«Казка мойого життя» ГІМНАЗІЯ
Одного погідного пополудня, року Божого 1805, по Спасі, перед бережанський ратуш заїхало декілька возів та одна велика жидівська брика зі шкіряною будою. По втомлених конях та по запорошених людях знати було, що Приїхали здалека.
З брики, з-під буди, виліз один мужчина в духовнім і чотирьох у світськім одягу. Духовний мав на собі довгу рясу, яку звали реверендою, і чорний капелюх з великими крисами; очі за окулярами. Зі світських один був підстаркуватий, огрядний, якому візник мусив помогти зіскочити з брики, три інші були молодші й жвавіші.
За брикою торохтіли вози. З них вискакували молоді хлопці, літ 10 до 18, одягнені всіляко, бідніше і достатніше, як котрого батьки могли вирядити в дорогу.
За тими возами дорогою від замку до ринку надтягали драбинасті підводи, навантажені столами, лавками, скринями, шафами й клунками всіляких розмірів і різної форми.
За ними й поруч них бігла товпа цікавих бережанців. Часи були тривожні, воєнні, Наполеон не давав Європі спокою, його ім’я залітало навіть у найглухіші кутки.
Вечоріло, як бережанський ринок, від ратуша до церкви й до гирла Адамівки, заповнився возами й людьми. Не бракувало й бургомістра, радних города Бережан і видніших достойників міста.
Вітали вони приїжджих гостей та складали їм свої побажання. Гомоніла німецька мова, перемішувана деякими латинськими словами й зворотами. По короткому привітанні бургомістр казав відчинити головну ратушеву браму і впровадив гостей у сіни. Тут віддав найстаршому приїжджому добродієві ключі від дверей, що вели з сіней на поверх, і всі подалися туди по дерев’яних, скрипливих сходах.
Незабаром стали за ними виносити на гору привезений вантаж, покарбовані студентськими ножиками лавки та поляпані чорнилом столи й шафи. Виносила їх приїзд-на молодь, перекидаючись жартами й школярськими дотепами.
Скінчили й собі полупотіли по сходах нагору, а порожні вози покотилися на підсіння двох заїздних домів.
Цікаві бережанці постояли ще трохи перед засміченим соломою та паперами в’їздом до ратуша і розійшлись по своїх мешканнях, вдоволені з пережитих вражень.
Тільки вода на могутніх бережанських лотоках шуміла, а на недалеких полях підпелітькали перепелиці.
Так перенеслася достопам’ятного 1805 року, року битви під Аустерліцом і Шенбрунського миру, caesareo regia gymna3bi* зі Збаража до Бережан і розтаборилася в бере-жанському ратуші, де граф Потоцький відступив для неї даром цілий перший поверх разом з безплатним топливом для кільканадцятьох залів. Там вона й перетривала поверх сто літ на славу й чималу користь не лиш Бережанщини, але й цілого краю.
Кажуть, що кожний початок важкий, і початки бе-режанської гімназії не були легкі. Відбігала вона дуже далеко від того типу середньої школи, до якого ми привикли.
Мала тільки шість класів, бо сьомий й восьмий класи називалися філософією, й абсольвенти гімназії в Бережанах мусили йти на філософію до Львова. Зате п’ятаки й шестаки тішилися куди більшою повагою, ніж за наших часів. Шестакові професори здебільша казали dominus (по-німецьки “Sie”), а як хотіли його покарати, то не робили того прилюдно, в класі, лиш кликали до кабінету “на чорну каву’9, від якої чорно ставало в очах. Розсерджений професор не грозив шестакові “шевцем” і не називав його “свинопасом”, лише казав: “Ich werde Sie in die Gamaschen stecken lassen”, себто: “віддам вас до війська”, що було не будь-якою погрозою, хоча би тому, що у війську тоді служилося літ двадцять.
Гімназія стояла під проводом префекта, директором був місцевий староста, його заступником латинський парох, а на візітацію приїздив зі Львова один із латинських каноніків, що був одиноким інспектором усіх шкіл в краю. Наукова програма не була надто велика: вчили мови — латинської, грецької, німецької й дещо польської історії, географії та математики. Найбільше вимагали латини й німецької. Рідною мовою у школі не вільно було говорити. Хто забувся і промовив слово, діставав на шию “signum”, або “Sprachzeichen”, себто книжечку, оправлену в дощечки, в яку вписувано ім’я, прізвище й характер винуватця. Мусив він ходити з тою відзнакою так довго, поки не лриловив котрогось зі своїх товаришів на тому ж гріху.
.” Цісарсько-королівська гімназія (лат.). — Ред. Пан (лат.). — Ред.
Тоді перекидав “вцршт” зі своєї шиї на його. В суботу господар класу переглядав “сігнум” і карав усіх, що були там вписані, а останнього найбільше. Не був це якийсь окремий бережанський винахід, такого жорстокого способу науки латинської мови вживали також у Західній Європі. Але зате по-латинськи балакали бережанські ученики краще, ніж рідною мовою.
Української мови ані греко-католицької релігії довгі часи не вчили. Наші предки ходили на науку латинської релігії. Навіть свят наших не святкували. Що лиш 1827 року вийшов декрет з цісарської канцелярії, щоби у школах, де є четвертина учеників греко-католиків, десять днів святочних греко-католицьких було вільних від науки.
Зате латинські свята, особливо ж “Боже Тіло”21, обходили дуже величаво.
Та найсвяточніше відбувався кінець шкільного року. Тоді великою занавісою закривали іконостас у церкві*, а на місце тетраподу ставили довгий стіл, прикритий зеленим сукном. За тим столом сідав на першому місці староста, як директор гімназії, а коло нього праворуч і ліворуч інші достойники. Префект давав рукою знак, із хорів гриміла могуча “інтрада”, грана військовими сурмачами. По інтраді ретор, себто один із учнів шостого класу, виголошував панегіричну промову і старенький префект відчитував прізвища найкращих учнів кожного класу. “Ріаетосіопаи БШІЇ”**… імярек, на хорах “туш”. Знову прізвище преміянта і туш, і так аж поки не пролунали прізвища всіх найкращих учнів гімназії.
Довго ціле місто дивилося на них як на героїв дня, а деякі з них, як ось, приміром, пізніший наш митрополит Литвинович22, що все був першим у класі, перейшли до історії.
За моїх і за мого батька часів не було вже тих дивних звичаїв. Розказував про них мій дідо, Михайло Глібо-вицький, коли я йшов здавати вступний іспит до гімназії. Слухалося цих оповідань, як якоїсь легенди із прадавнини, коли ще не було ні залізниць, ні телеграфів, коли люди замість на годинник дивилися на сонце на небі, коли
Тому відбувалося цс в церкві, бо вона була навпроти гімназії, кільканадцять кроків від неї, двері в двері. У церкві також дзвонили три чверті на восьму, щоби хлопці йшли на науку до гімназії.
Відзначаються (лат.) .— Ред.
ученик шостого класу перед п’ятаком знімав з голови шапку і… коли батькові не “тикалося”, лиш казалося “ви”.
1 не одно, що колись було й минуло в Бережанах, мерехтить нині в нашій пам’яті, як семибарвна веселка, як незабутня легенда, і не один із нас питається зітхаючи: “Як там тепер?”
«Казка мойого життя» ГІМНАЗІЯ У 80-тих РОКАХ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ
Бережанський ратуш доволі великий одноповерховий прямокутник. На долині найвсілякіші крамниці, а на поверсі гімназія.
Та ще має ратуш вежу, на яких три поверхи високу, з годинником, що досить точно видзвонює години, і з хору-говкою на шоломі. Вежа струнка й непогана собою, тільки виростає вона прямо з бляшаного даху без окремої підстави, і тому немило вражає око, що привикло до деякої логіки в архітектурі.
У середині ратуша подвір’я. Невелике, але зате брудне. Ах, що там за бруд, того й описати годі!
А все ж таки і в тім подвір’ї крамниці та крамнички. Купці, не нашої віри, меткі, проворні, крикливі. Як якого селянина дістануть у свої руки, то будь він сам начальник громади із Шибалина або Лапшина, а не вийде на світ Божий, не добивши торгу.
Не раз там такий рейвах зчинився, такий луск та ляск долонь, що, гадав би ти, побилися й порізалися люди, а між тим це тільки Мошко “спустив шустку”, а Гринько Коваль “докинув п’ятнадцять нових” і — погодилися. Гринько обтирав піт і ховав товар до кобелі, а Мошко пе-речислював гроші і приглядався, чи нема фальшивих.
Перелистовував я раз німецьку книжку на тему купецької психології. Дуже цікава була книжка, але гадаю, Що куди цікавішу можна би написати про психологію купців із бережанського ратушевого подвір’я. А матеріалу не бракло б, бо тих крамниць у чотирьох боках ратуша та в подвір’ї було, може, півсотки разом зі знаменитою, але то дійсно знаменитою м’ясарнею Москви. Пан Москва, заживний громадянин города Бережан, міг ставати до Конкурсу в Празі, Відні і де захочете, а скрізь його вироби дістали б перворядну нагороду. Об’ємистий, рум’яний, все усміхнений, у крамниці в білім фартуху, на місті в соліднім, короткім англезі, належав до тих бережанців, без яких, здавалося б, Бережани не були б Бережанами. І ми, бережанські гімназисти вісімдесятих років, були тієї самої гадки, бо скільки-то добрих булочок зі шинкою від Москви з’їлося на великій паузі, зокрема по першім. А зате, як болюче відчувався ароматичний подих, що залітав крізь відчинене вікно з його крамниці до класу тоді, як у кишені не було “ані грейцара”.
Два довші боки бережанського ратушу мали по одинадцять вікон, а два коротші по сім, разом, коли не милюся, бо з мене марний математик, разом 36. Досить тоді світла вливалося в нашу гімназію, але й досить треба було свічок, якщо випало якесь надзвичайне “парадне свято” і прийшлося “робити ілюмінацію”. Кожен клас освічував свої вікна, й ні один не хотів бути гіршим від других.
Але в самій гімназії ніякого освітлення не було, бо Бережани не мали ще тоді ні газу, ні електрики. Світилося декілька нафтових ламп на дерев’яних кривобедрих стовпах в ринку та по кращих вулицях, але й вони часто-густо гасли, бо вітер їх здував. Та це нікого не дивувало й не сердило. Справжній бережанець знав кожний камінь, і кожну яму на вулиці, і кожну баюру, а чужинці в Бережанах по ночах не волочилися. Самі ж Бережани найкраще виглядають при місячному світлі. Мені донині чомусь-то здається, що місяць ніде так не світить, як у Бережанах, і що ні один водопад так не шумить, як могутня каскада води на бережанських лотоках, і що ніде так фіалки не пахнуть і солов’ї так не співають, як…
Е-ет!.. Лишім це, ходім до гімназії, бо спізнимося, а до гімназії, відома річ, спізнятись не вільно.
Гімназія, як я до неї прийшов і перед та по мені, мала зали не по нинішніх приписах шкільної гігієни, а от так собі, щоби вмістилося сорок або й п’ятдесят хлопців. Тільки одна була більша. Нам тоді здавалося, що дуже велика, хоча й трохи занизька. Там відбувалися щонеділі в свята та перед Великоднем екзорти. Поверх двісті хлопців слухало їх, і в залі ставало так душно, що наймолодші не витримували й деякі мліли.
У тім залі влаштовувано також концерти, та про них згодом, як прийде на них черга.
У залах було так, як звичайо по школах. Покраяні ножиками лавки, катедри, одна-дві шафи й вішала на плащі. По стінах географічні карти й образи. Бідно, але чисто. Знати було дбайливе око доброго господаря її, директора. Здовж залів коридор з вікнами на отеє пахуче подвір’я. їх, мабуть, ніколи не відчиняли.
Коридор був не вузький і не широкий, такий, що чотирьох людей могло поруч себе пройти вигідно.
За часів Маркіяна Шашкевича сіни були вимощені цеглами, як по монастирях буває, пізніше вставлено дошки, мабуть, дубові.
Гімнастичного залу гімназія не мала, і вправи відбувалися вечорами (гімнастика була предметом надо-бов’язковим) по отсих коридорах. На кожнім закруті коптіла нафтова кухонна лампа, щоб знати було, куди повертатися та щоби собі хто голови не розбив. Можна собі уявити, який луск по цілім ринку лунав, коли сорок хлопців, або більше, маширувало по цім коридорі, вмисне вибиваючи такт чобітьми або черевиками зі здоровенними золями. А копоти такі знімалися, як літом на гостинці.
Гімнастики вчив германіст Васильковський. Але він приходив звичайно тільки на початок лекції, вправи провадили його асистенти, шостаки, хлопці старші, сильні в руках і ногах, а менше в головах. Але слухалося їх, як і самого професора, не тому, що вони могли поскаржити професорові, але більше тому, що в гімназії була традиційна пошана й послух для старших.
Як скрізь, так і в нас, терціана вважали дуже важною особою, і тому хай мені буде вільно дещо більше про нього сказати. Називався він Дам, а його жінку жартівливо називали учні — Дамою.
Чи Дам був німець, чи мадяр — годі було збагнути, та Мабуть, що мадяр, бо більшість іменників була в нього ро-ДУ жіночого. По-польськи ані по-українськи ніколи добре балакати не навчився. Може, тому й балакав з нами дуже Мало, більше “на міґи”, ніж словами. Старий, сивий, старанно виголений чоловічок. Мав, може, не менше старий годинник, що його дістав був ще колись, як служив у ьійську й узяв першу нагороду за цільне стріляння.
П’ять хвилин перед кінцем години стояв Дам при Дзвінку. В одній руці годинник, в другій ключик від шафки, що в ній скривався шнурок від дзвінка. Часом годинник на вежі ще не вибив години, а Дам уже дзвонить, часом вибив, а Дам ще чекає, бо він ніякому годинникові не вірив, тільки свому.
Дам крім Дами мав ще дві Дамівни, гарненькі доні. Чемні, але горді. Хоч у гімназії тоді попадалися учні не першої молодості, не раз мужчини, що вже й у війську вислужили та з не одної печі хліб їли, то навіть їм до Дамівних ближче підійти не вдавалося.
Як прийшло літо, то Дама пекла пляцки зі сливками, і Дамівни продавали їх на паузах. Це була, мабуть, одинока нагода для старших учнів перекинутися з ними декількома словами. Молодші вдоволилися самими лляцками. Не знаю, чи це локальний бережанський патріотизм говорить з мене, чи Дама мала якісь свої куховарські тайни, досить, що таких добрих пляцків я вже ніколи не їв.
Може, воно й смішно згадувати про такі дрібниці, та ще в таких великих часах, як теперішні. Але спомини з гімназійних часів мають у нашій пам’яті своє окреме місце і свою власну міру. Не одну куди важнішу подію з пізніших часів забуваємо, а не раз дрібонький спомин із хлоп’ячих літ вирине з моря минулого і стане такий ясний і свіжий перед нашими очима, немовби це вчора було. Отак ті спомини з бережанських гімназійних часів із вісімдесятих років минулого століття виринають тепер пе-реді мною. І як же їх багато! Професори, товариші, знайомі (а в такім малім місті, як Бережани, знаються мало що не всі мешканці), наукові предмети, тисячі годин, пережитих у гімназії від першого до восьмого класу, оповідання про те, що тут діялося колись, перед нами, — все воно гуде в голові, як бджоли в пасіці, і проситься під перо.
