ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
XXIII
НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ
Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв — густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала все в свое вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимав світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись… Чоловіки: одні — чоботи латають, другі рукавиці плетуть, треті — щось інше… Жінки та дівчата — то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають… У хаті тепло, тихо — хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт… Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там свое бере? Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от, як надворі, — то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває… Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень; а там — дивись: обірвався голос… слабшає, тихшає…. поки й сама незчується — коли й як задубіє голка у недошитій мережці… Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася… дрімає.
— Що це ти, Марусю? вже й спиш? — пита її мати. — Ото дівка…
Дочка кинеться; розкриває очі; мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла, — гляне: мати й собі захиталася на гребені… Веретено падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує…
— Пху! що це воно справді так сон налягає?.. — промовляє здивована мати.
— А з мене, не бійсь, сміялися! — виправляється дочка.
— Сміялася ж… та, бач, і сама задрімала.
— Та воно щось і в мене робота з рук валиться, — уверне батько. — Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.
Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе наскрізь проймає; дрібний дощ до самого голого тіла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця… Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кістки ломить; а тут ще й шлях кальний — коні ледве-ледве сунуть.
Такий і цілий день був перед тією ніччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з світом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглі, парою й повис над чорною землею. Незабаром і день настав — хмурий, невеселий; а там — і ніч налягла. Люди, мов тіні, снували в тому тумані, не бачили одно одного на п’ять ступнів; голос не сягав далеко, як під ясну годину: а тут же, в тій парі, й зникав… Важко, сумно, журливо.
А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкуючи люльку. Робив він у хліві корито для свиней. За цілий день і в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже вечоріти стало.
— Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?
— Та день веселий удався, мамо, — одмовив Чіпка, усміхаючись.
— Ну, вже веселий!.. Душі живої на вулиці не побачиш.
Пообідав Чіпка та й знову в хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже увійшов у хату, упоравшись по хазяйству.
— Я, мамо, не буду вечеряти, — промовив, накинув на плече сірячину і хутко вийшов з хати.
— Куди ти, сину? — питає його навздогін Мотря.
Та сина— поминай як звали!
Мати повечеряла сама собі; лягла спочивати.
Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Одійшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота — і завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нігде ні одклику, ні одгомону, —тільки собаки завалували на селі.
Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив. Здалека щось обізвалося до його — мов другий пугач, Чіпка побіг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тільки вже ближче. Незабаром заманячили в сивому тумані якісь темні тіні.
— А хто там? — обізвався чоловічий голос.
— Пугач! — нарозтяг гукнув Чіпка: Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало людську постать. Ще далі Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловік п’ять невідомих.
— Добре здоров’я, панове товариство! — привітав їх Чіпка.
— Здорові — одказали на його вітання.
— А що, пани-брати: де сю ніч будемо рибу ловити?
— Де більше влову, — одказав хтось.
— Та ще не знаємо. Чіпко, — каже Лушня. — Ось ці радять у Ставище до Гершка; а ти либонь хотів у Красногорку до пана?
— Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! — одказав Чіпка.
— А в тебе ж струмент є? — пита його один з незнайомих братчиків.
— Ось у мене струмент! — Чіпка показав кулака. — Покоштує раз, — удруге не схоче; а як улучу, — не встане…
— Не дуже лишень ударяй на те, козаче, — обізвався високий натоптуваний чоловік.
Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадав де.
— Та ви ще не знаєте його, — каже до товстенького чоловіка другий, у московській одежі. — Як були ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене в темряві, та як уцілив своїм струментом по голові, — то я й очі витріщив…
—Ну, нам такого й треба, — одказує товстенький чоловік. — Тільки знай — у нас така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався, — хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, відать — не відаю!
— Ге!.. — одмовля Чіпка. — А у нас ще й така: коли ЦІяІймавсь, то й не животіти тобі… У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.
— Наш! наш! — загукали кругом, — плещучи в долоні, як чорти.
|— Ну, а тепер до роботи… Гайда! — крикнув товстий чоловік, рушивши перший. Другі — за ним слідом.
Пройшли вони ще, може, з гони—і наткнулися, в мряві на дві повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чоловік.
— Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! — лаяв він. — Ждав-ждав, уже й спав, нема… як у воду їпадали. Уже мав був додому вертати…
— Не журися! Довго ждали, та добро придбали, — каже йому товстенький чоловік, указуючи на Чіпку, — От, не видав, — одказав незнайомий та, не глянувши на Чіпку, перший скочив на повозку.
За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу… Швидко вони покотили полем, — тільки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки їзбігалися од прудкої їзди…
Перед світом вертало дві повозки — прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них — повно наших рибалок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися — дрімали; а два—поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов до хати.
— Яв дохо! Явдохо! — гукає під вікно. — Відчини! “Це ж москаль!!. — подумав здивований Чіпка. — Я-бо й чую — знайоме щось… Так, бач, чого він багатiє та щороку строїться?!”
Блиснуло світло в щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки під’їхали до рундука, стали.
— Ну, тепер у хату, пани молодці! — каже москаль: — повечеряємо. А ми с Сидором коней розпряжемо.
— Давай, розпрягем! — одмовив Сидір по-московській і скочив з повозки до коней.
Повставали й другі з повозок, посунули в темні сіни, а потім — у хату, звідки світилося світло. Чіпка йде за другими, не пам’ятає сам себе: його обхопили і страх і радість. “Може, тепер вона не пізна тебе? забула вже?.. А може?..”
Тут саме ввійшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стін липові лави, чисті, аж полискувані; в кутку образи мідяні розтворчаті, як у кацапів; по стінах — під склом картини; стіл — трохи не через усю хату; на столі свічка горить…
— Добривечір у хату! — привітали всі москалиху, що стояла посеред хати з ключами в руках.
— Або доброго ранку, — одказала вона.
— А хіба воно вже ранок? — пита хтось з гурту.
— Та вже незабаром і світ, — одказує москалиха.
— Бач, а мені, мов, усього година минула, як виїхали.
— Гаразд, мабуть, порались… А чи стоїть же то шкурка за вичинку?
— Питайте он того, — одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку. — Ми оце порішили: отаманом його наставити.
—Хто яс то? — питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку. —Щось, мов, знайоме, здається?..
—Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі, — каже Чіпка, не видержавши пильних оглядин.
— Та я немов тебе де бачила?
— Може, й бачила… не знаю.
— Чи не Варениченко?
— Може, й він…
— Хто Варениченко? — пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.
— Та ось — цей! — указує москалиха на Чіпку.
— Ні, жінко, — каже, усміхаючись, москаль: — то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап — я тобі скажу — все одно, що ведмідь… Як піймав мене в лабети, як придавив, — то в мене й дух у п’яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він, — тільки б і світа бачив…Хіба б, може, одні кісточки привезли додому, — та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда… Отже, спасибі, виручив!..
— За те, мабуть, немала й камза перепала? — питає хтось.
— Та буде з нас, — одказує Чіпка, витягуючи гаман з кишені і кидаючи на стіл. — Трохи-лиш чи не більш од жидівських! — Та, витягши другий, кинув теж на стіл.
Усі так і обступили кругом столу.
— Та ще вспіємо, братця, поділити, — обізвався Максим. — А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?
Явдоха кинулась в другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, впеченим поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, — наготувала всячини…
Мотнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила тарілки.
Позалазили братчики за стіл; обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі хинулись на страву, мов три дні не їли… Явдоха вийшла в другу хату.
— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? — пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.
— Якого Варениченка? Ні, не знаю.
— А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що, — розказують, — разом на двох жінках був жонатий?..
Ні не знаю.
Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі… карі, ясні та блискучі!
Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, вхопила печене порося, — пішла.
— А, й ти вже виспалась? — пита її батько.
Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.
— Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько всміхаючись.
— Здорова, Галю, — одмовля Чіпка.
Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам’ятає його.
— А ти як його знаєш? — пита її батько.
— Він мене, поганий, злякав був — отут на полі, — защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.
— Як же він тебе злякав?
— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався, — та й злякав.
— Ага… Ну, йди ж спати, сороко! — каже батько.
— А то зостануся тут — на його дивитись, чи що! — хутко вимовила Галя й юркнула з хати.
“Раю мій… щастя моєї — подумав Чіпка. — Ще ж ти не втекло від мене й досі?!.”
Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сотні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали ряднами, полягали покотом.
Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі… Йому ввижається — Галя. Така ж весела, хороша, — хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива… “А то ж то й вона, — дума Чіпка, — розбишацька дочка!.. Дивно й чудно… Хай ми: волоцюги, пройдисвіти, — часом без шматка хліба, в драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами… ні добра, ні достатків… хай ми крадемо, розбиваємо… голову під усякі пригоди підставляємо… хай, кажуть, ми… А москаль?.. Хата — як рай той; жінка — як пані; одним одна дочка — янгол… а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він — такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!”
І лупить Чіпка свої очі у темну темноту; дивиться-доглядається, прислухається… Нічого ні видно, ні чут-но. Тихо, сумно… Ось щось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору… “Ку-ку-ріку-у-у!”—прокричав десь поблизу півень — і замовк… Чіпка сплюнув; перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: “Глуши, брат, його!.. глуши!.. Ану-ну… от-так його! от-так!..” Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер… наче проглинула його тьма темна.. “І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!” — подумав, здригнувши. Чіпка… А тут сон — мов безвісті забіг, і на думку не зійде. “Піти хоч люльки покурити”.
Устав Чіпка тихо; налапав двері; нишком вийшов у сіни. Темно, око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняючись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарізавшись у долівку…
Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче лице, густий та холодний.
— Пху, навіснийі коли вже ти перестанеш? — сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі — став над порогом; послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном; налапав у гамані крицю, кремінь; приложив губку… Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок… Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге — осіяли сіни й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою… Стукнув верхняк; дзенькнула криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.
Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випустив дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.
Коли це — чує Чіпка — рипнули двері. Чиясь тиха поступ зашамотіла в сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку, — огонь осіяв сіни і… диво… перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій, білій сорочечці, трохи розхристаній, в одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі, — стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.
— Галю! — тихо скрикнув Чіпка.
— А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! — защебетала вона, пізнавши Чіпку.
— Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка… покаляєш свої білі ніженята…
— А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?
— Хоч не кохав, так укохав, Галю, — шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.
— О, ви всі любі та жалісливі… А людей, як курей, ріжете! — промовила вона суворо.
Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. “А твій батько? — подумав Чіпка. — А сама ти?..” — трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.
— Хіба ми ріжемо? — ледве вимовив, перевівши дух: — ми тільки рівняємо багатих з бідними…
— Рівняєте?! Геть! пусти! я кухоль виполощу…
Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався в сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.
— Ух! — задрижавши, скрикнула вона: — яке холодне… — Та мерщій у сіни, — прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, другою за двері.
Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди, опустив розставлені руки, та й обвив їх кругом її стану… Галя затрусилася, порвалася вперед… та й схилила на його груди свою голову.
— Галочко!.. рибочко моя!.. — шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком гамселить об груди. —Ти мене любиш?.. зірочко моя!.. — Очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.
— Пусти… пусти мене!.. — пручається Галя. — Іди собі… геть!
А сама ще ближче, ще ближче горнулася до його. Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди… Затріпалось у неї серце, як пліточка в неволі… Мовчать обоє… Хвилина… друга… третя…
— Де це ти був ціле літо?.. — шепче вона, — що на поле не виходив… Хтось другий ходив замість тебе… То твій брат?
— Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з тобою…
— А я думала… Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..
— Хіба б тобі шкода було… якби я вмер? шкода? Галя мовчала, та ще дужче горнулася до його.
— Галю!.. — стиха обізвався він.
— Чого?..
— Ти… ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..
Галя, як змія, обвилась коло його шиї й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст, — та й злилися в довгий, гарячий поцілунок… Чіпка од нестями розвів руки. Галя висковзнула— і скрилася.
Опам’ятався Чіпка. “Тільки ж, тільки що тут була…” — думав він, та давай кругом себе шарити. Ніде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки… Темно, пусто, тихо… Обмацав він кругом сіни… нема! “Не чуть же було, щоб і двері скрипнули”, — подумав він, і став прислухатись. Було тихо. кругом, як під землею… “Утекла!” — промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п’яне товариство.
Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у віконниці, як півні викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподівано; радів, як дитина іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши в старця торбину з цвілими сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей… Тільки перед світом заплющив очі — і заснув тихим, одрадним сном.
Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну.
— Ану! рушай, братця, пора! — гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги.
Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводився. Другі повиходили в сіни; по-вмивалися водою, що стояла в діжці; знову ввійшли в хату. Матня ще лежить та зіхав на все горло. Незабаром до них і хазяїн прийшов.
—А що, дядьку Максиме, — пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі: — чи буде чим похмелиться?
— Хіба ж тобі так у горло й лити? — од казав замість Максима Лушня.
— А хіба мені дорого встати?
Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та — нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою — так і посунувся за стіл. Максим поздоровкався з пані-братчиками, вийшов з хати.
— Та воно б же годилося й поприбирати, — сказав хтось з гурту. — Ач, яке райно!
— То вже хай хто хоче… — одказав, позіхаючи, Матня.
— А ти? — питає Лушня, гостро глянувши на його.
— Про мене — й такгаразд…
— А як горілки нема?
— Тому, що райнб в хаті…
— Ну, так що ж?… Хіба воно буде за горілкою у рот тягтися? Хай собі лежить долі, та й годі!
Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другі, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учоращнім боклагом; за ним увійшла й москалиха, несучи в одній руці два хліби, а в другій — здоровенну миску капусти…
— Оже й справді похмелятись будемо! — каже, усміхаючись. Матня, вглядівши москаля з баклагом.
— То ти хоч би пику вмив, — докоря йому Лушня.
— На біса я буду мити, коли дощ і без того обмиє.
— Ну! У тебя,’ брат Максим, как я вижу, маладцьі таварищи! — обізвався до хазяїна один з москалів — душкар.
— Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних діл! — одказує Лушня, вдаряючи пушкаря по плечі рукою й опускаючись коло його на лаву. — Ось поживи лиш довпїе з нами, — тоді побачиш, чи молодці, .чи ні!
— Да уж, брат, і без таво видно, какие маладцы! Во, посмотри на ефтаво! —махнув рукою на Чіпку. — Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции… Смотри: у, какой!!.
Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі, він сидів мовчки в кутку, та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя. Думки його далеко літали; він не чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хаті, як у жидівській школі, аж поки Максим не почав частувати. Тоді все затихло… роти заремигали; пальці раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками. Усі мовчали, надолужали над сніданням. Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста; як роти жували, плямкали…
— Суха! — перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цілу жменю капусти.
— Підмочимо, — обізвався Максим, беручись за боклаг.
Пішла рядова кругом столу; знову пальці заходили; роти заплямкали…
— Удавився! — каже, ікнувши. Матня і положив хліб на стіл.
Усі зареготали, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.
— Проткнемо! — одмовляв Маским, узявши боклаг у руки.
— Оцього, дядьку Максиме, — каже Лушня, — тільки прийми, то не знатимеш, як і одгребтися!
— Ничаво! — одказує по-московськи Максим, підносячи чарку Матні.
—Вот ты и хахол, — обізвався до Матні москаль-пушкар, — а, право, порядки знаешь! Тебе бьі толька гасударю служить…
— Служили ми вже, брате москалю, — одмовляв Матня, — всюди, та дозналися, що — нема краще, як боклазі з горілкою служити!..
Сміх, регіт окрив усю хату.
— Вот, што правда, то правда, — каже москаль, регочучись.
Максим обійшов по третій.
Після третьої розв’язалися язики. Піднявся крик, регіт, гомін. Утомилися вже роти жувати, — давай балакати. Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову, як панів дурили; треті — згадували вчорашнє погуляння, а четверті — про давнішнє гуторили… Звісно, дванадцять душ: кожен по слову, — то й то дванадцять слів. А то ж то як усі разом загомоніли, та той тієї, той своєї! Нічого не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик, галас.
Тільки Чіпка — як води набрав у рот. Він мовчки їв, мовчки пив; тепер сидів, мов німий, та з дверей не спускав очей.
— Що це наш отаман притих? — дивлячись на Чіпку, мовить Матня.
Чіпка не чув. Усі глянули на його, зглянулись між собою, — засміялись. Чіпка й сміху не чув.
— Чи не набачив лиш чого ласенького, — тягне розмову Лушня. — Він у нас падкий на ласощі…
—Да, да! вот ано и есть… Я сам толька што хател гаварить пра ефту перепелку, — перебив його москаль Сидір, що розпрягав коней з Максимом.
— Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху… — обізвався Пацюк. — Таки, що собі, то собі; а то таки й для людей потрудилися…
По хаті розкотився регіт. Максим догадався, з чого сміялись, став і собі тихо реготати.
— Та подякує, подякує хтось не раз і не два мені за неї, — одказав він з сміхом.
— Я вже тобі, дядьку, коня он якого достану! — каже Лушня.
— Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, — тупо жартував Сидір.
Аж ось двері розчинилися — і, як та ясочка, вскочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усі задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за ніч мов помолодшало…
Швиденько вона підійшла до столу, вхопила миттю порожні миски, та, ні на кого не глядя, не накинувши й оком на Чіпку, окрилася за дверима. Він сидів, як сова, витріщивши баньки…
— Спасибі богові й хазяїнам — за снідання, а мені — що наївся! — перервав німоту Лушня. — Час, братця, додому рушати.
— Чого додому? — обізвався Матня. — Хіба тобі тут погано?.. Аби тепло та горілка, то я хоч на цілий вік зостануся…
Усі зареготалися й рушили з-за столу.
— А що ж, справді пора! Ото тільки: дощ, як затявся… А час!
Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли з двору: одні в одну, другі — в другу руку. Чіпка з своїм товариством пішов у Піски.
Одійшовши вже геть у поле, оглядівся — кисета нема.
— Стійте, братця! — кисет забув-Повернув назад, дивиться — на хвіртці стоїть Галя й гукає:
— А чий кисет? хто кисета забув?
— Що таке? — обзиваються до неї з другог.о боку.
— Кисет… — піднявши кисета вгору, показує вона.
— Кисет? — не наш! — та й пішли собі. Чіпка лобіг підтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула…
— Мій… мій… Галочко! — каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.
— У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми, думками… Не знаєш, що й дієш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвіртку.
Глянув Чіпка на кисет… Що за біс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося… Що воно? Розшморгнув, полапав, — м’яке; витяга: — другий кисет, з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх…
— Любо моя!.. кохання моє! — прошептав він і весело повернув до товариства.
XXIV
РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА
Цілий тиждень лив дощ, як з відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі по хазяйству: то коло того, то коло другого.
— Знаєш що, сину? — каже йому одного— вечора мати, прядучи вовну, — знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нікчемна стала; уже мені важко іноді й у печі витопити… Чую, як сила моя упада, смерть наближається… Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати… Уже, слава тобі господи, другі твоїх літ дітками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш… Хіба мало дівчат у селі? Сподобай яку, та поки пилипівка не зайшла, одружися, сину… І сам не будеш світом нудити, й мені поміч буде!
— Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.
— Чому нема, сину? Он, Христя Бондарівна, Мотря Книшівна, або Катря Остапійчина? Чим не дівчата?.. Що небагаті? Та багата й не піде, сину, на такі злидні, як у нас… А все ж вони дівчата, як слід: хорошого, чесного роду, робочі, слухняні… Оженися, сину, оженися, мій голубе! Хай хоч на старість доведеться мені тебе в парі побачити…
— Шкода, мамо.
— Чого шкода. Шкода, кажуть, лихий чоловік! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивіє?
— Прийде пора, — прийде сама.
— Хіба яка городянська повія… А вже доброї не. діждеш, щоб прийшла сама.
— Уже яка буде, така й буде.
Замовкла мати: бачить — не переможе сина. Замовк і Чіпка, думаючи своє про себе.
Після цієї розмови діждали неділі. Хмурне небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повінув вітрець, стряхла трохи земля.
—Я, мамо, — каже Чіпка, — піду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?
— Боже тобі поможи, сину! Тільки — навіщо ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?
— Та вже знайдемо чимсь.
Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов… тільки не в Омельник, а прямісінько до Гудзя на хутір.
Прийшов до двору, всюди позачиняно, позапирано. Почав Чіпка дьоргати хвіртку, хвіртка була заперта. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи цепами.
— Хто там? — гукав голос з двору.
— Це я! Одчиніть!
— Хто — я?
— Чи дядько Максим дома?
— Ні, нема.
— А де ж?
— Поїхали в Омельник на ярмарок.
— А тітка Явдоха?
— Та й мати ж з ними.
— То це ти, Галю? — пізнав її Чіпка по голосу.
— А ти хто?
— Та відчиняй уже, тоді побачиш!
Пізнала й Галя Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одщепнула.
— Чого це ти прийшов?
— Тебе одвідати… як поживаєш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на неї Чіпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась…
— Що з тобою, Галю? — аж скрикнув. — На тобі лиця не знать… Ти недужа?
— Та йди вже в двір, — сердито одказала вона, з нетерплячкою. —Стану я під двором розмовляти…
Чіпка ввійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула, й повела його в свою хатину.
Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті стояли образи в срібних шатах, заквітчані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку — стіл столярної роботи; у другому — ліякко, заслане м’яким шовковим коцем; попід стіною невеличкі стільці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м’яти окривали всю хату, лоскотали чуття. Чіпці здалося, що він у рай вступив… Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!
— Ти нездужаєш, Галю? — знову пита її Чіпка, пильно дивлячись у вічі.
— Ні, здорова… Тільки невесело чогось… так щось за серце ссе.
— А я тобі й не дякую за кисет, —мовить, здумавши Чіпка. — Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?
— Який кисет? — питав Гадя, звівши на його свої задумані очі.
— А той, що ти в мій вложила, як забув свого…
— Коли? Що це ти — збожеволів, чи що?
— А хто ж то вложив?
— Та коли?
— Та тоді ж, як мій вертала.
— А я почім знаю?.. Стала б я такому… кисет дарувати!! От, ще не видано!.. — веселіше защебетала вона.
По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартовливу й веселу. Серце його зраділо, очі заблищали.
— Галочко! — почав він.
Галя дивилась прямо йому у вічі гостро-гостро… Чіпці стало ніяково.
— Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? — спитав він, сідаючи близько коло неї.
— А тобі що за діло?
— Галочко!..
— Геть к бісу! Все б тільки дурити… з ума зводити…
— Галочко!..
— Геть, одчепись!..
Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз по раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося… А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилися по личку… додолу. Він дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, —так йому було боляче та трудно…
— Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? — питає він, підступивши до неї. — Чому ти не повідаєш мені свого горя?
Галя закрила очі руками, захитала головою… Чіпка присунувся до неї.
— Галочко!.. люба моя!
Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.
— А я думав… — каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її. — А я думав: піду до неї… провідаю її… Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає… (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх мов серце… Піду, думаю, до своєї голубоньки… скажу їй…
Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася… Очі заплакані; личко од натовпу почуття та від сліз горіло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:
— Чому ж ти батькові та матері не сказав?
— Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати… Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..
Галя — мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чіпку — немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки — аж пальці захрущали… В очах у неї заграла одрада — не одрада, зло — не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе.
— Чому ж ти мені давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу, — нема впину, нема заборони… А тепер?.. тепер…
Вона знову заламала руки, — знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулися сльози — от-от бризнуть…
Чіпка — сам не свій. Зблід на виду, опустив голову, —та нешвидко вже стиха, боязко запитав:
— Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи мені… все, все!..
— Шкода… засватана вже я!..
З очей хлинули сльози в неї, облили личко… Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала…
Як хто гострий ніж угородив Чіпці в серце, — так невеличкі ті три слова. Як обухом гамселив у його голову, — так одзивалося в ній гірке ридання Галине… Він хапався за думку, — що тепер робити, — та голова й пам’ять уже не служили йому… Думки рвалися на шматочки; він силився звести їх докупи, напряг розум… та, здається, й розум його покинув… Нічого не пригадає… Чує тільки, як у голові гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тіпається, наче збирається вискочити…
Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив: — Коли ж це?.. як?.. за кого?..
— Тоді ж… того самого дня, як ти пішов… Москаль Сидір зостався у нас, та ввечері попились з батьком, та й…
—Та й що батько? — перервав Чіпка.
— Іди, каже… Не вік дівувати… И мати рають: іди!… Сидір, кажуть, чоловік хороший, тихий…
— А ти — що? —аж кричить Чіпка.
— А я?.. Не любий він мені, — кажу їм…
— Що ж вони?
— Годі, кажуть, усе любого та милого дожидати… І то гидкий, і то негарний, нелюбий… Поживете — полюбитесь…
— Со-баки! — гримнув Чіпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.
— Де він живе? — грізно, одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка, а в його очах засвітило щось страшне.
— Не знаю…
— Уб’ю… заріжу… задавлю!.. — скочивши з місця, кричить він, бігаючи, як несамовитий, по хаті, та скрегочучи зубами.
— Тю-тю!.. тю-тю!.. — одмовляє Галя, підвівши голову. — Що це ти: здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем займи його… то не бачити тобі мене, як свого уха!
Чіпка схаменувся. Опустився на стулець; звісив на груди важку голову.
— Бач… який ти! — каже йому Галя. — Бач, який?!. Як же мені за такого йти, коли він так безневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за такого піду?.. Прийде така година, що й жінку задавить, кинеться на неї, як скажений…
— Галочко!.. побійся бога… Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене заріж… мене задави…
— А Сидора?.. га, Сидора?..
— О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завійна вхопила… Пече мене… отут пече… мов хто жару насипав… — указує на груди.
Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стінах… Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку, — та зразу не зважувалась сказати…
Аж ось — загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі — роздались, побільшали; одкрилися уста від напору спертого в грудях духу, — аж пашить Галя, як у вогні горить…
— Знаєш що. Чіпко?.. Може, ще не все пропало… Я скажу матері… може, вона батька вмовить… Тільки ось що…
Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.
— Кинь ти життя таке! — скрикнула та аж поблідла.
— Яке?
— Чуже добро грабувати, людей убивати!
— Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я кого вбив… Хіба обороняючись, руки не здержав…
Засевалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо;
лице затіпалось.
— Проклятий!.. каторжний!.. — загукала вона на всю хату. — Обороняючись?!, від кого обороняючись? Лізеш у чужу хату красти, та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!
— А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці, та й панують… А тут… хата валиться: мати стара; сам — копи не заробиш удень… Треба їсти, треба й одягтися… Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо… Пан — наробив нами, жид — надурив з нас… А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..
— Чіпко!.. голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра… Ти прийдеш уночі з побоїща, ляжеш коло жінки, та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися… будеш жінку пригортати… Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони всьому світу — станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати… у-ух!..
Вона затряслася вся, як лист на осичині.
— А жити ж з чого? — напира Чіпка.
— Робити чесно… працювати щиро…
— А товариство?.. А батько?
— Заїдемо у другий край… де б нас ніхто не знав, не відав…
— О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я — отаман… Як почує товариство, що кинув, — не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному…
— Кому ви клялися, душогубці, розбишаки? — кричить, схопившись, Галя. — Кому ви клялися?.. Прокляті!
— Один одному клялися, Галю…
— Чорт чортові клявся!..
Галя зареготалась болісно; божевільний сміх її розкотився на всю хату. Чіпка глянув на неї, замовк, та, як підстрелений, опустився на стулець.
— Ти думаєш, — перегодя трохи, знову почала Галя: — ти думаєш — легко мені дивитися на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться… і встають і лягають тихі, спокійні… А тут? Сиди, як у тюрмі, на запорі… Страшно й очей показати між люди… Настане вечір — ціла юрба п’яних людо-різів валить у хату… Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч… Вертаються вже перед світом, — та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах… переховують чуже, награбоване добро… Це все, що на мені, — все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене… Ти не дивись, що я весела й жартівлива… То веселить мене лиха моя година!.. Ще день — сяк-так переможеш… А вночі — ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: “Оддай ми платок!..” — та й тягне за волосся… “Оддай моє намисто!..” та й хапає холодними, як лід, руками за шию… Ти думаєш, легко воно мені носити його, — оце рам’я?.. легко?!
Та як ухопить зо зла руками шовкову спідницю, так і рознизала од подолу аж до самого стану…
— Галю! Галю!.. — скрикнув Чіпка, хватаючи її за руки. — Не роби цього!
— Геть! пусти!.. пусти!!
Очі в неї, як вугілля, запалали… аж затремтіла вся.
— Ти знаєш — може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під землею, тліє, тільки кров її, марно розлита, встав з землі й лементує до бога… покарати душогубаї.. А я… я доношую це рам’я.. мучуся… беру гріх на себе… За віщо?.. За те, що я — розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навіясена ганяла по степах широких, — ніж мені у цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прокляті!.. — Та — хіп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.
—— Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть…
— Хай краще вб’ють, ніж чужим добром задушать!..
І знову сіла вона під вікном; підперла голову рукою і задивилася в пусте та німе поле, що геть-геть чорніло та сивіло перед її очима… Ніколи вона не здавалася Чіпці такою хорошою, як тоді… Він перекидав погляд то на розідрану спідницю, то на намисто, що розкотилося по всій хаті… Йому жаль було своєї любої Галі; сумно од такого гіркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили — разом його покинути…
Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знівеченого її словами Чіпку, що сидів, мов у воду опущений, боявся підвести на неї очі, — і жаль пройняв люб’яче дівоцьке серце.
— Чіпко! Любий мій! — каже вона. — Покинь!.. За віщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мій голубе!.. Та підійшовши до його, любо заглядала в вічі.
— Побачу, Галю… Може, покину… Подивлюся… Може… можна буде?
— Ні, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю.тебе своїми руками… — нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцілунками.
— Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! — шепче, нестямившись. Чіпка, пригортаючи Галю.
— Ну, а тепер — к бісу — на виступці! — весело загомоніла вона. — Незабаром батько з матір’ю буде! Чіпка хотів щось сказати, та Галя не дала.
— Іди, йди! Іди, йди!
Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чіпчину взявшись другою, волокла його з хати.
Нехотя тягся Чіпка. Нічого робити — треба йти!
Провела його Галя за хвіртку; зачинилась й защепнулась.
Поволікся Чіпка від двору тихо, помалу, ледве посилає ногу за ногою… У похилій голові борюкались веселі надії з невимовною тугою. Як здумає він, що Галя не переможе батька-матері, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто в жмені здавить; коли ж погадає, як вони поберуться, житимуть у парі, — од серця одійде важкий гніт, і легко-легко воно затіпається… “А як же з н и м и розв’язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?” Од такої думки знову обхопить його сум, знову серце занив… Отак мінилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги — і знемагав він од натовпу їх. Він уже радніший би їх забути, покинути, — та самі вони лізли, як мара, в його голову… Щоб розірвати їх чим-небудь, він почав обдивлятися навкруги… Нігде ні душечки, ні лялечки. Німе та буре поле розстилалося перед ним і за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тільки хмари, як димчаті килимці, заступали світ сонця, пересувалися з місця на місце, плавали по високому небі, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сіру тінь на чорнувату землю… Вітер тяг легенький з полудня… Чіпка підвів голову, радий хоч вітрові, що обвівав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову… Йому стало немов легше од такої прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у його душу, а журба упряма все-таки не кидала серця… І Чіпка затяг:
Зелений байраче на яр похилився;
Молодий козаче, чого зажурився?..
Спершу тихо, протяжно виливалася пісня, й чутно в ній було тугу невимовну, плач гіркий — задавлений; далі голос усе дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки, і, як зимні заводи вітру, розлягався журбою по пустельному полю…
Тільки мені й пари — що очиці карі…
— лунала пісня; а поле, мов ще дужче почорніло, аж насупилося…
