XV
З ЛЕГКОЇ РУКИ
Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонився Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу, й цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу…
— Та й ранній же! — сказав він, побачивши Чіпку. — Підожди лишень… Ще нікого нема…
Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги, осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м’яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття… Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивщи очі, він побачив — ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло… Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізко стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшибле-ний, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: “Мабуть, неабияке діло і в цього!..”
Аж ось — хтось крикнув: “Секретар! Секретар іде!..” Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим коміром, з блискучими гудзиками… Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб — аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану… “Ну й цього перегнуло!” — подумав Чіпка.
Секретар Чижик, — то був він самий, — увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці.
Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом — і підступив до людей.
— І ви до нас. Осип Федорович? — осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.
Той поклонився, розказав свое діло. Секретар підступив до другого, до третього — до всіх по черзі. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: “А чого?” Дійшов і до Чіпки:
— Ти чого?
— З прошенієм.
— Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, .чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…
— Нічого не буде! — віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.
— Як? — здивувався той.
— Так… документів нема!
— Та нам же громада цю землю одсудила…
— То що, що громада?..
— А в його хіба є? — запитав Чіпка про свого супротивника.
Секретар глянув, як п’ятака дав, .і знов шморгнув носом.
— Підожди, — сказав він Чіпці, йдучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три… Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться він… Коли це — виходить сторож:
— Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.
— О-о! вже повів… чує муха, де струп! — сміялися вони вслід Чіпці..
Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.
— Ага! — глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очі в діло.
Чіпка стояв у порога, мовчав.
— То тобі Порох просьбу писав? — не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.
— Порох.
Мовчанка. Чіпці аж важко стало…
— А що дав?
— Нічого не дав.
Секретар неймовірно глянув на Чіпку.
— Знаєш що?.. — почав він і запнувся. — Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…
— Х-хе!.. — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.
— Чого ти хекаєш?
Чіпка мовчав.
— А де ж та правда, коли так?! — уголос подумав він.
Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: “Ой, який же ти молодий та зелений!”
Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого — і в одну мить перебіг на діло.
Знову мовчанка.
— Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе…
— Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, — та й повернув з хати, не доказавши.
— Ов-ва!!. — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! — докінчив він, ідучи за Чіпкою.
Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.
Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою й показуючи очима на секретаря.
— Сутяжище! — бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу… Він потяг напрямки до Пороха.
— А що? — зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.
— Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелі скрутило…
— Як саме?
— Хоче п’ятдесят карбованців… За мою землю п’ятдесят карбованців!!. Хе-хе!!! І карл на вас немає.
— Отак воно завжди. Ти думаєщ, як воно робиться?.. — підогрівае Порох. — Не підмажеш — не поїдеш… Суха ложка рот дере… ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч би промочити…
— А горілка в? — якось понуро спитав Чіпка.
— Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка… Бач! — І Порох показав над вікном порожню пляшку.
Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті — хмурий, як ніч, німий, як домовина.
Порох обома руками схопив карбованця — та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках — з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…
— Не журись! — сказав він Чіпці. — Повна пляшка… Вип’ємо! —підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. — Добре, що чортяка виніс кудись Гальку… Вип’ємо! га?..
Чіпка мовчав.
— Будьте здорові! — обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.
— На здоров’я…
— А нашим ворогам на пропасть! — додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.
— Що, посолодшало?
— Кий біс!
— Випий ще — посолодшає… Підносить Чіпці чарку… Той простяг був уже руку, щоб узяти, — та Порох вилив собі чарку в рот.
— А що, правда, гірко?! — сказав він, жартуючи. — Ну, на, на — підсолоди…
Чіпка випив і другу чарку… Посоловіло в віччю; вдарило в голову… Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…
Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, в чоловічках засвітили огні… Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову — заснув…
Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній… аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горіпка — тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку — і став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати…
Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові — дурман, у грудях — згага… Давай він пригадувати… Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика — гнучка, холодна, як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і всміхався.
— Прощайте!
— Куди?
— Додому.
— Щасливо…
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у гброд. Одна неправда та втрата — втрата всього най-милішого, найлюбішого — пекла його серце… Він ішов, ледве здіймаючи ноги…
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… “Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті…” Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло… Уже смеркло, як дійшов він до Пісок… З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться…
“Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..”
І повернув до шинку.
— Сип горілки. Галько! — гукнув на жидівку.
— Сцо це воно буде?! — усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя.
Він прямо пробрався за стіл, на покуття…
— Не питай… давай швидше!
— Не крици, не злякалася… Дивись… скільки з хоц?
— Та сип, що хоч, гаспидське кодло!
— Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип… Давай попереду гросі!
Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей… Він скинув свиту:
— На! та давай швидше! — і швиргонув через стіл свиту.
— Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна… Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.
— Сип, Галько! — каже. — Я за свиту карбованця ложу…
— Сцо ти карбованця? — закричала жидівка, вириваючи з рук свиту… — Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля…
— Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип…
— Сип… сип, — запорощала жидівка. — Скілько з сипати?
— Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! — гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули.
— Ну, цетвертину всиплю…
Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.
Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.
Коли це — увійшов у хату Яків Кабанець.
— А що це. Чіпко? І ти вже?.. — обізвався. — Вип’ємо, значить?
— Вип’ємо, — понуро одказав Чіпка. А далі сміліше:—вип’ємо! —А це вже гукнув на всю хату:— Вип’ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!
Та — гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу…
Тут уже й другі промовились. Слово по слову, чарка по чарці — полилася з ротів розмова, а в роти — горілка,— Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди,було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… А на язик собі вдався балакучий, а надто за чаркою… Талюбив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок, та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному… Зійдуться в шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати — і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, — а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.
Придибав він і тепер. За ним — другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п’ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, — вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п’яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї втіхи тепер! І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали — може, хто піднесе чарку-дру-гу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, — Чіпка не обминув і їх чаркою…
Як підпили вже, то той заспівав з п’яних очей, той бідкався, — куди його пристати, як з паном розв’яжеться… А Чіпка не дослухається. В одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений…
— Що це воно за знак. Чіпко? — питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи: — ти ж, мов, до сього дива не теє?..
— Не вживав? — Ні!.. А тепер буду…
— Чого ж це так?
— Бо нігде немає правди… немає добра… і землі нема… пропала! Ну й гуляй!
— Та де ж твоя земля ділася?..
— Де?.. взяли.. одняли гаспидські п’явки… пропала!.. А земля пропала — все пропало.
— Так, так, —підхопили двораки:—без землі— що?.. Без землі — життя нема!
— Риба без води, а чоловік без землі — гине, — увернув Кулик по-письменному.
— Егеж, еге… А коли так — пий, поки п’ється, гуляй, поки гуляється! Без землі… все по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! — Та, бух! по столу кулаком…
Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своє:
— Дядьку Якове! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прокляті! П’ятдесят рублів хотіли за землю…. Не в землі сила, не в землі вона була… ні! Земля — що?.. Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить… Сказано: земля! А без землі — усе пропало… усе! — Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову — та й притих…
Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, — дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі випили. Тоді дехто давай рушати.
— Ану, Микито, час додому! — каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами… — Чув, Микито? рушай!
— Підожди трохи, — одказує Микита.
— Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає…
А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав :
— Аще, аще, єда… єгда… бо… созда… мир… Сата-наїл заздрив. Согріши Адам з ївою… нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся…
Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати… Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п’яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригу-вав — замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п’яницьку пісню — чи про “журбу впрямую”, чи про неслухняну “долю”…
Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи — п’яний-п’яний, п’яніший землі…
Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…
— Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову…
— Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…
— Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли… у-у… у… — завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.
Материне серце мов хто в жмені здавив… Давай вона його умовляти:
— Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не померли з голоду… А тепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!
— Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — ані-ні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало… все пропало! І добро й душа пропала… бо немає правди на світі… немає між людьми… Тепер моє щастя — ось-ось було, та… уплило!.. — Чіпка розвів руками — і задумався…
— А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще-змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортенр щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід — любити… Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго… їх мучити… му… морр…
Та — пуць! на землю… Так і захарчав… Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала она свою криваву працю; перескочила її гадка на вого чоловіка-москаля… Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептала: “Господи! сохрани його й заступи!”
Прокинувся Чіпка — вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його… Походив він, походив по хаті; не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг — не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день — знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…
XVI
ТОВАРИСТВО
П’ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк — одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді, — вже підтоптані парубки.
Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима… Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, — такий балакучий.
Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий — на селі перший співака.
Матня одрізнявся од усього товариства й норовом, і околом. Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху.
Були вони всі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня — пана Польського, того самого, що й Чіпчин батько.
Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший — від плуга, другий — від овець. Гірко . їм було розставатись з батьком, матір’ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знаком! були всі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп’ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського… Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба… на те в його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана — викладали йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній праці, — та не помогли ні сльози, ні викладки… Панові що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому слід до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… та й звелів попрогонити матірок з двору. Пішли матірки, понесли невимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці… А сини їх зосталися в дворі підпасачами: один — коло скоту, другий — коло овець.
Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, на хуторі, покинув дочку-дівку на світі. Одним одна робоча сила в сім’ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукіль, зосталися… Як на те панові заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв, — бо, на лихо собі, й непогана була. На її ж місце перевели на хутір сім’ю з двору. Спершу плакала дівка та боялась усього, а найбільш — як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати всячину, то його взято за лакейчука до молодого пана, — старого тоді вже не було на світі, — чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а більше всього — стояти в кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп’я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тоді не то, щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підсипав гречки під голі коліна… Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх, розставлених по столу цяцьок, — присікувався до хлопця, та бив зате, що той ніби покрав, тоді, як, роздивившись гаразд, — бдяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся вкрасти, бо перестановлював усе… Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. “Коли не краду, то б’ють, — дума сам собі, — за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б’ють за те, що краду!”. І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого вкрасти все, що тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном і духом не знає, як воно опинилося у його в кишені… Може, хто другий підкинув, щоб тільки його вибили, — виправлявся він. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бійкою нічого не взяли. Підріс він, став ще хижішим, ще запеклішим. У краде,бувало, який пустячок та й підкине другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись, він ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б’ють, а він собі нишком крадіжку поживе, та й сміється потайно…
Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають… Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не замерла вона й у душі Тимофія Лушні. Бували такі години, коли він, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собі думав: “А може ж, воно й гріх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!..” Страшно йому ставало й разом тяжко, соромно. Тоді він, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити прометеїв огонь у мученій душі, прихилився до скляного бога: привчився горілочку вживати… Помітили раз його п’яним, — вибили добре на конюшні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоє перед волею. Йому було тоді літ двадцять…
На стані — вільніше трохи, ніж у горницях. Та — що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут — хоч і бачать панські коні, то нікому не скажуть… Передньої покинути не можна; а з стані — коли не вдень, то вночі вирвешся… Лушня встряв у шинки. Там він зазнався з Матнею і Пацюком. Ці — теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони влітку скот пасли, одводили трохи їх замлілі душі, зате зимня пора налягала на їх плечі важкою вагою й давила обох… до горілки! Поробились вони п’яницями, волоцюгами, злодюгами… У шинку побраталися з Лушнею. Побраталися — і таємна крадіжка, схови та перехови, та нічні пропої накраденого стали їх товариською роботою…
Мучились-мучились пани з ними, та не діждавши й тих. двох років, що кріпаки повинні були одробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі, тяглися віками!) — повиганяли їх з двору на всі чотири…
Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища, — ні під собою, ні за собою, ні перед собою, — як вільна птиця в полі, як дикий звір у борі, — хлопці розбрелися по селу… Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом від лихої години?.. Ще під будень сяк-так: де-небудь на роботі: в жидів дрова рубати, в людей молотити, віяти, косити… А як вечір настане, або свято, або зостався хто який день без роботи… Хоч під греблю!.. Ніде притулку немає, ніде пристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна — вулиця, друга — шинок… Тільки на вулиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити — собаки стягнуть; посеред вулиці — наїде хто, а хоч не наїде — волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п’яний… Зостався — шинок… І за шию не ллє, й тепло, й людно… Є де, хоч не розкішно, спочити під лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспівати, випити… Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка — матір’ю. В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки стала їх порадою й одра-дою… Шинок ніколи не пустує: то той, то другий… І наші хлопці тамі, Як перепаде чарка горілки — за упокой раба божого, за здоров’я народженого, або й так по пригоді, то й добре! Веселий співа він, коли співають ті, що частують, а плаче, коли вони плачуть… Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей — їсти, аж шкура болить, випити — аж за серце ссе… не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..
З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге… як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки й втерлися його в товариство. Пили на його кошт; гуляли за ото добро; розказували йому своє бідолашне життя, ро свою гірку долю, привернули його жалісне, тепер рроюжене нещастям, серце — і потоваришували… Цілий день п’ють та гуляють по шинках, гуляють юді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра його що-небудь, — та знову в шинок… Так кожнісінького дня.
Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того — лаяла, ганьбила; а далі — бігала в себе по вгороду, по вулиці та кричала-репетувала:
— Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бідна голівонька… Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду…
Стрівають люди, жалкують, розпитують…
— Та як же?.. як же?.. — розказує кожному з плачем Мотря: — любий та милий був, а то ж зразу… на тобі, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу — Свитку пропив, одежу всю — в одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває… Та й товариство підобрав під пару — волоцюг зо всього світа… Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?..
— Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, — [радили] люди Мотрі…
— Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. — плаче Мотря. — Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю… гіркими докорами очі вибиваю… Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..
— То ви б у волость… Хай його з тиждень подержать у холоджниій! Витверезвиться — опам’ятається, а то ради, — йому вже памороки забило…
Послухала Мотря людської в волость. Узяли Чіпку п’яного, силоміць посадили в чорну. Незчувся, як і заснув…
Надвечір оглянуться товариші — нема між ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.
Іде Чіпка додому… У голові — хміль; на серці — зло… А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:
— Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього матір’ю? Садовіть, мов, сина в чорну: через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!
Не йде Чіпка — летить додому; не лише — огнем паше і, як скажений бик, налітає на хату… Брязь! — одно вікно… Дзень! — друге… Посипалось трете… Грюк! ногою в двері… Полетіли й двері в сіни. Мотря з переляку залізла на печі аж у куток… Убіг Чіпка в хату, кричить:
— Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То щоб син не перечив, — у чорну його!..
Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б’ється, тихо туркоче й стогне: так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:
— Побійся, Чіпко, бога! Подумай, що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені… — Не доказала, залилася гіркими сльозами.
— А мені?.. Мені, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце від болю як не розірветься!.. якийсь ірод в йому, мов свердлом крутить… Так ще мені, — на?!.
— Нащо ж ти п’єш, сину?.. Чи воно тобі легшає? Слухай отих братчиків, що понаводив з собою, то вони тебе підведуть!.. вони будуть, поки в тебе буде; а як не стане, то де й дінуться…
— Не бреши, стара! — перебив її Петро Пацюк.
— Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, старій, не приходиться!..
— І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? — піддає Лушня огню Чіпці. — Хіба то є мати?! Який добрий чоловік скаже путнє слово про неї?!. Не те, щоб покрити сина… Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула, — не чула!.. Ні! вона зараз: ось, мов, який мій син… Беріть його, люди добрі, та садовіть у чорну!.. Яка ж вона мати?!.
— Бач, що кажуть люди?! — гука Чіпка. — Чуєш, що кажуть?!
— Люди?! — сумно, гірко, з плачем промовила Мотря, — та більше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла…
Довго ще Чіпка гукав, довго кричав, та, витягши з скрині материну нову білу свиту, майнув з товариством до Гальки.
Стояла вже пізня осіння пора. Холодний вітер вривався в побиті шибки й навпростець віяв у розчинені двері, що покинув за собою Чіпка. Мотрі зробилось холодно. Устала вона з печі, щоб хоч двері зачинити. Гляне — в хаті, як у пустці: стіл перекинутий, горшки побиті, скриня розчинена… Кинулась Мотря до скрині, — та й охолола… Там усе перевернено, перекидано, порито — і свити немає… Мотря так і впала на скриню!
— Боже ж мій, боже! скільки я літ працювала, скільки нічок недоспала, думок передумала, здоров’я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер — рідна дитина все по шинках розносила!..
Сльози в три ручії ллються; жаль та досада давить одурене материне серце… Насилу підвелася з скрині.
— Боже! Великий заступниче! — замолилася, здіймаючи руки до бога: — єдина надія, єдина утіха, — та й та мене одурила… Побий же його свята твоя сила, де він ступнем ступить, куди він лицем повернеться, коли він так зневажив матір стару! Дай йому, господи, діждати такої шани та честі від своїх діток…
Та зв’язавши останнє своє збіжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася — і пішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дворища.
Немає тоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті нікого немає… Так, з побитими вікнами, стояла вона на край села пусткою. А Чіпка — одно ґуля, з шинку до шинку сновигає, та знай тягне з господи все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани, та одним одна сорочка — чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде в свою пустку… Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току .стіжки недомолоченого хліба…
— Нащо-то в тебе хліб гниє в стіжках? — раз питає його Лушня. — Продай його жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде…
— А справді, — промовив Чіпка.
На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чіпка коло стіжків.
— Чіпко! — гукнув Лушня ще за двором: — купця ведемо.
— Жида?
— Егеж.
— Жидові не продам!
— Тю-тю… Чому? Який чорт не купив, то купив, аби гроші дав.
— Оже, я жидові не продам…
— А почому, Овраме, за копу даси? — не слухає Лушня, торгується.
Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні, роздивляється.
— А поцому буде? — питає тоді.
— По карбованцю даси? — каже Лушня. Чіпка стояв одстбронь коло одного стіжка, та в землю дивився, міркував щось.
— Ой, вей! за цей гній? — скрикнув жид.
— А почому ж ти думав?
— По копі с сагом… більсе не мозна дати…
— Іди ти к бісовому батьковії — одрубав Чіпка та й пішов сам до хати.
Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.
— Ні, Овраме, — каже Лушня: — за таку ціну ти ніде не купиш.
— Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш, — увернув Пацюк: — це хліб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі — як порох сухе… Ось дивись! — та й висмикнув зсередини стога жменю жита.
Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.
— Ось на, подивись — яке жито!
Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв, і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало — ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли… Він почухав бороду.
— Не скупись, Овраме, — пристає Лушня: —ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.
— Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!
— Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерно! Чисте, повне… немолоте б їв! — Лушня справді взяв кілька зерен у рот і жував.
— Та сцо з, по карбованцю?!..
— Та ні, не по карбованцю, — одказує Лушня: — він дешевше віддасть.
— Де з хазяїн? Цому він не йде торгуватись?
— Він у хату пішов… мабуть, води напитись… Побіжи лишень, Петре, та кликни!
— Чіпко! Чіпко-о! — гукнув Пацюк, до хати йдучи.
— Чого? — подає голос Чіпка з хати.
— Іди ж кінчать, чи що.
— Я сказав: жидові не продам.
— Чому?
Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи, Чіпка не виходив з хати.
— Ідіть сюди, до хати! — гукнув Пацюк на Лушню з жидом.
Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.
— Ні, ти, Овраме, не скупися, — каже Лушня. — Хліб, я тобі скажу, такий, що, от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!
— Та сцо хліб? Хліб — як скрізь хліб.
— Та ні! То не з тієї землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої цілини, що років з десять ні рала, ні плуга не бачила… Це з ситої землі хліб, — розпинався Лушня.
Тут вони саме дійшли до хати.
Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, — балакав, жартував з нею… Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи; в’язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серці надію вдвох се добро поживати… Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито… Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль…
“Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах… а не продам!” — думав він.
На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та — як одрубав — грізно промовив:
— Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам! Усі здивувалися, аж поторопіли.
— То коли не продаси, — загвалтував жид, — насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. — Та й побіг з двору.
Чіпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.
— Чи ти не здурів. Чіпко? — трохи перегодя питає Лушня. — Такого дорогого купця та відіслати… Кому ж ти хліб збудеш?
— Я сказав, що не продаю!
— А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?.. Га?.. Лежить собака на сіні…
Чіпка грізно зиркнув на його… Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.
— Га-га, братця! Є! гуляй! — кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою.
— Де ти запопав? — зрадів Пацюк.
— Знайшов, братця!
— Де?
— У шинку…
— Як же ти?
— А так… — Матня показав руками, як він схопив пляшку.
Розмова повернула на інший шлях.
— Та як же ти — чи украв, чи одняв? — допитувався Пацюк.
— Не питай, як, а питай — чи добра! — каже Матня, частуючи Пацюка.
Той похвалив. Матня до Чіпки.
— Ось на, братику, покуштуй! Ось — на! Сказано:
губи злипаються, така добра!
Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв’язала язики, почались кази та перекази…
Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліба не продає?
— Не продам я жидові, — одказує Чіпка.
— Та кому ж ти продаси його?
— Нікому!
— А шкода! Зогнив — так ні за дапову душу… й чарки горілки не вип’ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?
— Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!.. — верзе Чіпка вже напідпитку.
— А нащо ж воно?.. Одно ж — зогниє!..
— Ну, так стійте: піду завтра до Грицька… Коли йому не продам, то хоч так віддам…
— Тю-тю! То ти краще мені так віддай, — каже Лушня. — Я знаю, як поверну. А Грицько — що? Звісно — багатир: візьме собі, поживе й спасибі не скаже…
— Другому нікому не продам… не годиться! Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб — то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджувався.
— Яз ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупі овець пасли… Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!
