«Казка мойого життя» СВЯТИЙ ВЕЧІР
Чекаєш першої зірки.
Ось і вона! Хто має час, накриває або помагає накривати стіл. Парубок приносить “діда”, себто житній сніп, і ставить у кутку, пастух кидає під стіл в’язанку сіна і розстелює дідух по підлозі. “А тепер уважати на вогонь!” — остерігає усіх; він старий, йому й остерігати вільно. Не одно пережив і не одно бачив на своїм віку. Пожежі від дідуха також.
— А не забудьте там про часник! — кличе мама з кухні.
Кладуть часник під обрус на чотирьох кінцях стола, бо він має велику силу, його ароми бояться усякі недуги. Поміж тарілки кидають гіллячки темно-зеленої соснини. Та ще з ялинкою клопіт. Хоч вона буцімто й не наша, лиш з далекої півночі прийшла, але так вдомашнилася в нас, що тяжко знайти священичу хату, де її не вбирали б.
Ось і ялинка готова. Така пишна й розкішна, хоч малюй. А що буде, як по вечері всі свічечки на ній засвітять! Розкіш одна…
Нараз відзиваються пси, і в сінях чути шурання ніг. Входить дівчинка, обкручена великою маминою хусткою, бо надворі мороз, і каже: “Просили вас татуньо й мамуня, і я вас прошу на коляду”. Проговоривши ті слова, подає миску з дарунками, між якими бувають горіхи, мед, медівники, на що яку хату стати.
“А чия ти, доню? — питають її, вона каже, й записують на листочку паперу. — Подякуй мамуні і проси тату— ” ня, щоби на другий день свят прийшли до нас на вечерю”.
Та ще вона не зачинила за собою дверей, як увійшов хлопець. Так само кланяється і просить на коляду. За ним другий, третій, десятий. Хлопці й дівчата сиплять-ся, як з мішка. А всі такі повновиді, веселі, здебільшого багацькі діти.
Перейшли.
Тепер батько бере тарілку з просфорою, помащеною медом, всі підходять до нього, діляться нею і бажають собі усього добра.
1 про челядь на забувають. Батько й мати виходять до кухні, де накритий стіл до челядної вечері, і так само обмінюються бажаннями. З усіма, хто там є. Не дай Боже, обминути кого!
Що лиш тоді вертаються до їдальні, до пісного борщу з ушками, до риби студженої і смаженої, до голубців з грибками, до пиріжків з капустою і з сушеними сливками, до сушені, що її подекуди зовуть “узваром”, і до куті на-зимно. Страв повинно бути дванадцять, і як почислити все, що на стіл подадуть, то стільки й буває, бо Бог ласкав, не відмовляє родючої сили нашій землі.
“А квокати не будете?” — питається мама дітей.
Дітям того двічі й казати не треба. Вже вони під столом, у сіні. А там горіхи, ліскові й волоські, і цукерки в таких гарних папірцях, що аж їх обдирати жаль. Знаходять, тішаться, обмінюються ними, поки у вікні не появляться хлопці зі звіздою й поки крізь шибки не залунає коляда. Проспівали, й тато дає їм рукою знак, щоб ішли До кухні, де їх обдарують. Пішли, а на їх місце надтягнули ДРУгі, й треті, четверті, бо це їх свято, свято коляди. Як село довге й широке, скрізь вона лунає, а вітер її звуки несе і зв’язує з такими самими колядами по інших селах, по щлім краю, по всіх отих широких просторах, де живе наш народ. Коляда, золотий, небесний обруч, один із тих нечисленних, що тримає вкупі все, що своє, рідне, власне, святе…
Гаснуть свічечки на ялинці, і догоряють свічки в ліхтарях на столі, мама останки страви виносить до другої кімнати для духів, а челядь з кухні недощжену страву вгортає до путні й кладе в саду для вовків. Зорі меркнуть, вітер шумить і білим снігом обтулює дерева, хати та заду стежки й дороги. Село спить…
«Казка мойого життя» СЕЛО В ГОСТЯХ
Другий день свят.
Село має прийти на приходство в гостину.
Не ціле, — ті господарі, що на Святий вечір прислали дарунки, яблука, мед, медівники тощо, — душ двадцять кілька. Але де їх посадити? Хата мала. Ще найбільша кухня.
В кухні стоїть велика шафарня з переділками на муку й на крупи, до неї присувають столи і столики з покоїв, накривають обрусами, ставлять свічки в ліхтарях, тарілки й увесь потрібний посуд. Гості сидітимуть на стільцях і ослонах. Місце для всіх.
Страви вже давно готові. Сусідки помагали варити, мама лиш доглядали, щоб буяй смачні. Небагато цих страв: борщ, зі схабом гижки і кутя. Тут не в їжі діло, а в тім, щоб бути на вечері.
Горівки не дадуть, бо не годиться. Ще перед святами привіз Мартин чвертівку бережанського пива. Вип’ють по дві, три склянки, в голову не піде. Борщ у величезнім, залізнім баняку під покривою докипає на кухні. Гижки і кутя в комірці, на зимнім. Мама ще раз кидає оком на стіл, чи все в порядку. “А про хліб ми забули! — кличе. — От, бачите! І солі також нема”.
Доська крає хліб, один і другий бохонець, та кладе тарілки з сіллю. Зітхає. “Боже, коли то вона віддасться за Семка і коли Семко прийде на таку вечерю?..” А Семко якраз убігає в хату. “Ідуть, ідуть! — кличе. — Вже вийшли з церкви!”
Доська до нього: “Чось так кричиш, буцім по-людськи говорити не вмієш! От краще від пива чіп відбий, бо люди пити схочуть, а ти щойно зачнеш з бочкою возитися”.
Вона хоч ще не віддалася, а вже гримає на нього, як на свого чоловіка. Хай привикає… Але Семко не гнівається за те. Таку вже вдачу має, що любить гнів у сміх обертати. “Дякую тобі, — каже, — щось ми пригадала, бо я так на тебе задивився, що й про пиво забув”.
А все ж таки бочівку з пивом прикотив, підніс, поклав у ріжку на ослоні і підпер двома полінами.
— Та-ак! Але чіп відіб’ю аж за вечерею, щоб ліпше шумувало.
— Як собі хочеш. То вже твоя справа.
— Кажеш?
Я при вікні торчу, з ногами на ослоні. Вікно подвійне, в кухні тепло, морозу сильного нема, шибки чисті, як у літі. Так гарно. Не біло, а синьо, буцім хтось сніг синькою приправив. І ясно так, що аж до церкви видно. Видно, як тато сходять з гори, як дяк Янчинський підтримує їх під руку, бо стежка сильно вишморгана й не тяжко посовгну-тися. А за ними гурт господарів сходить. Сніжок політує й сідає на шапках, на чорних комірах від кожухів.
Пастух відчинив браму — увійшли.
Бог предвічний нам народився, Прийшов днесь, со небес, Щоби вздрів люд свій весь І утішився.
Янчинського голос напереді, господарі за ним потягають унісоно, тільки Зарічний басом гуде. Бас має такий, як ніхто. Глибокий, низький, мов із-під землі. Жінка каже, що він реве, як віл, але що жінка знає?
Ознаймив се ангел Божий, Нацеред звіздарям, А вчора пастирям І земним звірям.
А найбільший багач у селі, Кирикучка, має знов свій спосіб співання. Гукне з початку строфи, потім змовкне, а при кінці знов голосом потисне. 1 люди хвалять, що ніхто такого духу й такої сили в грудях не має, як він.
Слава Боїу заспіваймо, Честь Сину Божому І Пану нашому Поклін віддаймо.
Батько двері від сіней відчиняє. “А прошу, панове господарі, увійдіть, будь ласка!”
В кухні біло стає від нових кожухів і зимно, бо знадвору прийшли. Хвилина кашлю, коротка мовчанка, а там один із господарів починає вінчувати. Бажає батькові, мамі і цілій хаті щастя, здоров’я і всього добра від Різдва До Воскресения, від Воскресения до Вознесения, від Вознесення до сто літ, поки їм пан Біг призначив вік, у небі стояти, коруну тримати, всім нам посполу честь і хвала сему дому.
Батько дякує і просить розгоститися. “Тісно тут-бо, тісно, та що робити! Як прийдуть кращі часи, то, може, й для нас більше місця знайдеться, а тепер дякуймо Богові милосердному й за те, що є. Пане Янчинський, — звертається до реєнта, — поможіть мені пошанувати гостей”.
1 Янчинський помагає. В першу чергу визначує місця, де хто має сидіти. Це найважніше, бо треба знати і вік кожного, і становище, яке хто в громаді займає, і його маєтковий стан. Не можна ж посадити начальника нижче присяжного, а багачеві казати сидіти дальше від його бідного сусіда. Янчинський вже п’ятнадцять літ в Поручині дякує, і ніхто так сільських “царамоній” не знає, як він.
Визначив місця, дав знак рукою, всі встали.
“Рождество твоє, Христе Боже наш, возсія мірові світ разума”, — відспівав своїм високим, трохи вже здертим голосом батько, поблагословив стіл, їдять борщ. Мовчки їдять, не поспішаючись, щоби хто не погадав собі, що голодні. На кожну ложку дують, бо гаряче нездорово їсти.
Що лиш після борщу, як з’їли схаб із часником і заки взялися до гижок, почалася розмова. Зразу несміла, бо треба вважати, щоб не вирватися з яким дурним словом, а там щораз живіша та голосніша. Про погоду балакають, хвалять, що нема таких сильних морозів, як три роки тому, нарікають на низькі ціни пшениці і на високі податки.
“А ви хотіли би, щоби податки були низькі, а ціни на збіжжя високі?” — відзивається котрийсь, і всі сміються. Як сміється Курикучка, то лавка під ним тріщить, а як Яцко Стельмах розсміється, то всі зуби йому видно, — білі, як сир. Семко біля бочівки з пивом порається. Відбив чіп, але заки заложив піпу, пиво вдарило вгору. “Замикайте двері, бо втікне!” — жартує реєнт, і всі знову сміються. А він розказує, як то раз у дворі, як посесор толоку справляв, чіп скочив і гуменного в голову тарахнув. “З такою ґулею ходив, як яйце”.
Семко наливає пиво в склянки. Склянки тонкі. Коваль не привик до тонкого скла, потиснув, і склянка тільки — хрусть! Пиво на дідух потекло. “Ов-ов-ов, — падькає коваль, — куди хлопові до такої делікатної склянки”. Подали ковалеві другу склянку, вже грубшу, таку від муштарди. “Та ви ще й тої не роздушіть, — остерігає реент, — бо третьої вам не дамо, і без пива додому підете. А пиво, знайте, добре, як мало коли. Дивіться, яка піна, не піна, а сметана”.
Хвалять бережанський бровар. Чеського броварника граф прийняв, а чехи вміють пиво варити. Граф сам пива не п’є, лише дорогі вина, але він любить, щоби в його маєтках усе було найкраще.
— Так, так, — відзивається війт. — Не мають кривди його люди, не мають. Лісничий послужить літ кільканадцять і купує собі або кам’яницю у Львові, або село. Кажуть, що раз йому хтось доповідав, як то у нього служба багатиться, а він і каже: краще най багатяться, ніж мали би сходити на дідів.
— А раз як йому радили, щоби одного лісничого відправив, бо він вже забагато накрав та розбагатів, то граф на те: “цей вже має досить, може, більше й красти не схоче, а як прийму нового, голодного, то заки насититься, скільки він накраде!”
— А бідний христєнин як яку там патичину з лісу притягне, то злісний до суду подає.
— Або на місці стріляє.
— Як тоїідь в Урмані було.
Не на графа нарікають, а лиш на його челядь, на графських посіпаків, бо то не така біда з панами, як з підпанками, кажуть…
Кутю подали. Кутя добра, з медом і з родзинками. Але не всі її люблять. Християнин волить дриглі.
— А не знати, як будуть сего року пчоли роїтися? — відізвався Антін з кінця, бо він мав пасіку невелику.
— Киньте кутю на стелю, то будемо знати.
Антін кинув. Кутя густо до сволоків поприлипала, купками.
— 1 рої будуть добрі, і копи густо будуть стояти, — казав Кирикучка, але по очах видно було, що він у ніяку ворожбу не вірить, буде, як Бог дасть і — тільки.
По куті батько дякує гостям, що не забули про нього, і просить не забувати й надальше.
— А про кого ж ми й маємо пам’ятати, як не про нашого отця духовного, — відповідають. Просять не гніватися, як не вгодили чим, бо то різно буває, і люди не такі, як треба.
Батько також просить, щоби вибачили йому за таку марну гостину, але самі бачать, яка тісна хата і які то наші багатства. Та, може, Бог дасть, що і в наше віконце загляне колись сонце. Будемо Бога взивати й руки прикладати. Поширимо просвіту, довідаємося з книжок, як другі народи живуть і що доброго в них, запровадимо в себе, бо хто не поступає, той лишається позаду.
— Авжеж, авжеж. Святу правду єгомось кажуть, — притакують.
А тоді війт.
— Добре нам тут бути, і сиділося б до рання, але наші єгомость трудні, а завтра знов мають відправу. Підемо хіба.
— Підемо, підемо! — встають і прощаються. Виходять. Пастух Василь замикає браму за ними. За брамою розходяться направо й наліво.
Сніг під чобітьми скрипить, вітер загладжує сліди. Моргають зорі — мороз бере.
— Бердо-о! — чути голос нічного сторожа під церквою на горі.
«Казка мойого життя» ЗИМОВИЙ РАНОК НА СЕЛІ
“Зимовий ранок на селі” — це була тема, що її завдав нам у четвертому класі, зимою, професор польської мови Алойзій Штайнер. Мені вона дуже подобалася, бо я любив село в кожній порі року, а зимою зокрема. Рішився я опрацювати цю тему віршем, і то в трьох сонетах.
Чому саме в такій формі? — спитаєте. А тому, що Міцкевичеві “Кримські сонети” вмів я напам’ять, і сонети вважав верхом поетичної форми. Це одне, а друге — хлопці в четвертому гімназійному класі люблять пориватися з мотикою на сонце: це, звичайно, час найменшої самокритики. Польської мови вчили нас добре, я володів нею знаменито, чому ж тоді не спробувати сонетів?
По довгих зусиллях два з них були готовь Але до третього вплів я соціальний мотив про хлопську біду зимою, про голод і студінь, і цього третього сонета ніяк не міг зв’язати з двома попередніми. Він був інший і куди гірший від тамгих. Завтра мали ми віддати зшитки, а нині пішов я до Яричевського. Він прочитав мені свою працю, переписану каліграфічним письмом начисто, кільканадцять чотщюстрічкових строф, гладких, легких, дзвінких, — кілька зимових образків, кілька вдатних порівнянь і при іменниках самі влучно підібрані прикметники. У цих віршах розказував Яричевський, як то село будиться зі сну серед снігів і мряки, як позіхає димами зі стріх і коминів, як зиркає огнями, що розпалюють господині, щоб варити обід, як худоба ревом дає про себе знати і як з воріт виїжджають сани по дрова до лісу або до міста на торг. Нараз “тра-а-ах!”, лунає постріл, — знак, що в графських лісах починаються лови.
Я уважно прочитав цей вірш і похвалив за нього автора, хоч не любив, коли мене хвалили, і не вмів хвалити інших, бо хто я такий, щоб мав право когось хвалити? Але своїх сонетів уже не скінчив, тільки завдання написав прозою.
Минуло яких десять днів, професор Штайнер приносить справлені зошити й каже:
— З тої пори, як мені в Дрогобичі польські завдання писав Іван Франко, я такої гарної праці, як оця, ще не мав*.
Клас зацікавився, бо професор Штайнер не любив нікого хвалити, він дуже гостро оцінював домашні праці своїх учнів, і загалом, вдоволити цього гіркого і не-довірчивого чоловіка було нелегко.
Хто ж це так догодив йому, що він його хвалить, і то так дуже? Над класом повис великий знак питання.
— Найкраще завдання написав Яричевський, — заспокоїв нашу цікавість професор. — І то написав його віршами, — говорив далі, — такими гарними віршами, що я їх вам відчитаю.
Клас напав наглий кашель, такий прикметний для вияву окритого глуму й критичної іронії, бо в класі було декілька товаришів, що недолюблювали Яричевського.
Професор Штайнер знав дуже добре польську граматику та історію літератури з біографіями письменників і
Раз проф. Штайнер закликав мене до свого мешкання і показав мені два зшитки в бронзових обкладинках: були це завдання, які йому писав своїм характеристичним письмом наш великий письменник. Жаль, Що ніхто з нашого громадянства не добув їх тоді і не зберіг.
змістами їхніх творів. Знав, де, коли й що про них понаписувано, він брався навіть докінчувати недописану драму Словацького, але не мав дару слова й читав так якось дивно, що ввесь приваб читаного твору під тиском його вимови кудись дівався. А все ж таки вже по першій строфі вірша Яричевського кашель у класі ущух, бо навіть найбільші вороги Яричевського мусили признати, що вірш був гарний і написаний бездоганно.
З тої пори Яричевський став відомий не тільки в гімназії, але і в цілім місті, як признаний поет. Він іще вище носив голову і ще тяжче ходив, буцім йому нелегко було носити в голові таку безліч ямбів і трохеїв.
— Ось воно як! — казав до мене. — Хай знають, як мені легко було б стати їхнім поетом, але я все-таки писатиму для своїх і по-свому.
Слова дотримав і тільки раз спроневірився рідній літературі. Тоді, як був на студіях у Відні і тяжко борикався з бідою, написав по-польськи сенсаційну повість “Дзіка Ружичка”. Друкував її у Відні місячними зшитками, і з гонорарів за ті зшитки він деякий час жив, хоч ці гонорари були непристойно низькі*.
Тоді як Яричевський був відомим поетом у цілих Бережанах, від Посухови до Лісник і від Хаток до Сівка, на мене дивилися, як на “многонадійного маляра” в майбутності. Але вірші я також писав, тільки не в окремім альбомі, лише на маріінесах книжок і зошитів, де вони й пропадали так само скоро й непомітно, як скоро й непомітно являлися з-під мого пера.
А все ж таки мене куди більше манило до себе малярство.
Гарна лінія профілю людської голови, граціозний рух кота, молодий жеребець у бігу захоплювали мене. Шовковий шум трави, розгойдані вітром берези, розігріті пні ялиць в гаряче літнє полуднє — жили й розмовляли зі мною своєю таємною мовою. На краєвид міг я години дивитися, забуваючи про всіх і вся, хоч у цьому краєвиді нічого незвичайного й не було б, ні гір, ні водопадів, ні руїн старосвітських замків. Вузенькі смуги селянських нив, перекроєні польовою доріжкою, місток над річкою,
Це він сам мені розказував і навіть показував один зшиток тієї “Дзікої Ружички”.
що ледве слизить, самотній корчик, що ним вітер хитає, а там далеко десь темний вал хмар, за які скотилося сонце, — такий собі звичайний, незамітний краєвид був не раз предметом моєї малярської насолоди. Краски приваблювали мене не тільки в своїх гармонійних зіставленнях, у численних відтінях і переливах, але й кожна зокрема, сама собою. Фіолетова викликувала усмішку на вустах, зелена втишала нерви, синя настроювала до мрій.
