Марко Вовчок “Маруся” читати скорочено повість варто кожному, адже вона показує, що навіть дитина може боротися за незалежність своєї країни.
Марко Вовчок “Маруся” скорочено
Розділ 1-2
Події твору відбуваються в давні часи на Україні. Оповідач згадує розповідь старої бабусі про тихі, але важливі події, що трапляються у віддалених місцях серед простих людей.
У мальовничій місцевості стояв хутір козака Данила Чабана, який жив із родиною. Навколо були степи, ліси, луки, річка та квітучий сад. Люди тут жили дружно, часто ходили один до одного в гості, співали пісень і підтримували добрі стосунки.
Однак життя було неспокійним. На Україну нападали вороги, особливо татари. Після смерті гетьмана Богдан Хмельницький у країні почалися розбрат і чвари. Народ розділився: одні підтримували московитів, інші поляків, а ще інші шукали союзу з татарами. Через це в Україні панували тривога, війни та руйнування.
Одного вечора в хаті Данила зібралися сусіди. Усі були засмучені новинами про битви та спалені міста, бо багато чоловіків уже вирушили воювати. Раптом у двері постукав подорожній козак. Данило впустив до хати гостя. Це був високий, сильний чоловік із суворим обличчям і бойовими шрамами. Господарі прийняли його гостинно, а він розповідав про напади ворогів і тяжкі бої, спалені міста і села, які він бачив. Його оповіді були настільки живими, що всі слухачі ніби бачили ці події на власні очі. Чоловіки хвилювалися й палали бажанням боронити рідну землю, жінки плакали, а діти слухали, затамувавши подих.
Раптом здалеку пролунали постріли. Усі насторожилися, жінки почали розходитися по домівках, забираючи дітей. У хаті залишилися лише Данило та його найближчі товариші — Андрій Крук і Семен Ворошило.
Розділ 3-4
Подорожній (посланець із Запорозької Січі) розпитує про дорогу до Чигирина. Господар, Андрій Крук і Семен Ворошило пояснюють: всі шляхи перекриті польськими загонами, часи небезпечні. Подорожній зізнається, що він січовик і має важливе доручення — дістатися до гетьмана Петра Дорошенка, адже від цього залежить доля України.
Розмову дорослих чує дочка господаря — Маруся. Батько строго наказує їй нікому не розповідати почуте, й дівчина обіцяє мовчати.
Раптом розмову перериває поява ворожої кінноти— наближається ватага вершників. Данило швидко тікає з січовиком через вікно в сад, а його товариші вдають, що міцно сплять, господиня й Маруся беруть рукоділля.
Група солдатів вриваються в будинок, грубо обшукують його, нищать майно та допитують господиню і козаків. Андрій Крук і Ворошило вдають сонних, та їх все одно б’ють нагаями, вимагають видати запорожця. Козаки майстерно прикидаються сонними п’яницями, які прийшли купити волів. Солдати звинувачують їх у зраді й наказують зв’язати.
Нарешті приходить сам Данило. Старший ватаги грубо допитує його про «бунтівника-запорожця», погрожує спалити хату. Данило спокійно відповідає, що нічого не знає. Солдати, розлючені, але й голодні, вимагають їсти. Господиня змушена готувати вечерю.
У метушні й хаосі ніхто не помічає, що Марусі вже немає в хаті — дівчина непомітно зникла.
Розділ 5-6
Розділ 7-8
Маруся із січовиком ідуть у темряві до степу. Дівчина добре знає дорогу, знаходить загороду з волами й готує віз із сіном. Вона перевдягається, зав’язавши хустку, щоб здаватися дорослішою, а січовик ховається в сіні. Перед виїздом він навчає її, як поводитися і що говорити, якщо їх зупинять.
Вони вирушають у путь. Маруся уважно стежить за всім навколо, коли раптом їх наздоганяє ватага вершників. Її зупиняють і допитують, але дівчина впевнено відповідає, що везе сіно на хутір Книша. Вершники вирішують взяти викуп за віз сіна з Книша і кажуть, що поїдуть з нею.
Незабаром стає чутно постріли — починається бій. Вершники поспішають на підмогу, залишивши лише одного солдата з возом. Маруся продовжує їхати до хутора пана Книша.
Піднявшись на пагорб, вона бачить жахливу картину бою: палаюче село, поранених і загиблих людей, розгублених дітей. На цьому тлі спокійно зеленіє хутір Книша…
Розділ 9-10
Розділ 11-12
Вранці солдат Іван прокинувся злим і похмурим. Він почав вимагати у господаря гроші за «сіно» (викуп). Пан Книш, майстерно вдаючи простакуватого дідуся, пригостив Івана горілкою та довго й марудно рахував монети, бідкаючись на тяжке життя. Отримавши гроші та хильнувши зайвого, Іван скочив на коня і швидко зник у степу.
Як тільки Іван поїхав, пан Книш хитро відіслав онука Тараса перевірити рибальські сіті, щоб залишитися з дівчинкою наодинці. Наодинці з нею старий дідок миттєво перетворився на статного, владного чоловіка з гострим поглядом і твердим голосом.
Він сказав Марусі, що на неї чекає «приятель». Переконавшись, що за ними ніхто не стежить, Книш повів дівчинку до захаращеної комори. Там, серед мішків із зерном, він відкрив потайний люк і наказав Марусі обережно спускатися в підземелля.
Розділ 13-14
У підземеллі Маруся нарешті зустрічає свого супутника-січовика. Запорожець щиро радіє «вірній порадниці», і навіть суворий Книш помічає, наскільки важливою стала ця маленька дівчинка для самотнього воїна.
Часу обмаль, тому Книш дістає сховане вбрання: старі лахи, фальшиву бороду, торбу та бандуру. Січовик перевдягається у сліпого старця-співця, а Маруся — у його поводатарку. Поки вони збираються, Книш розповідає невтішні новини про долю України: народ зневірений, гетьмани ворогують між собою, а країну роздирають вороги. Січовик каже, що йому потрібно дістатися до гетьмана, адже він має важливу інформацію.
Маруся та січовик вглядом жебраків виходять з хутора. Завдяки вмілому маскуванню, ніхто з ворожих загонів, не звертає на них уваги.
Надвечір бандурист із поводатаркою наближаються до ворожого військового табору. Поява сліпого старця не викликала підозр — навпаки, втомлені війною солдати зраділи розвазі. Коли бандурист заспівав, усі захоплено слухали. Маруся ходила між наметами, збираючи милостиню. Його спів мав магічну силу. Тужливі пісні про Україну та долю дітей змусили задуматися над правильністю їх вчинків навіть самовпевнених офіцерів, а в суворих солдатів на очах з’являються сльози. Музика на мить пробуджує в загарбниках людські почуття. Війна постала перед ними не як слава, а як безмежне людське горе, спільне для всіх. Вони зрозуміли, чому українці так сміливо захищали свої домівки, але все ж вважали, що під керівництвом великої імперії українцям жити краще.
Проте, щоб не викликати підозр, бандурист раптово змінює тон і затягує веселу жартівливу пісню. Під загальний регіт і вигуки схвалення герої прощаються з вояками. Попри вмовляння лишитися на ніч через непевні дороги, «старець» відповідає, що бідняку розбійники не страшні, і зникає з Марусею в нічній темряві.
Розділ 15-16
Під покровом зоряної ночі січовик та Маруся дістаються міста. Чигирин зустрів їх похмуро: місто дихало не спокоєм, а тривожним очікуванням битви. Кожна пара очей стежила за «бандуристом», але ніхто не чинив перешкод. Довідавшись дорогу, мандрівники знаходять гетьманський дім і заходять туди. Січовик представляється як бандурист із Запорожжя.
Гетьман приймає їх стримано. Маруся втомлюється, і січовик турботливо вкладає її поспати. Дівчина не може заснути одразу й спостерігає за розмовою між січовиком і гетьманом. Вона помічає силу й впевненість козака, але водночас — внутрішні муки та тривогу гетьмана. Та зрештою втомлена Маруся засинає.
Прокинувшись, Маруся бачить, що між січовиком і гетьманом все ще відбувається напружена розмова. Гетьман переживає тяжкі сумніви: він розуміє складність свого становища, брак єдності в Україні та можливі трагічні наслідки своїх рішень. Січовик спокійно, але твердо говорить про обов’язок служити рідному краю. Після довгих вагань гетьман вирішує написати важливого листа, у якому він зрікається влади, щоб нарешті Україною правив один гетьман. Йому важко це зробити, він вважав, що інший гетьман може зрадити Україну, тим паче, що до нього були прихильні московські солдати. Та січовик запевнив, що він сам вбʼє іншого гетьмана у випадку зради. Січовик також обіцяє знищити листа, якщо дізнається, що інший гетьман на стороні Московії.
Забравши лист січовик з Марусею вирушили в дорогу…
Розділ 17-18
Через два тижні після зустрічі з гетьманом січовик і Маруся під виглядом бандуриста та поводатарки приходять до спаленого селища. Вони втомлені, але тримаються бадьоро. Біля зруйнованої криниці Маруся помічає свіжий вінок із барвінку й радісно вигукує. Цей зелений вінок був таємним знаком, на який вони так чекали. Січовик дістає з криниці той вінок і віддає Марусі, яка одягає його на голову. Відпочивши вони ідуть далі, у напрямку Дніпра.
Невдовзі біля могили Наддніпрянки січовик співає думу, на яку умовним сигналом («кигиканням чайки») відгукується пан Книш. Він забирає героїв у човен, і вони вирушають нічним Дніпром.
Пливучи нічною рікою, січовик і Книш обговорюють новини. Вони згадують про важливий лист гетьмана й політичні справи, які розвиваються непросто. Щоб розвеселити Марусю, січовик розповідає їй жартівливу казку. Невдовзі вони підпливають до берега, де їх зустрічають козаки Семен Ворошило та Андрій Крук. Це друзі батька Марусі, від яких вона дізнається, що з її сімʼєю усе добре.
Та крім звістки з дому козаки принесли невтішні новини: козацька рада пройшла безрезультатно. Самуся (впливового полковника) вони не застали, а інші ватажки лише «табаку понюхали та й розійшлися», відклавши рішення на суботу. Січовик наполягає, що не можна зволікати й треба діяти рішуче, і доручає передати важливе попередження іншим.
Під час вечері біля вогнища січовик розповідає ще одну повчальну історію про рака, який сім років ішов по воду, а на восьмий, перелазячи через поріг, розлив її і звинуватив у цьому «скору роботу». Ця казка підкреслює небезпеку зволікання.
Після розмови всі прощаються. Січовик, Маруся і Книш знову сідають у човен і відпливають у темряву…
Розділ 19
У неділю вранці в місті Гадяч лунають дзвони, скликаючи людей до церкви. У туманній ранковій тиші до собору сходяться переважно козаки. Серед них перебувають і переодягнені січовик із Марусею — як бандурист і його поводатарка. Січовик розповідав присутнім про поневіряння душі, але водночас уважно прислухався до розмов козаків. З натовпу він дізнався важливі новини:
У місті гостюють «московські пани» (посли), але вони вже збираються від’їжджати, бо стосунки з гетьманом охололи.
Сам гетьман Іван Брюховецький останнім часом став суворим і замисленим.
Велику владу при дворі має Братчиха (Мехтодіївна) — жінка гетьманового брата. Про неї казали, що вона «пряма, як стріла», ні перед ким не схиляється і має такий вплив, що гетьман слухає кожного її слова.
До церкви підійшов настоятель — отець Михаїл. Під час розмови бандурист і отець Михаїл обмінюються прихованими, умовними фразами, що свідчить про їхнє взаємне розуміння й обережність. Вони розуміли, що ситуація в країні критична і діяти треба негайно.
Невдовзі до церкви прибув і гетьман із пишним почотом. Увагу Марусі привернула Братчиха. Дівчинка дала їй червону хустку, яка та ніби то загубила. Це був умовний знак або спосіб привернути увагу потрібної людини.
Братчиха взяла хустку і запросила дівчинку з бандуристом прийти після служби на гетьманський двір…
Розділ 20
Розділ 21
Покинувши Гадяч, подорожні прямували до лісу. Попри втому, Маруся запевняла, що готова йти далі, аби не затримати справу. Січовик, зворушений її самовідданістю, ніс дівчинку на рукаху.
Дорогою вони милувалися красою української природи: золотавим житом та синіми волошками. На межі вони зупинилися, і січовик, зазвичай суворий воїн, почав збирати квіти, жартуючи над своєю незграбністю. Маруся плела вінок, але раптом згадала дім і розплакалася. Січовик розумів її біль, адже «врем’я люте» принесло горе в кожне село, де жінки й матері чекають воїнів, які можуть ніколи не повернутися.
Згодом вони заглибилися в ліс, де під велетенським дубом був схований таємний пункт зв’язку. На старому пні Маруся помітила свіжу гілку калини — знак того, що на них чекають. Почувся крик пугача — це був козацький пароль. Січовик відповів так само і, наказавши Марусі чекати, зник у хащах.
Розділ 22
Маруся залишилася сама під старим дубом, чекаючи на січовика. Її дитячу голову переповнювали важкі думки: чому люди такі недобрі та чому світ такий несправедливий?
Раптом тишу розірвали постріли. Через довгий час з’явився січовик, але він був смертельно блідим і ледь тримався на ногах. Козак попросив Марусю взяти червону хустку (таку саму, як вона подавала Братчисі в Гадячі) та йти через гай до містка. Там до неї мав підійти чоловік, який скаже «Помагай боже, Марусю!», і йому вона має віддати хустку.
Маруся з жахом побачила, що рука козака холодна, а крізь стару свитину просякає гаряча кров. Разом із товаришем Іваном січовик вивів її на узлісся та показав куди йти. Почулися нові постріли — вороги були близько. Маруся, зав’язавши червону хустку на голову, як було наказано, вирушила в дорогу
Дівчинка пробігла через гречане поле до містка. Раптом з’явився переслідувач — татарин. Маруся хотіла сховатися в очереті, але не встигла. Пролунав постріл. Куля влучила в неї… і червона хустка впала на чорну дорогу разом із дівчинкою. Татарин навіть не зупинився, коли побачив, що на землі лежить дитина, яка не мала нічого цінного.
Пізніше тіло Марусі знайшов селянин. Він забрав червону хустку і пішов далі.
Минуло багато часу, але пам’ять про цей подвиг збереглася. Невелика могила на місці загибелі дитини й досі зветься «Дівочою». Кажуть, що її власноруч висипав запорожець — той самий січовик, який вижив, але назавжди зберіг у серці біль за своєю маленькою помічницею.
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права на опублікований матеріал належать сайту dovidka.biz.ua.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
