Роман Івана Нечуя-Левицького “Князь Єремія Вишневецький” був опублікований 1897 році. Короткий зміст “Князь Єремія Вишневецький” читати варто, щоб згадати головні події роману та переказати його.

“Князь Єремія Вишневецький” короткий зміст

«В першій половині XVII віку князь Михайло Вишневецький був один з найбагатіших магнатів на всю Україну й Польщу. Він мав великі маєтності на Волині, на Подолі, в Галичині й на Білій Русі».

Син Михайла Вишневецького Єремія рано залишився сиротою. Мати, коли помирала, віддала його під опікунство родича — князя Костянтина.

Вихованням молодого княжича спершу займався один студент Києво-Могилянської академії, потім його було відвезено до Львова в єзуїтську колегію.

Молодому князеві тепер здавалось, що він, виїхавши з батьківського дому, ніби «одчалив од берега і пустився на те синє просторне безмежне море шукати щастя-долі й великої слави, такої слави, щоб вона затінила славу усіх князів, гетьманів і королів, засліпила увесь світ… щоб про його ймення та про його славу пройшла чутка од краю до краю й залунала піснями». Так, як вона залунала піснями і думами про славні козацькі вчинки славного предка Яреми — Дмитра (Байди) Вишневецького.

Коли Єремія тільки-но прибув до колегії, перше, що він побачив, це хрест, неначе на кладовищі, а на хресті висіла вироблена з дерева «подоба Христа, яка простягнула руки високо вгору на перехрестя й схилила голову з важким чорним терновим вінцем. Подоба Христа була помальована різкими фарбами. З одного боку ніби лилася гаряча кров і стікала по тілі червоними патьоками, ще й покрапала хрест до самого низу. На руках, на ногах, на чолі тієї подоби червоніли страшні виразки, червоніли запечені краплі крові». Цей покривавлений вид розіп’ятого Христа був зумисне виставлений на показ, щоб вражати і без того вразливі та молоді душі студентів колегії.

Отже, перше враження від колегії не було радісним, бо в тих довгих коридорах було тихо, мертво, віяло холодом, «неначе десь глибоко під землею». Єремії здалося, що він іде десь під землею, якимсь підземним кладовищем.

Коли ректор вперше побачив нового учня, то випростався на ввесь свій зріст і його очі ніби заграли, як «у того вловчого, котрий натрапив на дуже значну й цінну здобич». Він одчинив навстіж двері й попросив гостей до другої світлиці тихим привітним голосом.

Залишаючи свого племінника, князь Костянтин звернувся до ректора з такими побажаннями: «Хоч я сам тепер католик, але княгиня, мати княжати, бажала, помираючи, щоб цей нащадок славних предків зостався в благочестивій вірі».

Проте, шанобливо вислухавши князя, ректор про себе подумав, що добре було б, якби хлопець все ж таки став католиком. Він попередив нового учня, що молодому княжаті доведеться коритись і слухатись своїх наставників.

Патер помітив, що за кожним його словом у Єремії насуплюються густі брови, а очі стають сердиті та «розгорюються, як у вовченяти», і замовк.

«Насуплене та якесь вовкувате і ніби звіркувате княжа привіз до нас оцей князь, але ж безлічні маєтності князів Вишневецьких… Це княжа — не дуже похиле дерево… але ж сила грошей… Ой коли б залучити оце звіря до свого табору, щоб воно часом потім не наробило нам клопоту. Борони Боже, як воно часом піде слідком за Криштофом Косинським та Наливайком!»

Під час занять, які незабаром почалися, єзуїти, «як демони-спокусники», нашіптували нібито випадково в розмові Єремії ненависність до його віри, до його мови, і молодий гордий княжич, як тільки вийшов з колегії, зараз пристав до католицької віри, кинув українську мову і сполячився.

«Єзуїти заплескали в долоні на радощах, що придбали такий значний добуток. Вони одправили потихеньку молебень за те… що перевернули на ворога Україні українського князя славного й багатого роду».

Коли молодий князь закінчив єзуїтську колегію, ректор звернувся до нього з такими повчаннями: «Ви, українські пани, що перейшли на католицьку віру й нашу мову, теперечки дбайте й піклуйтесь, щоб навернути на свій взірець усю темну українську масу. Ведіть за собою слідком тих темних товаряк, «те бидло», перероблюйте їх навіть силою, а вони, як сліпці, повинні йти слідком за вами, за своїми проводирями. А коли вони не підуть, княже, за тобою, маєш в руках меч. Орудуй мечем во ім’я Христове!»

Молодий Єремія змалечку любив війну, любив битви, любив славу. Його молода честолюбна душа поривалась до чогось великого та славного, до звитяжних діянь на полі бою. У майбутньому він уявляв себе тільки переможцем.

Коли Єремія здобув освіту, його вирядили за кордон, щоб там він навчився військової справи. Княжич побував у Голландії, Німеччині, Польщі. «Згасаюче в Європі лицарство манило його, неначе пишний цвіт».

Повернувшись з-за кордону, Єремія поїхав оглянути свої маєтності на Волині. Там він вперше «запримітив, яка в нього сила землі, сіл та панщанних людей».

Маючи незліченні багатства, Вишневецький надумав завести своє військо і приймав до себе на військову службу в козаки не тільки католиків, але й українців і уніатів, навіть православних шляхтичів і козаків. Він ніби заводив нову Січ, але не для оборони України, а для своєї слави, для свого честолюбства».

У 1637 році повстали проти польської шляхти козаки, і молодий козак Кизим, син полковника, підняв Лубенщину. Він напав на Лубни і звелів вирізати всіх католиків, усю челядь Вишневецького.

«— Паліть гніздо одступника! Бийте його челядинців-недовірків! — кричав Кизим на своїх козаків. — Не жалійте зрадника, бо він ось незабаром наведе своїх жовнірів і буде різати нас. Руйнуйте зрадника України, поганого недоляшка князя!

Кизимові козаки підпалили католицький монастир, кинулись на замок, вирізали усіх челядинців католиків, запалили курені, в котрих жило двірське військо Вишневецького.

— Оце тобі, князю, за твоє одступництво! — кричав палкий Кизим».

Саме тоді Єремія привів навербоване на Волині військо, з яким прорвав козацький табір, визволивши замкнені польські корогви. «Це був єдиний сміливий вчинок Єремії в битві».

Довго оборонялись козаки за окопами. Багато полягло й поляків од козацьких куль. Але польського війська було більше. В козаків не стало харчів. Почався голод. І козаки мусили йти на мир.

Знову запанували єзуїти на Україні. Ті пани, що повтікали з України, знов повертались у свої маєтності. Народ мусив платити панам важкі податі й робити панщину. Козацька сила притихла.

Єремія вирішив оселитися в Лубнах, бо вважав, що козаки вже не мають сили, щоб бунтувати. «Ми одрубали гідрі усі голови. Тепер спокійненько оселюся в Лубнах. Козацтво загинуло навіки…

Мене ніхто не скине з місця, як козаки скидають своїх гетьманів. Україна з гетьманством, з козаками мені не припадає до вподоби. Якась там нікчемна, гидка чорнота, якісь сіромахи будуть надо мною верховодити. Не бажається мені стати козацьким гетьманом, яким був мій дід Байда Вишневецький. На козацьких радах якийсь там Грицько, якийсь Павлюк крикне тобі в вічі: «Клади булаву!» Якийсь Крутихвіст, якийсь Задериморда скине тебе з гетьманства й видере з твоїх рук булаву. Плюнути мені на такі ради! Не варті вони княжої слини! Я сам візьму свою булаву і ні перед ким не покладу її. Моя гетьманська булава — то землі безмірні, безліч грошей, військо. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може, й корони… Це багато вартніше за якусь гетьманську булаву. Козацькі порядки, козацький мужицький уклад противні мені! Я їх ненавиджу. Польща — це рай задля панів: там і тільки там у Польщі моє царство, моє й панство… Козаків, їх гетьманів, усю Україну треба знищити і вбити на смерть… Але треба задля цього маєтностів силу! грошей силу! війська силу!»

І палка Єреміїна уява малювала великі битви, славні його вчинки в битвах. Йому привиджувалось, що він уже вчинив якісь славні події, і його «жде уся Варшава, висипле йому назустріч, заглушить його вуха радісними криками, що його сподіваються усі магнати й сам король, привітають його в королівському палаці, гукнуть «vivat» на сеймі йому назустріч, засліплені й зачудовані його славними вчинками, а панни й панії в білих кунтушах та сукнях стрінуть його з вінками в руках, обсиплять йому стежку квітками і заспівають гімни в його славу».

У серпні 1637 року у Варшаві відбулось весілля короля Владислава IV і австрійської королівни Цецілії Ренати. Єремія теж був туди запрошений. На тому весіллі він познайомився з дочкою коронного канцлера Польші — Гризельдою Замойською. Молодий князь відразу справив на дівчину велике враження: «Він повернув голову, повів очима, глянув на Гризельду, і в його здорових очах блиснули іскри… В лиці виявилась мужність, сміливість.

Гризельда впіймала той мужній гострий погляд, і їй припав до вподоби такий погляд, припали до серця такі очі, чорні, блискучі, гострі, як ніж, ріжучі, як гостра козацька шабля. Щось одразу заворушилось в її серці…»

Єремія знав, що його сприймають при дворі як недавнього перевертня, і боявся, щоб Замойський та його дочка не подумали часом, що він зостався українцем і затаїв в душі співчуття до козаків та прихильність до рідного краю.

Під час бенкету до Вишневецького підійшов Домінік Заславський, який разом з ним вчився в єзуїтській колегії і тепер зрадів, зустрівши давнього приятеля. Але Єремія гордо обізвався, що не впізнає його і при цьому «насупив густі чорні брови так, що вони зійшлися докупи на переніссі».

На палкого веселого Домініка неначе одразу хто вилив відро холодної води: він опустив руки. Очі з веселих стали такі здивовані, неначе він гадав побачити «світлого янгола, а замість його висунулась з-під землі рогата морда самого сатани».

Гризельда закохалася в молодого князя Вишневецького. «Вразив мене цей чорнявий князь в самісіньке серце. Багато бачила я славних молодих білявих та русявих німецьких князів у Відні в цісарському палаці, багато їх майнуло перед моїми очима й у Варшаві, але ні один не припав мені до вподоби так, як цей палкий та смуглявий Єремія».

Під час коронації королеви Гризельда знову побачила Вишневецького і запросила відвідати її в палаці, де вона жила з батьком. Єремія пообіцяв приїхати наступного дня. З самого ранку дівчина виглядала коханого, але першим приїхав Домінік Заславський, який давно вже залицявся до дочки канцлера та мав намір одружитися з нею.

Заславському Гризельда дуже припала до вподоби не за свою красу, котрої вона не мала. Він полюбив її за пишну постать, за поважні, ніби в коронованої особи, манери та за розум. Заславський любив і поважав розумних панночок. А Гризельда була навіть письменна, вміла читати й писати, прочитала деякі книги, що задля того часу було немалим ділом. «Вона побувала за границею, побувала при дворі австрійського цісаря, бачила багато усяких людей, була досвідна. Знала двірський етикет і двірські звичаї ліпше, ніж інші дочки магнатів. Князь Заславський знав це добре. Це постеріг і князь Вишневецький».

Того ж дня Заславський спитав у Гризельди дозволу прислати до неї сватів. «Підождемо — побачимо», — відповіла дівчина.

Надвечір приїхав і Єремія. Він довго розмовляв з Гризельдою і зрозумів, що «вона одна варта бути княгинею Вишневецькою». Вона ще більше подобалась йому своєю сміливістю і лицарськими рухами. Того ж вечора Єремія сказав їй, що хоче слати старостів. Гризельда не заперечувала.

Заславський, ніби відчуваючи, що в нього перехоплюють здобич, непомітно для сторонніх очей зайшов до кімнати, де пряла годувальниця Гризельди разом з дівчатами. Там він «розшморгнув свій гаманець», дав жменю золотих талярів з умовою, що вони будуть вихваляти його перед панною Гризельдою, а про князя Єремію говоритимуть неприхильно.

Єремія під час обіду в канцлера думав, що попросить самого короля бути сватом: «Для старого магната королеве слово буде вартніше, ніж моє».

Віддячуючи щедрому Заславському, дружки Гризельди та годувальниця дуже старались та вихваляли князя, але дівчина знала, що її серце належить молодому Вишневецькому.

Через декілька днів сам король приїхав за свата до Замойського і просив віддати дочку за Єремію. Канцлера зять цілком влаштовував, та ще й такий високий гість просить за нього — і він дав згоду.

«Після вінчання князь Єремія дав клятьбу в любові та вірі. Він забув на той час і про клятьбу перед недужою матір’ю й перед Петром Могилою, забув, що він став одступником і зрадником України. Ні одна думка, ні одна згадка про дитячі літа, про матір, про давню свою віру не заворушила його закатованого серця».

Цілих два тижні грали Єреміїне весілля у Львові. Князь витратив на нього двісті п’ятдесят тисяч злотих. Ксьондзи говорили проповіді в костьолах про шлюб князя Вишневецького навіть вже як минув рік. «Багаті тогочасні польські магнати зовсім заткнули за пояс своїх королів. Королі стали ніби їх попихачами та орудниками їх сваволі».

Після весілля молоді приїхали в Лубни, і, побачивши палац Єремії, молода княгиня Вишневецька захоплено сказала, що ця краса варта королів. На це князь самовдоволено відповів: «Нам треба перетворити Україну на Польщу. Не нам, князям, йти сліпцем слідком за тим бидлом, а їм слід перероблюватись на наш лад, от ми й заходимось перетворювати та перероблювати їх, а ти, Гризельдо, станеш мені до помочі з твоїми бабами та паннами». Щось розбишацьке, хиже блиснуло в його очах і неначе пройняло серце молодої жінки. «Ми вб’ємо на смерть отих козаків з їх хлопськими радами, ми знищимо їх дотла. Отам приховалась наша згуба, прихистивсь наш ворог, що загрожує нам небезпечністю. От тоді буде усе гаразд на Україні! — крикнув уже несамовито Вишневецький».

Гризельда вперше побачила Єремію роздратованим і задумалась: «Яке ж то буде моє життя отут, в цих пущах, з таким гарячим палким чоловіком? Він мене неначе й любить, але ж чомусь не виявляє в коханні такого гарячого почування, як у гніві. Любов його якась холодна, як залізо…»

Тим часом до Лубен прибували католицькі священики. Українські селяни з великою огидою чистили та прибирали їхні просторі покої і почали непокоїтися, чи не доведеться їм тікати з рідних місць світ за очі. Єремія відчув це і заборонив священикам вести католицьку пропаганду, бо боявся, щоб єзуїти не порозганяли часом людей з осель.

На свої іменини князь запросив багато шляхтичів з Варшави. Він вирішив здивувати всіх чимось фантастичним: «Зроблю я в Спасівку зиму: обсиплю усю Лису гору сіллю, посиплю до неї й шлях сіллю й повезу магнатів на санках на Лису гору у Спасівку. Це ж буде диво, варте князя Вишневецького. Магнати повитріщають очі з того дива».

Щоб це підготувати, він викликав управителя, звелів розіслати слуг на всі чумацькі шляхи, переймати чумаків з мажами солі, закуповувати в них сіль і зсипати її в комори начебто задля потреб війська.

Настала Спасівка та день Єреміїних іменин. Приїхало багато магнатів: гетьман Потоцький, князі Острозькі та Збаразькі, улюбленець короля Адам Казановський, гетьман Конецьпольський.

Під час святкування гості понапивалися, але хазяїн залишався тверезим. Як добрий і дбайливий господар він піднявся рано і звелів вантажити вози сіллю та посипати нею Лису гору. Коли все було зроблено, він звелів трубити початок полювання.

Чутка про спасівчаний сніг розійшлася по всіх покоях, де валялись п’яні пани на турецьких софах і просто на підлозі.

Полювання пройшло добре, і Вишневецький потім чваньковито розмірковував: «Вчинив я оцю шляхетську дурість, збавив багато солі. Хлопи змарнували багацько часу надаремно… але… але за мене загомонить уся Польща, Литва й Україна. Ймення князя Єремії Вишневецького облетить Польщу, загляне в усі закутки, і про мене стане слава скрізь між гордою шляхтою».

Взимку 1640 року несподівано велика сила татар напала на Україну. Багато Єреміїних сіл було спалено і сплюндровано. «Впала козацька сила, не стало оборони і для української границі, і для самої Польші».

Але Єремії Вишневецькому не в думці були татари. Він хапав землі, хапав маєтності, де тільки можна було хапати. Збирав гроші й заводив велику силу двірського війська, щоб стати найвище за всіх магнатів і верховодити над панами на всю Польщу, Литву й Україну.

Саме в той час збиралися сеймики, щоб вибирати посланців до Варшавського сейму. Од волинської шляхти за посланця був обраний Єремія. Король уже знав, що Єремія «зірве сейм», якщо тільки йому не віддадуть Ромни, тому Вишневецький їх отримав. Після цього пани й король зненавиділи Вишневецького за його гордовитість і нахабність.

«Гордий з панами і магнатами, Єремія не гордував і з тими панками, що були менші за нього і корились йому. Так, він погодився бути хрещеним у свого управителя Суфщинського. У нього князь познайомився з молодою вдовою, козачкою незвичайної краси — Тодозією Світайлівною.

«Його очі якось несамохіть впали на Тодозю Світайлівну, впали й спинились. Він примітив лице біле, неначе виточене з слонової кості різцем якогось великого майстра, а на круглому чолі високі брови, а під бровами такі пишні карі ясні очі, яких Єремія ще ніде не бачив на своєму віку. Повненькі уста були випнуті й обведені так виразно, так гарно, неначе вони були намальовані. На шиї червоніли разки доброго намиста та блищали золоті дукачі. Чорний горсет неначе влип в тонкий стан і спадав на ясну шовкову квітчасту плахту. На білому чолі лиснів пружок од парчевого очіпка, що висунувся з-під білої низенької намітки.

Єремія вирячив очі на Тодозю, неначе вглядів якесь диво. Тодозя почутила, що його чорні гострі очі неначе різнули її по душі: різнули якось неприємно, ніби погляд хижого недоброго чоловіка».

Тепер тільки він збагнув, що й досі ще не любив щирим коханням нікого, навіть Гризельди. «В його дужій залізній вроді неначе спахнуло одразу полум’я, як це буває в дуже палких, але міцних і жорстоких на серце людей».

Ця пристрасть була настільки шаленою, що Єремія був готовий на що завгодно, аби Тодозя погодилась стати його коханкою. «Вона буде моя, повинна бути моєю, хоч би мені довелось змести з землі й її хату, і її оселю, і тітку Мавру, і брата, хоч би довелось кров’ю залити її леваду», — думав Єремія, стискаючи кулаки од огню, що наливав його серце.

Охоплений такими думками, Єремія вночі так і не зміг заснути, а коли рано-вранці вийшов у садок, то вгледів проти білого причілку якусь темну постать — то була Тодозя.

«— Ти, сотничихо, будеш моєю. Нікуди не втечеш од мене! Ніде не сховаєшся од мене! Коли я тобі не уподобний і ти не згодишся бути моєю, то я порубаю твоє пишне тіло, пошматую на дрібні часточки, — вже не шепотів, а неначе шипів князь. — Я п’яний од тебе, як од хмелю, як од міцного вина. Я п’яний од твоїх чарів, од твоїх пишних очей, — говорив, визвірившись на неї, князь».

Він міцно обхопив її плечі, суворо попередив, щоб вона нікому не казала про його кохання, а потім «швидкою ходою майнув через сад».

Тодозя стояла на траві під яблунею і ніяк не могла отямитись. «Збезчестив мене князь, кинувся на мене наче хижий звір», — думала жінка.

Коли князь з Гризельдою виїжджали, дружина Єремії запросила Тодозю до себе в палац, щоб закінчити роботу з одним вишуканим килимом. Козачка погодилась допомогти, але це запрошення її злякало.

Через деякий час Тодозя прибула-таки до палацу та почала працювати, і «в проворної досвідної козачки діло пішло гаразд». Там знову вона зустріла Єремію, який «вже був забувся про неї». Проте, побачивши Тодозю, князь спалахнув ще більшою пристрастю. Він ходив як неприкаяний і навіть забув про своє військо. Тодозія теж відчувала, що якась невідома сила тягла її до князя.

«Невже це я починаю любити того страшного князя, того Єремію, що вбивав та нівечив козаків, проливав ріками українську кров? Невже це моє серце заразилось од його гарячих уст, од палкого кохання?» — думала Тодозя, поглядаючи у віконце на високі гори, де за лісом манячіли башти княжого замка».

Сумно було Тодозі і, щоб якось розвіяти свої невеселі думки, вона пішла в діброву по опеньки. Назбиравши повний кошик, козачка вже верталась додому, як побачила перед собою вершника — то був Єремія.

«Князь мовчав і дивився на неї, неначе їв її вид гострими очима. Тодозя почувала, що ті очі чарують її, неначе гадючі очі чарують пташку. Але вона постерегла, що втрачає свою силу й волю од зору тих гострих очей».

Кохання не запаморочило голову молодій козачці, і поводила вона себе гідно:

«— Ви князь, а я безоборонна, безприхильна удова. Князю! що вийде з нашого кохання? Ви, князі, про це й гадки не маєте. Ви ясновельможний князь, а я проста козачка. Ви жонатий і не будете ж мене сватати. Вам іграшки, а мені неслава, а мені безчестя. Князеві про це байдуже, а мені не байдуже, як люде почнуть мене судити та неславити.

— Вийде тільки те, що й вийшло; я тебе люблю і хочу натішитись твоєю красою досхочу. Як тільки ти будеш справдовуватись, будеш мені суперечити, я тебе порубаю отією шаблею, що я закинув в гущавину, чи тут, чи деінде. Я знаю, що й ти вже мене любиш, хоч не признаєшся мені; може, ти тільки в мене правди вивіряєш.

— Правди в князя не вивіряю, бо бачу, що ви мене любите. Але я почуваю й добре тому відома, що ясновельможний приніс мені в оцю діброву одне нещастя, одну муку, бо за вами, князю, слідком тільки течуть криваві річки та плине морем пожежа. Я князя люблю і лякаюсь, і сама не вгадаю чого.

— Не лякайся мене! Будеш мене любити, будеш до мене ходити, я тебе обсиплю золотом та перлами. Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не дісталась по віки вічні, до віку-до суду. Чуєш, Тодозю, чи тобі не позакладало вуха? Чуєш? Ні од кого, ні од чого нема й не буде мені впину на світі!»

Князь посадив біля себе Тодозю і обняв її за стан. Довго вони сиділи та милувались у діброві. А надвечір, прощаючись, Єремія сказав, що він незабаром обов’язково прийде до козачки.

Минув тиждень, і якось увечері, коли Тодозя заходилась готувати вечерю, до хати зайшов Єремія і запропонував гроші, майно, аби вона погодилась стати його коханкою, але козачка відмовилась від усього, бо коханням своїм не мала наміру торгувати.

«— Слухай, Тодозю! Ти небагата. Хатина твоя вбога. Моїх скарбів і не злічити. В мене є багато палаців, багато в мене по всіх усюдах здорових хат. Я дам тобі й тітці чималий дім чи в Лубнах, чи в Прилуках, а ти ставай з тіткою на службу за килимниць у Гризельди. Будете майструвати, будете ткати для мого двору килими, а я вряди-годи буду заїжджати до тебе, коли моя душа забажає тебе. А коли не хочеш, дам тобі золота й срібла, і збудуй отут на леваді новий здоровий дім. Тільки люби мене і більш нікого. Як тільки я довідаюсь про зраду, я тебе задушу, — сказав князь і при тих словах обхопив її за стан і справді трохи не задушив.

— Не хочу, князю, я вашого срібла й золота. Мого кохання не купиш золотом, бо я його не продаю. Я вашу ясновельможність щиро покохала, і з мене цього доволі. Я й сама не відома тому, як я вас покохала».

Вишневецький страшенно розлютився за те, що йому сміють суперечити.

«— Не кричіть, князю, бо я князеві не панщанна людина, навіть не наймичка. Я — вольна козачка, — промовила стиха Тодозя.

— Яка там вольна козачка! Схочу, зараз звелю зруйнувати оцю твою хатку, заберу твою леваду, твою оселю, заорю й засію гречкою, і слід її замету, як помелом. Перебирайся зараз!

— Ні, не переберусь. І не говоріть мені, княже, про це! Хочете мене любити, любіть мене й ходіть до мене, бо я князя вже й сама не знаю, коли й як полюбила. А оповістити себе вселюдно вашою полюбовницею я не хочу. Вбийте мене оттутечки на місці, а я з своєї хати не піду!»

На цьому їхня розмова урвалася, бо приїхав брат Тодозії Супрун з якимись двома старцями. Єремії довелося тікати, щоб ні з ким не зустрітись.

«Старці з лиця були зовсім не старі. Один був високий на зріст, довгобразий, сухорлявий та проворний. В довге сухорляве лице був ніби заткнутий гострий, горбатий та тонкий ніс. Чорні, як терен, блискучі очі миготіли, аж бігали, неначе живе срібло. Густі чорні брови понависали над самісінькі очі, а з-під їх гострі очі зорили по хаті безперестанку, заглядали на піч, зорили попід полом, неначе заглядали в найменшу заскалубину. Гострий позир його очей чогось нагадав Тодозі жорстокі, гострі Єреміїні очі. Чорне волосся вилося кучерями і було ніби присипане снігом. Тонкий та гострий ніс зігнувся набік. Через цей кривий ніс його продражнили Кривоносом. Звали його Максимом. Другий старець був Лисенко, котрого перегодя козаки продражнили Вовгурою за його жорстокі норови, за його катування католиків, поляків та жидів в той час, як почалося на Україні повстання Хмельницького. Лисенко був вже літній, але здоровий та плечистий чоловік. Замазані чорні кулаки лежали на колінах, неначе дві довбні. Товста зчорніла шия була ніби витесана з дубини. Здорова кругла голова неначе лежала на шиї, як макітра, поставлена на стовпчику».

Кривоніс та Лисенко поздіймали латані драні свити, позгортували їх і поклали під лавою вкупі з торбами. На обох були чисті новенькі жупани. Вони обтрусили чуприни та вуса, які були присипані борошном, і за стіл сіли вже не старці, а два здорові козаки.

Вони повели розмову про те, що Єремія за свої злочини, скоєні на українській землі, заслуговує найжорстокішого покарання.

«— Смажив вже він козаків на вишкварки і, певно, має на думці посмажити усю Україну на сковороді, — обізвався Супрун…

— Як заходимось добре, то й викишкаємо; рознесемо оту Яремчину халабуду по цеглині і слід заоремо та й засіємо кропивою та колючками, як він розніс оселю Конецьпольського й заорав плугами, — промовив ще тихіше Кривоніс.

— Щоб і пам’ять його щезла на віки вічні на Україні, щоб і нащадки його не знайшли й сліду Яремчиного житла, — сказав Супрун.

— А вже я колись таки та запопаду отого бузувіра, Яремку, в свої лапи! Одгикнеться йому тоді уся козацька кров, що він пив під Лубнами та над Старицею, одгикнуться йому сльози панщанних людей. Колись таки пришпилю його списом до стіни, як гадину. Вмру, а таки помщуся над ним! Згублю з світа отого катюгу, перевертня, одступника, — гомонів Кривоніс».

Тодозя слухала ці розмови, і серце її стиснув жаль, а в душі похололо. Вона почувала в той час, що «любить Єремію дуже, більше, ніж свою душу, що його смерть вразить її смертельними муками».

Повечерявши, гості довго не спали і все балакали та раду радили. Вони вже знали, що навесні почнеться козацьке повстання на Україні, знали, що запорожці піднімуться на Польщу.

Кривоніс та Супрун привезли з собою десятків зо два козаків, котрі під виглядом старців пішли по Лубенщині і Чернігівщині піднімати люд на повстання.

Незабаром після того князь Єремія побачив серед своїх воїнів у казармі якогось старця в драній свитині, з сивою чуприною та великими сивими вусами. Побачивши, що той старець на милицях, Вишневецький поблажливо поставився до нього, відпустив, але попередив:

«— Гляди ж мені, шельмо, щоб більше й твоя нога не була тут, в казармах, а то я тебе зацькую собаками. Геть з двору! Випустіть на його вловчих собак, старих хортів!»

Проїжджаючи біля церкви, князь знов угледів двох старців-калік. «Ще й досі не передохла та каліч, що я покалічив під Лукомлем та над Старицею», — подумав Єремія.

Під час вечері до князя зайшли старости та повідомили, що між хлопами щось коїться, що хлопи «не так послухають, не хотять здавати податі».

Вишневецький наказав своїм помічникам не жаліти нікого і податі брати силою».

Народ і далі не корився жорстокій волі князя Єремії, а той намагався застрахати хлопів за допомогою тортур та сокири.

«Прийшов кат з сокирою, найнятий татарин, котрого Вишневецький держав при своєму дворі на харчах. Трьом чоловікам зв’язали руки й ноги, поклали головами на колодку, і кат в одну мить постинав їм голови. Жовніри позастромлювали голови на палі й повкопували палі на трьох царинах над трьома битими лубенськими шляхами на страх хлопам. Єремія звелів кинути три трупи на майдані, їх незабаром опали собаки та вкрили ворони і обцокотали до кісток ще до вечора. Багато сліз пролилося в Лубнах на тих чудернацьких диких похоронах. Минув який час, а панщанні люде все помаленьку тікали і десь зникали, неначе їх земля поглинала. Самі Єреміїні військові, між котрими ціла половина були козаки й православні, почали збиратись вночі докупи і про щось шепотіли поміж собою».

Тим часом Максим Кривоніс, розташувавшись із своїми товаришами в діброві, зібрав людей, щоб розпочати Чорну Раду.

«— Люде добрі! Може ви не усі тому відомі, задля чого я скликав вас на Чорну Раду, то я мушу вам тепер усім вдруге оповістити. Настане весна, і Україна підніметься на Польщу. Встане Запорізька Січ, встануть козаки… Україна гине. Усі наші українські значні пани поставали перевертнями і нашими ворогами, як от і цей ваш князь Ярема Вишневецький. Невже ви хочете, щоб вас усіх посаджали на залізні палі та пообтикали шляхи усякі Потоцькі, Лащі, Конецьпольські та Калиновські? Доки ми терпітимемо!

— Не можна довше стерпіти! Не можна! Пани ріжуть нас, як худобу на м’ясо, як овечок! — загула громада. — Не стерпимо далі! Час вставати та помститись! Час оборонятись!

— Вже настав той час! Весною встане Запорожжя, але козаків тепер мало. Самі вони нічого не вдіють. Піднімайте усей народ, усей гурт. Народ повинен стати до помочі козакам. Треба збирати «загони». Загони з селян стануть до помочі запорожцям. Загонами повинна вкритись уся Україна й Полісся».

Вже в лютому 1648 року до Єремії дійшла чутка, що Хмельницький, отримавши перемоги над поляками, став закликати до себе народ і збирати його до війська. Вишневецький добре розумів, яка велика небезпека йому загрожує.

Трохи пізніше шляхтич Машкевич привіз звістку, що Хмельницький розбив польське військо при Жовтих Водах і вбив молодого Степана Потоцького, сина гетьмана. Звістка була страшною, «вона злякала його й в одну мить запаморочила йому памороки».

«Море крові проллю, а таки на своєму поставлю. Затоплю Україну кров’ю, зруйную, запалю пожежею, а таки до свого дійду. Король старий та недужий, ще й на біду прихильний до козаків. Я візьму в руки стерно й прапор і задавлю оту гадину, і вийду з битви побідником, ще й з славою й честю! — кричав Єремія, никаючи та крутячись по світлиці, як перше вражіння переляку вже минуло і свідомість та природжена завзятість вернулись в його закатовану душу».

Відчуваючи небезпеку, Вишневецький наказує дружині терміново виїхати до Полісся, «поки ще хлопи спокійні». Охоплений лютою ненавистю до власного народу, він говорить Гризельді: «Я буду тричі проклятий, як не задавлю України! Нема краю моєму гніву! Нема сили знести муки серця! Мене отут тисне коло серця, неначе гадина ссе. Усе, усе ладні оті гицлі, оті шибеники видерти в мене з рук: і землі, і ліси, і золото й срібло, і мої блискучі заміри, і славу й честь — усе, усе, чим марила моя душа од молодих дитячих літ».

Тієї ночі Єремії неспокійно спалося, бо йому все ввижалися закатовані ним люди.

«От один з мерців розтуляє рота. Блиснули мертві зуби, язик заворушився й почав якось безголосне белькотати.

— Ти кат! Навіщо ти згубив нас із світа? Хто тобі дав право над нашим животтям, над нашою волею? Ми не будемо далі робити тобі панщини, не будемо більше давати тобі нашої сили, нашого здоров’я, щоб ти гарбав собі в скрині золото й срібло, пив дорогі вина, ставив високі палаци. Ти зробив собі рай на землі, а нас живцем закинув у пекло ще за нашої жизності. Не послухатимемо тобі, не робитимемо панщини на вас, панів!

— Не робитимете панщини? Ви, хлопи, смієте так говорити мені в вічі! — крикнув Єремія і схопився з ліжка».

Потім привиділась йому матір, Раїна Вишневецька. Князю здалося, що вона піднялася з домовини, стала на сходах, розплющила свої мертві стуманілі очі і звернулася до нього:

«— Я тебе заклинала, щоб ти не оступався од України, од своєї мови й віри, а ти мене не послухав і став ворогом рідного краю. Проклін мій впаде на тебе й на твій рід незабаром, бо ти став перевертнем і катом для України. Ти пролив багато рідної крові.

— І ще проллю ріки крові, — тихо промовив Єремія.

— І ще проллєш? Ще тобі мало! Будь же ти тричі проклятий, на віки вічні! — промовила якось безголосне Раїна і підвела руку».

Прокинувся Єремія з тяжким почуттям і відразу згадав про Тодозю. Коли він її побачив, то благав погодитись їхати з ним, але козачка рішуче відмовилась. Розуміючи, що може назавжди її втратити, Вишневецький просить пані Суфщинську умовити Тодозю. Завдяки благанням тітки та щирим проханням пані Суфщинської бідна жінка, плачучи, усе ж погоджується їхати з князем.

Вишневецький відчував, що з кожним днем небезпека стає все більшою. Військо Богдана Хмельницького переможно йшло після Корсунської битви од Білої Церкви на Волинь. Київський воєвода, магнат Пашкевич, запропонував Єремії стати на чолі війська, але йому заперечили, бо у Варшаві на цю посаду вже призначили князя Домініка Заславського. Дізнавшись про це, Єремія відчув себе страшенно ображеним. Він «скочив з місця й не обізвався, а неначе зашкварчав, наче вишкварка на сковороді.

— Наші польні гетьмани взяті в полон під Корсунем. Хмельницький оддав їх татарам, їх повели в Крим. В нас тепер нема гетьманів. Тепер кожний пан хапайся за меч і лупи козаків! Лупи, що є сили! Тепер ми усі гетьмани!

От що!»

Тим часом чутки про козацькі й хлопські загони, про їх люту помсту панам доходили звідусіль.

Усе стало руїною в одну мить. Пани й католики шляхтичі, котрі не встигли повтікати з Чернігівщини та Лубенщини, усі наклали головами. Повстанці попалили палаци й оселі польських магнатів і знищили до останку усе їх добро. Панщини ніхто й гадки не мав робити. «За Дніпром, де ще не так давно скажений гетьман Миколай Потоцький та Самійло Лащ вкупі з Вишневецьким обставляли шляхи шибеницями та залізними палями, стромляли на ті палі козаків та хлопів, вже настала воля. Панщина пропала й сліду не покинула. Народ дав здачі навісному Потоцькому. То був послідок навісного лютування Потоцького, Лаща, Вишневецького та інших польських панів і українських панів-перевертнів».

В Немирові князь Вишневецький люто покарав тих, хто відмовився йому коритися.

«— Розпиліть оцю стару собаку пилкою пополовині! — крикнув князь до жовнірів.

— Певно, князю, хочеш подивитись, які тельбухи в запорожця Мехтодя Кандзьоби, — обізвався запорожець. — Бився в Криму з татарвою, бився в Цареграді з турком, доніс свої тельбухи цілісінькі з Цареграда аж до Немирова… Свій таки земляк каже: подавай сюди свої тельбухи, коли турки не висотали!

…Безталанних священиків вивели серед майдану й поволокли на високий поміст. Зваливши з ніг, жовніри викрутили їм очі свердлами, а потім одтяли їм сокирами руки й ноги і мертвих поскидали з помосту додолу».

Жовніри позакочували рукави й почали черкати ножами по спинах непокірних міщан та оддирати в них шкуру смугами. Мученики за Україну кричали та стогнали. Кров дзюрчала, стікала патьоками на землю. На землі червоніли цілі калюжі людської крові. Єремія знущавсь над немирівцями і милувався тією картиною, зганяючи злість. Очі горіли й світились якоюсь дикою веселістю, радісною помстою, неначе він бавився на пишному бенкеті. «Якась сатаняча радість бризкала бризками з його здорових чорних очей, як він оглядав рядки покривавлених, порізаних своїх жертв, водив очима по обдертих спинах, по кривавих смугах, що висіли стружками та стьожками і досягали до землі».

Кілька чоловіків розпиляли пилками, порозрубували сокирами пополовині. Серед майдану вже добре розгорілось багаття. Казани з водою закипіли.

«Тепер ведіть до казанів найперших приводців! Роздягайте їх, позв’язуйте їм ноги та поливайте окропом! Нехай знають, як бунтуватись проти Польщі, проти князя Вишневецького», — кричав Єремія.

Нещасливих міщан пороздягали, пов’язали їм руки, забили ноги в диби. Жовніри почали черпати з казанів окріп та поливати їх зверху кип’ятком. Піднявся страшний крик попечених, що проникав до серця тих людей, котрі дивились на ту страшну смерть. Безталанні мученики корчились, побивались, а жовніри черпали окріп і все поливали їх зверху по всьому тілі од ніг до голови. Увесь майдан був залитий кров’ю і неначе стогнав у страшних муках, неначе стогнала сама земля.

«Тільки що Єремія виступив з міста, міщани кинулись на майдан. Одні впізнавали між мучениками своїх батьків, другі шукали своїх синів та братів. Молодиці й дівчата голосили. Не одна мати припадала до ніг розп’ятого сина, не одна дівчина проливала сльози, припадаючи до ніг посадженого на палю милого. Заплакав, заголосив усей майдан, неначе він став кладовищем, де разом ховали десятки й сотні мерців».

Після Немирова Єремія повів своє військо до Махнівки. Вже надвечір він був там і відразу кинувся в бій з козаками. «Битва кипіла, наче окріп в казанові на здоровому жару». Коли це несподівано налетів загін Кривоноса. Єремія в одну мить повернув коня назад: просто на нього летів баский чорний кінь, а на коні стримів сухорлявий козак. «Чорна шапка з червоним верхом ніби настовбурчилась вгору. Червоний довгий верх метлявся на шапці, крутився, звивався, як гадюка, на всі боки, неначе живий. Червоні поли жупана піднялися од швидкого руху, неначе крила, і ніби летіли слідком по обидва боки коня. Червоний світ од заходу облив і коня й верхівця. Кінь прихкав і вищіряв зуби. Чорні очі в Кривоноса горіли од злості й помсти, неначе в лютого вовка.

— Здоров був, князю Яремко! Здоров був, кате України! — крикнув несамовито Кривоніс і летів просто на Єремію, піднявши криву шаблю вгору.

Він примітив на довгому сухорлявому лиці довгий тонкий яструбиний ніс і впізнав того сивого старця, котрого він бачив у Лубнах. «Неполохливий зроду, Єремія відчув, перший раз на віку, що він одразу охолов, що його усе тіло здеревеніло й ніби замерзло. Він на одну мить втратив памороки. Перед ним неначе десь з землі виросла та страшна народна й козацька сила, котру він ненавидів більше за все на світі. І ця страшна сила ніби уся зосередилась в цьому страшному верхівцеві, втілилась в цьому лютому козакові й несподівано ніби виросла з землі й кинулась на його… Єремії здалось, що сам сатана вискочив з пекла і кинувся на нього. Щоб битись з такою силою, не стало хисту, сили і снаги навіть у князя Єремії. В одну мить він опам’ятався, і сама його рука повернула коня назад. Ніби чийсь тихий голос зашепотів у нього над самісіньким вухом: тікай, що є сили, що є духу! Смерть твоя літає над тобою, смерть страшна, неминуча! Одна мить, один подих — і тебе не стане, і ти мертвий впадеш з коня додолу, і твій лютий ворог зарегочеться, як сатана, тобі в вічі й потопче тебе копитами свого дикого коня».

І князя Єремію покинула мужність. Він повернув назад коня і раптом кинувся навтікача.

Вишневецькому здавалося, ніби Кривоніс женеться за ним. Тільки тоді Єремія зітхнув полегшено, коли побачив, що ніхто його не переслідує.

Гризельда виїхала на Волинь і оселилась у Вишневці.

В тому самому палаці жила й Тодозя в одній окремій кімнатці. Гризельда думала, що Тодозя вже пристане до католицької віри, коли вона втекла з Лубен і стала дуже прихильна до неї. Про любов свого Єремії до Тодозі вона не знала напевно і думала, що Тодозя трохи припала князеві до вподоби своїми жартами та веселою вдачею, а може, й красою. Саме через це вона сподобалась і самій Гризельді, і усім, хто її знав. Гризельда навіть не здогадувалась, що Тодозя кохала князя, а поважний суворий князь кохав Тодозю: це їй і на думку не спадало.

Якось Тодозя вийшла на ярмарок. Там вона несподівано побачила незнайомих старців, одним з яких був Максим Кривоніс. Він звернувся до неї з наказом: «Тодозю! Виглядай козаків щодня, щогодини. Як тільки ми вступимо в Вишневець — одчиняй потаємні нам ворота в замок і впусти нас. Ми прибудемо сюди в глупу ніч, завітаємо в гості до Яремки, нашого лютого ворога. Як тільки побачиш, що я запалю невеличке багаття он там під лісом — будь напоготові, біжи до брами, а як почуєш, що я вистрелю з рушниці, то зараз одчини нам браму. Як не одчиниш, то ми все-таки візьмемо замок, і твоя голова скотиться додолу. Пам’ятай, що ти українка й козачка, хоч тебе й любить навісний Яремка. Не забудеш? Га! Та часом не зрадь нас».

Пройшло декілька днів, і раптом за брамою хтось затрубив. Усі перелякалися, «неначе над їх головами чиясь рука замахнулась шаблею». Гризельда та її оточення думали, що з’явився загін Кривоноса, але то приїхав Єремія, щоб побачити свою дружину і сина.

Зустрівшись з князем під час його коротких відвідин, Тодозя зрозуміла, що він її вже не кохає.

«— Люби мене, князю, не одпихай мене од себе, бо я тільки й живу й дишу своїм коханням.

— Йди собі, Світайлихо, додому! Не любов тепер мені в думці. Ти бачиш, що я теперечки оглядаю вали та баркани, щоб ваші козаки часом не вскочили сюди ненароком та не спалили мого палацу. Одійди, я загаявся через тебе».

Князь відіпхнув Тодозю од себе й пішов на вали. Тодозя оступилась од князя й почувала, що в неї не вистачає сили рушити з місця.

«Бідна Тодозя не постерегала, що князь Єремія для слави в битвах, для самолюбства й честолюбства був ладен потоптати і красу дівочу».

Тривожно стало у вишневецькому палаці після від’їзду Єремії. Страшні звістки доходили до Гризельди: щодня загони Кривоноса завойовували панські замки, руйнували палаци. І весь цей час Тодозя наче боролась в душі із самою собою.

«Нізащо в світі не одчиню я брами в замок! Нізащо в світі не впущу я сюди козаків! Князь лютий ворог моєї віри, України, але я його кохала і тепер кохаю», — думала мовчки Тодозя, скоса поглядаючи на переляканих панянок, на зблідлу й сумну Гризельду.

Потім вона наче дійшла згоди із самою собою, бо вирішила йти до монастиря, бо тільки там «загоїться змучене серце, заспокоїться пригноблена змучена душа».

Але розуміючи, що з дня на день загін Кривоноса буде під брамою вишневецького замку, в якому перебувала Гризельда з сином Єремії, вона вирішує будь-що відправити їх звідти. Тодозя благає княгиню терміново виїхати з маєтку, бо залишатися небезпечно.

Тієї ночі вона побачила на пригорку під лісом, як багаття блиснуло раз і погасло. Тодозя знала, чиї руки підкладали підпал в багаття, знала вона і для чого розпалювали те багаття.

«— Одчиняйте браму! Тікайте мерщій звідсіль!» — кричала козачка.

Тодозя побігла й звеліла одчинити браму. Вона взяла попід руки Гризельду й посадила в карету, а потім подала їй малого сина Михайла.

Гризельда виїхала із замку, а Тодозя пішки вирушила до монастиря. Коли вона вийшла в поле, то побачила позаду страшну пожежу — горів палац та тік. Вранці од маєтку давнього і славетного в минулому роду Вишневецьких не зосталося нічого, крім обгорілих руїн.

Княгиня благополучно прибула в Збараж, а трохи згодом туди приїхав і Єремія, щоб «одвідати в горі та безталанні» свою родину. Пробув він там декілька годин і відразу виїхав до свого війська. У таборі на нього чекала неприємна звістка, що сейм виставив проти Хмельницького велике військо, на чолі якого поставили Домініка Заславського, Конецьпольського та Остророга. «Вас, князю, найліпшого, найздатнішого войовника, поминули», — сказав посланець. Єремія відчув, наче хтось руками здушив його за горло і не давав дихати: «Ненавидять мене магнати, заступають мені стежку, заступають світ до слави. Ненавиджу їх. Я ладен і зараз покинути Польщу та виїхати в який чужий край. Мене скрізь приймуть з честю. Але мені треба помститись над козаками. Тільки через це я не покину Польщі. Ну потривайте ж тепер, мої вороги!»

Козацький гетьман Богдан Хмельницький надіслав листа польському сеймові, у якому просив вибачення за те, що підняв повстання, бо мусив зробити це через сваволю і жорстокість польських панів. Окрім того просив збільшити реєстрове козацьке військо ще на шість тисяч і відновити давнє право обирати гетьмана. Сейм, звичайно, не задовольнив прохання Хмельницького. Сам же гетьман розіслав листи-заклики по всій Україні, щоб співвітчизники йшли в козаки й прибували до його табору.

Шляхта теж готувалася до війни. Польське військо засліплювало незвичайно розкішними уборами. «Як глянеш на це військо, — писав польський літописець, — то тобі здається, що пани з’їхались не на війну, а на весілля».

Перед початком військових дій польські воєначальники зібралися на бенкет, під час якого вирішили, що треба було б об’єднатися з Єремією. Вони домовились поїхати до нього, щоб укласти відповідну угоду. Поїхав і Лащ з посланцями. Усі пани поїхали в дорогих блискучих каретах, неначе в гості на бенкет. «Поїхали сини українських перевертнів до українського перевертня з славного давнього роду вкупі з польськими магнатами на пораду, як запагубити і знищити свою Україну».

Коли вони під’їхали до Єреміїного табору, то були страшенно здивовані побаченим.

Його табір і справді не був схожий на багатий шляхетський табір. Усе там було просто, навіть убого: прості закурені пилом намети, солом’яні курені. На жовнірах жупани були з простого сукна.

Єремія виступив назустріч панам, неначе «вовк, застуканий вловчими десь в закутку: він насупив густі чорні брови. А з-під брів блискали сердиті очі. Панам здавалось, що він от-от вищірить зуби і клацне на їх зубами, наче вовк, і кинеться на їх, порве й покусає і прожене їх із свого табору».

Поляки запропонували Єремії пристати до них «як рівний з рівними». Князь довго вагався, але потім погодився. Далі розмова торкнулась нешляхетського вигляду табору Вишневецького.

«На взір твій обоз — чистий хлопський загін: жовніри в простих жупанах чи в свитах, ночують в солом’яних куренях, їдять куліш з салом. Зовсім не по-шляхетському! — випалив, як з рушниці, дурний Лащ.

Єремія схопився з дзиґлика, наче опечений, і неначе зашкварчав, як вишкварка на сковороді.

— На козаків-гайдамак, і я гайдамака. Гайдамака князь не рівня князям гетьманам польського війська».

Після такої образи домовленість було розірвано, а Єремія вийшов геть і навіть не попрощався з ясновельможними панами.

Заславський став із своїм табором поблизу князя Єремії. Деякі пани були незадоволені, що Домінік не об’єднався з Вишневецьким, і тому переходили до Єреміїного табору.

Тим часом Богдан Хмельницький посунув своє військо ближче до села Пиляви і готувався до вирішального бою зі шляхтою. До нього йшли обози і загони з усієї України, «неначе степові орли злітались докупи».

У польському таборі вирували пристрасті: пани вимагали від князя Домініка, щоб він все ж таки помирився з Вишневецьким та об’єднався з ним. Заславський погодився і запросив до себе на військову раду князя Єремію. Коли всі воєначальники зібралися, то посланець привіз лист від Хмельницького, у якому він пропонував полякам мир. Багато хто з поляків був схильний погодитися з умовами козацького гетьмана, але князь Єремія мав зовсім інший настрій. Він підвівся злий, обурений, у нього аж «духу не ставало говорити».

«Промова його лилась, як важке розтоплене залізо, не роблена, не книжна, а рвана, жвава й уривчаста.

— Я б згодився з вами, якби в козацької наволочі було стільки сумління, скільки таланту красномовності в тих, що говорили передніше за мене… Через якісь погані українські халупи хотять оддати на руїну осередок держави! Треба зараз таки вдарити на козаків, доки орда не прийшла. Не давши битви, і не думайте про мир! — так скінчив свою промову Єремія.

Чи тямив князь Єремія, що він тоді вирік присуд на смерть Польщі й присуд на велику руїну Україні?»

Через два тижні почалась битва. Військо Хмельницького воювало самовіддано, сам же він «літав поміж полками на коні, ставив козаків в ряди і вговорював не боятися поляків і до загину стояти за Україну, за віру». За ним скакали на конях полковники та українські пани, які пішли в козаки заради визволення своєї Батьківщини.

До самого смерку билися козаки з поляками. І тільки вночі бій закінчився.

Другого дня знов схрестилися польські та козацькі шаблі, але «ще сонце стояло високо на небі, як Богдан дав наказ покинути битву».

Вночі поляки почули, що в козацькому таборі піднявся страшний ґвалт та галас. Тисячі голосів крикнули: «Алла! Алла!» Це прийшов Карабча-Мурза із чотирма тисячами татар. Наступного ранку Богдан рушив свої полки до річки Пилявки, а спереду виставив татар. Бій був запеклий. «Багато полягло козаків, а ще більше впало шляхетських голів на землю. На поляків напав жах і страх. Хто не впав додолу, кинувсь навтікача, скільки було сили. Вже козакам не було з ким і битись. Свіжі польські полки вже не виходили в поле на битву од страху.

Потомились козацькі руки. Пощербились шаблі об шляхетські шиї. Козаки повернули назад до греблі. Уся низина сливе суспіль була вкрита шляхетським трупом. На греблі й за греблею трупи лежали покотом».

Після бою Заславський і всі інші поважні пани зібрали раду та вирішили тікати, залишивши військо на князя Єремію. Отримавши нарешті владу, князь відчував і радість і лють водночас: «Козаки взяли перевагу! Пройдисвіти, харцизи, хлопи побили шляхту! Боже мій милий, Боже великий! Що ж тепер станеться з Польщею, з Україною? Невже пропали навіки усі мої маєтності, моя дорога Лубенщина? Невже пропаде й панщина, і хлопи будуть вольні? Шляхту потоптали в болото, в багно!! І хто потоптав? Мої закатовані вороги». Він впав перед образом і почав промовляти молитву, щоб Бог дав силу шляхті й неволю Україні, щоб не губив шляхти до кінця, щоб не попустив волі козакам, щоб вернув панам панщину. «Грішна була та молитва! То була молитва убійника, злодія й великого проступця, котрий баблявся в проступствах, убійництвах та в українській крові за усе своє живоття. Не дійшла вона до неба!»

Вранці князь довідався, що все польське військо втекло, а обоз захопили та пограбували козаки. Князь Єремія кинувся з усіма своїми полками навперейми польським втікачам, багато догнав їх, вмовляв вернутись і битись з козаками. Але він нічого не вдіяв. Козаки гнались за шляхтою до Старого Костянтинова.

Минула зима. І польські пани, і козаки лагодились до нової війни. Польське військо стало табором коло Збаража. Єремії було запропоновано «прилучити свій табір докупи», і він погодився. Козаки влаштували облогу польського табору і протримали так панів сім тижнів. В польському війську почалися голод і хвороби.

Тим часом Богдан розбив військо короля і уклав Зборовський мирний договір, відповідно до якого козаки отримали великі привілеї.

Облогу було знято, і князь Єремія вийшов звідти змучений голодом, «неначе тінь давнього гордого князя Вишневецького». Коли він повернувся до Варшави, міщани зустріли його з тріумфом, але жоден магнат чи значний пан не привітав його.

«Чи таких же тріумфів, чи такої ж слави сподівались палкі мрії князя Вишневецького? Не таких тріумфів сподівався Єремія, в’їжджаючи у Варшаву. Не для таких міщанських тріумфів він забув прохання й благання матері, зрадив Україну, став перевертнем, одступив од своєї віри й мови. Не того він сподівався».

1652 року, як Хмельницький уклав з поляками Білоцерківський мир, князь Єремія був у польському війську. Тоді була холера. Князь Єремія напився ввечері меду, заслаб, а вночі помер. «Пішли щирі прокльони на той світ слідком за його душею од усього українського народу».

Після Білоцерківського миру Хмельницький мусив дати королеві згоду пустити визначних польських та українських перевертнів панів в їх українські маєтності. Але він не вернув меєтностей усім польським магнатам, котрі силою позахоплювали в свої руки незліченну силу землі, і «повернув їх на козацькі скарбові». Не вернув він і Лубенщини та Вишневеччини Гризельді та її синові Михайлу, пропало все надбання князя Єремії!

«Син Єремії Михайло був вибраний за короля. Нездужний на розум, слабкий на здоров’я, він швидко і помер. З ним погас і рід князів Вишневецьких, колись славний на Україні».