Увесь вечiр Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, пiч мазала, милася, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсi: боялась-бо вона, щоб через свiй шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а тi, знай, його хвалять. Настя те й дiло розказує, який вiй звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то вiн розумний, неначе письменний.
— Я, — каже, — знаю його весь рiд; чесний, дядьки заможненькi, хоч вiн собi сирота, та ба! I отцевський син не буде такий бравий козак, нiчого казать.
Маруся не пропустила нi жодного словечка i ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, i з веселiстю, i з радiстю лягла спати; тiльки того вже не можна вiрно сказати, чи спала вона ту нiч хоч часинку?
Уранцi вирядилась щонайкраще: поплела коси у самi мiленькi дрiбушки i вiнком на голову поклала, пов’язала, якi були луччi, скиндячки, а зверх усiх положила червону й квiточками заквiтчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже i обiдати у неї поспiло: борщик з живою рибкою (бiгала сама звечора до сусiда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олiї, солона тараня з пшенишними галушечками та вареники з сiм’яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.
Тiльки що вернулась з церкви, Маруся зирк у вiкно, аж Василь уже i йде; зараз вибiгла, буцiм боронити його вiд собаки, а бiльш за тим, щоб подививсь, що на нiй червона скиндячка. От вибiгла та мерщiй i кричить: “Не бiйсь, не бiйсь!” — а рукою поводить по лобовi, неначе каже: “Не бiйсь, ось бач, що червона скиндячка!”
Ну, як там було, пообiдали, гарненько i наговорились. Пiсля обiд Наум лiг до Настi ськатись та й заснув, а далi i Настя схилилась та й собi заснула. А молодi, знай, собi голубляться та милуються. Далi, як старi проснулися, та й сидiли то в хатi, то пiд коморою у холодку, аж поки зовсiм увечерi Василь пiшов додому.
Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то дiло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловiка приходив за дiлом, та усякий раз i зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; i так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, i той i та кажуть:
“Нема ж нашого Василя! Не йде обiдати”. Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обiдати. А Маруся? Маруся себе не тямила вiд радощiв. Василь прийде, то вона вже найде мiсцечко, де з ним обо всiм тихенько переговорить i намилується; а коли i без нього, то тiльки й чує, що старi його вихваляють.
От дождались i Петра, розговiлись.
На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбiгла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:
— Науме, Науме! Либонь, старости йдуть.
— До кого?
— Та до нас, до нас; от вже у дворi. Сiдай швидше на лаву; а ти, Марусю, бiжи хутко у кiмнату та вбирайся.
Маруся, як тiльки почула про старостiв, то що було у руках, усе попускала i не стямиться, що й робити; тiльки дивиться на матiр, а очицi як жар, так i горять; а сама була рум’яна, а то почервонiла, як калина. От мати мерщiй пхнула її у кiмнату i стала її убирати у нову плахту i усе, що треба, по-дiвчачи.
Затим ось стукнуло пiд двер’ю палицею тричi.
Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, пiдперiзується, а сам труситься, неначе з переляку, i каже собi нищечком:
— Господи милосердний! дай моїй дочечцi доброго чоловiка; не за мої грiхи, а за її добрiсть пошли їй щастя.
От вже стукнули i вдруге, теж тричi, палицею.
Наум, одягшись зовсiм, iзмiв iз скатертi, що на столi, i, посунувши хлiб, що завсегда лежав на столi, к покуттю (а за тим Настя засвiтила свiчечку перед богами), сiв на лавку в кiнцi стола й дожидається.
Аж ось стукнули пiд дверима i втретє, теж тричi. Тогдi Наум перехрестився i каже до них:
— Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди ж сiдай i ти.
От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла i, перехрестившись тричi, сiла бiля Наума.
За Наумовим словом ввiйшли в хату двоє старостiв, люди хорошi, мiщани, у синiх жупанах аглицької каламайки, поясами попiдперiзуванi, з паличками, i у старшого старости хлiб святий у руках. За ними ввiйшов Василь… крий матiр божа! — нi живий, нi мертвий: бiлий як стiна.
Пришедши у хату, старости помолились богу святому i поклонились хазяїну i хазяйцi.
Зараз Наум (хоч i знав їх дуже добре, а тiльки для закону) пита:
— Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас бог принiс?
Старший староста й каже:
— Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; i коли буде теє, то ми i онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди чеснiї i без худої науки, то от вам хлiб святий у руки.
Наум, узявши хлiб, поцiлував i, положивши на стiл край свого хлiба, каже:
— Хлiб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сiдайте, добрi люди! До чого ще дiйдеться, а ви своїх нiг не турбуйте, може, й так здалека йшли. Аз якого царства, з якого государства?
Старший староста i каже:
— Ми є люди нiмецькiї, а йдемо з землi турецької. Ми собi ловцi, удалiї молодцi. Раз дома, у нашiй землi, випала пороша… Я i кажу товаришу: “Чого нам дивитись на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю”, — i пiшли, їздили, слiдили i нiчого не получили. Назустрiч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От пiсля зустрiчi вiн каже-говорить нам такiї речi: “Ей ви, ловцi, добрi молодцi! услужiть менi службу, покажiте дружбу: ось якраз попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи не красна дiвиця, їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможiте, пiймайте; чого душа захоче, усього вiд мене бажайте. Десять городов вам дам i скирту хлiба”. От ловцям-молодцям того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд пiшов у Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не пiймаємо. Усi царства-государства пройшли, а її не знайшли; от i кажемо князю: “Не тiльки звiра в полi, що куниця; пошукаємо деiнде, найдеться й красная дiвиця”. Так наш князь затявсь, при своїй думцi зоставсь. “Скiльки, — каже-говорить, — по свiту не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куницi, нiби красної дiвицi, не видав”. От ми усе по слiду йшли та в се село — як зоветься, не знаємо, — прийшли. Тут вп’ять пала пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить, давай слiдить; сьогоднi рано устали й зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до вас у двiр i з двора до хати; тепер жалаємо його пiймати. Певно, вже наша куниця — у вас у хатi красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу вiнець. Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай пiдросте?
Поки староста це законне слово казав, Маруся у кiмнатi усе поклони била, щоб батько вiддав її за Василя, а вiн, сидячи на лавцi, скрiзь дверi дивиться на неї та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав i прийшлося батьковi одвiтне слово казати, вона так i припала до дверей, i слуха.
От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далi i каже:
— Не вмiю я до прикладу у сiм дiлi сказати… Спасибi вам за вашу працю. Iдете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарцi?
Маруся, як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:
— Ох менi лихо! А чому ж се так? А Василь так об землю i кинувся, та аж придiвз навколiшках до Наумових нiг, та цiлує їх, та гiрко плаче i просить:
— Будьте менi батеньком рiдненьким! Не гнушайтесь бiдним сиротою!.. За що в мене душу вiднiмаєте?.. Не можу без вашої Марусi жити! Буду вам за батрака вiчно служити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що хотiть, те й робiть зо мною! Дайте сиротиночцi ще на свiтi прожити!..
Тут i Маруся, забувши, що їй гоже i що нi, вибiгла тож собi i впала до нiг отцевських, i просить, i плаче, то кинеться до матерi, i руки їй цiлує, i приговорює:
— Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матiнко моя рiднесенька! утiнько моя, перепiлочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте менi, бiдненькiй, ще на свiтi пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держiть мене як дочку, нехай я буду вам замiсть наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити i не охну. Не давайте менi нiякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати i шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте менi з Василечком пожити, щоб i я знала, що то за радiсть на свiтi!..
Отак i Маруся, i Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалiбно, що старости обидва поставали i, знай, полами сльози утирають. Далi старший староста не втерпiв i каже:
— Ох, панове сватове! Не слiд менi, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє дiло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвiту; що почуєш, з тим назад iди. Сказано, дать нам по чарцi, так вже тут нiчого добррго ждати. Одначе, видячи їх сльози i убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексiйовичу? нiде дiтись: благослови дiток, нехай Маруся нас пов’яже.
Наум тiльки покрутив головою, обтер слiзку рукавом та й вп’ять понурив голову i мовчить.
Староста каже:
— Може, стара мати сеє усе вередує?
— О батечки мої! — зараз каже стара Настя. — Чи я ж би не хотiла щастя своєму дитятi? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Вiн дитина розумна, покiрна; усяк би нам позавидував. Та хiба ж я не жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас iде по-божому та по-старосвiтськи: вiн менi закон, а не я йому. А чому вiн не вiддає, я не знаю; вiн Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш?
Тут знову приступили i дiти плачучи, i стара Настя голосячи, i старости кланяючись, та, знай, просять Наума. Мовчав вiн, мовчав, тiльки, знай, сльози ковта, далi устав, здохнув жалiбно, перехрестивсь перед господом милосердним та й каже:
— Одна в мене на свiтi радiсть, моя Марусенька! Що божий день молюсь, щоб вона була щаслива; так як же, молившись об однiм, буду сам робити друге; молившись об її щастi, сам буду її топити? Прощайте, панове сватове! Коли хочете, то справдi випийте по чарцi; коли ж нi, то не здивуйте; дайте i менi покой, бо… Ох, не хотiлось було сього казати, та ви мене розжалобили!.. бо менi дуже жалко, що рiшаюся Василя, та нiгде дiтись! Прощайте, люди добрi, iдiть собi, не здивуйте.
Тут вп’ять усi приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не вiддаєш за нього Марусi? Маруся ж так i повисла йому на шию i обмива його слiзоньками, а Василь тож припав навколiшки, та гiрко плаче, та, знай, просить.
— Але чому не вiддаю? — сказав Наум, здохнувши. — Бо жаль свого рожденiя. Не той час; при такому важному дiлi, як є сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, — без людей; отут я тобi усе розкажу. Бiльш нiчого i говорити; прощавайте! От вам ваш i хлiб святий.
Чи хотiли, чи не хотiли старости, узявши хлiб назад, пiшли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо вiн сам не здужав i йти.
Зостався Наум iз своєю сiм’єю, сiв собi i сумує. Маруся аж звалилася на пiл вiд слiз, i Настя, плачучи, сидiла над нею i дивувалася, що се старому сталося, що разом загудив Василя? Об вечерi нiхто й не думав: нiкому було поратись i нiхто не хотiв нiчого їсти.
От сидiв Наум, сидiв; думав та думав, а далi й обiзвався:
— Годi плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму.
Не той був Наум батько, щоб його мусила Маруся не послухати. Чи здужала, чи нездужала, а коли батько каже без жартiв та трохи чи й не сердитий, то треба устати. Устала, i втерла слiзоньки, i жде, що вiн їй скаже.
— Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привiв?
— Знала, панотченьку! — i затрусилася, як осиковий листочок, i опустила свої довгi вiї на очi, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.
— Як же се було? —— спитав вiн грiзно. Тут Маруся, хоч i запинаючись, розказала йому усе: як побачила його уперш на весiллi, як їй стало його жалко, як вiн цятався горiшками, як вона його соромилась, i усе-усе розказала: як i на базар iдучи зiйшлися, як з базару верталися, що говорили — i нiгде було правди дiти! — як i цiлувалися…
— Ну-ну, що дальш, а почин хороший, — каже Наум, а сам i видно, що як на ножах сидить.
От Маруся, сплакнувши, веселiше стала було розказувати, як змовилася з ним зiйтися у бiр на озеро, i як зiйшлися, i як…
— Годi, годi! — закричав не своїм голосом з серця Наум. — То вже розказуй матерi, що не вмiла тебе берегти i вiд худа вiдводити, — а сам, схопивши шапку, хотiв було втiкати надвiр, так Маруся так i вчепилася йому на шию i каже:
— Нi, таточку, нi, мiй сизий голубчику! не погубила себе твоя дочка i не погубить. Матiночко моя рiднесенька! Лучче менi усяку муку прийняти, на смерть пiду… а не принесу тобi нiякого безчестя нi для якого пана, нi для якого однорала* (*Тобто генерала.); я пам’ятаю вашi молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можна, щоб я на свою погибель iшла? А ось як у нас було… — Тут вона й розказала, що собі з Василем говорили, i як у них там було, i як вона запретила Василевi ходити до себе i для чого. Розказала й те, як скучала i журилась без нього, усе розказала до послiднього часу, як що було.
Наум ще таки спитався:
— Гляди лишень, чи все сьому правда i чи не потаїла ти чого?
— Усю правду вам сказала, i що нiчого не потаїла, так, коли велиш, тату, щоб побожилась, то, як хоч, так i побожусь.
— Грiх великий, — каже Наум, — божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобi i без божби вiрю. Тепер слухай мене, Марусю: не раз тобi казав, що дiвкою тобi зоставатись не можна, треба замiж iти. Приказував тобi, що тiльки кого полюбиш, зараз менi скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би дiло i кiнчав; коли б менi не годивсь, то я б тобi сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб i ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас нiякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя i твоє, i наше з Настею, що Василь такий чесний i богобоязний, а другий i незчулася б, як би нав’язав тобi камiнь на шию, що й повiк би його не зняла, хiба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василевi, то я б тобi сказав, зачим не вiддам за нього; i ти б так не пристала до нього, i тобi легше було б його забувати. А тепер як хоч, так i терпи, бо не вiддам.
Тут Маруся, — як розказала перед своїми усю правду, то й стало їй на душi веселiше i на серцi полегшало, — почала знов просити батька, щоб таки вiддав за Василя, а що вона хоч вiк у дiвках сидiтиме, а нi за кого не пiде, опрiч його.
— Говори! — каже Наум. — А знаєш ти, голово, що батько лучче бачить твоє щастя, чим ти? Ти молода, дурна! Лягай же; дiвко, спати; завтра будеш старiша, чим сьогоднi, а вiд того i умнiша, — Перехрестив її та й пiшов собi вiд неї.
Нi свiт нi зоря, а вже Василь i в Наума. То сяк, то так пробули до обiд. I варивши обiд, i подававши на стiл, Маруся заливалася слiзоньками, вiдгадувавши, певно, що востаннє бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так i всi невеселi сидiли, а за обiдом до страви нiхто й не приймавсь.
От, як позбирали з стола, Наум i каже жiнцi i дочці:
— Iдiть собi або в кiмнату, або пiд комору на простор шити, а нам тут з Василем не мiшайте. От, як повиходили вони, Наум i каже:
— Василю! сядь лишень бiля мене та слухай не перебиваючи, що я тобi скажу. Не по моїй правдi, бо у мене, опрiч грiхiв, нема нiчого, а за отцевськi i материнськi молитви наградив мене бог милосердний жiнкою доброю, роботящою, покiрною i несварливою. Батькiвщини ми з нею не розтратили, а потроху, бог благословляє, усе добавляємо. Велика милость божа! Утро й вечiр дякую за наше неоставленiє, а щонайбiльша милость божая до нас, грiшних, у тiм, що наградив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловiк, се янгол святий…
— Ох, правда, дядечку… — перебив йому Василь, а вiн його зараз зопинив i каже:
— Цить-бо, Василю, мовчи та слухай i не перебивай мене. Се ти, бачивши її очi або щоки i що вона во всiм собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тiло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; бога небесного зна, i любить, i боїться прогнiвить його; нас шанує i бережеться якомога, щоб нi в чiм нас не прогнiвити. Жалослива не то що до чоловiка, та аж до манiсiнької комашечки. Худа нiякого i по духу не зна i боїться самої думки об нiм. Яка сама добра i незлобна, так i про усiх дума, усякому повiрить: i бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на вiки вiчнiї. Та й ти її, сердешну, збив було з пантелику; знаю усе. Ох! Грiх так робити!
— Дядьку! — обiзвавсь було Василь.
— Мовчи, племiннику; ти розкажеш опiсля. Такую-то дитину нам бог милосердний дав; хоч я i батько її, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаємося за родителi, щоб не думати об щастi свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже i сяка i така, ну так би й бить. А за її добрiсть, за її смирноту, покiрнiсть треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб вiн її кохав, жалував, щоб — не дай бог! — коли i трапилось якеє худо, чи дiлом, чи думкою, так вiн би її вiдводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобiжати; а покiрну та смирну, як вона, хто захоче, той i зобiдить. Чим нас бог благословив у сiм свiтi, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятевi затим, що я хочу зятя, коли бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє дiло, глядiти дуже пильно, щоб вiн був хазяїн добрий, щоб хоть би вже не розтратив i не розтеряв, що вiд нас прийме, i щоб i її не довiв нi до якої нужди; а коли бог благословить дiточками, так щоб i їх до пуття через науку довести, i дещо i їм зоставить. Тепер скажи менi, Василю, не правду я кажу?
— Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.
— Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем i хазяїном, як хочеш, бо се не вiд тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, i бачу свою Марусю, що зовсiм розум погубила, полюбивши тебе… Вона тепер рада за тобою хоч на край свiту; iще-то господь її не зовсiм покинув, а то думаю… Крий мати божа! (аж скрикнув Наум i перехрестився). Ось по сьому-то прошу тебе ласкаво та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас i не знай її, хоч би вона тобi де i повстрiчалась. Не погубляй її i душi її, та й нас не пихай живих у яму, прошу тебе об сiм… (сказав i гiрко заплакав), дай нам спокiйно вiку дожити й не доведи нас вiдвiчати за неї на тiм свiтi!
— Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем i хорошим хазяїном?
— Ти ж менi розказував про, себе. Ти сирота; у дядькiв твоїх по два, по три сини, i ти iз ними у однiй сказцi* (*Тобто в “ревiзькiй сказцi”. “Ревiзькою сказкою” за часiв крiпацтва називався реєстр так званих “тяглових селян”.). Сказка ваша дев’ятидушна, дядьковi хлопцi малi; а як прийде набор, то певно тобi лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нiкому заступитись; i дядьки скажуть: “Ми тебе поїли, зодягали i до розуму довели, служи за нашу чергу”. А що тодi буде з Марусею? Нi жiнка, нi удова; звiсно, як салдаток шанують: як саму послiдню паплюгу, i нiхто не вiрить, щоб була салдатка та й чесна. Та й трохи чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повiднiмають, хто її защитить? Дiточки без доглядiння у бiдностi, у нищетi, без науки, без усього помруть або — не дай боже! — бездiльниками стануть. А вона затим iзстарiється, немощi одолiють, бiднiсть, калiцтво… тiльки що в шпиталь, до старцiв! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правдi: так я тебе полюбив, так менi тебе жалко, як рiдного сина! — а не хочу загубити своєї дочки, i такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.
Довго Василь думав, похиливши голову, а далi аж повеселiв та й каже:
— А як я найму за себе найомщика?
“Найомщика?” — подумав Наум, а далi й каже:
— А з чого ж ти наймеш, коли тiльки получаєш вiд хазяїна вiсiмдесят рублiв у год, а батькової копiйчини нема?
— Дядьки поможуть.
— Не потурай на те, Василю; поможуть, та не тобi, а собi. До чого дiйдеться, тобi за тебе лоб забриють, а найомщик опiсля пiде за дядькових хлопцiв. Рад би i я тобi помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жiнка багата, то так тягнутимуть, що тiльки держись, i усе до кiнця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копiйкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобi образ царя небесного i його матерi пречистої, і Миколая святого! Принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе i за твої грошi — от тобi зараз, обома руками, вiддам Марусю.
Як ударить Василь, заслухавши усе, руками об груди, як припаде на стiл, як заплаче, а далi, сказавши: “Усьому кiнець”, — кинувся на шию, обняв Наума крiпко i каже: , ,
— Прощай, мiй!.. Коли ж тобi хоч трохи жаль бiдного Василя, будь ласкав, будь жалiслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобi попрощаюся з нею!
— Добре, Василю, — каже Наум, — та гляди ж: попрощайся! Чи розумiєш?
— Усе знаю i усе зроблю, як менi кажете. От ввiйшла Маруся, а за нею i Настя. Василь, узявши Марусю за руку, i каже:
— Марусенько! Правду, велику правду сказав менi твiй батько. Треба нам розлучитись.
— I навiки? — через велику силу спитала Маруся.
— Побачимося… i будеш ти моєю, коли не на сiм свiтi, так на тiм! Прощай, моя Ма… — i не договорив, як вона зомлiла й покотилась йому на руки. Вiн її пригорнув до серця крiпко, поцiлував, вiддав її нечуственну батьковi на руки, поцiлував руку йому i Настi… i пiшов швидко, не оглядаючись…
Не будемо розказувати, як крiпко i як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна,, з журби не вмерла. Скiльки вже батько з матiр’ю її не розважали, усе нiчого; а тим iще пуще, що не знала вона, зачим i куди Василь її дiвався; чи надовго вiн скрився, чи вернеться i коли ще то буде? Питалася не раз i батька, — що ж? — не знаю та й не знаю. Бо й справдi вiн не знав, з якою думкою i куди вiн скрився.
Що божий день перебере горiшки, що ще на весiллi, як побачились уперше, та вiн їй дав, перебере, перецiлує та вп’ять до серця i положить. Або коли, гулящим днем, пiде у бiр на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче i з тим додому вернеться. Мати не дуже заставляла її поратись i робити, так сама бралась за все. “Менi, — каже, — не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю”. З подругами нiколи не грала i вже овсi до них i не виходила.
Одробилися у полi, стали вiд Семена звечора сидiти, Маруся прийнялася прясти; а з покрови удосвiта встає, пряде, шиє, порається i все журиться, i частенько, як забереться куди-небудь сама собi, то плаче-плаче, так що й господи! Бо об Василевi нi чутки, нi вiсточки, як у воду впав.
От i пилипiвка; от i Ганнино зачатiє, зачали парубки засилати старостiв до дiвчат. Знай, люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: iдуть двоє поперев’язуванi рушниками, бодряться, вихваляються: от там i там таку-то за такого просватали. А iншi свинячою стежкою, попiд плотами, мовчки собi iдуть, i пiд плечем, замiсть хлiба святого, несуть… гарбуз! Еге! Нiгде дiтись: як заробили, так i вiдвiчать.
Не однi старости заходили i до старого Дрота сватати Марусю, — та що ж?
— Таточку мiй рiднесенький! я їм, — каже, — пiднесу по чарцi!
Старий було гримне на неї:
— Чи ти дурна та божевiльна! Чом ти не йдеш? Люди хорошi, чесного роду, парень бойкий; чи тобi поповича, чи купця треба?
— Василя, а коли не Василя, то й нiкого!.. — каже було Маруся. Мати її у сльози, а батько було аж розсердиться та й крикне:
— Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть i тебе люди цуратись, i досидишся до сiдої коси.
— Дарма, таточку. Без Василя не страшна менi i домовина, не то сiдая коса.
Здвигне тiльки плечима Наум, подума: “Нехай ще до того году”, — та й замовчить. I йому жалко було, що про Василя не було нiякої чутки: бо вiн його дуже любив i усе надiявсь, що вiн з собою що-небудь до пуття зробить.
От i м’ясницi пройшли, i усюди пiшла слава, що Дротiвна Маруся i горда, i пишна: за тутешнiх парубкiв не хоче, а жде собi панича iз-за моря. Вона про сюю славу знала, смiялась i каже було: “Дарма! I пiдожду”. Парубкам же хоч i крiпко досадно було, що така красива i багата дiвка у лад не дається, та нiчого було робити: силою не озьмеш.
Пройшов i пiст, вiдговiлись i — слава тобi господи! — дождались воскресенiя. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, iмберю, бiбкiв, шапрану, i спеклася паска i висока, i жовта, i ще у печi зарум’янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранцi з батраками понесла до церкви на посвященiє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало i грудку солi i, розiславши на цвинтарi у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя пiсля недуги не пiшла з двора. Наум же став у церквi божiй i молиться.
Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справдi молився, а не ловив вiтрiв, не розглядав i сюди i туди, а стояв як треба, неначе перед самим господом, царем небесним, i тiльки слухав, що читають i спiвають. А сьогоднi, у такий великий празник, вiн ще бiльш молився, i на серцi так йому було весело, як i усякому богобоязному, кого приведе бог дождатись великодня.
От, як вiн стоїть i молиться, служба божая спiвається, вийшов насеред церкви читати апостола… i хто ж? Василь!.. Наум дивиться — i сам собi не вiрить, чи се вiн, чи не вiн? Розглядiв хорошенько — аж зовсiм вiн! “Та вiн же овсi неписьменний! Як же вiн буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам’ять? Побачим!”
От Василь вже i “Павла-чтенiе” сказав та й почав… та що за голос важний! Чистий голосний пiдбасок та понятний!.. От Наум i дума: “Бачив я слiпорожденного, що читав псалтир так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться… хiба чи не хваста? Може, напам’ять вiд дяка перейняв, та буцiмто й письменний?.. Так отже за титлу було зачепився та й розiбрав потроху… от i дочитав без помилки; от i алiлуйю по закладкам знайшов… Нi! Якби неписьменний, то не зумiв би апостола, та ще й на самий Великдень, прочитати!”
Прислухається Наум, Василь спiва. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умiв в лад узяти, а Василь без запинки так усi голоси i покрива, i переводи виводить, сам i кiнча, сам вп’ять i почина. Тогдi вже Наум зовсiм положивсь, що Василь став письменним: та коли ж вiн справився i де пробував? “Нехай, — дума собi, — опiсля знатиму”.
Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитувати i народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз i каже:
— Христос воскресе!
От, похристосувавшись з ним, як довг велить, i каже йому Наум:
— Чи ще ти нас, Василю, не забув?
— Нехай мене бог забуде, коли…
— Добре ж, добре, сину! тепер не до того. Приходь до нас розговiтись; а хоч i пообiдаєш, коли не пiдеш додому.
— Ви менi i дом, ви i родителi…
— Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму.
Сказавши се, Наум поспiшав додому i дорогою собi дума: “Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що вiн i що з ним, та й покликав його до себе. Може, вiн вже об Марусi i не дума, а може, вже i жонат, а я тiльки потурбую Марусю i знов розважу її тоску. Та хоч би i не те; так, може, ще вiн не вiдкупився вiд некрутщини, так що тогдi робити! Та вже ж побачу. Дасть бог розговiтись, а там буду поправляти, що напортив з радощiв, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Вiдкiля йому бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тiльки дяком бути”.
З такою думкою прийшов додому i не каже жiнцi нiчого, що кого вiн бачив. Прийшла й Маруся i принесла усе свячене, й байдуже! Бо вона як не стояла у церквi, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столi, як треба, i налагодила, та й дивується з матiр’ю, що батько не сiда розговлятися, а ходить собi по хатi та дума.
Аж ось дверi — рип! — i Василь у хату. Маруся так i не стямилась i крикнула не своїм голосом: “Ох, мiй Василечку!” — та й стала як укопана. Стара Настя тож врадувалась, неначе бог зна чому, i кинулась до Василя i похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять i тiльки поглядають, вiн на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от i каже їм:
— Чом же ви не христосуєтесь?
А Василь i каже:
— Не смiю, панотче!
— Чом не смiти? — каже Наум. — Закон повелiва христосуватися зо всяким, i хоч би з смертельним урагом. Похристосуйтесь же по закону тричi, та нехай вас бог боронить вiд усякої поганої думки! Тяжкий грiх у такому святому дiлi думати лукаве! От i похристосувались гарненько. Маруся кинулась до нього з розпросами:
— Де се ти, Василечку, був?..
— Знай-бо урем’я, — перебив її Наум, — одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник i паску свячену; дякуючи бога милосердного, треба розрiшати без усяких хлопiт iз веселою душею, а говорити будемо опiсля. Сiдайте лишень. Господи благослови!
Стара Настя сiла за столом на лавi, а Маруся бiля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сiв на ослонi, старий на покутi, а батраки в кiнцi столу. От перехрестившись Наум i прочитавши тричi “Христос воскрес з мертвих”, зараз вiдрiзав паски свяченої i положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати пiд стiл, усяк перехрестивсь i сказав: “Спасибi богу милосердному! Дай боже i на той год дiждати!” Тут же прийнялись за печене: поїли баранця, поросятини; а кiсточок пiд стiл не кидали, а клали на стiл, щоб опiсля покидати у пiч. Далi їли ковбасу, сала кусочками нарiзали i крашанок облупили i порiзали, на тарiлочцi. От сеє скiнчивши, Маруся усе прибрала, i з стола теж бережно змела, i усi крихти, i кiсточки, i лушпиння з яєць повкидала у пiч, та тогдi вже стала подавати страву.
доброго дня, а чи буде колись на сайті план до тексту?