XXIX
ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ
Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторі жити. Підмовляла дітей, вони не захотіли. Тоді вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дітей. Разом з нею вступило й нове лихо в Чіпчину хату.
Перше всього матері не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тільки оселилася, зараз почала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те — не так, і друге — не до ладу, і третє — не на своїм місці стоїть! Мотря, з молодих ще літ зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бідненько зодягнена, довго мовчала, потакала Явдосі… Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за віщось крикнула на Мотрю. Мотрю розібрала досада, вона обізвала Явдоху панією; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою… З того й пішло… Лайка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дня, щоб вони між собою не лаялись.
Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала, і вона, щоб не сердити й матері, ховалася од тих буч та сварок, або в себе в хатині, або в Христі. Вона рада була зійти куди з двору, щоб ні чути, ні бачити! Як же вже й її зачіпали тим, то, звісно, як дитина, вона тягла материну річ. Чіпка й собі, хоч і бачив, що мати ні в чому не винна, держався руки жінки, а за нею — й тещі. Довелося Мотрі таке життя, що хоч без вісті тікай!
— Казала я тобі, сину, — жалілася іноді Мотря Чіпці, як уже й йому теща заллє за шкуру сала, — казала: не бери багачки… ні тобі життя не буде, ні мені старій, спокою!
— Потерпіть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить… вона бучу збиває… Поки її не було, — було тихо й мирно, все гаразд; а як стала — все так і пішло догори дном… Покоріться, мамо.
— Не буду я, сину, коритись, чорт знає кому. Краще піду в люди та людям покорюся й поклонюся, ніж мені їй кланятись за шматок хліба, що від тебе заробила…
Чіпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати — або до Грицька піде розвести свою тугу, або коло худоби порається, а іноді й зовсім з двору з’їде в ярмарок куди та не вертається днів три або й чотири.
— От, бач! — викладає тоді Явдоха Галі: — це вона, вона все вас розстроює… це вона, стара відьма, бунтує вас, підбиває його! Жило б, старе луб’я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне… Так ні! Ще й кирпу гне… мов її гірше тепер, ніж тоді, як нужу годувала!.. Сказано, злидні! Як парші трохи обкидали, — зараз і вередувати…
Вернеться Чіпка додому, стане йому Явдоха викли-дати, на Мотрю клепати. Розпалиться він на матір, дивись: на Мотрі все й окошилося… Заплаче було, бідна, одна в кутку на печі сидячи, та й годі.
Такі безперестанні бучі та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чіпчине. У своїй хаті він був, як чужий: вона йому остогидла. Йому було в ній душно, тісно, серце забажало волі, душа — простору. Він почав згадувати старе товариство…
Грицько з своїми завсідними жалобами на втрати, з своїми розмовами про недостатки, про худобу, з своєю жінкою — тихою й доброю молодицею, — з усім напрямком свого тихого пахарського життя, — здавався йому тепер нудним, сумним. Він слухав його жалощі, позіхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому інший побит життя — ще до заручин… Там хоч і горілка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п’яних очей казна-що, — та все те жило, мучилось, любило, кляло… То життя було, хоч і під п’яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болоті; сонно, німо, як серед мертвого царства, а дома — гірше, ніж у пеклі!
Щоб хоч трохи одвести ту самотню “тугу. Чіпка почав перекидати лишню… Та добре тому пить, чий хміль спить… А Чіпчин хміль не спав; він його ще дужче мучив, як огнем пік і без того палке серце… Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя мав над ним волю; він її усе ще кохає й поважав. Оже іноді й їй доставалося. Він доскіпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досі не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі: то сяку, то таку всячину видере та й присікається…
Галя слухала все те, іноді одмовляла, іноді мовчки плакала, а іноді чогось боялася… А спідтиха-тиха серце її щось недобре віщувало, боліло, нило…
— Чіпко! — іноді вночі, як усі поснуть, вона обізветься до його. — Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати всім… Все тобі не любе, не миле, все остогидло… Невже правда, що все остогидло?..
Те питання було йому гіркою докорою. Він почував себе винуватим перед Галею; він даремно присікувався до неї… Тепер її журливий голос разом голубив і докоряв його.
— Галю, рибонько моя! — шепче він: — тяжко мені… важко… Сам не знаю, де б я дівся, куди б себе запровадив?.. Хоч би діти були… Може б вони розважили мою тугу… чи не розлепетали б вони мого суму?..
— Чого ж тобі важко?.. Хіба тобі й коло мене важко?.. І зо мною сумно. Чіпко?
— Ні… ні. Галочко!.. з тобою мені весело… коло тебе мені так легко… Хоч би матері не лаялись, хоч би вони в миру ясили… А то — щодня гризня, щоденна лайка…
— Чи я ж винна тому. Чіпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, поєдналися… Так же бач… нічого не вдію! Така вже в обох натура: кожна кожній не хоче й на крихту вступити.
—Ой, ні… Ні, Галю, не те… не те… Я боюсь, коли б я не занапастив твого віку, — перескакуючи на друге, шепче Чіпка. — Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива… Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало, — з самого малку воно вчепилося за мене, ніяк я від його ні одіб’юся, ні одгребуся! Як той ірод, залізло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усім… Он — колишнє товариство (недавно бачив) — веселе, щасливе…
Галя почула — звідки вітер віє, куди хилить… Вона бачила, що чим далі, то все Чіпка від неї одходив та одходив… Вона бачила — серце їй правду казало, — що не вдержати уже їй Чіпки біля себе, що йому остогидло таке життя — не вдовольняло його… І вона тихо-тихо, потай од Чіпки, нишком плакала… То вона спускалася в своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, розглядала без того гарячого пошибу перших любощів, котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, — розбирала поглядом сторонньої людини. Після таких розглядин та рахування самої з собою, вона перелякалась своїх думок… Вона справді не була щасливою, не принесла й Чіпці щастя: вона не була матір’ю, та чи й буде!.. І, падаючи перед образом, молила пречисту зглянутись на й сльози…
А тим часом Чіпка робився все смутніший, зліший, нетерпеливіший…
— Ти б. Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув товаришів, погуляв би з ними: може б хоч трохи розігнав свою тугу, — раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.
Вона захотіла ввійти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклі харцизяцькі душі, п’яні голови любові до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульні, в горілці; п’яним головам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала ні в чому припону,-заборони, буйна та шумлива, як самий хміль… їх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Не з її м’якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жіночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту башту кріпкої волі… Туди треба було не жіночого серця, люблячого, теплого, а каменю дебелого та холодного, що його ніколи іскра любові ні розтопить, ні нагріє… Тієї волі не звоюєш слабою жіночою рукою!
Галя побачила, що вскочила з Чіпкою, як риба в невід, і… заплуталась… Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися… Шурхнула, як пліточка, в першу дірку — і вискочила на чисту воду… а Чіпка зостався в неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже не чув, не бачив. Він тепер знає співав про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли всі небагаті люди; бідує з кріпаками, будить у них жаль, що вони одурені, що їм одвели нікуди невгодні землі; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними — і часом, заливши очі, викрикує, що час би її покарати… А прийде додому — і п’яними руками пригортав до п’яного серця свою Галю, не примічаючи палких сліз на її очах та смутку на змарнілому личку…
Настали часи інші, завелися порядки другі в Чіпчиній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п’яної, несамовитих реготів, співів… Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старість, допомагала зятеві в його затіях.
Оце в суботу під неділю, або в свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб’ється, сидить мовчки; дивиться, як її чоловік гуляє; слухає, що верзуть його товариші. А Мотря — аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого…
Чіпка сидить з товариством за столом: чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та реготи окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір… Іноді зачне хтось баляси точити, про свої походеньки розказувати. Явдоха слухав, сміється, радів; Галя — сумує; Мотря — спльовує на печі мовчки… “Хоч би смерть швидше прийшла, — думає вона, — щоб ні чути, ні бачити такого!..”
Найбільше Лушня розказував. Як музика, тільки поведе смичком по струнах, — і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо, так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно — всі за животи беруться та регочуться; почне друге — жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози… Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне було:
— Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила, — зараз бити… А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить… Я вже бувало і сим, і тим боком… углядить — так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п’явка, кругом обів’є руку… Я закричу не своїм голосом та до неї: і “мамочко”! і “голубочко”! “не буду… не буду!” Обнімаю її… однією рукою’нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, немає шматка… Тоді й пожалує і їсти дасть… А так — за цілий день не їстимеш…
— Була колись і цьому правда! — журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.
— От хай мене хрест поб’є, коли неправда! — Та потім каже: “Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б’ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш… Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить… А в пана — вишукай, а вкрадь!..”
— Бо пан з людей надрав, — уверне Чіпка… — У пана своє одбери…
— Егеж… Пан усе набрав в людей, пан і людей брав… От мою матір — адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пустив…
І почне було розказувати, як його матір привели в двір, у горниці до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, “Тимошка — добрий молодець…”.
— Пан радий — мені радий, і матері радий… держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати: закутає в теплі одіяла; схилиться наді мною — і довго-довго дивиться, а потім — ще довше цілує… Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже — прогнали з школи… Як угледів це: “вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!” Пішла між ними гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича… Увірвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас і поселено. Ото як перевели нас, — трохи угамувалось у горницях… Нічого! Живемо ми собі вдвох з матір’ю; до нас частенько й старий пан забігає; матір жалує; мені гостинці носить… Коли це, кажуть, панич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з язиком здоровкався… Як ото одружився, так і похмарило одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на стані!.. Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню… Бувало встане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима. А Якимові наказано:
як тільки забачить, що пан повернув за кузню, — щоб зараз біг і казав їй… То він було до Якима: “Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам, тільки мовчи, не кажи!” Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усім орудував, і самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалібно просить… “Ідіть, каже, тільки не баріться, бо вже швидко молоді повстають…” Він тоді підтюпцем до нас: “А де мати?” — питає мене. “На вго-роді”, або де там, одкажу. “Піди лиш, поклич”. Та й ткне мені копієчку в руку. Я бувало на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться, згадає давнє та й заплаче, жаліючись на сина та на невістку. — “Благородне, кажуть, званіє порочу… Дурні! Яке там у біса званіє, коли мені жити недобре, коли мені нема ні в чому волі?.. Спершу, каже, я хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести і на волю випустити за твою службу… А тепер — не можна… невільно мені в тому… ні в чому немає мені волі…” Та схилиться на стіл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собі плаче… А я, бувало, прищурюсь собі в куточку J” нищечком і думаю: чого вони плачуть обоє? Отже недовго пан щось і пожив після того… Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божевільна, не своїм голосом, а мене била щось з місяць, хто його знає й за віщо… Швидко нас знову в кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею… А в кухнях — нужда… голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця було вкраде — мені дасть, пупок або печінку з печеної вутки… Піймали її якось на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку, — насилу встала… Отже не покаялась, не покинула свого ремесла… почала ще ото й мене вчити. І, спасибі їй, таки вивчила!
Слухає Явдоха такі речі та підхвалює “доброго молодця”, що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матері, страшно такої неволі… А Мотря на печі журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче: “Господи! і вродиться ж така дитина на світ… отаке на матір сплести?! Сказано: не має бога в животі… ірод!” А Лушня за те, що добре вміє язиком молоти, частує товариство, примовляючи: “Щоб пани здорові були, щоб нам худібки придбали!..”
— А самі сконали! — кінчає Пацюк.
Іноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі йому були такі гульбища, а надто ті гострі колючки, які часто й густо заганяв йому в серце Лушня або хто другий з товариства.
— А що, Грицьку, чи пшениця вродила? — почне бувало здалека Лушня, натякаючи на завсідні жалощі Грицькові.
Грицько мовчить, мов не до його річ.
— Шкода! —одмовляє замість Грицька Пацюк: — тепер настали такі літа, що пшениця не родить…
— Чому не родить? — огризнеться Грицько. — У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити… Хіба в роті посієш?
— Ні, Грицьку, — знову Лушня: — тепер і земля така стала, що й на землі не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бісова, глуха й німа: не чує й не роде!
— То й приходиться людям на неї жалітись, — піддержує Пацюк. — А кому ти на землю пожалієшся?.. Хіба іноді побачиш багатого товариша або кума, — пожалієшся йому — чи не зглянеться, бува?..
— А знаєш, Грицьку, — вмішається одутлий Матня: — чого в тебе не родить? Не того, що сплодилася, — ні! То тебе бог карає… Було б тобі дурно тоді не брати Чіпчиного жита…
Грицько сидить — як на вугіллях тліє. Він би й огризнувся, та боявся бучу збити, та ще з такими гуль-тяями. Та, правда, таки й Чіпка забивав усіх, не давав Грицька в образу.
Так миналися ті уїдливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульню не подарував Грицькові ста рублів грошей на хрещеника.
— Тепер, Грицьку, знаєш, що тобі зосталося робити? — каже Лушня.
— А що? — питає радий Грицько.
— Тепер тобі годі й хліба робити, — однак земля не родить, — та все коло Христі ворожити: хай щомісяця дитину плодить! Чіпка — добрий чоловік: за кожним кумуватиме…
— Батькові своєму лисому розкажи! — приснув Грицько.
—А, їй-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий… Я б йому сам з великою радістю сказав так, та шкода, що вмер! Тільки що з того, що я б йому сказав? Коли він мені нічого не кинув — одинцеві… А що б то було, якби моя мати щомісяця по такому родила, як я!
— Поїли б одно одного… поки не подавилися, — лютує Грицько.
— Що, може, й їли б один одного, то й то, може, правда… тільки б не їли чужого хліба та грошей!
— Так що ж? Я прохав у Чіпки, чи що? — кричить, розпалившись, Грицько. — У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобі — зась! Не твоє діло, — он то що!
— Та я й не мішаюся, господь з тобою. Я тільки раю… А не хочеш — хай твоя Христя ніколи ні одного не зродить… Мені що? Я тільки кажу: якби частіше, то корисніше б було!
— Ні, Чіпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати, — жаліється Грицько, як Чіпка ввійшов з комірчини, де брав горілку, в хату.
— Як саме? — розпитує Чіпка.
Грицько йому розказує. Лушня виправляється, і тут же, між тихим словом, дивись, і вкине якого ґедзика. Другі аж за боки беруться, регочуться. Чіпка на мирову зводить, частує. Грицько мов трохи і втихомириться, посидить ще, вип’є ще чарку, — та швидко й додому поривається.
Після того, як поли врізав від Чіпчиної хати; казав і Христі, щоб не ходила. Одначе вона іноді викрадеться нишком на хвилину та й побіжить провідати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.
Горілка, кажуть, всьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п’яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало… А коли не гульня — то гризня жіноча: матері як не кусають одна одну… Така колотнеча була Чіпці гірше полину. Він став солодити свою душу гульнею та горілкою… Без гульні йому нудно, сумно. Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий, — за цілий день від його слова не почуєш… А прийде ввечері товариство, вродиться боклаг — прощай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють, — та й з двору… і Чіпка з ними! А перед світом везуть повну повозку всякої всячини…
— Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряв Мотря, а серце в неї як не розірветься від горя. — Другі кривавим потом заробляють, а ти… Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшної Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки…
— Не ваше діло! — шпарко переб’є її Чіпка: — лежіть там собі на печі, коли лежиться!..
Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла… її рідна дитина, її едина надія… “Краще б я тебе не родила, або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!” Та й почне проклинати товариство, котре до такого підводить сина.
Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякій удачі, допомагала в розбишацьких затіях… Чіпка щодень робився все хижіший та й хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка… Перше “карав” тільки пана та жида, а то вже став “одбирати своє” і в свого брата — заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить…
Галя, хоч від неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подіяти… Вона одмагалась сльозами. “Оце й мені, так як і матері, приходиться привикати до цього, — думала вона серед ночі самотою, як Чіпки не було. — Невже ж і я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Ні, то, видно, стала така за таким замужжям… Горенько моє! Це ж, видно, і мені не краща доля судилася: розбишацька дочка — розбишацька й жінка! Господи!” І гидкий і страшний здавався їй Чіпка: вона його тоді жахалася… Коли ж, під добру годину, в любу хвилину прокидалося в його серці добро, сповідався він своїй Галі, обнімав, голубив її, — вона не вірила тому, що вчора думала. “Ні!.. розбишака не вміє пестити так любо, не вміє пригортати так щиро, так гаряче цілувати… Ні! Мій Чіпка не розбишака… Ні… ні! Він любий” добрий… Він карає неправду… карає?… хто йому велів карати?.. хто??. Ні, він не робить так!..” І впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки щастям…
А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце в її хату, перекидає все, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка потакає тещі, кривдить її, матір стару, то промовила сама собі: “Їродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надією насміялося!” Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тільки обливаючи сльозами пориті недолею та літами щоки, прохала в бога смерті. “Господи! — часто й густо мовила вона: — прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на світі?”
Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу вхопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає…
— Ой лишенько… умираю! — скрикнула Явдоха та й дух спустила.
Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічає, що й волосся вибилося з-під її очіпка, — так розпатлана й сновигає, білі руки. ломить, голосить на всю хату… Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір — один труп, без дихання, від неї… Страшно й тяжко! Чіпка собі блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втішати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тільки Мотря при пам’яті. Вона не те, щоб рада була, — ні! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. “Отже й померла — без сповіді, без святого причастя… прости, господи, як…” Одначе вона не дуже й убивалася… А за Чіпку раділа. “Може, хоч тепер кине… тепер нікому буде настроювати… може, оханеться…”
Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чіпка по тещі бучні поминки. Зійшлися люди не тільки з Пісок, прийшли й з хуторів. А старців-старців… як на печерах у Лаврі! Люди обідали в хаті; для старців поприроблювали лави надворі. Понаварювали великі казани всякої страви: Чіпка на поминки заколов свиню, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка — як вода, лилась за царство небесне… А після обіду Мотря старцям роздавала по шматку паляниці в торбу, а Чіпка — по сім гривен у руку.
На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два… А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити і сина й товаришів. Ті, на докори не змовчали, загризлися з Мо-трею. Пристав і Чіпка. Зчинилася в них лайка, буча-Галя перелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня розпалився, кричав; Мотря собі лаяла; він їй збив з голови очіпок.
Сердешна материна голова! “У своїй хаті… волоцюга… розбишака…” Не доказала, залилася гіркими.
Вранці пішла жалітися у волость — не за крадіжку, а за те, що її “волоцюга побив…” За те вона мовчала:
боялася за свою рідну дитину. Набігли волосні в хату, де саме гульня йшла. Чіпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба й кінчилась. Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п’яний матір “сучкою” і нахвалявся побити… Мотря обливалася гіркими слізьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку “прокляту дитину”…
А Чіпка знов засів — п’є та гуляє з братчиками.
— Ні, — кричить Лушня: — ніколи не буде в тебе Чіпко, такої матері, як Явдоха була! Ото — рідна мати; а це в тебе — собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з світа звела?..
Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. “А справді, чи не так? — подумав кожен. — Дивись пак: любісінька, милісінька була жінка зранку, а на вечір — тільки тіло зосталося, та й те задубло!..”
— Ай справді?! — скрикнув Чіпка. Серце в його повернулося… Коли б мати була перед очима, — здається, вбив би відразу.
Галя, сидячи у себе в хатині, гірко плакала. Як же почула те скрізь стіну, то зразу кинулась — гадки в неї схибнулися… “А справді?..” І неначе вітер провійнув в її серці. Одначе чула душа не подалася тому вітру. “Ні, ні, — шептала Галя: — то зле серце таке тільки може пригадати… Свекруха правду каже: то матір господь скарав за таке життя. Ні, Мотря — не така людина…” І Галя одганяла від себе, як ув’язливу муху, злу думку.
Як розійшлась п’яна ватага. Чіпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала…
— Чіпко, Чіпко! чи я ждала такого від тебе, чи сподівалася? Попустив рідну матір на поталу волоцюзі, гайдамаці… І звір такого не зробить, як ти зробив, і розбишака хижий!..
— Ти чула, що Лушня казав? — спитав він грізно жінки.
—Лушня?.. Лушня… Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимофійове! Коли чий язик не дубів від брехні, котрій немає й назвиська, то язик Тимофіїв! Сучка, а не жінка тільки хіба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому віриш? ти його слухаєш?..
— Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотів на їх поговір!.. та й на них разом!
—Не поговору. Чіпко, не слави, — перебила його Галя, — хоч і її ніяково слухати, — а правди, котру ти так любиш та нехтуєш… А ще кажеш: немає правди між людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..
Останні слова гострим ножем шибонули в саме серце Чіпці.
— Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! — скрикнув він, виходячи з хати і грюкнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Галя цілу ніч навзрид проплакала.
На другий день пішов по селу гомін, що Чідка трохи не вигнав матері з двору.
— Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханці, то у ніс закололи: пішла на сина жалітись!! — винуватили Мотрю одні.
— Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі вдарити?! — оступаються за Мотрю другі.
А Мотря від такої зневаги, від тяжкого удару, від тривоги занедужала, в постіль злягла; не їсть, не п’є, мутно очима дивиться… Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахарок, ті шептали, зітхали, давали якогось зілля та ледве-ледве одходили Мотрю.
— Галю! — каже вона: — я знов чую, що одужую… Мені знову легшає… Навіщо?.. Я молила бога, коли б умерти… Краще б мені на тім світі, ніж на сім… Та не дає мені бог смерті… Його свята воля… Він-то знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тієї пори, коли Чіпка оханеться, я його побачу, як свою дії-тину, як свого сина… Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша… Уговорюй його, як жінка: він тебе почитав, кохає щиро, — може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слухати… Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком. Я б тоді вмерла спокійно. А то?..
І свекруха й невістка рясно-рясно плакали…
XXX
ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!
Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народу померзло — забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом, там богу й душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.
На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло, — було б і одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки — тихі, сумні, мовчазні, тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркав тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум 1 німоту, — та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже — душно йому, встане — холодно. Слухав іноді, що розказує мати з свого молодого віку — і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці… “Щасливий я був тодії ” — дума він і не знає, де тепер себе діти.
Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи в вікна кім’ями снігу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригинались до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелився, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили — і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то немов воно замикало вуста їм — ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні — глухі й німі…
Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та мерщій надвір. Засов клацнув, почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі і Сидір там, були й прості.
— Господи! — ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.
— Здорові в хату! — обізвався дехто.
— А ти, стара, вже одужала? — питає Матня Мотрі. — Оже їй-богу, час тобі вже вмирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш — марно тільки хліб переводиш!
— Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти прийшов у чужу хату насміхатися з старої людини? — одказала Мотря.
— Не займай її, Якиме, — обізвався Пацюк: — бач, як зуби вискиря… покусає ще!
— Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! — гірко мовила Мотря.
Гайдамацтво підняло регіт.
Галю разом ухопив за серце жаль і образа; серце в неї затіпалось.
— І воно так слід добрим людям робити?! — призро кинула вона цим питанням у ‘вічі товариству.
Регіт стих; усі похнюпили очі в землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв — і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога — так вона — гордо й призро дожидала ще хоч одного слова… Слова не було.
Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить: “Ходім, пани-браття, в світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш… хай вони собі прядуть…”
Як ноги вломили братчики з хати — мерщій перейшли за Чіпкою в світлицю, Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не зисиділа на гребені; встала, побралася на піч, лягла — та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: “Підожди ж! Підуть твої братчики… це вже не первина… постій же… прокляті, каторжні!” — і лютувала разом на Чіпку і на його товариство.
А в світлиці тим часом обходила рядова, розв’язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу і без того дужій волі; неслися сміхи, реготня, ґвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.
—. А що, отамане? — обертається Лушня до Чіпки: — в яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?
— Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, — вставив червоний, як після лазні. Матня.
— Ми оце з Петром, — веде далі річ Лушня, — налагодились до Хоменка на хутір.
— Воно туди й небезпешно, — обізвався хтось з гурту: — в його така вармія…
— Та правда, що в його три сини, як кати, — каже Лушня, — та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить, — та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. — Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.
— Яку? — питає Чіпка, котрий до того мовчав. Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав
Чіпці. Той понуро глянув — і нічого не одказав.
Обійшла ще раз чарка кругом столу, — посоловіли
в кожного очі ще дужче.
— Та коли йти, братця, то вже й пора, — своє-таки Лушня.
— Чи пора, то й ходімо, — понуро одказав Чіпка, підводячись.
За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло — і собі за ними… “Кукуріку!” — прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.
— Пху, проклятий!.. перелякав!!. — обізвався Лушня.
Галя почула, що п’яна зграя побралася. “Чи то ж то й Чіпка пішов, чи” може, в світлиці?” — подумала вона, взяла свічку і пішла в світлицю.
У світлиці не було ні душечки. На столі стояли порожня пляшка з горілки, та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом, — видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг, аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою… Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п’яна!
Галя не могла довго побути в ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнула дверима — і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, — та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову — і задумалась… Довго вона думала; потім Покотилися з очей сльози і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка догоріла й сама потухла…
Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала, теж плакала. Так її вразили лихі речі “проклятих людей”. А скільки-то думок переплило в материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає в неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі — вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати… Так цілу ніч проплакала та продумала.
Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі — ближче… ближче… коло самої хати… “їдуть!” — подумала Мотря. “Хоч би ж хоч сюди не заходили”, — прошептала. Коли чує — повернули в світлицю.
Перегодя трохи рипнули двері,увійшов хтось у хату.
— Хто там? — питає вона з печі.
— Це я, — одказує Чіпка.
І чує вона — став над. помийницею вмиватись… У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.
— Що то, сину?
— Нічого…
— Ой сину, сину! хоч би вже ти на т е не пускався… Хай би крав, хай би грабив… а то…
— А Явдоху хто з світа звів? — питає гостро Чіпка.
— Що ти кажеш?
— Хто, кажу, Явдоху струїв?
— То це я, сину??!
— Уже ж не я…
— Спасибі…
Не доказала, замовкла… Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, — бунтували стару кров; як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемніло у віччю…
— Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! —прошептала, качаючись на печі та стогнучи.
Незабаром повходили в хату й другі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина — і затрусилася… На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі: трусилася, як в лихоманці… Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити — одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути, та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток…
Упоравшись, як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.
— О-ох!.. —здихнула Мотря. —Хоч би Галя коло мене… Ох, господи!.. — стогнала вона: — дай мені дожити до завтрього… Одсахнусь тебе… зречусь тебе, мій сину… моє лихо… перед усім світом скажу… на все село прокричу… Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати… Господи… боже наш! сохрани й заступи…
Та злізла з печі, впала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б’ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.
— Ря-а-туй-те… Ой… рят-у-у-те!.. — кричало щось під вікном молодим дитячим голосом… Мотря кинулась до вікна.
— Хто там?.. — питала вона з хати.
— Це я… рятуйте… хто в бога вірує… Одчиніть-пустіть! — аж плакало та просило.
Мотря тихенько вийшла надвір — та трохи не омліла… Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, розхристана, розпатлана, — стояла й трусилася…
— Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідкіля вирвалась?.. — тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.
— Ой лишенько… бабусю… Ой… горенько тяжке… — з плачем ледве вимовляла дівчинка. — Я з хутора… розбишаки були… всіх побили… порізали… постреляли… батька… й матір… діда… бабу… дядьків… дядину… маленького братика… усіх… усіх… Одна я зосталася… одну мене не знайшли… втекла…
— Як утекла?
— Поїхали… запалили хату й поїхали… Ой… о-ой! бабусю… горенько мені!.. — скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, — боялася, щоб та, бува, не втекла…
— Цить… ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря. — Я знаю, хто ті розбишаки… Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить… а то як почує, — не животіти тоді ні тобі, ні мені…
Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.
— Ходім у волость… у волость ходімо! — шепче вона, а сама чув, що голова в неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться… от-от упаде! — Ходімо, дочко… поки ще сплять…
— Я змерзла, бабусю… холодно… — шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.
— На, хоч мої старі чоботи взуй… Он платок… юпка… швидше!..
Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку — і вийшли удвох тихо з хати.
Червоне зарево вдарило їм прямо в вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тієї пожежі — то горіла їх хата… Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, — та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима… а навкруги собаки валували…
Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов’язали. Піднявся крик, гвалт.
Від крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини… Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об’юшену кров’ю дівчинку:
— Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом…
Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася…
Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки — в одну мить обхопила все село.
Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молились.
— Чула? — як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.
Христя глянула на його та й пополотніла.
— Що там? пожежа?..
— Чіпка людей порізав… усю Хоменкову сім’ю ви-полонив!
— О-о-о… — якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.
— Уже погнали в город… в тюрму, — каже Грицько.
— А Галя? а мати? — ледве чутно спитала Христя,
— Не знаю… здається, дома…
Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.
Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, — була вже далеко.
Перегодя трохи вернулася, —як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.
— А що? — спитав Грицько.
— Галя… —знову перехрестилася: — повісилась…
— Отуди к лихій годинії — виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.
Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні, мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це, та не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:
— Чого це тато та мама сердиті? — питав стиха хлопчик.
— Не знаю… — одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. — Ци-ить! мовчи… битимуть!..
Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі… Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала в Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів, Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.
Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.
Як почули люди, то стали збігатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок.
У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Він — за одним, Христя — за другим; а син — хрещеник Галин — сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту… та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам’ятався, підступив ближче.
— Що це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.
У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль — шкода пропащого брата…
Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся.
Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.
Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував у дорогу.
Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння… Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася… Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.
— Хай тобі бог помагає на все добре, — крикнув навздогін Чіпці Грицько.
Чіпка озирнувся — і од гукнув з дороги:
— Грицьку! поклонись матері… Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу…
— Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя: — напути його на все добре! — та разом з Грицьком й повернули до возів.
— Воно таки правда, що цей Чіпка непевний…
— Такий і батько був…
— І вродився, так, —прости господи!
Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, — поки не перевели розмову на врожаї, на посіви та другі хазяйські турботи; а тоді вже й порозходились по домівках.
Мотрю взяв Грицько догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.
Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по вгороду, що весь заріс бур’яном, як лісом. Через рік — веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека глянути на того чоловічка; що, як те страховище, позирав з воріт на шлях своїми витрішкуватими очима.
А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хо-менкового хутора, насипано високу могилу, а на ній стоїть височенний хрест — оглядає навкруги хутори, гела, всі околиці… Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч “страшним чоловіком”.
А посеред села насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу в ставкові води, поновлений палац — у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок — перший ду-кач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщи-ріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, за-водчик-сахаровар — Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулянки… встала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна…
Минав рік; минав другий… Стояла на край села сиротою пустка, — завидувала палацу. Аж ось — випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцінок давній знакомий — жид Геріпко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю, — та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, — бенкетує тут п’яне море темної простоти… Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…
