«Мартін Іден» РОЗДІЛ IX
Повернувшись з плавання, Мартін Іден поспішив до Каліфорнії, гнаний любовною тугою. Коли в нього вийшли всі гроші, він найнявся на судно, що їхало шукати скарби; але через вісім місяців марних шукань Соломонові острови були свідками розпаду експедиції. З матросами розплатилися в Австралії, і Мартін одразу ж перейшов на пароплав, що прямував до Сан-Франціско. За ці вісім місяців він не тільки заробив досить грошей, щоб кілька тижнів прожити на суходолі, але встиг ще багато прочитати й вивчити.
У Мартіна був допитливий розум, одначе, крім здібностей до науки, його ще спонукала невгамовна нату-
pa й любов до Рут. Граматику, яку Ідей узяв із собою, він перечитав кілька разів, аж поки його свіжий розум цілком опанував її. Тепер він помічав, як неправильно говорять його товариші матроси, і набув звичку виправляти про себе їхні помилки. Він дуже зрадів, коли завважив, що вухо в нього стало чутливе і взагалі розвинулося чуття мови. Усякі неправильності різали йому слух, хоч не раз, через брак практики, зривалися з уст і в нього. Потрібен був час, щоб засвоїти всю цю премудрість.
Покінчивши з граматикою, Мартін узявся до словника і щодня виучував по двадцять нових слів. Це було нелегке завдання, і, стоячи коло стерна чи на вахті, він без кінця повторював вивчені слова та їх значення, стомлюючи свій мозок аж до повної виснаги. Він затято втовкмачував собі найважчі вислови, щоб призвичаїти свій язик до мови Рут, повторював їх тисячі разів, і одного дня був дуже здивований, помітивши, що почав говорити по-англійському чистіше й правильніше, аніж офіцери й ті добродії, що фінансували експедицію.
Капітана-норвежця з риб’ячими очима примхлива доля зробила власником повної збірки творів Шекспіра, якого він ніколи не читав, і Мартін, узявшись прати йому білизну, дістав дозвіл користуватися прецінними книжками. Окремі уривки п’єс, які йому особливо подобались, мимоволі вкарбувалися в пам’ять, і деякий час увесь світ бачився йому у формах і образах Єлизаветинського театру, юнак навіть думати почав білими віршами. У нього розвинулися слух і чуття до англійського слова, хоч заразом він набув і багато архаїчного.
Вісім місяців проминуло не марно, бо за цей час Мартін не тільки навчився правильно говорити, поважно мислити, але й краще пізнав самого себе. Він смиренно визнавав своє неуцтво, але водночас відчував у собі великі сили. Завважуючи глибоку різницю між собою й товаришами, він був досить розумний, щоб зрозуміти, що різнять їх більше можливості, аніж досягнення. Те, що зробив він, могли зробити й вони, однак якийсь внутрішній голос твердив, що він здатний на щось більше. Мартін до болю гостро відчував несказанну красу світу і жалкував, що Рут не може милуватися цією красою разом з ним. Він вирішив описати
і
їй велич південних морів. Але раптом у ньому спалахнув творчий дух і виникло бажання розповісти про це багатьом, а не тільки Рут. І тут з’явилась велика ідея: він писатиме. Він стане одним оком з тих очей, що ними дивиться світ, одним вухом із тих, якими світ слухає, серцем — одним із сердець, що ними світ відчуває. Він писатиме все — поезію й прозу, романи й нариси, п’єси, як Шекспір. От де його кар’єра й шлях до Рут. Адже письменники — це велетні світу, і вони вже запевно вищі, ніж якийсь там містер Бетлер, що має прибутку по тридцять тисяч на рік і, коли б захотів, міг би стати членом Найвищого суду.
Як тільки ця думка народилася, вона геть заполонила Мартіна, і вся його подорож до Сан-Франціско минула наче сон. Він оп’янів від усвідомлення своєї сили і відчував, що може осягти все. Серед спокійної самотності великого океану обрій його розширився. Спершу він цілком виразно побачив Рут і її світ. Бачив його, як щось конкретне, що можна брати до рук, повертати й досліджувати. Чимало було в цьому світі неясного, туманного, але він не звертав уваги на деталі: він бачив цілість і знав, як її опанувати. Писати! Ця думка пекла його вогнем. Він почне одразу ж, як тільки повернеться. Насамперед опише всю мандрівку шукачів скарбів і пошле це до якоїсь газети в Сан-Франціско. Рут він нічого не скаже, і вона буде приємно здивована, побачивши його ім’я надрукованим. Він може водночас і писати й учитися. Хіба в добі не двадцять чотири години? Його ніщо не здолає. Він уміє працювати, і всі перешкоди впадуть перед ним. Йому вже не треба буде йти матросом у плавання. На мить перед ним промайнула парова яхта. Є ж письменники, що мають власні яхти. Звісно, казав він собі, успіх прийде не зразу, і коли б він спочатку міг заробити собі хоч на навчання, і то було б добре. А потім, пізніше, — важко сказати, коли саме, — як уже вивчиться й підготується, він почне писати великі твори, і його ім’я буде в усіх на устах. А найважливіше, далеко важливіше за все інше — він доведе тоді, що гідний Рут. Слава теж гарна річ, але це заради Рут зародилась осяйна мрія! Він не шукач слави, а один з безтямно закоханих.
Приїхавши до Окленда з повною кишенею, він знов оселився в тій самій комірчині у Бернарда Хігінботема й засів за роботу. Навіть Рут він не повідомив, що повернувся. До неї вирішив піти тільки тоді, як скінчить нарис про шукачів скарбів. Відмовитись од побачення з нею було не так уже й важко, бо Мартіна охопив огонь творчої гарячки. Крім того, саме його писання мало наближувати її до нього. Він не знав, якого розміру повинен бути газетний нарис, і, взявши за приклад фейлетон на дві сторінки в недільному додатку до газети “Оглядач Сан-Франціско”, підрахував, скільки там слів. За три дні безупинної роботи скінчив нариса, але коли старанно переписав його великими кривулями, то випадково довідався з бібліотечного підручника стилістики про існування таких речей, як абзаци та лапки. Раніш він ніколи не думав про це. Він негайно сів знову переписувати нариса, раз у раз заглядаючи до підручника, і за один день дізнався про будову літературного твору більше, як інший школяр за цілий рік. Коли нарис було вже переписано вдруге і дбайливо згорнуто в трубку, Мартін несподівано вичитав у газеті серед порад для початківців залізний закон про те, що рукописи не можна згортати в трубку і що писати треба на одній стороні аркуша. А він цей закон порушив в обох пунктах. Звідти ж довідався, що першорядні газети платять не менш, як десять доларів за шпальту. Отже, переписуючи нарис утретє, Мартін втішався тим, що помножував десять шпальт на десять доларів. Результат виходив той самий — сто доларів, і він вирішив, що це краще за матроську службу. Якби він двічі не схибив, нарис був би готовий за три дні. Сто доларів за три дні! Щоб заробити такі гроші на морі, йому довелося б плавати три місяці, а то й більше. Треба бути дурнем, щоб іти в море, коли можеш писати, — міркував він, хоч гроші самі собою нічого не важили для нього. Вартість їхня полягала тільки в тому, що вони давали йому незалежність і змогу купити пристойну одежу, а все це мало наблизити його до стрункої блідої дівчини, яка вчинила переворот у його житті і дарувала йому натхнення.
Він поклав рукопис у великий конверт і заадресував редакторові “Оглядача Сан-Франціско”. Гадав, що все одержане редакція друкує негайно, і, надіславши рукопис у п’ятницю, в неділю вже сподівався побачити його в друку. Це чудовий спосіб сповістити Рут про свій приїзд. Тоді він у неділю піде до неї. Тим часом Мартін уже захопився новою ідеєю і дуже пишався нею, бо вважав це розумним, дотепним і скромним. Він напише пригодницьку повість для дітей і продасть її “Другові молоді”. Пішовши до читальні, він переглянув підшивки цього журналу і побачив, що довгі оповідання там звичайно ділять на п’ять частин, приблизно по три тисячі слів у кожній. Але далі він знайшов кілька повістей, поділених на сім частин, і вирішив написати саме такий довгий твір.
Йому якось довелося служити на китобійному судні в Льодовитому океані; щоправда, плавання, розраховане на три роки, закінчилося через шість місяців, бо судно зазнало аварії. Хоч він мав уяву мрійника, навіть фантазера, але найбільше любив реальне і схильний був писати тільки про те, що знав. Він добре розумівся на китобійному промислі і на основі свого досвіду почав змальовувати вигадані пригоди двох хлопців, героїв повісті. Це легка робота, — сказав він собі в суботу ввечері. За день закінчив перший розділ на три тисячі слів, на велику втіху Джімові і неприхований глум містерові Хігінботему, котрий за обідом раз у раз пускав шпильки відносно “літератора”, що завівся у них в родині.
Мартін мовчав і заздалегідь тішився, уявляючи собі здивоване обличчя містера Хігінботема, коли той візьме недільний номер “Оглядача” і побачить там його нарис про шукачів скарбів. Настав жаданий день, Мартін схопився дуже рано і скоро був уже біля парадних дверей, збуджено перебігаючи очима по сторінках газети. Уважно переглянувши номер вдруге, він поклав його на місце. Добре, що хоч нікому нічого не казав. Потім, розміркувавши, вирішив, що газети, очевидно, друкують одержані рукописи не так швидко. Та й нарис його не мав нічого злободенного, тож редактор, певне, спочатку порозуміється з ним листовно.
Після сніданку він знов узявся до своєї повісті. Слова так і пливли йому з-під пера, хоч він не раз переривав писання, щоб заглянути до словника або до підручника стилістики. Під час таких перерв він по кілька разів перечитував щойно написаний розділ і втішав себе, що хоч і не пише тих великих речей, які вже зріють у ньому, зате знайомиться з правилами композиції і потроху привчається оформлювати і ясно висловлювати свої думки. Мартін писав, поки не посутеніло, а тоді пішов до читальні і, зарившись у купу журналів, сидів там аж до десятої години, коли бібліотеку зачиняли. Така була в нього програма на цей тиждень. Щодня він писав по три тисячі слів і щовечора заглиблювався в журнали, силкуючись зрозуміти, які саме повісті, статті й вірші видавці ухвалюють до друку. Одне було ясно: все, що написали ці численні автори, міг би написати й він, а коли б йому дали час, то написав би таке, що їм і не під силу. Натрапивши в “Книжкових новинах” нотатку про авторський гонорар, він дуже зрадів, але не тому, що Редьярд Кіплінг бере долар за слово, а тому, що першорядні журнали платять за слово щонайменше два центи. “Друг молоді”, безперечно, журнал першорядний, отже, за три тисячі слів, що він написав сьогодні, він матиме шістдесят доларів — двомісячний заробіток на морі!
У п’ятницю ввечері Мартін закінчив повість, що складалася з двадцяти однієї тисячі слів. По два центи за слово — це чотириста двадцять доларів. Непогана платня, як за тиждень роботи. Таких грошей він ніколи ще не одержував. Йому навіть нікуди буде дівати їх. Він натрапив на золоте дно, — звідси можна черпати й черпати. Він вирішив придбати собі дещо з одежі, передплатити силу різних журналів і накупити всяких довідників, по які йому тепер доводиться бігати до бібліотеки. І все ж від чотирьохсот двадцяти доларів лишалося ще чимало. Він довго сушив собі голову, на що б їх витратити, і врешті надумав найняти Гертруді служницю, а Мерієн подарувати велосипед.
Здавши на пошту грубий рукопис для “Друга молоді” та накресливши план нарису про ловців перлів, він у суботу після обіду пішов до Рут. Її попередив телефоном, і вона вийшла йому відчинити. Від нього так і війнуло на неї знайомим відчуттям дужості й здоров’я. Здавалося, що вогонь пройняв усе її тіло, розлився по жилах гарячим струмком, і, напоєна його снагою, дівчина аж затремтіла. Мартін почервонів, торкнувшись її руки і зазирнувши в голубі очі, але свіжа бронза, якою сонце за вісім місяців вкрило його лице, заховала рум’янець. Проте шию ця бронза не захистила від тугого комірця. Побачивши таку саму червону смужку на шиї, Рут мимохіть посміхнулася, але ця посмішка вмить зникла, коли вона глянула на його одяг. Новий костюм — перший, зроблений на замовлення — справді був до лиця Мартінові, і його постать у ньому здавалася тоншою й стрункішою. Крім того, замість кашкета в руках він тримав м’який капелюх, який вона тут же веліла йому надіти і висловила своє задоволення з його зовнішності. Вона давно вже не почувала себе такою щасливою. Адже ця зміна в ньому — від неї, і, сповнена гордості, вона загорілась бажанням допомагати йому й далі.
Проте найпомітнішою зміною в ньому і найприємнішою для неї була його мова. Мартін говорив тепер не тільки правильно, але майже вільно, вживаючи багато нових слів. Правда, коли хвилювався й захоплювався, то знов починав вживати жаргонні слова і часом ще трохи спотикався на недавно засвоєних виразах. Однак у цілому він розмовляв тепер і легко, і — що дуже радувало Рут — жваво й дотепно. Це, нарешті, знайшов собі вихід його природний гумор і веселість, за які так любили його товариші; досі-бо він був при ній немов зв’язаний — йому бракувало слів і вправності. Тепер він уже не розгублювався, як раніш, і не почував себе тут таким чужорідним елементом. Але все ж був дуже обачний, обачний у кожній дрібниці, і, полишаючи Рут ініціативу в невимушеній розмові, сам тільки підтримував її, ніколи не починаючи перший.
Він розповів їй про свою нову роботу і про те, що збирається писати для заробітку, а заразом і вчитися. Але був дуже розчарований, не знайшовши в ній співчуття. Рут не поділяла його запалу.
— Бачите, —сказала вона відверто, —література таке саме ремесло, як і всяке інше. Я, звісно, мало розуміюся на цьому, а просто висловлюю загальну думку. Адже ж не можна стати ковалем, не повчившись років зо три, а то й усі п’ять. Ну, а що письменники заробляють краще, ніж ковалі, то існує куди більше охочих до писання, таких, хто… пробує писати.
— А може, у мене особливий хист до літератури? — запитав він, потай радіючи, що так добре сказав. І враз його буйна уява кинула на широкий екран усю цю сцену, а поруч тисячу інших сцен з його життя, суворих і диких, брутальних і тваринних.
Але все це промайнуло перед очима з швидкістю світла, ні на мить не урвавши розмови і не порушивши спокійного плину його думок. На екрані своєї уяви він побачив себе й цю милу гарну дівчину, вони сиділи одне проти одного, розмовляючи доброю англійською мовою, в затишній кімнаті, серед книжок і картин, де панувала цілковита гармонія й культура, де все пройняте яскравим, рівним світлом. А водночас спалахували й відпливали в темні кутки екрана зовсім інші сцени, і кожна — ціла картина, а він глядач, що може дивитися на яку схоче. Він бачив ці сцени крізь імлу й клуби сірого туману, що танули перед пасмами яскравого червоного світла. Ось ковбої в шинку п’ють вогняне віскі, у повітрі лунає непристойна, сороміцька лайка, і він теж із ними п’є й лається найкрутішими словами, тут-таки, за тим самим столом; чадять гаснички, стукотять фішки, ляскають карти. А от він, скинувши сорочку, б’ється з Рудим Ліверпульцем на баку “Сасквеганни”. А ось закривавлена палуба “Джона Роджерса” того похмурого ранку, коли вибухнув заколот: помічник капітана корчиться в передсмертних муках, револьвер у капітановій руці бухає вогнем і димом, а навколо падають матроси, вигукуючи дикі прокльони, і їхні звірячі обличчя перекривлені від люті. Нарешті знову центральна картина, овіяна чистотою й спокоєм, осяяна рівним світлом: Рут розмовляє з ним серед книжок та картин, виблискує рояль, на якому вона трохи згодом гратиме йому, чути його власні слова: “А може, у мене особливий хист до літератури?”
— Хай навіть людина має і особливий хист до ковальства, — засміялася вона, — але перше ніж стати ковалем, вона мусить побути підмайстром.
— То що ж ви мені порадите? — спитав Мартін. — Тільки майте на увазі, що я справді відчуваю здібність писати. Я не можу цього пояснити, а проте знаю, що це так.
— Вам треба вчитися, —відповіла Рут, — учитися; незалежно від того, будете ви письменником чи ні. Хоч яку кар’єру ви собі оберете, вам однаково треба вчитися, і не абияк, а систематично. Треба вступити до середньої школи.
— Так… — почав він, але дівчина перебила його.
— Звісно, ви могли б водночас і писати.
— Я мушу, — похмуро відповів Мартін.
— Чому?
Рут здивовано глянула на нього. Їй не подобалося, що він так затявся на своєму.
— Тому, що коли не писатиму, то нічого й думати про навчання. Треба ж мені на щось жити, купувати книжки, одежу.
— Я й забула про це, — засміялась вона. — І чого ви не народилися з готовим прибутком?
— Ні, краще вже мати здоров’я й уяву, — відказав він. — Гроші заробити можна, а от тих речей… — він мало не сказав “ви не заробите”, — не заробиш.
— Тільки не кажіть “тих речей не заробиш!” — вигукнула вона. — Це некрасиво.
Він спалахнув і пробурмотів:
— Це правда. Будь ласка, поправляйте мене завжди.
— Я… охоче, — нерішуче промовила вона. — У вас так багато гарного, що мені хотілося б бачити у вас його ще більше.
Мартін став глиною в її руках і палко жадав, щоб вона ліпила з нього, що хоче, а вона прагнула зробити його образом і подобою свого ідеалу. І коли вона сказала, що в найближчий понеділок починаються вступні іспити до середньої школи, він відповів, що складатиме їх.
Потім вона грала й співала йому, а він жадливо дивився на неї, упоєний чаром її жіночності і дивуючися, чому коло неї нема сотень обожнювачів, які б слухали її й жадали так само, як слухає й жадає він.
«Мартін Іден» РОЗДІЛ X
Того дня Мартін лишився обідати у Морзів і, на велику радість Рут, справив добре враження на її батька. Вони розмовляли про мореплавство як про кар’єру, а цю справу Мартін знав, як свої п’ять пальців, і містер Морз згодом зауважив, що він — хлопець з головою. Уникаючи грубих виразів і добираючи відповідні слова, Мартін мусив говорити повільно і через те краще формулював свої думки. Він почував себе далеко вільніше, ніж рік тому, коли вперше обідав у цьому домі, а його соромливість та скромність подобались навіть місіс Морз, яка була приємно вражена його успіхами.
— Це перший чоловік, що привернув до себе увагу Рут, — сказала вона містерові Морзу. — Вона досі була така байдужа до чоловіків, що я вже почала турбуватися.
Містер Морз здивовано глянув на неї.
— То ти хочеш за допомогою цього матроса розбудити в ній жінку? — спитав він.
— Я хочу, щоб вона не лишилася в дівках. Якщо цей Іден збудить у ній взагалі інтерес до чоловіків, це буде добре.
— Дуже добре, — погодився він. — Але припустімо, — а іноді, моя люба, ми повинні припускати, — що він збудить у неї інтерес тільки до себе?
— Це неможливо, — засміялася місіс Морз. — Вона на три роки старша від нього, та й просто це неможливо. Нічого поганого не буде. Можеш на мене покластися.
Отже, роль Мартінові була визначена поза його волею, тимчасом як він сам, під впливом Артура й Нормана, зважився на щось надзвичайне. Вони сказали йому, що в неділю вранці збираються поїхати на велосипедах за місто, але це зовсім не цікавило Мартіна, поки він не довідався, що Рут також має велосипед і їде з ними. У нього не було велосипеда, і він не вмів на ньому їздити, та коли Рут їздить, то йому теж треба навчитися, нічого не вдієш. Тим-то по дорозі додому він зайшов у магазин і купив за сорок доларів велосипед. Це було більше, ніж він заробляв за місяць важкою працею, і така покупка помітно зменшила його ресурси. Але коли він додав сто доларів, що мав одержати від “Оглядача”, до майбутніх щонайменше чотирьохсот двадцяти від “Друга молоді”, то відчув, що тільки зменшить собі клопіт з надміром грошей. Не дуже засмутився він і тоді, коли, спробувавши поїхати на велосипеді додому, подер собі костюма. Того ж вечора з крамниці Хігінботема він зателефонував кравцеві і замовив собі новий костюм. Потім проніс велосипед вузенькими сходами, що, мов пожежна драбина, тулилися до задньої стіни будинку, і, коли відсунув ліжко на середину кімнати, побачив, що в його комірчині стане ще місця тільки на нього й велосипеда.
У неділю Мартін мав намір готуватися до іспитів, але нарис про ловлю перлів так захопив його, що він провів цілий день у гарячковій праці, відтворюючи ту красу й романтику, які буяли в ньому. Те, що й у цьому недільному номері “Оглядача” не було його нарису про шукачів скарбів, не зіпсувало йому настрою. Він витав так високо, що навіть не чув, як його двічі кликали їсти. Так і пішов, не покуштувавши недільного обіду, яким містер Хігінботем незмінно прикрашав свій стіл. Для містера Хігінботема такі обіди були доказом його життєвого успіху та процвітання, і він супроводив їх коротенькими заяложеними проповідями про американські звичаї, які всякому, хто не боїться праці, дають змогу вийти в люди. І при цьому ніколи не забував нагадати, що сам він із крамарчука став власником крамниці.
У понеділок вранці Мартін, зітхнувши, глянув на незакінчену “Ловлю перлів” і поїхав до Окленда в школу. Коли через кілька днів він пішов довідатися про результати іспитів, йому сказали, що він нічого не склав, крім граматики.
— Граматику ви опанували чудово, — мовив професор Гілтон, дивлячись на нього крізь великі окуляри, — але з інших предметів нічого не знаєте, абсолютно нічого. Що ж до історії Сполучених Штатів, то тут ваша безграмотність жахлива, — іншого слова не підбереш, — просто жахлива. Я порадив би вам…
Професор Гілтон замовк і глянув на Мартіна неприязно й байдуже, як на одну з своїх пробірок. Він викладав фізику в школі, мав велику родину, мізерну платню і певний запас знань, затовчених напам’ять.
— Так, сер, — покірно озвався Мартін, якому хотілося, щоб замість професора перед ним опинився його знайомий бібліотекар.
— Я порадив би вам ще років зо два повчитися у початковій школі. На все добре!
Мартін не дуже був пригнічений своїм провалом і здивувався, побачивши, як засмутилася Рут, коли він розповів їй про пораду професора Гілтона. Її розчарування було таке явне, що йому теж стало жаль, але не так самого себе, як її.
— Бачите, я казала правду, — промовила вона. — Ви знаєте далеко більше, ніж учні, що вступають до середньої школи, а от іспитів не склали. Це тому, що знання у вас непослідовні й поверхові. Вам потрібна систематична освіта, а її можуть дати тільки досвідчені викладачі. Вам треба як слід підготуватися. Професор Гілтон має рацію, і я на вашому місці пішла б до вечірньої школи. За рік-півтора ви закінчили б дворічний курс. Крім того, вдень ви мали б змогу писати, а коли б це не давало заробітку, то могли б де-небудь служити.
“Але якщо я буду вдень працювати, а ввечері вчитися, то коли я зможу бачитися з вами?” — хотів сказати Мартін, однак стримався. Замість того відповів:
— Надто вже це було б по-дитячому — ходити до вечірньої школи. Я б то згодився й на таке, якби вірив, що це справді піде мені на користь. Але не вірю. Все те, чого мене навчатимуть, я міг би швидше опанувати сам. Там тільки змарную час, — тут він подумав про Рут і про своє прагнення здобути її, — а в мене його й так не вистачає. Ні, я не можу марнувати ані хвилини!
— Але вам треба знати так багато, — вона ласкаво глянула на нього, і він у душі назвав себе тварюкою, що посмів їй суперечити. — З фізикою й хімією ви ніяк не впораєтесь без занять у лабораторії. Вивчаючи алгебру й геометрію, так само не дасте собі ради без керівника. Вам потрібні кваліфіковані педагоги, які добре володіють мистецтвом передавати свої знання іншим.
Мартін хвилину помовчав, старанно обдумуючи, як відповісти, щоб це не видалося нескромним.
— Не подумайте, будь ласка, що я вихваляюся, — почав він. — У мене цього й на думці немає. Але я почуваю в себе природний нахил до навчання. Можу вчитися сам. Мене тягне до науки, мов качку до води. Самі бачите, як мені далася граматика. А я ще багато чого навчився, ви навіть не уявляєте, як багато. І це ж я тільки беруся до діла. А ось почекайте, коли я почну працювати… — він спинився на слові “інтенсивно”, не певний, що вимовляє його правильно. — Я ж тільки виходжу на курс.
— Що значить “виходжу на курс”? — перебила вона його.
— Ну, тямити, що до чого, — пояснив Мартін.
— Це такий негарний вислів, — сказала Рут. Тоді він вирішив висловитись інакше:
— Я тільки тепер починаю розуміти в собі напрям. Вона пожаліла його й промовчала цього разу, і він мовив далі:
— Наука для мене — це наче штурманська рубка з морськими картами. Те саме відчуваю я і в бібліотеці. Вчителі повинні поступово ознайомити учнів з усіма картами. Вони провідники, і тільки. Їм нічого не треба брати з своєї голови. Вони нічого самі не вигадують, нічого не творять. Їхнє діло знати всі карти і роз’яснити їх новакові, щоб він не збився з дороги. А я не зіб’юсь, у мене є почуття орієнтації. Нюхом чую, де я… Знов щось не так?
— Не кажіть “нюхом чую”.
— Маєте слушність, — сказав він вдячно. —Але про що це я? Ага, про морські карти. Є такий народ…
— Є такі люди, — поправила вона.
— Ага, є такі люди, яким потрібні проводирі, і таких найбільше. А я, мені здається, можу й сам собі раду дати. Я вже довгенько пробув серед карт, знаю, які мені потрібні, які береги я б хотів дослідити. І коли вже візьмуся до цього, то сам досліджу їх далеко швидше. Ви знаєте, що швидкість флотилії залежить від швидкості найтихоплавнішого судна. Отак і з школою. Вчителі повинні рівнятися на своїх відсталих учнів, а я сам візьму куди більший розгін, ніж вони з цілим класом.
— “Хто йде один, той буде перший” [2], — процитувала вона.
“Але з вами я йшов би швидше!” — мало не вихопилось у Мартіна. Перед його очима нараз розкинувся безмежний світ сонячних рівнин і зоряних просторів, якими він лине разом з нею, тримаючи її в обіймах, і її золотаве волосся має круг його обличчя. І в ту хвилину збагнув усе безсилля людської мови. Боже! Якби він міг добрати таких слів, щоб і вона побачила все те, що бачить він. Мартіна пройняло гостре бажання намалювати їй ті образи, що несподівано спалахнули в дзеркалі його уяви. Ага, от воно що! Знайшов розгадку. Це і є той дар, який мають великі митці, — письменники й поети. В цьому секрет їхньої величі. Вони вміють вбирати в слова свої думки, почуття й видива. Собаки, дрімаючи на сонці, часто скавчать і гавкають, але не можуть розказати, що їм приснилось і чому вони скавчать. Його не раз дивувало це. Отже, і він — мов той пес, що спить на сонці. Бачить чудовні казкові сни, а ні на що більш не здатний, як тільки заскавчати перед Рут. Годі вже спати на сонці! Він встане й буде боротися, працювати й учитися, аж поки не прозріють очі і не розв’яжеться язик, щоб поділитися з нею скарбами своєї фантазії. Збагнули ж інші люди тайну слів, зробили їх своїми слухняними рабами, навчилися сполучати їх так, щоб укупі вони набирали глибшого змісту, ніж кожне зокрема. До глибини душі вразив його промінчик цієї тайни, і він знов полинув сонячними рів-‘ нинами й зоряними просторами… як раптом спостеріг, що запала тиша, і побачив Рут, яка з усміхом в очах дивиться на нього.
— Велике видиво я щойно бачив, — сказав він і відчув, як забилося йому серце.
Звідки взялись у нього такі слова? Вони так влучно пояснили цю мовчанку. Це просто диво. Ніколи не надавав він такої чудової форми своїй думці. Але ж він ніколи й не пробував це зробити! Авжеж. Тепер усе ясно. Він просто ні разу не пробував. А от Свінберн пробував, і Теннісон, і Кіплінг, і всі інші поети. Мартін пригадав своїх “Ловців перлів”. Він ніколи ще не зважувався на велику річ, не брався напоїти її красою, що горіла в ньому. Цей нарис можна було б зробити зовсім інакше. Його вразила безмірність краси, що таїлася у нього в душі, і він запалився сміливою думкою. Чого б йому не оспівати цю красу в гарних віршах, як робили це великі поети? А таємнича розкіш і чудо його неземного кохання! Чого б йому не змалювати й це, як інші поети? Вони ж бо оспівують кохання! І він зробить так само, хай йому чорт!..
У вухах Мартінові пролунав його власний вигук. Захопившись видивами, він почав мріяти вголос. Кров бухнула йому в обличчя, і він почервонів по саме волосся під бронзовою засмагою.
— Я… я перепрошую, — пробурмотів він. — Я задумався.
— Це прозвучало як молитва, — спробувала вона пожартувати, хоч усередині в ній усе якось стислося, заніміло. Це ж вона вперше почула лайку з уст знайомої людини і була глибоко вражена — не тільки тому, що це суперечило її поглядам та вихованню, а більше тому, що це був дужий повів життя, який раптом залетів у заповідний сад, де в захистку цвіло її дівоцтво.
Але вона пробачила йому і навіть сама здивувалася, як легко це було зробити. Кінець кінцем, йому можна було все пробачити. Умови не дозволили Мартінові бути схожим на інших чоловіків, але ж він працював над собою, і не без успіху. Їй і на думку не спадало, що її вибачливість може мати якусь іншу причину. Вона відчувала до нього справжню ніжність, але сама про це не здогадувалась. Та й звідки було їй знати? Проживши до двадцяти чотирьох років спокійно й безтурботно, без ніяких любовних захоплень, вона не навчилася глибше розумітись на своїх почуттях і, ані разу не запалившись коханням, не могла збагнути, що запалилась тепер.
«Мартін Іден» РОЗДІЛ XI
Мартін знов узявся до своїх “Ловців перлів”, яких, певно, давно б уже скінчив, якби раз у раз не перекидався на писання віршів. Він пробував складати любовні поезії, навіяні почуттям до Рут, але жодної не закінчив. Він побачив, що оспівувати кохання в чудових віршах за один день не навчишся. Опанувати риму, розмір і будову вірша не так легко, а тут ще треба осягти щось незбагненне й невимовне, що він відчував у творах великих поетів, але неспроможний був надати своїм. Це був невловний дух поезії, якого він прагнув і шукав, та ніяк не міг ухопити. То він займався перед ним яскравим полум’ям, то слався тремткою поволокою, і все був недосяжний, хоч іноді йому щастило впіймати його уривки і вплести їх у фрази, які лунали у нього в голові наче музика або проносились в уяві імлистими образами небаченої краси. Це боліло йому. Ревне бажання поривало до слова, але він міг лопотіти саму буденщину, як і всі інші люди. Він читав свої вірші вголос. З розміром усе було гаразд, рима й ритм теж звучали бездоганно, але той запал і піднесення, що були у нього в душі, годі було відчути. Мартін не розумів, чому так, і, пригнічений та розбитий, знов брався за свого нариса. Проза, безперечно, давалася куди легше.
Слідом за “Ловцями перлів” він написав ще нариси про морську службу, про ловитву черепах, про північно-східні пасати. Потім на пробу почав писати коротеньке оповідання, але так розходився, що замість одного написав шість і порозсилав їх до різних журналів. Мартін писав одну річ за другою, невтомно працюючи з ранку до пізньої ночі, і кидав роботу тільки для того, щоб піти до читальні чи бібліотеки або відвідати
Рут. Він був безмірно щасливий — жив повним життям, горів у якійсь невгасимій творчій гарячці. Відчував ту радість творчості, що вважають її за привілей богів. Усе” що його оточувало — запах прілих овочів і мильної води, занехаяна постать сестри і глузливе обличчя містера Хігінботема — все це здавалось йому сном. Справжній світ був у нього в уяві, і те, що він писав, було скалками цього світу.
Дні стали Мартінові закороткі. Йому так багато треба було вивчити. Він обмежив свій сон — спав тільки п’ять годин і вважав, що цього цілком досить. Спробував спати навіть чотири з половиною години, але, хоч і прикро йому це було, мусив вернутися до п’яти. Він радо віддавав весь час своїм захопленням. Йому шкода було кидати писати, щоб узятись до науки, шкода було переривати навчання, щоб піти до бібліотеки, шкода було відриватися від цих скарбів знань або від журналів, читаючи які, він силкувався збагнути таємницю письменників, котрим пощастило продати свої твори. Коли під час побачення з Рут йому треба було нарешті встати й піти, у нього мало не розривалося серце. А вийшовши, він поспішав по темних вулицях, щоб якнайшвидше вернутися до книжок. Але найважче було закрити підручник алгебри чи фізики, відкласти олівець та зошит і заплющити стомлені очі. Ненавидною була йому сама думка про те, що доведеться, хоч на короткий час, спинити своє життя і втішатися лиш тим, що через п’ять годин задзвонить будильник. Тобто він втратить тільки п’ять годин, а тоді дренькітливий звук вирве його з забуття, і настане знов славний дев’ятнадцятигодинний день праці.
Тим часом збігали тижні, гроші в нього танули, а нових прибутків не було. За місяць після того він надіслав до “Друга молоді” пригодницьку повість для дітей, редакція повернула її назад. Відмова була висловлена в такій делікатній формі, що він навіть відчув симпатію до редактора. Але до редактора “Оглядача” такої симпатії у нього не було. Прождавши два тижні, Мартін написав йому. Через тиждень написав знов. Наприкінці місяця поїхав до Сан-Франціско, щоб особисто поговорити з редактором. Але цербер в образі рудого молодика, що ретельно охороняв вхід, не допустив його до такої високоповажної особи. Наприкінці п’ятого тижня рукопис надіслали йому по пошті без супровідної записки. Не було ні відмови, ні пояснень, чого. Так само він одержав назад і інші свої статті від газет Сан-Франціско. Тоді Мартін поперекладав їх у нові конверти й розіслав їх до різних газет східних штатів, звідки вони повернулися далеко швидше і з надрукованою на машинці відмовою.
Так само він одержав назад і всі свої оповідання. По кілька разів Мартін перечитував їх. І вони йому дуже подобались. Ніяк не міг зрозуміти, чому їх не беруть, поки не прочитав якось у газеті, що рукописи завжди треба друкувати на машинці. Так он воно що! Ясна річ, редактори надто зайняті, щоб розбирати почерки. Мартін узяв напрокат друкарську машинку і цілий день учився друкувати. Тепер він щодня передруковував свої нові твори, а також і давні — в міру того, як вони поверталися до нього. Дуже він був здивований, коли незабаром і передруковане почало повертатися. Підборіддя в нього окреслилося ще твердіше, обличчя набуло суворого виразу, але він уперто посилав рукописи в інші й інші редакції.
Нарешті йому спало на думку, що самому важко судити про свою роботу, і він вирішив вдатися до Гертруди. Прочитав їй деякі свої оповідання. Очі їй заблищали, вона з гордістю подивилась на нього і сказала:
— Аж не віриться, що ти сам усе це написав.
— Ну, гаразд, — нетерпляче відповів Мартін. — Але саме оповідання подобається тобі?
— Авжеж! — вигукнула вона. — Так за душу бере. Я страх як переживала.
Мартін бачив, що їй не зовсім ясно, чого він хоче. Заклопотаність з’явилась на її добродушному обличчі. Мартін чекав.
— А скажи, Марте, — спитала вона після довгої мовчанки, — чим усе це кінчилось? Отой хлопець, що так хитромудро говорить, одружився з нею?
І коли він витлумачив їй кінець, що, як на його думку, був цілком зрозумілий, вона сказала:
— Оце я й хотіла знати. А чого ти так просто й не написав?
Прочитавши Гертруді з десяток своїх оповідань, він побачив, що їй подобаються тільки щасливі кінцівки.
— Це оповідання дуже гарне, —сказала вона, випростуючись над балією, і, стомлено зітхнувши, витерла спітніле чоло червоною мокрою рукою, — але мені стало якось сумно. Плакати захотілось. На світі й так багато сумного. Я люблю слухати про щасливе життя. От якби він з нею одружився… Ти не сердишся на мене, Марте? — тривожно спитала вона. — Я, певно, тому так розчулилась, що дуже стомлена. Але оповідання таки гарне, просто чудове. Де ти його продаси?
— А це вже інша річ, — засміявся Мартін.
— Ну, а як продаси, то скільки матимеш за нього?
— Та доларів сто. Менше за такі речі не платять.
— Невже? От якби ти продав його!
— А що? Легкий заробіток? — і додав гордовито: — За два дні написав. Виходить, по п’ятдесят доларів у день.
Йому страшенно кортіло прочитати свої оповідання Рут, але він не наважувався. Треба почекати, поки щось надрукують, тоді вона побачить, що його робота не пішла намарне. А поки що він учився. Ніколи ще невідоме не вабило його з такою силою, як під час цих дивних мандрів по світові розуму. Він купив собі підручники фізики й хімії і водночас з алгеброю вивчав природничі закони. Хоч лабораторні спроби йому доводилось брати на віру, але завдяки своїй буйній уяві він засвоював хімічні реакції краще, ніж який учень засвоїв би їх на практиці. Мартін поглинав сторінку за сторінкою, схвильований розгадками таємниць природи. Досі він сприймав світ як світ, але тепер починав розуміти будову його, взаємозв’язок енергії та матерії. Раз по раз Мартін знаходив несподівані пояснення давно відомих йому речей. Дія важеля й різних простих механізмів особливо зацікавила його, і він одразу ж пригадав корабельні лебідки та підйомні крани. Збагнув він і основи навігації, що давали змогу судну не збиватися з курсу в безмежному океані. Збагнув тайни бур, дощу й припливу, а довідавшись про причину тропічних вітрів, подумав, чи не зарано написав свого нариса про північно-східний пасат. Тепер написав би його краще. Одного дня він пішов з Артуром до Каліфорнійського університету і, затамувавши віддих, трохи не побожно стежив за дослідами у лабораторії і слухав лекцію професора фізики.
Але писати він не кинув. З-під його пера виходив потік коротких оповідань, а крім того, він ще знаходив час писати поезії — на зразок тих, що читав у журналах. Одного разу він раптом забув увесь світ і два тижні писав білими віршами трагедію, яку, на його подив, негайно забракували шість редакцій. Захопившись Генлі’, він писав цілу низку віршів про море на зразок його “Шкіців із шпиталю”. Це були прості вірші, світлі й барвисті, сповнені романтики й пригод. Він назвав їх “Пісні моря” і визнав за найкраще з усього, що досі написав. Віршів було тридцять, і він закінчив їх за місяць, — писав по одному щовечора, після денної роботи над прозою. На те, що він робив протягом одного дня, письменникові з середньою продуктивністю потрібно було б цілий тиждень. Праці своєї Мартін не жалів. Та то й не була, власне, праця. Просто він набув дару мови, і вся дивна краса, що довгі роки громадилася за його зімкнутими устами, ринула на волю нестримним бурхливим потоком.
Своїх “Пісень моря” він нікому не показував і нікуди не посилав. До редакторів він уже втратив довіру. Але не через це не хотів пропонувати “Пісень” до друку. Вони здавалися Мартінові такими прекрасними, що він вирішив їх приховати аж до того блаженного й далекого дня, коли насмілиться показати Рут свої твори. А тим часом носив їх при собі, часто читаючи вголос, допоки не вивчив напам’ять.
Кожну мить він жив повним життям, навіть уві сні. Його розум повставав проти вимушеної п’ятигодинної бездіяльності і всі думки та події минулого дня сплітав в неможливі химерні видіння. Тим-то юнак ніколи не відпочивав і, якби мав кволіше тіло й не такий здоровий дух, давно б уже підірвав свої сили. Рут він тепер бачив рідко, бо наближався червень, коли вона мала скінчити університет і здобути учений ступінь. Бакалавр мистецтв! Коли Мартін думав про це, здавалося, ніби Рут віддаляється від нього так швидко, що йому ніколи її не наздогнати.
Вона дарувала йому один вечір на тиждень, і, приходячи пізно, він звичайно лишався у Морзів обідати, а потім слухав музику. То були його святкові дні. Вся атмосфера її дому, така несхожа на ту, де він жив, і сама близькість до Рут щоразу зміцнювали в ньому намір за всяку ціну досягти цих висот. Дарма що він прагнув краси і до болю бажав творити, — боровся він,
1 Генлі Вільям (1849 — 1903) — англійський поет, критик і видавець.
зрештою, тільки ради любові. Насамперед і над усе він був закоханий і все інше підкоряв своєму коханню. Любовні шукання захоплювали його далеко більше, ніж будь-які духовні шукання. Світ видавався дивним не тому, що складався з молекул і атомів, які рухала непереможна сила, а тому, що в ньому жила Рут. Вона була найбільшим дивом з усього, що він знав, чим снив і про що мріяв.
Але Мартіна гнітила її недосяжність. Рут була така далека, і він не знав, як до неї наблизитись. Він мав успіх у дівчат і жінок свого кола, однак жодної з них не кохав; а от її покохав, і вона була не просто жінка з іншого класу. Його кохання підносило її над усіма класами. Вона була зовсім особлива істота, така особлива, що він не знав, як підступити до неї із своєю любов’ю. Правда, розширивши свій світогляд і навчившись правильно говорити, він трохи наблизився до неї, у них знайшлася спільна мова, спільні теми, виробилися спільні смаки, але це не заспокоювало його любовної туги. Уявою закоханого він зробив її святою, занадто святою й одуховленою, щоб між ними могла постати фізична близькість. Його власне кохання відділяло її від нього й робило неприступною. Саме кохання забороняло йому те, чого він палко жадав.
І ось одного дня через безодню поміж ними несподівано перекинулася кладка, і хоч безодня лишилася, але тепер вона була вже вужча. Вони їли вишні, великі, смачні, чорні вишні, сік яких нагадував терпке вино. І згодом, коли вона читала йому уривки з “Принцеси”, він випадково помітив у неї на губах сліди вишневого соку. На мить її божественність схитнулася. Рут була тілесною істотою, її тіло підлягало тим самим законам, що і його тіло, що й тіло всякої іншої людини, її губи були такі, як і в нього, і вишні лишали на них такі самі сліди. А раз губи в неї земні, то й уся вона земна. Вона була жінка, звичайна жінка, як і всяка інша. Ця думка вразила його, мов удар грому. Неначе сонце впало з неба, наче хтось осквернив непорочну святиню.
Тоді він зрозумів, що це значить, і серце заколотилось у грудях: домагайся кохання цієї жінки, казало воно, вона не дух з іншого світу, а звичайна жінка, в якої на губах лишаються плями від вишень. Зухвалість цієї думки жахнула його, але душа співала, і розум в урочистому гімні запевняв, що він не помиляється. Вона, певно, відчула в його настрої якусь зміну, бо перестала читати і, глянувши на нього, усміхнулася. Його погляд перебіг з її блакитних очей на губи — та плямка доводила його до божевілля, руки мало не простяглися, щоб обняти її, як обіймав він інших жінок у давні безжурні дні. Рут мовби схилилась до нього й чекала, і йому довелося напружити всю свою волю, щоб стриматись.
— Ви не чули жодного слова, — промовила вона, мило надувши губки.
І враз засміялася, тішачись його збентеженням. Глянувши в її ясні очі, Мартін побачив, що вона ні про що не догадується, і йому стало соромно. Він занадто далеко зайшов у думках. З-поміж усіх жінок, яких він знав, не було жодної, котра б не догадалась, лишень вона одна така. Ото й різниця. Вона була зовсім інша! Мартін був пригнічений думкою про свою брутальність, упокорений її незвичайною чистотою, і між ними знову розверзлася безодня. Кладку було зруйновано.
Але ця пригода наблизила його до Рут. Він жив спогадом про цей день і в хвилини тяжкого суму шукав у ньому втіхи. Безодня вже була не така широка, як раніш. Він сам подолав відстань далеко більшу, ніж та, що відділяла його від диплома бакалавра чи навіть од десятка тих дипломів. Правда, Рут була втілена непорочність, проте на її губах лишалися сліди вишневого соку. Так само, як і він, вона підлягала невблаганним законам життя. Щоб жити, повинна була їсти, а промочивши ноги, застуджувалась. Але річ не в тому. Якщо вона могла відчувати голод і спрагу, спеку й холод, то може відчувати й любов, любов до чоловіка. А він же був чоловік! То чому б йому не стати її обранцем? “Це залежить від мене самого, — гарячково шепотів він. — Я буду ним. Я певен цього. Я добудуся свого”.
