“Климко” Тютюник скорочено

Григір Тютюнник “Климко” читати скорочено варто, щоб згадати головні події твору та пригоди героя.

Тютюник “Климко” скорочено

І частина

Климка розбудила холодна роса, що впала на його босі ноги. Хлопчик подивися на шлях і підбадьорив себе — збіжить він з гори й зігріється. Вдалині рожевіли крейдяні гори, а десь між них — місто Слов’янськ, біля якого солі — бери скільки схочеш. А за склянку солі можна було наміняти харчів.

Климко, після того як став сиротою, жив удвох із дядьком Кирилом, машиністом великого паровоза. Поки дядько працював, Климко порався в хаті, готував юшку й гарно вчився в школі. Дядько добре до нього відносився, коли приходив зі зміни, розпитував, як його помічничок був без нього, чи не боявся вночі. Климко охоче прибирав воду за дядьком, насипав йому запашної юшки, хвалився своїми чепурними зошитами й очікував традиційного гостинця, якого той ніколи не забував привезти з поїздки. Одного разу паровоз дядька не повернувся із рейсу — в нього поцілила бомба. Загинули машиніст і його помічник.

Климко залишився один. Тітка Мотя запропонувала Климку жити з нею, та він відмовився.

Мандруючи степом, хлопець прийняв рішення йти по сіль. Якось біля скирти, де спав Климко, проїхав німецький обоз. Солдат пішов за сіном і мало не застрелив бідолашного хлопчика. Климко пояснив, що йде по сіль. Старий воїн дав йому галет і сіль та поїхав далі.

II частина

Климко йшов уже восьмий день, він дуже втомився. Сонце пригрівало в спину, а земля була холодна, підошви босих ніг пробилися як дерев’яні.

Спочатку було йти легко, та згодом його почав мучити голод — останній сухар, який дав хлопчині аптекар Бочонок, він з’їв ще вчора вранці. Климко побачив город, де щойно вибрали картоплю, димок від згасаючого багаття. У розворушених ямках хлопчик знайшов кілька картоплин і підкріпився ними.

Ноги відмовлялися йти, особливо після ночівлі. Климко у відчаї бив їх, а потім почав розтирати легенько й перші кілометри йти потихеньку.

<…> Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко… І, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину. <…>.

Їхню станцію і барак розбомбили німецькі літаки, хлопець залишився з тим, у чому був.

Розгледівши копичку сіна, хлопець звернув з дороги.

III частина

У курені Климко згадував, як жив після пожежі на станції.

Коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у ваговій шахти. Він переніс із погреба те, що вціліло — картоплю, два кусники старого сала й кілька цибулин. Спочатку було холодно й незатишно, докучали щури. Потім Зульфат, товариш Климка, вигнав небажаних гостей димом, позатикавши нори вугільним жаром та допоміг облаштувати кімнату. Зульфат Гарєев дуже часто у нього залишався. Також у притулку Климка часто збиралося шкільне хлоп’яче товариство, дивилося на розжарілу пічку-буржуйку, прислухалося до гуркоту нічного бою і мріяло почуваючи себе на Робінзоновому острові.

Якось після короткого бою на станцію прийшли італійці. Грабували людей, забирали їжу, одяг, стріляли курей. У висілку почався голод. Люди міняли на базарі навіть коштовності на будь-яку їжу, особливо цінувалася сіль.

Якось Климко та Зульфат зайшли й собі на базар. Там якийсь бородатий дядько з села обмінював продукти на дорогі речі. Зверхньо й грубо вибирав, що йому сподобалося. Люди ремствували, але робити було нічого.

Раптом хлопці побачили свою вчительку Наталю Миколаївну. Вона стояла оддалік із немовлям, тримаючи в руках рожеву сукню, яку вдягала лише на свята. Бородань побачив плаття, захотів його взяти, але вчителька сказала, що йому вона нізащо не проміняє. Бородань презирливо про неї висловився, а Зульфат не витримав і пошпурив у нього каменюку.

Хлопці запропонували Наталі Миколаївні жити у них, адже її квартиру розгромили окупанти. Вони перенесли речі вчительки, а Зульфат роздобув залізну колиску для її малої доньки Оленьки.

Увечері прийшов до вагової дідусь Зульфата, приніс торбинку сухарів, подивився, як учителька поїть дитину чаєм, і сказав, що так не годиться, треба молока.

Климко оцінив їх положення та зрозумів, що запасів харчів на зиму їм усім не вистачить, необхідно йти у Слов’янськ по сіль, яку можна було обміняти на їжу. Зульфат хотів йти із ним, але Климко не дозволив, бо необхідно було комусь допомагати Наталі Миколаївні, та й дідусь його не пустить, а от він — сам собі господар.

Одного жовтневого ранку він вирушив у дорогу.

IV частина

Зробивши взуття із плащ-палатки, Климко зайшов до міста. Хлопчик йшов за людьми, які прямували на базар.

Великий базар зустрів сироту непривітно. Спочатку його обманула ворожка. Згодом Климко зустрів красиву дівчину, яка продавала темно-вишневу у квітках  хустину, а в руках тримала чорнобривці. Хлопчик зупинився біля неї, а вона злякалася, подумала, що він злодій. Безногий дядько подарував Климкові взуття, розповів про місто, де можна здобути солі.

Раптом почалася облава. Ловили дівчат і хлопців, яких мали відправити на роботу в Німеччину. Поліцаї причепилися до дівчини, але за неї заступилися безногий дядько й Климко.

Незнайома жінка запрошує до себе Климка і обіцяє дати йому стільки солі, скільки він донесе.

V частина

Коли Климко отямився, то побачив себе у ліжку. Почав згадувати, що застудився в дорозі, що пішов із тіткою Мариною по сіль до неї додому. Виявляється, що він був у гарячці, без пам’яті цілих три дні. Тітка його нагодувала, пішла по молоко для нього.

Климко ледь піднявся, але вирішив зробити щось доброї та гостинної жінки. Підмів доріжку, повисмикував бур’ян. Коли тітка Марина принесла в глечику молока, він надпив трохи, потім долив води — щоб більше було, бо хотів узяти з собою в дорогу. Тітка пожаліла його, запропонувала залишитися в неї назавжди, але хлопець наполягав — йому треба додому, його чекають.

<…>. — Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть… <…>

Тітка Марина й один знайомий залізничник домовились, щоб Климка взяли до ешелону. Прихопивши торбинку із сіллю та харчами, хлопець вирушив у подорож. Хлопчик сів у товарний вагон поїзда, який їхав через його станцію. Там було вже кілька донбасівців. Прокинувся хлопець від гуркоту. На дверях стояв німець.

VI частина

Другого дня Климко підходив до своєї станції. У нього був мішок із сіллю, харчами, навіть пляшечка молока, яка дивом не розбилася при падінні.

Раптом у висілку почувся постріл. Від переїзду біг якийсь чоловік — босий, у солдатському галіфе. За ним — двоє в чорному. Пролунала автоматна черга. Климко ойкнув і впав.

” А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль.

— Климка-а-а! Кли-и-мка-а! — почув Климко з гарячої пітьми і нічого вже більше не чув.”

Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.

Тютюнник “Климко” аудіокнига (скорочено)