в жалісне жіноче серце… Все те він бачив тепер своїми очима; чув своїм серцем — та боявся назвати словами… Він ще тоді, в той лихий день, побачив, що Чіпка справді якийсь неабиякий чоловік; він знав ще тоді, що Чіпка казав правду; він навіть згоджувався з ним у думці, хоч і перечив у словах… А слова ті — як та завірюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в голові думки, розбуркували в серці почуття. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе — і боявся… боявся за Христю: йому нікому не хотілося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часом темної, довгої ночі Грицько не спав і на волосину: все придумував та пригадував, що б його перед жінкою вивести таке, щоб звихнути Чіпчину правду… Думав — та не надумав, а тільки більше та більше мучився…
Аж ось тепер — скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його, та давай поділятися з Христею.
— Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? — вскочивши в хату на другий день після крадіжки в пана, питає він жінки.
— Про якого праведника?
— А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що вийшло?!.
— Що ж там таке?
— Пана обікрав… сторожа прибив… чого доброго, досі богові й душу віддав…
— Невже?!. — дивлячись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя — і пополотніла, оторопіла.
— Їй-богу!.. Тепер у чорній сидить… Он воно які люди бувають! Подумай: на крадіжку, на душогубство пустився?!!
— Господи! мати божа! який тепер світ настав… — ледве вимовила Христя та й перехрестилася… — Та хіба воно й тоді не видно було, що з його добра вже не ждати, — закінчила вона.
Грицькові це — все одно, що по губах медом. Після цього давай він ще гірше розписувати Чіпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.
Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Христі звістку, що, мов, викрутився, харцизяка, вибрехався! Як стали гомоніти по селу про голову й писаря, Грицько уп’ять перший сповістив про це Христю і Христом богом присягався, що те діло не втікало Чіпчиних рук.
— А моє серце ще тоді щось недобре віщувало, — одказала на його присягу Христя. — Знаєш що, Грицьку? Чи не віддати б нам його жита? Ще — чого доброго — коли-небудь уночі прийде та й заріже за жито!
— Ото, хай бог милує! — похопивсь Грицько. — Ні, він, Христе, не такий уже, щоб за те, що сам віддав, та й зарізати.
— А коли при нужді та п’яний?
— Він швидше прийде правити грошей… Отоді, як прийде, я йому й віддам жито… Та й то навряд!
Отак собі побалакали — і в Грицька наче од серця одлягло. “Ну, — сам собі міркує: — тепер уже не вернеться те… не так я його підцюкнув!”
Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку… Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???”
XX
НА ВОЛІ
Воля для чоловіка вільного — чарівниче слово, а для невільника — мед — п’яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє по темному шляху його темного життя…
Ще тільки об’явили волю, піщани зашуміли, як окріп у горшку.
— Шабаш, братця! воля! воля! — загукали кріпа-— ки, кидаючи роботу та йдучи у шинок — волю женити.
— Ні, то ще брехня! — дратували їх козаки, — ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.
Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків;
лаяли панів; лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога… за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.
Пани дивилися на ту роботу, — та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали… А кріпаки собі тихенько один у одного питали: “Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?”
Оже — як-не-як — добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотіння нового хліба, — ніколи було дихнути, не то що…
Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім’ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято — і ладану під кутю, і риби — на багатий вечір, і солі — про всяк день, а тут жінки заходилися кодо мазання й зрушили завсідній покій життя.
Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; вкине у піч гнилої соломи, — тліє вона там собі та курить, буцім-таки й гріє… Байдуже їм про тепло; дарма — про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти — жують хліб сухий з сіллю — теж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з’їдять, — та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство — часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, — та заллє очі — мовчить… Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе в розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки — та тільки всього!
Люди дивилися на таке життя та хитали головами.
— Ні, рже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить… Ще хоч би не товариство, то може б… Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправ-торимо, коли його не можна…
Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазять з йбго; людей закликають, частують… Чоловіки — нігде правди діти — таки ла-сенькі на дурницю випити, — то й раді такому случаю, — п’ють та вихваляють добрих молодців… Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище, та ще де співи та танці, завернув туди… А жид, як знав, десь і музику видрав… Музика ріже-тне; п’яні чоловіки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а ті й собі — дивляться-дивляться, то це одну й візьме нетерпляча — і пішла дрібненько бічком, бічком, немов пливе по воді; а яка з п’яніших схопиться за запаску, підніме її трохи та — гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами… Сміх, регіт, крик… А Чіпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на балалайці, вибиває; один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п’яними очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип’є, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне — куняє…
Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п’ють та гуляють. Жінки, не бачивши третій день чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.
— Оце напасть господня! оце лихо несподіване! — желіпали вони. — Такого ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято — в церков піти, богу помолитись, а він у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п’яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп’яницю з п’яниць.
Деякі таки знялись, пішли — не до батюшки, а до матушки жалітися. Матушка почастувала їх горілкою й обіцяла розказати, як устане, батюшці. Молодиці вернулись додому, а чоловіків усе-таки нема… Вони ще заполонили в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був, — у піст, бувало, “алілуї” не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тієї живиці-дурниці, й він побадьорнішав трохи. Де та й сила взялася, міць прибула! Співає з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши ще чарку, як підбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю, та ну гоцака садити. Тільки борода та коса майтолає, а він — так халясує, так халясує… Аж упрів, аж мило на йому лягло. Чоловіки регочуться, а молодиці коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її місце заступає…
— Що ж усе танцювати та танцювати, — крикнула одна реготуха: — якби ви нас, дяче, повозили ще!
— Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм заманулося! — взявшись у боки, каже дяк: — Шукайте санчат, повожу вже… Один тому час, що батько в плахті!
Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало молодиць повнісінькі санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодиці — співають та вигукують, як на весіллі… А це одна як схопиться, як підбіжить до дяка:
— Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!
— Сідай, бісова! — кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, впав; молодиця зверху… Другі позскакували з санчат, та й собі туди — пхаються, падають… А чоловіки: “мала купа! мала купа! на купу! на купу!..” Навалило молодиць стільки, що трохи дяка не задавили. Витягли його — ледве дише… Регіт, ґвалт… Здуріло село!
Гульня розв’язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічені душі, розкорписала ті врази, що глибоко крилися в серці… Серед гульні згадали піщани й за два роки…
— А що ж це воно, братця? — заводить хто з кріпаків: — це так — два роки робили та й дурно?!.
— Авжеж дурно!
— Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш… Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти — неситу ту прожир: — “поробіть, мов, люди добрі, ще два роки, — хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!” Так як же він дума: ми йому ці два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив… А в його як?
— А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви…
— Ні, чорта з два! Мені рощот давай… он що! Ми знаємо ваші каверзні… Буде того, що над нашими дідами та батьками знущалися та з нас воду виварювали… Заплати ж мені хоч за ці два роки!
— Заплачу… наставляй кишеню! — сміявся другий, тверезіший.
— Чого ти смієшся?.. І заплатить! Піду, скажу:
давай рощот! — і дасть…
— По гамалику…
— Чого по гамалику?.. А в Побиванці? га, в Побиванці?.. Адже дав? Хати дав, грунти дав… Затялись в одну шкуру: давай рощот! — і дав… Брат рідний дав; а наш би то й ні?.. Еге! Якби ми не такі дурні… А то — сидимо собі мовчки, мов не про нас річ… Рощот давай! в одно слово: рощот!
— Толкуй…
— Дурню, а не толкуй!
— Ти сам дурень… Залив очі та сам не знаєш, що верзеш…
— Що ж я верзу?.. кажи: що? — сучиться п’яний.
— А то… що як почує хто, та шепне туди… Ти знаєш, яка він сила?.. Буде ще!
— Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень…
— Не дури лишень, бо щоб сам не здурів.
— А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!
— Хай тебе лиха година поб’є без мене! Одчепись, сатано!
— Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!.. . Та й підставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши обидві руки, щоб, бува, з п’яних очей, це креснув зачепа…
Люди збігаються з усіх боків: оступлять, дивляться — що далі буде.
— Бий, кажу!.. — кричить перший та хвіть другого по —лиці… Той — здачі. Зчепилася бійка… Крик-гвалт… Насилу розборонили люди, та й ведуть знову в шинок “мирову пити”, щоб справді не дійшло, бува, до того… Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав ніхто… У кожного була думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах того… “А як не дасть, та ще… не доведи боже, щоб гірше не вийшло!”
Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше в дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловіка. Зашуміло село, як на пригру бджоли: сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоніли, радились, змагались… І ходили до жида в шинок могоричу пити…
Минуло водохрестя. Час би за роботу братись… Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тільки й чути: рощот, та й рощот… Піймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?.. — Дав, подарував!..
— Бач!.. — в один голос:— значить наш дурить! Коли ж так, — не діжде!..
На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана в Красногорку.
Прийшли; стали в дворі коло ганку — повнісінький двір, нігде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав панові; обіщали навіть “на табак” лакеєві, коли швиденько панові скаже.
Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати — червоний, сердитий…
Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, — та думав своєю сміливістю зразу її осадити.
— Що вам треба, піщани? — сказав він, хоч грізно, але здержуючись.
Піщани поздіймали шапки; кланяються.
— До вас, пане…
— Чого?
— За грішми, пане…
— За якими грішми? — скрикнув пан і глянув гостро на громаду.
— Що два роки служили, пане…
— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити…
Мовчать передні, кланяються.
— Як повинні? — обізвався хтось зсередини. — За плату ж, то й служили…
— За яку плату?.. Закон велів!
— Закон? — знову викрикує зсередини: — то ви самі настановили такий закон!..
— Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та побалакаємо…
— А чорта! давай гроші!
— Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміє бунтувати? — Та й підскакує до передніх.
— Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні: — ми тільки прийшли просити плати…
— Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся пан…
— Не цвікай!.. годі… не боїмося!.. — знову зсередини.
— Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озивається! давай зараз!.. Давай… а не то — я вас всіх у тюрму запру… на Сибір попру!
— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! давай лиш гроші!
— Кажіть: хто там озивається?.. — аж розлягається пан до передніх.
Передні мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються…
— Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постійте ж, я вас побунтую! — кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.
Громада на хвилину стихла, а потім, немов набиралася духу, пройшов спершу глухий якийсь гомін; далі — дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик…
— Що він нас страхає? Дума — злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!!, рощот!!!
Крик, гук з усіх боків, на весь двір, довго ще невгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Василь Семенович поблід, як крейда. Його розбирала досада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити, — та страх брав своє… Він погнав його в горниці, а тепер не випускав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тільки з одної кімнати у другу, та збоку нищечком позирали у надвірні вікна, ніби таїли свій страх одно перед одним…
Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора… Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому…
Василя Семеновича й ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелів запрягати коні, виносити важкий сундук з своєї спочивальні — і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське…
На другий день — чуть зоря — вже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборів, був справником), послали гінця в Котолупівку по станового Ларченка, щоб їхав мерщій в Піски: “бунт!” Ларченка, як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений, і якось без тямку дивився вниз своїми косими очима… На помості вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що “допустив” бунт у себе в стані… У голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолупами, й здавалось йому, що вони хрестилися, як він виїжджав з їх містечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли він раз на обіді вихваляв, як поет, Василя Семеновича віршами… Коні під’їхали під рундук: гаятись було ніколи. Ларченко вскочив у санчата та, тільки духу, попер у Піски.
У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів скликати громаду. Громада ще тільки сходилась. Незабаром цілі Піски збіглися. Хто на громаду, а хто — на дивовижу.
Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати, потім батькувати, а там — підскакувати та репетувати на все горло, — аж піна з рота летіла…
Громада собі гуде: — Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..
Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник, — тільки дарма накричалися, та з тим і поїхали.
А піщани слідом за ними послали в Красногорку Василя Деркача нишком довідатись, чи дома пан? що там чутно?
Деркач незабаром вернувся.
— Немає, — каже. — Учора звечора зібрався та з панією й поїхав… не сказав і куди.
—Еге… значить наша правда! Недаром перелякався…
— Глядіть же! Не попускай, братця, свого! — викрикували піщани, розходячись по домівках. На диво козакам, а на злість жидові, рідко хто зайшов до його й у шинок.
Коли це, на ранок — летить у Піски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано — ціле “временне отділеніє”. Приїхав і посередник. А незабаром, слідком за ними, вступила москалів сила…Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто — ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул… Москалі зайшли з боків — і кругом, як кільцем, обложили громаду.
Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунтує?
— Ми не бунтуємо, добродію… Ми свого просимо…
— Як свого?
— А так! за віщо ж ми два роки служили?.. дурно??. — хтось подає голос зсередини.
—Хто там кричить? давай сюди! — зіпонув Кривинський.
Громада затовпилась; ще тісніше збилась в купу; стали один одного за пояси брати…
— Сюди його давай! Хто викрикує! — желіпає посередник.
Мовчить громада, анітелень! Кривинський не витерпів, — лає…
— Не дуже лиш! не дуже! — знову хтось зсередини.
— Ну, тепер ваше діло, Іван Петрович! — обернувся Кривинський до справника.
— Розги! — зіпонув той на москалів в одмову посередникові.
Москалі кинулись до крайнього…
— Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за віщо нас нівечити?..
Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями… Люди, зачувши таку колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись. Чоловіки — аж до самих москалів; жінки на тини поспинались — з огородів… Дід Улас, старий, не видержав натовпу, — упав… Москалі підняли…
Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа… Біга поміж козаками, мотається на всі боки: — Братця! — кричить: — не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!…
А ті, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село…
Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до своїх. Побачив Грицька.
— Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється… Діда Уласа ледве живого підняли на вітер… Не даймо!..
Грицько не одказав на це ні слова, — та мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою.
Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут його й схопили.
— Я — вільний! — кричить Чіпка: — Я — козак!
— А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! — зіпонув справник. — Ложіть його!
Довго борсався Чіпка… Ще довше його били…
Ні крикнув, ні застогнав! Устав— наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров’ю, горіли, як у звіра; на виду — блідий-блідий, мов’ після тяжкої хвороби… Повів він страшними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, на москалів і підтюпцем побіг додому…
Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило;
душа палала… “Прокляті! каторжні! ні суда на вас, ні права немає!..” — кричав він, качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене… Він стискував зуби. “А вони?.. вони?! Слова доброго… смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги… Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..” Від болю він кусав собі нігті, пучки…
“А ти, дурню, водився з ними!.. повірив, що й вони люди?.. Волоцюги, п’яниці, а не люди! Вони тільки обпивали тебе та підбивали на все лихе… У них доброго на ніготь не було… Серце їх, як іродове, тільки й знало одно лихо… щоб другого підвести, а самому — навтікача; щоб чужими руками жар загрібати; сльозами та кров’ю других себе тішити… А потім стануть на весь світ славити… вийдуть серед людей, посеред білого дня, скалитимуть зуби, будуть сміятися… Собаки!.. Сучка вас, а не мати породила!.. Замість серця, змію положила й трутою налила… Де тільки тхне ваш дух, — там лихо та горе, кров та сльози… А ти їм повірив?! Ти?!” —він заскреготав на всю хату зубами.
А це — як скоче, та так без шапки прямо в шинок. Полилася горілка, як вода. Він дудлив її нахильці; випив з півкварти — й не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову… Як бризка, кинута на жарину, заскварчить і зникне, так ті ковтки горілки зразу вигоряли, вилітали парою…
Він кинув на стіл порожню посудину, побіг додому;
поліз на піч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистіло та пищало у його в ушах… Він забувся, немов заснув…
Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому.
— Важно парять бісових мащтаків! — було його перше слово до Христі.
— Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили, — відказала, Христя.
— Так їм і треба, злодіям!
— Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..
— Життя через них, проклятих,немає! — аж скрикнув Грицько. — Нічого в хазяйстві не вдержиш за ними… Так і держи все під запором, а то — як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сараї?.. Візьми, дурний, та й застроми два свердли за лату… Хто їх там візьме? думаю. — Коли сьогодні огляджуся, — аж і сліду не знать, де стриміли…
— Може ж, то й не вони взяли?
— А хто ж? Кому більше взяти? Козак тобі візьме?.. Навіщо йому, коли він сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тій голоті, панським недобиткам, що пропити, то пропити… Хіба воно для себе брало? — на пропій!.. Щоб воно подавилося…
— За що ж їм і випити, як не за твої свердла, — сміється Христя. — Свого нічого немає, все те панське…
—Та в їх ніколи й не буде нічого, — перебив Грицько: —все проп’ютьі Вони в панів позвикали тільки красти та горілку пити, а не берегти хазяйського добра… А тут ще їм і землю й волю дають… На цеп їх, а не на волю!
Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.
— Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?..
— Ну, то що? — витріщився на неї Грицько, ображений — чого вона заступається за таких злодіїв, що в його свердла покрали. — То крав би? га?.. Хай уже б мені руки тоді повикручували!
— Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п’янюга, — то всякого з пантелику зіб’є… Поневолі чоловік стане пити… А як ні за що, — то й украде… Звісно — неволя! — журливо закінчила Христя.
— Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати… то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні… От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялися за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься… “Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо… Ходімо — не даймо!..” Цур тобі та пек! — думаю, — та від його… Ускочив в Остапійчин огород, захилився за тин та й дивлюся… А він ганя по вигону та скликав на оборону. Як же піймали його, як задали… буде пам’ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений…
Христя тільки зітхнула й нічого не сказала. Грицько викурив люльку коло печі й узявся за шапку.
—Куди ти? вже обід готовий. — каже Христя.
— Та я тільки худобу понаповую, — одмовив він та й вийшов з хати.
— Не барися ж! — гукнула навздогін Христя й кинулась готувати посуду.
