«Intermezzo» — імпресіоністична новела М. Коцюбинського, написана в 1908 році. Новела складається з 11 частин, що пов’язані образом митця — учасника й оповідача зображуваного; розповідає про його духовне одужання при зустрічі з природою. У творі порушено проблеми душевної рівноваги, повноцінного життя, специфіки творчого процесу.
«Intermezzo» герої
М. Коцюбинський визначає у новелі, що не є за жанровою ознакою драматичним твором, назви дійових осіб:
- Моя утома.
- Ниви у червні.
- Сонце.
- Три білих вівчарки.
- Зозуля.
- Жайворонки.
- Залізна рука города.
- Людське горе.
Але ці дійові особи — це засіб художньої умовності, застосований для того щоб дати читачеві ключ до розуміння складної образної мови природи та символічного змісту інших образів. Якщо є дійові особи, то має бути і сцена; нею виступає душа ліричного героя з її болями і радощами, з утомою і надією, вірою в перемогу світлих ідеалів. Через внутрішній етичний конфлікт між громадським обов’язком і втомою, хвилинною зневірою, через емоції, переживання змальовуються ширші проблеми — соціального (митець і суспільство) та психологічного (переживання на межі душевних сил) характеру. Контрастно протистоять одна одній дві групи образів: «моя утома», «людське горе», «три білих вівчарки», «залізна рука города» і «ниви у червні», «зозуля», «жайворонки», «сонце». Конфлікт між ними створює ту багатозначність символів, які й дають уявлення про складні душевні процеси ліричного героя. Засіб контрасту відіграє також важливу ідейно-композиційну роль (місто й природа, краса природи й нелюдські умови життя селян). І думки, й сприйняття природи злиті в єдиний нерозривний потік переживань ліричного героя та його усвідомлення себе у світі й суспільстві.
Образи-символи «Intermezzo»
- Моя утома — зневіра, надломленість, депресія, розчарування .
- Ниви у червні (ниви в червні тільки починають набирати сили) — символізують життєву енергію, а її так не вистачає головному герою.
- Сонце — символ вічності, космічної енергії, сили.
- Три білих вівчарки :самозакохана Пава — дворянство, Трепов — жандармерія (кличкою стало прізвище міністра внутрішніх справ), «дурний Оверко» — принижене і темне селянство, якому досить дати трошки волі і воно вже не кинеться ні на кого.
- Зозуля (народний образ) — символ, що втілює надію і життя (образ часу).
- Жайворонки — символ творчого піднесення.
- Залізна рука города — потяг і саме місто, що вторгається в життя особистості.
- Людське горе — становище народу.
- Образ ночі — символ краси, одухотвореної Богом.
- Образ білих мішків — образ повішених людей.
«Intermezzo» характеристика головного героя
Ліричний герой твору “Іntermezzо” – це сам “сонцепоклонник ” М. Коцюбинський, який дуже трепетно, з особливою любов’ю ставився до сонця, природи. Герой твору є досить дивним. Він, на перший погляд, хоче втекти від людей, від суспільних проблем, а з іншого боку, прагне просто тимчасового перепочинку на лоні природи.
Ліричний герой перебуває у стані втоми, яка ось-ось має закінчитися депресією. І він сам це усвідомлює. Його втомили люди, постійне “треба”. Він хоче втекти від людей. Він навіть починає заздрити планетам, бо кожна з них має свою орбіту і ніщо не стає їм на дорозі. А люди стикаються одне з одним щодня.
Поїзд, повний людського гаму, несе героя подалі від “залізної руки міста”. У містах земля недоступна для людини, бо вона одягнена в камінь і залізо.
У перші хвилини перебування героя у кімнаті відчутно, що він не просто втомився, а знаходиться в стресовому стані. Він збайдужів до людського горя. Душа вже перенасичена стражданнями. Звістку про розстріляних, повішаних заїдає стиглою сливою
У перші хвилини перебування на лоні природи героя здивувала абсолютна тиша. Він знайшов те, чого бажав. Приходить заспокоєння, втома непомітно залишає героя. Це і є перерва, інтермецо.
Психологічні зміни у душі героя відбуваються за такою схемою: Утома – депресія – стрес – інтермецо
Автор описує стан собак, які як і герой, були на припоні. Чоловіка тримала, наче ланцюг, залізна рука міста, роблячи його знервованим, злим. Металевий ланцюг робив те саме з вівчарками.
Душа лірчного героя заспокоюється лише серед нив. Герой милувався колоссям, слухав спів жайворонка, простягав руки до сонця і раптом побачив тінь на землі. Він насторожився: “Невже це знову людина?” Але переконавшись, що це лише тінь від хмари, зрадів, бо ще не готовий до зустрічі з людиною.
Тільки на природі герой відчуває космічний зв`язок із землею, почуває себе багатим, хоч не має грошей, бо йому належить зозулине ” ку-ку”, пісня жайворонка.
Ліричний герой дякує сонцю за те, що воно по-материнськи своїм промінням обігріває його тіло і зцілює вкрай виснажену душу.
Морально, герой уже знайшов спокій, він навіть готовий знову повернутися до людей, і зустрівшись із селянином, він вже не втікає, а починає розмову з ним, наче із давнім знайомим. Селянин у своїй коротенькій розповіді описав своє тяжке життя: «п’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка…», «між людьми, як між вовками», «найближча людина готова продати».
Ліричний герой уже не заїдає звістку про людське горе стиглою сливою, а відчуває, як знову натягуються струни душі, настроєні природою: “Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає… “.
Природа зцілила ліричного героя. Недаремно твір присвячений Кононівським полям. Адже саме на цих нивах герой,влаштувавши собі невеличке інтермецо, знайшов спокій, поборов депресію.
Тобто, втеча головного героя твору від суспільства – це відпочинок втомленої душі митця на лоні природи, тому що герой, зцілившись од депресії на лоні природи, знову готовий іти між люди.
“Intermezzo” цитатна характеристика героя
«Лишилось ще тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати»,
«Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій».
«Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця».
«Я не маю вже краплі гарячої крові… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров… Проходьте! Я утомився»
«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах… Я тепер маю окремий світ… На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса».
«Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле».
«я повний приязні до сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?»
«Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, щодо сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)».
«В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці».
«Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже,— всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,— і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї».
«Так протікали дні мого Intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде?»
«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!»
«Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви»,
«Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть. Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…»
топ
мой батя