Оповідання “Каторжна” Бориса Грінченка скорочено читати варто, щоб згадати сюжет твору. Це детальний переказ твору.
“Каторжна” скорочено читати
Усі її тільки й звали — каторжна. Мачуха кричала на неї та примушувала виконувати всю хатню роботу, навіть власний батько, який часто пив теж сварив дочку. Над нею знущалися мачушині діти. А хлопці та дівчата на вулиці як звали, то також все ж із додатком: «Ота каторжна Докія…». На вулиці дівчина на образи відповідала кулаками.
Але то було не дарма. Коли їй було сім років у неї з’явилася мачуха. Докія дивилася на неї з-під лоба вовчим поглядом. Що би мачуха не просила зробити — нічого до пуття не зробить: або поб’є що, або наплута, накруте й не так зробить. Сварила її мачуха, била. Ніколи не плакала й не просилася, як не били, чим ще більше гнівала мачуху. Уся в матір.
А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали.
А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?
Зла вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог, каторжна, та й годі!
Одного разу підгледіла мачуха, як Докія гралася з її маленьким сином, просила поцілувати її, бо ніхто до неї добре не ставиться, не любить і не жаліє. Вона її висміяла й звеліла півторарічній дитині вдарити дівчинку. Та вдарила. Більше каторжна не підходила до дітей.
Через таке відношення дівчина ховалася від людей. Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить біля калини, розповідає про своє горе. Діти мачушині якось побачили, як Докія припала до куща калини, і руками його обхопила, й каже: «Калинонько моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая!» Каже, а сама плаче…
Плакала дівчинка, бо в неї не камінь у грудях був, а маленьке дитяче серденько, яке хотіло любити! Але ж кого? Недоброго і п’яного батька, чи дітей мачухи?
Поплаче Докія біля калини, втре обличчя, і вийде на окрики мачухи знову така, справжня каторжна, що її нічим не дошкулиш — ні словом, ні ломакою.
Якось сиділа Докія під калиною, і не почула, як мачуха її кликала. Знайша її мачуха і потягла за волосся в хату. «Стривай же ти, каторжна, я тобі дам, як тікати під роботи під свою калину!»
Вхопила жінка сокиру й побігла в садок. Докія кинулась, себе не пам’ятаючи, пробігла садок, добігла до гущавини і стала між калиною і мачухою. «Не займайте моєї калини!» — кричить.
Очі її горіли, щоки були білі-білі; груди так і здималися. Та здорова мачушина рука відкинула геть маленьку дівчинку. Сокира рубонула, жалібно хряснула калинова гілка, тремтичи листом. Дівчина кинулась до мачухи, цілувала їй руки, затуляла своїм тілом останні калинові стеблини… Але мачуха зрубала всю калину до останньої гілки.
Осб таке нелегке життя було у Докії: ніхто її не жалів, ніхто не обіймав, ніхто не купував іграшок, навіть улюблену калину зрубали.
Пройшли роки. Докія виросла, але її життя не змінилося. Подруг не мала — соромно вийти в дранті на вулицю. Так зачерствіла, що відіпхнула Христю, котра хотіла з нею потоваришувати.
Дві думки гнітили їй душу: «За що мене так мучать?», та: «Хіба я гірша від інших?». Дівчина не могла зрозуміти, що іноді сама була винна. І вона звинувачувала людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство, за все. І люди були справді винні. Одні пекли її, мучили. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузували з неї. І вона це все терпіла і не знала, чим допомогти собі.
Їїї серце прагнуло помсти. Хоча вона не була жорстокою, Докія вміла любити та співчувати іншим.
II
Якось мачуха послала Докію до тітки Одарки по глечик. Увійшла Докія в хату, — аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усі веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають. А той, що на гармонії грав, — ну дуже гарний був… Не встигла Докія й добривечір сказати, вже він як кинеться до неї, та й обняв. Вона його відпихнула, а сама втекла. Наздогнав, в обличчя дивиться, каже, яка вона гарна. А вона втекла додому. Мачусі сказала, що глека Одарка не дала.
Зз того дня втратила вона спокій, думала лише про того хлопця. Кожну суботу бігала до Одарки, заглядала у вікно — чи там він. А його все не було.
Коли в неділю смерком іде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:
«А здорова, дівчино! Чия ти?» Глянула — він! Так на їй і затрусилось усе. Він за руку її взяв, вона хотіла бігти. А він не пустив. Обняв та як пригорнув… Нічого вона вже потім не знала, нічого не чула, ні того вечора, ні другого дня,— нічого! Тільки чула, як їй на губах його поцілунки горіли.
Тож покохала вона, її серце нарешті знайшло кого любити і віддалось… Ні про віщо вона не думала тоді: нехай б’ють і лають — байдуже!
Прийшла весна, минуло літо. Світ став для Докії милий, веселий та красний, серце її розцвіло. Зустрінеться з ним— ніч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати.
III
Згодом Семен став невеселий: «Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!»
А вона: «Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Як покинеш ти мене — загину без тебе…» Та й упилась устами йому в уста…
Та він одірвавсь, перестрибнув через тин, кинув: «Прощавай!», та й пішов улицею… І більше вже не прийшов…
Якось дівчата на вулиці розповіли, що він уже давно до Пріськи ходить. Вона не повірила, вирішила сама впевнитися. І побачивши їх разом, почула, як казав: «І чого вона, каторжна, так до мене в’язне?»
Отож і йому вона каторжна стала. А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!
Серце Докії запалало жагою помсти. На вечорницях Семен знову від неї відвернувся. І вона вирішила спалити хату з усіма, хто над нею сміявся. Побігла додому по сірники, зайшла з боку повітки, знайшла знайшла сухої соломи, згребла її в купку й, не тямлячи себе, запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті.
Потім згадала, що в хаті дочка господині вечорниць, Санька, яка так прихильно до неї ставила ся. То це й вона згорить? Не думаючи, Докія кинулася на вогонь, хотіла затоптати його ногами. Але він горів. А їй уже вчувалося, як Санька кричить: «Докійко, рятуй!..»
Все закрутилось їй у голові. Червоне полум’я одно перед нею. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, підгортала під себе і силкувалася гасити. Але вже вся одежа горіла на ній. Тоді, не знаючи, що робити, вона скрикнула: «Рятуйте, хто в Бога вірує! Рятуйте!» — і більше нічого вже не пам’ятала…
На крик вибігли дівчата й хлопці, врятували її. Страшно вона мучилась, їй все здавалося, що вона гасить пожежу…
Докія острамала сильні опіки, довго не прожила. Поховали її, ніхто й не по жалкував за нею, не поплакав, хіба що дівчина Санька.
