«Казка мойого життя» В ГОСТИНУ НА ПОДІЛЛЯ
Мале подільське містечко, декілька тисяч мешканців. Посередині ринок без ратуша. Три-чотири кам’яниці в стилі віденського ренесансу, а краще сказати, без стилю, і багато, багато домів та дімків, заїздів і склепів з балкончиками на дерев’яних і кам’яних стовпах, з віконцями й без них. Всі вони пооббивані вітром та пообштуркувані людьми під час ярмарків і худобою, що ранком переходить туди на пашу, а ввечір вертається назад. У вікнах висять клітки з пташками, що сумно співають, і стоять глечики з квітами, що цвітуть, мов за напасть. Та ще ви побачите у Цих вікнах жіночі голови, що цілими годинами торчать і Дивляться на ринок. Що вони там цікавого побачать — не знаю. Раз у рік линвоскок по линві туди й назад перебіжить, а там усі ті самі крами й крамики, той самий Рейвах, шум і крик. Одні продають, другі купують, а всі сеРДЯться чогось, кленуть і зневажають себе. Понад дахи заглядає на ринок церковна баня з блискучим хрестом і гостро затесана вежа костела.
Я також розглядаюся кругом за дядьковими кіньми — нема. Питаюся у заїзді, де вони звичайно стають — ще не було. Може, спізнилися, приїдуть. Що лиш полуднє, ще час. Тепер і так сонце дуже палить. Захвалюють, який то нині добрий обід. ІДУ і їм.
А по обіді донька хазяйки подає мені чорну каву і старий часопис. Бавить мене розмовою про останні події у місті. Вдаю, що вони мене цікавлять. Так минає година, дві і три. А коней як не було, так і нема. Мабуть, щось непередбаченого зайшло і не приїдуть, бо коли б мали приїхати, то вже були б. Дядько добре знає, в котрій годині приходить поїзд.
Треба йти й шукати якогось фіакра. Не довго й шукав, бо зараз-таки на скруті побачив я розтарахканий повіз і пару коней з вишморганими боками та кулявими ногами. На козлі дрімав жид.
— Поїдемо?
— Чому би ні? А куди?
Я сказав куди і спитався, скільки він візьме з мене.
— П’ять ринських.
— Багато.
— Для кого багато, а для кого мало. Ви знаєте, по чому тепер овес? Чоловік чи з’їсть, чи ні, а худобини кривдити не можна, бо гріх.
Казав це, неначе б і не бачив, що ця кривда коням боком лізе, — сама шкура й кості.
П’ять ринських — це великі гроші, погадав я собі. Вершлер або Бучка черевики з гамбурзької шкіри зробить, а за п’ять ринських і десять ірейцарів дістати можна в Кафки у Львові правдивого габіга; такий “банячок”, що й кілька літ його носиться, чудесний капелюх найновішого віденського фасону. Я був студентом філософії, а для таких панів, як відомо, п’ять ринських — це капітал. То ж обертаюся і йду назад у ринок. Топчу хідник, з двох боків старий, дерев’яний, а з двох новий, із теребовельських плит. Ходжу й думаю, що мені тепер робити. Аж чую, торохтить якийсь віз. Таку куряву збиває, що нічого не вид; но. Приїхав: “Пр-р-р!” — і стає на ринку. “Авсштайген!
* Виходьте! (нім.). — Ред.
Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!” — кричить захриплий, харкавий голос. Балагула! Правдивий, старий балагула з часів Антона Шашкевича. Руде волосся, вус по-козацьки вдолину, бороди нема. Сорочка на нім із застіжкою, а шаровари широкі, як козацька матня, тільки не червоні, лиш якоїсь космополітичної краски, мазюкою, багою та товщами густо понакраплювані.
Жид чи не жид? Ніяк не вгадаю. Віз, а краще сказати великий візок з полотняною будою, напущеною дьогтем чи якоюсь бідою, полотно з двох боків скручене й піднесене вгору, як куртина в театрі, бо гаряче.
На зазив візника стали викараскуватися з воза жиди, жидівки, жиденята і один християнин, не по-селянськи вдягнений, а з-панська, по-шляхетськи. Візник стояв, числив своїх гостей, полускував батогом і сміявся.
— А не згубилося там котре? — приговорював. — Ну, славити Бога, ні. Семеро набрав, сьомого й привіз, усе в порядку. Не таких то я колись панів возив, — звернувся чомусь-то до мене. — Хочете, то я і з вами поїду.
— Добре. їдьмо!
— А куди?
Я сказав і спитався, що він з мене заправить.
— Як самі, то дасте п’ять срібла, а як з другими, то три або й два, залежить від того, скільки їх наберу.
— Добре. Але я хочу їхати коло вас.
— Такий пан і коло мене, на козлі, з ногами на штельвазі?
— Хай буде й на штельвазі, бо я люблю на коні дивитися.
— Що ви кажете! То видно, що ви господарський син, попович, а може, і з фільварку.
— Щось таке, — відповів я коротко. — Так тоді, поїдемо?
— Добре. Лиш коні накормлю і напою, а за той час, може, і які пасажири зголосяться.
Зголосилося троє, я був четвертий, а наш візник п’ятий. їдемо.
Зараз за містом він скрутив на польову дорогу, бо казав, що на цісарській такі копоти, що дихати годі.
— А не зблудете?
— Я, і зблудити? Хочете до Бердичева вас завезу, навіть по п’яному.
— А невже ж ви п’єте?
— Щоби впиватися, то ні. Але й за обшивку не виллю. Чоловік не свиня, більш відра не вип’є.
І усміхнувся усмішкою добродушною та безжурною.
— Знаєте, — говорив, — бувало, як їздили ми з покійним паном Шашкевичем…
— З Антоном?
— Так, з ним і з його паїдачами, то не раз~. — і махнув рукою. — Що казати, різно бувало! — Зітхнув. Коні форкали, віз не торохкотів, бо дорога була м’яка. Обабіч поля й поля. На одних копи стоять, на інших повиростали скирти, довгі й високі. Деякі ниви вже й підкинені, пахне свіжо зорана земля, але не весняними, лиш осінніми, в’ялими пахощами. Нивам кінця не видно, зливаються з небом на виднокрузі, а небо барви морської води в погоду. Ні одної хмаринки. Думки, як птахи, буяють по ньому, без упину, без стриму. Не знаю, чи де думається так гарно, як на Поділлі, на возі, в літнє підвечір’я. Просто летиш на тих думках, як на крилах, у якісь інші, кращі світи.
Знати, що й мого балагулу розібрали думки, розніжили, розкрохмалили. Він затягнув пісню, довгу, довгу, як та польова доріжка, що бігла перед нами, мрійливу, як вечір, сумну, як спогад про молоді літа.
Я мовчки слухав. Яка дивна пісня! Ніяк мелодії схопити не можу. Така ніжна, як те павутиння, що над стернею літає. До наших пісень не подібна. Знати, не з нашого краю вона родом. Десь здалеку, зі сходу прилетіла. Слів також не розберу. Для мене самі звуки. Але видно, що ці слова є, що вони щось розказують, щось передають, бо співак переймається ними, то притишує голос, то підносить його високо.
— Чи це жидівська пісня? — питаюся, як він на хвилину замовк.
— Ні.
— А яка ж?
— Хазарська.
— Що ви кажете?
— Те, що чуєте, бо я не з цих чорних жидів, що то через Польщу з Іспанії прийшли, я з хазар. Тамті купці, у них Богом гріш, а ми любимо коні, природу, дорогу. Тамті чорні, а ми руді.
— Хто вам таке казав?
— Кров мені це говориіь. А казав мені знайомий рабин. Він з книжок не вилазить, учений. Три роки до одного класу ходив, — додав і всміхнувся. — Все викував на бляшку.
— А там, — показав нараз батогом наліво, — там у долинці, над ставком, між лісами, Крегулець.
— Знаю. Там був парохом мій дід.
— Що ви кажете? Це був ваш дід? Дивіться, давіть! Славні коні плекав. Та я не раз з покійним паном Шаш-кевичем їздив до нього. Не одну ніч на возі, на подвір’ї переспав, а пани бавилися в покоях до рана. Співали українських пісень, танцювали козака, ходили в чемерках. Гарні пани! Шашкевичі після повстання до нас прийшли, мали фільварок, там, знаєте, як Нижбірок, Хоростків, Хлопівка, не знаю, чи власний, чи найняли, а один із молодих Шашкевичів хотів женитися з Касунею С. — знаєте її?
Я притакнув і дивувався, що мій хазарин знав усіх моїх свояків та знайомих по імені, і знав їх ще з тих часів, як мене на світі не було.
“Дивна зустріч”, — сказав я до себе й потонув у думках. Коні бігли, дорога втікала перед нами, буцім перестрашилася чогось. У ярі високий хрест простягав на схід і захід свої довгі руки. На хресті хитався сухий вінок із польового квіття.
Мої думки перебили нараз слова:
Багатим та скупим зливали Розтопленеє срібло в рот, А брехунів там заставляли Лизать гарячих сковород; Які ж із роду не женились, Та по чужих кутках живились, Такі повішені на крюк, Зачеплені за теє тіло, На світі що грішило сміло, І не боялися цих мук.
— Це ж “Енеїда”! — скрикнув я, наче спросоння.
— Ну так, Котляревського “Енеїда”, — притакнув візник. — Але чому ви кричите?
— Де ви її дістали?
— Колись у Балті на ярмарку купив. Там був такий *идок, що книжки по заїздах розносив, і пани купували. Я собі “Енеїду” купив. То така, знаєте, сміховита книжка, Що відірватися від неї не можна. Я вже її напам’ять умію.
— Гарно. А невже ж ви знаєте, хто були ці Зевси і Юнони, ці Турни і Дідони, га?
— Трохи знаю, бо й сам колись до школи ходив, але більше поза школу, ніж до неї, і вигнали. А дещо мій знайомий рабин мені сказав.
— Той, що три роки до одного класу ходив?
— Той самий.
Мені стидно було признатися, що я “Енещи” не мав, бо не міг її купити, і що лиш 1898 року купив я собі цю книжку.
Була ніч, як ми приїхали на місце. Дядько ще не спав. Ходив по городці й відмовляв молитву.
— Бійся Бога, ти балагулою приїхав! Чому не написав по коні?
— Я писав. Не дістали ви мого листа?
— Ні, не дістав. Поштар вчора не ходив на пошту.
— Нічого. Не жалую, бо їхалося гарно. — І я розказав дядькові про мого візника і про “Енеїду”.
Довго ми не могли заснути, і довго я завидував бала-гулі, його “Енеїді”.
«Казка мойого життя» ЖУКІВ
По смерті жуківського пароха, отця Иосифа Луж-ницького, батько мій перенісся з Поручила до Жукова.
Жуків числився до кращих парохій у деканаті. Мав більше ніж сто моргів поля і поверх тисячі душ населення. Село не мало даора, і люди були доволі заможні. Поміж ними траплялися і шляхетські роди, Білецьких, Недільських, Рутковських. Назагал жуківці ніяк не нагадували колишніх панських підданих, панщизняків. Одягалися гарно, поводилися чемно, але перед будь-яким посіпакою з міста не знімали шапок та не гнулися в чотири погибелі. Жуківський господар не гнав до Бережан ні телят, ні пацят, шоби там над ним знущалися згінники та торговельники. Вони мусили йти до Жукова, як хотіли щось купити. Тому й не любили жуківців та прозивали їх “гордими холєрами”.
У Жукові була гарна трибанна церква, мабуть, з кінця сімнадцятого століття. Крім тієї матірної церкви була ще й дочерня в Гиновичах, а третє село, що належало до жуківської парохії, Шумляни, церкви не мало.
У всіх трьох селах були школи. За батька засновано там читальні, “Січі” та інші організації. Корчма з року на рік глухла. Мало хто до неї заглядав. Але й громадський шпихлір, через дорогу від корчми, також пусткою стояв. Люди перестали боятися голоду й неврожаю.
Не знаю, чи було де в краю так гарно положене приходство, як у Жукові.
Мало що не цілий горб, понижче церкви, належав до нього. Росли там два сади, овочева шкілка і берестовий лісок, що від хати збігав у долину. Долиною перепливала Золота Липа. Перед хатою шуміли високі смереки, в городці пахли квіти. Від хати до величезної грушки, при вході до ліска, бігла алея, обсаджена винничками й ірисами. Грушка виросла така розкішна й крислата, що в її тіні могло сховатися перед проміннями літнього сонця ціле численне товариство. Друга алея вела до меншої, але все ще дуже великої грушки, що стояла при вході до вишневого саду.
Батько дуже любив дерева, квіти й городовину. У шкілці мав тисячі щеп. Роздавав їх селянам і казав, що це найкраща асекурація садів перед шкідниками. Як селянин виплекає в себе деревину, то і в панотцевім саді ані сам не зробить шкоди, ані другим не дасть зробити. 1 так дійсно було. Я собі не пригадую, щоби в нас застукали якого шкідника в саді, хоч які смачні овочі дозрівали в ньому і хоч від ріки стояв він розтвором, бо паркан коштував би забагато. Та ще постарався батько, щоб громада недалечко від нас заложила громадський сад. Батько дав зі своєї шкілки щокращі щепи, і сад, обкопаний глибоким ровом, щоб не залазила туди худоба, ріс, можна сказати, на славу. Тут відбувалися практичні лекції садівництва. Ані парубок не стяв собі гіллячки на бичівно, ані Дядько на палицю, щоб відганятися від собак, навіть сільські хлопці-пастушки, що залюбки спинаються по всіх Деревах, не залазили туди. Хай спробував би котрий! Дали б йому научку.
Там тоді серед дерев, серед винограду й морель, серед Пахучого квіття стояла довга, невисока хата під ґонтами, з ринвами, з ґанком на двох стовпах, обвитих диким виноградом. У хаті шість кімнат, невеликих, тільки зал просторий з двома печами і трьома вікнами. Крізь два з них видно село, а крізь третє — муровану дорогу з Бережан до Золочева. При тих вікнах тільки сиди й малюй, такі прегарні краєвиди.
Скільки разів у тому залі, коли я був студентом, молодь наша бавилася в старомодного “пташка”, співала та танцювала до білого ранку. Скільки сірих вечорів провели ми тут на щирих розмовах, скільки літніх ночей пересиділи, бо місяць так розмріював душу, що ніяк не годен був заснути. Зачепиться, бувало, за смереку й зазирає у вікна, такий круглолиций і всміхнений, казав би ти, вдоволений і тими смереками високими, і квітками пахучими, й людьми.
У тому залі давав деколи жуківський аматорський кружок свої театральні вистави. Виносили тоді меблі, здіймали образи, забували про лакеровану підлогу, стукали, іупали, будували сцену. Але що ж воно значило трохи того неспокою супроти вистави аматорського кружка в Жукові!
Поважний господар, Недільський, дякував, бувало, батькові й мамі за відступлення залу й казав, що як дасть Бог, то село побудує собі читальню і буде мати свій власний театр. Батько показував на корчму: “Поки що можна би її переробити на читальню”. Так воно і сталося пізніше. Корчмар не мав що в Жукові робити, забрався, а з корчми зробила громада народний дім. З гордістю мушу згадати, що вулицю від колишньої корчми на приходство охрищено моїм іменем, а мене іменовано почесним громадянином Жукова. Це мій найвищий і для мене найдорожчий титул; дістав я його, мабуть,більше за заслуги мого батька, ніж за свої.
Та коли я вже відбіг від теми, то хай мені буде вільно навести два спомини вже з тих пізніших літ мого життя.
Раз їхав я з Поручина до Бережан. Як же їхати через Жуків і не бути на гробі батька? Але ж бо знов бути в Жукові, а не вступити до пароха й не бачитися з тамошніми людьми також ніяково. А на те я рішуче не мав часу, бо спішився до залізниці. Тому казав повернути на бічну дорогу, що вела поза село на цвинтар. Приходжу, а там батькова могила обсаджена квітами, доріжки вистругані Й позамітані, хоч це була пізня осінь, а не Зелені свята. Село як найближча родина опікувалося могилою свого колишнього пароха.
А раз запросили мене з родиною на батькові поминки до Жукова. Приїжджаємо, а там не поминки, лише якесь велике народне свято. На залізничнім двірці в Гиновичах делегації, промови, відділ молоді в одностроях. Щонайкращий віз і коні з села везуть нас на нове приходство, бо старе зруйноване війною. Коло читальні привітальна брама, війт виголошує промову, процесія з хоругвами й образами провадить нас до церковної брами, де знову промовляє парох, колишній січовий стрілець. В церкві служба Божа, править її мій колишній ученик, отець Євсевій Ба-чинський. По службі Божій похід на цвинтар, на батькову могилу, а з цвинтаря поворот під церкву, де збудовано трибуну, з якої промовляли делегати від різіск громад Бе-режанщини. А тим часом у саді розставлено столи і подано обід, до якого засіло ціле село і запрошені гості з інших громад — сотки осіб. Нас, родину та делегації, гостив парох, отець П’ясецький.
Один тільки зайвий додаток. В садах під деревами сиділи непрошені гості , ті, в гранатових одностроях і з крісами в руках. Прискочив і їх шеф самоходом. Грізний, як буревійна хмара. Пригадалися слова зі “Слова о полку Ігоревім”: Бути грому великому!”
Та якось воно на громах і скінчилося. До зудару не прийшло. А було дуже й дуже недалеко.
З тої пори я ані Жукова, ні жуківців з їх гостинним парохом не бачив.
Поїхав на захід, вони залишилися на сході.
Надтягнули хмари, заіуготіли громи, полились криваві дощі. Боюсь, що вони й Жукова не минули. На сам здогад дрижу, думка стає, перо з руки летить.
«Казка мойого життя» ДО ГЕНЕЗИ ФРАНКОВОГО “МОЙСЕЯ“
Жуків. Липень, року 1892.
Іду від женців із поля, додому, на обід.
Минув трибанну стару церкву, стаю на східцях.
Звідси чудовий вид на Гиновичі, Лапшин, на бере-жанський став і на самі Бережани.
Хочу полюбуватися трохи. Але нараз бачу під крислатою грушкою на мураві трьох мужчин. Забуваю про краєвид.
Найвищий, білолиций, синьоокий і чорноволосий, цс мій батько, другий, дещо нижчий, русявий, трохи лисий, це Андрій Чайковський, але хто такий цей третій, найнижчий, у сірій, люстриновій блузі і в вишиваній сорочці, з помітно високим чолом, — ніяк не вгадаю.
Підходжу до них і здоровлю.
— Це мій син, студент філософії, — представляє мене батько незнайомому гостеві.
— Іван Франко, — каже той і подає мені руку.
Здивований і врадуваний, стою під грушкою і мовчу.
Франкові твори я знав і любувався ними. “Захар Беркут”, “Панські жарти”, “Зів’яле листя”. Пригадалися поодинокі образи й постаті з цих творів і відновилися враження, що вони їх викликали колись, при читанні. А оце й автор цих творів, Іван Франко. Не скажу, щоб я собі так уявляв нашого великого поета. Крім височенного чола й крім трагічних очей нічого незвичайного в нім не було. І з вигляду, і з одягу, і з мови пересічний інтелігент, учитель або урядовець, а не мистець пера й володар думки.
Тільки ті сиві очі в червоних обвідках дивляться не на тебе, а кудись далеко, в невідоме.
— А де тут двір? — повертається Франко до мого батька.
— Нема. Жуків, мабуть, належав колись до Яна Бєлєцького.
— До того, що його наїхав Сінявський, двір спалив і сліди по ньому заорав?
— Так. У Жукові ще й тепер живуть селяни Білецькі, а на їх подвір’ї є старі великі пивниці, останки колишнього шляхетського двора.
— Можливо… А чиї ж це ті ліси кругом, такі гарні?
— Графа Потоцького. Потоцькі одідичили чи купили добра по Сінявських.
Хвилина мовчанки. Франкові очі блудять по зелених оболонях, по річці, що перепливає їх, і по довгій стрічці мурованої дороги, що снується з Бережан до Золочева.
— А селяни ліса не мають? — питається Франко.
— Ні, не мають, — “Ліси й пасовиська”163. Пощо хлопові ліса? Най краде або замерзає. Що це кого обходить?
І знову мовчанка. А по хвилині.
— А риба в тій ріці є? — цікавий знати Франко.
— Є, але дрібонька. Тільки після повені або по зливі попадається більша.
— 1 раки є?
— Бувають.
— А цей гостинець куди іде?
— До Золочева.
— То ми ним поїдемо до Краснопущі?
— Не до самої, лише до Пліхова, а там ще шматок поганої польової доріжки”
— Тому й не виїжджаємо пізно, щоби за дня можна було оглянути монастир і його бібліотеку, бо це мене найбільше цікавить.
— Не спізнимося, — заспокоював батько гостя. — От бачите, саме на обід нас просять.
Пішли до хати, а я ще побіг на подвір’я подивитися, де примістили коней Чайковського. Як вернувся, то застав батька і обох гостей у їдальні, при ґанку. Ґанок оброслий диким виноградом. Шкляні двері, бо вікна тут не було, ніби хтось зеленою занавіскою прислонив. Надворі спека, а тут холодок. Зелені рефлекси падуть на лиця. Обід добрий, а вино також найкраще, яке в хаті було. Але на лиці Франка вдоволення якось і не було видно. їсть і п’є, як за напасть, буцім йому байдуже, що він їсть і що таке п’є. Мені здається, що він навіть лихий. Але чого? Ми так хотіли би догодити нашому несподіваному й дорогому гостеві. А може, він дивиться на велику хату, на муровані стайні, на газон перед хвірткою, ну — і на добрий обід, думаючи собі: “От і доробився піп, здираючи своїх па-рохіян!” На таку гадку прикро мені стало, бо мій батько людей не здирав і маєтками похвалитися не міг.
Я не знав, що за той час, як я пішов був на подвір’я, Франко з батьком балакали про Корнила Устияновича і про його “Мойсея”, мальованого й написаного віршем. Вони тую розмову й продовжували ввесь час обіду.
Батько, як був у горах у Ялинковатім, то познайомився з Миколою Устияновичем, поетом і товаришем Маркіяна Шашкевича, та з його сином Корнилом, теж поетом і талановитим малярем. Корнило був на декілька літ старший від мого батька, але оба вони виросли в тій самій атмосфері, захоплювалися Шекспіром, Шіллером і Гегелем й оба належали до народовців сімдесятих років. Корнило, дуже гарний собою, живий, бувалий у світі і дотепний, вносив радість у кожну хату і в кожне товариство, в якім появлявся. Гарно декламував і розказував так живо й весело, що люди не могли налюбуватися його оповіданнями й анекдотами. Всі його любили, батько також. А Франко ні, бо Франко належав до того покоління, що виростало під впливами позитивізму й реалізму, до покоління, що своїм провідником уважало Драгоманова164. Для Франка Корнило Устиянович був позером і декламатором, людиною неповажною й не дуже-то вартісною в літературі, а, мабуть, також і в малярстві.
Батько боронив Корнила, зокрема як поета. Цитував початок його “Мойсея”: “Мертва очам, німа для уха, жене від себе жизні духа”. Невже ж це не гарний початок опису пустині?” — казав.
— Гарний, але поверховими, — стояв при своїм Франко. — 1 цілого Мойсея він намалював зверху, а до глибини душі тієї великої людини не дібрався, може, навіть не пробував дібратися. Його звичайно цікавив рух, жест, грандецца. Люди на його образах — це не люди, лиш актори.
— І Мойсей на образі Устияновича також? —— питався батько.
— 1 Мойсей. Подивіться, як він стоїть, як таблиці тримає, як дивиться на вас.
Тут вони, Франко й батько, стали аналізувати біблійного Мойсея. Вив’язалася розмова найцікавіша, яку я коли-небудь чув. Оба розмовники мали незвичайну пам’ять і оба знали предмет, як не можна краще. Може, тому й залишилися на своїх позиціях, до порозуміння не дійшло. Чайковський у розмову не встрявав. Я був теж тільки німим свідком, жадібно ловив кожне слово, знаючи його вартість. Я тоді досить багато малював і тому пильно стежив за змінами виразу облич розмовників. Мене цікавила ця припадкова, жанрова картина: сільське приходство, парох, його гості, зелені рефлекси і живі слова. Здавалося, що Франкове чоло ще більшим стало і що обвідки кругом очей ще більше почервоніли, немов то він лихий, що далеко десь на селі знайшов людину з такою величезною пам’яттю і з таким знанням, яке мав мій батько. Подякував за обід і вийшов в город.
За хвилину вернувся.
— Ні, ні, отче, — звернувся до батька, — кажіть собі, що хочете, але мене Устияновичів “Мойсей” не вдоволяє. Побачите, якого я колись напишу.
і написав, але батько Франкового “Мойсея” вже не побачив.
