IX
ПІСКИ В НЕВОЛІ
Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й онукові — дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм важким колесом — та й закрутило Піски… в неволю!
Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Пронеслася, як грім грянув, чутка: піщан оддали генералові! Під той саме час ляхи закуйовдились. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполитої, як тіпається індик після того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловічу душу в панському тілі, — нічого не вдіяв… Він прокляв тоді вельможне шляхетство, що довело бтчину до смерті, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть від себе, як більше непотрібну, гостру шаблю — і закричав не своїм голосом: “Капут Польщі!..” Одгукнувся той крик далеко-далеко—аж у самих Пісках… Досталися Піски панові Польському…
Що ж то за пан? Хто він? де він узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич — з тієї “голопузої шляхти”, котра в Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хліб, надбаний “хлопством”, танцювала під панську музику, вибирала вельможного магната — свого патрона — в уряд, у сеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотів її владика: згода! а під час готова була за свого хлібодара витягати з піхов гострі шаблі — і розливати братерську кров… Гультяї, свавольники, дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали до другого, котрий більше викочував їм п’яного трунку, котрий розкидав їм, зароблені хлопськими руками, гроші… Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п’яній зграї золоті червінці, переманював ними щирих прислужників від третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися… і знову розливалася, шуміла річка братньої крові… Та так не раз, не два — таке життя тяглося цілі довгі віки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розша-тана руками свого безпутного вельможного шляхетства… Магнатам же — байдуже!.. У них було землі неміряно: були хутори, села, навіть цілі городи — не десятки, а сотні сел по нашій розкішній Україні, скрізь — скільки оком зглянь — од Сяну аж до Дніпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотні тисяч люду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда… Магнатам було — байдуже! Зате урвалася нитка “голопузим”… То було в пана в дворі — і ситий він, і п’яний; а тепер — не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер розкошує у Парижі, в Римі, в Бадені… Щб ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичаєні до гулянок, до сваволі, а не до праці?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. “Голопузі” сипнули по всіх усюдах… поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєтків, а деякі побрались на службу до сильного — колись ворога, а тепер владики — москаля! Подрибзав піхтурою і пан Польський з бистрої Стирі аж до самої холодної Неви… Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… і до Пісок!
Не вспіли піщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Піски, — та ще й не сам, а з якимсь жидком — обтіпаним, обсмиканим, у довгополому, за-йолженому балахоні, у ярмулці на голові, у патинках на ногах… Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого більше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слідом — мов пришитий до генеральських хвостиків…
Генерал прочумав піщан перший.
— Тепер уже ви не козаки, — сказав він, зібравши громаду. — Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски…
— Як це? що це? з якої це речі??. — загула громада, як гуде море перед бурею.
Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.
— То це, — каже, — так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вільні степи пора?.. Помагай-бі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?.. забули??
Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика з пейсами… Люди поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона…
А Мирін проказав ото генералові та до громадян:
— А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже — радьте тепер!
Селяни, як жуки, загули… “Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не діждеш, ляше!!”
Генерал не витерпів.
— Молчать! — закричав він, ще й ногою тупнув. Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирін під шарпанину десь дівся…
А генерал, мов по команді, викрикує:
— Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!!.
— Брехали твого батька сини, та й ти з ними! — хтось йому зсередини-Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки; вскочив сам — і тільки курява встала…
Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:
— Оце так!.. Оце поздоровкався!!!
— Чом ти йому зубів не полічив? — загомоніли кругом, з усіх боків…
— Еге… чом! Коли він — біси його батькові — не вздрів звідкіля і вихопився!..
— Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? — жартує хтось зсередини.
— Тому, що за твоєю спиною не ховався! — одка-зав з обидою крайній.
— Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!
— Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справді— охрестив!.. — регоче громада.
З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.
— Та буде вам! годі! — гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. — Є чого реготатися!.. Кажіть краще: щ6 робити?
Регіт затих. Громада загомоніла:
— Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..
Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…
— Чи не з’їздили б ви. Мироне, в столицю розвідати… Щ6 це за причепа така звідтіля вирвалася? — Чи не перепросили б там кого?.
— Щоб я їздив? Щоб я просив?? — закричав Мирін не своїм голосом. — Та краще я всю свою сім’ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, — . ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти…
Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи…
Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить… “Син… онуки… своя кров… своє добро… земля… худоба… усе, усе в неволі!..” Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!
Коли це — одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати; не вертає й надвечір… Де він? Де старий січовик Мирін Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. — Ніхто ні чув, ні бачив. — Переходить день; минає другий, третій… як крізь землю провалився! Марина — плаче. Син — сумує. Невістка — як з хреста знята. Діти — і ті притихли, мов їх і в хаті немає…
А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: “Ори, мов, вельможний пане!” Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: “ший!”—він шию підставив… А поки то він обходиться, — треба його силою неволити… Генерал своє робить…
То немічний дбає за силу, а генералові — що? Покотив у Гетьманське, розказав, який “бунт” підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками, — нєх їх дзябли візмуть!.. А на другий день знову приїхав у Піски, — та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Піски вступала москалів рота. Налетіли на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити…
Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати… Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, — не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться. Що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слббоди, а тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…
Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч… хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили… Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла… Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів — як той кріт у норі…
Такий переполох — генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з хати в хату — робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за паном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське; а на ранок — знову в Пісках. Пише та й пише…
Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там через два, чи що, вернувся він додому — засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.
— Не журись, сину! — скрикнув старий, увійшовши в хату, — забув і поздоровкаться. — Ось тобі — на! Поки світа-сонця, козаком будеш… А ті, що не слухали мене, дурного, — хай тепер, як самі знають! — Та й віддав синові до рук бумагу.
Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем…
Як же довідались про бумагу піщани, — давай увечері, крадькома, до Мирона бігати: розпитувати, дивитись…
— А що?.. А як?..
— А так — як бачите! — каже Мирін. — Хто записаний в “кбмпут”, — той довіку вільний, і сім’я його, нащадки його навіки вільні; а хто не записаний, — тому генераловим бути…
Як почули таке піщани… батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тільки записаним бути?.. На людях і смерть красна. А то—як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили; вкупі робили… а тепер: одні—вільні, другі — невільні!!! Одні записані в якийсь “компут”, другі записані (недаром він писав!)… за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Біда, та й годі!
Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському — оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пісках…
Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу біга — загадує на завтра усім хазяїнам до церкви збиратись? “Уже вп’ять якась новина!” — міркують піщани. А проте — посходились.
Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно піщанам… Стоять вони на цвинтарі, гомонять…
Коли, трохи згодом, на шляху щось закуріло… зателенькав голосний дзвінок… Серце в кожного на хвилиночку стало, а далі — дужче затіпалось… Попритихали усі; послали очі на шлях… “Тпру-у!” Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити…
З повозки вискочив генерал, як слід генералові: в мундирі, в палєтах, срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват… За генералом виліз з повозки якийсь панок — низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком — Лейба, генеральський жид. Москалі вистро-їлись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалі йому загелкали, мов індики. Далі — послали Лейбу за батюшкою — молебень служити… Батюшка — як з землі виріс. Одправили й молебень. Тоді старенький панок, що з генералом приїхав, давай піщанам вичитувати: за які й за які послуги “пожалували” їх генералові, та хто з них записаний в “козачий компут”, а хто в генеральський “реєстр”. Кожного хазяїна вичитував та викрикував… і не помилився. Козаків —тільки жменька; а генералових — повнісінькі Піски!
Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?!
— Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу… підемо шукати іншого краю… кращої сторони… волі!!
Гвалт, лемент такий — аж у дзвіниці гуде.
Козаки тим часом стали одрізнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жінкам хвалитись, що їх тепер ніхто не займе, бо вони й діти їх довіку вільні.
Зосталися на цвинтарі одні генералові. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й підуть… Генерал давай їх утішати, що тепер вони йому непотрібні, що він їх не буде насильною роботою морити — на панщину ганяти…
— Ви мені давайте оттого й того, по скільки там, та платіть чинш за землю, а там — живіть собі, як самі знаєте! Мені з вами не жити: моє місце в столиці… Що слід, оддавайте Лейбі: він у мене на хазяйстві зостанеться…
— Служилем ясновельможному пану, — увернув Лейба, перегинаючись, — з малих лят і бенде слуясщь до коньца моего жиця.
— Вєм, Лейбо, вємі ти єстесь шляхетни жид, — одказав генерал.
— Так пристаєте? — обернувся знову до громади.
— Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали… За віщо?! Ні зроду-віку! — закричала громада.
— Як знаєте… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю вам день — подумати: щ6 для вас зручніше… Чуєте? Післязавтрього щоб я знав!
Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся ґвалт ще більший… Усі викрикували, що покидають… З тим і розійшлися.
Правда, деякі, гарячіші — душ, може, з десять — позабирали торби на плечі та й потягли шукати вільної сторони… А решта — зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, — та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили; як здумають, прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився й вигодувався, зріс і посивів, — з батьківськими могилами… Шкода їм стане рідної сторони; страшно невідомої, темної, як ніч, будущини… Та й зосталися — до слушного часу!!
Приїздить генерал.
— А що? як?
— Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, — тільки не зачіпайте нас!
— Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могорич! — Вийняв золотого, подав крайньому.
Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.
— Що тобі, Лейбо, треба? — питає.
— Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, — жеби хлопі нє едней горальні нє будовалі, нє теж жадней карчми не тржималі!
— Та ще, слухайте — ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої — й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.
Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось — ось що!!!
Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: “Глядіть… бережіть мені Лейбу!” Та тільки його піщани й бачили.
Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, — піщани зроду такої не бачили; а в тій буді — Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше… Генерал одібрав Лейбі, на край села, гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок — і став шинкувати.
Пішло все по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили, — рід ширили… Прийшло в Піски ще кілька душ захожих, та й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі, — чи то пак, генералові — одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.
Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до пі-щан. Стали вони до Лейби в шинок ходити — могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша… Став Лейба нужний чоловік на селі!
І Лейбі — нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолза-ною, як приїхала; і Лейбові діти — не такі миршаві та шолудиві… Є в Лейби — не знать де він і взяв її — і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок… Зажив Лейба з піщанами… сказав би, — як у Христа за пазухою, — коли б Лейба у Христа вірив… А то Лейба—”невіра”; Лейбові предки над Христом знущались… Було іноді за те Лейбі, як підоп’ють піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям… Не раз ґвалтував Лейба, що хлопці його дітям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що — аби де встрі-ли, — зараз і насядуть, як шуліка курчат! Та сількісь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх дражнили хлопці… Гаразд Лейбі!
Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вічі серед широкополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні, понурі землянки час од часу все злазили. Натомість, поміж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеною червоною глиною призьбою, всередині — з присінками, з хижею” а часом, і з кімнатою. І тини скрізь калачиком поза-плетені, де-где й з острішком; і ворота — там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі, виглядали на шлях довгошиї журавлі…
Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився… та й умер останній січовик без одного року ста літ.
Х
ПАНИ ПОЛЬСЬКІ
Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Перший раз вона затесалась у Піски з генералом. А так — років, може, через десяток — як з неба впала серед Пісок вістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.
Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім, як понаїздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама приїхала, заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків. Лейба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжний корм…
Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись од-бирати місце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, міряли, розміряли, — та звеліли Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули — руками й ногами! Та трохи не наложили головами… Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сім’ю та й змандрували…
Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля — сумна, заплакана, без волі, без радості… з батогом у руках!
Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. “Що буде? Що завтра буде?..”—кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату… На завтра — заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що ніщани аж жахалися… На післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири, пішли обтісувати…
Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав далеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше — не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати — загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.
— Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. — питали крізь сльози чоловіків жінки.
— Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці… — раїли чоловіки.
На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили в далеку дорогу, — перший раз потягли на панщину…
Швидко той палац і обмазали. А кацапи тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жити, — треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити… Треба поспішати, щоб дов-гобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!
Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів… Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!
Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує “хохліков”, як треба “гаспажу” зустрічати.
Аж ось — і сама приїхала…
Збіглись піщани — козаки й генералові — дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козаків геть попрогонили. А генералових — чоловіків вистроїли в одну лаву; жінок — у другу; парубків — у третю; дівчат — у четверту, а малих діток — у п’яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю… “Ось, мов, вельможна, — усе твоє добро припадає…” Потапович так і вчив, щоб сказали… “припадає до твоїх превосходительних ніг!”
Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю… Так батько та мати стрічають молодих, як ті вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, — сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі… навіть не глянула на кумедію… Так і пішов заряд даромі Піщани тільки забачили свою “молоду” ззаду, — високу, суху, як в’ялу тараню, — коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок…
Діти, два хлопчики — старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять, — повискакували за матір’ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів…
Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, щб то, полапали рученятами, поскубли злегенька. На-різно од піщан, неподалеку, стояли кацапи — у червоних сорочках, у широких бородах — і сміялися з паничівської вигадки!
— Вишь, Афоня, — на што офти хохлики… Знатна, баря, дериі.. Ану, вот таво хахлёнка!
— Какова? — пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапів.
— А вот таво — чумазаво!
Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.
— За що ти скубешся? Дивись — який!!
— Ты… ты… ы!.. — заричали на його бородаті заступники, зціливши кулаки й зуби.
Старенька, згорблена бабуся, пов’язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:
— За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!.. А грішка!
Паничі весело зареготались та й побігли в горниці. Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися… Потягли піщани по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці…
Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе — само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали й риби напустили. Трохи згодом — улиця вузька. Треба розширити — треба урізати людських городів! — Урізали й городів, розчистили не вулицю, а майдан… — Уп’ять велено: позносити насупроти палацу всі хатки, бо за тими кривобокими хатками немає ніякого виду з панських вікон! — Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь…
Отак що день — усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив’язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати…
Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги, — давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде, — переведе туди. Багато тоді накивало п’ятами 1 одиноких і цілими сім’ями… Тоді й поговірку зложили: мандрівочка — наша тіточка!
Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всім й усюди жалілася на невдячність “хахлацкава мужичья”, на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті “хахли”-гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці — Дирюгиної!У неї в Бородаєві все народ “руський” — і той слухав, а ці “мазепи” — тікали!!!
Оже як не мандрували “мазепи”, а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу свбе діло. Він розім’яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засівали зерном — на прибуток панській кишені…
А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші, — аби господи! З нею приїхало два сини — опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.
— Гей! Кто там? — гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах.
— Позвать Потапича! — приказала глухим голосом, з протягом.
Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.
— Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.
— Вестима, нужна, — прогув густим басом Потапович.
— Выбери красивую девушку…
— Как прикажете, ваше превсходитство!
— Маладую… лет эдак — шестнадцати… Только паскарее!
— Слушаю-с.
— Завтра, што-ли…
— Слушаю-с.
— Ну, ступай!
Потапович вийшов.
А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дівчину.
На другий рік приїздить друга дочка, на третій — третя.
Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме-дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?..
Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка — сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, — нехай царствує! — похрестив. В дівочій за п’яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Иван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач — молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях—скільки!!
Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти чимсь… А своя сім’я? Три дочки — як голубочки!! Простому чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голеву, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятів подумати. Дівчата — не росада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу, — багато світу… Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили… Треба, щоб було чим згадати молодий, дівоцький вік!
Заклекотав генеральський палац… Музика, аж струни рве — грає; у вікнах світла-світла! — здалека здається: горить усередині палац! Саме великий наїзд… Ціле чорне подвір’я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника, або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно.
А в горницях гостей — нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, і вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на банкет з молодою жінкою, аж з самого Ромна… Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до генеральші гості й з сусідніх повітів.
Генеральша — привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усміхом, до другого — з повагою, кожному годить, коло кожного ходить… Гостям — привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка — розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх “мазеп”. А в гостинній панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають… У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок, ніяк пройти… Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії — про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки, аж поміст ходором ходить. Тільки — круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к світу, як прокричать другі півні, — вечеря. Світом тільки роз’їжджаються…
Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на різдво бенкет, бенкетують на масниці, на великодних святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості — не минав дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.
Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, — бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці — молодій, непоганій, з великород-ної сім’ї, та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки чи не порожні, — про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку — бородаевці та піщани… Бородаєвці привозили їй по два рази на рік “оброки”, а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця… Чому не гуляти?!
Гуло отак генеральське подвір’я щось, мабуть, років з п’ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це — приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда-панок, та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав…
Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали другу дочку — за старого гусарського полковника.. Осталася на утіху матері сама менша. Так же й утіхи з неї — ніякої. Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз бувало, гримає на неї, свариться, і зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра — капосна дівчина! — тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться в вічі своїй рівні. “Яка сама, така у тебе й горнишна!” — докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка… Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.
Як на те ж: устряв за меншою дочкою “чумазий хахол”, — отой самий хороший сотниченко Саенко. Устряв, та й устряв!
— Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала, — каже раз мати, вирядивши Саенка.
— Незвичайно зробили… Саенко — чоловік як слід…
— Хто? Чумазий хахол?
— То що, що хахол? — одказує дочка. — Хіба хахли не люди?
— Мазепи! обливанці… а не люди!
— Та хто там був: чи його купали, чи обливали, — заступається дочка.
— Гляди справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?
— А хоч би й так… Чим не чоловік?
— Що це з тобою?! Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала… А він —що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! дігтярі! П-ху-у!
— Яке мені діло до його батька? — одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Саєнко знову в Пісках.
— І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину ‘показую, а вій щодня… Сказано: з хама не буде пана! — каже розгнівана генеральша.
Отже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері “благословенія”.
— 3-ким? з ким??. — закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її. — 3 дігтярем?!! Та рука б мені од-сохла!
— Ну, як знаєте… Не хочете, — ми й так поберемося… Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!
Як почула таке генеральша, як заллється сльозами…
— Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?
Щось з місяць ішла баталія. А далі — бачить генеральша, що дочки не переможеш, — ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, — взяла та й поблагословила.
Весілля не справляли: генеральша нездужала… Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, — та не повіз посагу…
Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім’я велика, було так весело, гарно; а тепер — нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка десь далеко в Московщині; середня тягається по всіх усюдах за полком, а менша, хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її “мазепи”, без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довіку не простила дігтяреві того, як він осмілився зневажити “честь” її старинного роду, — побратись з її дочкою!
Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова — сивим сріблом блищала…
Будинок великий — а нікого нема! Йдеш на однім кінці, — на другім ступні одгукуються… Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знає вельможна — що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом… Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла у старім серці на макове зерно… Кому ж його оддати?
Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу, та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двір бездітну вдову Мокрину.
Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль… То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокри-ни, за її щирі послуги — на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!
Та досталось тоді не одній Мокрині, й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв ‘ддала — нікому “оброків” тепер платити; за середньою — уплили ті “оброки”, що наскладала давніше; тільки одна “мазепиха” не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Піщани послухали.: пішли на панщину й на п’ятий день… сподівалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.
— Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить — все не по-людськи; що не скаже — то збреше!
Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку — білолицю, чорняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.
Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, а найбільше — веселу натуру. Хто кого покохає — Уляна перша знає; зажурився хто — Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може, й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну — весела; чули Уляну — співає; слухали —які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває… Сказано: не жур-дівка!
Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Недоспала превосходительна: “Чи то можна заснути за тією зіпакою?” А Уляни цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила, поки генеральша спить. — Не дошила Стеха урочної роботи — рукавчиків, — Уляна винна: вона своїми реготами та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: немає життя генеральші через ту Уляну!!
Одного дня чув генеральша, — у дівочій тихо. “Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!” — подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.
— Де Улька? — питає дівчат.
— Пішла, кажуть, у кухню води напитись.
— Позвать!
Приходить Уляна.
— Де ти була?.. — заглядаючи в вічі, питав генеральша й на кожному слові придавлює. “Поганий знак!” — подумали дівчата.
— В кухню ходила… води пити… — одказує Уляна.
— Хіба тут тобі води немає? — показує на графин з водою…
— Це вже давня… Я ходила свіжої напитись, — каже Уляна.
— Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась… Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! — гукнула генеральша.
Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На Великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись… Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою… Чи правду Гапка казала, чи видумувала, — ніхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротів не позав’язуєш!
— Ти де був? — стріла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вічі.
— У лакейській.
— Брешеш! Ти був у кухні… Признавайся: був у кухні?
— Був, — каже Стьопка.
— Бач, ш..! бач!.. Не я казала… Аж так і є!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою??. Так ти в моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постій же! Петре! Іване!
Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.
— Принесіть березки! — сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати, — тільки очима засвітила хижо.
Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п’ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося… Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася… їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну… щоб не скрикнути!
А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей… Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей — Стьопка… Він якось смутно дивився вниз, на поміст, мов забув: де він, що він, — забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге… своє… А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась — висока, суха, мура, аж зелена; а очі — як у її любимчиків — жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.
Вернулися лакеї з пучками в руках…
— А нуте, провчіть її… щоб знала, як бариню обдурю…
— Панійко! голубонько!! — не дала договорити Уляна — і кинулась в ноги.
— Прочь!
— Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не бу-ду!.. Я не була в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря…ту…у…у…й… хто в бога вірує!!!
Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльці закапали сльози…
Стьопка — за двері…
Насилу підвели Уляну…
До Стьопки, — його як лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав… Нема та й нема, та й по сей день немаї
Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чого він утік? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї… через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!
Знемоглася генеральша… Увечері спать лягла, стривожена, — не попрощалась навіть і з котами; уночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікарем; вранці верховий бігав у Китайку до “мазепихи”… Біда! А на третій день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав “собор” — робити маслосвятіє.
Пособорували генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили…
Доїхала-таки її дівка Уляна!!
Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич — тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, — з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом — хоч кошенят бий, з великими розумними сірими очима, з товстою, униз одвислою губою… Як вилита мати!
Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів розпудити котяче царство. Годі йому розкошувати! Старих котів з кішками роздавали піщанам, мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано — зроблено… Потім того одпустили за двір Петра-лакея: паничеві буде одного Ивана. Дівчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерідко було сам у дівочу зайде, жартує з дівчатками. Тим тільки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йому подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.
— Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! — хвалить Василь Семенович її голос.
— А може — синиця, — жартує Уляна.
— Ти сама — синиця! — одказує панич і злегенька здавить її за носа пальцями.
Уляна зардіється, як макова квітка.
Розкіш дівчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати, боялися лишній ступінь ступити од урочної роботи. А тепер — робота лежить, а дівчата своє справляють… Реготи, співи — аж будинок розлягається! Уляна всім верховодить. Паничеві за носа оддячила: стала його за носа водити… Що Уляна схоче, — панич не встоїть.
Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечора велить панич Іванові складати що нужніше в чемодони — завтра кудись далеко їхати.
Вранці-рано, чуть світова зоря займалася, піднялась у палаці біганина. То збирали в чемодани збіжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.
Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дівку Уляну; сказав їй, що, може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі послуги ніколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцілував навіть на прощання у лоб, як цілують мертвого друга… та й був такий!
Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць — гуляли весілля. Уляна вийшла заміж за Петра Вареника — того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана!
Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. Ще ніколи піщани не зазнали такого лиха, як тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не одній молодиці попідсинювала очі… Важкий був на руку Потапович та дужий!
Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жінкою. Незабаром і брат його, Степан, приїхав — теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли вони та й поділили між собою “піщанський ключ”. Одному — по сей бік Чортополоху, другому — по той бік. Вовча Долина, Байраки, Побиванка — досталися меншому, а Піски, Гайдамаківка та Красногорський хутір — старшому.
Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім’ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що ніколи було и того поля пахати.
Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю й завів над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замість старого, виписала з свого села нового прикажчика — Карпа Дровиченка.
Карпо — свій чоловік; а піщани ще й досі не можуть без прокльонів згадати Карпа.
— Уже Потапович був! — кажуть піщани: — зуби тобі повибиває, очі попідсинює, щелепи зверне… а все-таки великої шкоди не зробить! А цей — іржа, а не чоловік! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки таки наскрізь не проточить!
Так його піщани й прозвали Іржею. І справді — Іржа наточив і собі не трохи, й панові… Він підбив Василя Семеновича на шостий день, і поле назад одібрав.
— Розпились… зовсім розледачіли! З панщини все-таки не піде в шинок…
Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво — на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на панщині, то в корчмі.
Іржа не одного вже купав і в березині від запою… не помагає!
Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запиралися, а тепер — і на засові страшно. Доставалося іноді й панським коморам…
Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки, — що коли-небудь вберуться прокляті п’янюги та й з душею не випустять, — та сказав будувати новий палац на Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді величати хутір — Красногоркою.
Хто з гетьманців не знає Красногорки? Хто не знає “Мекки”, куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу7.. Не в одному Гетьманському знають “Мекку”, знають її й поза Гетьманським… Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік, як Василь Семенович — голова в роді панів Польських?!
А рід же то розкоренився — великий та дужий! На новім хазяйстві у Василя Семеновича сімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тільки — всього один синок за десять років, а то все дочки — аж шість дочок.
Та вже ж і синок у Василя Семеновича, — сказано:
якби такий розум — батько, як дві каплі води. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зіп’явся на ноги, любив і собі лапати… А там як піщани уже оселедців не носили, то й за м’яке тіло можна полапати.
Василь Семенович — чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду — і не забув! Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до панича в горниці. Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько… Ні роботи з його, ні послуги ніякої, — одна шкода! Натерпівся від його синок Василя Семеновича… поки запекла душа не потягла в мандри… Так молоденький панич і не долапався: чи тверде, чи м’яке в неї тіло. Правда, незабаром кудись і самого панича одправили вчитись.
Не такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то чорні, як у сажу вимазані! Нестеменне — плащуваті циганки… Зате у Степана Семеновича дочки — кожну хоч у рямця вправ! А проте й плащуватим, і в рямцях — треба женихів… аж цілий десяток женихів!
Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду значного… Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетьманському — як на те всього тільки три значних роди на цілий повіт. Один рід — Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: в столиці родився, хрестився, виріс, там і жив. Другий рід — багатий рід козачки Шведихи — Шведових, баби, що зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третій рід — Польських.
Два коти в однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько в дворці був, як свій чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на ті хвастощі, — так же гляне скоса так, мов скаже: “А ти що, голубчику?!” Василь Семенович потупить тільки очі… Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича — сини, у Василя Семеновича — дочки… Та ба! Така ворожнеча піднялася… крий господи!
Літа йдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж — нікогісінько! Степана Семеновича дочки — дарма, що молодші — вже йому й онуків подарували, а циганки — сидять у батька, як під шатром…
Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих і не великородних паничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащуватих… Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Борецькі, Митілі… Скрізь, по цілому повіту, позаводились хутори плащуватих циган. Дійшло до того, що у Гетьманському й кругом Гетьманського пани — родичі та й родичі. Розкоренився й рід Саєнків — жіноче коліно панів Польських, — усе-таки своя кров.
Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степи розкішної України… Жерти, трощити — одна в неї здавна думка… Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо шляхетські руки здались на що інше — до гострої шаблі, до легкої послуги чи королю, чи магнату… Потомки “голопузих” усмоктали з материним молоком про це думку… Було їх у війську сила, найбільше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому, — бо військова служба раз — нелегка, а вдруге — й небезпечна, — осідались на батьківських грунтах — і роззявляли роти… Хотілося їсти й пити, і хороше походити… З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?
От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за те нагороди.
Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали в багатстві, у розкошах… Що ж його казати?
З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й не-родовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, — панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім і усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі — просто справників; панський виборний був суддя й підсудки… А головою цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше — предводитель дворянства… Сказано: як в, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмей-стра, стряпчого (“царевого ока”!) та станових, — був панський виборний… Лахва була!!
Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що в, то рознесуть. Увірвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, — та ні самі не забагатіли, — тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити… Треба роздобувати й добра, на поживу, й честі — для піддержки славного роду… Нігде дітись: треба в службу йти… Треба, то й треба…
І пішли!
Заверховодили пани Польські в Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані. Василь Семенович у себе й прийоми арські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не прислано, — не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись Крас-сногорському владиці…
І всяк їздив, кланявся… А що вже й казати — в установлені дні… їздили на різдво; їздили поздоровляти “з новим роком, з новим щастям, і з Василлям”, у четвер на масниці там оладки їли, на другий день великодня — паску… Кожен знав, що в ці дні нігде ” більше не можна бути, як у Красногорці. Що б там не було, а бути треба! Жінка в постіль злягла, дитина ледве дише, — не можна: треба їхати! На різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, на масниці або на великодних святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра ллє… У Василя Семеновича день, —треба бути!!
Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався, піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного… Кого було Василь Семенович “подарує” ласкою — той немов виросте… Другі дивляться, завидують: виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить, — прямо хоч в ополонку… І ті, що були приятелями, одвертаються…
Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що було скаже, — так тому й бути. Як загадав, — так і станеться. Йому тільки одному годили й служили, — та ще хіба орендарю його, Лейбі Оврамовичу — зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика.
Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав слово-насторч — тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.
Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники… Як квочка курчат збирав під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт…
І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою. …..
