«Казка мойого життя» ВІЛЬХА
Зозуля вискочила з годинника і крикнула три рази: “Ку-ку!”
“Що це?.. Де я?..” Ніяк не міг збагнути.
Аж протер очі і глянув по хаті. “Бодай же мене! Це ж Поручин! Вчора я приїхав на Зелені Свята додому”.
Хвилина невисловленої діточої радості, а тоді: “Вставай, бо шкода дорогого часу!”
Одягнувся і тихесенько, щоб не збудити кого, відчинив цвяховані двері від ґанку, збіг по витоптаних східцях, відхилив браму від подвір’я й опинився над потоком.
Потік був чистий, як сльоза. Ні один віз не переїхав ще нині через нього й ні одна худобина не скаламутила його.
Село ще спало, лиш потік біг невпинно і шумів безнастанно, буцім щось розказував.
Але що?
Я сів на пеньку над самою водою і слухав.
Потік ніс пахощі лісу, з якого випливав і розказував пРо його нічні дива, про лови пугачів на миші, про русалок, мавок і про поганого, злобного Чугайстра.
У хвилях виразно лунали то тривожні, безтямні крики, то невговкані реготи й сміхи… Тільки вслухайся добре, а Левно почуєш, якщо ти не глухий.
Я чув. Чув і бачив, буцім нинішню ніч перебув не в хаті, лиш у тому лісі.
Заслуханий і задуманий, похитнувся і мало не скотився в потік. Все ж таки ноги сполокав у воді. “Бр-р! Яка зимна!”
Але це мені лиш так здавалося, бо коли я її зачерпнув пригорщами і підніс до лиця, то була вона не зимна, тільки свіжа, така свіжа, як цей весняний ранок і як свіжо буває на душі зараз після пробуди.
Ще раз! Ще раз!.. Я не мився, лиш насолоджувався водою, так вона ніжно тулилася до моїх лиць, так їх гладила й пестила любовно, — не вода, а прямо подих усіх дерев у лісі й пахощі всіх квітів у лузі, — казка весняної ночі…
Ледве мене докликалися на снідання…
Під вечір привіз Кирило май з клебанії і шувар із ставу.
Зазеленілася брама, хата й усі господарські будинки.
В хаті запахло гіркавими пахощами комишів.
Від брами до сходів простелено грубий килим шувару.
Скрізь торчали зелені вітки маю. Не жалували його. Є того добра повно в лісі, а стара хата хай хоч раз у рік причепуриться й відмолодіє.
Обидва парубки замітали подвір’я, а пастух Василь водою його кропив, щоб курява не йшла на свіжо вимиті вікна. 1 про моріг здовж паркану не забули. Навіть пір’я, що його гуси й качки погубили, повизбирували дочиста.
“Так, так, хлопці, — хвалив їх дяк Янчинський, — гарно мусить бути, по-господарськи!”
І якраз у ту хвилину від церкви, ген з гори, поплили звуки наших невеликих, але милозвучних дзвонів.
“Добре, пане Янчинський, якраз пора”, — відповідає батько.
Янчинський в білій, вишиваній сорочці, в синіх штанах та чоботах легких, волосся в кружок, невеликий вус вдолину, виглядає як зразок нашого господаря. Збудований, мов статуя, лице наче вирізьблене, — красунь!
“Я вже казав паламареві дзвонити”, — звертається до батька.
Всі ми, що були на подвір’ю й на ґанку, поскидали хто капелюх, хто шапку, перехрестилися тричі й довгу хвилину перетривали в молитовній мовчанці.
Церква стояла за потоком, високо на горі, під лісом. Дерев’яна, з грубезних брусів, без підмуровання і без ґанку.
Входилося до неї по двох кам’яних сходах, відразу з цвинтаря.
Сходи з намогильних плит, написи на них час постирав.
Церква була тридільна. Не церква, а церковця, будована колись дуже давно, коли ще людей у селі було небагато. Старі люди казали, що в давнину росли тут величезні ліси.
Нині тільки старезні липи тримали її у своїх зелених обіймах.
Хорів у церкві не було. Дяк Янчинський стояв у кри-лосі і співав, вимахуючи руками. За ним в один голос потягали жінки й мужчини.
Здалеку здавалося, що то не люди співають, лиш грає якийсь великий, дивний інструмент, поставлений між небом і землею.
На Зелені свята відправа тривала довго. Людей зібралося багато. У церкві було тісно й гаряче. Так гаряче, що дехто не витримав, задрімав, і що лиш дзвінок будив його з тієї дрімки. До них, на жаль, належав також я. Хоч як боровся зі сном, побороти його не міг. Але зате, як скінчилася відправа, як вийшов я із церкви й дихнув свіжим повітрям, то надух приходив до себе і летів стрімголов крізь загумінок, сад і обійстя Яцка Коханого до нашої хати на обід.
А на вечірню знову до церкви.
Вечірню я дуже любив. Та ще на селі, в старій, дерев’яній церковці.
Підвечір’я. Крізь маленькі шибки вливається притишене сонячне світло, перепущене крізь зелене мереживо липового листя.
На престолі горить лиш кілька свічок. Не ярко. А в церкві тихо. Тільки шепоти молитовні бринять, ніби в пасіці бджоли: “Сусе Христе! Матінко Пречиста!” (Дикий голуб туркотить у лісі.)
І нараз пісня: “Світе тихий…”, така інша від усіх пісень у світі. 1 ти іншим стаєш. Хочеш чи ні, самі згинаються коліна: “Сусе Христе! Матінко Пречиста!”
По вечері виходимо на ґанок. Тато й мама сідають на лавці.
Я також хочу трохи присісти, бо цілий день вистоявся у церкві. Так молодший братчик не дає. Каже, щоби з ним танцювати. Ледве мама намовила його, щоби пішов до кухні, бо там ще є щось солодке з обіду. Пішов. На ґанку тихо стало.
Сутеніє. Небо як голубий, полинялий шовк. Сіріє і темніє зелена краска дерев. Затираються обриси дерев і будинків, бовваніють верби над потоком, а потік голосніше шумить.
“Чуєте? — каже мама. — Вільха”.
Наслухуємо… Так… Може, на п’ятім або четвертім подвір’ю від нас лунають дівочі голоси. Деякі такі тоненькі, як шовкова нитка. Задалеко, щоб зловити слова, лиш шматки мелодії долітають до нас.
“Що таке вільха?” — питаюся мами. — “Обряд такий, старосвітський звичай. Вчора дівчата ходили до лісу й принесли звідтам деревце…” — “Вільху?” — “Ні, молоду берізку, але нині її називають вільхою…” — “І що?” — “І ходять з нею по всіх подвір’ях, де є дівчина відданиця”. — “Але до нас не прийдуть, бо в нас такої дівчини нема”. — “Як то нема? А про Доську ти забув?” — “Правда. І що?” — “Як прийдуть, то побачиш що. А тепер слухай”.
Пісня наближається до нас. Ніхто її не спиняє.
Навіть хлопці, що звичайно насміхаються з дівочих звичаїв і забав, якось мовчать. Невже ж і їх полонила краса старосвітської пісні?
“Ще одно подвір’я, і вільха буде в нас”, — каже мама, що дуже любила народні пісні й сама їх гарно співала. Повертаюся вправо, звідки має надійти хоровод, і наслухую.
“Ідуть! Ідуть”!
Кільканадцять дівчат, тихо й без гамору, як тіні, всуваються на наше подвір’я. Доська мов з-під землі виросла. Дають їй вільху, стає на моріжку, дівчата вінком кругом неї, як на гаївці на Великдень. Вінок хитається, розколи-сується вправо, вліво, співають:
Ой хилився дуб на дуба, На крислату березу…
Слова звучать ясно, але мелодія лунає якось так притишено, таємно, буцім із далеких, дуже далеких світів надходить.
Зілля ж моє, василеньку, Зілля ж моє, василеньку! Садила-м тя, доглядала, Садила-м тя, доглядала. До схід сонця підливала, До схід сонця підливала.
1 жалується дівчина в пісні, що зілля те плекала для милого на весілля. Та замість у милого побачила його в неділю під церквою у нелюба “на шапочці”. 1 журиться, як би то до нього приступити, зілля своє вихопити, бо з нелюбом важко жити…
Скінчили. І так, як непомітно появилися, так і зникли, мов привиди весняної ночі.
1 знову тишина. Лиш потік шумить і гаморять верби з собою. А там знову: “Ой хилився дуб на дуба, на крислату березу”.
Чим дальше відходить хоровод, тим тихіший його спів. Аж і мовкне кінець села. Буцім із лісу вийшла ця пісня й помандрувала в ліс, там, де Чугайстер Мавки полошить, де сова мишам жити не дає, де папороть у ніч перед Купалом цвіте.
«Казка мойого життя» КРАСНОПУЩА
Від малої дитини мав я нагоду дивитися на деякі гарні образи. По подільських дворах і приходствах ходив німець-маляр Швугер, малюючи портрети, краєвиди й копії святих образів. Малював він також у мого діда в Крегульці, а коли дідо перенісся до Бережан, а парохію в Крегульці дістав мій батько, то Швугер зимою заходив до нас і також малював, а я годинами цілими сидів при нім, затаївши дух, і дивився. Деякі образи Швугера, особливо з його молодих літ, були справді гарні.
У діда виховувався Юрко Райзнер. Співав у церковнім хорі і підготовлявся на сільського вчителя, бо дідо був тоді інспектором шкільним і не одного вчителя виховав та примістив у школі. Але цей Юрко виявляв такий малярський хист, що спів покинув і на вчителя не вчився, тільки дякуючи Швугерові став малярем. По нім лишилося було в нашій родині декілька його справді дуже гарних праць. Але Юрко залюбився, оженився, прийшли діти, треба було заробляти, а що найпевніші заробітки знаходили тодішні наші малярі в церквах, то став він церковним малярем і на ширшу воду не виплив.
Учнем нашої гімназії бачив я не раз у палатці графа Потоцького в Раю, образи маляра Григлєвського, Матей-кового76 “Віта Ствоша” (Файт Штосса), родинні портрети Потоцьких та декілька цінних творів фламандських малярів.
Але найбільше тягнув мене до себе величавий іконостас у василіанськім монастирі в Краснопущі. Був це наш найближчий монастир, і до нього ми, ученики нижчої гімназії в Бережанах, ходили на святого Івана на відпустку.
З Бережан до Краснопущі було мало що не три милі, майже так само, як із Поручина. їхалося гостинцем У напрямі Золочева, попри Жуків, Урмань, Розгадів, до Пліхова, там переїздилося греблю і дряхлий місток, а тоді селом і вузенькою доріжкою доїздилося до монастиря. Хто їхав туди, на нудний краєвид нарікати не міг. Куди там! Це один із кращих шматків нашої батьківщини. Високі горби, глибокі яри, густі дубові ліси, стави, як озера, села на пригірках зі старосвітськими церквами і з чистенькими
селянськими загородами — чого ще більше прохожий чи переїжджий від краєвиду забагато може! 1 біда не кидалася тут у вічі. Жито, пшениця, картопля, кукурудза, а до того гриби та ягоди в лісі, риба в ставах і ріках, а часом і пакосний дик, застуканий у шкоді, — якось люди жили і за Божою допомогою давали собі раду. У лахмітті мало кого бачилося, курман, куртина, зимою кожух, літом чисто випране білля, — усякий хотів по-людськи виглядати.
Я дуже любив цю дорогу і, як тільки мав нагоду, радо їхав до Краснопущі.
Але з Поручина пішки було туди багато ближче. Щоб тільки дібратися до лісу, а тоді вже лісом, лісом ішлося так довго, поки нараз перед тобою не відкрилася широка, спадиста долина, з трьох боків окружена лісистими горбами. З середини тієї просторої долини підіймалася вгору величава трьохбанна дерев’яна церква, а за нею мурований, одноповерховий Василіанський монастир.
Око, що довгий час не бачило нічого, крім густих пнів та зеленого мережива листя, нараз здивовано гляділо на чудовий краєвид і на єдину в нас таку величаву будівлю, як краснопущецька церква з половини XVII століття. Не знаю її вимірів, та думаю, що всі інші дерев’яні церкви, що їх я бачив, були куди менші й багато нижчі — до того часу, поки її гонтою критих бань не побив бережанський бляхар Померанц блискучою бляхою. Побиваючи, попсував шляхетну форму бань, а бляха, як матеріал, не заступила гідно колишньої сірої гонги. Церква складалася тепер неначе з двох, незгармонізованих з собою частин: з долішньої, темно-сірої, дерев’яної, і з горішньої, ясноб-лискучої, бляшаної. І ліхтарні під хрестами не були вже такі гарні, як колись: вони неначе змаліли і посліпли, а хрести на них трималися так якось непевно, що, казав би ти, ось-ось вітер їх поскидає вдолину.
Кам’яний монастир за церквою не зв’язувався з нею, зле й не псував того могутнього враження, яке вона викликала в душі захопленого глядача. Подобала на велетня, що більше ніж два століття перестояв на відшибі політичних і культурних рухів, як один із посередників мЬк небом та землею. Приймав молитви цілої низки поколінь та в тихі, самотні ночі передавав їх до Бога.
Хто перший раз переступив поріг краснопущецької Церкви, ставав здивований, а з грудей його добувався оклик захоплення: “Ах!” Перед ним здіймалася велетенська, густо різьблена й суто золочена стіна з численними високомистецькими образами — її славний іконостас. Бачив я їх чимало, між ними богородчанський, рога-тинський і дрогобицький, але ні один із них як синтез архітектури, різьби та малярства не вражав мене так сильно й не залишив по собі такого відгуку, як краснопу-щецький.
Ажурні стовпи, густа плетінка виноградних віток, листків і китиць, а до того так люблені в нас соняшники творили таке вибагливе тло й таку багату оправу для численних високомистецьких образів, що кращої навіть уявити собі не було можна. З Божої ласки митець проектував цей архитвір, і не будь-які різьбярі та малярі переводили його задум у діло.
Кажуть, що василіанська традиція зберегла була імена двох із них, але тільки імена, і тільки двох, а працювати їх мусило багато більше, бо це був твір великих розмірів і немалої праці. Та ще казали мені, що ці два були ченці, що молилися і працювали, а Бог помагав їм у їхній побожній роботі.
Різьба краснопущецького іконостасу була суцільна, наш український барок, а в малюнках знати було два напрями, один, що нав’язував до минулого, а другий, що шукав зв’язків із грядучим. Перший, назвім його консервативним, скривався у глибоко викроєних рамах, другий, так сказати б, модерний, був на образах. Ці два напрями не сварилися з собою, а вдумливий глядач признавав, що так воно й повинно бути, бо що не творив би чоловік, творить він із двох понук — зі споминів про те, що було, і з туги до чогось нового й невідомого. Те нове в красно-пущецькім іконостасі найбільше кидалося в очі в його долішній частині, в намісних образах і в дияконських воротах. Намісні образи, Ісус Христос і Матір Божа, були більш природної величини, мальовані широким пензлем, сильною і вправною рукою. Рисунок бездоганний, слідне стремління до реального відтворення виідеалізованих постатей. Краски живі, ясні й чисті. Казав би хтось, що ті образи малював маляр не під нашим часто-густо імлистим небом, лише під гарячим сонцем Італії. Але ж бо обличчя Матір Божої так дуже нагадувало якусь нашу ідеально гарну жінку, що мимохіть відкидалося таку гадку. “Ні, ні! — казалося. — Це твір якогось таки нашого великого, лише передчасно забутого митця”. Так само гарні були два ангели на дияконських воротах. Направо білявий, а наліво чорнявий. Білявий, синьоокий, кучерявий, з добрячою усмішкою на малинових устах, був наче втіленням найвищої, земської краси, чорнявий, вдумливий і сумовитий, натякав на якусь іншу, невідому нам красу, надземну. Царські ворота хотілося назвати не царськими, а прямо райськими, такі гарні були вони й величаві. Величаві були Пантократор78, Апостоли79 й Пророки, тільки празнички висіли зависоко, щоби можна їх було гідно оцінити.
В церкві нічого більше замітного не було, хіба ще великі дереворити по стінах і олійні портрети Собеського80, його жінки Марії та їхніх синів, що висіли на поруччях хорів. Зате в захристії, в шафах та скринях, зберігалися дорогоцінні фелони й інші церковні ризи, ткані, вишивані й гаптовані руками двірських панночок. Монастир і церкву основував Іван Собеський, що по мамі був посвоячений з українським родом Даниловичів.
Не знаю, чи є де такий замок, старий панський двір або монастир, щоб не мав своїх переказів та легенд. Бог знає, звідки вони беруться. Одні як зелений мох виростають на сірих дахах, інші як корчики лози або берези про-зябають із скалубин мурів, ще інші семибарвною веселкою мерехтять над банями церков.
І краснопущецький монастир мав свої легенди про своє заснування.
Першим ігуменом монастиря був Гедеон Буйницький.
Він то, мабуть, спровадив зі Львова малярів, підшукав різьбярів та позолотників, і протягом десяти літ зготовлено славний краснопущецький іконостас. В монастирі зібрано також чимало книг та рукописів. Деякий час відбувалися тут і теологічні виклади, а у великий піст приїздив митрополит на так звані реколекції, бо мало де можна було так всеціло забути про суєту мирську й про ЗДобу дня, як у Краснопущі. Був це якийсь свій, окремий світ, дуже далекий від широкого грішного світу, але не замкнутий у зимних мурах, де душа леденіє, а тісно зв’язаний із природою, — первісною, багатою, гарною. Душа в ній купалася, неначе в купелі цілющій, обновлю-^ася, кріпшала.
Коли я був учнем бережанської гімназії, колишня слава Краснопущі помітно меркла й марніла. Поламані плоти й паркани, побиті шиби в вікнах, позривані ґонти з дахів.
Двох-трьох нереформованих василіан мовчки снувалося по широких просторах монастирської оселі, церкву після служби Божої зачинювано, до монастирської брами годі було достукатися.
Тільки на святого Івана81 Краснопуща оживала. Широка долина роїлася від возів, людей і коней, будки й буди, повні всякого краму, мов гриби, виростали з землі через ніч, крик, шум, гамір, наче повінь весною. Куртини й курмани, димки й вибиванки, шалінові хустки, вив’язані як тюрбани турецькі, а поміж ними гранатові жупани й свити, підперезані бучацькими поясами, високі, сиві, баранкові шапки “на завісах”, чоботи з підківками — це по-морянські міщани добули зі скринь старосвітську ношу своїх предків. їх жінки поприходили також у немодних темно-синіх капотах з великими ковнірами, а на шиї понавішували рясні шнурки коралів з дукачами. Як побачили ви таку пару, його з кривою палицею, завішеною на лівій руці, і з табакеркою в правиці, а її з хустинкою і молитовником, то здавалося вам, що це минувшина пригадує теперішності своє колишнє багатство і красу.
Мене й тут тягнуло до буди з образами.
Появлялися ще старі, кольоровані дереворити й літографії, часом навіть заблукався якийсь образ, але більшість це були нецікаві заграничні, так звані олійні друки.
Крім селян і міщан приїздили й приходили на відпуст до Краснопущі також і священичі та учительські родини, їмості з Жукова, Поручина, Урманя, Бишок, Конюх, Розгадова, Потутор, Поморян та інших сіл і містечок привозили з собою варене й печене, бо в монастирі тільки їх чоловіки діставали обід, і то не дуже розкішний. Жінки розтаборювалися в якійсь кімнатці при дверях до монастиря і там по Богослужбі кріпилися та відпочивали, розмовляючи живо й весело. Після вечірні роз’їздилися. Скрипіли візки на ресорах, калатали вози, торохтів ур-манський повіз, виїжджаючи на гостинець. Краснопуща зі своїми пустими келіями і чудовим, мов золота з’ява, іконостасом, проживши один гамірливий день, окутувалася темно-зеленою мантією дерев. Зітхала до зоряного неба й засипляла.
Тямлю останнього краснопущецького нереформовано-го ігумена. Називався Федоренчук.
Невеличкого росту, сухорлявий, у чорній рясі, на якій можна було доглянути всілякі краски, лиш чорної найменше. Гостинним і розмовним годі було його назвати. Ніяк було договоритися, щоб гостеві казав дати квасного молока й шматок хліба. Треба було мати перекуску з собою, бо ігумен нарікав на недорід паші, на лиху челядь, на погані часи. Нарікав також на дятлів, що довбуть ґонти, і то ген високо, на банях церкви, куди важко дістатися, щоб поправити дах.
Люди вважали його диваком, відлюдком і скупарем, а він тим часом гріш до гроша складав, щоб побити бляхою церкву і замість дерев’яних підвалин покласти мурований фундамент.
Так сповнилася його мрія. Церква вилискувалася бляхою до сонця і твердо стояла на кам’янім підмурівку.
Одної днини паламар не погасив як слід свічок по службі Божій, і церква разом із іконостасом спалахнула і згоріла дотла, як жертвенна ватра.
Так пропав один із цінних, невіджалуваних пам’ятників нашого мистецтва.
Це вже була не легенда, а сумна правда.
Бідний Федоренчук!
