«Казка мойого життя» НАШ КАТЕХИТ
Заступником директора Куровського був наш катехит, отець Михайло Соневицький, широко й далеко відомий педагог та опікун молоді. Високий, огрядний, повновидий, все гладко виголений і гарно та чисто одягнений, належав до тих нечисленних людей, що без них, здавалося, не лише Бережани, але й цілий світ не міг би існувати. Такої гадки були по крайній мірі ми, його учні. Без нього сумно було б і в гімназії, й у місті, без нього всі ми почувалися б сиротами, бо не було б до кого звернутися за допомогою і порадою. Часто-густо навіть звертатися не треба було, бо отець совітник Бог знає звідки знав про кожний прикрий випадок, про кожну халепу, в яку попав його ученик, і рятував його, не чекаючи, аж він прийде й попросить. А як прийшов, то отець совітник зустрічав його словами: “Знаю, знаю, не потребуєш мені казати, брате”. 1 якщо петент із власної вини попав у біду, то починалася коротка, але дуже переконлива наука, а якщо провина була не малої міри, то наука переходила в догану, висловлену голосом грізним й сердитим, — таким, що “душа виновникові в п’яти втікала”.
Але нараз голос цей змінявся, з грізного ставав лагідним і спочутливим.
“Уважай же, щоб мені того більше не було, моцюмпане”.
Це “моцюмпане” попадалося рідко, але все ж таки попадалося, як залишок з якихось-то давніх, дуже давніх часів.
Скільки літ мав отець Соневицький, того ніхто з нас Не вмів би сказати й про те, мабуть, ніхто й не думав. Як сокира відскакує від твердого дуба, так, здавалося, час відскакував від нього. Літа не імалися його. Лице гладке, очі ясні, хід жвавий, рухи живі, невже ж так виглядає старий чоловік? А все ж таки отець Соневицький був катехи-том мого батька — молодим, значить, за моїх часів не міг бути. Але старістю своєю не хвалився, і я не пригадую собі, щоб він коли покликувався на неї. Навпаки, здавалося, що він хоче бути і є вічно молодим і що саме тому молодь розуміє його, а він її. Бувало, як розсердиться у класі, як крикне, стукне ногою і кулаком вдарить об ка-тедру, то клас завмирав й деревів. Так ми собі уявляли розсердженого Зевеса .
Але сердитість тая ніколи не тривала довго. Хвилина — і кров відпливала з його обличчя, очі лагідніли, на вустах являлася добряча, вибачлива усмішка. Ще трохи — й отець совітник розказував щось із своєї багатої життєвої практики, часто-густо так дотепно, що клас сміявся сердечно, забуваючи про ту тривогу, що її перед хвилиною переживав.
Отець катехит мав звичайно останні дві години. Коли ж він в годині восьмій ішов з церкви не на снідання до хати, а до гімназії, то це був знак, що директор виїхав кудись або занедужав і він буде його заступати. Пословиця “як кота нема, то миші гуляють” не мала тоді ніякого примінення. Життя в гімназії йшло, як швейцарський точний годинник; заступника слухали так само, як і самого директора, хоч і вчителі й ученики добре знали, що він, хоч би навіть хтось провинився, директорові того не скаже. Катехит Соневицький по своїй природі був не прокуратор, лиш оборонець. Не тільки він і директор, але й їхні родини жили з собою у щирій приязні. З деякими професорами наш катехит дружив, з іншими жив у добрій злагоді. Не пригадую собі, щоби з ким ворогував. Тому-то як просив за котрогось із своїх учеників, то мало хто йому відмовляв.
Був тільки один, а саме професор Шліцер, котрого навіть Соневицький, мабуть, ніколи не просив, а директор також ні. Знали, що він того не любить і що ніяка просьба не поможе, лиш скорше зашкодить. Був це “кам’яний професор”. Учив знаменито, вимагав багато, не всміхнувся ніколи, хіба іронічно, жартів не знав.
Тяжко було знайти так неподібних до себе людей, і 3 вигляду, і з вдачі, як він і Соневицький. Два світи, ДО* інші породи. Шпіцер, як той кіт, ходив одинцем, Соне-вицького все бачили в товаристві — як не старших, то учеників. Не раз кілька провадило його. Розмовляв з ними свобідно, жартував і, жартуючи, вчив, — вчив найвищої науки, науки життя. Не було в тій науці ані якоїсь окремої системи, ні програми, не було охоти виховувати ідеалістів ані позитивістів. Виховник хотів бачити тільки здорове морально й фізично покоління, яке вміло б собі в світі дати раду в тих, як звичайно кажеться, тяжких часах.
Великою нашою хибою вважав він брак товариської оглади і недостачу так званих форм. Це, на його гадку, відбирало нашому молодому чоловікові певність себе і, в порівнянні з сусідською молоддю, провадило до небажаного й шкідливого почуття меншевартості. Від цього почуття до національної байдужності, або й до апостазії, було вже недалеко. Тому-то при кожній нагоді звертав він увагу на товариські форми.
Пригадую собі, якось одного разу розказував нам, як то він одного молодого чоловіка возив свататись. Панночка була гарна, добра, освічена і з доброго роду. Так що ж! Попросили до обіду, а кандидат на мужа як став сьорбати борщ, їсти ножем рибу та ніж до вуст пхати, то нічого з того сватання не вийшло.
“Мною аж підкидало на кріслі, — скінчив отець совітник. — Печеніг і — годі! Коли б я знав, що він такий, був би з ним не їхав. Шукай собі такого свата, як ти сам. Пощо мені сорому набиратися?”
Оповідання було живе, як новела, ілюстроване рухами й показом, як то жених не вмів собі дати ради з волоським макароном, як дув на чорну каву й скільки хліба накришив при своїх тарелях. Ми слухали й сміялися сердечно. І, мабуть, ні один із нас тих гріхів, що герой оповідання, не поповнив уже в своїм житті.
Наш катехит був великим ворогом нікотину. Тютюн Уважав за один із найбільших гріхів молоді й причиною не одного лиха. Знав, що курити вчаться, звичайно, молоді хлопці, часто-густо вже навіть у першому гімназійному класі. Тому-то й розказував нам, як то такий молодий курець з папіроскою в руці заснув. Папіроска висунулася на Постіль, постіль затлілася, а що в тім віці хлопці мають звичайно твердий сон, так і наш безталанник збудився що лиш тоді, як усе ліжко стояло в огні. Якось цю пожежу вгасили, але передчасний курець мусив кинути школу й їхати додому, бо батьки його були бідні й не могли йому купити ні нового вбрання, ні книжок, а вчителі також не дуже-то добрим оком дивилися на нього.
І це оповідання було настільки живе й пластичне, що не одного відстрашило від куріння.
Перед їздою на Великодні свята розказував нам отець Соневицький, як то раз їхали “такі, вважаєш, шкубенти” на возі й позакурювали собі дзигара, буцім якісь пани. Котрийсь кинув “з вервою” недокурок, але попав не поза драбину, а на віз. Запалилася солома, а що в полі не було чим огня гасити, то віз згорів, мов ватра. Добре, що коні повипрягали.
“Можна собі подумати, як тих хлопців батько й мати вітали. Я в їх шкурі не хотів би бути і нікому того не бажаю”.
Таких оповідань було в нашого катехита, наче снопів у жнива в стодолі. Для першого та другого класу були вони простенькі, як про пожежі від папіросок і т. д. У вищих класах гімназії чули ми складніші історії, підкріплені датами подій та іменами дійових осіб.
Найчастіше повторювався мотив про чоловіка, що зійшов на пана. Селянський син, батьки витратилися, щоб його вивести в люди, а він уже в п’ятому класі сти-дався своєї мами в кожусі, втікав від неї в місті, але за возом, осторонь від людей, витягав від тої мамуні останній гріш на різні, буцімто шкільні потреби, яких у ніякій школі ніколи не було. У сьомому класі знайшов собі панночку, що сміялася з нашої мови, а його називала дурним Грицем. Але все ж таки як скінчив університет, віддалася за цього дурного Гриця й перетягнула його на свій бік. Відрікся своїх батьків, віри, народу й до рідного села навіть не показався ніколи.
Кінчаючи це сумне оповідання, наш катехит підносив голос, кричав і тупотів ногами так сердито, немовби цей грішник сидів між нами в класі.
“Виродок, а не чоловік! На такого навіть плюнути не варто!”
І, помовчавши хвилину та заспокоївшись дещо, говорив спокійніше:
“А подумаймо лиш, як витрачується наше село, посилаючи своїх синів до середніх і високих шкіл. А що воно має за це? І чи багато є таких селянських синів, що турбуються пізніш тим гніздом, з якого вийшли? У деяких німецьких землях є звичай, що на кірмеш якогось села, буцім у нас на празник, приїжджають усі інтелігенти, що з нього вийшли, разом із своїми жінками й дітьми. Святкують його спільно. А бувають між ними люди з високими титулами, імена славні й відомі в світі. Вони того не показують по собі. Донька ексцеленції танцює з сільським парубком, бо це її свояк, бо це односельчанин. А в нас? Ви знаєте, як у нас? Не потребую вам казати…”
Отець катехит витягнув хусточку з кишені й обтирав краплистий піт з лиця.
Але, може, спитається хтось:
“Коли ж учив отець Соневицький, якщо він вигранував час на такі оповідання?”
Відповім, що наука на тім не тратила, бо його оповідання не псували плану науки, були тільки інтермецца-ми, вплетеними вряди-годи в сторінки поважного наукового підручника.
Наш катехит особливу увагу присвячував катехизмові й літуріці. Богослужби, воскресили канон, тропарі, кондаки, церковні книги — усе те треба було знати добре, бо здавали учні ці предмети так званими “партіями”. Партія, звичайно з чотирьох учнів, виходила з лавок перед ка-тедру, щоб ніхто не підповідав і не підсував книжки, і по черзі відповідав кожний на задане питання. Отець Соневицький хотів, щоб його вихованці розуміли те, що співається в церкві, щоб на селі кожний з них міг співати на крилосі, щоб пізнав і відчував красу нашого обряду та щоб прив’язання до церкви в’язало його з народом.
Крім релігії, в гімназії вчив ще отець катехит у двох нижчих класах української мови.
Був це предмет услівно обов’язковий, себто хто записався на нього, повинен був пильно на години ходити й Учитися, бо як ні, то міг дістати гіршу ноту з пильності.
Записувалися греко-католики, з поляків зголошувався іноді якийсь, один або двох, а з жидів не пригадую собі ні одного.
На науку призначували останню годину рано або пополудні, тоді, як учні були вже перетомлені наукою. Поляки й жиди йшли на обід, а ми ще мусили одну годину сидіти в класі. Вони нам “моркву стругали”, ось, мовляв, ми вже собі йдемо, а ви ще мусите годину сидіти, за кару, що ви русини. Тодішні підручники до науки рідної мови були не найкращі. Всякі уступи з історії, природи, описи чужих країв та виїмки з творів рідної літератури віршем і прозою. Читали ми їх, дещо пояснював нам учитель, а кращі поезії виучували напам’ять і декламували.
Катехит отець Соневицький україністом не був, учив по власній уподобі, але мав такі твори, що ними щиро переймався, як Шашкевича “Цвітка дрібная”, “Бандурист”, “Псалми Русланові” або Шевченкові “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!” Умів їх напам’ять і силкувався декламувати з чуттям та експресією, що йому не все вдавалося, бо легко попадав у тон воскресного канону або страсних екзорт.
Зате знав він особисто деяких письменників, як ось Миколу Устияновича, Антона Могильницького58, Дениса з-над Серету59, та розказував нам деякі події з їхнього життя, що нас немало цікавило й заохочувало до уваги й науки, тим більше, що наш катехит і тут умів блиснути своїм дотепом і гумором. Таким чином помагав нам перенестися в часи Маркіяна Шашкевича і в події сорок восьмого року60. Від нього чули ми про перемиського крило-шанина Івана Могильницького61 і про тамошнього владику Івана Снігурського62, про Иосифа Левицького63, котрого “Дзвін” у Шклі розбився64, Иосифа Лозинського65, що 1846 р. вцдав “Граматику руської мови”, і про голову Руської ради Григорія Яхимовича66. Від отця Соневицько-го довідалися ми про з’їзд руських учених 1848 р., про батальйон “Руських Стрільців”, про бомбардування Львова і про полк наших добровольців 1849 р.67
Увесь цей історичний матеріал подавав нам катехит не у формі викладів, а принагідно як спомини із давніх часів. Деякі з тих споминів, як, приміром, про бомбардування Львова, залишилися мені в пам’яті донині, тим більше, що моя бабуня розказувала дуже живо про цю саму подію. Вона приїхала до Львова й примірювала сукню у кравця, як нараз луснув постріл і куля попала в бочку з водою, Ш° стояла в сінях. Так само донині пам’ятаю оповідання отця Соневицького, як то пізніший крилошанин і парох Ли-пиці, а тодішній молодий ученик гімназії отець Макоганський, стояв на варті на розі бережанського ратуша зі здоровезною палюгою замість кріса.
Завдяки таким картинкам, що їх отець катехит вмів живо малювати, години нашої мови минали нам не раз навіть скоренько, й ми не жаліли, що разом із товаришами поляками й жидами не пішли на обід, тільки залишились у класі ще на одну годину “за кару, що родилися русинами”.
Від нашого катехита, пізнішого шамбеляна, довідалися ми, яку то долю й недолю переходила наука нашої мови в середніх школах у Галичині. Він розказав нам, як наші предки в петиції з 19.IV.1848 р. до цісаря Фердинанда68 просили, щоб у вищих (середніх) школах нашій мові “призволено таке розширення, яке єсть одвітним рускій людності”.
У відповіді на це прохання було сказано, що наша мова в свому теперішньому розвою ще не годиться до викладів і тому спершу мусить бути креована катедра при університеті, щоб молодь могла навчитися своєї мови.
А поки що міністерство просвіти у вересні того самого року (1848) завело мову польську в усіх гімназіях Галичини й у львівській академії. А найдавніше, що сталося, це на внесок намісника Вацлава Залєського69 (Вацлава з Одеська), того самого, що так пильно збирав наші етнографічні матеріали та який на привітальне слово нашого посла Івана Жуківського відповів, що він родився на цій землі, що ця мова була першою, якою він у дитинстві довший час балакав, та що він “русинам не дасть зробити кривди”.
Русини, зневірені в намісника, вислали депутацію до цісаря до Ольмінцу, яка домагалася поділу Галичини на руську й польську і заведення руської мови в усіх школах руської частини краю.
На це прохання прийшов дозвіл учити тією мовою лише релігії, а всі інші предмети німецькою мовою. Відтак запроваджено руську мову як обов’язковий предмет навчання для всіх учнів русинів і поляків Східної Галичини. Тривало це до 1857 р. Тоді-то з обов’язкової стала наша Мова “взглядно обов’язковою”, себто кожний ученик міг вибрати собі мову, якої хоче вчитися: руську або польську. Десять літ пізніше (1868) всі мусили вчитися польської Мови, а руської тільки той, хто хотів.
І з обрядом нашим у гімназіях східної частини краю також різно бувало. Якийсь час учні греко-католики мусили перше вислухати відправи в костелі, а що лиш тоді могли йти на службу Божу в церкві.
Для нас були це події давно минулих днів, а для шам-беляна в отсих подіях окривалися спомини свіжі й болючі, мов незагоєні рани. Він не роздряпував їх, говорив стримано й якомога спокійно, буцімто воно так і мало бути, але ми чули, як під тим спокійним плесом хвилювало й бурлило почуття кривди й облуди. А відчували ми це тим живіше, що шамбелян, про що вже була згадка, мав незвичайно бистру пам’ять, він ніколи не помилився ані в датах, ані в прізвищах чи іменах дійових осіб. Після конференції він без нотеса кожному свому учневі міг сказати, з якого предмету він “виказаний” і з якого йому грозить зла нота.
Коли ж дехто з моїх товаришів нарікав, що не має пам’яті, то шамбелян сердився: “Не маєш, бо не хочеш мати. Пам’ять треба вправляти, як вправляється у грі на скрипці або на фортепіано. А може, ти дитиною пив алкоголь або курив папіроски? Стрібуй, давай псюкові горівку а побачиш, який з нього виросте песячий ідіот! Навіть не признавайся, небоже, що ти безпам’ятний, бо це нам, як народові, не приносить честі. Та воно бачите так: щоби щось тямити, треба в першу чергу хотіти затямити, коли ж ти дивишся у книжку або на професора, як він викладає, а думками лихий зна куди блукаєш, то певно, що ані з книжки, ані з викладу не скористаєш. А потім виправдуєш себе, що ти пам’яті не маєш. От воно як, моцюмпане!”
Поганіше було з граматикою, хоч підручник доктора Михайла Осадци (з 1876 р.) у переробці О. Лепкого70 та Й. Онишкевича був куди кращий від усіх так званих виписів. Але при науці граматики не було нагоди до споминів та оповідань отця катехита, треба було правил мови вивчитися напам’ять, і на тому край. Нелегко приходило-ся нам засвоювати собі правила етимологічного правопису, де писати “йор”, “йори”, “ять”, де “і” з коромислом, а де “о” під дашком, “щоб не затекло”. Але що правила ті були добре оформлені, то вже у третьому класі писали ми доволі правильно, а деякі з нас майже без похибок. Най-важніше — зналося, як треба було писати.
А все ж таки фонетику вважали ми своїм і то більше поступовим правописом і радо читали “Правду” й ті нечисленні тоді книжки, що були друковані фонетично. І ось у четвертому класі каже раз до мене Яричевський: “Пощо нам тих “йорів” та “ятів”, напишім завдання фонетикою”. І ми написали.
Минуло яких два тижні, приносить отець катехит справлені зшитки до класу й каже: “Такі добрі ученики, все мають з руської мови відзначаючу ноту, і ось їм до голови стрілила фонетика”.
Ми, себто я і Яричевський, схилили голови якмога низько, бо боялися, що отець катехит стане гніватися на нас. Але він говорив дальше спокійно:
“Усі культурні народи, німці, французи й англійці, пишуть етимологічно, і навіть їм на гадку не прийде фо-нетизувати свій правопис, тільки лінивий русин не хоче вивчитися тих декілька знаків, без яких ніяк не можна граматично писати… Візьміть же, — звернувся до нас, — і перепишіть свої завдання так, як Бог приказав, і на другий раз не робіть мені таких дурниць”.
Ясно, що ми не противились, бо й не думали починати боротьбу за фонетику, тільки з хлоп’ячої цікавості затіяли таку штуку. Кажуть, що в декілька літ пізніше, коли запровадили в школах фонетичний правопис, то двох “твердих” написали завдання етимологією. Отець катехит викричався на них, бо казав, що то не такі дурні, як вони, лише мудрі люди у Львові та Відні зреформували правопис, і тим новим, фонетичним правописом, а не пере-старілою етимологією слід писати.
“Попові дзвонять, попадю з села гонять”. Ці слова як не можна краще очеркували безталанну долю вдів і сиріт по наших священиках.
Доволі рідко складалося так, що вдовиця мала трохи призбираного гроша, попродала зайвий живий та мертвий інвентар, купила собі таки в тім самім селі, де був паро-хом її муж, кілька моргів поля, побудувалася й жила там аж до смерті. Поле давало хліб, корови молоко, пасіка Мед, город ярину, сад овочі — біди й недостатку не знала. У неділі й свята ходила до церкви, два-три рази в рік влаштовувала поминки по покійнім, нарід поважав її й називав “старою їмостею”, щоб відрізнити від нової, “молодої”.
Але, як кажу, бувало це мало коли — виїмково; звичайно вдовиця, якщо мала вже діти на своїх становищах, то їхала до котрогось сина або до доньки, а як залишилася з дрібними сиротами, то треба було розпрощатися з селом та перенестися до найближчого міста, де була гімназія, щоби цей дріб виховати й вивести в люди. Продавалося тоді бричку й залубні наслідникові, а вози, плуги й борони як не йому, то селянам, випродувалося худобу й коні і з одною коровою та якою там свинкою переїздилося до міста на новосілля. Добре, якщо можна було купити на передмісті якусь дряхлу хатину з ошкленим ґаночком і з кількома деревцями коло плота, все-таки зналося, що є свій власний дах над головою, а як ні, то наймалося щонайдешевше мешкання десь на відшибі від міського гамору й руху та починалося новий етап життя.
Вдові по священику, коли приходилось покидати село та йти до міста, не було так легко. На селі було все своє, а в місті не лише на харчі витрачувалося багацько, але й на одяги. На селі, при хаті, можна було будь-що накинути на себе, а в місті все-таки треба було якось одягнутись, щоби люди на язики не брали. Місто селу не рівня! То тільки так здалеку здається, що в місті краще жити.
І їмость навіть не зчулася, коли кінчилася та невеличка готівка, яку вона привезла із собою по ліквідації свойого сільського господарства. Жий з чого хочеш! Вдовина платня була смішно, а краще сказати, сумно мала. От на дрібні видатки, та й тільки! А тут жий та ще й діти посилай до школи. 1 книжку купи, і зшиток, і чобіт підзолюй, чи мало ще чого треба тим дітиськам? А вони навіть не питаються, звідки мама гроші на них бере. Літом по горах спинаються, зимою по леду совгаються, вони ж на те й діти.
І зажурена їмость кивалася, як верба над потоком. Що там ще можна було із золота продати, продавала, але й того не надовго ставало, залишався останній рятунок — гімназистів на станцію брати. Жили з того другі, проживе й вона. З олівцем у руці можна якось на своє вийти. Щоб тільки добрих хлопців дістати, не дуже бідних і не дуже збиточних, та ще таких, щоб вчилися не найгірше, бо як
їм будуть двійки грозити, то батьки на інші станції перенесуть.
1 тут то вже ціла надія на отця шамбеляна. Ніхто так не знав вдовиної біди і ніхто так не вмів порятувати вдовицю в її горю, як він. І учеників добрих післав, і на конференціях обстоював за ними, і самої станції перед господарями клас боронив, словом, бідній удові не дав кривди зробити. “Це моя своячка, вважайте”, — казав, якщо інших аргументів було замало.
1 не тільки те. Як сирота дівчина підросла, шамбелян часто-густо висватав її за питомця або за якогось іншого молодого надійного чоловіка. А робив це так, що ніхто й не догадався, аж його задум здійснився. “Бо то, вважаєш, тільки сир відкладаний добрий. Маєш женитися, то женися мені зараз, не чекай, аж люди розіб’ють, бо вони на те такі ласі, як каня на дощ. А якщо тобі важко розпрощатися з кавалерським станом, то йди, небоже, в штов-бур, як салата в жидівськім городі. Терціюм нон датур, моцюмпане!» (Третього не дано, мосьпане (лат.))
Скільки доброго шамбелян нашим вдовам і сиротам зробив, того, мабуть, і на воловій шкурі не списав би, але щоби він кому пошкодив, такого ніхто з нас не чував. Ніколи!
Зокрема, піклувався отець шамбелян бережанською бурсою. Вона завдячувала свій початок одному з тамошніх гімназійних учителів, Іванові Волчукові.
Був це шкільний товариш мого батька. Селянський чи дяківський син, скінчив гімназію в Бережанах, а потім філософію у Львові й дістав суплентуру там, де сам до гімназії ходив. Пригадав собі, як то він тут колись бідував, і щоби його учні такої біди не терпіли, хотів зібрати гроші й побудувати для них бурсу, хоч не таку велику й пишну, як мали поляки (бурса ім. Якубовського), а все ж таки свій власний кут, до якого могли би ховатися перед крайньою бідою.
І ходив Іван Волчук по всіх бережанських інтелігентських та міщанських хатах, об’їхав усі приход-ства й при кожній нагоді, на празниках, іменинах і весіллях, підходив до кожного свого чоловіка із своїм настирливим: “Дай! Дай на нашу бурсу в Бережанах».
І люди давали. Та доля не дала Іванові Волчукові скінчити свого доброго діла. Внаслідок студентських і суплентських гараздів помер ненадійно на сухоти. По смерті Івана Волчука продовжав його добрий почин професор Юліан Насальський71, чоловічок маленький і мар-ненький, але щирий і ревний, як тоді казалося, чоловіко-люб і патріот, відомий також як видавець і редактор “Бібліотеки для молоді”, так званої Бібліотеки На-сальського. Він не тільки принагідно збирав, де лише міг, датки на бурсу, але як прийшли святочні ферії та великі вакації, то обходив і об’їздив бережанський і сусідні повіти й настирливо витягав від людей гроші на “бурсу для нашої бідної шкільної молоді”. Люди давали що могли, дещо добув отець шамбелян і другі впливові патріоти від ради міста й від повіту, так що незабаром Бережани могли повеличатися своєю бурсою. Купили для неї гарний дімок на Олімпі, напроти греко-католицького приходства (шість кімнат, дві кухні, сіни напростріл і невеличкий город), бережанські столярі поробили столи, крісла, ліжка й декілька шаф, і бурса почала жити й розвиватися, не дивлячись на всілякі колоди-перешкоди, які їй чужі і свої добродії часто-густо підкочували під її низькі пороги.
(Проф[есора] Юліана Насальського “в нагороду” за його безкористовний труд перенесли до Коломиї).
Отець шамбелян, як катехит і опікун гімназійної молоді, відвідував бурсу щоднини — літом по п’ятій, а осінніми й зимовими місяцями по четвертій годині з полудня. Виходив разом із олімпійцями, тобто з учнями, що мешкали на Олімпі, з гімназії в ринку й, розмовляючи з ними по дорозі, доходив до бурси. Тут обійшов усі кімнати, кинув оком на всі столи й ліжка, на вікна, двері й підлоги, а тоді й починав розмову на теми науки й школи. Якщо котрий із бурсаків не провинився того дня чимсь незвичайним, то розмови проходили мирно, залишаючи по собі спомин про доброго опікуна молоді, а як ні, то ставали грізними, бо відбувалися не прилюдно в школі, а в замкненім бурсовім крузі. Шамбелян наганяв виновникові такого страху, що він, мабуть, тим самим гріхом не провинився вже більш ніколи. Шамбелян як кричав, то голос його, як Зевсові громи, гуготів над цілим Олімпом. “Викину з бурси, прожену з гімназії, щоби тут навіть духом такого грішника не пахло!.. Моцюмпане!”
Бурса зі страху мліла, але за якої там чверть годинки небо над нею випогоджувалося, отець шамбелян обтирав спочене лице білою хустинкою з нагрудної кишені й розказував щось цікаве, а то й смішне.
Звичайно, один із професорів українців мешкав у бурсі й провадив її, але отець шамбелян, незважаючи на те, відвідував її щоднини, літом і зимою, в дощ і в погоду. Мала наша бережанська бурса свої злі й добрі прикмети, свою, як бережанці казали, “ліхт і шаттензайту”*, але якщо вона не одному нашому хлопцеві помогла скінчити гімназію й вийти в люди, так у цьому немала пайка заслуги отця шамбеляна, як довголітнього й повсякденного її опікуна й добродія.
«Казка мойого життя» НОВИЙ РІК
Приходство в Поручині (дві милі від Бережан), куди мій батько перенісся з Крегульця (на Поділлі), заки я ще став ходити до школи, було найстарше не лиш у деканаті, але, мабуть, у цілій єпархії.
Ґанок на карбованих стовпах, дебелі двері, густо цвяховані, з таким штуцерним замком, що чужий чоловік не вмів його ні відчинити, ні замкнути, дерев’яні стелі з грубезними сволоками і двері з покою до покою на чопах, колені, не гибльовані і без клямок, тільки з затичками, врешті, малі вікна й височезні пороги — все воно нагадувало ті часи, коли люди казали собі, що хата є не лиш до мешкання, але й до оборони життя і маєтку.
В хаті тій були три невеличкі кімнатки, кухня, передпокій при ґанку й сінки при кухні. Тілько всього. Від в’їзду стояла вона на високій підмурівці, а від городу мала вікна так низько над землею, що пси заглядали крізь них До середини й облизувалися, як застали нас при обіді. Літом поручинське приходство виглядало, немов якась хатка з казки, бо по стінах, від землі аж до стріхи, спиналися чайні рожі, густо обсипані цвітом, а долом стелилися РУга й васильок.
Світлу і темну сторону (нім.). — Ред.
Але зимою не було тут так гарно. Хату, мов у кожух, вбирали в грубу загату, бо без того годі було би перетрива-ти морози.
Чудовий квітник і довга стежка від хати до саду, обсаджена винничками, спочивали під білою скатерткою снігу. Як повіяли вітри з-над великого бережанського ставу, хата тріщала й постогнувала, неначе нарікала на свою старість. Тільки комин сидів на високій стрісі й пускав дим під небо.
Тихо й спокійно плило щоденно життя в пору-чинськім приходстві.
Восени й зимою батько щодня правив службу Божу, а по службі Божій ішов на поминки до котрогось із селян, де пересиджував на розмові аж до вечора. Село не мало школи, письменних людей можна було почислити на пальцях, загалом культура в тім глухім куті нагадувала XVII століття, тому-то батько вважав ті розмови на всілякі теми з нагоди поминок одним із кращих засобів освідо-млювання села. На каву приїздив чи приходив додому, бо кава на приходстві куди важніша навіть від обіду.
По каві короткий відпочинок, а коли засвітили лампу, являвся дяк Янчинський на господарську нараду й здавав звіт про все, що діялося в селі. Та ще він не вийшов, як приходили “люди”, то найняти службу Божу, то до “отця духовного” за порадою, то прямо побалакати собі.
Батько був молодий, “працю над народом” уважав своїм святим обов’язком і не думав про те, як би то позбутися нецікавих гостей якнайскорше, лиш просив їх сідати й починав розмову.
Такий спокійний та одноманітний спосіб життя змінявся перед Різдвом.
Починалися святочні порядки. Білили стіни, лугом зливали підлоги й дерев’яні стелі, батько їхав до Бережан, буцімто по “справунки”, а на ділі, щоби того всього не бачити. Це вже належало до мами.
Свята минали як сон, і то короткий сон, бо всього мали ми шість днів, вільних від шкільної науки. День перед Святвечором і день по святах ішли на їзду так, що на самі свята залишалося всього чотири дні. І що це чотири дні?
Ще ти не розглянувся добре по хаті й по обійстю, ще не насанкувався й не наковзався на потоці, а вже збирай свої манатки і вертайся, звідки приїхав. Ціла потіха, що за кілька днів Новий рік. Батькові іменини.
Було це в нас велике родинне свято. Приїздили сусіди й гості з Бережан, пані й панове, душ двадцять кілька. Де й як вони містилися в поручинській тісній хаті, в отсих трьох невеличких кімнатах — того я собі нині навіть уявити не можу. Але якось містилися а навіть знаходили ще й місце на столик до віста або тарока для старших панів, що без карт не знали забави. А раз, пригадую собі, бережанці привезли з собою гімназійну оркестру й молодь танцювала наперекір дідчій тісноті і на злість витоптаній підлозі, що, мабуть, пам’ятала ще ті часи, коли війська Хмельницького переходили під Зборів72. Гостинність розпирала стіни — та й годі.
Для мене на татових іменинах був один прикрий момент. Я мусив ще перед святами скласти коротке повінчу-вання, інструктор поправив його, вислухав, коли я навчився напам’ять, а в Поручині треба було знайти таку хвилину, коли батько був сам, і виголосити цей еляборат. Не раз цілу годину снувався я за батьком, як тінь, поки не припер його десь у кутку та не збувся цього конечного та нелегкого обов’язку. Потім уже й дихалося легше, тим більше, що гостей було багато, деякі мало коли й зустрічалися з собою й користали з нагоди, щоб набалакатися за всі часи, а на мене не звертали уваги, не казали декламувати “Белізарія” ані “Дай води, Аллаг, бо пропадаєм” і не задавали мені, як на діточу голову, досить важких питань. Бігав я з приказами від мами до кухні, а за кілька годин треба буде вертатися до Бережан, бо завтра школа, й це мене так тривожило, що все, чого я не торкнувся, з рук мені летіло, все одно, чи був це ніж, вилки чи склянка. Один такий поворот з батькових іменин, коли я був у гімназії, закінчився навіть досить трагічно.
Ще під час вечері зашився я поміж хутра на ліжку в передпокою і кріпко заснув. Гадав собі, що чей же не будуть розісланого хлопчиська насилу в мороз відвозити до Бережан, зачекають до завтра.
Та куди там! Дядько Кузеля із Звіринця, що приїхав був сам-один прегарними молодими кіньми, переконав Мого батька й маму, що найкраще буде, як я з ним поїду. Залубеньки на дві особи, нова бараниця, коні, як птахи, перелетять ті дві милі за одну годину. Збудили мене, й як я не просився, як не випрошувався, мусив одягнутися й їхати з дядьком. У залубеньках сиділо нас двох, а поміж нами торчала дубельтівка, бо дядько був лісничий і без рушниці в дорогу не пускався.
Коні дійсно як птахи перелетіли то дорогою, то оболоннями тих кілька кілометрів між Поручином і Гинови-чами. В Гиновичах треба було в’їхати в браму і попри ґуральню шульнуги на став, а тоді поперек ставу до Бережан.
До ґуральні з’їздилося з дуже прикрої гори. Ніч була ясна, й дядько нараз побачив, що брама була чомусь-то зачинена. Молодих коней годі було в половині гори в такім скорім бігу стримати, й тому дядько, щоб вони не увігналися в браму й не наробили каліцтва, повернув нараз направо, й залубні шульнули з берега на замерзлий став. Але берег був у тому місці зависокий і застрімкий. Коні з дишлем і орчиками відірвалися від залубень і полетіли на став, а залубні перевернулися з нами раз і другий та накрили нас собою. Я почув сильний удар у карк і втратив пам’ять. Коли прийшов до себе, побачив дядька, що обтулював мене бараницею і казав, щоб я сидів тихо й нічого не боявся, бо він піде шукати коней. Що лиш тоді зрозумів я, що мене рушниця так сильно вдарила, і пробував повернути головою, але не міг. Так само боліли мене руки й ноги, й ціле тіло. Довго дядько гукав і свистав на коні, врешті, зловив їх якось, припровадив, налаштував залубні, і незабаром були ми в діда, на бережанськім приходстві.
А ранком лікарі, перев’язка, ліки.
Два місяці нездужав я тяжко й не ходив до школи. Але року не втратив, навіть не казали мені здавати того, що опустив…
З тої пори я на всяку рушницю дивився кривим оком.
