Василь би то, може б, i не зiйшов би з мiсця, бо в нього i пам’ятi не було, так його вели два старости у рушниках пiд руку.
За домовиною iшли або вели сусiди й приятелi Наума i Настю, що так i розливаються, як тая рiчка. А дзвони? так господи! не перестають i усе дзвонять. А народу, народу! I за домовиною, i побiля домовини, i по вулицi напередi, i по воротям, i по плотам… що то i сказать не можна, скiльки їх там було. Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разiв зостановлялися читати євангелiя i усякий раз пiдстилали бумажний платок. Який пiп прочита, тому й платок.
Вiдслуживши у церквi i службу божу i похорони, як слiдує, понесли тим же чином i на кладовище. Як стали опускаїи труну у яму, то вiд Настi подали двадцять аршинiв нерозрiзаних рушникiв та на них i впустили домовину… i що то! Увесь народ так i голосить! А Наум кинувсь навколiшки, пiдняв руки догори та й молиться: “Господи праведний! Твоєю волею осиротiв я, старець немощний! Тiло моєї дочечки вiддаю матерi нашiй землi; а душу прийми у царство своє… i не остав мене, грiшного!”
Далi став читати отченаш, аж поки зовсiм опустили труну i попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землi у жменю… труситься, сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю i каже:
— Дай нам, господи, ув однiм царствi бути з нею!.. Прощай, Марусю, у в останнiй раз! Нехай над тобою земля пером!
Тож i Настя так зробила. Як же прийшлось Василевi кидати, схватив землi у жменю, як зарида… затруситься, пальцi йому звело, i руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму… трясся-трясся — так i впав нечувственний…
Тут увесь народ, кожний хоч по жменьцi, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однiм царствi, а далi бояри засипали лопатами, i зовсiм докiнчили, i верх вивели, i у головах поставили хрест високий та товстий i зеленою краскою обмальований…
От i уся Марусi пам’ять!..
Пришедши додому, i попи, i увесь народ, i трудящi стали лагодитися обiдати. Настя перша кинулась:
— Де ж наш Василь? Нехай мiй голубчик, мiй жених-удовець нехай сiда на посад сам собi.
Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нiгде…
Ськали-ськали… нема! Та вже один старий розказував, що ще на кладовищi пiдняв його, i трусив, i водою бризкав; нi на превелику силу вiн очуняв i, вiддихнувши трохи, сказав, що пiде проходитись. Чоловiк пустив його i пiшов до гурту, а де вже вiн дiвся, — вiн не вглядiв.
Кинулись бояри, хто помоторнiший, ськать його: шукали i на кладовищi, i по бору, i де то вже його не шукали… нема та й нема! Нiчого робить, без нього пообiдали.
Пiсля обiд, як усi, дякуючи Наума i Настю i поминаючи Марусю, порозiходились i як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там вiн? Не було й нема! Послав до родичiв — не чули i не бачили!
Справляли Наум i Настя вп’ять i третини, i дев’янини, i полусорочини, i сорочини як треба по-християнськи… I що то за обiди були! На усе село. Багато i старцям милостинi подавали. Василя же не було та й не було! I слух об нiм запав! Найбiльш журився за ним Наум, боячись, щоб вiн сам собi не заподiяв смертi. Сумуючи об сiм, частенько плакав, а рано i вечiр моливсь за нього богу, щоб його сохранив i на розум навiв, i привiв би його до нього, щоб було кому їх доглядiти.
Вже й год минув пiсля Марусi. Старi вiдпоминали її як треба i попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертiм монастирi — i дякам за псалтир, що шiсть недiль, поки Марусина душа лiтала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогоднi поховала дочку, а Нцум усе тiльки її розважа i каже:
— Що ж робить? Молись богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його свята воля! От Василя менi жалчiш, що — не дай боже!— чи не пропав вiн i з тiлом, i з душею.
А сам усiм хазяйством розпоряджав i усе дбав, а що змiг, то й сам робив не лiнуючись. А що тiльки збере хоч трохи чого, так i роздає бiдним та неiмущим. Усiх обдiля.
Стане було Настя казати:
— Та чого ти так клопочеш? Нащо нам се? Чи воно є, чи нема — усе равно. Наш вiк — день!
— Та хоч би й час, — каже Наум, — не собi я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках бога милосердного, усе його, а я тiльки робiтник його. Передаю через старцiв божих у його святi руки. Грiх лежачи хлiб їсти; поки здужаю, довжон i робити, i бiдним подавати. Повелить iти до Марусi, пiду, хвалячи бога, а кому се зостанеться, той i спасибi скаже, i вiдпомина нас, коли схоче, а не схоче — як хоче; я своє дiло роблю, поки є сила.
— Минув вже i другий год. На третьому прийшов до них чоловiк з города, а вiн того лiта ходив у Київ, та й каже:
— Кланявся вам ваш Василь! Наум так i скрикнув вiд радостi.
— Де ти його бачив? — Та й гукнув на Настю (бо вже собi на старостi стала глухенька), щоб iшла ближче слухати про Василя.
Зрадувалась i Настя, бо й вона дуже жалкувала, що не було об ньому нiякої чутки, пiдсiла до того чоловiка i просила, щоб розказав, де вiн його бачив i як йому поводиться.
От чоловiк i каже:
— Бачив його у Києвi, i вже вiн не Василь, а… отець Венедихт…
— Як се так? — закричали обоє старi.
— А так, — каже чоловiк, — що вiн там пiшов у ченцi.
— У ченцi? — сказали вп’ять обоє та й стали богу молитись i дякувати, що довiв його до спасенного пуття.
— Вiн у Печорському монастирi i вже дияконом, i при менi, — так-то розказував той чоловiк, — служив службу божу. А як розпитав мене, що я з сих мiст i вас знаю, так закликав до себе i казав: “Кланяйся їм, я їх, — каже, — як отця i матiр почитую i щодня, як служу, то i їх, i вмершу дочку їх на божiй службi поминаю, i, скiльки дасть бог вiку прожить, щодня буду їх поминати. Через їх молитви бог мене спас i вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грiшний, бiля неї заклявся самому собi смерть подiять, i як поховали Марусю, я тихенько вiд них, щоб мене не спинили, пiшов свiт за очима, узявши тiльки у жменю землi з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, — що її покрива, укупi лежати. Як я iшов i куди iшов через цiлiсiнький день i нiч i вп’ять день, — я нiчого не тямлю. Схаменувся вже над рiчкою: стою на кручi, а якiїсь два ченця мене схрещують i святою водою обкроплюють та говорять менi премудрiї речi. Довго того було, поки я у розум, — каже Василь, — прийшов, а затим тi ченцi привели мене у Київ, у Печорський монастир. От мене тут прийняли i довго розважали, а далi, як прийшло вiд общества моє увольненiє, то й постригли у ченцi, а за голос i дияконом настановили. Кланяйся, — каже, — моїм родителям: от їм i проскура свята, i нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на свiтi, бо тiльки моєї i думки, тiльки й помишленiя, щоб швидше бути укупi з Марусею”.
Узяв Наум проскуру, поцiлував та й задумавсь, а далi й каже до Василя, неначе вiн тутечка перед ним стоїть: “Адже ти вже тепер отець Венедихт… ти служиш службу божу… чого ж ти спотикаєшся? Ей, молись, щиро молись! Пам’ятуй, що у отченашi читаєш: да будеть воля твоя, iзбави нас од лукавого!..”
На тiм же мiсцi i у той же час обiщався Наум iз старою у Київ їхати. Бог їх туди й принiс. Пiшли по монастирям, зараз у Печорському спиталися про диякона з таких i таких мiсць, про отця Венедихта. От їм чернець i каже:
— I вже пом’янiте його за впокой! Вiн i прийшов немощний, та таки себе не поберiгав: не слухав нiкого, ськав усякої болiстi i заморив себе зовсiм. Далi чах-чах та от недiль зо двi як i помер. Та ще таки вiд суєти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положили якоїсь землi, що у нього у платку була зав’язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому пiд голови. Та як закон запреща монаховi такi примхи, то його не послухали.
Тяжко здохнув Наум, далi доськався його гроба, i, пришедши з Настею, найняли тут по нiм панахиду i у граматку свою записали.
Довго, довго стояв Наум над гробом його… Далi здихнув, перехрестився i каже:
— Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!
доброго дня, а чи буде колись на сайті план до тексту?